Все можна виправдати високою метою —
та тільки не порожнечу душі.
(П. Тичина)

Милосердя... Як часто чуємо це слово з екранів телевізорів, бачимо на сторінках газет, незмінно присутнє воно й у промовах політиків. Воно зараз модне. Але люди, які так зловживають ним, часто самі не розуміють, що це таке. Ще небезпечнішим є те, що часте вживання цього слова «знецінює» його. Крім того, демагоги здебільшого вважають, що коли проблема детально обговорена, вона від цього вирішиться сама по собі.

Звичайно, держава виділяє кошти на благодійні заходи, але ж милосердя — це не тільки матеріальна допомога, а й моральна. Тим більше часто впливові люди жертвують на благодійність зовсім не через співчуття, а для підняття свого рейтингу або для того, щоб сплачувати менші податки. А дітям у притулку, крім теплих речей та нормальної їжі, потрібні (і не менше!) ласкаве слово, турбота, небайдужість. Та, на жаль, більшість з них позбавлені цього на все життя.

Я вважаю за милосердних тих людей, які всиновлюють дітей-сиріт, тих, хто без користі для себе ходить у притулки і ділиться найдорожчим — сердечною теплотою, тих, кому не шкода частку своєї душі віддати обездоленим людям. Звичайно, матеріальна допомога теж багато важить, але це ще не все. Адже відомо, що коли основні потреби людського організму задоволені, людина вже не думає про «хліб насущний», основними тоді стають духовні запити. Навіть у тюрмах засуджені створюють бібліотеки власними силами.

А правда лиш одна — вона колюча
Гірка й жорстока. І завжди в біді,
Тож мужнім будь — оборони її.
(А. Малишко)

Милосердя, як і інші морально-етичні категорії, є неоднозначним. Наприклад, як вчинити лікарю у ситуації, коли пацієнт невдовзі помре, і це абсолютно точно, а зараз він зазнає страшних мук? Звичайно, закон не дозволяє убивати людей, але у такому разі це не було б убивством у прямому розумінні цього слова, скоріше — милосердям. І відомі випадки, коли лікарі так і вчиняли, бо не в змозі були дивитися, як страждає приречена людина.

Бувають не менш страшні дилеми: сказати людині, що вона смертельно хвора чи ні? Багато людей накладають на себе руки, коли дізнаються, що хворі на рак або на СНІД. Не кажучи вже про те, що і з цими хворобами іноді живуть ще не один десяток років, критичний стан пацієнта може минутися, коли людина сподівається на краще, а не тоді, коли готується зустріти смерть. Лікарі вчиняють іноді не так, як велить Закон, а так, як підказує серце.

Брехня із милосердя раз болить,
Брехня із страху — цілий вік карає.
(Д. Павличко)

Але найчастіше ми бачимо навкруги себе лише байдужість. «Когось вбили — ну то й що, не мене ж, з кимось сталося горе — головне, що не зі мною»,— це думки більшості. Хтось із великих сказав, що не такі страшні зрадники і вбивці, тому що вони можуть лише зрадити і вбити, як страшні байдужі, тому що з їхньої мовчазної згоди існують на світі зради та вбивства.

Завжди треба пам'ятати про те, що ти людина, а навкруги тебе — теж люди. Всі бажають добра, але добра лише для себе. А якщо б кожен забажав добра і для своїх ближніх, то світ став би кращим. Ф. Достоєвський сказав, що краса врятує світ. Так, світ врятує краса — краса людської душі.

Нацiональний характер - це "дух" народу, найглибшi його прояви, якi об'єднують людей окремої нацiї. Вiн виникає iсторично, внаслiдок певних етапiв, якi проходить окрема маса людей, i впливiв, яких вона зазнає.

Головнi причини формування нацiонального характеру, або менталь ностi, географiчне положення країни, iсторичнi обставини, суспiльнi умови, культура та власне особливостi психологiї цього народу. Найяскравiшими представниками вiтчизняного свiтобачення, на думку вчених, були Г. Сковорода, Т. Шевченко та М. Гоголь. Саме в їхнiй творчостi ми знайдемо найглибше його розумiння.

