Яка оманлива часто буває зовнішність людини! Є дуже гарні люди, але лихі й недоброзичливі. Мені здається, що їм не допоможе їхня зовнішня краса — їх однаково ніхто не буде любити.

А ось зовнішність нашого класного керівника не впадає в око. У рисах обличчя — жодних особливих прикмет. Але на ньому — відбиток чуйного серця і неабиякого розуму. Це розумне й благородне обличчя.

Зачіска й одяг нашої вчительки досить скромні. Я навіть сказав би, що вона одягається просто, але зі смаком. Хода її завжди неквапна. Вважаю, що це ознака душевного спокою.

Але найголовніше, що мені до вподоби в моїй учительці, — це її голос. Він справляє гіпнотичний вплив: заспокоює, надає впевненості. Які б відтінки не звучали у цьому голосі, інтонації його завжди відверті і природні. Мені здається, це дуже важливо для вчителя. Адже мова справляє величезний вплив на людину. Особливо мова зрозуміла, чиста і змістовна.

Наша вчителька небагатослівна і тоді, коли висловлює свій осуд, і тоді, коли хвалить. Говорить завжди коротко. Але те, що вона каже, завжди запам'ятовується. Одного разу вона сказала: «Поставити розумне запитання — то велике діло». Я це запам'ятаю на все життя.

Неможливо собі навіть уявити, щоб вона хитрувала. Ми все читаємо на її обличчі, у її жестах, в очах. І не тому, що такі вже спостережливі, а тому, що вона — «пряма» людина.

Мені дуже хотілося б багато в чому бути схожим на нашого класного керівника.

...Існує легенда про те, як на землі від страшної пошесті вимирали сім'ї і навіть цілі села. І ось одна жінка, втративши всю родину, крім одного найменшого синочка, молила Бога, щоб він зберіг хоч цю дитину. Тоді Бог відкрив їй таємницю: "Виший дитині і собі на сорочці хрести - знак для янголів, бо на кому нема хреста, той загине. Але нікому не розповідай про це, бо загинеш сама і твій син". Жінка зробила все, але не могла далі дивитися на те, як помирали інші. Вона розповіла про обереги, але люди не повірили їй. Тоді вона зірвала сорочку із сина, і він помер на очах у всіх.

З того часу люди вишивають сорочки-обереги, де чорний та червоний кольори переплітаються у візерунках і символізують радість і горе - як у житті. Українська вишита сорочка славиться у світі як неперевершений витвір мистецтва: від неї не можна відірвати очей, а коли торкаєшся її дивовижних за красою візерунків, серце завмирає від хвилювання, подиву і захоплення.

Пам'ятаю, як бабуся показала мені давню сорочку, яку вишила ще її бабуся. Я дивилася - і не вірилося мені, що це зробили руки простої селянки під слабким вогником свічки після важкого трудового дня! Вишиті рукава рясніли казковими квітами, які нагадували квіти рідних просторів, а навкруг шиї, наче усмішки, зібралися дрібненькі складочки.

Не менш красивою є чоловіча сорочка-вишиванка, оздоблена мальовничими візерунками на комірі, на грудях та на манжетах. Вишивкою або аплікацією прикрашали жіночий нагрудний одяг-керсетку (безрукавку з фабричної тканини). Робили вишивку і на попередниці - передній частині запаски, що складалася з двох вузьких пілок вовняної тканини.

Але не тільки візерунками з ниток прикрашався одяг моїх співвітчизників. Славна козацька старшина носила кирею (верхній одяг), розшиту дорогоцінним камінням, хутром. А от старовинний гуцульський одяг сердак був оздоблений шнурами з кольорових ниток.

Декоративна мальовничість українського одягу, яка віддзеркалює високий рівень культури нації, назавжди залишиться взірцем для усіх поколінь нашої щедрої на таланти землі.

