Людина завжди у всі часи прагнула до свободи. Тільки розуміння свободи у всіх різне.
Я думаю, що свобода — це, в першу чергу, свобода від забобонів. Забобони "бмежують здібності людини, оскільки в більшості випадків засновані на помилкових знаннях і виводах. Свобода — це свобода вибору. Людина винна сама иибирати, де йому вчитися і працювати, де йому жити. Свобода — це розумні .шкояи і розумне підпорядкування ним. Закони повинні ґрунтуватися на пошані до особи. Справедливі закони забезпечують людині свободу. Свобода — це івобода Слова, друку, думки. Людина повинна мати право думати і говорити те, що думає. Всяка думка, навіть помилкова, заслуговує пошани. Немає поганих думок, поганих смаків. Є різні. Свобода — це можливість самому ухвалювати рішення і нести за них відповідальність. Заборона чого-небудь ми, підлітки, сприймаємо як обмеження свободи. Сьогодні я маю право вибирати місце навчання, улюблене заняття, друзів. Я можу вибирати, яку книгу прочитати, яку Музику слухати. Я не вільна від думки тих, що оточують. І якщо я в чомусь не годна з більшістю, це не означає, що я кидаю виклик. Я хочу утвердиться як особистість. Я розумію, що свобода внутрішня важливіша, ніж фізична.

Свою Україну Любіть її... Бо время люте, В останню тяжкую тинуту За неї господа моліть
Небагато знайдеться навіть у світовій літературі діячів такого рівня, як Шевченко в Україні. У той час він був нібито пророком: людина, яка не боїться царського уряду, освітлює життя кріпаків, селян, сам він був кріпаком, але й був дуже освіченою людиною. Він умів і малювати, і писати вірша. Найбільшим ідеалом для нього була Україна, вільна, нескорена. Але дуже важко було Україні у складі царської Росії. Навіть свої сини її продавали та розграбовували:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
її розпинають.
Не міг на це дивитися Шевченко без жалю, боліло його серце за свою країну, за своїх земляків, за що і діставалося йому немало від уряду і заарештовували, і з країни висилали, і писати забороняли. А и можна таку сильну людину подало ти? Ніякі заборони, ніякі закони та арешти не могли, не можуть і не зможуть ніколи примусити замовчати серце вірного сина України, людини, яка не байдужа до своєї землі до своєї родини, до своїх батьків.
Подивіться нарай тихий,
На свою країну!
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну!

Шевченко розумів, що він не буде жити вічно, тому можливо, і створив свою поему «І мертвим, і живим, і ненародженим...». Це послання до українців, які живуть не тільки на Україні, а й за її межами, це заклик до всіх поколінь, навіть ще ненароджених, послання тільки з однією метою — навчити бути вірними синами т дочками своєї землі, пам'ятати свою історію, не дати їй повторитися, захищати Україну, любити її всім серцем, всією душею. У цій поемі є такі рядки
Нема на світі України,
Немає ж другого Дніпра
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра

Розривається серце Шевченка від болю, від гнігіу від образи. Чому? За що? За що страждає Україна, її народ? Як йому витримати цей тиск, як? Чиє ще сили у народу піднятися на боротьбу, розірвати кайдани? І Шевченко закликає до боротьби, намагається зворушити знедолених українських людей.

Нескорений народ, народ, який не хоче бути під чиєюсь владою, бо «в своїй хаті своя й правда, і сила і воля», Шевченко зобразив в образі Прометея (поема «Кавказ»).
Історія про Прометея була відома ще давно, багато людей пишалися діє. Цього тжтана, який приніс людям вогонь і був за це покараний. Ім'я Прометея було для просвічених людей синонімом сміливості думки, доброго серця, твердості духу та безстрашності. Прометей є символом нескореного духу пригнічених народів, які не погоджуються на обіцяне «благоденствіє»:

Од молдаванина до фінна
На всіх язиках все мовчить.

Бо благоденствує! Ці народи не можуть знаходитися під гнітом, вони повстають на боротьбу, на яку закликає їх Шевченко гаслом «Борітеся — покорите», бо немає для народу кращої долі, ніж стати самостійними та незалежними. Це й хотів сказати у своїх творах Тарас Шевченко, такою він бачив Україну у своїх мріях.
Образ України найсвітліше і водночас найдраматичніший у творчості Шевченка, найбільший діамант у його поетичній короні. Він присутній у більшості поезій «Кобзаря» але це не набридає, а стає ще цікавішим, бо, коли такий майстер пише про свою рідну країну, то це може викликати тільки гордість за її величність, могутність та красу.

