Понедельник, 30.01.2023, 14:54
Приветствую Вас Гость | RSS

Детская библиотека г.Вилково

Поиск
Форма входа

Наш банер
Герб України
Герб Вилково.
Запорозький козак
Вилково
Князь Володимир
Одесская область
ПРО КОЗАКА ГОЛОТУ
Города и села
Статистика

Онлайн всего: 1
Зайцев: 1
Пользователей: 0

Главная » 2013 » Март » 12


(1900-1958) ОЛЕКСАНДР КОПИЛЕНКО


Народився Олександр Іванович Копиленко в Констянтинограді на Полтавщині у родині залізничника, Босоноге Сашкове дитинство пройшло в Краснограді, де він закінчив школу та учительську семінарію. Полтавська земля наділила його наснагою та творчим горінням, любов'ю до природи, до людей, до життя.
Людиною життєрадісної вдачі прийшов Копиленко у літературу в 1920-і роки. Прийшов, щоб оспівати у своїх книгах багатство душі людської, тайну природи, яку він спостерігав та дуже любив, героїзм трудового народу в боротьбі за здобуття людських прав. Раз у раз виступав з книжками сучасної, тільки сучасної теми, відгукуючись на проблеми, котрі найбільше хвилювали громадськість.
Перші книги Копиленка — «Кара-Круча», «Буйний хміль», «Іменем українського народу» — висунули письменника в перші лави молодої української літератури. Ці книги за короткий час кілька разів перевидавались.
Був Копиленко членом літературних об'єднань «Плуг», потім «Гарт», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронту», виконував обов'язки редактора журналу «Всесвіт», співробітничав у товаристві кінорежисерів, літераторів та сценаристів, яке скорочено називалось «Кореліс».
Жадібний до всього нового, закоханий у киплячу сучасність, Копиленко не любив засиджуватись на місці. Він здійснює дві подорожі — до Середньої Азії та по Європі (Чехословаччина, Польща, Німеччина). їздив на відкриття Турксибу, оглядав будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, об'їздив всю Україну, бував у Грузії. Подорожі збагачували його новими враженнями, давали невичерпний матеріал для роздумів.
Перша його книжка для юних читачів «Сенчини пригоди» вийшла в 1928 році. Відтоді письменник до кінця своїх днів багато і натхненно писав для дітей і юнацтва, виявляючи у своїх творах неабиякий хист педагога.
«Причин того, чому я почав писати для дітей, — згадував письменник, — чимало. Ще в дитинстві я багато читав про цікаві пригоди, про нашу природу. Читав я Марка Вовчка, І. Франка. Велике враження справили твори Аксакова, Тургенєва. Як вони уміли писати про природу! А я любив її ще з дитинства. Любив бігати по берегах річки Берестової, по яругах і перелісках. Ловив рибу, ганяв за вужами, бив гадюк. Якось, мабуть у 1921 чи 1922 році, мені потрапили до рук два невеличкі томики творів Дніпрової Чайки. Доти я не знав цієї письменниці. Та почитавши її оповідання і вірші, я побачив, як вона уміла говорити про цікаві речі дітям. Мені самому захотілося так написати. Та не бую ні вміння, ні сили примусити себе сісти писати. Коли ж я надрукував кілька оповідань про громадянську війну, то в мені ожила думка про дитячі оповідання. До цього мене підштовхнули заклики нашої партії про створення літератури для дітей, а також оповідання моїх колег і старших товаришів-письменників, твори яких подобались дітям.
Книжковий ринок у перші роки Радянської влади був бідний на дитячу літературу. Мені хотілося дати дітям щось таке, щоб вони читали, щоб було правдою про дітей, доля яких складалася інакше, німе Миколки з відомого оповідання Архипа Тесленка, якого я також любив і читав багато».
У 1936 році вийшов роман «Дуже добре», популярність якого спонукала письменника написати його продовження — роман «Десятикласники» (1938 р.).
Коли почалася Вітчизняна війна, в Олександра Івановича зброєю проти фашистів було слово. Він працював на радіостанції «Радянська Україна», що вела передачі для партизанів і населення тимчасово окупованих районів України. Водночас він писав і оповідання, одноактні п'єси, які видавались окремими книжками, друкувались в українській та російській пресах, передруковувались і в інших країнах — у Канаді, США, країнах Латинської Америки.
Після війни Олександр Іванович багато пише для дітей, працює над перекладами творів письменників братніх літератур, виступає як публіцист.
У творах, присвячених дітям, Копиленко багато пише про природу, про тварин, і не тільки тому, що діти, як відомо, найбільше цікавляться життям тварин, а тому, що сам, люблячи до самозабуття тваринний світ, вважав, що таку любов треба прищепити кожній людині змалку: тільки та людина, котра знає і вміє любити тварину, може бути порядною, шляхетною, доброю та доброзичливою — так вважав Олександр Іванович.
Копиленко любив дітей. І діти завжди відповідали йому взаємною любов'ю. У школах та Палаці піонерів Копиленко завжди був жаданим гостем і своєю людиною. Можливо, саме любов до природи і єднала письменника з дітьми. А в природу в усіх її проявах Копиленко був закоханий. Пташине щебетання й шум лісу — то була для Олександра Івановича найкраща музика; ліс, степ, луки — байдуже — найкращий пейзаж; аромат квітів — чи польових, чи садових — найліпші пахощі; край неба на світанку, або під захід сонця — найбагатша гамма барв; літо, зима, весна чи осінь — однаково — найкраща пора року.
Кохався Копиленко в рибальстві та полюванні, але ніколи нічого не впольовував. Для нього мисливство і рибалка були просто приводом виїхати за місто на природу. Було й таке, що коли приїздив він з друзями на полювання, забував рушницю біля машини, завдавши цим клопоту друзям — шукати рушницю в лісі, коли збиралися додому. І скільки ж було реготу, коли знаходили рушницю біля машини на тому місці, звідкіля рушили на полювання.
Зате після кожного завжди метушливого й галасливого виїзду з'являлися чарівні оповідання про природу, що склали відомий цикл оповідань «Як вони поживають», виданий окремою книжкою у 1961 році.
Доброзичливий, але принциповий і вимогливий, як до себе, так і до інших, він був «хрещеним батьком» цілої плеяди нині відомих українських письменників. Щиро радів успіхам друзів і не раз горою ставав за письменника, твір якого, на його погляд, неправильно оцінила критика. Він був надзвичайно великодушним, але нікому і ніколи не прощав непорядності.
У листі до сина письменника Любомира Копиленка Костянтин Паустовський писав: «Я дуже любив вашого батька, на мою думку, справді найдемократичнішу людину в Україні, чудову, добру, веселу, надзвичайно талановиту».
Талант Копиленка проявлявся у всіх його захопленнях. Він любив книги і мав прекрасну бібліотеку, він дивував істориків та ботаніків тим, як добре він орієнтується в їхніх науках. Він тонко розумів образотворче мистецтво, і його думку, його рецензії високо цінували художники. А ще він був одним із перших у Києві автомобілістів-аматорів і вже до війни досяг у цій премудрості високопрофесійного рівня.
Проте жодне з цих захоплень не було самоціллю, всі вони служили одній меті — літературі, збагачуючи творчість письменника відчуттям повноти і змістовності життя, яким завжди відзначалися його книги. А книги нашого земляка користуються великою популярністю не лише в нашій країні, а й далеко за її межами. Вони вчать молодь любити й шанувати природу, палко любити рідну землю і свій народ.
Передчасно пішов від нас письменник, та ім'я його завжди серед нас. Ним названі вулиці, школи, бібліотеки у багатьох містах. На Дніпрі плаває пароплав з іменем О. Копиленка. Існує премія імені Олександра Копиленка, яку вручають письменникам та художникам за кращі твори, присвячені дітям. Ім'я О. І. Копиленка занесено в Енциклопедію світової літератури.
Просмотров: 2076 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



ЧАРЛЗ ДІККЕНС
(1812—1870)


Чарлз Діккенс — письменник вікторіанської епохи, який не тільки відобразив її у своїх творах і порушив проблеми, котрі хви¬лювали англійське суспільство, а й намагався їх розв'язувати. Його активна літературна й громадська діяльність сприяла вели¬ким змінам — ліквідації боргових тюрем, реформ у галузі освіти і судочинства, збільшенню кількості доброчинних організацій і відродженню меценацтва. Його любов до бідних і скривджених була справжньою, а не фальшивою, для нього вони були такими ж повноправними членами суспільства, як і заможні, їм він дару¬вав усю силу свого таланту, усю свою любов, відкривши їм поезію їхнього буденного життя, і став символом Англії прозаїчної.
Народився Чарлз Діккенс 7 лютого 1812 року в сім'ї дрібного чиновника морського казначейства Джона Діккенса. Спочатку батьки Чарлза жили порівняно благополучно, проте через деякий час почали з'являтися проблеми. Причиною негараздів було те, що батько письменника занадто легковажно ставився до сімейно¬го добробуту, дуже захоплювався театром і вином, часто позичав гроші, не маючи змоги найближчим часом їх повернути. Крім того, він нехтував вихованням сина, який це назавжди запам'я¬тав. Бракувало Чарлзові також материнської ласки та уваги. Мати просто не мала для нього часу, бо намагалася дати раду усім своїм дітям (а їх було восьмеро).
Отже, книжки й саме життя були найголовнішими його ви¬хователями, початкову освіту Чарлз здобув у Чатемській школі, де тоді вчителював випускник Оксфорда Вільям Джілс; він і при¬щепив хлопчикові любов до англійської літератури й до читання взагалі.
Ідилія юних літ тривала недовго: батько геть заплутався у боргах, і сім'я подалася до Лондона. Ситуація погіршувалася. Коли батько Чарлза потрапив-таки у боргову тюрму Маршалсі, сім'я перебралася до нього (за англійськими законами це дозволялося). Щоб якось зарадити лихові, Чарлза влаштовують на фабрику. Шість місяців, проведених у брудному старому при¬міщенні, були для вразливого хлопчика чи не найстрашнішими: одноманітна праця тривала з ранку до вечора. Це була й мораль¬на травма для Чарлза, котрий прагнув учитися.
У цей час у хлопця з'явилося ще одне захоплення — Лондон. Діккенс міг годинами блукати вулицями. Саме тут, у лондонських нетрях він, навіть цього не підозрюючи, дістав своє-справжнє ви¬ховання. Так маленький Чарлз створив у своїй уяві майбутній діккенсівський Лондон. Він проклав шляхи своїм героям: у якому завулку цього міста вони б не ховалися, він побував там раніше.
Материного спадку, що дістався Джону та Вільяму Діккенсам, вистачило на те, аби розплатитися з кредиторами й забезпечити сім'ї більш-менш пристойне життя. Чарлз із неабиякою радістю залишив фабрику й продовжив навчання у приватній школі, після закінчення якої почав працювати молодшим клерком у адвоката Блекмора. Але, маючи жвавий характер, він відвідує спектаклі і, мріючи про театральне майбутнє, бере уроки сценічної майстер¬ності. Крім того, Чарлза приваблювала робота репортера. Тому він наполегливо вчиться стенографії ночами, а вдень вивчає закони.
З 1832 року Чарлз працював у місцевій газетці, потім був співробітником часопису «Дзеркало парламенту», що належав його родичеві. Діккенс дуже швидко зумів виділитися з-поміж ін¬ших працівників редакції: його репортажі були цікаві та набагато точніші, ніж звіти колег, хоч усім журналістам заборонялося ро¬бити записи. Розгадка проста й оригінальна: Чарлз одягав довгі та тверді манжети, а потім списував їх дрібним письмом.
До професійних клопотів додалися й особисті — сім'я потре¬бувала грошей, а батько знову заліз у борги. Це й вирішило по¬дальші кроки — Діккенс узявся за перо. Особливих зусиль нова робота не потребувала: стільки було передумано, пережито, по¬бачено, що варто лише взятися за папір, а далі — то справа ре¬портерського досвіду й часу.
Наприкінці 1833 року в журналі «Манслі Мегезін» з'явилося оповідання «Обід на Поплар Вок», правда, без імені автора. Чи¬тачі почали з нетерпінням чекати оповідань автора, який вирішив приховати своє ім'я під псевдонімом «Боз» (жартівливе пріз¬висько молодшого брата Чарлза Діккенса, яке згодом стало відо¬ме сотням тисяч читачів). Так письменника продовжували нази¬вати, коли він став знаменитим. Нариси, автором яких був Боз, побачили світу різних часописах, часом і всупереч бажанням Дік¬кенса, про що свідчать листи до друзів. До жанру нарису пись¬менник звернувся не випадково: ще в дитинстві, заради розваги, він полюбляв занотовувати дещо про людей, з якими звела його доля, про цікаві місця, де бував. З роками таких записів ставало дедалі більше — це був безцінний матеріал, що чекав свого часу.
Переконавшись, що нариси мають успіх у читачів, Діккенс наважився видати їх окремою книжкою. Так, у 1836 р. з'явилися на прилавках «Нариси Боза» у двох томах. Критики здебільшого недооцінюють першу книжку Діккенса, пишуть про неї зверхньо і поблажливо: дехто вважав, що авторові притаманне багато¬слів'я, зумовлене невпевненістю і тривогою, а також бажанням сподобатись читачеві.
Так, у нарисах можна відшукати багато незакінченого й недо¬сконалого, проте це пояснюється відсутністю літературного до¬свіду, але аж ніяк не таланту. А учнівство — це період, через який проходить ледь не кожен письменник, проте для одного він ко¬роткий, а інший до кінця життя залишається учнем.
Зі сторінок циклу «Картинки з натури» перед читачем постає бурхливе життя столиці, яке змальовано яскраво й колоритно.
Діккенс є справжнім майстром міського пейзажу. Лондон для нього не тільки населений пункт, а й частина його життя. Описи Діккенса — це, по суті, імпресіоністичні замальовки, де велику роль відіграють зорові, слухові й навіть смакові враження («Вулиці. Ве¬чір»). Діккенс звертає увагу на найболючіші проблеми сучасності: жалюгідне існування низів призводить до деградації особистості, яка починає шукати розради у вині (нарис «Будинки для життя»).
Тему самотності людини в буржуазному світі порушено в на¬рисі «Думки про людей». У нарисі «Різдвяний обід» Діккенс впер¬ше звернувся до теми Різдвяного свята як символу сімейної злаго¬ди й затишку. Симпатії автора належать простому людові, який йому близький і зрозумілий, тоді як представник «середнього кла¬су» — буржуа — стає мішенню для сатиричних стріл. Снобізм і пихатість, скупість і обмеженість — ось основні риси розбагатілих людців, які були б смішними, коли б не становили загрозу нор¬мальній рівновазі суспільства. Перед читачем проходить галерея максимально конкретизованих та індивідуалізованих персонажів (нариси «Гораціо Спаркінс», «Екскурсія на пароплаві» та інші).
Значення творів, що увійшли до циклу «Оповідання», не слід недооцінювати, майбутній досвід Ч. Діккенс використав у подаль¬ших творах.
«Посмертні записки Піквікського клубу» — твір, що зробив відомим Діккенса, але сучасному читачеві він видається незрозу¬мілим. Справа у добі письменника, літературній ситуації.
Тогочасне життя породило літературу, можливо, у багатьох випадках примітивну, але не позбавлену того, за що згодом ан¬глійці так шануватимуть Діккенса і, здорового оптимізму, щирості й веселості. Після виходу в світ «Нарисів Боза» до Чарлза Діккенса завітав один із компаньйонів фірми Чепмен і запропо¬нував участь у виданні, яке б частково нагадувало сучасні комік¬си. Це мала бути весела розповідь про спортивний клуб.
Величезний успіх записок змусив автора повірити у власні сили й він, не закінчивши цього твору, підписав договір на новий роман «Пригоди Олівера Твіста».
Роман «Записки клубу» був закінчений у 1837р. Ім'я автора було відоме кожному англійцеві. Цей роман засвідчив зростання майстерності письменника, який зі своїми героями пройшов склад¬ний шлях: від умовного героя анекдоту до дивовижної людини, від письменника-гумориста до сміливого борця зі злом. Це не лише найоптимістичніший і найбезхмарніший твір Діккенса, він виявився прообразом усіх діккенсівських романів, їх сюжетної структури.
6 січня 1842 р. Діккенс разом із дружиною відплив до США. Намір побувати за океаном з'явився у письменника давно. Спо¬чатку це було прагнення поїхати до Америки, аби самому пере¬конатися в перевагах американської демократії, про яку амери¬канці галасували на весь світ. Також він хотів остаточно розв'язати питання авторського права, бо через його відсутність страждали англійські письменники й передусім він сам.
Американські враження були матеріалом для роману Ч. Діккенса — «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта» (1844). Одночасно він працював над повістю «Різдвяна пісня в прозі», що започат¬кувала відомий цикл Різдвяних повістей та оповідань.
Після розриву з видавництвом у 1844 р. він подорожує Італі¬єю, Францією, Швейцарією. Враження від мандрівки відтворені у циклі «Картини Італії».
Початок 50-х років — новий етап у творчості Діккенса. У 1850 році він розпочав роботу над «Історією Англії для дітей», що мала стати захоплюючою і романтичною. У цей період Діккенс активно працює в різних жанрах, проте перевагу віддає роману та його жанровим формам: історичний роман («Повість про два міста» 1859), соціальний роман («Крихітка Доррін» 1855—1857), соці¬ально-авантюрний («Великі сподівання» 1861), детективи («Та¬ємниця Едвіна Друда» 1870), роман-утопія («Тяжкі часи» 1854).
Чарлз Діккенс не зміг закінчити свій останній роман «Таємни¬ця Едвіна Друда». 8 червня 1870 року йому стало погано; Звістка про смерть улюбленого письменника буквально приголомшила Англію. Це була національна трагедія. Його поховано в куточку поетів у Вестмінстерському абатстві.

