Подивися у вікно. Вся шибка розмальована білими візерунками — це мороз її так розмалював. Холодно надворі. Все навколо вкрито снігом — і земля, і дахи будинків; навіть на деревах — сніг.
Січень — найхолодніший місяць, середина зими. Ставки й ріки закуті кригою, заметені снігом поля й ліси. Ночі стоять довгі. О восьмій годині ранку ще темно, на дев'яту — тільки сонечко сходить. А дні взимку найкоротші. Не встигнеш на вулицю вийти побігати, погратися — зирк — і знову стемніло.

Заглянь зимового ранку на подвір'я. По снігу стрибають горобчики, від холоду настовбурчилися, розпушилися, на м'ячики стали схожі. Стрибають, крихти підбирають. Тут же перевальцем гуляють ворони, між ними метушаться галки — так і дивляться, чим би їм підживитися.

Винесуть собаці миску з їжею, тільки поставлять, а галки, ворони вже тут: навколо собаки стрибають, стараються з-під самого носа шматочок вихопити. Не витримає пес, кинеться за пташкою, а інші вже в миску лізуть. Схопить хто хліб, хто кісточку — і геть полетять.

У селі взимку біля оселі не тільки цих пташок побачити можна. Сюди й синиці, й вівсянки, і навіть обережні сороки прилітають. Голодно взимку їм у лісі, ось вони й летять ближче до людської оселі, щоб підгодуватися. Звірі лісові на полювання виходять, а ведмідь з осені як заляже в барліг, так і спить до весни.

Взимку всі стараються сховатися від морозу, від холодного крижаного вітру, і кожен по-своєму зимувати пристосувався.

Як заєць взимку живе

Зима. Мороз. Всі тварини від лютого холоду поховалися. А в зайця немає ні нори, ні гнізда. Сьогодні під кущами виспиться, завтра в ярочку приляже; де ямку в снігу викопає — там у нього й дім. Зате шубка у зайця тепла, пушиста й біла, як сніг. Добре йому в такій шубці — тепло і сховатися від ворогів неважко: притулився до снігу — спробуй розгледіти!

Вдень заєць спить, а як прийде ніч, виходить погуляти й попоїсти.

Поки снігу в полі небагато, він лапками його розриє, глянь — травичку знайде. А як намете хуртовина глибокі замети, тоді вже не розкопати зайчикові снігу. Зате в лісі він на високий замет вилізе, з кущів, з дерев молоді гілочки пообгризає або кори поїсть, от і ситий. А інколи і в село в гості завітає. Прийде пізно ввечері, коли в селі тихо, всі вже сплять, підбіжить до стіжка і почне сіно смикати. Насмиче, наїсться, а потім назад в ліс побіжить. Так і живе заєць цілу зиму.

Куди комарі взимку поховалися
На зиму комарі поховалися в різні щілини, в старі дупла. Вони й біля нас зимують. Позлітаються в підвал або погріб, багато їх там у кутку назбирається. Причепляться комарі своїми довгими ніжками до стелі, до стін та й сплять цілу зиму.

Г. Скребицький, В. Чапліна

М. Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків» детально описує формування характеру головного героя Івана Палійчука, його світосприйняття. Мені цікаво читати про нього, дізнаючись про мрії і думки Івана, його погляди і переконання.

З перших днів свого народження Іванко потрапляє в атмосферу фантастичних народних вірувань. Неспокійним він був, і забобонна мати вірила, що дитину їй підмінили, підклали бісеня. Для розкриття внутрішнього світу малого гуцула Коцюбинський використовує дієслово «знав»: «Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав вже багато». Уся природа здається Іванкові сповненою живої й таємничої сили. Він був упевнений, що в світі панує нечиста сила, що в лісах живуть лісовики, що там блукає веселий чугайстер, якого бояться нявки.

