Я дуже хочу, щоб мені допомогли відповісти на одне запитання. Але це запитання я сформулюю у кінці твору.

Я мешкаю у великому місті. У цьому місті багато будинків і мало дерев. А на моєму подвір'ї росла красива тополя. Я її дуже любив. Навесні на ній з'являлись ніжно-зелені клейкі листочки. Улітку вона шелестіла своїм листячком під моїм вікном. Уранці мені було радісно чути той шелест: наче давній знайомий вітав Мене.

Увечері мені подобалось засинати під її шелест: наче хтось розповідав мені улюблену казку. Звичайно, тополя шелестіла лише тоді, коли дув вітерець і на ній було листя. А взимку? А взимку вона мала чудовий вигляд, вдягнена у шубу з білого снігу. Восени і ранньої весни мені було шкода її — стоїть зовсім гола! Тільки горобчик чи ворона сядуть на неї ненадовго. Нудьгують. Нудьгує й тополя. Нудьгую і я.

Але нашому сусіду-пенсіонеру тополя не подобалась. Навесні через той пух, що на тополі, у нього починалась алергія, тобто він чхав і кашляв. І от цей дід Петро спиляв тополю. Він спиляв її з почуттям повного права на це. І ніхто не сказав йому на те жодного слова. І я також не сказав. Зараз мені соромно за це. Дерева ж дарують нам красу. Дерева дарують нам кисень, без якого не змогло б існувати життя на нашій планеті.

Чи не здається вам, що люди повинні саджати дерева, а не знищувати їх. Чи не так?

Я часто чув вислови: "Не посором свого iменi", "Гiдно збережи своє iм'я", "Щоб i пляма на твоє iм'я не впала". Чув, та нiколи не звертав уваги на глибину їх змiсту. Але ось одного разу почув сказане на адресу знайомого: "Вiн дорожить сiмейним iменем", i менi вiдкрилася споконвiчна мудрiсть: найдорожче у людини - iм'я як синонiм честi, як твоє духовне єство, твоя святиня.

Скiльки людина iснує як цивiлiзована особистiсть, стiльки, мабуть, iснує i поняття честi. Це вона, честь, не дозволяла коритися ворогам, уникати полону, вiддаючи перевагу смертi. Це за честь рiдної України боролися її сини пiд час татаро-монгольської навали. Це честь свого поневоленого народу вiдстоювали запорозькi козаки у визвольнiй вiйнi 1648-1654 рокiв, молодi українцi, загиблi пiд Крутами 1918 року, тисячi українцiв - воїнiв Великої Вiтчизняної вiйни. Я думаю, що поруч з безмежною любов'ю до рiдної землi в їхнiх серцях сяяло гасло честi, суто особистої та загальнонародної.

Що ж таке честь? Я її розумiю як усвiдомлену власну гiднiсть (i не тiльки власну), що викликає повагу з боку iнших, бажання наслiдувати та йти за тобою. Я думаю, що недарма поняття честi людини стоїть поруч з її iм'ям, бо власне iм'я - це те, що видiляє людину серед iнших, iндивiдуалiзує її. Дитина народилася - i їй дається iм'я; вона дорослiшає, починає розумiти, що всi її вчинки називаються саме її iм'ям, тому вона повинна вiдповiдати за них особисто. А вiдповiдати за свої вчинки - значить весь час жити за нормами загальнолюдської моралi, що з дiдiв-прадiдiв через поколiння дiйшла до тебе. Я впевнений, що лише тодi людина живе по честi, коли весь час, кожної хвилини свого життя, у кожному вчинку керується чесними правилами загального буття.

Але можна мiркувати i так: це менi не пiдходить, а ось це для мене краще, а тут я так хочу зробити - i не iнакше! Я розумiю, що всi ми - люди i у всiх є свої бажання та уподобання, якi iнодi беруть верх над розумними законами моралi. Та дiйсно: кожен з нас - особистiсть, людина, що живе серед таких же людей, тому не зважати на них не можна. I як ти будеш поводитися, така тобi буде i честь! Так твоя власна честь, твоє чесне життя неодмiнно породжує повагу i честь до себе з боку iнших.

Недарма в народi вважається, що зберегти честь - це зберегти життя, бо, загубивши її, ти губиш своє iм'я, а значить, i ту суто особисту суть, що народилася разом з тобою.