«Пригоди Олівера Твіста»
В центрі уваги роману — трагедія людей, що животіють у ро¬бітному домі, керівництво якого вважає їх порушниками закону про бідних, нікчемними ледарями, невдячними тварюками. У дру¬гому розділі роману постає колективний образ таких «малих по¬рушників», які вовтузилися ц ... Читать дальше »
Просмотров: 1245 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



ОЛЕСЬ ГОНЧАР
(1918 — 1995)


ОЛЕСЬ ГОНЧАР

Додаткова біографія

Олесь Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918p. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір.

Тридцяті роки в житті Олеся Гончара — період формування його як громадянина й митця. До вступу в Харківський університет (1938) він навчався в технікумі журналістики, працював у районній (на Полтавщині) та обласній комсомольській газеті в Харкові і дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті.

1936р., коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки «кинув синій портфель» і разом з іншими студентами Харківського університету пішов добровольцем на фронт.

Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин О. Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців».

Робота над «Прапороносцями» тривала три повоєнних роки. В цей час, правда, Олесь Гончар публікує ще кілька новел і повість «Земля гуде», завершує навчання в вузі (Дніпропетровський університет, 1946), але головним підсумком цих років стає трилогія «Прапороносці». На сторінках журналу «Вітчизна», а згодом і окремим виданням з'явилися всі три частини роману («Альпи», 1946; «Голубий Дунай», 1947; «Злата Прага», 1948). Високу оцінку творові, відзначеному двома Державними преміями СРСР, дали тоді Ю. Яновський, П. Тичина, О. Фадеев, Остап Вишня.

Після завершення роботи над трилогією «Прапороносці» героїка війни і далі хвилювала митця. В кінці 40-х і на початку 50-х років він пише низку новел («Модри Камень», «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають», «Усман та Марта» й ін.), багато в чому суголосних з «Прапороносцями». У написаній тоді ж документальній в основі своїй повісті «Земля гуде» зображено діяльність молодіжної підпільної організації «Нескорена Полтавчанка», очолюваної комсомолкою Лялею Убийвовк.

Видані протягом 50-х років книги новел «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953), «Чари-комиші» (1958), повісті «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) присвячені мирному життю людей, важливим моральним аспектам їхніх взаємовідносин, а романна дилогія «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — історико-революційній проблематиці.

Якісна новизна романів «Людина і зброя» (1960) та «Циклон» (1970) полягала в тому, що акцент у них зроблено на найсокровенніших питаннях життя і смерті людини, на проблемах незнищенності її.

Свіжість погляду на світ, незвичайну заглибленість у життя продемонстрував автор «Прапороносців» у нових своїх творах, що з'явилися протягом 60 — 70-х років. Серед них — романи «Тронка» (1963), «Собор» (1968), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), повість «Бригантина» (1972), новели «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Під далекими соснами» (1970), «Пізнє прозріння» (1974) та ін.

Якщо роман «Тронка» приніс авторові Ленінську премію (1964р.), то доля написаного наприкінці 60-х років «Собору» склалася драматично. Перші рецензії на роман були схвальні, але невдовзі вульгаризаторська критика піддала його тенденційному остракізму, і твір було вилучено з літературного процесу на два десятиліття.

Працю на ниві художньої прози Олесь Гончар постійно поєднує з літературно-критичною творчістю. Почавши ще в студентські роки з досліджень поетики М. Коцюбинського і В. Стефаника, він згодом створив десятки статей, які вже публікувалися в трьох окремих книгах («Про наше письменство», 1972; «О тех, кто дорог», 1978; «Письменницькі роздуми», 1980) та входили частково до шеститомного зібрання творів письменника.

Твори О. Гончара перекладалися на 67 мов, а творчий досвід письменника засвоюється і вітчизняними, і зарубіжними майстрами слова.

Помер письменник 14 липня 1995р.

Олесь Гончар

(Народився 3 квітня 1918)

ОРБІТИ ПОТУЖНОГО СЛОВА

У жовтні 1990 року в столиці США Вашингтоні, у фешенебельному Хілтон-хотелі, розташованому неподалік від пам'ятника Тарасові Шевченку та Білого Дому, відбувався XXII Міжнародний науковий з'їзд Американської Асоціації для розвитку славістичних студій. У рамках з'їзду, де було заслухано понад 800 доповідей, — окрема міжнародна конференція «Людина і її місія у творчості Олеся Гончара». Звучали на конференції англійська й українська мови, змістовні доповіді про творчість прозаїка, надто про «Собор», виголосили відомі вчені з української діаспори, як-от: професори Л. Рудницький, Л. Онишкевич, М. Лабунька, М. Тарнавська, В. Маркусь. Зокрема, доктор філософії та президент університету Ла Салль з Філадельфії П. Елліс пошанував Олеся Гончара у своєму слові як «провідного прозаїка України та одного з передових письменників нашого часу», котрий своїми творами, надто «шедевром» — «Собором», «спричинився до кращого міжнародного порозуміння, ще заки пан Горбачов започаткував свою політику перебудови...»

І ще було сказано про той же «Собор» М. Тарнавською: якби цей роман вчасно з'явився в англійському перекладі (хоч до сьогодні твір виходив на американському континенті чотири рази; востаннє, у донесенні Л. Рудницького та Ю. Ткача, — в 1990 році), він викликав би у Америці сенсацію: так глибинно відтворено тут «екзотику» радянського суспільного ладу та викрито національне нищительство. Але, засвідчувала доповідачка, і в нинішнього американського читача роман знаходить жвавий відгук.

Вслухаючись у ці промови, неможливо було не пройнятись думкою: а чи все знаємо в Україні про свого письменника, як і про літературу в цілому, чи замислюємося належно над підоймами, що виводять її на орбіту вселюдського інтересу? Відзначаємося-бо дивовижною здатністю самохітне спровінціалізовувати власні уявлення про свою літературу, шукати естетичні вартості де завгодно, лише не в себе дома. О, багатовікова наша підпорядкованість імперії, яка так методично вбивала нам у голови комплекс нижчевартості, полишила наслідки просто фатальні! Тому-то й існує потреба, аби ми, привчені не довіряти самим собі, вислухали про себе думку ще й «збоку» (хоч би заокеанську, як у даному випадку), аби потвердити для себе у цей спосіб те, про що часом здогадуємось майже інстинктивно.

От і стосовно Олеся Гончара. Як знаємо, офіційна ідеологія доклала немалих зусиль до того, що у свідомості вже кількох поколінь його образ насамперед асоціюється зі «співцем визвольної місії Радянської Армії в країнах Східної Європи («Прапороносці»), втілювачем «ідей радянського патріотизму». Подібними цитатами «годують» у нас учнівську молодь почасти ще й сьогодні. Власне, це і є те універсальне прокрустове ложе, конструйоване вульгарно-соціологічними розпорядниками, у яке, притім ще десь від п'ятдесятих років, Олесь Гончар, звичайно ж, принципово не вміщається.

Доречно згадати тут написане вже давно, але надруковане лише в наші дні оповідання «Двоє вночі», де письменник відтворив драматичну колізію протиборства О. Довженка і Сталіна. О ні, недаремно він звернувся до цієї теми — надто вже багато суголосного відчув він у тому протистоянні стосовно власного життєвого і творчого досвіду. Так, і найвищі офіційні премії, й ордени, навіть членство у ЦК — в Олеся Гончара усе те було. Та свідчить це, одначе, про те найбільше, що письменника, розуміючи силу його таланту, намагалися приручити. Коли ж з приручуванням нічого не виходило, партійно-державна машина брутально звалювалася на нього і, як і тому ж О. Довженку, металася. Окрім відомих фактів безпрецедентного шельмування «Собору», згадаймо ще й спробу замовчування пошанування письменника в день його сімдесятиріччя у зовсім недавньому 1988 році... Драматичну історію долі письменника за умов тоталітарного режиму на прикладі Олеся Гончара можна б відтворити доволі яскраво.

Отож, кажучи про національний сенс Гончаревої діяльності, найперше слід акцентувати на такому: починаючи від шістдесятих років, письменник став однією з опор українського національного відродження. З його стійкості черпають стійкість інші, з його віри зміцнюють віру власну. Досить сказати, що Гончаревим вступним словом починалися всі найзнаменніші національно-відроджувальні акції, що відбулися в останні роки на Україні: Установча конференція Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, з'їзд Народного Руху України, перше за багато літ свято Соборності України у січні 1990 року, Перший конгрес міжнародної асоціації україністів тощо. Усе те — потужні імпульси, що додають снаги кожному українцеві-патріотові, адже йдуть вони від високоавторитетної людини, котра поставила своє слово на сторожі нації.

І зрозуміло, що всі найкращі, наймиліші барви і тони рідної України бринять у художніх творах письменника. Повсякчас звучить у них симфонія драматичної національної історії; відчуття кровної приналежності до свого талановитого і працьовитого народу сповнює найсвітліших героїв творів майстра.

Так послідовно витримується ним та першоумова, що й надає художнім з'явам відкри ... Читать дальше »
Просмотров: 940 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО
(1778 — 1843)

ГРИГОРІЙ КВІТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО

Народився Григорій Федорович Квітка (літературний псевдонім — Основ'яненко) в с. Основа біля Харкова у дворянсько-поміщицькій сім'ї. Служив комісаром у народному ополченні (1806 — 1807), директором Харківського театру (1812), був повітовим предводителем дворянства (1817 — 1828), совісним суддею, головою харківської палати карного суду.

Проживаючи в с. Основа під Харковом або самому Харкові, Квітка-Основ'яненко брав участь буквально у всіх важливих освітньо-культурних починаннях, зокрема був ініціатором видання журналу «Украинский вестник», альманахів «Утренняя звезда» і «Молодик», першої збірки українських прислів'їв і приказок. Перебував письменник у творчій співдружності з колективом Харківського театру.

Свої ранні фейлетони, статті, жартівливі вірші (10-ті—початок 20-х pp.) Квітка-Основ'яненко публікував переважно в харківській періодиці («Украинский вестник», «Харьковский Демокрит», «Харьковские известия»). З творів цього періоду найбільший інтерес читача викликали «Письма Фалалея Повинухина» — цикл сатиричних прозових фейлетонів, написаних у формі листів до видавців журналу від поміщика-невігласа («Украинский вестник», 1816 — 1817; «Вестник Европы», 1822).

В кінці 20-х — на початку 30-х pp. написані шість російських сатиричних комедій, серед яких:

1827р. — «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (опублікована 1840р.; за сюжетом і складом персонажів передує «Ревізору» Гоголя);

1828р. — «Дворянские выборы» (стала сенсацією (понад тисячу примірників в Москві розкупили за два місяці), після прочитання Миколою І була заборонена цензурою).

1829р. — «Шельменко — волостной писарь»;

1830р. — «Ясновидящая» (не була опублікована через цензурну заборону).

1832р. — повість «Маруся» українською мовою.

1834р. — книга перша «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком», збірки прозових творів (повістей та оповідань) українською мовою.

1836 — 1837рр. — книга друга збірки «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком».

Ще ряд повістей та оповідань письменника публікується в журналах та альманахах, повість «Козир-дівка» виходить у Петербурзі окремим виданням.

Прозові твори Квітки-Основ'яненка українською мовою поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і повість; сентиментально-реалістичні повісті.

До першої групи належать, зокрема, гумористичні оповідання «Салдацький патрет» (1833), «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач», а також гумористично-сатирична повість «Конотопська відьма» (1833).

Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — повісті «Маруся» (1832), «Козир-дівка» (1836), «Сердешна Оксана» (1838), «Щира любов» (1839). Центральним персонажем кожної з них виступає сільська дівчина.

