Який багатий і різноманітний навколишній світ! Кожний новий день, кожний схід сонця - це неповторне диво, казка, краса! Хочеться без кінця дивитися на розквітлу черемху, вдихати п'янкий запах бузку, милуватися яскравою веселкою, яка виграє в небі після весняного грозового дощу...

Увесь цей казковий неповторний світ відображає в художніх образах мистецтво, даючи нам змогу захоплено слухати чарівну музику, споглядати шедеври живопису, сміятися і плакати над долею улюблених героїв, зачитуватися натхненними поетичними рядками...

У вікно заглядає жоржина
І шепоче, що літо згаса...
Вже ліхтариком світить шипшина
У любистковий мій палісад.
Теплий смуток серпневої днини
У осіннє тече забуття.
Натяглась між кущами калини
Павучкова дорога життя...

Ось така неповторна мить пізнього літа назавжди лишилася в рядках поетеси А. Солодовникової.

Сила впливу творів мистецтва на людину дивовижна. Ми інколи навіть не замислюємось над тим, чому, прочитавши цікаву книгу, на все життя запам'ятовуємо її зміст, хоч такої мети перед собою не ставили. А старанно вивчаючи навчальний матеріал, даємо собі установку на запам'ятовування, але не завжди все пам'ятаємо.

Справа в тому, що твори мистецтва впливають на наші емоції, примушують нас хвилюватися, радіти, сумувати, Любити й ненавидіти... А все, що торкається нашої душі, не забувається, бо пам'ять серця-то найміцніша пам'ять. Мистецтво очищає нашу душу, робить нас красивішими, добрішими, шляхетнішими, мудрішими... Людина потребує краси, як квітка сонця, і цю красу дають їй природа і мистецтво - ці два вічні джерела духовного очищення і збагачення.

Самопізнання починається з правильного ставлення до самого себе. Адекватна самооцінка залежить від виховання та самоусвідомлення. Правильне виховання має закласти в дитині принцип самооцінки, при якому виходять із власних недоліків і досягнень, а не порівнюють себе з іншими людьми, оскільки в останньому випадку людина ніколи не зможе виробити об'єктивних критеріїв виміру своїх якостей. Якщо знайдеться хтось кращий, сильніший або красивіший, - цей момент буде джерелом заздрощів і сліпого наслідування, якщо ж кращих не знайдеться, - це буде приводом для гордості й самозамилування. Натомість кожна людина самодостатня й самооцінка незалежно від її особистих якостей, здібностей і досягнень.

Самоусвідомлення включає знання свого походження, статусу й цілі в житті. Фактично, у походження людини може бути два варіанти: продукт сліпої еволюції чи творіння Боже. Зрозуміло, що сприймати себе проміжним результатом мільйонів перетворень бездушної матерії - щось протилежне усвідомленню себе сином Божим. Унікальним і неповторним у всьому всесвіті, призначеним до вічного пізнання Бога й його творіння, застосування дарованих ним здібностей до творчої праці на благо інших. Себто в цьому, другому, варіанті правильне сприйняття себе включає й правильний статус і ціль у житті. Це й є найкращий спосіб пізнання неповторності своєї індивідуальності.

Але, якщо я унікальний, то кожен унікальний у такій же мірі. Правильна самооцінка включає усвідомлення свого походження, статусу й цілі в житті; вона ж указує нам норми ставлення до інших. Зрозуміло, що стосунки з неповторними індивідуальностями будуть базуватися на повазі, толерантності, вимогливості до самого себе, допомозі, служінні іншим людям.

