Царство «темних сил», які в язичницькій міфології оселились у нижньому ярусі древа життя, в християнській системі уявлень і вірувань зайняли провідне місце. Значна частина духів та поганських богів зникла з народної пам'яті з появою нової релігії, та з'явилась група пізніших демонологічних сил, витворених народною фантазією під впливом християнства. Демонічний світ розділено на три групи: духів природи, домашніх духів і злих духів — нечистої сили. Найбільша за чисельністю група — чорти, назва походить від давньої назви волхва, який умів читати таємничі письмена язичницькі, записані чертами (рисками). Християнська релігія, борючись з давньою вірою, вклала у це слово нове значення, приписавши волхвам спілкування з нечистими. Подібна доля й у слова «біс» — назви знахаря, лікаря-шамана, який магічними рухами виганяв злих духів з тіла людини, звідси і «біситись», «біснуватись» та ін. Змішання тотемістичних, язичницьких і християнських вірувань створили дивовижний світ, населений фантастичними істотами.
Так, наприклад, існує різниця між самими чортами, а також між чортом і бісом. За народними уявленнями, чорт — чорний, а біс — рябенький. Розглянемо демонологічну класифікацію і наведемо відомі з фольклору назви представників «нечистої сили».

Антипко, безп'ятько — чорт, якому дверима відбито п'яти, тому він кульгавий.

Анциболот, болотник — болотяний чорт, що живе тільки в болоті.

Біхрес — біс, який живе в лісі й схожий на мужика у червоній шапці.

Босорканя, опириця, очвара, Яга — відьма.

Босоркун — упир.

Блуд — лісовий дух, що заманює людей у нетрі.

Вимітка — привид, злий дух, що примушує людей носити себе на плечах від села до села.

Відьмак — чоловічий аналог відьми.

Вовкулака — перевертень у вигляді вовка.

Водяник — водяний біс.

Гайовик, лісовик, боровик — лісовий чорт.

Домовик, домівник — сторож домашнього вогнища.

Лісун — бог вовків, людиноподібна істота.

Лоскотарка,святьоха, мавка, водяниця — русалка.

Мамун — чорт, який паморочить розум людей, щоб завести їх у гибле місце; краде жінок.

Мара — злий дух темноти, хвороби, смерті.

Скарбівничий, скарбівник — чорт, що живе у багача, який продав свою душу дияволу; стереже і збільшує багатство.

Убиясник — чорт, на якого полюють вовки.

Хапун — чорт, що хапає в нетрях дітей.

Чередільниця — відьма, що віднімає у корів молоко.

Перелесник — злий дух у вигляді вогняного змія, що літає вночі до жінок, іноді це дух померлого чоловіка.

Огнянець, пекельник — чорт, який постійно живе у пеклі.

Очеретяник — чорт, що живе в очереті.

Полубіс — напівбіс-напів людина, народжений від шлюбу біса і жінки.

Польовик — чорт, що живе у полі.

Босірка — найнижчий ступінь у класифікації відьом.

Бука, або Вова — привид з великим ротом, що поїдає дітей.

Корча — відьма, яка перекидається на ворону.

Упир — перевертень, або померлий відьмак, народжений від шлюбу диявола і відьми, возить на собі відьом на Лису гору.

Вихор — злий дух у вигляді покритого густим волоссям чоловіка із крилами, якими здіймає вітер.

Морд — злий дух, що завдає людям мук і катувань.

Шестикрила — відьма середнього ступеня.

Дванадцятикрилка — головна відьма.

Щезун — злий дух, що приносить хвороби, мор.

Юда— злий дух, що примушує людей битись один з одним.

Явида — чорт, що може зникати і з'являтись знову.

Пек — пекельний цар, володар потойбічного світу.

Загативода — казкова істота, що могла утримувати воду.

Літавиця — казкова жіноча істота, що спокушала молодих парубків.