Україна розташована на надзвичайно плодючiй землi, тому кожна українська сiм'я могла повнiстю забезпечити себе i селитись окремо. Вiд землi залежала людська доля, тому зв'язок iз землею посилювався як запорука щастя. Українець розумiв землю як святу матiр, бо з неї створено людину, вона освячена кров'ю предкiв та захисникiв. Для нацiї хлiборобiв земля була годувальницею; бити її без потреби вважалося таким же страшним грiхом, як бити матiр.

Найурочистiшою клятвою вважалося з'їдання грудочки землi - форма причастя до найбiльшого скарбу. Радiючи роботi на землi, українець прагнув близостi до природи бiльше за спiлкування з людьми. Великi простори його землi виховували у ньому поклонiння життю, сонцю, землi. Маючи природу як основний шлях пiзнання Бога, людина ототожнювала її iз Творцем. Такий бог об'єднував собою небо й землю, а значить i Всесвiт, з народом та з окремою людиною.

Українець - iндивiдуалiст; бiльше за все вiн цiнував свободу окремої людини, i перш за все свободу самого себе. Тому не засновував мiст та й взагалi цiнував рiвнiсть i демократiю аж до крайнощiв: стихiйностi (вибори в Запорозькiй Сiчi) та анархiї, навiть вузького егоїзму.

Зовнiшня полiтика України тривалий час зводилася до вибору "з ким бути": з Туреччиною, Литвою, Росiєю, Австро-Угорщиною чи Польщею. Життя серед прекрасної природи i постiйна загроза все це втратити виховували любов до життя, напруженiсть його кожного моменту (як казали козаки, закликаючи до повстання: "смертi все одно не уникнути, то яка рiзниця, вiд чого помирати - вiд старостi, шаблi чи вiд палi").

Очевидно, що сiм"я та, ширше, рiд - головна суспiльна одиниця українця. Правителi мiнялися кожен день, сьогоднiшня влада карає на горло прихильникiв вчорашньої, i українець охоче дiлив увесь свiт на "своїх" i "чужих". У полiтицi планi вiд мене все одно не залежить нiчого, а в господарствi я все роблю сам. Цiкаво, що iдеалом хлiборобiв був не батько-мисливець та воїн, а мати-берегиня, тому саме мати була центром багатьох сiмей.

Iндивiдуалiст-українець i взаємини з оточенням теж налагоджував особисто; про це зазначає козацьке побратимство. Я вiдповiдаю за самого себе, сiм"ю i за друга, але не бiльше.

Українець сприймав свiт не розумом, а серцем. Почуття, iнтуїцiя для нього важливiшi за докази. Вiн не обмiрковує, а переживає життя; тому в українських пiснях стiльки лiризму, нiжностi, суму. Прагнучи до власного щастя, українцi створюють прекраснi зразки любовної лiрики. На прикладi фольклору ми бачимо, що, на вiдмiну вiд бiльшостi держав, кохання було чи не головним фактором при виборi супутника життя.

Який же висновок зробимо ми, дослiдивши наш нацiональний характер? По-перше, особливий характер українцiв - реальнiсть. Вiн вiдрiзняється вiд характерiв усiх сусiднiх народiв. По-друге, наш характер - не кращий i не гiрший за iнших. Вiн просто iснує i має свої недолiки й переваги. Знати його, дослiджувати, поважати i працювати над посиленням сильних якостей i подоланням недолiк - ось справа, гiдна сучасного українця.

Дуже хотілося б знати. Бо то не просто пересічна людина. Якщо роздивитися добре, то будь-який винахід запозичений нами з природи. Дивіться, ніж — то ікло, нехай і відокремлене від щелепи. Але ж ікло! Сонар підводного човна запозичений у дельфіна, так само принцип радара люди підгледіли у кажанів. Майбутні конструктори літаків вивчали механізм польоту птаха, а майбутні конструктори ракетних систем придивлялися до способу пересування кальмарів. «Нового нічого нема у світі під місячним сяйвом...» Навіть такий екзотичний винахід, як австралійський бумеранг, має свої природні прототипи, і людина просто відтворила їх.