1835р. — соціально-побутова комедія «Сватання на Гончарівці»

1838р. — соціально-побутова комедія «Шельменко-денщик» (написана російською мовою, центральний персонаж — Шельменко — говорить по-українськи), що вважається найвищим досягненням Квітки в драматургії.

Серед численних прозових творів Квітки-Основ'яненка, написаних російською мовою, виділяються сатиричні романи «Пан Халявский» (1840) та «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова» (1841, перший варіант — 1833, твір зазнав переслідування цензури), повісті «Ганнуся», «Панна сотниковна», «1812 год в провинции», оповідання «Званый вечер» із задуманого циклу «Губернские сцены», історично-художній нарис «Головатый», близька за жанром до фізіологічного нарису повість «Ярмарка», фізіологічний нарис «Знахарь».

1841р. — «Предания о Гаркуше».

Кращі твори Квітки-Основ'яненка одними з перших представляли українську літературу загальноросійському й європейському читачеві: починаючи з 1837р. ряд його оповідань і повістей друкується в російських перекладах у Петербурзі та Москві; 1854р. в Парижі виходить французькою мовою «Сердешна Оксана». Трохи пізніше його твори перекладаються польською, болгарською, чеською мовами.
Просмотров: 944 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



Михайло Михайлович Коцюбинський народився 17 вересня 1864р. в м. Вінниці в сім'ї дрібного урядовця. Дитинство та юність майбутнього письменника минули в містечках і селах Поділля, куди переводили батька по службі. Освіту здобував у Барській початковій школі (1875 — 1876) та Шаргородському духовному училищі (1876 — 1880).

Коцюбинський почав пробувати свої сили в літературі рано, брався за поезію, переклади, нариси, та швидко головним полем його письменницької діяльності, справжнім покликанням стає художня проза. З перших спроб Коцюбинського-прозаїка до нас дійшли оповідання "Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” (1884), "21-го грудня, на введеніє” (1885), "Дядько та тітка” (1885).
Друкуватися Коцюбинський почав у 1890р. — львівський дитячий журнал "Дзвінок” опублікував його вірш "Наша хатка”. В цьому ж році він побував у Львові, встановивши творчі контакти з місцевими літераторами та видавцями, зокрема Франком. Поїздка поклала початок постійному співробітництву Коцюбинського в західноукраїнських виданнях. На початку 1891р. він їде в с. Лопатинці на Вінниччині, де поєднує роботу домашнього вчителя в родині місцевого службовця з поглибленим вивченням життя села, народної мови, культури і розпочинає серйозну літературну працю. За один 1891 рік з-під його пера виходять оповідання "Харитя”, "Ялинка”, "П'ятизлотник”, повість "На віру”, віршована казка "Завидющий брат”. Твори привернули увагу літературної громадськості, засвідчили, що в українську прозу прийшов талановитий художник.

На початку 90-х рр. частина молодої української інтелігенції, перейнятої ліберально-просвітительськими ідеями, утворює організацію "Братство тарасівців”, з учасниками якої Коцюбинський деякий час підтримував зв'язок. Цей зв'язок відбився на його творчості. У казці "Хо” (1894) Коцюбинський підносить значення ліберально-просвітительської діяльності.
Роки перебування Коцюбинського на урядовій службі в Молдавії і Криму дали життєвий матеріал для його творів "Для загального добра” (1895), "Пе-коптьор” (1896), "Посол від чорного царя” (1897), "Відьма” (1898), "В путах шайтана” (1899), "Дорогою ціною” (1901), "На камені” (1902), "У грішний світ”, "Під мінаретами” (1904). Одним із свідчень того, що Коцюбинський своїми творами молдавсько-кримського циклу виходив за межі локальних проблем, є те, що його повість "Для загального добра” була надрукована в перекладі російською мовою у журналі "Жизнь” (1899, кн. 12).

Багата творчими здобутками п'ятирічна служба у філоксерній комісії стала періодом інтенсивного зростання письменника Залишивши роботу в комісії, він після безуспішної спроби влаштуватися на роботу в Чернігові, де жила сім'я, їде до Житомира і займає різні посади в редакції місцевої газети "Волынь”. На початку 1898р. Коцюбинський нарешті дістає роботу в чернігівському земстві.
Важливим моментом світоглядно-художньої еволюції Коцюбинського було оповідання "Лялечка” (1901). У "Лялечці” Коцюбинський постає визначним майстром психологічного аналізу. Зосередження уваги на психологічних колізіях стає визначальною рисою творчості Коцюбинського.

Дещо окремо в доробку Коцюбинського стоять твори на теми з минулого українського народу — "На крилах пісні” (1895) і "Дорогою ціною” (1901). Їх єднає романтично-піднесена, героїчна тональність.
Новела "Цвіт яблуні” була в українській літературі новаторською за темою: порушувалась проблема ставлення письменника до дійсності, говорилося, що митець за будь-яких обставин не може забувати про свій громадянсько-професійний обов'язок, повинен боліти чужим горем, як власним.

До теми "Цвіту яблуні” Коцюбинський повертається ще не раз (цикл мініатюр "З глибини”, поезія в прозі "Пам'ять душі”, незавершений твір "Павутиння”, новели "Intermezzo” і "Сон”). Виражене у цих творах ідейно-мистецьке кредо декларується й у листі-відозві М. Коцюбинського і М. Чернявського 1903р. до українських письменників. Наступний розвиток української літератури Коцюбинський бачив у розширенні її тематичних та ідейних обріїв, пошукові нових художніх форм.
У п'ятиліття перед революцією 1905 — 1907 рр. Коцюбинський написав і опублікував оповідання "Fata morgana” (Киевская старина, 1904), в якому вловив ті головні зрушення у свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології села, які на повну силу виявилися під час революції. Революція остаточно відкрила світові нове село, а Коцюбинський без будь-якого втручання в текст оповідання продовжив його як другу частину повісті. Друга частина повісті "Fata morgana” (опублікована в квітневому номері "Літературно-наукового вісника” за 1910р.) належить до найвизначніших творчих досягнень Коцюбинського, пов'язаних з подіями першої російської революції.
Провідним жанром малої прози Коцюбинського після 1901р. стає соціально-психологічна новела.
У 1906 — 1912 рр. крім другої частини "Fata morgana” М. Коцюбинський створює новели "Сміх”, "Він іде” (1906), "Невідомий”, "Intermezzo”, "В дорозі” (1907), "Persona grata”, "Як ми їздили до Криниці” (1908), "Дебют” (1909), "Сон”, "Лист” (1911), "Подарунок на іменини”, "Коні не винні”, образки-етюди "Хвала життю!”, "На острові” (1912), а також повість "Тіні забутих предків” (1911).
Під час поїздок на острів Капрі письменник часто зустрічався з Горьким, взимку 1911 — 1912 рр. навіть жив у нього і написав там "Коні не винні” та "Подарунок на іменини”.

Художні нариси "Хвала життю!” й "На острові”, написані влітку 1912р., — останні твори М. Коцюбинського. Пафосом торжества життя над смертю пройнятий нарис "Хвала життю!”. Лейтмотивом нарису "На острові” також є ідея безперервності, вічності людського буття.
Коцюбинський побував у багатьох екзотичних місцях — у Криму, Бессарабії, на Гуцульщині та в Італії, його листи переповнені враженнями від природи цих країв. Коцюбинський вражав своїх сучасників знанням природничих наук. Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало йому глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще збагнути і точніше відтворити життя людини в органічному зв'язку з усім світом. Природа і людина зливаються у нього в одне ціле, стоять в одному поетично-філософському ряду.

Мовна практика Коцюбинського — один з яскравих прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову.
Творчість Коцюбинського служить художнім прикладом уже не одному поколінню українських письменників.
Просмотров: 1477 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



Володимир Рутківський народився 18 квітня 1937 року в с. Хрестителеве Чорнобаївського району Черкаської області.

Навчався в Одеському політехнічному інституті. Друкуватися почав 1959 року. Член Одеської обласної організаціії НСПУ з 1969 року.

У 1960-тих роках працював на Одеському суперфосфатному заводі. В подальшому став працювати журналістом.

Закінчив Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. Максима Горького.

Працював відповідальним секретарем Одеської організації НСПУ. Літературну діяльність Володимир Рутковський розпочинав як поет. У його доробку поетичні збірки «Краплини сонця», «Плоти», «Повітря на двох», «Відчиніть Богданкове вікно», «Рівновага», «Знак глибини», «День живої води».

Потім Рутківський став писати переважно твори для дітей та юнацтва: повісті «Аннушка», «Гості на мітлі», «Бухтик з тихого затону», «Канікули у Воронівці», «Намети над річкою», «Слуга баби-Яги»; повість-легенда «Сторожова застава», книга нарисів «Земля майстрів», п'єса- казка «Прибульці»; історичний роман «Сині Води», книга про німецьку окупацію під час Другої світової війни «Потерчата».

За радянських часів зазнавав неодноразових звинувачень в українському націоналізмі, його твори відмовлялися друкувати у, єдиному на той час дитячому видавництві України, «Веселка», проте в перекладі російською мовою приймалися до друку у видавництвах Москви.

Широке визнання в незалежній Україні Рутківському принесла пригодницька трилогія про джур, видана видавництвом Абабагаламага: «Джури козака Швайки» (2007), «Джури-характерники» (2009), «Джури і підводний човен» (2010).

У 2011 році Володимир Рутківський став лауреатом премії «Книга року Бі-Бі-Сі» за двотомний історичний роман «Сині Води».[1][2].

Мешкає і працює Володимир Рутківський в Одесі.

9 лютого 2012 року було оголошено список переможців Шевченківської премії 2012. Володимир Рутківський переміг у номінації «література» за історичну трилогію для дітей «Джури» («Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен», 2007—2010 рр.)
Просмотров: 26158 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



Кирилл Васильевич Бочкович


1918 - 24 августа 1944
участник Великой Отечественной войны, заместитель командира отдельного взвода противовоздушной обороны 384-го отдельного батальона морской пехоты Одесской военно-морской базы Черноморского флота, Герой Советского Союза
Биография

Кирилл Васильевич родился в 1918 году в посёлке Саврань Херсонской губернии в семье украинского крестьянина.

В 1939 году был призван в ряды Красной Армии, во время службы в Военно-Морском флоте окончил электромеханическую школу учебного отряда Черноморского флота.

Участие в Великой Отечественной войне принимал с 1941 года на крейсере «Ворошилов», эскадренных миноносцах «Бодрый» и «Фрунзе» Черноморского флота.

В мае 1943 года был назначен заместителем командира отдельного взвода ПВО 384-го батальона морской пехоты Черноморского флота, и осенью того же года принимал участие в десантных операциях по освобождению Таганрога, Мариуполя и Осипенко.

Во второй половине марта 1944 года вошёл в состав десантной группы под командованием старшего лейтенанта Константина Фёдоровича Ольшанского. Задачей десанта было облегчение фронтального удара советских войск в ходе освобождения города Николаева, являвшегося частью Одесской операции. После высадки в морском порту Николаева отряд в течеие двух суток отбил 18 атак противника, уничтожив около 700 гитлеровцев.

Указом Президиума Верховного Совета СССР от 20 апреля 1945 года за образцовое выполнение боевых заданий командования на фронте борьбы с немецкими захватчиками и проявленные при этом отвагу и геройство старшине 2-й статьи Кириллу Васильевичу Бочковичу было присвоено звание Героя Советского Союза .

К. В. Бочкович был единственным в составе десантников, принимавших участие в особожении города Николаева, кто не был ранен и сразу смог продолжить участие в войне, вернувшись в 384-й батальон морской пехоты.

24 августа 1944 года в районе села Жебряины (Килийский район Одесской области) Кирилл Васильевич погиб во время проведения десантной операции. Похоронен в Одессе.
Награды
Орден Красного Знамени
Орден Ленина
Медаль «Золотая Звезда» Героя Советского Союза
Медали
Память
В Николаеве в сквере имени 68-ми десантников установлен памятник.
В городе Котовск Одесской области около сахарного завода установлен бюст Героя.
В селе Приморское имя Бочковича носит улица.
В посёлке Октябрьском на берегу Бугского лимана, откуда уходили на задание десантники, установлена мемориальная гранитная глыба с памятной надписью.
Просмотров: 914 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



ВЕРН, Жуль
(1828 - 1905)


ВЕРН, Жуль (Verne, Jules - 08.11.1828, Нант - 24.03.1905, Ам'єн) — французький письменник-фантаст.

Верн з дитинства вабило море. В одинадцятилітньому віці він найнявся юнгою на корабель, що відправлявся в Індію. Батько повернув утікача з корабля, який вже знявся з якоря. За наполяганням батьків, Верн закінчив юридичний факультет Сорбонни (1847—1851), але не продовжив справи батька — власника нотаріальної контори, оскільки захопився театром. З 1852 по 1854 pp. він — секретар Ліричного театру, котрий пробує сили у віршованих комедіях-водевілях. Знайомство з А. Дюма та з театральним життям виявилося надзвичайно корисним для письменника-початківця, котрий осягав мистецтво побудови інтриги й утримання читацького інтересу аж до заключного епізоду розповіді. Здібний автор привернув увагу видавця П.Ж. Етцеля, який уклав з ним контракт, за яким Верн зобов'язаний був протягом двадцяти років готувати щорічно до друку по два романи. Договір дав письменнику засоби до існування, водночас наклавши на нього обтяжливу матеріальну відповідальність.

Загальна тональність величезного циклу «Незвичайних подорожей» («Voyages extraordinaires») — гімн науці і техніці, які створені заради людини. Письменник зажив слави після опублікування роману «П'ять тижнів на повітряній кулі» («Cinq semaines en ballon», 1863), одразу ж перекладеного іноземними мовами. З-поміж інших пригодницьких романів найпопулярніші: «Подорож до центру Землі»(«Voyage au centre de la Terre», 1864), «З гармати на Місяць» («Dt la Terre alaLune», 1865), «Діти капітана Гранта» («Les enfants du capitaine Grant», 1865), «Двадцять тисяч льє під водою» («Vingt mille lieues sous les mers», 1869), «Навколо світу за 80 днів» («Le tour du monde en quatre-vingts jours», 1872), «Таємничий острів» («L'lle mysterieuses», 1874), «П'ятсот мільйонів Бегуми» («Les cing cents millions de la bequm», 1879). За кількістю перевидань ці книги Верна займають одне з перших місць у світі.