Ось чому i честь батькiвщини, i честь народу я ототожнюю з їх життям, з можливiстю жити у щасливих i гiдних умовах. Я думаю, що це не тiльки моя позицiя i моя формула буття. Так мiркували, мiркують i, впевнений, мiркуватимуть тисячi моїх спiввiтчизникiв, чиї серця сповненi любовi до рiдної землi, кому не байдужа її доля.

Ми повиннi жити чесно, гiдно i красиво, пам'ятаючи своє iм'я, не заплямовуючи його нi брудними думками, анi поганими вчинками. Тiльки так ми збережемо святу честь нашої України, яку заповiли нам пращури. I тiльки тодi не буде нам соромно перед нащадками, що, впевнений, будуть набагато розумнiшими i кращими за нас.

Ми звично приходимо щодня до школи, звично кидаємо один одному: "Привіт!", звично ділимося новинами, проблемами, звично даємо поради. На уроках ми всі об'єднані одним прагненням - одержати нові знання, закріпити раніше набуті. Мабуть, саме ця спільна мета керує нашим бажанням допомогти один одному краще розібратися у матеріалі, тому у наших шкільних стосунках багато уваги приділяється урокам.
Але після них не завжди хочеться відразу йти додому, і ми з радістю беремо участь у позаурочних заходах: підготовці та проведенні різних вечорів, концертів, змагань.

Так минає день за днем, рік за роком шкільного життя. І ми навіть не замислюємося, що це життя складається з двох головних чинників: набуття знань та шкільної дружби. Якщо наші знання ми одержуємо від учителів, то якою буде шкільна дружба, - повністю залежить від нас самих, нашого ставлення один до одного.

Бути дружним класом - це, на мій погляд, значить мати однакові (або схожі) погляди на людські цінності та вади. А звідси - і відповідні настанови, відповідна поведінка усього класу. Дружний клас - це не тільки (та й не стільки) спільні веселі розваги, а й вміння, сприймаючи чужий біль як власний, вчасно усім разом прийти на допомогу однокласнику. Або у хвилини щастя - чи то день народження, чи якась особиста перемога, - щиро сприйняти і всім класом поділити цю радість, влаштувавши класне свято.

А ще дружний клас - це вміння зупинити свого однокласника перед прірвою біди або поганого вчинку, простягнувши йому сильну руку друзів. Дружний клас - це коли багато "я" зливаються в одне "ми", як струмочки зливаються в одну річку, що весело й гідно потім тече в одному напрямі!

Я дуже цінував свою дружбу із Вовкою. Ми — однокласники. Наші батьки працюють на авіаційному заводі. Вони теж друзі.

Якось на уроці російської мови ми писали твір на тему «Друзі пізнаються у біді». Не можу сказати, що я написав хороший твір. Навіть, мабуть, поганий. Це ж така важка тема. А Вовка списав твір у мене. Він взагалі не знав, про що писати. «Добре. Другові треба допомагати, нехай списує», — подумав я.

На наступному уроці вчителька запитала, хто з нас двох написав цей твір. Я сказав: «Я!» І Вовка сказав: «Я!» «У такому випадку ви обоє одержите одиниці», — констатувала (яке довге і важке слово!) Надія Іванівна.

Після цього наша дружба, як кажуть, зійшла нанівець. Я нічого не сказав Вовці. Проте у мене більше не виникало бажання з ним грати, гуляти та розмовляти.

Мабуть, треба було кому-небудь розповісти про все. Але мені важко бути щирим. Та і чи лихо це? Можливо, ні. Тільки у мене тепер нема друга. А ось це лихо.

Iснує давня легенда. Два Будiвельники везли тачки, наповненi камiнням. Одного з них спитали:

- Що ти робиш?

- Та от звелiли возити камiння - вожу! - байдуже вiдповiв вiн.

- А що ти робиш? - запитали другого Будiвельника, що, як i перший, натомлено тягнув важке камiння.

- Я будую Собор Святого Петра, - з гiднiстю вiдповiв той.

Це - дуже повчальна легенда, бо доводить нам непохитну iстину: без вiри у своє високе призначення ми не зможемо пiднятися над сiрою буденнiстю, наповнювати свої серця чистими iдеалами та самовiддано "будувати собори". Без цiєї вiри людина все життя просидить непомiтно у затишку i буде задовольнятися малим, не розумiючи неспокою iнших.