Моя приятелька Наталка зовсім недавно помітила, що біля нашого дванадцяти поверхового будинку ростуть плодові дерева - яблуні, сливи, абрикоси, вишні. Вона розповідала мені захоплено: "Уявляєш, завжди пробігала повз них, і мені було все одно - чи тополя, чи яблуня, чи горобина. А тут помітила уквітчане білим деревце - і наче щось за серце зачепило". Нічого я їй не сказала на те, а сама подумала: "От ти вже й подорослішала, Наталочко". Я її розумію, вона справжня "дитина цивілізації" - ніколи не бачила, як корівок виганяють на пасовище, не зривала з кущів ягоди порічок, а морква та цибуля, на думку Наталі, ростуть "десь у супермаркеті".

А я в дитинстві часто бувала в селі, тому й знаю, чому наприкінці квітня серце починає тьохкати, як пташка - тому що біля багатоповерхівок у нашому районі посаджені розкішні сади. Першими починають квітнути абрикоси, квіточки у них блідо-рожеві, духмяні, листя ще не розгорнулося. У цей час обов'язково іде дощ, іноді з градом. Буває, й заморозки знищують зав'язь, тоді абрикосів можна не чекати. Потім зацвітають вишні та сливи. У них зовсім інший колір квіточок, та й листя вже трохи зазеленіло, тому відрізнити вишню або сливу від абрикоси зовсім неважко. Аромат у них також зовсім не такий. А наостанок розцвітають груші та яблуні, і погода стає майже літньою - вітер стихає, дощі закінчуються.

Спостерігати за погодою мене навчила баба Оля. Вона ж і розповіла мені, звідки взялися у сучасному міському районі такі по-сільському затишні садочки.

Було це дуже давно. Бабуся моя приїхала з рідного села вчитися в технікумі, та так і залишилася у великому місті. Вивчилася, вийшла заміж, квартиру отримала у новому районі міста. Квартира новісінька, душ з гарячою водою, і холодної води носити з колодязя не треба. Усі зручності є, а серцю чогось не вистачає. Вздовж величезного, як корабель, будинку посаджені молоді красиві дерева - тополі, осини, сосни, каштани, клени та липи. Чого ще треба людині? У спеку є тінь, зелене листя тішить око.

А за будинком - пустир, нічим помилуватися. Тоді мої молоді ще баба й дід (їм було десь років по двадцять п'ять) купили саджанці плодових дерев - вишень, абрикосів, яблунь - та посадили їх на пустирі коло своєї дванадцятиповерхівки. Інші мешканці теж захотіли жити серед краси і, не довго думаючи, теж посадили під вікнами садочки. Отак і повелося у нашому районі - заселяється новий дім, навесні мешканці висаджують квіти, а восени - саджанці плодових дерев.

А в сквері, що розташований у центрі нашого району, є кілька дерев незвичайної краси - це яблуньки з пурпуровим листям. Квіти у них не рожеві, а малинові, дуже красиві, а наприкінці літа з'являються маленькі пурпурові яблучка. Вони несмачні, але привабливі, і взагалі яблуньки мають дуже красивий силует. Тільки шкода, що деякі люди не милуються цією красою, а ламають гілки, щоб прикрасити тільки свою квартиру. Я вважаю, це неправильно. Краса - для всіх, а не для одного. І садочок бабусин - теж для всіх. Влітку не тільки з нашого двору хлоп'ята "пасуться" там, але й з інших дворів прибігають. Ягід буває так багато, що вистачає всім.

А мені кожен рік ці "білі вітрила" за вікном, коли цвітуть сади, нагадують стареньку хатинку в селі Садове, на вулиці Зеленій; де пройшло бабусине дитинство. Там і зараз живе її мама, моя прабаба Ніна. Вона зовсім старенька, їй уже сімдесят вісім років, але вона майже не хворіє, порається потихеньку у городі та в садку, годує курей і кроликів. Влітку ми їздимо допомагати їй: обробляємо город, тато з дідом ремонтують сарай і хату, ми з мамою перемо білизну, готуємо обід, робимо запаси на зиму. А вечорами, коли настає час відпочинку, збираємося в садочку коло хати. Колись давно садочок був невеликий, а зараз...