Не вмре твоє святе ім'я!
Йому, як сонцю, вічно пламенітиі
І буде пісня зроджена твоя,
Мов океан розбурханий, гриміти.
В. Гапріндашвіжі

Після прочитання творів Т. Шевченка було б помилкою вважати, що \ письменник обмежувався лише близькими йому темами, а також сюжетами з життя рідного йому селянства. Автор добре знав надбання світової культури, і це давало йому можливість звертатись до будь-якої з історичних епох, робити свої (до речі, сміливі) висновки. Коли він говорить про криваву боротьбу повстанців, то пригадує події Варфоломіївської ночі; а коли розповідає про неофітів, то порівнює їх з декабристами.
Отже, як бачимо, Шевченко часто звертається до біблійних мотивів, до псалмів староєвропейських пророків. Саме звідси він брав теми для своїх творів, епіграфи. У псалмах та легендах євангельських поет-демократ бачив багато справжньої поезії. Звідси і черпав він матеріал для своїх творів, переспівував їхі
Думки легендарних пророків, біблійні мотиви доводили, що людська праця — це краса, справедливість і любов. Шевченко звертався до Біблії як до літературного твору, а не як до святого письма, звідси він брав образи, мотиви і сюжети, створюючи поезії актуального громадянського спрямування — анти-царського, антикріпосницького, революційного змісту. Твори «Марія» «Царі», . «Подражаніє Ієзекіїлю», «Ісая. Глава 35» мають одверто революційний змісте

В образі Бога він показує ідеал святості, а Марія — рідна мати, мати-земля, Україна-ненька. В образах німих рабів автор зображує простий люд, який терпляче зносить усі знущання панівної верхівки.
У твори біблійного змісту Шевченко вкладає свій зміст — він пророкує щасливе майбутнє, висловлює свої сподівання на загибель експлуататорського ладу:
Оживуть, степи, озера,
І не верстовії,
А волнії, широкії.
Скрізь шляхи святії
Простеляться, і не найдуть
Шляхів тих владики,
А раби тими шляхами
Без ґвалту і крику
Позіходяться докупи,
Раді та веселі.
І пустиню опанують
Веселії села.

Як поет-революціонер, він не може не закликати до боротьби за свободу. Тому і відстоює народні мрії, пророкує всенародну розправу над гнобителями:
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
... Діла добрих обновляться,
Діла злих загинуть.

Україна XIX століття. 40-ві роки. Саме в цей час формується тут нова, демократична інтелігенція, яка відділяється від буржуазно-ліберальної і починає брати активну участь у політичній боротьбі. В Києві у 1846 році створюється таємна політична організація, яка набуває антикріпосницького характеру. Так з'являється Кирило-Мефодіївське товариство. До цього братства входили Т. Шевченко, М. Гулак, А. Навроцький та інші.
Вони виступали проти кріпосного права, боролися за його ліквідацію. Але не всі члени Кирило-Мефодіївського товариства мали одні погляди на шляхи здійснення цієї мети. Частина членів братства поділяла революційно-демократичні погляди, які вносив Т. Шевченко. Інша частина, до якої належали П. Куліш, Н. Костомаров, пропагувала ідеї української буржуазії.
і Передова група цієї організації (а до неї й належав Т. Шевченко) висувала такі вимоги: відміну кріпацтва, звільнення всіх слов'янських народів від національного гніту, об'єднання їх у вільну федеративну республіку із парламентською владою, рівні права усім народностям. Саме кирило-мефодіївці ставили питання про створення української держави, яка б увійшла до республіканської федерації слов'янських народів. Сам Шевченко вважав, що таке об'єднання може відбутися в результаті всенародного повстання. Тому в братстві загострилася боротьба між цими двома групами, особливо тоді, коли почали обговорювати програму і тактику. Ліберали відкидали революційну тактику, шукали згоди з кріпосниками, Шевченко ж стверджував, що наш народ зможе звільнитися лше шляхом боротьби трудящих проти самодержавства і поміщиків.