З 80-х років тональність творів Верна змінюється. Це вже не стільки книги мандрів для юнацтва, скільки романи-попередження про небезпеку науково-технічного прогресу, якщо він передує прогресу соціальному. У романах «Робур-завойовник» («Robur le Conquerant», 1886) і «Володар світу» («Maitre du monde», 1904) винахідник машини, яка плаває під водою і літає, заклопотаний не думкою про щастя народу, як капітан Немо в романі «Двадцять тисяч льє під водою». Сюжетна подібність лише підкреслює різницю образів. Робур — злісний людиноненависник, який мріє про світове панування. А в романі «Плавучий острів» («L'lle a helice», 1895) диво американської техніки підкоряється не винахідникам, а мільярдерам. Видані посмертно «Незвичайні пригоди експедиції Барсака» («Les aventures extraordinaires de l'expedition Barsaqual», 1914) попереджують про небезпеку геноциду, якщо новітня техніка потрапляє до рук злочинців, здатних встановити криваву диктатуру.

Вчені — фізики, хіміки, географи, астрономи, спелеологи, вулканологи, дослідники космосу й океанських глибин проявляють до Верна не лише читацький, а й цілком професійний інтерес. У значній кількості мемуарів є свідчення про те, що Верн сприяв прояснити мету досліджень, допомагав ученим і у виборі життєвого шляху і навіть певною мірою виявляється їхнім співавтором.

Так, французький академік Клод Жорж визнав, що думка про можливість отримання електроенергії із занурених на різні глибини моря провідників належить авторові роману «20 000 льє під водою». Про стимулюючий вплив ідей письменника говорили К. Ціолковський, В. Обручев, Д. Менделєєв, І. Єфремов. Зі 108 наукових прогнозів Верна в наш час здійснилися 64 — більше половини — результат, який вважається винятковим і для солідного науково-дослідницького центру. І за часів Верна побутувало чимало легенд про нього самого та про його книги. Розповідали, що під цим іменем приховується цілий штат учених. Дійсно, ерудиція Верна величезна. Він майже не припускався фактичних помилок, зібрав величезну картотеку з різних галузей знань, писав наукові праці, ілюстровану географію, критичні статті, зокрема про Е. По («Edgar Рое et ses oeuvres», 1864).

Проте головною заслугою Верна залишається створення жанру науково-фантастичного роману. І хоча він високо цінував американського письменника, проте стверджував, що кардинально відрізняється від По, у якого фантастика переходить в царину надприродного, тоді як він намагається пояснити надзвичайне з позиції науки і вважає головним адресатом читача-підлітка. У своїх нотатках Верн неодноразово підкреслював, що пише для юнацтва. І улюблений його герой, за влучним зауваженням одного з французьких дослідників, не Одіссей, а його син Телемак.

Обравши взірцем сюжетної схеми найдавніший античний мотив мандрів, Верн проходить зі своїми персонажами сотні доріг — по землі, під водою, повітряним простором, навколо материків Азії та Африки, всієї земної кулі, відриваючись від нашої голубої планети в космос. З роману в роман переходять герої, не належачи до одного соціального класу чи до однієї сім'ї, як у Е. Золя. Їхня єдність — більш загальна. Це єдність людського роду. Всі раси і значна кількість національностей — європейці, азіати, австралійці, африканці, французи, англійці, шотландці, іспанці, португальці, американці, індуси, негри, індіанці... — представлені в «Незвичайних подорожах», являючи собою найкращі і найгірші образи людської природи. І населяють вони у Верна, закономірно, не одну країну чи навіть материк, а всю земну кулю.

Їхні мандри організовані в сюжетах за законами детективного жанру. Спочатку, зазвичай, пропонується якась загадка чи важка мета, яка дає героям і читачам можливість самостійного домислу. Так, у романі «Діти капітана Гранта» знайдена у шлунку акули пляшка з напівстертим текстом німецькою, французькою та англійською мовами пропонує спробувати розгадати текст, як розгадують ребус, що, в свою чергу, вимагає звернення до географічного атласу для пошуків тридцять сьомої паралелі, до словника трьох мов, а для героїв роману ще й до підшивки «старої морської газети», яка начебто підтверджує факт відплиття корабля. У романі тричі піддається ревізії початкове прочитання листа, неодноразово пропонуються карти маршруту «Дункана», який вирушив на пошуки капітана Гранта. Свій літературний кросворд Верн складає майстерно. Це й не дивно, в літературному архіві письменника збереглося біля чотирьох тисяч придуманих ним кросвордів. Але в романі відгадування кросворда не є грою. Йдеться про людське життя. До того ж Грант переслідує своєю експедицією шляхетну мету — добитися незалежності для рідної країни, заснувавши вільну колонію на заново відкритих землях.

Класичний тип мандрівника, котрий вирушає в подорож заради вдосконалення знань і перевірки їх досвідом, Верн доповнює типом лицаря науки. Письменник — сучасник багатьох видатних відкриттів. У 2-ій пол. XIX ст. Ч. Дарвін створив еволюційну теорію, Д. Менделєєв — таблицю хімічних елементів, Г. Л. Ф. Гельмгольц відкрив закон збереження енергії. Верн вважав себе щасливим, тому що народився в епоху, яка збагатила людство великими винаходами та обіцяла ще більші можливості в майбутньому. Гімн розуму і волі людини звучить з роману в роман. При цьому протиставлення «царя всесвіту» природному світу не доводиться до логічної межі.

Найрозумніший і найученіший не все знає і не все вгадує. Повсякчас підкорювана природа залишається могутнішою від людини. Визнання за світом природи глибини і таємниці зближує французького письменника-фантаста з художниками слова XX ст.

Пафос пізнання світу проявляється в романах Верна у численних ліричних відступах, у яких оспівуються багатство лісів, безмежність пустель, таємниці космосу чи Світового океану. Його герої, подорожуючи, вчаться. Автор охоче вводить до кола персонажів ученого-дивака. Це дає йому можливість наукового пояснення явищ природи. Він залюбки використовує автокоментар і навіть висновки, які надають романам Верна характеру науково-популярної літератури. А щоб не втомлювати читача, за розлогими географічними чи історичними описами зазвичай іде захоплюючий епізод, який різко повертає дію і пришвидшує хід розповіді. Рятівне «раптом» відіграє у Верна ту саму роль, що в романі А. Дюма. Справедлива відплата за добро і зло у фіналі привносить в роман Верна дидактичний елемент, зближуючи його водночас і з народною казкою, і з поширеними творами масової літератури.

Як популярного автора для юнацтва, що експлуатує апробовані прийоми письма, Верна часто виключали з магістральної лінії розвитку європейської літератури. Становище помітно змінилося в другій половині XX ст., коли дослідники почали оцінювати пізні романи і всю творчість Верна загалом як складний соціально-художній феномен.

Велику роль у популяризації творів Верна у Росії відіграла Марко Вовчок, яка переклала російською мовою 16 його книг («Діти капітана Гранта», «Подорож навколо світу за 80 днів», «П'ятнадцятирічний капітан», «Подорож до центру Землі», «Навколо Місяця» та т.). Українською мовою твори Верна перекладали Н. Романович-Ткаченко, А. Білецький, Т. Черторижська, В. Пащенко, Д. Паламарчук, Ю. Назаренко, Т. Воронович, Л. Пахаревський, П. Соколовський та ін. За романом «П'ятнадцятирічний капітан» на Київській кіностудії ім. О. Довженка поставлено в 1986 р. однойменний фільм.
Просмотров: 872 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



Вилково — город районного подчинения, расположен на Килийском гирле, в дельте Дуная, на островах, разделенных большим количеством протоков и каналов. Расстояние до районного центра 40 км.

Обширная низменность Дуная, большая часть которой занята болотами, в эпоху средневековья не представляла особых выгод для заселения. Но именно здесь находил пристанище разный беглый люд. Стекались сюда и укрывавшиеся от религиозных преследований русские раскольники — липоване (пилипоны, филипповцы). По преданию, они в 1746 году на месте современного Вилкова основали поселение Липованское. Населенный пункт с таким названием впервые нанесен на русские географические карты в 1775 году{Энчиклопедия Советикэ, Молдовеняскэ, т. 2. Кишинев, 1971, с. 94; Скальковский А. А. Опыт статистического описания Новороссийского края, ч. 1, с. 77.}. В конце XVIII в. богатые рыбные угодья дельты Дуная привлекли сюда потомков донских казаков — некрасовцев, ушедших после подавления Булавинского восстания 1707—1709 гг. на Кубань. Некрасовцы, объединившись в т. н. кирганы (рыбацкие артели), вели промысел на Дунае и озерах{«Русский архив», 1902, кн. 2, вып. 5, с. 152.}. После разрушения Запорожской Сечи (1775 г.) часть казачества, чтобы избежать закрепощения, переселилась в придунайские земли. Одним из крупных запорожских поселений к 1805 году стало Вилково{Батюшков П. Н. Бессарабия, с. 138.} (долгое время параллельно существовало и название Вилков). Считается, что именно бывшие запорожцы назвали так селение, «обратив внимание на разветвление Дуная, подобное вилке или вилам»{Бахталовский Г. П. Посад Вилков. Кишинев, 1881, с. 8.}. Главным средством существования казаков было рыболовство. Жили они рыбацкими ватагами (общинами). «Рыболовные заводы» вместе с неводами и лодками принадлежали богачам. Работая на хозяев, сирома отдавала им от трети до половины добытой рыбы{«Исторические записки», 1949, т. 30, с. 225, 227, 228.}.

Во время русско-турецких войн жители Вилкова всемерно помогали русским войскам в борьбе против турецких поработителей. Мужество, отвагу рыбаков по достоинству оценил выдающийся русский полководец М. И. Кутузов. В рапорте от 20 мая 1811 года он сообщил, что еще «...в 1807 году жители селения Вилкова... с начала вступления войск оказали свое усердие, проводя в Килийские гирла суда флотилии нашей, перевозя по реке Дунаю на своих лодках и собственным иждивением провиант и прочие казенные потребности к флотилии и к сухопутным войскам без всякой от казны заплаты, оставляя даже промыслы, к пропитанию их служащие. Таковые их подвиги не могли остаться без уважения, и командующие войсками нашими в вознаграждение сего предоставили им пользоваться рыбною ловлею и винною продажею»{М. И. Кутузов. Сборник документов, т. 3. М., 1952, с. 382.}. После того, как по Бухарестскому мирному договору 1812 года Бессарабия вошла в состав России, в Вилково переселились многие крестьяне из Казанской и Саратовской, Подольской и Херсонской губерний. В основном это были беглые крепостные. Им приходилось отвоевывать земли у Дуная, делая из донного ила насыпи для строительства домов. Среди населения преобладали русские: в 1818 году их в селении проживало 314 человек, украинцев — 193. В 1827 году здесь насчитывалось 110 плетневых домов{Статистическое описание Бессарабии, собственно так называемой, или Буджака, с. 128; Кабузан В. М. Народонаселение Бессарабской области и левобережных районов Приднестровья, с. 92.}. В 1830 году казенное селение Вилково вошло в состав Измаильского градоначальства. В соответствии с указом от 18 апреля 1840 года «О переименовании селения Вилкова в посад и образовании в нем городового управления» его жителям предоставлялось право переходить в мещанское сословие{«Журнал Министерства внутренних дел», ч. 36, 1840, № 5, с. LX—LXIII.}. Невзирая на резкое ограничение приписки беглых крестьян, все же немало их оставалось в посаде. Вилковского бургомистра У. Ф. Черного, ратманов В. Карасева, Д. Молдована, Я. Кабана и секретаря К. А. Ребдева спустя несколько лет обвинили в незаконной выдаче паспортов крепостным крестьянам. Бургомистр бежал вместе с семьей в турецкие владения, а секретаря ратуши лишили всех прав состояния и сослали в Сибирь на поселение{Бахталовский Г. П. Посад Вилков, с. 34, 39.}.

Главным занятием жителей всегда было рыболовство. Как указывалось в отчете начальника Бессарабской области за 1828 год, вилковцы «ведут немаловажный торг вяленою и соленою осетриною и белугою, также икрою, клеем и жиром, отправляя оные для продажи в Австрию, Турцию и во внутренние российские губернии»{Гросул Я. С., Будак И. Г. Очерки истории народного хозяйства Бессарабии, с. 301.}. Казенная палата отдала вилковские рыболовные угодья на откуп купцам. Богатейшие дунайские промыслы служили источником огромной наживы откупщиков: платя казне в год от 7 до 22 тыс. руб., они получали по 100—300 тыс. руб. дохода. В 1840—1847 гг. богатый купец Н. Широков, вытеснив местных предпринимателей, содержал на откупе все места рыбной ловли, подведомственные палате государственных имуществ Измаильского градоначальства. На Килийском рукаве Дуная он построил крупное рыбоперерабатывающее предприятие (Базарчукское) с отделениями в Измаиле и Килие, обслуживаемое выписанными из Астрахани штатными специалистами и 300 сезонными рабочими, которых безжалостно обирал. Рабочие получали вместо денег небольшую часть рыбы, обычно сбывая ее купцу же по сниженным ценам{Анцупов И. А. Государственная деревня Бессарабии в XIX веке (1812—1870 гг.). Кишинев. 1966. с. 237, 239.}, Один из секретарей Вилковской ратуши свидетельст-/493/вовал: «Откупщики эксплоатировали вилковских рыбаков и закабаливали их к себе в батраки, выдавая им рыболовные снасти, съестные припасы и в счет будущей ловитвы — деньги»{Бахталовский Г. П. Посад Вилков, с. 105.}.

Страдала вилковская беднота и от частых наводнений. Страшным бичом густо застроенного посада, где все дома были крыты камышом, являлись пожары. В 1848 году огонь уничтожил 58 домов, в 1849 — 92 дома{Там же, с. 66, 67.}.

После Крымской войны 1853—1856 гг., по Парижскому договору Вилково в составе Измаильского уезда отошло к Молдавии, которая в 1861 году стала частью созданного тогда Румынского государства. Дельта Дуная перешла во владение Турции. В связи с этим жители Вилкова оказались в трудном положении: они платили налоги в пользу двух государств: Румынии — как ее подданные, и Турции — за ловлю рыбы в принадлежащих ей водах. Пошлина на вылавливаемую рыбу доходила до трети ее стоимости{Россия. Полное географическое описание нашего отечества, т. 14, с. 363.}.

Во время русско-турецкой войны 1877—1878 гг. вилковские рыбаки оказали большое содействие русским войскам в их переправе через Дунай, добровольно ходили в разведку. В 1881 году в благодарность за эти действия посаду Вилкову отвели для рыболовства все прилегающие воды в Килийском рукаве Дуная и его притоках до Старо-Стамбульского гирла с островами, расположенными среди этих притоков{Путеводитель по Дунаю, с. 130.}.