Вишні розмножуються самі, ми їм не заважаємо, тому дерев уже багато, і ягід вистачає і нам, і птахам. Сідаємо на лави й табуретки, спочатку стиха ллється розмова - про погоду, врожай, новини у селі, а потім баба Оля починає співати, а ми з мамою та баба Ніна підспівуємо. У баби Олі чудовий голос, та й пісень вона знає безліч - "Несе Галя воду", "Вже сонце низенько", "Он чий-то кінь стоїть", "Ой у полі калина". Це пісні нашого краю, і вони мені найрідніші.

Отож, Наталочко, і ти, мабуть, вже зрозуміла, що садочок біля твого будинку - це не просто дерева, це душа нашого народу, його втіха і гордість.

Для кожного з нас краса природи пов'язана перш за все з пейзажами рідного краю — того куточка землі, де народився, де мамина колискова закарбовується назавжди у пам'яті, серці, душі незабутніми спогадами. Неодмінною часткою таких спогадів стає рослинний світ рідного краю. Для одних це білокорі стрункі берізки чи тремтливі тендітні тополі, для інших — барвисто уквітчані килими вологих луків чи смарагдове полотно гірських полонин.

Рослинний світ України вражає багатством і розмаїттям. Називається він одним словом — флора. Була така грецька богиня квітів, весни, а також веселощів. Весь рослинний світ України налічує, за даними вчених-ботаніків, чотири з половиною тисячі видів! Це не враховуючи водоростей, грибів, лишайників.

Отже, Україна — один із густонаселених і освоєних людиною куточків планети. Під впливом людської діяльності рослинний світ України потерпає та зазнає змін. Стає все менше рослин-ендеміків (тобто рослин, що живуть тільки в одному місці на планеті). Асканія Нова, наш унікальний заповідник, рік у рік втрачає позиції, все меншим і меншим стає дендропарк, не приживаються нові види рослин, вимирають старі. А все ж залежить від нас — людей!

У наш час охорона рослинного світу залежить тільки від нас самих і саме від нас залежить, що ми передамо у спадок своїм нащадкам: буйно-зелені ліси й повноводні ріки чи гектари спустошеної землі, не здатної виплодити навіть жовтеньку кульку кульбабки?..

Коли заходиш до української селянської хати, відчуваєш, що тебе зустрічає мудра й лагідна людина. Все в ній, гармонійно доповнюючи одне одного, складає єдиний образ, певний змістовний знак. І цей знак споконвічно виконував не тільки практичну а й естетичну та магічну функції, бо кожна річ у хаті мала своє символічне значення. Як жива людина, і у дні свят, і в печалі вона допомагала господарям.

Так піч в українців служила не тільки для опалення та приготування їжі. З нею пов'язано багато повір'їв, звичаїв. Піч тримали завжди у чистоті, білили й шанували, розмальовували квітами і ніколи не лишали на ніч порожньою, а обов'язково закладали дрова і ставили в посудині воду. Це було своєрідним проявом жертвування для печі, яка, за народним повір'ям, несла в хату тепло і добробут. Хлібній печі й лопаті надавали також цілющих властивостей. Наприклад, коли дитина кашляла, її клали на хлібну лопату, тісно сповивали й тричі всовували в ще гарячу піч, промовляючи за кожним разом: "Кашель у піч, а дитина з печі".

Цікавої символіки набула в українських хатах і скриня, яку розписували яскравими вазонами, прикрашали різьбленням по дереву, металевими поковками та іншим. Але скриня - це не тільки частина інтер'єру українського житла, це ще й частина дівочого посагу (другою частиною була худоба). Те, що входило до скрині, дівчина мала готувати собі сама або ж разом із матір'ю. Постіль, рушники, одяг, а також стрічки та хустки, якими дівчина мала обдарувати весільних гостей, роками складалися до цієї скрині, щоб у день весілля всім гостям та односельцям брати й свахи могли продемонструвати не стільки достаток молодої та її рідних, скільки її працьовитість.