і У 1847 році Кирило-Мефодіївське товариство було розкрите царською вла
дою, а всі його члени були заарештовані. їх засудили або до в'язниці, або до ка
торги на різні строки.
Найбільш жорстоко Микола І розправився із Тарасом Шевченком: його віддали в солдати, заборонивши і писати, і малювати. На допятах поет усе заперечував, але при обшуках були знайдені його вірші, поеми, які викривали усіх гнобителів, карикатури на царя і царицю. Кати суворо розправилися з борцем Шевченком, він став жертвою царського режиму.
Вплив творчості Т. Г. Шевченка на розвиток української літератури, мистецтва, духовної культури

Великий український письменник, людина з незвичайною, тяжкою долею, зі світовою славою поета-правдолюбця — це Тарас Шевченко. Його думки зрозумілі усім пригнобленим, усім тим, хто хоче вільного, радісного і щасливого життя. Чому ж поезія Шевченка має не тільки національне, але й світове значення?
Творчість поета-демократа у великій мірі вирішила подальший розвиток української літератури, бо не було жодного відомого письменника другої половини XIX — початку XX ст., який би не відчував впливу Т. Шевченка.
Максим Рильський зазначав, що «як пушкінський реалізм освічував шлях російській літературі, так реалізм Шевченка освічував шлях українській літературі».
Своєю славетною збіркою «Кобзар» він започаткував нову епоху не тільки
в історії української літератури, а й у духовності. Думки Шевченка-поета, бор-
ця-революціонера завжди звернені до майбутнього, вони надихають нові по
коління. Ця людина завжди служила правді і боролася за щасливе майбутнє
свого народу. І зброєю у цій боротьбі поет зробив слово:
Возвеличу

- Малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово.
І дійсно, на той час процес становлення нової української літератури відбувався одночасно із процесом розвитку науки і культури. А твори Т. Шевченка є зразками глибокої народності, критичного реалізму. У літературі з'являються нові герої: селяни-протестанти, бунтарі, повстанці, борці проти феодального гніту. Література збагатилася новими жанрами: ліро-епічна поема, політична поезія, оповідання й повість...

Він був основоположником критичного реалізму і в українському образотворчому мистецтві. Його чудові картини, малюнки, гравюри вчили інших правдиво і багатогранно відбивати сучасну дійсність. Цінність художніх творів полягає в гострому викривальному змісті, чіткій соціальній спрямованості.

І в своїх безсмертних поезіях, і в живописних полотнах Шевченко пропагував світлі ідеали свободи, рівності; закликав народ до боротьби проти усіх гнобителів, вказував простому люду конкретний шлях цієї боротьби, тим самим впливаючи на розвиток і літератури, і мистецтва, і духовної культури.

Я вважаю, що нам, сучасним старшокласникам, випала виняткова доля: початок нашого дорослого життя співпадає з початком третього тисячоліття. На перший погляд, це незвичайно й цікаво, адже не кожному поколінню так щастить. Та це лише на перший погляд, бо знаю, що в серці кожного з нас зачаїлась тривога, насторожене очікування: що чекає мене попереду, у дорослому житті?
Думаю, не помилюсь, коли скажу, що кожний старшокласник вже більш-менш визначив своє майбутнє (чи то сам, чи то за допомогою дорослих). Та які б плани ми не укладали щодо особистого життя, всі вони, з'єднані воєдино, скеровані на головне — служіння своїй країні, сприяння її зміцненню, розквіту, її звеличення у світових масштабах. Я твердо в цьому переконаний і вважаю саме це головним покликанням і призначенням моїх однолітків.

Та сьогодні в молодіжному середовищі складається дуже дивна ситуація. (: ніби два світи: один (напевне, його можна назвати елітним) чогось прагне, чогось навчається; інший — світ занепаду. Вони не мають спільних точок дотику І навіть не намагаються їх шукати. Вони зберігають дистанцію, лишаючись кожнії сам по собі. А було б природно, коли б перший, маючи більший потенціал, нів» за собою другий, тих, хто часто-густо залишається десь на задвірках подій, мкі відбуваються у суспільстві, допомагав долати їм депресивні настрої та спонукав до віри в себе і свій завтрашній день. На жаль, цього немає, і залишаються на протилежних полюсах активна і освічена частина молоді України, а поруч 1а ними, але на іншому «полюсі» — складні підлітки, наркомани, п'яниці.