Песиголовець — казкова істота з одним оком, що поїдала людей.

Цур, Щур — домашнє божество, охоронець роду, посланець душ померлих.

Такий далеко не повний перелік демонічних сил, які найчастіше зустрічаються в українській народній творчості. Неважко помітити, що найбільше серед перерахованих темних сил різноманітних чортів, відьом і русалок. З ними як із головними персонажами української демонології ознайомимось докладніше.
Відьми виступають свого роду посередниками між світом реальним і потойбічним. Цікаво, що саме слово походить від давньоруського «ВЪдь» — знати, що вказує на давнє походження цього образу в українському фольклорі і свідчить про існування особливої касти серед язичницьких волхвів жіночої статі, які виконували певні ритуальні дії. Археологічні дані свідчать, що, ймовірно, це могло бути заклинання дощу. До речі, і в народних розповідях про відьом особливо наголошується на їхньому вмінні «красти» дощі.
Відьми бувають двох категорій: вчені та від народження. У відьом, які такими народились, повинен бути хвостик, на кшталт чортячого, а вчені відьми нічим не відрізняються від звичайних жінок. За повір'ям, відьмою дівчинка може народитися, якщо на матір було наслано закляття або якщо та необережно проковтнула вуглинку, готуючи перед Різдвом вечерю. Якщо ж у сім'ї народжувалось сім дочок підряд — одна з них природжена відьма. Така дівчина чаклувала інтуїтивно, бо знання їй давались від народження, на відміну від відьми вченої, яку готує до відьомства чорт або старші відьми. За повір'ям, вченою відьмою можна було стати, якщо в ніч на Юрія піти на коров'ячий брід і набрати в рот води зі сліду корівки, покропити цією водою хреста, зняти із себе одяг і, розіславши його на хресті, вилізати на нього. Після цих дій жінка ставала відьмою, щоправда найнижчого розряду, такою, що тільки і вміла відбирати молоко у корів. Відьми вищих рангів могли накликати на людей хвороби, збирати у себе різних гадів, давати їм доручення затримувати дощі, викликаючи посуху, а також уміли приймати подобу різних птахів і тварин або й людську іншого віку чи статі. Відьми найвищої кваліфікації вміли робити все. В ніч на Івана Купала відьми злітались на шабаш, найчастіше на Лису гору до Києва, для польоту використовуючи кочергу, мітлу або ступу. Перед такою подорожжю натирались маззю, яка виготовлялась з магічними замовляннями із різного зілля, глини, викопаної під порогом, жаб'ячих лапок, зміїних голів тощо. Шабашем керує відьмак, він може мати різні подоби, але найчастіше — ведмедя з рогами, риб'ячими плавниками, дзьобом тощо. На своїх ігрищах відьми та інша нечиста сила влаштовують дикі оргії, пародіюючи церковні свята, молодіжні забави, б'ються дерев'яними мечами, одне слово, знущаються з роду людського та віри православної.
Русалки та мавки, за народними повір'ями, могли бути не менш небезпечними для людини. Особливо на Русалчин Великдень — четвер Зеленого, Клечального тижня. Русалками стають утоплениці; дівчатка, які померли нехрещеними, звуться мавками. Русалки і мавки бувають водяними, польовими й лісовими, але зустріч із будь-якою з них не обіцяв нічого доброго, якщо не мати при собі полину чи любистку. Ці істоти можуть залоскотати до смерті або затягти у воду нещасливця, який не мав цього охоронного зілля під час зустрічі з ними.
На думку вчених, русалки та мавки — колишні поганські божества, які сприяли родючості нив, плодоріддю, а тому вони вимагали уважного і шанобливого ставлення до себе. Відгомін цього знаходимо в обрядах русального тижня та в ніч на Івана Купала. Русальні пісні засвідчують ще одну думку про те, що русалки уособлюють душі померлих, які можуть бути і добрими, і злими, залежно від того, як з ними поводишся. Вороже ставлення християнської релігії до будь-яких «поганських» проявів зрештою трансформувало й образи русалок в народній міфології, перетворивши їх на нехрещених дітей, утоплениць-самогубців тощо. Народна уява щедро наділила їх незвичайними рисами і якостями, притаманними представникам «потойбічного світу».
Русалки найчастіше живуть у воді, рідше в лісових хащах, на полях, з'являються вночі при повному місяці або з появою зорі. Ці істоти мають жіночу подобу, чудову вроду, пишні розпущені коси, бліду шкіру. На Русалчин Великдень вони бігають житами, берегами річок та озер, регочуть, полюбляють гойдатись на гілках дерев. Забави їхні, як правило, колективні.
Що стосується чоловічих представників царства темряви, то найчастіше в повір'ях та легендах зустрічаються імена домових, вовкулаків, чортів та бісів.
Почнемо з домових, їх ще називають домівниками, домовими дідьками або просто дідьками. Вони живуть у хатах і можуть шкодити домашньому господарству, якщо їх не шанувати, а можуть допомагати, якщо полюблять господарів. Дідьки волохаті й вогкі, можуть приймати подобу людини, найчастіше сажотруса. Домівник може грюкати на горищі та морду, вати коней, лякати дітей і душити вночі господаря, сидячи на його грудях і не даючи перехреститись. Допомога від дідька теж неабияка: він годує і доглядає хазяйських коней, засилає сватів до дочки хазяїна, примножує його багатств ... Читать дальше »

