Російська мова — одна з найпоширеніших мов у світі. Вона належить до числа восьми міжнародних мов. Це означає, що люди різних національностей спілкуються один з одним російською мовою.

Я навчаюсь у російськомовній школі. У нас усі предмети викладають російською мовою. Усі мої родичі, друзі й просто знайомі розмовляють російською мовою. Я думаю російською. Значить, ця мова — моя рідна.

Звісно, що більше мов знає людина, то вона культурніша та розвинутіша. Проте знати мову, якою спілкуєшся і думаєш, — просто необхідно! Тому я хочу вивчати російську мову і далі.

Ще, я вважаю, дуже важливо добре володіти російською мовою тому, що цією мовою створені великі твори. Російською мовою писали Пушкін і Гоголь, Толстой і Чехов, Блок і Єсенін.

Мій дідусь був учителем російської мови. Він красиво говорив і грамотно писав. Я хочу бути схожим на дідуся. І для цього мені теж потрібно дуже добре знати російську мову, вивчати її.

Кожного року в Палаці Спорту проводиться виставка квітів. Мої батьки взагалі люблять природу, рослини, тому завжди намагаються не пропустити цю виставку, а цього разу нарешті взяли з собою і мене. Мама казала мені, що там цікаво, але я не очікувала, що мені так сподобається. Перше враження - дуже багато людей у величезному спортивному залі, всі щось шукають, кожен своє. Потім батьки пішли дивитися поливні системи для нашої садової ділянки, а мені це не цікаво, тому я вирішила все роздивитися самостійно.

Павільйонів різних - безліч. В одному продаються саджанці дерев та чагарників, в іншому - цибулини лілій, гіацинтів, гладіолусів. Багато павільйонів з насінням квітів, кімнатними рослинами, садовим обладнанням. Ой, а це що таке? Такого я ще не бачила. Просто посеред залу стоять коні, слон та зайчик. Живі, але зеленого кольору.

Ні, вони, звичайно, не рухаються, але все одно вони живі, бо зроблені з кущів, вистрижені. Звичайні кущики з дрібним темно-зеленим листям, але видовище дуже захопливе. Пригадую, мама купила колись журнал про квіти, і там ми прочитали, що це називається топіарним мистецтвом. Мабуть, дуже складно створювати такі живі скульптури ножицями. Але й цікаво. А головне - немає байдужих, усім подобається, особливо дітям.

Йду далі, до кімнатних рослин. їх багато різних, з яскравими квітками або нарядним листям, є чудернацькі кактуси, є рослини, що нагадують кучеряву травку. А ось новина для мене - виявляється, ананас може бути кімнатною рослиною. Прислухаюся до розмови продавця з молодою дівчиною, він розповідає про маленьку цікаву рослину з дивними глечиками замість квітів. Виявляється, ця рослина - зветься вона непентес - живиться комахами. Вона заманює їх у свій глечик запахом нектару, потім кришечка глечика закривається... Оце так квіточка! Просто хижак якийсь. У школі нам розповідали про рослин-хижаків, але на власні очі я таке побачила вперше.

Ще одна продавщиця квітів читає невеличку лекцію про квіти. Протискуюся ближче, бо мова йде про мої улюблені фікуси. На стелажах їх багато, є й великий фікус каучуконосний, точно такий стоїть у мене дома. Тільки мій звичайний, зелений, а тут є і червонуватий, і зелений з білими плямами. Є ще фікус Бенджаміна, він росте у вигляді елегантного дерева, його батьківщина - В'єтнам. Два дуже цікавих різновиди фікуса - це фікус ліровидний з величезним листям у формі гітари та фікус верболистий - і правда, листя, як у верби. Виявляється, є ще фікуси із крихітним листям, вони стеляться по землі.

Поспішаю до іншого павільйону, де продаються примули. Квітки у примул різні: одна з рожевими квіточками, інша з малиновими, є з жовтими, синіми, білими. Тепер я зрозуміла, чому в народі примулу називають "ключиками" - дійсно, квітки схожі на низку ключів, особливо ті, що з довгими квітконосами.