Положение абсолютного большинства рыбаков оставалось крайне тяжелым. Газета «Бессарабский вестник» писала, что вилковские рыбаки находятся в положении крепостной зависимости от местных купцов{«Бессарабский вестник», 1 октября 1889 г.}. Не менее убедительным является и другое свидетельство: «Рыбы по Дунаю и на взморьи ловится много, лов свободен для каждого. Тем не менее все рыболовство Вилково находится в руках нескольких кулаков... Вилковцы являются жертвами беспощадной эксплоатации. Огромное, например, большинство их — не более как батраки, холопы нескольких кулаков. Эксплоатация доведена до тонкости, возведена в систему. Стоит рыболову сделать у кулака заем на покупку снастей или взять их у него натурой,— и он навсегда закабален. Весь улов он обязан полностью представлять своему кредитору, который принимает его по цене, им самим установленной, всегда в несколько раз ниже против базарной цены»{Живописная Россия, т. 5, ч. 2. СПб.—М., 1898, с. 181.}.

Большинство населения было неграмотным. Подчас даже ратманы не умели ни читать, ни писать. Во время выборов 1879 года в посадскую управу обнаружилось, что среди 211 избирателей нашлось лишь 40 грамотных. В конце XIX в. в посаде действовали два училища — мужское двухклассное и женское приходское одноклассное, в которых обучались 51 мальчик и 12 девочек{Филиал Одесского облгосархива в Измаиле, ф. 4, оп. 1, д. 1, л. 7—10; Егунов А. Н. Бессарабская губерния в 1870—1875 гг., с. 126.}. В основном это были дети зажиточных мещан. Продолжительное время женским училищем заведовала Ольга Накко (1832—1919), уроженка Одессы, известная в свое время писательница, автор трех книг «Бессарабских очерков и рассказов». Часть произведений писательницы переиздана в 1970 году{Накко О. Из бессарабской старины. Кишинев, 1970.}.

Вилково. 1910 г.


Недовольство вилковцев существующим строем возрастало. Даже С. Д. Урусов, назначенный в 1903 году бессарабским губернатором, писал, что уже при первом знакомстве с рыбацким посадом «заметил в Вилково признаки, указывающие на стремление рыбаков освободиться от ига, наложенного на их промысел капиталом»{Урусов С. Д. Очерки прошлого, т. 1. М., 1907, с. 266.}. Борьба трудящихся усилилась в годы первой русской революции. Когда 15 июня 1905 года у пристани Вилково началась забастовка матросов парохода Русско-Дунайского пароходства «Болгария», команда которого заявила о своей солидарности с бастующими одесскими рабочими{История Молдавской ССР, т. 1, с. 542.}, жители посада открыто выражали им свое сочувствие.

Накануне первой мировой войны в Вилкове насчитывалось 7 тыс. жителей. В посаде имелось несколько рыбных заводов и одна консервная фабрика. Для потребностей местных рыбаков открыто две ... Читать дальше »
Просмотров: 1951 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



Андрій Баб'юк народився 14 липня 1897 року в селі П'ядики Коломийського повіту (нині Коломийського району Івано-Франківської області) в бідній селянській родині. Закінчив сільську школу, потім 6 класів Коломийської гімназії, а 1914 року — вчительську семінарію у Львові.

Під час Першої світової війни служив підхорунжим у корпусі січових стрільців у складі австро-угорської армії, був редактором газети «Стрілець». 1919 року в Кам'янці-Подільському в бібліотеці «Стрільця» видав свої враження очевидця «Махно і махновці».

У лютому 1921 року разом із Першою галицькою бригадою перейшов на бік Червоної Армії. Член КП(б)У (1920). До кінця війни був на фронті як голова редакційної колегії і комісар агітпоїзда, редагував газету для галицького селянства «Більшовик».

Навесні 1921 року Ірчан переїхав до Києва і впродовж двох років (1921—1922) працював лектором у школі червоних старшин, одним із редакторів журналу «Галицький комуніст», активно друкувався в пресі.

Протягом 1922—1923 років жив у Празі, навчався в Карловому університеті. У жовтні 1923 року виїхав до Канади, друкувався в місцевій українській пресі, редагував масові українські журнали «Робітниця» і «Світ молоді», був секретарем заокеанської філії Спілки пролетарських письменників «Гарт».

Улітку 1932 року Мирослав Ірчан повернувся до Харкова, очолював літературну організацію «Західня Україна». 28 грудня 1933 року його в приміщенні ЦК КП(б)У після тривалої розмови з Павлом Постишевим заарештували за приналежність до націоналістичної української контрреволюційної організації. 28 березня 1934 року судова «трійка» і Колегія ГПУ засудили письменника на 10 років концтаборів.

Покарання відбував у Соловецькій тюрмі. Тут разом із Лесем Курбасом брав участь у роботі над виставами «Весілля Кречинського» Олександра Сухово-Кобиліна, «Аристократи» Миколи Погодіна, «Інтервенція» Льва Славіна, «Учень диявола» Бернарда Шоу та ін.

9 жовтня 1937 року судова «трійка» УНКВС Ленінградської області переглянула справу і повторно засудила Ірчана до розстрілу. Вирок виконано 3 листопада 1937 року.

Твори Ірчана було заборонено видавати, а вже видрукувані вилучено з бібліотек. Мирослава Ірчана реабілітовано посмертно 3 квітня 1956 року.

Творчість

Із семи років став складати пісні. Дебютував оповіданням «Зустріч» у віденській газеті «Свобода» від 30 жовтня 1914 року. Перша збірка новел «Сміх Нірвани» вийшла у Львові 1918 року, підписана справжнім ім'ям автора.

Автор п'єс «Бунтар» (1921), «Безробітні» (1922), «Дванадцять», «Родина щіткарів» (обидві — 1923), «Бувші люди» (1925), «Малі ковалі», «Підземна Галичина» (обидві — 1926), «Радій» («Отрута», 1928), «Плацдарм» (1931). Автор фейлетону «Кам'янецька неділя (Вражіння)» — опубліковано 11 вересня 1921 року в газеті «Червона правда» (Кам'янець-Подільський).
[ред.]
Видання
Сміх Нірвани. — Львів, 1918.
Махно і махновці: Враження очевидця. — Кам'янець-Подільський, 1919. — 32 с. — (Бібліотека «Стрільця», № 8).
Бунтар. — Львів—Київ, 1922.
Безробітні. — Віннпег, 1923.
Дванадцять. — Вінніпег, 1923.
Їх біль. — Вінніпег, 1923.
Нежданий гість. — Вінніпег, 1923.
Родина щіткарів. — Вінніпег, 1923.
Трагедія Першого травня. — Нью-Йорк, 1923.
Фільми революції. — Нью-Йорк—Берлін, 1923.
Карпатська ніч. — Вінніпег, 1924.
Просмотров: 986 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



Пришвин Михаил Михайлович, русский писатель. Родился 23 января (4
февраля) 1873 в имении Хрущево близ г. Елец Орловской губернии, сын
разорившегося купца. Исключен из Елецкой гимназии из-за конфликта с
учителем географии, известным впоследствии писателем и философом
В.В.Розановым, спустя годы ставшим единомышленником и другом Пришвина.
Учился в Тюменском реальном училище, в Рижском политехникуме, за участие в
работе марксистских кружков подвергался одиночному заключению (1897).
Окончил агрономическое отделение философского факультета Лейпцигского
университета (1900–1902), затем до 1905 работал агрономом в земстве (Клин,
Луга); выпустил несколько книг и статей по сельскому хозяйству. В годы
Первой мировой войны фронтовой корреспондент, после Октябрьского переворота
жил в Ельце, на Смоленщине, в Подмосковье; вел педагогическую деятельность,
занимался охотой и краеведением. В 1905 начал журналистскую деятельность.
Первый рассказ Сашок опубликовал в 1906. Увлекшись фольклором и
этнографией, много путешествовал. Впечатлениями от европейского Севера
(Олонец, Карелия, Норвегия) продиктованы первые книги Пришвина – путевые
записи-очерки В краю непуганых птиц (1907) и За волшебным колобком (1908),
которые помогли их автору оказаться в центре литературной жизни Петербурга.
Близость к символистски-декадентскому кругу писателей отразилась на
рассказах Крутоярский зверь, Птичье кладбище (оба 1911), повести-очерке У
стен града невидимого (Светлое озеро, 1909), посвященной легендарному
Китежу. Результатом поездок Пришвина в Крым и Казахстан стали очерки Адам и
Ева (1909), Черный Арал (1910), Славны бубны (1913) и др. «Родственным
вниманием» к природе, в которой писатель призывал узнавать «лицо самой
жизни», отмечены многочисленные натурописательные очерки, охотничьи и
детские рассказы, фенологические записки Пришвина, в т.ч. Родники Берендея
(1925), вышедшие с дополнениями в 1935 под названтем Календарь природы. От
научного знания и фольклора писатель идет к поэтической художественной
прозе (так, очерк об оленях Дорогие звери предварил одно из лучших
произведений Пришвина, повесть Женьшень (первоначальное название Корень
жизни, 1933). Сплав реалистического и романтического видения, правды и
сказки «бывалого» и «небывалого» определил специфику пришвинской прозы.
Переменчивый лик природы уловлен и в повести о Костромской и Ярославской
земле Неодетая весна, и в цикле лирико-философских миниатюр Лесная капель и
примыкающей к нему поэме в прозе Фацелия (все 1940).
Другая линия творчества Пришвина – автобиографический роман Кащеева цепь
(1923–1954; опубл. в 1960) и примыкающая к нему повесть о творчестве
Журавлиная родина (1929). В этих произведениях духовные искания героя
раскрываются на фоне реальных исторических событий в России 20 в.,
запечатленных критически и трезво. Точность наблюдения художника и
натуралиста, напряженность ищущей мысли, высокое нравственное чувство,
свежий, образный язык, питаемый соками народной речи, обусловили
непреходящий интерес читателя к сочинениям Пришвина, среди которых заметное
место занимают также сказка-быль Кладовая солнца (1945), сюжетно связанная
с ней повесть-сказка Корабельная чаща (1954), роман-сказка Осударева дорога
(опубл. в 1957). В годы Великой Отечественной войны написал Рассказы о
ленинградских детях (1943) и Повесть нашего времени (1945, полностью опубл.
в 1957).
Постоянная духовная работа Пришвина, путь писателя к внутренней свободе
особенно подробно и ярко прослеживается в его богатых наблюдениями
дневниках (Глаза земли, 1957; полностью опубл. в 1990-е годы), где, в
частности, дана правдивая картина процесса «раскрестьянивания» России и
сталинских репрессий, выражено гуманистическое стремление писателя
утвердить «святость жизни» как высшую ценность. Проблема «собирания
человека» ставится Пришвиным, которого во всей глубине только в конце 20 в.
стал узнавать отечественный читатель, и в повести Мирская чаша (другое
название Раб обезьяний, 1920; полностью опубл. в 1982), сопрягающей реформы
Петра I и большевистские преобразования и рассматривающей последние как
«новый крест» России и знак «тупика христианского мира».

Хронологическая таблица.

1873 (23 января ет, ст.) Рождение М. М. Пришвина в имении Хрущеве Елецкого
уезда Ордовской губернии, принадлежавшем его родителям: Михаилу Дмитриевичу
и Марии Ивановне (урожд. Игнатовой); оба — купеческого звания.
1880 Смерть отца.
1882 Окончил сельскую школу.
1883 Поступил в первый класс Елецкой классической гимназии.
1884 Остался на второй год в 1-м классе, побег в «Америку» на лодке с
товарищами . « В душе отчаянье, что Америки нет» (дневник 1918 г.).
1888 Исключен из 4-го класса гимназии за дерзость учителю В. В. Розанову.
«Побег в Америку, исключение из гимназии — два крупнейших события моего
детства, определяющие многое в будущем» (дневник 1918г.).
1889 Переезд М. М. Пришвина в Тюмень к дяде И. И. Игнатову, крупному
сибирскому промышленнику.
1892 Окончил шесть классов Тюменского реального училища.
1893 Уезжает один в Елабугу, где сдает экстерном экзамены за 7-й класс.
Осенью поступает в Рижский политехникум (химико-агрономическое отделение).
1894 Поездка на Кавказ в Гори для работ на виноградниках.
1896 Работа в марксистских кружках.
1897 Арест за революционную деятельность и одиночное заключение в Митавской
тюрьме.
1898—1900 Высылка на родину, в Елец.
1900 Поездка за границу. Германия. Поступление в Лейпцигский университет.
Летние семестры в Иенском университете. Увлечение музыкой Р. Вагнера.
1902 Окончил философский факультет. Поездка в Париж. Встреча с В. П.
Измалковой, имевшая определяющее влияние на жизнь и творчество писателя.
Возвращение в Россию: Хрущеве, Петербург, Москва. Работает агрономом на
хуторе графа Бобринского в Богородицком уезде Тульской губернии.
1903 Работает агрономом в Клинском уездном земстве Московской губернии.
Встреча с Е. П. Смогалевой и начало семейной жизни с нею и пасынком Яковом
(погиб во время Гражданской войны в рядах Красной Армии).
1904 Работает в вегетационной лаборатории профессора Д. Н. Прянишникова в
Петровской сельскохозяйственной академии. Переезд в Петербург. Работает
секретарем у крупного петербургского чиновника В. И. Филипьева. Первый (не
напечатан) рассказ «Домик в тумане».
1905 Работает агрономом в г. Луге на опытной станции «Заполье» и
одновременно в журнале «Опытная агрономия». Составляет сельскохозяйственные
книги: «Картофель в полевой и огородной культуре» и др. Увольнение с
опытной станции. Начало работы корреспондентом в газетах «Русские
ведомости», «Речь», «Утро России», «День» и др., продолжавшейся вплоть до
Октябрьской революции.
1906 Петербург, Малая Охта. Рождение сына Льва. Знакомство с этнографом Н.
Е. Ончуковым. Поездка в Олонецкую губернию за этнографическими материалами.
Первый напечатанный рассказ «Сашок» (в журнале «Родник»). Работа над книгой
«В краю непуганых птиц» (издана в 1907г., Петербург, изд-во Девриена).
1907 Поездки в Карелию и Норвегию. Зимой работа над книгой «За волшебным
колобком» (издана в 1908 г., Петербург, изд-во Девриена).
1908 Весна в Хрущеве. Поездка в Керженские леса Нижегородской губернии, на
Светлое озеро. Лето в деревне Шершнево Смоленской губернии. Зима в
Петербурге, работа над книгой «У стен града невидимого». Знакомство с
петербургскими писателями (А. А. Блоком, А. Н. Толстым и др.).
1909 Весна в Хрущеве. Лето в Петербурге. Поездка в степи за Иртышом.
Написаны «Адам и Ева» и «Черный араб». Рождение сына Петра.
1910 За книгу «В краю непуганых птиц» избран действительным членом
императорского Географического общества. Весна в Хрущеве. Лето в Брянских
лесах. Пожар, описанный в рассказе «Мои тетрадки». Петербург. Золотоношская
улица. Работа над рассказами «Крутоярский зверь», «Птичье кладбище» и др.
1911 Начало переписки с М. Горьким. Жизнь в Новгородской губернии (деревни
Лаптеве, Мшага, Песочки) до 1915 г. Охота в новгородских лесах. В
Петербурге жизнь наездами, на Ропшинской ул. Сочинения в трех томах в
издательстве «Знание» (последний том вышел в 1914 г.).
1913 Сборник «Заворошка». Поездка в Крым. Написана повесть «Славны бубны ».