І сучасний одяг може багато що сказати про свого власника - про його виховання та прибутки, професію та почуття смаку. Але ще тисячу років тому одяг був набагато красномовніший. І помиляються автори старих історичних романів, коли вважають наших предків дикунами, що не ладні були виготовити гарних зручних речей. Сучасні дослідники стверджують: ті "грубо зшиті сорочки" на давніх слов'янах сиділи не гірше, ніж їхня власна шкіра. Усе вбрання було ідеально припасоване до фігури, і - незважаючи на те, святкове воно було чи повсякденне - оздоблене вишиванками і прикрасами-оберегами.

Так, у ті давні часи жодна сережка чи намисто не були "абиякі". Вони були знаками, символами богів-покровителів чи духів предків і несли в собі примітивну, але могутню, з точки зору давніх слов'ян, магію. Якийсь атрибут божества чи предка-покровителя забезпечував їхню присутність і - в разі потреби - допомогу. Оберегами були не лише ювелірні прикраси - гривні, намиста, персні, а й вишиванки. Жодного зайвого стібка не робили давні майстрині, але вони прикрашали усі деталі одягу та взуття.

А оскільки у кожному селі були свої хранителі-предки, в кожній водоймі - свій водяник, а у полі, лузі та лісі - особливі, свої, хоч і дрібні, божества, то й вишитий оберіг, що мав закликати на допомогу чи захистити, був особливий. Він відрізнявся від тих, що вишивали майстрині з сусіднього села, за кольором і формою. Тому у давнину, зустрівши зовсім незнайому людину, тре-" ба було лише подивитись на її вбрання, щоб дізнатись, хто вона і звідки. Тому й було заведено у ті часи зустрічати "по одежі".

Після прийняття християнства люди поволі забули зміст вишиванок, хоча й продовжували за звичкою прикрашати сорочки різноколірними вишиванками. Одяг лишився функціональним - у ньому так само зручно працювати чи витанцьовувати бойовий гопак - і гарним. Але на вишиванках кольори та фігури перемішались між собою. І лише ентузіасти-дослідники можуть сказати, хто й навіщо носив деякі з них, від якого зла хотів себе захистити.

Тепер це - наче слова забутої мови або ноти мелодії, якої ніколи ніхто не заграє. Ми, звісно, знаємо, що та мова була дуже складна й мала безліч відтінків, що та музика була довершена в своїй простоті й глибині. Але вони належали до зовсім іншого світу, де демократію не відстоювали, а використовували; де слова "ближче до Заходу" писали лише на географічних картах.

Не буду з'ясовувати, що таке народна творчiсть, бо бiльш-менш чiтке визначення цього поняття iснує, хоча унiверсального визначення немає, бо жанрова рiзноманiтнiсть дуже велика, а специфiка розвитку того чи iншого жанру ще строкатiша. Визначень на сьогоднi iснує багато, та всi вони не охоплюють глибинної сутi народної творчостi, бо вона в деяких своїх жанрах намагається бути консервативною (весiльнi пiснi або iншi, що пов'язанi, наприклад, зi Свят-вечором, Рiздвом, народинами, хрещенням, похоронами тощо).

Та все ж у переважнiй бiльшостi народна творчiсть є щось особливе у суспiльному життi. Можливо, для цього треба сприймати її не як на фольклор, що застиг на сторiнках багатотомних видань, а як процес, що викликає до життя певнi жанри, якi є необхiдними в той чи iнший момент iсторичного розвитку.

Для прикладу хочу назвати такi жанри народної творчостi, як анекдот, народна усмiшка, сучасне весiлля, прислiв'я, приказки, примовки. З'явився такий вид народної, творчостi, як мiський фольклор. А я б ще додав студентський фольклор, шкiльний, дитячий.

З одного боку - це сучасна творчiсть, забарвлена сучасною лексикою, з iншого боку - це все-таки творчiсть, яка не має авторства i має безлiч варiантiв, що поширюються усно i в друкованому виглядi. Ось приклади таких жартiвливих примовок зi шкiльного навчання: "Щоб подiлити дрiб на дрiб - треба їсти бiлий хлiб". Або з урокiв хiмiї: "Аш два о плюс пшоно, а додати натрiй хлор, - то i буде вам кандьор" (кандьор - це дiалектна назва кулешу).