Здається, лише колесо не має природного прототипу. Геній мав стати нарівні з Богом чи природою, щоб створити його — саме створити, а не відтворити вже існуюче. І саме колесо стало основою нашої цивілізації. У якомусь фантастичному оповіданні йдеться про життя на нашій планеті після ядерної війни. Люди, що залишилися, прийняли Закон Про Заборону Колеса, який карає на смерть за повторний винахід цього пристрою. Мабуть, справді все почалося з колеса: більше можна було везти з собою, можна було долати більші відстані, почастішали зустрічі первісних людей. Почався обмін думками, винаходами, культурним доробком — і людство прискорило свій поступ до пошуків нового.

А ми не пам'ятаємо імені найвеличнішої людини у всій історії людства...

А найгірше, що назавжди залишилося невідомим, як робляться такі винаходи.

Так само нам невідомі люди, які одомашнили диких тварин. Кіплінг дав таким людям імена просто Чоловіка і Жінки, тобто відібрав у них індивідуальність. Мабуть, і тут людина повинна була мати особливий хист і незвичайний спосіб мислення. Перший-ліпший просто вбив би того прасобаку чи пракота й не відходив би від ситної їжі, аж доки не луснув би або страва не була б уже з'їдена.

Проте іноді спадає на думку, що в повній анонімності творця і є справжня популярність і слава. Зрештою, хто більше має бути задоволений: автор, ім'я якого називають перед виконанням твору, чи той, про твір якого скажуть — «слова народні»... Бо саме в цьому і справжня велич — самому стати своїм народом. У якомусь з віршів Лесі Українки читаємо:

Мене створив єгипетський народ
І тим повік своє наймення вславив...

Хоч у тих будівників були колись імена, і власна доля, і власний приватний інтерес... А створивши надзвичайну річ, у такої людини з'являється нове ім'я— Народ.

По-моєму, я усе докладно розповів, добрав влучні аргументи, можна тему закрити.

І все ж таки: хто винайшов колесо? Хто дике створіння зробив свійським? Хто першим вимовив перше Слово? І яке воно було — «Дай» чи «Візьми»?

"Не можна припустити,
щоб люди спрямували на своє знищення
тi сили природи, якi вони
зумiли вiдкрити i пiдкорити"
(Ф. Жолiо-Кюрi)

Природа... Велике творiння Боже, колиска людства, втiлення краси i добра.
З перших крокiв людини на Землi вона годувала своїми плодами, давала тепло (дрова для вогнища) i м'ясо диких звiрiв... Так було i за бiблiйною версiєю (рай - розкiшний сад), i за матерiалiстичною теорiєю. Правда, часом праматiр - природа i лякала грiзнiстю деяких незрозумiлих явищ. I нашi далекi предки молилися силам природи, створюючи язичницьку релiгiю.

Минали вiки. Людина розвивалася, розумнiшала, вчилася користу ватися дарами i силами природи... I "довчилася", на жаль, до знищення Хiросiми i Нагасакi, до чорнобильської катастрофи. Чи протверезiли "вiнцi природи" (люди) пiсля всього цього? Хто його знає...

А природа - це ж краса! Це могутнi лiси, гордi гори, безмежнi степи, це сонце чи мiсяць в небi, мiрiади зiрок, бiле сяйво Чумацького Шляху... Все це оспiвано в народних пiснях (яснi зорi, тихi води, чисте поле, синє море) i в творах великих митцiв. Перед очима чарiвнi пейзажi Шишкiна, Левiтана, Василькiвського. Переливаються легким пухом ковили степу, згаданi ще в "Словi о полку Iгоревiм". То сяє в сонячному промiннi, "неначе в молоцi дитина", то "реве та стогне" могутнiй, оспiваний Тарасом Днiпро. Як воїни-охоронцi, виставили свої списи в небо стрункi смереки на схилах Карпат, там, де зупинив татаро-монгольську навалу мудрий Захар Беркут (I. Франко, "Захар Беркут"), де засiвала гори своїми спiванками чарiвна Марiчка (М. Коцюбинський, "Тiнi забутих предкiв").