Саме серед природи знайшов Іванко чарівну музику, яка передавала його почуття та захоплення гірською природою. «На що б око не впало, що б не сталось на світі — все виливалось у пісню, легку і просту, як ті гори в їх давнім, первіснім житті». Я зачарована світлим і щирим почуттям Івана до Марічки. їхнє кохання невипадково теж оповите піснями. Іван грає на флоярі, Марічка співає, їхні прекрасні звуки зливаються з неповторною красою карпатської природи. Слухаючи дівчину, Іван думав, що гори давно вже засіяні її співанками. «Але прийде пора, він поверне до неї, і вона знов позбирає співанки, щоб було одбуть чим весілля». Великим було їхнє кохання, ще більшим стало горе і туга Івана, коли загинула Марічка. Пройшли роки, а сум за коханою час від часу вибиває його із звичайного ритму життя. Іноді він виразно чув голос Марічки:

Ізгадай мні, мій миленький,

Два рази на днину,

А я тебе ізгадаю

Сім раз на годину...

Тоді Іван кидав роботу і десь пропадав. Яким же великим було почуття, якщо Іван продовжує марити Марічкою і наяву. Свідомість його двоїться, а потім леґінь цілком втрачає відчуття реальності. Йому здається, що потрібно рятувати дівчину від чугайстра, з далини чується йому голос Марічки, яка гукає його: «Іва-а! — стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки». Втративши пильність, Іван гине.

Іван - улюблений герой повісті. Подобається мені своєю вродою, оптимізмом, життєлюбністю, вірністю у коханні, чутливою і щирою душею, щедрістю, любов’ю до природи.

Українські народні казки надзвичайно різноманітні. Є казки про тварин, у яких звірі вміють говорити, думати, відчувати. Є казки, у яких діють люди або історичні особи (нехай часто і вигадані). Є казки фантастичні, у яких розповідається про неіснуючих казкових істот.
Але в усіх казках є дещо спільне. По-перше, всі казки мають велике повчальне значення. Добро у них перемагає, і саме цим мені також подобаються казки: після них ти віриш, що все буде добре, що світ справедливий, а будь-які прикрощі минуться з часом. Можна навіть сказати, що у казках дається відповідь на одвічні питання: про сенс людського життя, про сутність людини, про добро і зло, життя і смерть.
Важливо і те, що в українських казках прекрасно змальовані риси вдачі українців. Тож наші народні казки близькі і зрозумілі нам за духом, ми впізнаємо у них і себе, тому читання стає для нас ще захопливішим.
Мені подобається казка "Мудра дівчина". У ній дівчинка Маруся відгадала усі загадки пана, справилася з усіма завданнями.
Дотепність та розум, як на мене, є одними з головних рис нашого національного характеру. Через різні обставини далеко не всі українців минулому могли здобути освіту, але і без освіти вони у повсякденному житті виявляли свій розум та кмітливість, з честю виходили зі складних ситуацій.
Я вважаю, що питання національної вдачі є дуже цікавим. Мені було б цікаво дізнатися більше про те, які риси характерні для людини того чи іншого народу. Читаючи народні казки, ми дізнаємося більше про спосіб мислення наших пращурів, про їх ставлення до життя, ми дізнаємося також і про їхній характер. А отже, і про наш із вами характер, адже риси національного менталітету (способу мислення, вдачі) формуються протягом століть і так само протягом століть передаються від покоління до покоління.
Світ казок не лише цікавий та повчальний, а й чарівний, фантастичний. Мені дуже цікаво спостерігати за сюжетами, у яких діють тварини або казкові істоти. Кожній людині подобається мріяти та фантазувати, тож казка цікава не тільки дітям, а й дорослим. Можливо, тому мої батьки та бабуся так люблять розповідати мені казки. Слухаючи їх, я одразу уявляю, як сторіччя тому такі самі казки оповідала своїм онукам моя прапрапрабабуся, вкладаючи у них народну мудрість і власну душу...