Особливо мене вражає великий набiр примовок, спрямованих на виховання культури мови. Призначення цих примовок - навчити дiтей (а може, i не тiльки дiтей) ввiчливо й правильно розмовляти, правильно використовувати слова i не засмiчувати мову, оберiгати її вiд рiзних нашарувань та грубої лексики.

Мої спостереження на канiкулах у бабусиному селi. Проходить мимо гурту людей якийсь парубiйко i байдуже до когось вiтається: "Здоров!" I тут же негайна вiдповiдь-примовка: "Здоров" - до коров, а до людей - "здрастуйте". Або таке: вiдповiдаючи на якесь питання, хтось iз дiтей каже: "Да". А у вiдповiдь чує: "Да" - свиня вуха пооб'їда" (це має означати, що треба казати українською мовою "так"). Часте й невиправдане вживання "ну" тут же буде припинене зауваженням: "Не запрягав, то й не нукай, поганяти не будеш".

I вже на геть неввiчливе привiтання "здрасьтє" отримаєш вiдразу: "Не засьтє" (це означає: привiтайся по-людськи). Або вживання слова "жалко" замiсть "жаль" викликає таке зауваження: "Жалко у бджiлки". I ще: часто дiти, якi особливо не турбуються про те, як вони спiлкуються, замiсть запитального "що" можуть сказати: "Га?" На таке неввiчливе "га" не забариться вiдповiдь: "З'їж те, що плига!"

I даремно дехто вважає, що фольклор - це щось iсторично минуле, що зберiгається у фольклорних збiрниках. Народна творчiсть жива, допоки живе народ, який створює новi види, жанри i реагує на всi суспiльнi процеси, що вiдбуваються в Українi. Треба тiльки бути уважним спостерiгачем, а може, й дослiдником, наприклад дитячого фольклору.

А останнiм часом навiть почали говорити про сучасну жаргонну мову. Це негативне явище стало завойовувати свiй простiр у спiлкуваннi, особливо це властиво пiдлiткам. Упевнений, що народна мудрiсть i тут не забариться - вiдреагує вiдповiдним чином, щоб викоренити це явище з нашої милозвучної i красивої мови. Але це зовсiм iнша тема.

Напевне, народна медицина така ж давня, як і людство. Це первісна людина мусила надавати собі медичну допомогу, і зовсім природньо, що вона шукала засоби лікування насамперед у світі рослин.

З виникненням землеробства і розвитком тваринництва розширюються пізнання про рослинний і тваринний світ: обробляючи шкіру, наші пращури відкрили для себе в'яжучі властивості дубової та вербової кори. Первісна емпірична народна медицина розвивалась під впливом практики, а спостереження над природою накопичувались та передавались усно наступним поколінням.

Вже в період Київської Русі був сформований прошарок лікарів-волхвів, або ведунів, які широко використовували лікарські рослини, мінерали, сировину тваринного походження; рукописні травники того періоду дійшли до нас, із них ми черпаємо відомості про тогочасну медицину. Історія знає імена народних лікарів Київської Русі: дівиця Февронія, Дем'ян - Ці-лебник, Агапіт - "врач бездомний". У джерелах згадується ім'я Єфре-ма Переяславського, який відкрив у XII столітті в Переяславі Лічеб-ницю, Григорія Премудрого, Іпата Цілебника та інших.

Паралельно з використанням трав у багатовіковому досвіді практикуються магічні способи зцілення, про що свідчать рукописні травники, лікарські порадники XVІ-ХV1I1 ст. та етнографічні роботи ХІХ-ХХ ст.

Вербальну магію в народі використовували як один з необхідних компонентів лікування, дуже часто її поєднували з раціональними засобами. Досить поширеною була катартична (очищувальна) магія, спрямована на виведення хвороби з організму, його очищення. До катартичної досить близька контактна магія, яка полягала в безпосередньому контакті носія магічної сили з хворим, якому передавались позитивні можливості. Проте саме вербальна магія була найпопулярнішою.

Своїм корінням замовлення сягають первісних часів. За давніми уявленнями, замовлення втрачають силу, коли щось у них змінюється чи забувається. Саме завдяки цьому велика їх частина дійшла до нас у своїй первісній формі. У багатьох із них фігурують елементи дохристиянських вірувань, багато замовлянь поєднують язичеські та християнські елементи.