Вслухається в природу молодий Павло Тичина. I звуки в нього зливаються з барвами: "Як золото поколото горить - тремтить рiка, як музика" ("Гаї шумлять"), "Вечiр колiр свiй мiняв з багряного на сизо-фiалковий" i "Синiй оркестровий долинув плач" ("Похорон друга"). Творить свої словеснi акварелi кароокий соловей України В. Сосюра:

I вiтер ласкавий,
I довгiї трави,
У квiти обарвлений день.
О свiте зелений,
Для тебе у мене
Багато-багато пiсень.

I краса ця щедра. Лiси - зеленi легенi планети - дарують нам свiже, п'янке, цiлюще повiтря. Та й озирнiмося: все, що нас оточує (меблi, пiдлога, книги) подароване лiсом.

Поля годують нас хлiбом, на луках i степах пасуться тварини, що дають нам молоко i м'ясо, шкiру i вовну. Годують нас рибою i несуть нашi кораблi водоймища. I все це добро просто грiх не шанувати, не берiгти. Адже людина сама - частинка природи. I щасливою може бути, лише за умови досягнення гармонiї, в злагодi з довкiллям. В iншому разi вона перестає бути людиною. "Зрубали люди старого дуба" (Леся Українка, "Лiсова Пiсня"), використовують живе дерево на тин - i Лiсовик (втiлення мудрої сили природи) вiдвертається вiд них: мре худоба, хату обсiдають злиднi.

I так завжди. Перетворила людина природу на свою служницю, намагаючись силою взяти її скарби - i тепер не оббереться лиха.

Запрягли в ярма електростанцiй рiки - i стогнуть вони, хворiють: гине риба, штучнi моря замулюються, перетворюючись на болота. Та ще й хiмiчна промисловiсь "допомагає". Бездумно вирубуються лiси - i земля перетворюється на пустелю. Використовує людина на полях рiзнi добрива та хiмiчнi засоби боротьби з шкiдниками - i вже не знаєш, що можна їсти, що нi.

Навiть у дрiбному - якi ми буваємо недбалi i невдячнi, коли перетворюємо прекраснi угiддя на "туристськi" смiтники, спричинюючи виникнення лiсових пожеж, знищуючи по-браконьєрськи рибу та тварин.

А часом чийсь недогляд призводить до глобальних трагедiй, як сталося в Чорнобилi. I назва мирної, навiть цiлющої рослини (чорнобиль - рiзновид полину) стала символом чорної бiди. Минуло 15 рокiв, та лихо не заснуло. Спокутуйте, вченi, думайте, полiтики, станьте пером вiщим, поети! Цим закликом починає свою поему "Чорнобильська мадонна" I. Драч.

Читаєш - i хочеться кричати. Споконвiку вважалося сенсом життя кожного: посади дерево, збудуй дiм, вирости сина. Нас на Землi кiлька мiльярдiв. Якби ж то кожний посадив деревце! А якщо кожен знищить по дереву?! Схаменiться, люди! Будьте Людьми!

У дитинстві я любила слухати спогади мого дідуся про війну. І війна уявлялася мені зовсім не страшною і, може, навіть по-своєму романтичною. Дід любив згадувати своїх фронтових друзів, перемоги в боях (про відступи говорити не любив) і часто (за моїм проханням) розповідав про те, як наші війська увійшли до Берліна і які почуття охопили його в той незабутній ранок 9 Травня, коли він довідався, що настав День перемоги.

Подорослішавши, я зрозуміла, що багато про що дідусь умовчав. Умовчав про страх, про голод, про біль, про розпач і про річки крові, що заполонили в ті роки півсвіту. Не розповів він мені про табори військовополонених, про жорстокість німецьких солдатів, про катування, про страти. Я довідалася про все

з фільмів, із підручників з історії, з творів письменників, що пройшли війну... Довідалася, щоб ніколи не забути. Такі речі врізаються в пам'ять назавжди. Я вважаю, що ніхто не повинен забувати про ту війну і про те, якою ціною далася нам перемога. Кожен зобов'язаний пам'ятати, що зараз він живе завдяки тим, хто загинув у той страшний час. У багатьох з них були діти, і вони залишилися сиротами, багато хто просто нічого не встиг зробити в житті — пішли на війну просто зі шкільної лави. А багато хто дотепер лежить десь у лісі непохованими... Забути про це — все одно, що вчинити злочин.