Мені дуже подобається читати казки. Найбільше мене дивує те, як майстерно наш народ зміг сумістити у казках повчальність із цікавим захоплюючим сюжетом.
Казка "Про правду і кривду" з усіх прочитаних мною народних казок сподобалась мені чи не найбільше. У казці розповідається, як дядько та його племінник вирішили визначити, як краще жити — правдою чи кривдою. Спитавши трьох подорожніх, вони тільки й почули, що правди вже ніде нема і краще жити кривдою, Але правдивий племінник не зрікся своєї віри у добро, Підслухавши розмову чортів, він дізнався, як допомогти людям загатити греблю, як повернути воду цілому місту, яке гинуло без питної води, і як врятувати від хвороби царську дочку. Зрештою, юнак став королем цілого царства, а його дядько не тільки залишився простим купцем, а й не позбувся своєї нечесної вдачі і заздрощів, які постійно мучили його, — за це він поплатився своїм життям.
Казка «Про правду і кривду» не втратила свого значення; і зараз багато хто вважає, що правди не залишилося, а кривда та нечесність — єдиний спосіб заробити, досягти чогось у суспільстві. Ця казка є дуже повчальною, вона вчить нас того, що з будь-якого становища є вихід, що зло завжди буде покаране, а добро нагороджене. Але добрі справи треба робити не задля нагороди, а від щирого серця, тільки тоді ти зможеш вважати себе доброю і чесною людиною, таким тебе вважатимуть і оточуючі.
У казці «Про правду і кривду» є і образи чортів, є і королі, принцеси, царства. Це образи або фантастичні, або такі, що були тільки колись у далекому минулому. Тож відійшли у далечінь сторіч королі та принцеси, але життєві правила, висловлені у казці, залишилися з нами. Життя «по правді» — єдиний спосіб досягти чогось, зберігши чисте сумління, спокій на серці та привітне шанобливе ставлення оточуючих. Якщо кожен із нас візьме собі за життєве гасло прості правила, висловлені у народних казках, жити на землі стане краще усім, Тож навчаймося життєвої мудрості з казок нашого народу!

І
«Відколи Івана Дідуха запам'ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку, сам себе в борозну...» Отак разом із конем і підпрягався до будь—якої роботи. Іван Дідух працював багато, не менше, ніж його кінь. Але коня жалів більш, ніж себе.
Десять років відслужив Іван у цісарській армії. А «як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату [шматок] горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав і не сіяв, і межі ніякої на нім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти». Конем підвозив гній під горб, а сам уже виносив його нагору. Так його колись і «підвіяв» вітер. Від того Іван зігнувся, тому й кликали його в селі Переломаним. «Але хоч той горб його переломив, то політки [врожаї] давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки [грудки землі, брила, вивернуті плугом] трави і обкладав свою частку довкола, аби осінні і весняні дощі не сполікували гною і не заносили його в яруги. Вік свій збув на тім горбі». Були в Івана й дивацтва: до церкви ходив лише раз на рік — на Великдень, а ще «курей зіцірував. То так він їх научував, що жадна не важилася поступити на подвір'я і порпати гній». Їв Дідух на лаві, а не коло столу, пояснюючи це незвичкою. «Отакий був Іван, дивний і з натурою і з роботою».