Ще один засіб лікування народної медицини - вода. Вона виконувала функцію очищення. Способами використання були купання, обмивання, качання по росі, вмивання нею. Воду "наговорювали" для замовлення, "пристріту", "вроків", "виливання ляку" та ін.

Наш народ накопичив багатющі знання щодо народної валеології. Народна медицина вчить нас жити в гармонії з собою та природою, раціонально користуватись природними ліками.

Цього року осені, здавалося, не буде кінця.

Уже давно опало листя з дерев і птахи відлетіли у вирій. У будинках давно вже увімкнули опалення, а зими все ще не було.

День у день я визирав уранці з вікна своєї кімнати, сподіваючись побачити там сніг. Але снігу не було. І справді «унылая пора»!

Тільки одного разу сніжок ненадовго припорошив місто, але вже за годину-другу почав танути. Утворилась мокротеча. Це мені зовсім не подобається! Ні те ні се, ні осінь ні зима. Така погода ще буває наприкінці зими, якщо вона затяжна, як оця осінь. Весна ж іноді довго не настає. І весь світ завмирає в якомусь заціпенілому очікуванні. Але очікувати на весну все ж таки веселіше, ніж спостерігати за вікном сумовиту, похмуру осінь. Бо тоді з кожним днем дедалі дужче припікає сонечко.

А зараз, здається, все завмерло та ніколи не буде жодних змін. Ось звідки у людей нудьга. Через відсутність змін у їхньому житті. Мені здається, що це стосується не тільки природи, але й життя кожної людини. Коли воно одноманітне, дорослі нервують, сваряться, самі вигадують собі проблеми...

Ось вже й середина грудня. Нарешті у повітрі закружляли крихкі сніжинки. Спочатку їх було небагато, а потім дедалі більше, більше. І посипав справжній густий сніг. Цей сніг вже не скоро розтане. Він змінить зовнішній вигляд будинків, дерев, вулиць, та й люди стануть іншими. У всіх з'явиться хороший настрій, стане немов трохи світліше на душі. І всі почнуть готуватися до веселого Новорічного свята.

Як прекрасно йти тоненькою стрічечкою стежини і, забуваючи про все, розчинятися у величній красі лісу! Він начебто розкриває для тебе свої обійми, і ти завмираєш у німому подиві.

Тиша захоплює тебе. Ти стоїш нерухомо, немов чекаєш на щось. Але от налітає вітер, і все відразу оживає. Прокидаються дерева, скидають із себе сонячне листя — листи Осені і Лісу. Ти чекав їх так довго! Перебираючи кожний листок, нарешті знаходиш лист, адресований тільки тобі.

Про що думає Ліс? Про що мріє? Вдивляючись у жовтогарячі прожилки Кленового листа, можна про все довідатися: Ліс пише тобі про Літо із сонцем, що сміється, і солов'їні трелі, про весну з її першими квітами, журавлями і квітучими деревами. Про чарівницю-зиму, що незабаром прийде, накриє Ліс своїм сніжним килимом, і він заблищить на сонці.

Поки ж Ліс живе в Осені і радіє кожній миті, незважаючи, що плинуть дні, місяці... І Осінь змінюється. Вона дедалі частіше сумує та плаче осіннім дощем.

А як чудово сидіти в лісі під ялинкою і спостерігати за сріблистими краплями! Дощ наповнює ліс неповторною свіжістю. Тобі зовсім не сумно, навпаки — ти радієш, коли раптом бачиш маленькі різнобарвні гриби, що непомітно з'явилися під деревом.

Твоя душа злітає високо до небес. І це почуття польоту ти ховаєш глибоко в серці, щоб донести його до наступної Осені, а може, щоб пронести через усе життя...

Пташко! Будь рада теплу і весні.
(Олександр Олесь )

Тануть сніги, біжать струмочки, починає пробиватися перша травичка, розпукуються бруньки, з'являються тендітні квіти, чути спів пташок... Це настала Весна — найпрекрасніша пора року, оспівана поетами за свою первозданну красу.