Треба ж не забути про те, що скоро Восьме березня, а мама моя любить бегонії. Тож іду мерщій до павільйону, де багато бегоній. Вони теж різні, як і фікуси. Вибираю бегонію реке - у неї дуже красиве різнокольорове листя, що нагадує килимок. Думаю, мамі сподобається.

Залишилося ще трохи грошей, піду виберу насіння квітів. Я люблю сама вирощувати розсаду, а потім висаджувати її на дачі. Торік я посадила біля нашого будиночка мірабіліс, і мама з татом були просто у захваті. Ця рослина удень непоказна, зате увечері розкриваються яскраві квітки, що мають чудовий аромат. Закриваються вони після сходу сонця, тому народна назва цієї рослини - нічна красуня. Насіння мірібілісу я назбирала багато, можна навіть поділитися із сусідами. Тепер хочу купити насіння матіоли, вона теж духмяна, та яких-небудь невисоких яскравих квітів, щоб прикрасити садові доріжки.

Ой, час іде так швидко, а я ще не дивилася композиції з квітів. Поспішаю в той куток залу, де влаштували конкурс композицій. Ну, такої краси я ще не бачила. Троянди та лілії у незвичайних вазах чи просто у кошиках, а ось кораблик із квітів. Є й традиційні букети з незнайомих мені рослин. Цікаво, як роблять скелети з листя? Виглядають вони в композиціях просто приголомшливо. А ще мені дуже подобаються в букетах різні злаки. Ось уже і мама кличе, пора збиратися додому, а я ще не все подивилася. Попрошу матусю, щоб вони з татком трохи посиділи, відпочили, а я поки швиденько помилуюся іграшками.

Чого тільки тут нема - і метелики на паличках, які можна встромляти у горщик з рослиною, і маленькі керамічні фігурки - жабки, мишки, зайчики, собачки, і крихітні жучки "сонечко" на липучках. Одним словом, очі розбігаються. Ане я вже велика, розумію, що всього не купиш, а деякі речі навіть цікавіше зробити самій. Отож повертаюся до батьків, які чекають на мене. О, тато купив мені рожеву лійку з довгим носиком, про яку я давно мріяла. Велике спасибі! Добре, що батьки взяли мене із собою, завтра в школі розповім своїй найкращій подрузі Оксані, як цікаво було на виставці квітів. І ще хочу пошукати в шкільній бібліотеці книгу про рослини, бо хочеться знати більше про цей чудовий світ рослин.

Якщо прислухатися до весняного лісу, можна почути звуки незвичайні та різноманітні.

Ось з витонченої гілки берези, що схилилась, спадає прозора крапля. Лунає тонкий кришталевий дзвін. Ось я чую стриманий шепіт молодого листя. Ось дятел починає веселий барабанний дріб. Від пня до пня перебігає метушлива миша. Гуде, ударяється об березу, збивається зі шляху та грузно падає важкий чорний жук. Весело дзюрчить струмок. Усе своєї співає комар.

Тільки глухої півночі все змовкає, звуки завмирають. А на світанку знову починається чудова музика життя. Зі сходом сонця її звуки наростають. Уся природа радісно вітає сонечко.

Незбагненна влада музики над людиною. Вона примушує радіти й плакати, може допомогти пережити горе, зняти душевний стрес, вилікувати сердечні рани.

Музика - стародавній вид мистецтва, здатний об'єднувати людей, і в цьому її найбільша сила. Різні за характерами, звичками, поглядами на життя, національністю, пристрастями, моральними принципами люди в концертному залі, затамувавши подих, однаково схвильовано й благоговійно завмирають під зливою дивовижних, чаруючих звуків. І вже на другий план відходять життєві негаразди й турботи, залишається тільки влада мистецтва, яке очищає душу від усього несуттєвого, мізерного, буденного, підносить нас до висот розуміння смислу життя.

Я люблю музику, особливо духовну. Слухаючи її, розумієш, що тільки Боже благословення могло допомогти композиторові створити таку красу, таку досконалість поєднання звуків, таку чистоту й гармонію.

Здається, розкривається церковна баня і з блакиті небесної ллється на людей Божа благодать. І злітають в небо голуби, і лагідне сонце пестить своїм промінням землю, і лунають десь у височині кришталеві дзвони.