II

«Гостей у Івана повна хата, ґазди і ґаздині. Іван спродав усе, що мав, бо сини з жінкою наважилися до Канади, а старий мусив укінці податися». Зібрав Іван ціле село і прощався з усіма, дивлячись на знайомі обличчя, ніби хотів навік запам'ятати. Так дивиться на воду камінь, який «долішня хвиля викарбутить... із води», «як на утрачене щастя».
Іван бажав здоров'я односельцям, звертаючись до кожного, з ким поряд жив і працював, з ким хрестив дітей, з ким парубкував.
Згадував про те, що сподівався зібрати гостей на синове весілля, але доводиться їхати з рідного краю. І для кожного гостя Іван знаходить тепле слово.
«Та дєкую вам красно, та най вам бог дасть, що собі в него жєдаєте. Лай вам боже здоров'є, діду Міхайле...
— Куме Іване, дай вам боже прожити ще на цім світі, та най господь милосердний щасливо запровадить вас на місце та й допоможе ласковсвоєв наново ґаздов стати!
— Тимофіхо, кумо, я хочу до вас напитися. Дивюси на вас, та й ми, як якись казав, молоді літа нагадують си.... Ба, де, кумо, тоті роки наші! Ану— ко пережийте, та й вібачєйте, що—м на старість данець нагадав». Гримає лише на дружину: «Аді, видите, як плаче, та на кого, на мене? На мене, ґаздине моя? То я тебе викорінував на старість із твоєї хати?» Але за сердитими словами Івана криється туга, і він говорить: «Люди, такий туск, такий туск, що не памнєтаю, що си зо мнов робить!»

Ill

Пригощаючи гостей, Іван розповідає, як вони дійшли—таки згоди щодо від'їзду. Сини його були письменні, то й дістали якогось листа та мапу [географічну карту]. Відтоді в хаті тільки й чути було про Канаду: «Сини не хоте бути наймитами після моє голови та й кажуть: «Ти наш тато, та й заведи нас до землі, та дай нам хліба, бо як нас розділиш, та й не буде з чим киватиси [тут нахилятися, хитатися]». Іван розуміє синів, які мріють нормально жити, але йому жаль цієї землі, щедро политої його потом. Односельці намагаються якось розрадити його: «За цим краєм не варт собі туск до серця брати! Ца земля не годна кілько народа здержати та й кількі біди вітримати. Мужик не годен, і вона не годна, обоє не годні». Ніби й саранчі нема, але й пшениці
нема, «а податки накипають». Але в Івана свою думка. З болем говорить він про те, що молодь відвертається від землі, нехтує працею на ній: «Атож бог не гніваеси на таких, що землю на гиндель [продаж, торгівля] пускають? Тепер нікому не треба землі, лиш викслів та банків. Тепер молоді ґазди мудрі настали, такі фаєрмани [крутії], що землев не згоріли».
Підійшла старенька дружина Івана, Катерина, і звернувся до людей та до неї чоловік: «Бог знає, як з нами далі буде... а я хочу з тобов перед цими людьми віпрощитиси. Так, як слюбсми перед ними брали, та так хочу перед ними віпрощитиси з тобов на смерть». Ці його слова вразили присутніх пронизливою щирістю і урочистістю. Іван продовжував: «А то ті, небого, в далеку могилу везу...» «Але сих слів уже ніхто не чув, бо від жіночого стола надбіг плач, як вітер, що з—поміж острих мечів повіяв та всі голови мужиків на груди похилив».

IV

Іван звертається до людей з двома проханнями: перше — найняти службу у церкві, як сповістять сини, що старі померли: «Може, пан бог менше гріха припише. Я гроші лишу Якові, бо він молодий та й слушний чоловік, та не сховав дідів грейцір».
Друге прохання Івану ніби й незручно виголошувати, але разом із тим він відчуває, що не може не сказати про це. Поставив Іван на тім горбу, який увесь вік обробляв, кам'яний хрест: «Такий тєжкий, що гроб го не скине, мусить го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів—єм кілько памнєтки по собі лишити». Той горб, його поле, був йому такий дорогий, що «коли—м міг, та й би—м го в пазуху сховав, та й взєв з собою у світ. Банно ми за найменшов крішкову селі, за найменшов дитинов, але за тим горбом таки ніколи не перебаную [банувати — жалкувати, шкодувати за чимось]». Бо на тім горбі лишив Іван багато сили, здоров'я і праці. Це для нього святе місце. Коли він говорив, сльоза котилася по щоці: «Та я вас просю, ґазди, або ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого горба не минали».
Усі присутні бачили, як важливо це для нього, бо дивився на всіх, «як коли би хотів рядном простелитися, як коли би добрими, сивими очима хотів навіки закопати в серцях гостей свою просьбу». І відповів Івану за всіх кум Михайло: «Ми васусе будемо нагадувати, раз назавше. Були—сте порєдний чоловік, не лізли—сте натарапом [нахабно] на нізкого, нікому—сте не переорали, ані не пересіяли, чужого зеренця не порунтали [порунтати — рушити, взяти, вкрасти]».