Полеглим воїнам споруджують пам'ятники, про їхні подвиги пишуть книги, про війну виходять цикли передач.

Чи досить цього? Думаю, що ні. І хочу прожити своє життя гідно, тому що воно занадто дорого комусь обійшлося.

Я не пам'ятаю своєї першої книги; здається, вони завжди були поруч зі мною. І коли я, ще не вміючи читати, розмальовувала їх сторінки, і коли по декілька разів на день бігала у сусідню дитячу бібліотеку. Я трепетно люблю книги: нові, що пахнуть друкарською фарбою; старі, зачитані і клеєні-переклеєні, які бережуть тепло долонь своїх читачів.

Книги - морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна.
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить, - писав з пошаною Іван Франко.

У мене навіть існує власний ритуал знайомства з книгою. Спочатку я беру її в руки, долоні звикають до неї: гладять обкладинку, проходять легким дотиком по сторінках. Я наче чекаю: чи відповість книжка і мені своєю довірою та увагою, чи відверто розкриє мені свої таємниці? Дивно, але іноді серце залишається німим, жодного поруху не відчуваю. "Не моє", - щось підказує мені, і я чесно відкладаю книжку вбік.

Та частіше на мій дотик книга відгукується радістю, неначе просить: "Візьми мене! Я тобі розповім так багато цікавого! Повір, ми станемо добрими друзями!" Я починаю хвилюватися, щось тремтить у душі, сповненій радісним передчуттям.

Нарешті я розгортаю книгу - і поринаю у світ, який вона розкриває переді мною. З цієї самої хвилини мені вже важко зупинитися, обірвати читання, закрити книгу недочитаною. Ясна річ, коли вона велика за обсягом, коли щось треба терміново зробити, я з сумом залишаю читання: тут нічого не вдієш. Тоді, здається, десь у потаємних куточках душі ворушиться несподіваний докір і сором перед книгою, наче обірвав розмову з уважним і розумним другом, живою людиною, яка, перейнявшись твоїми турботами, давала тобі найкращу пораду.

Так, я інакше не можу сказати про книгу, бо вона - завжди мій справжній друг. Друг, який навчить, підкаже, допоможе розібратися у важких ситуаціях (а як же їх зараз у мене багато). Мій духовний провідник розрадить мене в сумі, розповість мені про життя інших людей, покличе в захоплюючу подорож у інші часи і в інші країни. Хай немає у мого друга рук і ніг, хай не відчуваю я його фізичної сили, але та сила мудрості, духовної величі, якою він ділиться зі мною, не може рівнятися ні з чим.

Тому я переконана, що найбільша сила, яку дають книги, - це той духовний потенціал, котрий стає стрижнем усього життя людини, його роздумів та вчинків. Кажучи коротко, книги творять людину, навчаючи її мудрості й доброти.

...Та, на жаль, я помічаю, що люди читають все менше і менше книжок. Чому? Невже нецікаво? Так, книжку потіснили телеекран і комп'ютер. Так, книга на прилавках інколи несусвітньо дорога. Так, складні економічні умови відвертають увагу потенційних читачів, котрі мають приділяти багато часу здобуванню їжі, далеко не духовної.

Але книги чекають. Вони стоять у крамницях, на бібліотечних полицях і смиренно чекають на нас, читачів, своїх друзів. їм є про що нам розповісти, чому навчити. Вони будуть терпляче зберігати свої таємниці, щоб одного разу радісно віддати їх нам. їм вистачить терпіння чекати на цю щасливу мить. А чи вистачить нашого життя...