Музика Максима Березовського... Від неї світлішає похмурий день, зникає втома, з'являється бажання творити добро, прощати зло, любити людей і весь цей незбагненно прекрасний у своїй гармонії світ...

Багато видів мистецтва існує в ньому, кожен з них - джерело естетичної насолоди. Але музика - це завжди зустріч з радістю польоту, з можливістю мріяти й сподіватися на здійснення своїх сподівань.

Як багато у світі різноманітних музеїв. Але, якби моя воля, я відкрив би ще один — музей «Радощів і сліз». Серед його експонатів я повісив би банку з написом: «Сльози, які пролила волейбольна команда дівчат 8-А, що програла команді 8-Б». Або вивісив би щит: «Для пробивання дозволу на багатоденний туристський похід».

У музеї я виставив би кеди чемпіона школи зі стрибків і дитячі черевики однієї дівчинки, в яких вона вперше прийшла до школи. У цьому музеї була б спеціальна кімната для «астролога». Він сидів би на східній кулі зі строкатої тканини. І витягував би з лотерейного барабана для кожного, хто побажає, його «долю». Це могли б бути афоризми. Наприклад, такі:

«Я не Бог, я мушу щось робити» (Б. Шоу).
«Гарячкуваті люди відхідливі» (приказка).
«Лінощі, як іржа, роз'їдають швидше, ніж. праця виснажує» (Б. Франклін).

«Що людина розумніше і що чуйніше в неї серце, то більше вона помічає добра в інших людях» (Б. Паскаль).

«Не треба навіть жартома брехати і лестити. Хай кожен думає про тебе, що йому завгодно, а ти будь таким, який є насправді» (В. Бєлінський).

«Не знаєш, хто я, не знаю, хто ти.
Дивно: як ми до сьогодні не знали одне одного.
Побудуємо ж міст між двома, що одне одного не знають!» (Р. Тагор).
Ось такий музей «Радощів і сліз» я хотів би відкрити у нашій школі.

Я помітила, що у кожної людини своя улюблена пора року.

Багато хто любить весну, дехто — літо. Це зрозуміло. Навесні прокидається природа, щодня стає дедалі тепліше й тепліше. Розбруньковуються дерева, з'являються перші квіти. Влітку добре відпочивати, купатися, загорати, їздити на море або у село, бути ближче до природи.

Мало хто любить зиму. За що? Я гадаю, за її красу. Так чудово бродити засніженим парком або піти до лісу на лижах! А Новий рік! Хіба є такі, хто не любить це свято? У кожній оселі стоїть прикрашена ялинка, і люди роблять одне одному подарунки.

А мені понад усі пори року подобається осінь. Із самого початку — тепла, ласкава і сумна. І потім, коли починається листопад. Восени добре підбивати підсумки, планувати майбутнє. Мені дуже близькі рядки поезії Олександра Сергійовича Пушкіна:

Унылая пора! Очей очарованье,
Приятна мне твоя прощальная краса —
Люблю я пышное природы увяданье,
В багрец и в золото одетые леса...

Ні, все ж таки найкраща пора року — це осінь!

У центрі Стамбула на самому видному місці стоїть кам'яна стела-пам'ятник українській дівчині зі співучим ім'ям Роксолана. Він - не лише присвята винятковій дочці України, а й возвеличення палкої віри в красу життя, символ боротьби жінки за свою особистість та неповторність, за право бути щасливою.

Образу Роксолани присвятив свій роман і Павло Загребельний, який відповів на питання, як і чому Роксолана, котра, здається, не зробила нічого виняткового чи надзвичайно видатного в історії людства, "не загубилася і не згубилася в вік титанів" епохи Відродження. Вона зуміла відстояти свою людську і жіночу гідність у суспільстві, де зробити це було практично неможливо.

Відтоді, як я вперше прочитала цей роман, пройшло немало часу. Може, тому, що за своїм віком я тоді ще не могла осягнути всього прочитаного, багато чого мені здалося незрозумілим. Та ось нещодавно я знову із захопленням перечитала "Роксолану", і роман мені настільки сподобався, що став улюбленим літературним твором. Я знаю, що буду ще не раз повертатися до нього, щоб знову й знову зустрітися з дивовижною своєю давньою співвітчизницею.