Зерно в усіх хліборобських народів символізує зародження нового життя, родючість, багатство. Це своєрідна жертва, пов’язана з циклічністю природи та вічною ідеєю смерті й воскресіння. Адже для того, щоб проросли нові пагони, потрібно кинути в землю старе зерно. Воно повинне померти, щоб дати життя новому колоссю.
Зерно в уявленні нашого народу — завжди те, що мусить прорости, зародити, переборовши смерть, воскреснути. Особливо шанується жито, назва якого походить від того ж кореня, що й слово "життя". На Великдень, свято воскресіння Ісуса Христа, співаємо:

Ой на горі жито, жито,
На долині овес.
Як задзвонять в усі дзвони,
Скажуть: "Христос воскрес!"

Із глибин віків дійшла до нас легенда, ніби при творенні світу голуби підняли з морського дна світотворчі дарунки: жито — для людей, пшеницю — для Бога, траву — для худоби.
Однією із символічних граней образу жита є символ молодості, кохання та шлюбу. Жито в піснях віщує весілля. Стигле жито символізує готовність до шлюбу, зелене — неготовність. Зжати жито — означає одружитися. Перехід від стану дівува'ння до заміжжя в коломийці відображається таким чином:

Там, де були жита, жита, а тепер пшениці.
Там, де були дівчаточка, тепер молодиці...

Особливого значення надавали житньому зерну. На весіллі молодих посипають зерном жита, щоб життя в них було довге й гарне, щоби Бог дав діток стільки, скільки житніх зернят упало на молоду. При цьому співають:

Ой не сій, мати, овесець,
А сій, мати, жито,
Щоб було добре жити!

Мета обсипання молодих зерном — зробити їх багатими, здоровими, веселими, вберегти від зурочення, забезпечити їм здатність до дітонародження. Відомо, що на князівських весіллях XVI—XVII ст. постіль для молодих слали на житніх снопах; поруч ставили діжу або кілька бочечок, наповнених пшеницею, ячменем чи вівсом; по кутах опочивальні клали хлібини.
Жито шанувалось і в родильній обрядовості. Баба-бранка після пологів закопувала "місце" в хаті під полом і посипала його зерном жита. Після вечері на хрестинах баба роздавала присутнім "квітки": взимку з колосків жита і пшениці, а влітку з барвінку, васильків і калини, аби дитя було здорове й мало все необхідне.
Використовується жито і в поховальному ритуалі. Коли виносять домовину, то посипають за нею житнім зерном, щоб у домі далі було життя.
Образ жита як символ життя настільки давній і так глибоко вкоренився в народній
свідомості, що фігурує навіть у тлумаченні снів. Повністю дозріле жито трактується як вираження закінченого, завершеного життя. Людині, якій присниться поспіле жито, віщується скора смерть. Якщо присниться зелене жито — це знак довгого життя.
З уявлень про жито як символ життя виник образ житнього колосся (живих людей) і жнив (битви). У "Слові про Ігорів похід" читаємо:

На Немизі снопи стелять головами,
Молотять ціпами харалужними,
На току життя кладуть,
Віють душу від тіла.

Битва тут показана як праця на току, молотьба й віяння. Тік — у казках так зветься поле бою, місце поєдинку богатирів. Снопи означають при цьому голови, ціпи — мечі, зерно — душу, полова — тіло. У викладі А. Куном легенд та міфів Давньої Греції, в циклі про аргонавтів, говориться: "Усе поле вкрили вони, немов постинані гострим серпом колоски, що вкривають родючу землю".
Жито невиполоте, в бур’янах — у піснях віщує смуток: життю людини загрожує смерть. Зжате жито в народних піснях — загибла людина. Коли воно зжате високо, це означає, що з життям попрощалася людина молода. Жито, збите копитами, також символізує загиблу людину:

Ой у полі жито, копитами збито.
Під білою ой та й березою
козаченька вбито...

Цікаво подає уявлення про людей-житників загадка: "Прийшов халда-балда, узяв стрики-брики, почули пойники: "Вставайте, житники, беріть овсяників, заганяйте халду-балду, одиміте стрики-брики!" (Вовк, собаки, Люди, коза).
Символ житнього зерна бачимо і в календарній обрядовості. Святковий обжинковий житній сніп, перший з лану, заносили до комори зі словами: "Щоб велося від хліба до хліба". Цього снопа освячували в церкві на Маковія або на Спаса і зберігали в коморі чи на горищі. У Святвечір господар вносив його до хати і ставив на покуті, щоб рік був щасливим і багатим. Упродовж Різдвяних свят цей сніп (снопок, дід, дідух), який символізував предків роду, стояв на покуті. Після Водосвяття його обмолочували, перевеслами з нього обв'язували дерева, щоб краще родили, солому спалювали, а зерном навесні починали засівання ниви. Так виявлялася ідея безкінечності буття, колообігу в природі, вічного вмирання й воскресання життєвих сил. Бо солома — це символ віджилого, старого, змертвілого, а зерно — нового, що зросте й дасть новий урожай.
З вечора 13 січня до світанку 14-го в українських хатах засівається на нове життя, на щастя і здоров'я, на Новий рік та на довгий вік. Засівати можуть лише хлопчики чотирьох-семи років. Адже засівати — то властивість тільки чоловіків. А жінка, як і земля, приймає в себе зерно і зроджує плід. Засівають із рукавиці зернами гречки, вівса, ячменю та найбільше — жита. При цьому промовляють засівальні віншування: "Зароди, Боже, жито, пшеницю, всяку пашницю!"
Моління про багатий урожай жита бачимо і в такій колядці:

Що в полі, полі, близько дорозі,
Ой там Іван орлами оре.
Стрілкою сіє, лучком волочить,
Лучком волочить да й Бога просить:
"Й уроди, Боже, жито густеє,
Жито густеє, волосистеє.
Поставим женців сімсот молодців,
Нажнемо кіпок, як на небі зірок,
Поставим стіжок, золотенький вершок".