Хліб і книжка. Вічні дві святині,
Що лежать поважно на столі,
Стверджуючи мудрість дум людини,
Безкінечність щедрості землі
(К. Кулієв)

Мова - душа народу, вона його цвiт i зав'язь, без неї дерево нацiонального життя в'яне i засихає. Вiдберiть у народу мову - i вiн гине як народ, як нацiя. Згадаймо вiрш В. Сосюри "Юнаковi":

О мова рiдна! Їй гаряче
Вiддав я серце недарма.
Без мови рiдної, юначе,
й народу нашого нема.

Не може жити країна без мови, як не може жити людина без серця, без душi. Тому й бережуть народи свiй неоцiнений скарб навiть пiд будь-яким гнiтом. Зберiг свою мову й український народ.

Вперше письмово українську мову зафiксовано в грамотi 1341 року, але вона звучала на рiзнi голоси в думах i пiснях. протягом столiть її невпинно шлiфували в усному мовленнi й простi селяни, i козаки-лицарi, i мандрiвнi поети-спiваки - кобзарi та бандуристи. Потiм за допомогою I. Котляревського, М. Кулiша та Т. Г. Шевченка виникла українська лiтературна мова, що зблизила народну мову з письмовою i стала основою сучасного мовлення.

I заблищала вона дорогоцiнним дiамантом серед iнших мов свiту. Це визнавали навiть майстри лiтературного слова iнших народiв. Максим Горький ставив українську мову на друге мiсце в свiтi (пiсля iталiйської) за її музичнiстю. В. Маяковський був у захватi вiд синонiмiчного багатства нашої мови. В росiйськiй мовi, говорив вiн, однаково звучить "люблю карошку" i "люблю девушку", а в українськiй є прекрасне слово "кохаю". I ще:

Я немало слiв придумав вам
Зважуючи їх,
єдиного хочу лиш, -
Щоби стали
вiршiв
всiх мої слова
Повноцiнними,
як слово
"чуєш".
(В. Маяковський, "Шана Українi". Переклад В. С. Колодiя)

Українськими пiснями захоплювався американський спiвак Поль Робсон. Цей список можна продовжити на сотнi сторiнок. I коли неукраїнцi в такому захопленнi вiд нашої пiснi та нашої мови, то як же маємо любити її ми, дiти України!

Дуже багато горя зазнала вона, наша мова.
Царевi блазнi i кати,
Раби на розум i на вдачу,
В ярмо хотiли запрягти
Її, як дух степiв, гарячу.
(М. Рильський, "Рiдна мова")

Українську мову забороняли рiзними циркулярами, називали мужицькою... А вона жила! Жила в чарiвних пiснях Марусi Чурай, в думах Остапа Вересая. На академiчну висоту пiдняв її колишнiй крiпак, генiй українського народу Тарас Шевченко. Квiтла вона в творах мужньої Лесi та незламного Франка. Жила в кожнiй українськiй хатi.

Пiзнiше, за часiв тоталiтарного режиму, закривали українськi школи, штучно пiдносили престиж росiйської (бо нею розмовляв бюрократичний апарат влади), всiляко заохочували небажання рiзних безбатченкiв її вчити.

У цей час нашим земляком були написанi сповненi болю вiршi:

Мова моя де в кого не в модi.
I навiть той, хто iншої не зна,
Кожному доводить при нагодi,
Що йому не рiдна вже вона.
...
Стерплю, змовчу, бо воно ж не варте
Слiв докору. Може й не збагне,
Нi чого цурається, безрiдне,
Нi чого зрiкається, дурне.
(I. Муратов, "Мова")

I попри все мова наша продовжувала жити у своєрiдних i сильних вiршах I. Драча, у глибокiй лiрицi Л. Костенко, в трагiчнiй поезiї В. Стуса. Нарештi вона вирвалася на простiр вiльного розвитку i дiстала статус державної.

Тож не будемо зрiкатися рiдного слова, i хай звучить повноголосо наша чудова мова, i "чистiша вiд сльози вона хай буде" (М. Рильський). Тi, що зрiкаються рiдної мови, втрачають коренi, швидко зникають у безвiстi. Не будемо ж такими! Адже ми - дiти славної України.

Так історично склалося, що після татаро-монгольської навали український народ постійно перебував під економічним, політичним і національним гнітом то Польсько-Литовської, то Австро-Угорської, то Російської держав. Іноземне ярмо намагалось знищити самостійність, державність і навіть саму назву «Україна».