1914 Смерть матери.
1915—1916 Петроград, Елец, Хрущеве. Поездка на фронт в качестве санитара и
военного корреспондента. Публикация корреспонденции с фронта в газетах.
1917 Петроград, Елец, Хрущево. В Петрограде работал секретарем в
министерстве торговли. В Хрущёве наравне с крестьянами имел надел земли и
единолично его обрабатывал. Окончательно уехал из Петрограда на родину в
начале 1918 г.
1918—1919 Елец, работает организатором краеведческого дела, преподавателем
русского языка в бывшей Елецкой гимназии (из которой был исключен в
детстве), инструктором народного образования.
1920, Уехал с семьей из Ельца на родину
18 июня жены в деревню Следово Смоленской губернии. Работал в селе Алек-
сино Дорогобужского района учителем и директором школы второй ступени.
Организовал музей усадебного быта в бывшем имении Барышникова и принимал
участие в организации музея в Дорогобуже. Работал на батищевской опытной
станции Энгельгардта.
1922—1924 Переселяется с семьей в Талдомский район под Москву (деревни
Дубровка и Костино). Работа над книгой «Башмаки». Начал о работы над
автобиографическим романом «Кащеева цепь», охотничьими рассказа ... Читать дальше »
Просмотров: 2060 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



(1628 — 1703)


Родился 12 января. Огромная заслуга Перро в том, что он выбрал из массы народных сказок несколько историй и зафиксировал их сюжет, который еще не стал окончательным. Он придал им тон, климат, стиль, характерный для 17 века, и тем не менее очень личный.

В ряду сказочников, «легализовавших» сказку в серьезной литературе, самое первое и почетное место отводится французскому писателю Шарлю Перро. Мало кто из наших современников знает, что Перро был маститым поэтом своего времени, академиком Французской академии, автором знаменитых научных трудов. Но всемирную известность и признание потомков принесли ему не его толстые серьезные книги, а прекрасные сказки «Золушка», «Кот в сапогах», «Синяя Борода».

Шарль Перро родился в 1628 году. Семья мальчика была озабочена образованием своих детей, и в возрасте восьми лет Шарль был отправлен в коллеж. Как отмечает историк Филипп Арьес, школьная биография Перро – биография типичного отличника. За время обучения ни он, ни его братья ни разу не были биты розгами — случай по тем временам исключительный.

После коллежа Шарль в течение трех лет берет частные уроки права и в конце концов получает диплом юриста.

В двадцать три года он возвращается в Париж и начинает свою карьеру в качестве адвоката. Литературная деятельность Перро приходится на то время, когда в высшем обществе появляется мода на сказки. Чтение и слушание сказок становится одним из распространенных увлечений светского общества, сравнимых разве с чтением детективов нашими современниками. Некоторые предпочитают слушать философские сказки, другие отдают дань сказкам старинным, дошедшим в пересказе бабушек и нянюшек. Литераторы, стремясь удовлетворить эти запросы, записывают сказки, обрабатывая знакомые им с детства сюжеты, и устная сказочная традиция постепенно начинает переходить в письменную.

Однако Перро не решился опубликовать сказки под своим именем, и на выпущенной им книжке значилось имя его восемнадцатилетнего сына – П. Дарманкура. Он опасался, что при всей любви к «сказочным» развлечениям писание сказок будет воспринято как занятие несерьезное, бросающее тень своей легкомысленностью на авторитет серьезного литератора.

В основе сказок Перро – известные фольклорные сюжет, которые он изложил с присущим ему талантом и юмором, опустив некоторые детали и добавив новые, «облагородив» язык. Больше всего эти сказки подходили детям. И именно Перро можно считать родоначальником детской мировой литературы и литературной педагогики.

Шарля Перро сейчас мы называем его сказочником, а вообще при жизни (он родился в 1628 году, умер в 1703-м).Шарль Перро был известен как поэт и публицист, сановник и академик. Он был адвокатом, первым приказчиком министра финансов Франции Кольбера.

Когда Кольбером в 1666 году была создана Академия Франции, в числе ее первых членов был брат Шарля, Клод Перро, которому незадолго до этого Шарль помог выиграть конкурс проектов фасада Лувра. Спустя несколько лет Шарь Перро был тоже принят в Академию, и ему поручили возглавить работу над "Всеобщим словарем французского языка".

История его жизни - это и личное, и общественное, и политика, смешанная с литературой, и литература, как бы разделившаяся на то, что прославило Шарля Перро в веках - сказки, и то, что осталось преходящим. Например, Перро стал автором поэмы "Век Людовика Великого", в которой прославил своего короля, но и - работы "Великие люди Франции", объемных "Мемуаров" и прочая, прочая. В 1695 году выходит сборник стихотворных сказок Шарля Перро.

А вот сборник "Сказки матушки Гусыни, или Истории и сказки былых времен с поучениями" были выпущены под именем сына Шарля Перро Пьера де Арманкура - Перро. Именно сын в 1694 году по совету отца начал записывать народные сказки. Пьер Перро погиб в 1699-м. В мемуарах, написанных за несколько месяцев до смерти (он умер в 1703 году) Шарль Перро ничего не пишет о том, кто был автором сказок или, если быть точнее, литературной записи.

Мемуары эти, впрочем, были опубликованы лишь в 1909 году, а уже через двадцать лет после смерти литература, академика и сказочника, в издании 1724 года книги "Сказки матушки Гусыни" (ставшей, кстати, сразу бестселлером) авторство впервые было приписано одному Шарлю Перро. Словом, в этой биографии немало "белых пятен". Судьба самого сказочника и его волшебных сказок, написанных в соавторстве с сыном Пьером, впервые в России так подробно изложена в книге Сергея Бойко "Шарль Перро".
Просмотров: 1205 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



(1905 - 1984)


Шолохов Михайло Олександрович (11.05.1905, хутір Кружилін станиці Вешенської колишньої Донської області - тепер Ростовська область Росії — 21.02.1984, Вешенська) — російський письменник, лауреат Нобелівської премії 1965 р.

Народився в родині управляючого паровим млином. Навчався спочатку у церковнопарафіяльній школі, а потім в Каргинському початковому училищі, в Богучаровській гімназії, в якій вдалося закінчити лише чотири класи.

Вирішальну роль у визначенні долі молодого Шолохова відіграли суворі події боротьби за утвердження Радянської влади на Дону. За спогадами письменника: «1918 року, коли окупаційні німецькі війська підходили до Богучарова, я перервав заняття і виїхав додому. Після цього продовжувати навчання не міг, тому що Донська область стала ареною запеклої громадянської війни». Ще підлітком Шолохов включився в боротьбу за встановлення Радянської влади на Дону. Він перебував у складі так званих продовольчих загонів, воював з кулаками, брав участь у переписі населення і ліквідації неграмотності, служив у станичному ревкомі, був діловодом заготівельної контори, якою завідував його батько.

Роки ранньої юності Шолохова були роками не тільки участі в революційній боротьбі, а й напруженої творчої праці, навчання. Він читає Пушкіна, Лермонтова, Гоголя, Толстого, Чехова, Горького, бере участь в роботі агітгруп і драмгуртка в станиці Каргинській. В жовтні 1922 р. Шолохов їде до Москви з палким бажанням продовжити освіту і спробувати сили в літературі. Довелося бідувати, перебиватись випадковими заробітками чорнороба, служити рахівником в управлінні будинками, перепробувати ще чимало професій. Крім всього іншого, брав активну участь в житті комсомольських письменників і поетів літературної групи «Молода гвардія».

1926 року Шолохов переїжджає на постійне проживання на станицю Вешенська. 1932 року Шолохов вступає в ряди ВКП(б), поєднує напружену творчу роботу з громадською діяльністю. В серп-ні-вересні 1934 року Шолохов бере активну участь у роботі Першого Всесоюзного з'їзду радянських письменників. Разом з Горьким та іншими відомими письменниками його обрали до президії з'їзду, а потім — до складу першого Правління і до Президії Спілки радянських письменників. Впродовж наступного року Шолохов перебував за кордоном, відвідав Данію, Англію, Францію, де зустрівся з діячами культури, виступав з доповідями про сучасну радянську літературу.

Брав участь у роботі Міжнародного конгресу на захист культури, де його обирали членом бюро Міжнародної асоціації письменників на захист миру і членом президії цієї асоціації. 1939 р. Шолохов був обраний дійсним членом Академії наук СРСР. Після початку Другої світової війни Шолохов як військовий кореспондент Радінформбюро, «Правди», «Червоної зірки» часто виїжджав на місця боїв, розмовляв з солдатами, його нариси «На Дону», «На Смоленському напрямку», «Військовополонені», оповідання «Наука ненависті», розділи роману «Вони воювали за Батьківщину» публікувалися в газеті «Правда» і багатьох інших виданнях. Вони користувалися великою популярністю в читачів фронту й тилу.

Першим виступом Шолохова у друці став фейлетон «Іспит»(1923) на сторінках газети «Юнацька правда». 1924 року було надруковане перше оповідання Шолохова «Родимка». 1924-1926— у журналах «Вогник», «Прожектор», «Зміна», «Журнал селянської молоді», газеті «Молодий ленінець» та ін. друкуються оповідання Шолохова (понад два десятки) та повість «Шлях-дороженька». В другій половині 20-х років побачили світ перші прозові збірки Шолохова «Донські оповідання» (1926), «Лазоревий степ» (1926), які вмістили оповідання, надруковані у періодиці. В центрі їх зображення — події революції та громадянської війни на Дону, трагічна доля донського козацтва. Збірки поклали початок літературної популярності письменника.

1928 року з'явились перша і друга книги роману-епопеї «Тихий Дон». Третя книга роману була опублікована в 1929— 1932 роках, четверта — в 1937—1940 роках. Головний, найбільш відомий роман Шолохова «Тихий Дон» — це монументальна розповідь про Першу світову війну, революцію, події громадянської війни, про те, як сприймали усі ці події мешканці Дону. В романі діють близько 600 персонажів. Один з головних героїв роману Григорій Мелехов — запальний, свободолюбний і вільнодумний дончак, котрий хоробро воював з німцями на фронтах Першої світової війни, а потім, після революційного перевороту, постав перед необхідністю політичного вибору. Спочатку він воює на боці білих, потім на боці червоних і, зрештою, потрапляє до загону «зелених».

Після кількох років війни Григорій, як і мільйони російських людей, виявився духовно спустошеним. Внутрішні пошуки Мелехова, суперечливість його характеру, щиросердечні метання надають його образу яскраво-трагічного пафосу. Починаючи приблизно з 70-х років, навколо цього твору не вщухають літературно-критичні суперечки. Чимало письменників та літературознавців, наприклад, О. Солженіцин, обвинувачували Шолохова в плагіаті — у тім, що велика частина «Тихого Дону» списана з рукописів козацького письменника Федора Крюкова.

Інші дослідники, серед яких два американські фахівці в сфері російської літератури, підтверджували оригінальне авторство роману. 1941 р. за роман «Тихий Дон» Шолохов отримав Державну премію СРСР.

З початку 1932 р. письменник розпочав роботу над новою епопеєю, що отримала назву «Піднята цілина» (друга, завершальна її частина побачила світу 1959—1960 роках). Роман змальовує драматичні процеси колективізації, які відбувалися на Дону на початку 30-х років. У романі Шолохов протиставляє три групи персонажів: комуністів, що намагаються привнести у село нові соціалістичні ідеї, їхніх ворогів — захисників старого правопорядку, і маси козацтва.

Комуністичний осередок представлений робітником-»двадцятип'ятитисячником» Семеном Давидовим, колишнім революційним матросом, який за наказом партії прибуває в станицю Гремячий Лог для проведення колективізації, та членами сільради, Нагульновим і Разметновим, які сприяють усім його реформаторським починанням. Вороги в «Піднятій цілині» — це представники різних соціальних прошарків. Серед них офіцер Половцев, нащадок старої дворянської фамілії Летьєвський, міцний господар-куркуль Островнов, бандит Тимофій Рваний та ін. Це люди, котрі прагнуть перешкодити діям комуністів. 1960 року роман «Піднята цілина» був удостоєний Ленінської премії з літератури.

Значну частину творчого спадку Шолохова складають твори, присвячені подіям Другої світової війни. До числа найбільш відомих з них належать оповідання «Наука ненависті» (1942) і «Доля людини» (1956—1957) і роман «Вони боролись за Батьківщину» (1943-1944). Головний герой оповідання «Наука ненависті» лейтенант Герасимов на звільненій від ворога території побачив сліди «господарювання» гітлерівців і був приголомшений проявом нечуваного людиноненависництва. «Спалені вщент села, сотні розстріляних жінок, дітей, старих, знівечені трупи червоноармійців, що потрапили в полон, зґвалтовані і по-звірячому убиті жінки, дівчата і дівчатка-підлітки...» А поряд — залиті кров'ю учнівські зошити і підручники.

Головна тема оповідання «Доля людини» — звеличення мужності та незламності характеру російської людини. В центрі зображення — нелюдські знущання та муки, яких довелося зазнати у фашистському полоні звичайному російському солдатові Андрію Соколову. У двобої з ворогом, комендантом німецького табору, садистом і катом Мюллером, честь і гідність російської радянської людини стають тією зброєю, за допомогою якої герой твору здобуває моральну перемогу. Доля окремої людини стає у творі Шолохова символом багатостраждальної, але водночас героїчно-незламної долі усього радянського народу. В романі «Вони боролись за Батьківщину» описується перший період війни, коли Радянська Армія відступала під натиском переважаючих сил супротивника.

З важкими боями відходили російські воїни, на смерть стояли вони на підступах до Сталіні рада. У романі просто і правдиво відтворений героїзм радянських солдатів, фронтовий побут, товариські бесіди, скріплена кров'ю непорушна дружба. Змальовані образи робітника-шахтаря Петра Лопахіна, комбайнера Івана Звягінцева, агронома Миколи Стрельцова, сибіряка бронебійника Якима Хортиця, єфрейтора Кочетигова, лейтенанта Голощекова, кухаря Петра Лисиченка. В романі глибоко розкритий російський національний характер, що яскраво виявився в дні важких випробувань.