Образ води у фольклорі надзвичайно багатогранний. Життя і здоров'я, очищення й кохання — ось основні грані цього символу. Водою, як і вогнем, очищаються від бруду — і тілесного, й душевного. Використовують воду й на благо людині (для ліків, виливання переляку), й на зло (щоб передати закляття і хвороби). Вода також виступає посередником між світом живих і потойбіччям, засобом для розкриття майбутнього.

За міфами й легендами різних народів, вода існувала ще до створення світу — у вигляді первісного "синього моря”. Саме з неї з'явилися за волею богів земля, сонце і все живе. Тому вода є символом вічності й заодно плинності часу.
В українській колядці про це співається так:

Як ще не було початку світа,
То ще не було неба, ні землі,
А лишень було широке море,
А на тім морі явір зелененький,
На тім яворі три голубочки,
Три голубочки раду радили:
-Як би ми, браття, світ поставили?..

Вирішили дістати на дні моря дрібненького піску, посіяти його — стане земля. Там буде й золотий камінь, а з того каменя постане сонце, "місяць ясний, рум'яна зоря й звізди прекрасні”. В іншій колядці перший голуб пірнув у море й виніс ізвідти чорну землицю, другий виніс зелену траву, третій — яру пшеницю. Чорна землиця — хліб ізродиться, зелена трава — для худобоньки, яра пшениця — для коровайця.
Цікаві уявлення існували про вододіл між цим і тим світами. Вода є посередником між білим світом і світом померлих. На той світ у казках можна потрапити через криницю або переправившись через річку чи море. Вірування, згідно з якими вода була шляхом на той світ, відобразились у стародавньому обряді поховання, коли мерців клали в човен, а той човен або пускали на воду, або спалювали. Це повинно було прискорити й полегшити переправу душі на той світ. На Великдень кидали на воду шкаралупки із крашанок, таким чином ніби повідомляючи предкам, що їм уже час святкувати свій Великдень.
У казках часто зустрічаємо згадки про живу й мертву воду. Тала вода, чиста, джерельна — жива. Нею очищуються, п'ючи її чи купаючись у ній, набираються здоров'я. Очевидно, до цього ряду можна віднести й цілющу росу. Стояча вода, у трясовинах, болотах, — мертва. Таку воду населяє всяка нечиста сила, на неї в замовляннях шептухи посилають хвороби. Вода в цьому випадку є символічним синонімом хаосу, протилежності білому світові.
Здатність води до очищення лежить в основі багатьох обрядів, і календарних, і родинних. До води звернено чимало замовлянь із проханням очистити людину від лихого. Ось уривок одного з них:

Водице-кринице!
Ти обмиваєш луги-береги,
Коріння, креміння, біле каміння,
Умий рожденного, хрещеного (ім'я)
Від усякої нечисті, від усякого бруду!