Особливо жорстокою була русифікація, що протягом трьох століть намагалась переконати нас, що ми — «малороси», тобто майже росіяни, але нижче класом. І мова наша — не мова, а так... «малоросійськоє нарєчіє».

Це послідовно насаджуване відчуття «другосортності» мало результатом русифікацію переважної більшості української еліти, а ті представники її, що не могли змиритись з таким станом речей, з болем у серці писали:

Для всіх ти мертва і смішна,
Для всіх ти бідна і нещасна,
Моя Україно прекрасна,
Пісень і волі сторона!
(Олександр Олесь)

Але політика, яку провадив царський уряд проти українців, здається зразком поваги і толерантності порівняно з політикою радянського уряду.

Голодомор 1932—1933 років забрав життя понад 8 млн людей, а за кількістю закатованих і депортованих Україна посідає перше місце в Європі та світі. Кожен другий у ГУЛАГу був українцем! Серед безлічі випадків жахливого ставлення до людей мене вразив ось який: 1936 року всіх кобзарів України, людей в основному літніх, запросили на свято української пісні. І всіх знищили. Знищили, сподіваючись знищити цим нашу історичну пам'ять, бо саме кобзарі виконували думи про славне наше минуле, про козацтво, яке було захистом для власного народу, а також російського, польського, інших народів Європи від кримських татар і турок. Але навіть за таких умов український народ зберігав свої культурні надбання.

Сьогодні, в умовах незалежної держави, гостро стоїть питання відродження нації. Діючим засобом цього є формування у людини національної гідності та гордості за свою Вітчизну, за свій народ, відмови від почуття національної другосортності, що насаджувалося віками. Ця хвороба, яку точно описав Т. Шевченко («І мертвим, і живим...»), властива і сьогодні багатьом у формі презирливого самовизначення «хохол», у зверхньому ставленні до рідної мови і землі, яка їх виростила. Це — загроза нашому існуванню як нації.

Слід не соромитись нагадувати таким «українцям» дещо з власної історії. Серед безлічі інших досягнень, ми маємо право пишатися такими: першим ректором першого в Європі Болонського університету був українець із Дрогобича Юрій Котермак; в братських школах України у XVI столітті з'явилась класно-урочна система, яку оцінив та про яку розповів всьому світові Ян Амос Коменський; за 100 років до Івана Федорова Іван Дропан ще 1491 року розпочав книгодрукування в Україні.

До кінця XVII століття в Україні було 20 друкарень, а в Росії — одна; Україна у XVII столітті, за свідченням іноземців, була однією з найбільш розвинених країн Європи в галузі просвіти і культури: в козацькій державі не тільки чоловіки, але й жінки і навіть діти-сироти вміли читати і знали Закон Божий; Острозька і Києво-Могилянська академії були першими навчальними закладами Східної Європи, в яких здобувала освіту молодь з багатьох країн; на зорі становлення Російської академії наук із 20 академіків — 13 українців; перший Міністр просвіти Російської держави — українець, випускник Києво-Могилянської академії граф Завадовський; наприкінці XVIII століття, вже за часів Катерини II, яка зруйнувала Січ і знищила всі автономні права України, з 10 членів Священного Синоду — 9 українців. Українці ж обіймали всі єпископські кафедри.

Цей список можна продовжувати і продовжувати.

Сьогодні ми не маємо права бути національно бездіяльними. Перетворення нашого громадянства на реальну українську націю — ось найголовніша наша мета. Ми повинні скористатися шансом, який дала нам історія, і зробити все, щоб наша нація і наша держава посіла гідне місце в міжнародній спільноті.

Я вважаю, що нам, сучасним старшокласникам, випала виняткова доля: початок нашого дорослого життя спiвпадає з початком третього тисячолiття. На перший погляд, це незвичайно i цiкаво, адже не кожному поколiнню так щастить. Та це лише на перший погляд, бо знаю, що в серцi кожного з нас зачаїлась тривога, насторожене очiкування: що чекає мене попереду, у дорослому життi?