...Сьогодні хати українців обставлені сучасними меблями, але в душах господарів залишається передане пращурами шанобливе ставлення до народних традицій, пов'язаних із житлом.

Африканці завжди надавали великого значення красі й мудрості прислів'їв та приказок, вірили в їхню необхідність: "Розмова без приказки - м'ясо без солі", "Прислів'я в розмові - як солодкий мед в глечику", "Хто зрозумів прислів'я, той мудрий". Саме в прислів'ях та приказках виявляється народна мудрість, національні риси того чи іншого народу, в них узагальнено життєвий досвід багатьох поколінь.

Гірко звучать африканські прислів'я про рабство, адже мільйони темношкірих були позбавлені волі. Тому й кажуть африканці: "Раб завжди винен", "Коли ховається в затінок, він позбавляє себе єдиного, що йому належить - сонячного проміння", "Воля дорожча від золота". Нема такого народу, який би не любив свою Батьківщину, однак для африканців, мабуть, ця любов особлива, бо в їхній душі вона поєднується з прагненням свободи: "Людина на Батьківщині - як лев у лісі чи крокодил у річці", "Людина без Батьківщини - як насіння без землі".

Африканці неодноразово повставали проти іноземних загарбників, захищаючи свій край і волю. Особиста хоробрість завжди була взірцем для наслідування у всіх африканських народів і племен. Це відображено в численних прислів'ях: "Герой і помре героєм", "Славетне не вмре", "Страх - ніщо, мужність - усе".

"Життя - це праця" - стверджує прислів'я народу аманті. Воно близьке за змістом до безлічі висловів інших африканських народів, наприклад: "Щоб злетіти в небо - потрібні крила, щоб заслужити повагу - потрібна праця".

Деякі африканські прислів'я здавна відомі нам, але мають зовсім інший внутрішній зміст, як прислів'я "Рука руку миє, а обидві - обличчя". На відміну від українського відповідника, тут ідеться про дружбу та товариську підтримку. Яскрава образність, несподіваність думки, точність висловлювань в африканських прислів'ях зачаровують представників інших народів, дають змогу скласти уявлення про етнічні особливості культури народів Чорного континенту.

Творці слов'янської азбуки народилися в македонському місті Солуні (сучасне Салоніки). Їхній батько був болгарин, мати - гречанка. У сім'ї росло семеро дітей. Костянтин був наймолодшим (827-869), пізніше прийняв ім'я Кирило. Михаїл (820-885) - у чернецтві Мефодій. Брати отримали блискучу освіту.

Князь Ростислав, що очолював Велико-Моравське князівство, звернувся до візантійського імператора Михаїла з проханням: прислати вчителів, які знають слов'янську мову, щоб його народові переклали Святе Письмо.

З цією місією поїхали до Моравії Кирило і Мефодій, причому вони повезли з собою церковні книги, перекладені слов'янською мовою: Євангеліє, Псалтир, Апостол та інші. Їхні учні переписували ці книги.

Становлення слов'янської писемності було нелегким. 863 рік вважається офіційною датою створення слов'янської писемності. Як відомо, пам'ятками засвідчені дві азбуки: кирилиця і глаголиця. Дехто з учених вважає глаголицю давнішою. Форма кирилиці нагадує грецьке уставне письмо. Спосіб написання букви кирилиці простіший. Глаголиця відрізняється від неї складним накресленням знаків. Очевидно, цим пояснюється те, що глаголиця була витіснена кирилицею.

Заслуга Кирила і Мефодія в історії культури велика: по-перше, Кирило у 863 році розробив першу впорядковану слов'янську азбуку і цим поклав початок розвиткові слов'янської письменності; по-друге, Кирило і Мефодій переклали з грецької мови багато книг, що стало початком формування старослов'янської літературної мови, по-третє, Кирило і Мефодій протягом багатьох років провели серед західних і північних слов'ян і сприяли поширенню грамотності серед цих народів.