На свято Водохреща (19 січня), коли відбувався хресний хід до річки, сміливі хлопці купалися в ополонці, де священик посвятив воду, а дівчата вмивалися — щоб гарними бути. На Великдень, принісши свячене додому, дівчата клали в миску червоні крашанки, наливали води й умивались, щоб бути ще кращими. Символіка очищення лежить і в основі християнського обряду хрещення. Сльози — також очищують. До того ж, як і вода, вони є посередниками між; світами: щиро плачучи, людина ніби підноситься до небес. Вважається, що не можна дуже побиватись і плакати за померлим, бо сльози можуть якщо й не оживити, то потривожити його.
Вода ототожнюється зі здоров'ям. Про гарну, здорову дівчину кажуть, що вона "як з води вийшла”. Коли дитина швидко росте, здорова, кажуть, що це відбувається "легко, як з роси й води”. Для хворих влаштовували купання, обливання, вмивання. Їм радили качатися по росі. Росу збирали до схід сонця в день св. Юрія (6 травня), на Купала (7 липня). Лікувалися і свяченою водою — стрітенською та богоявленською. Під перший весняний дощ поспішали, щоб набратися здоров'я на весь рік.
Вода є речовиною, з якої виникає все, отож вона про все знає. Цьому потоку всезнаючої вічності — воді — довіряють дівчата свої вінки-долі на свято Купала. Запаливши свічки, прикріплені на вінках, дівчата спускають їх на воду й дивляться: в який бік вони попливуть, звідти й нареченого чекати. Уявлення про воду як про вічність і нескінченний плин життя відображене і в українських фразеологічних зворотах та прислів'ях. Наприклад, якщо хочуть вказати, що якась подія буде нескоро, кажуть: "Ще до того багато води втече”. Про подію, яка відбулася давно, кажуть: "З того часу багато води втекло”. Про те, що втрачене й не повернеться, говорять, що воно "пішло за водою”. На випадок, коли людина хоче якимось чином повторити те, що було колись, але умови вже змінилися, теж є свій вираз: "Двічі в одну воду не вступиш”. Про те, що безслідно зникло, кажуть, що воно "як у воду впало”, а про тих, хто пішов із лиця землі, кажуть, що вони "канули у вічність”.
Вода широко застосовується в обрядах переходу з одного стану в інший (перша купіль немовляти, хрещення, весілля, ритуальне обмивання перед похороном).
Вода — це матерія; світло, вогонь — це дух. Поєднуючись, вони творять видимий світ. Давньоукраїнська легенда каже: "Цар Вогонь і цариця Водиця світ сотворили”. Шлюбові вогню (Купало—дух—життя—Іван) і води (Марена—матерія— смерть—Марійка) присвячене свято Купала. Тут зустрічаємо й вогнища, через які перестрибують, щоб очиститися, й купання або обливання водою. Вода, як утілення жіночого життєдайного начала, вважалась і джерелом родючих сил природи. Загалом вода символізує дівчину, жінку, їхню красу й "жіночі чари”, що наповнюють осіб прекрасної статі. Свою воду — дівочу вроду — дівчата пильно охороняли. Бо коли хлопець передчасно нап'ється води чи розіб'ється посудина, в якій зберігається ота чарівна рідина, буде дівчині лихо:

Несло дівча воду з броду
На коромисельце.
-Дай ми, дівча, воду пити,
Розвесели серце.
-Не дам тобі води пити:
Будеш розливати,
А як підеш до другої –
Будеш ся сміяти…

Дівчину, її вроду символізує в народних піснях і посуд (який наповнює вода): відро, барило, а також криниця. Чим глибша криниця, чим легше в ній потонути, тим краща врода дівчини. Коли посудина з водою протікає, це означає невірність дівчини, жінки. Напоїти коня в народних піснях — все одно, що дати напитися хлопцеві: тобто подарувати своє кохання.
Часто у весільних піснях та колядках зустрічається мотив дівчини, яка потопає. Ні батько, ні мати, ні брати із сестрами не можуть її врятувати. Це вдається тільки милому. Відомою є лірична пісня, в якій дівчина тоне, а три козаки хочуть її врятувати. Горда красуня відмовляється й гине. А якби далася, щоб її врятували, це означало б, що вона вийшла заміж. У фольклорних символічних текстах для того, щоб молода пара могла побратися, хлопцеві й дівчині потрібно переправитися одне до одного через річку. Це уявлення відбилося також в одному з ворожінь у ніч на св. Андрія (з 12 на 13 грудня). У мисочку наливають води, кладуть на неї кілька соломин, немов місток, і ставлять на ніч під ліжко. Суджений уві сні з'явиться, щоб перевести дівчину через міст.
Дунай у багатьох українських весільних та ліричних піснях є знаком розлуки з родом, межею, що відділяє дівчину від матері.

Думай, Марійко, думай,
Як перебредеш Дунай.
Як перебредеш ріки
До свекрухи навіки.