V

Гості сіли до столу і, добре пригостившись, почали розмовляти, кожен про своє. Ніхто нікого не слухав, але мусили ті слова бути сказані, хоч би й на вітер. Один вихвалявся кіньми, інший уголос міркував: «Били та катували наших
татів, та в ярем запрегали, а нам уже кусня хліба не дають прожерти...» Усякої бесіди було багато, але «вона розліталася в найріжніщі сторони, як надгнилі дерева в старім лісі». Серед цього гамору співали Іван та Михайло, «то нахилювалися до себе і тулили чоло до чола і сумували». Той спів був дивним, брав за серце. «Іван та й Михайло отак співали за молодії літа, що їх на кедровім мості здогонили, а вони вже не хотіли назад вернутися до них навіть у гості».

VI

Син нагадав батькові, що вже б пора виходити, щоб устигнути до потягу. А Іван глянув на сина так, що той зблід і подався назад. Посидів старий якийсь час, поклавши голову в долоні, потім рішуче встав та й пішов до хати збиратися, бо вже й справді треба було виходити. «Як уходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би rope людське дунайську загату розірвало — такий був плач». А Іван, ухопивши дружину, пустився з нею до танцю. Страшний то був танок: «Люди задеревіли, а Іван термосив жінкою, як би не мав уже гадки пустити її живу з рук.
Вбігли сини і силоміць винесли обоїх з хати». Але Іван ще і на подвір'ї продовжував танцювати, а його дружина вчепилася руками за поріг та голосила: «Ото—сми ті віходила, ото—сми ті вігризла оцими ногами!
І все рукою показувала в повітря, як глибоко вона той поріг виходила».

VII

«Плоти попри дороги тріщали і падали — всі люди випроводжували Івана. Він ішов зі старою, згорблений, в цайговім, сивім одінню і щохвиля танцював польки.
Аж як усі зупинилися перед хрестом, що Іван його поклав на горбі, то він трохи прочуняв і показував старій хрест:
— Видиш, стара, наш хрестик? Там є відбито і твоє намено. Не біси, є і моє і твоє...»