Весна приносить із собою не тільки довгоочікуване тепло, вона приносить радість і надію, надію на краще. Після невблаганних морозів та лютих завірюх, після снігів, які вкривають землю пуховою ковдрою, після зимової сплячки, у яку, здається, впадають не лише деякі види звірів, а вся природа, нарешті настає Весна — прекрасна царівна у зеленому вбранні та віночку ніжних квітів.

А Весна іде, як фея,
В чарах шуму і пісень,
Біла, біла, як лілея,
В квітах яблунь і вишень.
(Олександр Олесь)

Мабуть, немає нікого мудрішого за матінку-природу, бо інакше як пояснити, що щороку одна пора змінюється іншою та незмінно настає найочікуваніша з них — Весна. Вона пробуджує у душах людей щирі та ніжні почуття, бо Весна настає не тільки в природі, а й у серцях тих, хто здатен відчувати красу та спроможний милуватися навколишньою красою, яка, і справді, може залишити байдужими тільки кам'яні серця.

Стояла я і слухала весну,
Весна мені багато говорила,
Співала пісню дзвінку, голосну,
То знов таємно-тихо шепотіла.
(Леся Українка)

Разом із потеплінням повітря відбувається потепління у душі, і так само, як ламається крига на річці, ламається крига, яка сковує людські серця. Весна обіцяє змінити все на краще, вона пророкує настання нових — кращих часів, і навіть найзапекліші скептики та песимісти починають вірити у те, що негаразди та неприємності залишаться десь у минулому, що їх забере із собою Зима, яка вже минулася, а весна разом із пахощами квітів принесе пахощі надій.

Вона мені співала про любов,
Про молодощі, радощі, надії,
Вона мені переспівала знов
Те, що мені давно співали мрії.
(Леся Українка)

Весною всі намагаються вибратися «на природу» — в ліс або поближче до річки. Щоправда, більшість «веселих компаній» не дуже роззирається навкруги, а захоплюється, здебільшого, «напитками та наїдками», залишаючи після себе бруд і спотворюючи галявину, на якій вони збиралися.

Люди, які не вміють та не хочуть бачити красу навколишнього світу, втрачають багато (вони й самі не розуміють, наскільки багато), бо яке ж це щастя — вдихнути у лісі свіже, прозоре повітря, дослухатися до співу безлічі пташок, які ховаються у гіллі, дивитися на тендітні квіточки, які щільно вкривають прекрасною та різнобарвною ковдрою теплу землю. Хотілося б, щоб усі бачили та відчували красу природи та на питання Павла Тичини:

«Ви чули ж бо: так липа шелестить,
Ви знаєте, як сплять гаї?»
Кожній людині можна було б сказати: «Та ви вже знаєте, як сплять гаї»...

Чому люди люблять усе порівнювати? Бо так вони пізнають світ. Те ж саме стосується й явищ культури. Потрібно визначити позитивне й негативне, щоби розмістити свої знання в систему. У літературі ці "найвизначніші постаті" позначають словом "канон" у значенні взірцевості, найвищих проявів творчого духу людства. Наприклад, американський літературознавець Геролд Блум уважає центром європейського літературного канону Шекспіра. Також, на його думку, осердя цього канону складають Гомер, автори Біблії, Дайте, Гете й Сервантес.

Що саме складає таємницю геніальності Шекспіра? Перш за все, він "не знає собі рівних у відображенні психічної рухливості людини". Нас також дивує його словесне мистецтво, значніше й вагоміше, ніж будь-яке інше, і настільки достовірне, ніби це й не мистецтво зовсім, а щось вічне, що існувало споконвіку.

Творчість британського барокового драматурга відрізняється багатозначністю й відкритістю до тлумачень: "...найбільш понурі трагедії Шекспіра "Лір" і "Макбет" і найвеличніші, що не підлягають однозначному трактуванню - "Гамлет" і "Міра за міру", не надаються до стандартизації". Можна лишень стверджувати, що явище неперевершеної літературної довершеності - інтелектуальної, образотворчої й метафоричної, здатної торжествувати над будь-яким перекладом і сценічним утіленням і підкоряти собі будь-яку культурну спільноту, - насправді існує.