Шолохов був не тільки письменником, а й громадським діячем — членом Всесвітньої Ради Миру, депутатом Верховної Ради СРСР від 1937 p., з 1939 р. — дійсним членом АН СРСР, почесним доктором філологічних наук Ростовського-на-Дону і Лейпцизького університетів, почесний доктор права Сент-Андруського університету.

Літературна, журналістська та публіцистична діяльність Шолохова заслужила високу оцінку з боку громадськості: 1945 р. письменник був нагороджений орденом Слави за військові заслуги, 1955 р. — орденом Леніна, 1965 року — Шолохова удостоїли звання лауреата Нобелівської премії з літератури «за художню силу й повноту, з якими він у своєму епічному творі про Дон зобразив історичну епоху в житті російського народу» (на церемонії вручення Шолохов був названий «одним з найвидатніших письменників нашого часу»), 1967 р. Шолохову присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці (вдруге — в 1980 року), 1965 р. — в Стокгольмі присуджена міжнародна премія миру в сфері культури.

Крім того, впродовж попередніх років письменник був нагороджений шістьма орденами Леніна, орденом Жовтневої Революції, орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня, багатьма іншими радянськими та зарубіжними орденами. «Шолохов відкрив Дон, як Колумб відкрив Америку», — такі і подібні їм визнання роблять письменники різних країн і континентів. «Будучи глибоко російським, національним худо ... Читать дальше »
Просмотров: 787 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



(1901-1937)


Валеріан Петрович Підмогильний народився 2 лютого 1901 року в селі Чаплях на Катеринославщині (тепер - Дніпропетровська обл.) в селянській родині. Батько його, Петро Підмогильний, який завідував маєтком місцевого поміщика, помер дуже рано: "Так мало батьківських пестощів випало на мою долю". Односельчани також згадують лише про матір письменника - звичайну селянку, без освіти, яка працювала в економії графа Воронцова-Дашкова і "виділялася надзвичайною природною інтелігентністю".

Освіта В.Підмогильного почалася з відвідин церковно-приходської школи. З 1910-го по 1918 рік він навчається в Катеринославському реальному училищі. Про цей період життя Валеріана Петровича мешканка села Чаплі Ярушевська Г.Н. згадує так: "Валеріан був надзвичайно здібним хлопцем. Було, послухає уважно урок і вже вдома не повторює. А натомість набере в учителів і знайомих стоси книг і просиджує над ними цілу ніч. Він дружив з моїм братом Степаном. Був тихий, сором'язливий. Любив ходити на сінокіс, на рибалку до Дніпра. І вже тоді мій брат хвалився, що Валеріан пише вірші і оповідання".

Перший відомий твір Валеріана Підмогильного був написаний 1917 року. 1919 року в катеринославському журналі "Січ" з'являються його "Гайдамаки" і "Ваня". Письменник захоплюється вивченням іноземних мов. Пізніше він настільки удосконалить свої знання, що стане одним з найталановитіших перекладачів зарубіжної літератури 20-30-х років. Того ж 1919 року Валеріан Петрович Підмогильний вступає на математичний факультет Катеринославського університету, але матеріальна скрута змушує його облишити навчання і йти працювати в школу. Вчителює спочатку в Катеринославі та Павлограді, потім у Ворзелі, неподалік Києва.

1920 року виходить збірка його оповідань "Твори" том 1, до якої ввійшли оповідання "Старець", "Ваня", "Важке питання", "Пророк", "Добрий бог", "Гайдамаки", "На селі", "На іменинах", "Дід Яким", написані в 1917-1919 роках, переважно під час навчання в реальному училищі.

1921 року письменник одружується з донькою ворзелівського священика Катрею Червінською. Тоді ж створює цикл "Повстанці". Частина оповідань Валеріана Підмогильного друкується в катеринославській газеті "Український пролетар", весь цикл вийшов лише за кордоном. Уже в цих оповіданнях письменник "став на варті страждання людини", таким чином протиставивши себе майже всій молодій прозі, що піддалася ейфорії революційного романтизму з його сподіванням витворити нового індивіда. Не дивно, що ортодоксальні, соціально заангажовані критики поставилися до молодого письменника досить стримано.

1922 року Валеріан разом з дружиною перебирається до Києва, де мешкає в будинку недалеко від Сінного базару, на розі Великої Житомирської. За свідченням сучасників письменника, двері цієї квартири ніколи не зачинялися.

У Києві Підмогильний з головою поринає у вир тогочасного літературно-мистецького життя. Стає активним членом щойно створеного "Аспису" (Асоціації письменників). 1924 року ця організація трансформувалася в "Ланку", а з 1926 року носила назву "Марс" ("Майстерня революційного слова"), що стала, по суті, київською філією "Вапліте". "Ланка-Марс" об'єднувала багато талановитих київських літераторів, серед яких: Б. Антоненко-Давидович, М. Галчин, М. Івченко, Я. Качур, Г.Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Д. Тась (Могилянський), Б. Тенета, М. Терещенко, Д. Фальківський та інші.

Валеріан Підмогильний працює також у редакції журналу "Життя й революція", який почав виходити з 1925 року. В період з 1921 по 1930 рік в часописах і колективних збірках друкуються його твори: "Собака", "В епідемічному бараці", "Військовий літун", "Історія пані Ївги", окремими виданнями - повість "Третя революція" (1924, 1925), оповідання "Син" (1925, 1930). 1924 року окремим виданням виходить збірка "Військовий літун". Усі вони ввійшли до найповнішої збірки письменника "Проблема хліба" (1927), яка перевидавалася й 1930 року. Більшість з цих оповідань присвячені приниженню людини перед "проблемою хліба" насущного, зокрема, це оповідання "Собака", "Проблема хліба", "В епідемічному бараці" (збірка "Військовий літун" 1924 р.), "Син".

В новелах "Історія пані Ївги", "Військовий літун", "Сонце сходить" виведено постаті інтелігентів, чиї душі мучить провина за колись сите життя. Тогочасна критика, оцінюючи твори Валеріана Петровича Підмогильного, зазначала, що це "специфічно-інтелігентська література". При цьому під інтелігентом розуміли людину, якій властиві песимізм та скептицизм, яким не місце в пролетарському мистецтві.

Валеріан Підмогильний ще на початку літературної дискусії 1925-1928 років з тривогою зазначав, що справа не так у тезі Миколи Хвильового "Європа чи просвіта?", як у тому, що в літературі, як і в інших галузях життя, з'явився небезпечний тип "ура-комуніста", що продовжує "гопаківські традиції", орієнтуючись за будь-яких обставин винятково на примітивність свого мислення. За Підмогильним для української літератури особливо важливим мало стати продовження лінії інтелектуальної, філософсько-психологічної прози, що відродилась у творах Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської.

Глибоке осмислення французької класики, усвідомлення, що для розвитку літератури необхідний синтез національного змісту і європейської форми, спонукали письменника до пошуків у цьому напрямі. Творчість Підмогильного досить розмаїта щодо тематики. Крім вищезгаданих оповідань про голод у пореволюційні роки на Україні, про взаємини привілейованої верстви суспільства з новим життям - це були чи не найсильніші твори з мистецького і психологічного боку в українській новелістиці. Але найістотнішою темою, яка по-різному варіюється у всій творчості письменника 20-х років, є тема "революції й людини". Тільки Валеріан Підмогильний бачив цю тему інверсовано: "людина й революція", а не навпаки, - як абсолютна більшість тогочасних письменників.

Письменник добре розумів, що відповісти на питання, котрі поставали перед українською культурою й нацією загалом, можна лише зосередившись на найгострішій проблемі, в якій міцним вузлом перепліталися б усі ті питання. Це була проблема міста і села, взаємини двох класів, які найвиразніше окреслювали минуле й особливо сучасне життя народу в соціальному та національному аспектах. Найглибше це розкрито в оповіданнях "Третя революція" (1925), "Остап Шаптала" (1921) і в романі "Місто".

У цьому романі письменник показав образ людини, в душі якої йде боротьба добра і зла. Цей твір утвердив критику в тому, що письменник "цікавиться не людством, а людиною". Навколо "Міста" завирували пристрасті: почали з'являтися рецензії та статті, влаштовувалися обговорення в студентських аудиторіях та робітничих колективах. Одних роман, як здобуток української прози, зацікавлював, окрилював; іншим видавався лише продовженням ідеологічних збочень автора у трактуванні теми "місто-село". Немало було й таких, що побачили в ньому не менш як інтелігентсько-попутницьку опозицію до пролетарського мистецтва, а це вже трактувалося як класовий антагонізм. Все це відбувалося на тлі подій 1929 року, коли розпочався наступ на українську інтелігенцію вже з цілком політичним прицілом: ізолювати вихідців дореволюційної формації, що своїми "ідеалістичними" теоріями загальногуманістичного виховання заважали розквіту нової революційної культури.

У квітні 1929 року ОДПУ організувало процеси над українськими націоналістами, спрямовані проти невеликих груп української інтелігенції. Протягом того ж року відбулися публічні процеси над українськими академіками. У липні було заарештовано 5 тисяч людей у справі вигаданої підпільної організації "Спілка визволення України" (СВУ)… У такій ситуації видається навіть дивним, що прізвище Валеріана Підмогильного не фігурувало на цьому процесі в ролі підсудного за книжку, в якій не показано "змички робітників і селян", та ще й головний герой - міщанин з куркульською ідеологією".

Не зважаючи на нападки критики, Підмогильний пише новий роман "Невеличка драма", який за фабулою досить близький до "Міста". Критик А. Музичка у статті "Творча метода Валеріяна Підмогильного", опублікованій за кілька місяців після виходу "Невеличкої драми", відзначав: "Знову Підмогильний вживає свої методи, щоб у замаскованій формі забрати голос у таких справах, як національна політика радвлади (українізація), як боротьба за українську радянську культуру…". Це було не далеким від істини. Прозаїк справді "забирав голос" у проблемі національної політики, але не в замаскованій формі, хоча й бачив, чим обернулося це все для Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Юрія Яновського.

Загальна атмосфера ставала дедалі гнітючішою. Підмогильного виводять зі складу редколегії журналу "Життя і революція", його твори майже не друкують. Однак він продовжує працювати. У 1931 переїжджає до Харкова. Проте й там протягом кількох років (1931-1934) йому вдається видати лише одне оповідання "З життя будинку". Тоді весь талант і енергію Підмогильний спрямовує на перекладацьку діяльність: випускає двотомник творів Дідро, трактат Карла Гельвеція "Про людину", бере активну участь у виданні 15-томника Оноре де Бальзака та 25-томника А. Франса.

6 грудня 1934 р. в Заньківський будинок творчості приїхала схвильована дружина: "Учора в Києві заарештували Євгена Плужника… Треба тікати!" Сумнівів більше не було - забирали найближчих. Але втікати письменник нікуди не збирався. Через два дні, 8 грудня 1934 року, Валеріана Підмогильного заарештували. Інкримінували "участь у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії". Слідство в Харкові й Києві велося в справі контрреволюційної боротьбистської організації, до якої, крім Підмогильного, були зараховані Є. Плужник, М. Куліш, В. Вражливий, В. Поліщук, Г. Епік, М ... Читать дальше »
Просмотров: 1700 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



Український письменник, філософ, громадський діяч, перекладач, поет, академік. Народився в Кам’янці-Подільскому, юність провів в Умані. Батько Миколи Бажана, Платон, був військовим топографом.

Близько 1922 року Бажан, після закінчення Уманського кооперативного технікуму, їде до Києва. В Києві Микола Бажан вступає до Кооперативного інституту, а потім до Інституту зовнішніх зносин.

Перший друкований вірш Бажана «Сурма юрм» виходить у «Жовтневому збірнику панфутуристів», в 1923. Перша книжка поезій Бажана «17-й патруль» 1926 року позначена впливами футуризму, конструктивізму. Також Микола Бажан був автором збірок "Різьблена тінь", "Будівлі", "Дорога", "Поезії", "П'ять поезій", "Безсмертя", "Батьки й сини", "Ямби".

На творчість Бажана вплинули М.Семенко, Л.Курбас, а пізніше Олександр Довженко, з яким Бажан познайомився, працюючи у ВУФКУ. Бажан був одним із перших відкривачів і захоплених пропагандистів кіномистецтва Довженка,

1946 року Микола Бажан виступив з промовою на засіданні Організації Об’єднаних Націй, вимагаючи видати радянську повоєнну еміграцію СРСР. Микола Бажан був головним редактором Української Радянської Енциклопедії.

Окрім літературної діяльності Микола Бажан відомий також як перекладач. Він переклав твори О. Пушкіна, В. Маяковського, М. Тихонова, О. Суркова, П. Антокольського, з білоруської - Янки Купали, Максима Танка. Взірцем вважаються переклади Бажана поем класиків грузинської літератури Шоти Руставелі "Витязь у тигровій шкурі" і узбецької - Алішера Навої "Фархад і Ширін".
Просмотров: 730 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



(нар. 1921 р.)


Володимир Кирилович Малик (справжнє прізвище — Сиченко) народився 21 лютого 1921 року в с. Новосілках Макарівського району на Київщині в селянській родині. Філологічну освіту здобув у Київському університеті (1950). Потім тривалий час викладав у школі українську мову й літературу. Першу його книжку — віршовану історичну казку «Журавлі-журавлики» (1957) — із задоволенням прочитали діти й дорослі.

Згодом побачили світ історичні поеми й легенди молодого автора — «Чарівний перстень», «Месник із лісу», «Червона троянда», «Микита Кожум'яка», «Воєвода Дмитро». Успішно працював письменник і в галузі прози. Юних читачів полонили цікаві, гостросюжетні повісті «Чорний екватор», «Новачок», «Дві перемоги», «Слід веде до моря», «Двоє над прірвою». Письменник став широко популярним серед своїх читачів — дітей та юнацтва.

Творчим досягненням Володимира Малика, безперечно, є його історичні романи «Посол Урус-шайтана» (1968), «Фірман султана» (1969), «Чорний вершник» (1976), «Шовковий шнурок» (1977), що склали тетралогію «Таємний посол», а також романи «Князь Кий» (1982) та «Черлені щити» (1985). Вони стали набутком нашої літератури, а їх автор зайняв одне з почесних місць серед кращих сучасних романістів історичного жанру. За твори історико-патріотичної тематики, зокрема романи «Посол Урус-шайтана», «Шовковий шнурок» та «Князь Кий», В. Малик удостоєний літературної премії імені Лесі Українки 1983 року.