«Старий Максим волочив яру пшеницю кіньми добрими, молодими». Був він добрим хазяїном, міцним чоловіком. Односельці про нього говорили так: «Старий пес, все лютий, але молоді коні ще міцно тримає; бригадир, іззамолоду добре годований, та втратив обох синів і відтоді все кричить і на полі, і в селі».
Він справді кричить, сам із собою розмовляє, бо вже ні з ким більше. Була у Максима сім'я, але тепер він залишився сам. Невеселі його думи про те, що він вже старий, що втрачає сили, але гірше за все те, що самотній:
«Та на піч, брє, я ще годен вилізти, але піч студена, облупана. Образи на стінах почорніли, а святі дивлються на пусту хату, як голодні пси. Стара ціле житє обтикала їх бервінком та васильком та голуби перед ними золотила, аби ласкаві були, аби хата ясна була, аби діти росли». З болем дорікає Максим святим, що «синів нема, стару запорпав у землю...» Єдине, що залишилося йому, — це праця на землі, і він працює завзято, вперто, майже без спочинку, аби тільки не думати про свою самотність. Він говорить до коней, звертається до сонця, навіть до своєї пораненої ноги: «Тепер або боли, або переставай, або як хочеш, а волочити таки будеш». Кожна дрібничка навкруги нагадує йому про втрату: сонце, що світило його синам, пташка, за якою ганявся маленьким син Іван. Все це мало сенс: «Так треба було робити. Твій спів і Іванова сопілка ішли низом, а поверх вас сонце, і всі ви сипали божий глас і надо мною, і над всім миром веселим. А крізь сонце бог, як крізь золоте сито, обсипав насясностев, і вся земля, всі люди відблискували золотом. Так то сонце розчинило весну на землі, яку великім кориті». Згадка про щасливі й безжурні роки ще більше вражає душу Максима, для якого світ спочатку був сповнений поезії, радості. А нині він з розпачем вигукує: «Ех, сини мої, сини мої, де ваші голови покладені?!» Адже батько навіть не може на могилу до них сходити, тому й звертається до Бога: «А я тобі не кажу: воскреси їх, я тобі кажу: покажи гроби, най я ляжу коло них...» Максим ладен звертатися до цілого світу, аби хоч яку вісточку, яку згадку про синів мати. Кликав у світ, сподіваючись на диво. Може, думав, залишилась у світі бодай кохана котрогось з синів: «Ти ще є на світі, а їх нема жадного, то найдіть дорогу до мене та принесіть вість. Насипте студеної роси на мій сивий волос...» Але мовчала земля, лише пташки, як завжди весною, усе співали. А старий, обезсилений, приліг до землі і лежав так мовчки. Потім почав лагідно розповідати про синів:
«Послідній раз прийшов Андрій: він був у мене вчений. «Тату, — каже, — тепер ідемо воювати за Україну». — «За яку Україну? А він підоймив шаблев груду землі та й каже: «Оце Україна, а тут, — і він справив шаблев у груди, — отут її кров; землю нашу ідем від ворога відбирати». Відвага й завзятість синівських слів наповнили серце Максима гордістю за сина, і блиск його шаблі засліпив очі: «Сину, — кажу, — та є ще в мене менший від тебе Іван, бери і його на це діло; він дужий, най вас обох закопаю у цу нашу землю, аби воріг з цего коріння її не віторгав у свій бік». Дружина Максима, як це почула, то немов закам'яніла, ніби серце материнське чуло біду. Світ для неї відразу потьмянів. Старий згадує: «А рано вони оба виходили, а стара сперлася на ворота та не говорила, але так здалека дивиласи, як з неба. А як я їх скидав на колії, то—м сказав: «Андрію, Іване, взад не йдіть, за мене пам'єтайте, бо я сам, ваша мама на воротях умерла...»
До пізнього вечора «Максим водив коні по ниві ...замазаний грязюкою, обдертий, кривавий, він неначе западався в землю», бо не хотів повертатися до самотньої хати. Та пізно ввечері, упоравшись з коровами, кіньми та вівцями, прийшов додому. Йому було жаль навіть цю спорожнілу хату, немов живу істоту: «Ти, небого, геть затихла, замертвіла, як би в тебе хто ніж упхав, не годна слова сказати... Та я в тобі ще розгрібу трохи вогню...»
Зваривши собі кулешу, убрав білу сорочку, повечеряв і став до молитви: «Ати, Мати Божа, будь мойов ґаздинев; ти з своїм сином посередині, а коло тебе Андрій та Іван по боках... Ти дала сина одного, а я двох».

До того, як з’явитися в магазині, усі вони: і великі настінні годинники, і маленькі наручні, і дитячі з кумедними малюнками на циферблаті та забавним “ку-ку-рі-ку!” — проходять навчання і складають іспити. Ще б пак! Саме їм довірено дуже важливу справу — збереження і контроль часу.

Вчасно відходять поїзди і підіймаються у повітря літаки. Дзвенить дзвоник до школи, і вчитель розмірковує над уроками так, щоб жодну хвилину не було витрачено марно. Приймає миттєві рішення хірург. Змагаються за долі секунди спортсмени.