Зрозуміло, така ситуація аж ніяк не сприяє розквіту України, що десятиріччя тому обрала шлях незалежності. Але якщо тоді сьогоднішні випускники «перше сідали за парти і мало замислювалися над суспільними подіями у своїй Україні, то тепер ми не маємо права бути байдужими до її майбутнього. А значить — і до своєї суспільної позиції.
...Нещодавно я прочитав, що за останні три роки кількість молодіжних організацій зросла в чотири рази і що Україна має нині найсильніший з усіх країн СНД молодіжний рух. Так, за нами — майбутнє!

Україна нам довіряє свою долю, покладається на наші знання, сили і любов. Знання, які, я думаю, згодом переллються у досвід, ми набуваємо щодня. Сили у нас є. А любов до рідної країни — це споконвічна риса нашого національного характеру. З нею у нас дитина народжується, виховується, служить своєму народові і вмирає — усе життя супроводжує українця любов до своєї Батьківщини. Тільки вона, ця любов, допомогла українській нації вистояти на нелегкому шляху до незалежності. І, гадаю, саме ця щира синовня любов до України допоможе нам, молодим, обрати єдино правильну життєву позицію і вивести свою державу на гідне місце серед кращих держав світу.

Запахло вітрами, запахло росою, запахло, кохана, твоєю красою... Народна творчість
Щастя... Це глибоке і неосяжне слово. Безліч разів люди намагалися дати загальне визначення цього поняття, але це виявилося неможливим: не могли вони повністю охопити це відчуття, його глибину, передати всі його відтінки.
Істинне значення цього слова — це поєднання визначень кожної людини, адже всі уявляють щастя по-своєму.
Розуміння людиною щастя залежить від її виховання, від її духовності. Люди великої душі знаходять його у праці на користь народові, Батьківщині. Вони почувають себе по-справжньоМу щасливими, коли потрібні людям. І які б труднощі не лягали на їхні плечі, вони бачитимуть щастя у допомозі іншим, у тяжкій праці й не проміняють своє життя ні на яке інше.

Але, по-моєму, немає в людини повного щастя, якщо в її серці не горить вогонь любові, якщо вона не чекає когось із солодким завмиранням серця, не мучиться почуттям ревнощі, не радіє від зустрічі з коханим (-ою). Я по-доброму заздрю тим людям, яких кохають і які самі здатні на сильне почуття. Я теж хотіла б мати в житті велику любов і думаю, що була б щасливою, коли б, поєднавшись із любою людиною, мала дружну сім'ю й хороших дітей. Адже для жінки, мабуть, найбільше й найголовніше щастя — це щастя материнства.
Також, на мою думку, не матиме щастя той, хто здатен байдуже пройти повз людину, яка потребує допомоги. Чи може людина з холодним серцем, якій нічого не потрібно, яку ніщо не турбує, окрім власної особи, яка нічого не помічас навкруги себе, бути щасливою? Мені здається, що ні.

Неможливо жити без справжніх друзів, на яких можна опертися у скрутну хвилину, які не лише користуються тобою, а й намагаються все зробити для свого друга. Як боляче буває, коли раптом дізнаєшся, що той, кого ти вважала справжнім другом, є лиш засобом для того, щоб не нудьгувати, та й то на деякий час! І як радісно стає на душі, коли виявляється, що твій друг, який перебуває далеко, не забуває про тебе, підтримує стосунки! Щаслива людина, яка відчуває поруч плече щирого, відданого друга.

Отже, щастя має багато-багато різноманітних значень, однаково важливих для людини. Зараз я розумію його так, але сподіваюся, що з часом пізнаю нові його відтінки.
Чи існує справжнє кохання?
Любов, як сонце, світу відкриває
Безмежну велич людської краси.
В. Симоненко

Творча діяльність Івана Нечуя-Левицького знаменувала розширення тематичних меж, проблематики та збагачення жанрів і образних засобів української художньої літератури. Він звертав увагу на необхідність змалювати в усій повноті народне життя, показати характерні типи, побут, звичаї, взаємовідносини різних станів тогочасної України. У межах власної накресленої творчої програми Нечуй-Левицький створив велику кількість колоритних образів, серед яких і представники української інтелігенції.

У пошуках рушійної сили письменник неодноразово звертався до освічених кіл, до української інтелігенції. Різноманітні типи людей цієї суспільної групи, їхні ідейні прагнення, суперечки постають у повістях «Хмари», «Над Чорним морем», а також у творах інших прозових жанрів «Навіжена», «Неоднаковими стежками», «Гастролі», «На гастролях в Микитянах», «Дивовижний похорон».