Та на цьому неспокої, високому духовному горiннi здiймались неперевершенi собори минулого: творiння Гомера i Шекспiра, Шевченка i Пушкiна, Чайковського i Рерiха. Всi науковi вiдкриття, одважнi географiчнi експедицiї йшли вiд одержимостi духом i великої вiри у Бога, людину i своє призначення. "Хто моря переплив i спалив кораблi за собою, той не вмре, не здобувши нового добра", - сказала Леся Українка. Я думаю, що цi слова можуть стати влучним гаслом життя тiєї людини, яка присвятила себе справi духовного збагачення людства.

Переконаний, що справжня людина починається там, де вона обирає важчу й вищу дорогу. А що є важчим i вiдповiдальнiшим за служiння духовним iдеалам, за їх виборювання, щоб нести їх потому людям? Згадаймо: нiде так не калiчили душу людини, як в Українi.

Вороги вiками, роздираючи українську землю, примушували зрiкатися Бога своїх батькiв, зрiкатися рiдної iсторiї та мови, забувати традицiї, зрiкатися врештi-решт себе. Та українська нацiя вистояла, зберiгши свої духовнi собори; вже десять рокiв вона живе суверенним життям, проголосивши 24 серпня 1991 року свою незалежнiсть.

Сьогоднi ми живемо в неспокiйному свiтi. Криза духовностi людства нинi є найбiльшою тривогою свiту. Я не думаю, що треба доводити, наскiльки змiлiли душi в умовах сьогоднiшньої боротьби за "своє мiсце пiд сонцем". Це не секрет, що духовна хвороба пiдкошує сили нашого суспiльства, яке так довго виборювало право називатися вiльним i незалежним. Забувають старих, вiдрiкаються вiд малих, нехтують бiблiотеками, музеями, театрами. Чи не є це тiєю духовною кризою, з якої ми всi повиннi виводити нашу Україну? Повторюю: всi!

А для цього - починати треба iз себе, iз своєї життєвої позицiї та своїх iдеалiв. Тiльки маючи чисту душу i прагнення, ми зможемо принести якнайбiльше користi своїй землi, залишити по собi свiтлу дорогу, якою пiде наступне поколiння. Це важлива, але, я думаю, не така вже й важка справа. Просто кожний на своєму мiсцi повинен пам'ятати, що вiдродження в Українi починається i з нього теж. А може - саме з нього в першу чергу...

Куди поділися римляни? Рим стоїть на місці, Вічне місто зберігає витвори стародавніх часів, але римлянин не йде вулицями. Тут живуть італійці. Римлян нема: вони втратили свою латину, свою мову, змінили її на іншу, хоч і близьку, проте іншу — і народу не стало.

Нещодавно читав, що вчені спостерігали за людиною в момент смерті, і помітили, що цієї миті людина втрачає сім грамів ваги. І дійшли висновку, що то і є маса душі. Непомітна втрата, але то втрата життя. Так і римляни залишили по собі міста, винаходи, шедеври архітектури і мистецтва, наукові відкриття — усе, що складає «тіло» народу, але втратили душу...

Отже, можна втратити все — землю, волю, майно, розсіятися світом і залишатися живим народом, доки збережена мова, душа народу. Хочеш зберегти народ — бережи мову.

Проте деякі люди вважають, що берегти — то значить заховати кудись і в жодному разі не користуватися скарбом. Через це у повсякденному житті вони спілкуються за допомогою дивного жаргону, більша частина якого — це іноземні або «інтернаціональні» слова. Зараз спостерігається засилля англійських слів. Замінюються навіть існуючі «рідні» відповідники.

Берегти не означає цуратися чужих слів і висловів, якщо вони вже існують. Треба тільки знати, коли, чому, навіщо і де їх застосовувати. Як на мене, вирази типу «піпл схаває» — це наруга над душею народу... Тим паче, що коїться саме тим, хто повинен її берегти.

Микола Заболоцький закликав:
Не позволяй душе лениться!
Чтоб воду в ступе не толочь,
Душа обязана трудиться
И день и ночь, и день и ночь.

Так само повинна щоденно працювати і мова: називати нові явища і поняття, що з'являються у нашому житті, конкурувати з іншомовними словами і перемагати їх. Входити до словникового складу інших мов. Так, наприклад, як слова «парубок», «хлібороб» «прижились» у російській мові. Ніхто вже не згадує, що слово «дах» німецьке за походженням. Отже наша душа — наша мова.

Слово "етика" часто асоціюється з мораллю, нудними повчаннями батьків, безглуздими обмеженнями, які накладають на себе люди, аби зіпсувати собі усі радощі життя. "Етика спілкування" - вираз трохи кращий, хоча й від нього відгонить чимось нудотно-правильним, як думки маминих мазунчиків, які (мазунчики) вчаться тільки на "відмінно", не палять і не ходять на дискотеки.