А годинники, які б вони не були за зовнішнім виглядом, за призначенням, завжди поруч. їхні стрілки повільно повзуть по циферблату і, здається, ось-ось зупиняться, коли ти байдикуєш або пасивно чекаєш на щось, бо їм шкода марно витраченого часу. А буває, вони мчать, мов скажені, коли ти своєю працею та мріями намагаєшся обігнати час.

Найбільше годинники поважають людей, що вміють свій час планувати. Іноді вони навіть розповідають про них своєму найстаршому родичеві — календарю. Тоді на його сторінках з’являються прізвища винахідників та дослідників, майстрів своєї справи та митців — тих, хто справді стали героями свого часу.

Годинникам дано дзвінке магічне слово “тік-так”, що нагадує стук людського серця. І це дуже влучно, бо вони, саме як серце, відповідають за ритм нашого життя.

Наш рідний край уславили імена чудових літературних світочів: Г. Сковороди, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Б. Грінченка, М. Хвильового, О. Довженка та багатьох інших майстрів пера. Але не можна байдуже пройти повз постать Василя Олександровича Мисика, поета, прозаїка, перекладача.
Сімнадцятирічного хлопця з Дніпропетровщини прийняла гостинна харківська земля – тодішня столиця України. Одним з учителів письменника-початківця став П. Тичина, який багато розповідав Василю про країни Сходу, пробуджуючи бажання вивчати мови народів Азії, займатися літературними перекладами.

Краса натхненної праці, моральна цінність людини, прагнення миру і щастя на землі – ось коло життєвих проблем, у котрі заглиблюється поет.

Але захоплення літературою Заходу чи Азії у сталінські часи було небезпечним. Тому В. Мисик зазнав чимало випробувань у житті: виправно-трудовий табір, участь у Великій Вітчизняній війні, втечу з фашистського полону. Проте не зламалася душа стійкого поета. У невеличкому кабінеті на вулиці Економічній, 1-а народжувалися кращі твори.

У чудовій збірці поета «Біля криниці», що з’явилася в 1967 році, перед нами постає безмежний степ, тихий обрій «і весняне небо, зіткане з блакиті, шатром легким». Отже, перед нами – тонкий лірик, пейзажист, який підмічає найпотаємніші порухи природи, наприклад:

Легесенький сніжок – ласкавий залицяльник,
Терплячий гаптувальник
Дерев, стовпів, стежок.

Варті уваги й переклади. Саме в них автор виражає і своє бачення загальнолюдських цінностей, свого призначення на землі. Вірш Уітмена «Рима» співзвучний почуттям поета:

Ми віршем тішимся дзвінким.
Та думку зберегти ясною -
Цю найдорожчу нашу зброю -
Для мене варт найкращих рим.

В. Мисик дуже любив рідний край, Харків, не один раз повторював друзям: «…я його люблю, тут минула моя молодість, тут і зараз живу».

Письменника не стало 3 березня 1983 року, але він подарував читачеві Рудакі, Фірдоусі, Байрона, Шеллі, Сааді, Бернса. Його переклади одержали світове визнання, відзначені літературною премією імені М. Рильського. Переклади закликали людей до гуманізму, чесності перед собою:

Хоч єсть і в тебе гострий меч, але вбивать не смій:
Не буде в Бога забуття жорстокості твоїй.

Поетичні збірочки «Трави», «Блакитний міст», «Берег» проголошували високість знань, доброти. У рядках віршів – риторичне питання, яке примушує замислитися кожного над призначенням на землі:
Скажи, о дивний, ти людина чи океанська глибина?

Тільки справжній митець може проникнути в глибини душі людини, розкрити потаємні куточки натури.

Нам пощастило, що дивний світ Василя Мисика освітлює широку дорогу поетичного Харкова, якою йти не одному поколінню талановитих земляків.

Народ, держава, мова - це поняття нероздільні. Без мови немає народу, і, навпаки, без народу не існує мови. Наша рідна українська мова - це мова Тараса Шевченка й Івана Франка, Лесі Українки й Михайла Коцюбинського, Олеся Гончара і Ліни Костенко...