У повісті «Хмари» І. Нечуй-Левицький зобразив представників двох поколінь
української інтелігенції другої половини XIX ст. — Дашковича і Воздвиженсь-
кого, однаково далеких від проблем простої людини.

Життя української інтелігенції показано на тлі характерних явищ кризи , феодально-кріпосницьких відносин та початкового розвитку буржуазної доби," коли активно формувалися нації, гостро поставали питання національної культури.
Порівняно з попередніми творами в повісті більшою мірою виявляється праг- ;
нення письменника розглядати суспільні відносини та конфлікти в суто націо- і.
вальному, а не в соціальному аспекті. Так, антиподом освічених і порядних ук
раїнців Дашкевича й Радюка постає виходець із Тули, кар'єрист, ненависник
української мови. Водвиженський, також — пихата салонна дама, виразниця
шовіністичних уявлень столичних дворянсько-поміщицьких кіл, францужен
ка за походженням, вдова генерала-німця, якій було довірено калічити душі
підростаючого покоління українців у інституті шляхетних дівчат, мадам Тур
ман і уже доморощений моральний покруч, кар'єрист Кованько. ;

Носії української ідеї — Дашкович і Радюк душею вболівають за долю України. Однак, погляди головних героїв «Хмар» виявляються у дискусіях, у їхніх просторих самороздумах — практичної ж реалізації задумів, наприклад, Радюка у творі не показано. Більше того, ентузіалістичний герой, злякавшись осуду місцевих панів і панночок, негайно виїжджає на Кавказ. Не логічним здається такий вчинок патріота Радюка, але лише тоді, коли розглядати його вчинок поза тогочасною історичною епохою і політичною ситуацією в Україні. Тоді карали за українське слово, за українську книжку, за все українське. Життєва перспектива для Радюка — носія української ідеї — намічалась дуже сумна — ув'язнення або заслання, коли б він залишався і далі в Києві. Звичайно ці факти знаходяться поза змістом повісті, можливо, через цензурні вимоги, але на такий висновок наводить тогочасна історична дійсність.
З іншого боку ми не можемо відкидати факту суперечливого ставлення автора до свого героя: він то милується ним, то іронізує над ним, виявляючи недостатність його програми. Звідси можна зробити висновок, що письменник відчував прірву між мріями Радюка і реальним станом селянства.
Символічний сон-видіння старого професора, колишнього «народолюбця» Дашковича підводить читача до думки, що у денаціоналізації інтелігенції винні не лише «чорні хмари», «каламутне море», а її власна безпорадність.

Отож, герої письменника нерідко виступають скривдженими і винними водночас.
Характерно, що й сам Нечуй-Левицький коригує судження переляканих обивателів про революційність вчинків Радюка з товаришами. «Вишивані сорочки та смушеві шапки злякали місцевих бюрократів. Вони під тією національною Покривкою бачили щось страшне, зовсім не ті просвітні й культурні потяги та шіміри, що крились нею». Думається, що дехто із літературознавців безпідставно приписує Радюкові риси революційної молоді. Щирий у своїх симпатіях, він у практичній діяльності лишається здебільшого, як і герої повістей О. Конись-кого, лицарем фрази, а не діла. Будучи добре обізнаним із гуртком ліберальної київської молоді 60-х років XIX ст. письменник в основних рисах передав П настрої, відбив об'єктивно не лише її ентуаіалістичні поривання, а й слабке розуміння суспільних процесів, життєву незагартованість.

Тогочасний український читач не звик до таких серйозних творів про інтелігенцію. Масове чтиво, яке складалося тоді з французьких любовних романів, ІІПВЖДИ було популярнішим від серйозної, ідейної, інтелектуальної літератури. Повість «Хмари» стала для української прози явищем, котре породило низку тик званих «ідеологічних» прозових творів. О. Кониський, Б.Грінченко, Панас Мирний стали гідними продовжувачами літературних починань І. Нечуя-Левицького.
Повісь «Хмари» І. С. Нечуя-Левицького стала колискою українського народницького і понародницького роману.