Думаю, не помилюсь, коли скажу, що кожний старшокласник вже бiльш-менш визначив своє майбутнє (чи то сам, чи то за допомогою дорослих). Та якi б плани ми не укладали щодо особистого життя, всi вони, з'єднанi воєдино, скероване на головне - служiння своїй країнi, сприяння її змiцненню, розквiту, її звеличення у свiтових масштабах. Я твердо в цьому переконаний i вважаю саме це головним покликан ням i призначенням моїх однолiткiв.

Та сьогоднi в молодiжному середовищi складається дуже дивна ситуацiя. Є нiби два свiти: один (напевне, його можна назвати елiтним) чогось прагне, чогось навчається; iнший - свiт занепаду. Вони не мають спiльних точок дотику i навiть не намагаються їх шукати. Вони зберiгають дистанцiю, лишаючись кожен сам по собi.

А було б природно, коли б перший, маючи бiльший потенцiал, "вiв" за собою другий, тих, хто часто-густо залишається десь на задвiрках подiй, якi вiдбуваються у суспiльствi, допомагав долати їм депресивнi настрої та спонукав до вiри в себе i свiй завтрашнiй день. На жаль, цього немає, i залишаються на протилежних полюсах активна i освiчена частина молодi України, а поруч з ними, але на iншому "полюсi" - складнi пiдлiтки, наркомани, п'яницi.

Зрозумiло, така ситуацiя аж нiяк не сприяє розквiту України, що десятирiччя тому обрала шлях незалежностi. Але якщо тодi сьогоднiшнi випускники вперше сiдали за парти i мало замислювалися над суспiльними подiями у своїй Українi, то тепер ми не маємо права бути байдужими до її майбутнього. А значить - i до своєї суспiльної позицiї.

...Нещодавно я прочитав, що за останнi три роки кiлькiсть молодiжних органiзацiй зросла в чотири рази i що Україна має нинi найсильнiший з усiх країн СНД молодiжний рух. Так, за нами - майбутнє!

Україна нам довiряє свою долю, покладається на нашi знання, сили i любов. Знання, якi, я думаю, згодом переллються у досвiд, ми набуваємо щодня. Сили у нас є. А любов до рiдної країни - це споконвiчна риса нашого нацiонального характеру. З нею у нас дитина народжуєть ся, виховується, служить своєму народовi i вмирає - все життя супроводжує українця любов до своєї Батькiвщини. Тiльки вона, ця любов, допомогла українськiй нацiї вистояти на нелегкому шляху до незалежностi. I, гадаю, саме ця щира синовня любов до України допоможе нам, молодим, обрати єдино правильну життєву позицiю i вивести свою державу на гiдне мiсце серед кращих держав свiту.

Ми живемо поряд зі струмком. Це справжня оаза у центрі великого міста. Мені подобається ходити до струмка по воду. Вона чиста, «м'яка» і добра на смак. Чай, заварений на цій воді, дуже смачний.

Стежина до струмка біжить униз. І ліворуч, і праворуч неї ростуть дерева. Ось родина струнких берізок золотіє у сонячному промінні. Під подувом легенького вітерцю срібліють осики. А ось алея величних ялин, насаджених добрими людьми. На верхівці кожної ялини висить багато шишок. Буде білочкам що по гризти цієї зими! їх можна часто тут побачити, вони зовсім не бояться людей. Одного разу білочка спокійно ласувала насінням просто з моєї долоні.

Я її дуже добре роздивився. Оченята у неї, наче намистинки, а насіння вона лускає дуже швидко і в одну мить з'їдає. Гарна восени горобина з яскраво-червоними гронами дозрілих ягід! Є така прикмета: багато ягід на горобині — буде холодна зима. Я не боюсь холоду і хоч який страшний мороз, та мені байдуже — я йду по воду. Узимку дерева вдягають теплі снігові шуби. Сніг виблискує на сонці, міниться дорогоцінними діамантами. Така краса, що просто дух перехоплює!

Як мені шкода тих людей, котрі не мають змоги ходити до струмка по воду і милуватися його красою!