Наша гордість і наша краса - материнська мова, яка тихо лунає над нашою колискою з перших днів життя. Увесь, світ визнає милозвучність, високі зображувальні можливості, багатющу лексику нашої мови. Що значимо ми без мови? Харківська поетеса А. Солодовникова у своєму
вірші про рідну мову пише:
О мово материнська! Я без тебе -
Ніхто, ніщо, ніяка й нічия!

Дійсно, хто ми без мови? Неоціненну мудрість наших пращурів, досвід віків, високі досягнення наукової думки, безсмертні шедеври художньої творчості, моральні заповіді наших батьків - усе береже в собі рідна мова, шанобливо леліє і дарує нам за допомогою Слова. "На початку було Слово, і слово було у Бога, і Слово було Бог", - говориться в Біблії.

Сила Слова нескінченна, невичерпна, могутня. Воно може просвітити, вилікувати, зробити людину щасливою, заспокоїти, подарувати надію й віру, а може й принизити, знеславити і навіть убити. Словом треба користуватися по-розумному, розважливо, обережно, щоб залишалося воно завжди безцінним скарбом, без якого ми станемо жебраками, "Іванами, що не знають свого роду й родоводу".

На п'ятнадцятиріччя мама подарувала мені потьмянілий від часу срібний перстень з великим прозоро-блакитним каменем. «Красивий, — подумала я, — але явно не новий. По-моєму, таких зараз не роблять. Цікаво, чий він?» Немов угадавши мої думки, мама сказала: «Раніше його носила твоя бабуся — зробили на замовлення. Потім вона мені його подарувала. А я дарую тобі. Не загуби, він для нас із бабусею дуже коштовний».

Так я довідалася, що в моїй зовсім звичайній родині є справжня реліквія, пам'ять про старовину. Зовсім як у кіно. «Треба розпитати бабусю!» — майнула в голові думка. Ледве я переступила поріг будинку маминих батьків, як бабуся, відразу помітивши в мене на безіменному пальці перстень, сказала: «Я так і знала, що твоя мати подарує його тобі. Правильно вона зробила». Бабусю не довелося ні про що розпитувати. Вона сама розповіла мені історію маминого подарунка. Виявляється, цей перстень замовив для бабусі її батько, мій прадід, до її сімнадцятиліття.

Перстень хоч і срібний, але дуже тонкої ручної роботи, тому дорогий. Він був на бабусиній руці того дня, коли вона виходила заміж за мого діда і тоді, коли з'явилася на світ моя мама. «Цей перстень мені приніс щастя, — говорила бабуся, — уже через місяць після того, як тато подарував мені його, я зустріла твого дідуся. Потім ми одружилися, і в нас народилася донечка. Я завжди мріяла про дочку, і моя мрія збулася. От і вирішила подарувати перстень твоїй мамі, коли підросте, — може, й вона щасливою буде». Я здивувалася, як це моя бабуся, жінка сувора, несентиментальна, здатна з такою любов'ю розповідати про жіночу дрібничку.

«Правда, — продовжувала розповідати бабуся, — у роки моєї молодості всякі прикраси вважалися розкішшю, а розкіш не була у шані. Коли я йшла на комсомольські збори, то знімала перстень, а вдома знову надівала. Усю роботу з ним робила. Матері твоїй в школу його носити я не дозволяла, але сказала, щоб на весілля наділа обов'язково. І вона наділа. От уже скільки років вони з твоїм батьком разом — я на них не намилуюся. Мама твоя теж дочку хотіла — і в неї тепер є ти. Так що ти перстеньок носи — щаслива будеш».

Подруги часто запитують мене, звідкіля в мене такий перстень. Я розповідаю їм усе, що почула від бабусі. «Щаслива ти, — кажуть вони мені, — якщо у вашій родині є такий талісман». Так, можливо, я щаслива. І щастя мені приносить мій перстень.