Усе своє життя Іван Семенович Нечуй-Левицький «кров'ю й нервами» був зв'язаний з простим народом: глибоко знав його життя, проймався його болями ; та думками, завжди прагнув допомогти скривдженим. Письменник уважно «наглядав» за життям земляків, його спостережливе око вбирало всі барви — від трагічно-чорних до яскраво-комічних. Тому такими різними були і його твори: сумні й зворушливі повісті «Микола Джеря», «Бурлачка», «Дві московки», твори про життя інтелігенції — «Хмари», «Над чорним морем», історична проза — романи «Князь Єремія Вишневенький» та «Гетьман Іван Виговський».
Серед них особливе місце посідає неперевершена повість «Каидашева сім'я» — твір, не схожий на будь-який інший ні в спадщині самого автора, ні в усій українській літературі. «Жодна література світу не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо затьмареного тугою за кращим життям, твору про трудяще село за умов капіталізму, як «Каидашева сім'я» Не-чуя», — писав Максим Рильський.

Нечуй-Левицький — великий майстер художньої прози, тонкий знавець народного життя. Картини селянського побуту він відтворює з такою переконливою виразністю, що «Кайдашеву сім'ю» читаєш, наче гортаєш підручник з українського народознавства. Перш за все, в цьому пересвідчуєшся, коли ознайомлюєшся з образами повісті, такими колоритними, типово українськими. Письменник змальовує їх із великою любов'ю і гумором, бо, незважаючи на всі труднощі життя, український народ завжди виявляв оптимізм, сміявся, сипав дотепами, глузував із ворогів. Гумор у повісті виступає як споконвічна риса народного характеру, українського народного менталітету. Недарма «Каидашева сім'я» є вершиною гумористичного таланту митця.

Нечуй-Левицький вклав у характери своїх героїв ті риси народного характеру, які вважав найпритаманнішими українцям. Ось перед нами Омелько Кайдаш — чоловік працьовитий, майстер, людина з багатим життєвим досвідом, але якого губить пристрасть до чарки. Автор в'їдливо насміхається з п'яного Кайдаша, що стає враз сварливим, бо пияцтво завжди засуджувалося в українській родині та суспільстві.
Маруся Кайдашиха має в характері чимало вад: пихатість, манірність, безпідставний гонор. Але, висміюючи їх, письменник водночас висвітлює в образі жінки і добрі риси, властиві українкам: охайність, хист гарної куховарки і господині. Українську впертість вклав автор в образ Карпа. Але саме за неї та за рішучість і непідкупність обирає громада Карпа десяцьким. Його характер доповнюється рисами черствості й грубуватості, за якими криється наполегливість і працелюбність. Зате Лаврін мав по-українськи ліричну вдачу і м'яке серце, але чомусь саме після розмови з ним Кайдаш зробив висновок: «Заженуть мене синки швидко на піч». І справді, згодом Лаврін з українською дбайливістю «загарбав хазяйство у свої руки».
Працьрвитість і моторність українських молодиць змальовує письменник в образах невісток — Мотрі та Мелашки. Але кожна з них має свою особисту вдачу, бо походять вони з різних соціальних прошарків. І цю деталь автор використовує, щоб краще висвітлити риси характеру, які з дитинства закладалися в них: самолюбива та егоїстична Мотря протиставляється добрій і лагідній Мелашці.

Прочитавши повість, дуже не хочеться залишати її героїв, бо від неї віє такий подих любові і тепла, що починаєш із гордістю відчувати свою причетність до великої української родини.

Осінь. Золота, тиха, аж наче втомлена. Починає владарювати непомітно, прицілюючись і крадучись.
Ген там стоять широкі клени, випромінюючи своїми верхівками позолоту, и кою вкриває їх вона, чарівниця-осінь.
А то вжеосика затремтіла, запаморочилась... Легенький вітерець доторкнув-ія до її дрібненьких листочків, і затріпотіли вони, виграючи то червонуватим, і'о жовтуватим кольорами. І ніби змовилося з ними небо — його блакить так гарно вбирає в себе їхні барви.
Раптом у небі — ланцюжок... «Курли-курли» — прощаються журавлі з полями, лісами, відлітаючи до теплих країв. «Курли-курли» — мовляв, чекайте, і ми повернемось...
А ось щось зашурхотіло в траві. Це їжачок. Щось собі винюхує та вишукує. Можливо яблуко, чи який гриб? Е, ні — вужа побачив, весь напружився, запирхав... Той меланхолійно «проплив» далі. Тепер їжачок спокійно й швиденько інайде гриб.
Гриб? Звідки гриб? Та ось він: на перший погляд непомітний, росте собі впевнений маслюк. То тільки здається, що грибів не бачиш. Ось підніми паличкою пистя — вони замаскувались, прикрились своїми шапочками. Маслюку, звісно, краще: вифарбувався в колір торішніх соснових хвоїнок — не придивишся, не помітиш. А от що робити білому грибу? До кошика йому не дуже хочеться і в той же час подобається рости гордо, відкрито. Перш ніж зірвати, ним обов'язково милуєшся.