Коли я читала роман, мені весь час здавалося, що я дуже добре знаю цю дівчину, вона мені вже зустрічалася. І раптом я зрозуміла: Загребельний уособив у образі Роксолани найвиразніші риси української жінки, її зовнішність, характер. Її краса - це незрівнянна краса українок: "стан гнучкий", "біле лице", "біла шия", "сині очі", "довгі вії", "тонкі брови". У її характері автор возвеличив чарівність української душі, і висоту почуттів, і прагнення до волі та знань, і турботу про знедолених, і незламність у часи важких випробувань, і над усім цим - свята любов до рідної України, за якою тяжко сумувала нескорена душа Насті. Ця любов допомогла піднятися з колін рабині і, ставши Роксоланою, досягти найбільших висот влади. При цьому єдиною зброєю Насті-Роксолани були її врода, розум, незалежна воля.

Сьогодні, на мою думку, образ Роксолани є дуже актуальним для нашого суспільства. Мабуть, серед моїх співвітчизників не знайдеться жодного, хто б залишився байдужим до цього образу, бо в ньому сконцентровані всі найкращі риси людини, що, опинившись у важких умовах, бажає відстояти свою гідність. Для кожної сучасної жінки Роксолана, крім того, стала ще й символом боротьби за власну особистість, неповторність, за право називатися дочкою своєї землі.

Мені навіть важко словами передати захоплення й пошану, що їх викликав у моїй душі образ героїні Загребельного. Я водночас відчула вдячність і за те, що вона уславила в історії ім'я української жінки, і за те, що своїм прикладом вчить найвищим якостям людської особистості, і за те, що примушує замислитися над власним характером. Знаю, що назавжди залишиться Роксолана поруч зі мною і я буду разом із нею долати свої життєві випробування, перемагаючи їх на шляху до щастя.

Бо не вірити їй - не можна: "...Я з вами ітиму, я вірна і сильна. Я вам поможу у печалі і скруті. Що знала я, діти, про ваші шляхи? Та серце говорить (а серце правдиве), що доля судилась вам, діти, предивна, і буде щасливим великий похід. Я з вами - крізь терни до зір золотих - ітиму повік, бо не зможу не йти. Дійдемо - так серце мені промовляє. А серце все знає".

Люблю спотерігати або читати у газетах про нові досягнення нашої держави, про її економіку, екологію, мову. Це все радує серце і душу. Адже кожен українець, якщо навіть він і не вважає себе ним, але народився в Україні все ж таки радіє новим успіхам, душу його, хоч трошки, але тривожать її падіння і невдачі.

Крок за кроком, то піднімаючись, то опускаючись на сходинки, які ведуть у майбутнє, Україна рухається вперед, не відстаючи від інших. Звичайно, бувають і падіння, і різкі підйоми, але все це ніщо порівняно з минулим і з тим, що чекає нашу країну в майбутньому. Можливо, буде краще. На це покладають надію усі громадяни України, але можливо…

Якою ж буде Україна в майбутньому, наприклад у 2050 році?

Залишилось якихось 49 років. Для держави це ніщо. Звичайно це історія половини століття, аледля країни, яка існувала тисячі років, правда, у постійній залежності, це навіть не один день людського життя. Але ж щось таки зміниться в економіці, історії, мові держави. А що ж? Невідомо, адже нікому не дано заглядати в майбутнє. Все вирішить час. Хоч припустити, якою буде Україна можливо. Отож давайте здійснемо подорож у країну майбутнього, в якій житимемо і працюватимемо ми і наші нащадки.