Крім того, Кирило і Мефодій вели безперервну боротьбу проти спроб німецько-католицького духовенства заборонити слов'янські книги.
Справа, якій присвятили своє життя Кирило і Мефодій, була недаремною. І найкращий доказ цього - вдячність нащадків.

Люди завжди бажають своїм рідним, близьким, друзям щастя. І у святкові дні, і у будні звучить щире зичення: "Хай тобі щастить!" - і враз теплішає на душі, бо бути щасливим - заповітна мрія кожного. Та, говорять, щастя дуже вибагливо вибирає людину, перш за все, зважаючи на її духовні якості.

Можна бути матеріально багатою людиною, а почуватися нещасним, тому що у душі твоїй, сповненій прагнення до заможності, вже не лишається місця для добра. А можна, навпаки, не мати багато грошей, а все ж таки бути щасливим, бо душа твоя бажає допомогти, захистити і близьку, і чужу людину, захопитися красою природи і самому творити красу, гаряче відгукнутися на чужий біль і поділити радість перемоги. Одним словом, мати щиру й красиву душу, щоб бути корисним, а не пройти по життю сірою тінню. Але, я гадаю, перш за все, для цього треба бути дуже вимогливим до себе і до своїх власних вчинків.

...Здавна наші пращури склали символічну систему духовних цінностей, яка передається від покоління до покоління. З часом вона дещо змінюється, доповнюється, але головними завжди залишаються людська доброта, порядність, почуття гідності, любов до рідної землі та її народу, працелюбність, лагідне піклування про малих та старих, протистояння злу... Можна ще дуже довго перелічувати ті якості, які роблять людину Людиною. Та я впевнений, що праматір'ю, їх основою, є доброта. її нам дарують з перших хвилин життя батьки, потім - вихователі, вчителі, сторонні люди. Ця доброта немовби стає в душі тим ґрунтом, на якому зростають-квітнуть усі інші духовні цінності.

І от, коли доброта стає твоїм натхненням і зіркою - дороговказом, ти можеш і собі, й іншим щиро зізнатися: "Я - щаслива людина!"

Кожен день у нашому житті супроводжується неприємностями, нервовими зривами та стресами. Праця моїх батьків теж нервова. Мій батько працює лікарем у міській лікарні. Кожен день він приймає понад тридцять пацієнтів. Хвора людина дуже нервує, коли їй приділяють мало уваги. Але мій батько добре знає, як поводитися з такими людьми. Він завжди у доброму гуморі, чи то вдома, чи на роботі. Ставлячи діагноз хворому, він може розказати якийсь дотепний випадок із своєї практики і тим самим підняти настрій людині. Недарма кажуть, що хвилина сміху ліпше, ніж найдорожчі ліки.

Моя мати працює викладачем англійської мови у національному університеті ім. В. Н. Каразіна. Студенти її дуже поважають за високий професіоналізм викладання та добре почуття гумору. Студенти теж народ дотепний - їм подобається писати гуморески англійською мовою. Нещодавно між студентами відбувся конкурс на найкращу гумореску. Переможець був нагороджений путівкою до Великої Британії.

У мене багато друзів. Але інколи з ними трапляються такі випадки, шо тут без гумору аж ніяк не обійтись. Наприклад: одного дня мій приятель Сашко їхав в автобусі до центру нашого міста. До автобусу увійшов кумедний чолов'яга з маленькою мавпою, яку він намагався сховати у своєму пальті. Але ця бешкетниця виривалася на волю. Раптом це їй вдалося. Що тут відбулося... мавпа почала стрибати по головах пасажирів. її хазяїн погнався за нею крізь салон автобусу. Люди реготали, як скажені. Сашко приїхав додому у гарному настрої, незважаючи на те, що в цей день вчителька поставила йому у журнал 2 бали за самостійну роботу.