Однак усе не так просто. Етичність конкретної людини здається несуттєвою рисою характеру, доки на вас не впливають її вчинки.

Якщо вам випадало колись бути в дитячому таборі при розподілі по палатах, то проблема гідних сусідів раптом поставала несподівано гостро. Якщо ви залежали від нечесних людей або тих, хто не додержує свого слова, то певен, що ви зрозумієте мене.

Етичні принципи людини - це ті закони існування, яким вона підпорядковує свої вчинки. Зрозуміло, що кожному видніше... з погрібника; в усьому можуть бути крайнощі: якісь принципи нам можуть здаватися абсурдними, як-от: берегти свою незайманість до одруження, не вживати алкоголю; а деякі люди з невідомих причин перетворюють кожен свій день на якесь "етичне животіння" - те не роби, того не кажи, того уникай! Жах який!

Але з безпринципними людьми, як показує практика, простіше тільки з першого погляду, а в дійсності набагато складніше. За відсутності ідеалів і переконань у спілкуванні нема й не може бути ніякої стабільності. Ніхто не може передбачити наслідки того чи іншого їх учинку чи реакції на певні обставини. Якщо ж ця тенденція прогресує, то суспільство проголошує таких людей соціально небезпечними й захищається від них куленепробивними вікнами психіатричних лікарень і тюремними ґратами.

Цікаво й те, шо ніхто, навіть запеклі кримінальники, не вітає й не приймає повної аморальності. Навпаки, ті ж в'язні досить жорстоко карають інших за порушення власних, хоч і вовчих, але законів!

Як же утримати рівновагу, не перетворюючи життя ні на купу заборон, ні на торжество тваринних інстинктів? Є одне правило: "Як хочете, щоб до вас ставились, так і ви ставтесь до інших". Якщо ж, скажімо, ніколи не бажаєте агресії щодо себе, то варто зовсім виключити її зі своїх норм ставлення до людей.

Олекса Стороженко народився 1805 року в селищі Лисогорах на Чернігівщині в родині офіцера, нащадка давнього козацького роду. Потім він навчався я губернській гімназії міста Харкова. Олекса також служив у війську, брав участь у російсько-турецькій війні. Після відставки він став чиновником.
Спочатку Олекса писав російською мовою, зокрема це роман «Брати-близня-га» і різні оповідання. Друкував він твори у журналі «Основа». Окреме місце її доробку українською мовою займають його гумористичні оповідання «Скарб», «Вуси», «Голка», «Закоханийчорт».
Твори Стороженка засновані на використанні українського фольклору, демонології. Фантастичні елементи в них поєднуються із зображенням селянського побуту, народних звичаїв. Присутній в оповіданнях образ оповідача, що робить морально-етичні акценти в зображуваних ситуаціях, спонукає читача до роздумів і оцінок.

Є такий відомий вислів: «хочеш бути щасливим — будь!».
Що ж таке щастя? Щось матеріальне чи навпаки, ефірне та гнучке, незвичайне і повсякденне водночас? Для багатьох щастя — це мрія, що не має форми та матерії.
А мрії іноді бувають настільки вибагливими, що стають божевільними. Та
нкими б оригінальними не були б людськи думки, зрештою всі бажають бути
щасливими. Не завжди успіх - це щось конкретне. І коли мрія отримує форму,
то іноді виявляється зовсім не тим, що людина намагється уявити.

Дивним видається уявлення про щастя селян з казки Олекси Стороженка з глибокою назвою «Скарб». Вони вважали щасливою людину, яка все своє життя лежала на печі і лише відкривала рота, як те голодне новонароджене пташеня, щоб поїсти. Хибну думку породила заздрість, а заздрість, як відомо, присипляє здоровий глузд. Фортуна не посміхається тим, хто не докладає зусиль, щоб бути щасливим. Існує ж багато людей, що понад усе прагнуть виграти в лотерею. Але жага легких грошей вбиває в них бажання працювати і самовдосконалюватися.