Україна. Київ. 2050 рік. Чудові дерева і дивні квіти яскравих кольорів на клумбах. Машини, які можуть замінювати літаки, на дорогах, люди у вбранні моди 2050 року. В магазинах все роблять комп ютери. На фабриках і заводах замість людей працює техніка. Все модернізовано до вищого атунку, що робить життя людей прекрасним сном . Колишнє місто героїв тепер стало центром нових досягнень країни. Все в ньому цвіте і розвивається. А повітря, яке воно тут чисте. Що ж це? Хіба відходи фабрик і заводів не виносяться в атмосферу і не забруднюють її? Дивно ?! А нічого дивного. Тепер техніка робить все: забруднене повітря збирається у спеціальні герметичні блоки, де очищується і виходить в атмосферу, а відходи знищуються і не приносять шкоди. Тепер люди дихають чистим киснем завдяки техніці і обладнанню.

А Дніпро, одна з найбільших річок Європи, що ж з ним? Мабуть, забруднений, бо відходи фабрик потрапляють у воду. Та ні! Він чистенький, прозора очищена водиця несеться у далекі моря, які також чисті до нестями. Яка краса, як приємно жити в такій чистоті. Це природа така чиста, а люди? Чи пам ятають Шевченка, Франка, Українку, яким став їх духовний світ? Ні, не забули вони вони предків. Пам'ятають письменників, діячів культури і патріотів України, а духовний світ їх трішечки змінився. Люди дбають про природу, не забруднюють воду, повітря; вони ведуть себе як найрозумніші істоти на Землі; які можуть забезпечити себе і свою державу чистотою, достатком, здоров ям, бути патріотами рідної країни.

Це в столиці все так прекрасно, а що ж там, за межами центру, що ж за Києвом? Мабуть, Київ є чистим лицем забрудненої, збіднілої країни, яка загубила свій духовний світ. Мабуть, там усі живуть у бідності, немаючи нічого, дихаючи брудним повітрям, знищуючи природу. А ліси, поля, ріки, лани забуті людьми. Ні, люди не забули ні про кого. Всюди чистота і порядок. Поля, що вранці покриті росою, прогріваються сонцем, пахнуть усіма барвами квітів, кольори яких зливаючись, утворюють веселку, живу веселку трав. Ліси, де все спокійно, і лише спів птахів порушує цей спокій, в яких тварини створили світ і живуть своїм життям не ворогуючи з людьми. А це що? Це – маленьке оленя. Воно заблукало?

А, тваринка голодна! І не боїться підійти і їсти з рук. Яка краса, як чудно і цікаво. Істоти, дикі неприручені істоти, які споконвіків боялись людей, тепер їдять з їх рук, підходять до них. А птахи, птахи кружляють над деревами, не боячись прилітати до людей. Метелики, барви яких подібні до квітів, також можуть запростоприлетіти і сісти на руку. Все живе у дружбі з людьми. У спілкуванні людини з природою тепер нема перешкод. Навіть дерева, які зараз заборонено зрубувати, цвітуть живими кольорами, мають здорову кору і листя.

А над Україною чисте, блакитне небо і яскраве сонце. Рідко коли його заступають хмари і крапає прозорий чистий дощик, який змочує родючу землю, лани, поля, степи. Зрошує овес, який буде їжею для тварин, пшеницю, яка запашним хлібом, явиться на стіл людям України. Все чисте, не забруднене, все яскраве і барвисте, тепле і лагідне. Це – Україна, в якій тепер хочеться жити і бути її патріотом. Економіка якої тепер на високому рівні.

Кожна сім я може забезпечити себе і жити в достатку, не відмовляючи собі навіть у дрібницях. Міста якої розвинені і зв язки якої приводять до нових досягнень у сфері екології та економіки. Історія якої тепер, безперечно, є історією держави, що здобула свою незалежість силою багатьох поколінь, і таки через 59 років має право на місце під сонцем. Держави, яка навіть будучи в залежності, мала своїх патріотів, що не покидали її у найважчі хвилини і години життя. Країни, яка і зараз має своїх вірних людей, свій народ, мову, історію.

Час пливе, світ розвивається з кожною хвилиною, кожним днем. Держави модернізуються, техніка і обладнання змінюються, міняються й люди, але історія, якою б вона не була, не зникає і не забувається. Навіть маленькі зміни в державі є рочатком нових, більш серйозних змін, через які історія її зміниться ще більше.