Роман «Князь Кий», написаний до 1500-річчя заснування Києва, переносить читача у сиву давнину, у вир складних історичних подій, коли після роздроблення гуннської держави Аттіли в середині V ст. її спадкоємці, ворогуючи між собою, намагалися знову підкорити східнослов'янські племена.

Останній роман Володимира Малика «Черлені щити» присвячений також важливій сторінці нашої вітчизняної історії — походові новгород-сіверського князя Ігоря на половців — та славнозвісній поемі «Слово о полку Ігоревім». Поему не раз перекладали й переспівували. Відомо чимало поетичних творів, навіяних образами геніальної поеми. Однак досі не було широкого епічного полотна про русько-половецькі взаємини 1184 — 1185 pp. та про створення «Слова...». Після появи «Черлених щитів» ця прогалина в якійсь мірі заповнена.

Володимир Малик відомий і як літературний критик. Його перу належить ряд рецензій на твори українських прозаїків та книжка «Олесь Донченко» (1971) — про життя й творчість відомого дитячого письменника, який тривалий час жив і працював у Лубнах на Полтавщині — місті, куди 1953 року переїхав з Київщини Володимир Малик.

Лубни, засновані князем Володимиром Святославичем у 988 році водночас з іншими «городами»-фортецями Посульської оборонної лінії, мають славну тисячолітню історію, яка позначилася на творчості Володимира Малика. Там, у 1954 році, коли урочисто відзначалося 300річчя возз'єднання України з Росією, письменник задумав поему «Журавлі-журавлики», згодом у Лубнах він написав і наступні твори, а окремі моменти з історії міста знайшли безпосереднє відображення на сторінках романів «Фірман султана» та «Черлені щити».

Тематика творів Володимира Малика досить різноманітна. Так, у повісті «Чорний екватор» (1960) розповідається про повстання пригнобленого народу Кенії проти англійських колонізаторів у 1952 — 1956 pp., повість «Слід веде до моря» (1975) присвячена сучасній школі, а повість «Двоє над прірвою» (1983) — героїчній боротьбі молоді в роки Великої Вітчизняної війни проти німецько-фашистських окупантів. Та все ж основною для письменника стала тема вітчизняної історії від сивої давнини до найновіших часів, їй він присвятив майже усі поетичні твори та романи.

Звичайно, історичний роман вимагав значної підготовчої роботи над джерелами (документами, літописами, мемуарами сучасників, дослідженнями істориків тощо), ознайомлення з місцями, де відбувалися важливі історичні події; потрібно було продумати оригінальні сюжетні лінії, композицію, визначити героїв твору. Почалися тривалі й клопітні пошуки, роздуми. Особливо важко було знайти головного героя. Потрібен був історичний персонаж — молодий, сміливий, розумний і добре освічений козак. А серед запорожців, як зазначав І. Ю. Репін у своїх замітках, написаних під час роботи над картиною, розумних і освічених людей — тодішніх «інтелігентів» — було немало.

Письменникові допоміг щасливий випадок. В одному з письмових історичних джерел ішлося про те, що напередодні російсько-турецької війни 1677 — 1681 років (походів османського війська на Чигирин) кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко відрядив до Туреччини козака, який добре знав турецьку мову і звичаї населення, з таємним завданням — розвідати наміри султана Магомета IV та дізнатися про його військові приготування.

Через деякий час козак повернувся на Січ і привіз важливий документ — султанський фірман (указ), в якому говорилося про намір Порти захопити й поневолити Україну та розкривалися основні воєнно-стратегічні плани Османської імперії проти Російської держави. Іван Сірко відіслав цей документ у Москву для вжиття контрзаходів. Там він і понині зберігається в архіві колишнього Посольського приказу.

Історичні джерела не зберегли імені розумного й сміливого козака-розвідника. Володимир Малик назвав його Арсеном Звенигорою і вивів головним героєм тетралогії, яку розпочав у 1963 році. Вагань у виборі жанру й стилю не було: якщо писати для молоді, то в історико-пригодницькому ключі, не поступаючись історизмом, життєвою правдою.

Обшир історичного матеріалу наштовхував на створення великого епічного полотна. Так у письменника з'явився й визрів задум цієї вельми цікавої й захоплюючої тетралогії, що здобула широку популярність на Україні і перекладена російською та іноземними мовами.
Просмотров: 979 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



(1908-1983)
МАРІЯ ПРИГАРА


Марія Аркадіївна Пригара народилася 20 лютого 1908 року в Москві у родині службовця. Згодом батьки переїхали до Криворіжжя, де маленька непосидюча дівчинка насолоджувалась чарами степу, залюбки бігала понад озером до школи, захоплювалась милозвучністю народних пісень, поезією українських дум, які навчив любити батько. Через деякий час сім'я переїхала в Київ, а потім — у Білу Церкву. Не раз доводилось терпіти злигодні, виконувати роботу не по літах: підводити призьбу, мазати хату, порядкувати в ній, хоч малій господарочці і рогача втримати в руках було важко.
Справжня література ввійшла в життя Марії Аркадіївни в Одесі, куди вона переїхала шістнадцятирічної дівчиною. Тому, коли постала проблема вибору професії, спочатку думала бути медиком, як мати, але переважила любов до поезії. М. Пригара стала студенткою Одеського інституту народної освіти. Восени 1924 року в місцевій газеті з'явився її перший вірш «Повстанець».
Працювала в газеті «Пролетарська правда», у видавництвах. Під час війни — на радіостанції імені Т. Г. Шевченка в Саратові. У 1945-1950 роках була заступником редактора журналу «Барвінок».
Перші книжки для дітей вийшли 1929 року. Це «Весна на селі» та «Дитячий садок». Десятки книжок Марії Пригари виховували в кількох поколіннях українських дітей любов до батьківщини, її історії й природи. Це й пейзажні поезії «Ми любим сонце і весну», і «Місто чудес», і особливо такі історичні казки й повісті, як «Козак Голота» (1966), «Михайлик — джура козацький», «Як три брати з Азова тікали», «Маруся Богуславка», «Тече Дніпро в синє море» та інші.
За «Вибрані твори: В 2-х томах» (1978) Марія Пригара була удостоєна премії імені Лесі Українки (1979).
Іншу грань ліричної героїні поетеси розкривають її збірки «дорослої» лірики: «Дорогою війни» (1944), «Напередодні» (1947), «Сестри» (1948), «Надвечір'я» (1977).
Плідно працювала Марія Пригара у царині художнього перекладу, переважно з польської, якою письменниця володіла досконало. її перу належать українські переклади роману «Фараон» Б. Пруста, поеми М. Некрасова «Кому на Русі жити добре?», романів та повістей Ванди Василевської «Вогні на болотах», «Райдуга», «Просто любов». «Кімната на горищі», «Пісня над водами», романів В. Реймонта «Селяни», Елізи Ожешко «Хам», Єжи Путрамен та «Роздоріжжя».
Пішла з життя Марія Аркадіївна Пригара 8 вересня 1983 року. На київському будинку, що на вулиці Михайла Коцюбинського, на знак вшанування її пам'яті встановлено меморіальну дошку.

Творчество

В конце 1924 году в одесской газете «Красная степь» было напечатано еë первое стихотворение «Повстанец». Первые книжки для детей были опубликованы в 1929 году.

Мария Пригара — автор многих книжек, на которых воспитано несколько поколений украинских детей. Основная тема произведений писательницы — любовь к родине, еë истории и природе.

Книги стихов для детей:
«Весна на селе» (1929)
«Детский садик» (1929)
«Товарищ урожай» (1932)
«Товарищ Киров» (1935)
«Челюскинцы» (1935)
«Красная конница» (1938)
«Наши друзья» (1943)
«Иринка» (1944)
«Братья» (1952)
«Сказки» (1956)
«Мы любим солнце и весну» (1960)
«Город чудес» (1962)
«Казак Голота» (1966)
«Ручьи» (1968)
«Михайлик — джура казацкий»
«Из неволи»
«Как три брата из Азова убегали»
«Маруся Богуславка»
«Течет Днепр в синее море» и другие произведения для детей.

Лирика М. Пригары, созданная в годы войны, отразила мысли и чувства советской женщины, самоотверженным трудом в тылу, вместе с мужчинами-воинами приближала День Победы.
книги лирических стихов
«Дорогой войны» (1944)
«Накануне» (1947)
«Сестры» (1948)
«Надвечир’я» (1977)

Плодотворно работала переводчицей на украинский язык с польского и русского.
Просмотров: 3040 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)



Биография этого уникального композитора будет интересна не только его поклонникам, но и любому человеку. Великий композитор Глинка родился 20 мая, а по старому стилю 1 июня 1804 года в смоленском селе Новоспасское, где находилось имение его отца. Бабушка по отцу Фёкла Александровна полностью отстранила от воспитания Михаила его мать. Бабушка воспитывала его до 6 лет. Сам Глинка, вспоминая свою биографию, говорил, что в детстве он был очень нервным и мнительным. Когда Фёкла Александровна умерла, маленький Миша стал воспитываться своей матерью, которая прикладывала много усилий, для того, чтобы стереть бабушкино воспитание. С 10 лет Михаил стал учиться играть на скрипке и фортепиано. Первым учителем Глинки стала Варвара Кламмер, которая специально была приглашена из Санкт-Петербурга.
В 13 лет родители решают отдать Михаила в Благородный пансион при педагогическом институте в Санкт-Петербурге. Там его гувернёром становится декабрист, поэт В. Кюхельбекер. Глинка начинает брать уроки у очень известных музыкантов, например, у Джона Филда из Ирландии. В пансионе Глинка познакомился с Александром Сергеевичем Пушкиным, который заходил навестить туда своего младшего брата Льва, одноклассника Михаила. Встречи с Пушкиным возобновились через несколько лет в 1828 году и продолжились до самой смерти поэта.
В пансионе Глинка много занимался музыкой, изучал классическую музыку Западной Европы, участвовал в домашних музицированиях в дворянских салонах, а иногда даже руководил дядиным оркестром. В 1822 году Глинка начинает пробовать себя в роли композитора. Он сочиняет вариации для арфы и фортепиано на оперную тему композитора Йозефа Вайгля из Австрии. С каждым днем Глинка все больше времени уделяет сочинительству, именно в этот период он написал популярные сегодня песни и романсы: «Ночь осенняя, ночь любезная», «Не пой, красавица, при мне» и другие. Но все же Глинка остается недоволен своими трудами, он продолжает искать путь, который позволит ему выйти за рамки известных жанров и форм музыки. В 1823 году Глинка начинает работать над увертюрами, рондо, адажио и струнным септетом для оркестра. В эти годы он познакомился с Жуковским, Грибоедовым, Дельвигом, Одоевским, который потом станет его лучшим другом.
С 1824 года по 1828 год Глинка стал работать в управлении путей сообщения. Вместе с Н. Павлищевым Глинка в 1829 году издает «Лирический альбом», куда были включены и его произведения.
Биография Михаила Ивановича Глинки: зрелые годы
Действительно, биография этого незаурядного композитора полна самых непредскузуемых поворотов. В 1830 году композитор отправился в Италию, по пути он задержался в Дрездене. В Италии Глинка знакомится с композиторами Г. Доницетти и В. Беллини, начинает изучать стиль вокала – бельканто, и сам начинает сочинять в итальянском духе.
В 1833 году Михаил отправился в Берлин, где под началом Зигфрида Дена он начинает работать в области полифонии, инструментовки и композиции.
В 1834 году умирает его отец, и Глинка принимает решение срочно вернуться на родину, где он мечтает создать русскую национальную оперу. Композитор долго искал сюжет для своей оперы, но по совету Жуковского, он решил остановиться на «Иване Сусанине».
В 1835 году Глинка венчается со своей далекой родственницей Марьей Ивановой. После венчания молодожены поехали в Новоспасское, именно там Глинка принялся писать оперы.
В 1836 году он заканчивает написание оперы «Иван Сусанин». С большим трудом Глинки удалось добиться постановки этой оперы на сцене Большого театра в Петербурге. Успех оперы был огромен, после неё Глинку назначают капельмейстером певческой капеллы при царском дворе, где он руководил два года.
В 1837 году Глинка начинает работать над оперой «Руслан и Людмила», премьера которой состоялась через 5 лет. В 1844 году Глинка отправляется в новое путешествие – он уезжает во Францию, а потом в Испанию. В 1845 году Глинка проводит в Париже благотворительный концерт, составленный из его произведений. В том же году он отправился в Испанию, где начинает изучать нравы, язык и быт испанцев. Там он пишет две увертюры, основанные на испанских народных темах: «Арагонская хота» и «Ночь в Мадриде».
В 1847 году Глинка возвращается в своё село Новоспасское. Но пребывал он там недолго. Вскоре он снова отправляется в Санкт-Петербург. После чего он вновь принимает решение ехать за пределы России, но заграничный паспорт ему не выдали. Поэтому он доехал только до Варшавы и там остановился. В Варшаве Глинка написал свою известную симфонию «Камаринская».
В 1851 году Глинку возвратился в Санкт-Петербург, где он начинает давать уроки пения, а в 1852 году Глинка опять отправился в путешествие. Мечтал он доехать до Испании, но, переутомившись, он доехал только до Парижа, где и остановился на 2 года. Во Франции Глинка начинает писать симфонию «Тарас Бульба», которая не была закончена.
Пришло время Крымской войны, где Франция выступала против России, и Глинка принимает решение вернуться на родину.
В 1856 году он уезжает в Берлин, где он начинает сочинять и обрабатывать церковную музыку в русском стиле. Но внезапная болезнь прерывает его занятие. В 1857 году в Берлине Глинка скончался и был погребен на местном кладбище. По просьбе его младшей сестры прах Глинки перевозят в Санкт-Петербург, где он был перезахоронен на Тихвинском кладбище.
Говорят, что биография творческого человека – это его произведения. Михаил Глинка подарил миру целую плеяду разнообразных музыкальных произведений.
Просмотров: 1866 | Добавил: rusy | Дата: 12.03.2013 | Комментарии (0)

..
Праздники Украины
Праздники Украины
Погода
Прогноз погоды в Вилково » Украина
ПАВЛО ЧУБИНСЬКИЙ
Шевченко Т Г
М.Коцюбинський
ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Іван Франко
Пришвин М.М
Вишня Остап
111


Гоголь "Вечера на хуторе близ Диканьки" - сочинение "Вечера на хуторе близ Диканьки"

Реферат: Політичний портрет М. Грушевського

Скачать Бонк - Английский шаг за шагом

Смотреть онлайн Гарри Поттер (все части)

Смотреть онлайн Сказка о царе Салтане (1966) DVDRip

Смотреть онлайн Дюймовочка (2007) DVDRip

...
Поисковый анализ сайта
Besucherzahler russian brides interesting marriage foreign men
счетчик посещений

Copyright MyCorp © 2023