...Шумить по-осінньому стурбовано ліс, живе своїм прекрасним життям. І не тільки ліс. Вся земля наповнюється осінніми мелодіями.

Коли стоїш біля зораного поля, здається, ніби зовсім явно поглинає воно останні теплі промені сонця. Дихає легко (натрудилось за літо), віддавши свій витвір, який пестило на широтах під дощами і сонцем. Дихає, йому легше. 1 в нього знову покладено зерно, що проросте ранньою весною. Йі, поле не спочи-нає — поле працює Дивишся на красу земну, замислюєшся... Ні, не може бути, іцоб усе це загинуло в полум'ї війни, вкрилося сірим попелом атомних вибухів. Не може розум людини допустити цього...

Одвічне, як світ, і завжди хвилююче питання: із чого починається Батьківщина? З маминої пісні? З батьківської хати? Усе це так, проте не останнє, якщо не найперше місце належить природі. Охороняти природу — значить охороняти Батьківщину.
Згадаймо наших далеких предків. Обов'язковою умовою заселення нових територій була наявність води, лісу. Якщо з тих чи інших причин чогось бракувало, то селяни копали криниці, саджали лісосмуги й фруктові дерева.

Україна — це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці.
Україна — розкішний вінок із рути і барвінку, що над ним світять золоті зорі...
Наші степи, долини, переліски. Скільки тут краси і яка вона різноманітна. Яке багатство барв, кольорів, відтінків!
Поле жовте, аж очам боляче. Стиглий колос гнеться під вітром, сполохана хвиля біжить від краю до краю. А над цим — переливчаста пісня жайворонка, що лине десь у високості, в мерехтливому мареві. Трохи далі — торішні скирти сірі. Здалеку вони здаються велетенськими тваринами, що лягли на спочинок. Здається, що ось-ось зведуться вони на ноги, щоб попрямувати до річки, напитися студеної водиці.
А вздовж річки зеленіють садки. Виглядають із них білі хатки-писанки. А як гарно на квітучому лузі! Зачаровано вбираєш зором багатобарв'я кольорів і ніжну зелень трав, і переливне буяння квіту, і казкові бризки сонця.

Для нашої залитої світлом країни жовтий і синій кольори є і були найдоречнішими. Це чудесно зрозумів наш простий народ, вимальовуючи свої хати в синє та жовте. Ці кольори давала народові любов до природи, яку він бачив саме у жовтій та блакитній барвах. Золотий степ, синє небо, синє море й ріки з жовтими очеретами і рудими скелями, сині гори. Отже, поєднання цих двох кольорів цілком відповідає народному смаку. Воно суголосне з тонами природи української, із козацькими звичаями. Любити, шанувати й оберігати рідну природу вчить нас наша література. Великий філософ і поет Григорій Сковорода наголошував, що природа є зразком доцільності. Як приклад він наводив Бджолу, називаючи її «гербом працьовитості». А згадаймо нашого ґеніального митця Т. Г. Шевченка. Перебуваючи далеко від рідної землі, Великий Кобзар змалював безсмертні образи, що перейшли у символіку, — тополю, калину, хрещатий барвінок. Гімн природі створила в «Лісовій пісні» Леся Українка. А скільки поезії знаходимо у творах Михайла Коцю-бинського, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького та інших класиків української літератури. Володимир Сосюра писав:

Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води...
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть у годину негоди!
Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її вічно живу і нову
І мову її солов'їну.

Людині необхідний зв'язок із рідною природою. Подивіться на чари буй-ноквіття, почуйте волання трави і дерев, і все зробіть, щоб нащадкам усміхалася і ростила вічну духовність наша найпрекрасніша на світі земля. Щоб квітувала вона могуттям кольорів, долучала до нашої неперевершеної пісні й до рідного мелодійного слова пахощі зела і високість неба, долучала щедрість праці і ніжність серця. Спадщина природи не менш важлива для цивілізації, ніж культура.