Подорож до країни майбутнього закінчилась. Якою ж буде вона насправді – невідомо. Це вирішимо ми, молоде покоління, якому жити і будувати державу, в якій хотілося б жити. Але для того щоб вона була такою ж чистою і жила в достатку, потрібно вже починати її берегти і вчитися піклуватись про неї, не забувати її синів і дочок, що здобули незалежність словом мистецтва і силою людських рук.
Бережімо нашу країну, щоб вона у 2050 – ому році була однією з найрозвиненіших країн світу!

З радістю в душі і усмішкою на своєму дівочому обличчі я пишу цей твір. Чому свою сім’ю, в якій проживаю – я називаю скарбом? А тому, що я найщасливіші дівчина в цілому світі. Я вважаю, що там, де в сім’ї панує мир, злагода, взаєморозуміння, любов до своїх дітей, а дітей до своїх батьків – це є безцінним скарбом в моєму серці.

Я пишаюся і горджуся своїми батьками, своєму бабусею, своїм молодшим братом.

Від свого батька я успадковую впевненість у своїх вчинках, чесність і справедливість, порядність, любов і ласку до мене, до мого брата, до моєї дорогесенької, щирої і ніжної матусі, від своєї дорогесенької мами –я успадковую всі ті добрі, щирі і ніжні риси характеру, які є зараз у моєї мами.

Завдяки тому, що у нашій сім’ї панує завжди мир і спокій, взаєморозуміння, повага і шана до кожного, хто є у нашій сім’ї – я зі своїм братом стоїмо твердо на ногах і впевнені у завтрашньому дні.

Треба любити і шанувати, поважати своїх батьків – не завдавати їм болю і сорому своєю поведінкою. І чого гріха таїти, що іноді ми засмучуємо своїх батьків, завдаємо їм болю, своєю поведінкою, своїми вчинками, своїм не хотінням чи не прагненням вчитися, і як боляче дивитися на їхні переживання, на їхню душевну муку за нас, але вони добрі, вони готові за нас своє життя віддати, що лише нам було добре, щоб ми жили радісно і щасливо. Для своїх батьків – ми є скарбом тому, що ми їхні діти, а наші батьки для нас є безцінним скарбом. Чому я написала, що мої батьки, моя сім’я є скарбом, а тому, що я твердо впевнена – де у сім’ї між батьками і дітьми є любов, взаєморозуміння, де я живу щасливою і радісною, то це є безцінним скарбом для мене.

Я люблю свою родину, свою сім’ю тому, що це є мій безцінний скарб і я буду берегти, як свою зіницю ока.

Вона стоїть і дивиться на мене. її погляд м'який, теплий, ніби підсвічений якимось яскравим світлом. Від неї йде доброта і ще... ще якась безпомічність.

Мама... матіночка... матуся... Безліч дорогих серцю слів можна сказати про маму. Вона єдина, хто пробачить усе, хто пригорне до себе та захистить у будь-якій ситуації. Ось зараз я стою, дивлюсь на неї і привітно посміхаюсь. На душі така приємна ніжність.

Матусині губи поступово розпливаються в таку знайому усмішку. От зараз матуся посміхнеться, і в кутиках вуст заграють сонячні зайчики. Я знаю кожну зморшку на її обличчі, кожну рисочку. Роздивляюсь уважніше маму: вона ще молода, в неї русяве довге волосся (в дитинстві я страшенно його скубла, але мама тільки сміялась), невеличкий носик з ледь помітною горбинкою (у мене теж), маленькі, рожеві, завжди усміхнені вуста і найкрасивіші очі в світі. Вони змінюють колір залежно від матусиного настрою. Іноді, коли я принесу зі школи . «10», вони зелені-зелені, коли не помию посуд, вони сірі, з гіркими нотками, які я добре відчуваю. Вони міняться, вони виграють якимось неземним світлом.

Моя матуся дуже весела, дотепна, жвава. Вона полюбляє одяг спортивного стилю. Джинси і светр — її найулюбленіші речі. Вся її постава видає людину енергійну. У кожному її слові і русі відчувається глибока внутрішня гармонія. Коли вона швидко йде, то її волосся, зібране в «хвостик», кумедно підстрибує. Я дивлюсь на матусю і радію, що в мене така добра, стильна, сучасна мама. Просто найкраща в світі!