А між тим, не треба вважати щасливим того, хто залежить від випадкового щастя. Така залежність, мабуть, булаівПавлуся. А якщо б він не знайшов такої дружини, яка б не тільки кохала його як свого чоловіка, а й була йому матір'ю; якщо б золоті монети не сипалися на нього просто з неба; якщо... Тоді Павлуся ? навряд чи вважали б щасливим, яким він, власне кажучи, і не був. Уявіть собі ; на хвилину, що у вас немає друзів, з якими можна було б про щось безтурботно ' потеревенити; вам навіть нічого згадати, бо ви не висовували носа далі своєї ха- \ тини; про те, як виглядають рослини і тварини, дізнаєтесь лише з розповідей... Стає сумно? Мені також. Тому врешті-решт спадає на думку, що заможність і все інше, що її стосується — це всього-навсього бояус. Щоб не виникало най-сумніших думок від безнадії. Можливо, образ Павлуся якраз є прикладом най-нещаснішої людини...

А може, він цінував, що має, і тому фортуна була уважною до нього?

Є люди, які працюють ледь не цілодобово, недосипають і недоїдають, але вважають себе щасливими, тому що Бог подарував їм кусень хліба. А інші, котрі незадоволені своєю долею, звинувачують у своїх проблемах курс долара, погоду і пасажирів тролейбуса, скаржаться на державне правління і низьку заробітну платню. Таким людям складно жити в цьому світі...
Хлопець дивується, чому його дівчина зраділа настільки, що їй бракує слів. * А він лише приніс їй оберемок кульбабок. «Це ж не троянди», — подумає він і додасть: «Ох, ця жіноча логіка!»

Але що цікаво, цей же хлопець, як і кожен з нас, не дасть однозначної відповіді на питання: «Що може зробити тебе щасливим?» Одразу в уяві виникають образи: гроші, гроші, ще раз гроші, жінка-красуня і чарівні діти, янголятка з наївними оченятами та рогаткою в руці.
Або... Або він зрозуміє, що йому для щастя потрібна лише його дівчина із сонячними квітами на долонях. У цьому разі парубок ще не безнадійний.

Ми теж вже потім згадуємо про моральні цінності, про радість, турботу, любов... Про всі ті речі, що запалюють вогник в наших очах, дарують спокій нашому серцю. А між іншим, ви помічали, що щастя приходить лише до щасливих людей?
Щастя, мабіть, вимірюється тими моментами, коли на душі так хороше, що виростають крила. Ми самі є його творцями. І людині для цього творіння вже дали фарби і полотно. Потрібно лише змахнути пензлем і відтворити свою мрію. І зовсім не важливо, що ви добре малюєте лише хатинку або квіточки.
Бо якщо хочеш бути щасливим, ти просто можеш ним бути. Тобі ніхто не заважатиме, окрім тебе самого.

Щасливий той, кому Бог подарував Учителя. Так, саме Учителя - з великої лiтери. Я знаю, що кожен iз нас за шкiльний вiк зустрiчає чимало вчителiв. Однi з повагою запам'ятовуються, вiд других пам'ять вiдвертається, третi пройшли немов стороною...

Та ось одного разу увiйде в клас Учитель - i в цю мить життя твоє назавжди змiниться, ти побачиш себе iншими очима, будеш намагати ся стати кращим, розумнiшим i добрiшим.

Це означає, що в життя твоє i в серце увiйшов Учитель, щоб залишитися в ньому на всi подальшi роки, допомагати, пiдтримувати тебе, радiти i сумувати разом з тобою, надихати на кращi вчинки.

...На жаль, я не пам'ятаю того дня, коли вперше увiйшла пiсля дзвоника до класу наша нова викладачка української мови та лiтератури. Ми її не чекали i тому незадоволено здивувались, бо звикли до попередньої "лiберальної" викладачки.

Та от вона звернулася до нас тихим, але сильним голосом. I стiльки в ньому було гiдностi, ввiчливостi, поваги до нас, семикласникiв, що ми враз замовкли, заворожено слухаючи її бездоганну мову! А вона лилась i лилась прекрасною поезiєю народної творчостi, розкриваючи перед нами славетну iсторiю наших дiдiв-прадiдiв, нашої України.

I так - кожен урок: як вiдкриття, як одкровення, як безцiнний подарунок. Не дивно, що "трiйок" (про "двiйки" я вже не кажу) у нас майже не було. Всi намагалися вiдповiдати якнайкраще, щоб стати якнайкращим для Учительки. На перервах до неї неможливо було пробитися: всi хотiли бути поруч, всiм потрiбна була її увага, її слово, її усмiшка.