Як пише Блум, "Шекспір дійсно унікальний у своїй здатності являти одночасно складне й загальнонародне мистецтво". Шекспірівські персонажі настільки відкриті для найрізноманітніших тлумачень, що самі стають інструментом для аналізу вашої персони. Центральною в його творчості є завжди актуальна проблема сенсу життя.

Щось подібне можна сказати й про центр українського літературного канону - Сковороду, Шевченка й Франка. Їхню творчість об'єднує змістовність і непроминальна актуальність, яскравість і сила творчої особистості, інтелектуалізм, високий художній рівень поезій, синтетичне мислення. Але найважливіша їх заслуга в тому, що вони шукали й знаходили відповіді на центральні питання української душі.

Є дві основні форми побутування історичної пам'яті: документальна хроніка й міф. Міф - це ідеалізоване або упереджено-суб'єктивне уявлення про якийсь історичний факт чи особу. Парадоксальність ситуації з українською історією в тому, що в масовій свідомості не тільки відсутня об'єктивна інформація про ряд історичних подій, а й "місцеві" міфи витіснені чужими, іноземними. Так про це сказав іще Шевченко:

..."Добре, брате,
Що ж ти такеє?"
"Нехай скаже
Німець. Ми не знаєм". (...)
Німець скаже: "Ви моголи".
"Моголи! моголи!"
Золотого Тамерлана
Онучата голі.
Німець скаже: "Ви слав'яне".
"Слав'яне! слав'яне!"
Славних прадідів великих
Правнуки погані!

З подій, які відбувалися від початку християнської ери на терені сучасної України, можна виділити, наприклад, період Київської Русі, козацьку добу й барокову культуру.

Наші батьки звикли до такого визначення: "Київська Русь - колиска трьох братніх народів". Але при намаганні виокремити власне українські елементи в староруській культурі виникає маса заперечень, мовляв, Київська-то Київська, але все-таки Русь, а не Україна якась! Маса похідних від цієї позиції аргументів іде ще від "благочестивої" теорії російського історика XIX століття Погодіна, що нібито в часи Київської Русі цю державу заселяли "росіяни", а "українців" у сучасному розумінні там не було зовсім - вони пізніше прийшли з півдня. Насправді не існувало у той час, та й до XIX століття ніякої іншої Русі ні для слов'ян, ні для європейських народів. Руський народ, або русини - це автентичні українці. Росіяни ж звалися москвини, москалі або московіти (Moskovites) в усіх документах, писаних місцевими хроністами чи мандрівними істориками.

...Козаками ставали одчайдухи, "асоціальні" елементи, які "лигалися" навіть із нечистою силою, порушували закони усіх держав, займалися розбоєм, пиятикою, нерідко заробляли тим, що рятували з рабства Дітей заможних українських батьків у розрахунку на великий куш. Незважаючи на це, козацтво було армією, про володіння якою мріяв кожен монарх світу. Саме вони були буфером між турками, татарами й європейськими державами. "Моральне обличчя" козаків аж ніяк не є ідеальним, однак сучасним українцям незле було б повчитися козачій витривалості, хоробрості, побутовій невибагливості, мужності, товариськості.

У цей же час - XVII й XVIII століття - відбувається розквіт культури українського бароко. Релігійна й світська література, історичні хроніки, наукові трактати, церковна й мирська архітектура, театр - в усіх цих сферах людської діяльності того часу ми знаходимо гучні досягнення, які вивершились у "харизматичній" особі й культовій творчості Григорія Сковороди. Мислитель світового рівня, він вніс гідний вклад у скарбницю людської мудрості. Сьогодні існує думка, що якби українці у світовій свідомості асоціювалися не з Шевченком, а зі Сковородою, то уявлення про нас із боку іноземних інтелектуальних еліт було б іншим, і аж ніяк не в гірший бік.

То ж шануймося, бо ми того варті. Якщо ми не будемо цінувати самі себе, цього не буде робити ніхто.