Дивно, але саме тодi я зрозумiла, чим вiдрiзняється справжнiй Учитель вiд того, що просто працює вчителем. Одного разу я запiзнювалась на урок i в коридорi побачила, як Учительку затримував бiля класу її колега, що, мабуть, не хотiв закiнчувати з нею розмову. Вона ввiчливо його зупинила: "Пробачте, але я запiзнююсь до дiтей!" Вона сказала "до дiтей", а не "на урок". I в цьому - секрет її неперевершеностi як Учителя i як людини.

Минув час. Мiнялися учителi, навчальнi предмети, мiнялися i ми. Але пам'ять назавжди закарбувала в серцi образ моєї Учительки, якiй я вдячна майже всiм кращим, що є в моїй душi. Вона навчила мене, перш за все, щиро любити i поважати людей, розумiти їх i допомагати. Вона розкрила менi велич моєї рiдної мови, горду i нескоренну її долю, прищепила палку любов до української лiтератури. I вже через це вона пiдвела всiх нас до головного - до iстинного розумiння поняття "Батькiвщина" i любовi до неї.

На все життя запам'ятала я слова: "Любити рiдну землю, свою країну - це щастя, що випадає, на жаль, не кожному". Але нас, своїх учнiв, вона зробила щасливими, вiдкривши красу рiдного краю, чудових українських пiсень, посiявши в душах повагу до вiковiчної слави українцiв.

За все це менi хочеться уклонитися моїй Учительцi, зiгрiти її серце своєю любов'ю i запевнити: "Я пам'ятаю Вашу науку. Вона - в моєму серцi, вона - у кожнiй моїй клiтинцi. Ми дякуємо Вам за неї: i я, i тi нащадки, яким я передам Ваше сердечне добро, що лишили Ви в душах своїх учнiв".

Науковці складають історію України, користуються інформацією з різних джерел: літописи, дослідження археологів, свідоцтва давніх мандрівників і торговців... І виходить, що з часів Володимира Великого ця історія, наче коралі й дукати на нитку, нанизує події на проблему офіційної релігії. Першим за ту нитку взявся князь Володимир: у пошуках ідеологічної основи майбутньої держави він встановив пріоритет загальнослов'янських богів перед душами предків. Яке ж намисто сплелося за тисячу років?

Другою перлиною стало православ'я - і вже візантійські ієрархи борються проти "бісівських танців". Католицтво Польщі й Литви: за шістсот років воно розійшлося із православ'ям не лише у питанні персоніфікації Святого Духа, і ніяка Унія не може виправити становища. Руїна: "латинщики" й "схизматики" завзято рубають одні одних, уніатів та іудеїв. Російська імперія проголосила державною релігією православ'я - і смиренні святі отці не схильні терпіти й прощати. І тому іудеї, що не зреклися віри батьків, не можуть жити, де схочуть, а лише у "місцях осідлого проживання".

І якийсь лютеранин Якуб Петерс та його дружина Анна, у дівоцтві Петрова, православна, могли бути засуджені на двадцять років каторги, якби віднесли хрестити свого сина Карла у кірху, а не у православну церкву. Та й сама Анна за таємний перехід до лютеранства поїхала б на каторгу - довічно. І їхали у Забайкалля, на Сахалін, дзвеніли кайданами інославні, язичники, старообрядці... За віру. За законом. За радянських часів до цієї недружної сім'ї приєдналися ще дві претендентки на Божу Любов - Українська Автокефальна Православна Церква та Жива Церква.

За словами Булгакова, святі отці з канонічної Православної Церкви ненавиділи колег з Української та Живої церков, "українці" ненавиділи "живих" та "москалів", а "живі" відповідали взаємністю. Втім, офіційною релігією було проголошено атеїзм - і життя не стало нікому. Тільки згодом, зціпивши зуби й підсміюючись, дозволили животіти "під гласним надзором" райкомів і обкомів деяким наймасовішим конфесіям, які легко було контролювати. Усі інші існували у підпіллі, наче перші християни за часів Юліана Відступника.

Після проголошення Україною незалежності деякий час прихильністю власті користувалася новонароджена Українська Православна Церква - Київський Патріархат, але статусу офіційної вона не набула. Зараз у нашій країні офіційно зареєстровано кілька десятків різних конфесій та сект - і традиційних для України, і "мігрантів". Але ніхто з посадовців не претендує більше на роль Судді і не каже, що усі вони, згідно Конституції, рівні, нічого не зробиш, але деякі - рівніші за інших. Нитка розірвалась, і може, коралі, перли й дукати тепер триматимуться на іншій основі.