Велике значення має те, чиста тече вода чи каламутна. Чиста — це здоров'я, радість, вірність, щастя. Каламутна — смуток, зрада (у снах брести каламутною водою — віщування хвороби). Якщо нема моста, кладки, а річка дуже глибока, каламутна чи в ній студена вода, або якщо й молодий, і молода не засвітять свічки — то переправа (шлюб) не відбудеться.
Досить веселим (особливо для хлопців) є другий день Великодніх свят — так званий "обливаний понеділок”. Хлопці поливають дівчат із відер водою і це дійство має яскраво виражену шлюбну символіку, хлопці намагаються облити саме "свою” дівчину.
Вода — посередниця між живими і мертвими, водночас вона дає змогу пізнавати майбутнє, бо є причетною до вічності. Розкриття майбутнього певним чином пов'язане з нечистою силою. На воді ворожать чаклунки, відьми. До речі, одним із способів виявлення відьом було кидання зв'язаних жінок на воду — котра не тоне, та й відьма. Є багато способів ворожіння з водою: з воском, перснем, яйцем, горіховими шкаралупками тощо. Віра у здатність води розкривати майбутнє відобразилася в українському вислові "як у воду дивився” — це коли хтось часом передбачить події, які надалі справді відбуваються.
В уявленнях давніх людей вода поєднувалася з іншими рідинами: молоком, кров'ю. Казали, що вода — то кров землі. Водночас: "Людська кров — не водиця, проливати не годиться”. У замовляннях, щоб спинити кров, намагалися словом змусити стати воду. Щоб у корів додалося молока, також приходили на поклін до води. Так, треба було набрати з трьох криниць води в одне цеберко, поставити її опівночі при місяці на зрубі криниц ... Читать дальше »

Люди не завжди були переконані, що світ зародився взимку. Різні були й уявлення про те, як це сталося. За однією з універсальних космогонічних версій, світ започаткувався внаслідок священного шлюбу води і вогню — сестри і брата-близнюків.

Саме у воді, заплідненій променем світла, зародилося життя. На честь цієї першоподії щороку відбувається свято Купала, що символізує кохання й родючість. Купала було і є одним із найголовніших свят у народному календарі. Це час найвищого розквіту природи, літнього сонцестояння. Яким було святкування спершу, тепер уже неможливо визначити достеменно. Хоча за пізнішими історичними пам'ятками, етнографічними свідченнями, творами фольклору й залишками обрядовості в сучасному побуті можна реконструювати деякі складові прадавнього дійства.
У віруваннях українців купальська ніч — особлива. Природа розкриває небачені таємниці: відчиняються небо і земля, сонце грає, тварини говорять, дерева можуть гуляти, де їм заманеться, вода у криницях перетворюється на вино, а скарби виходять на поверхню. Дівчата ворожать, пускаючи на воду вінки. В ніч на Івана Купала цвіте папороть — чарівна квітка. Хто її знайде, зірве і зможе, попри всі перешкоди нечистих (котрі стережуть квітку), донести додому — розумітиме мову тварин і бачитиме крізь землю й воду.
Цієї ночі відьми злітаються на шабаш — на Лису гору. Зірвана там тирлич-трава має особливі приворотні властивості. Розгулюють у лісі, підбираються поближче до людських жител упирі, відьми тощо. Отож дбайливі господині напередодні Купала ретельно обсівають домівку маком-відуном, обтикують полином і обкурюють торішнім купальським зіллям. При собі (за поясом або в кишені) носять часник і полин.
Знахарки збирають у купальську ніч цілюще зілля. Адже в цей час воно має найбільшу силу. Лікарські рослини з особливими замовляннями збирають до моменту, поки на них не впаде промінь вранішнього сонця. Перед сходом сонця люди качаються по росі — купальська роса має магічну силу.
Деякі науковці бачать Купала серед давніх слов'янських язичницьких богів. Насправді для такого твердження немає достатніх підстав, як, зрештою, і для його категоричного заперечення. Саме ім'я "Купало", яке останнім часом пов'язують з купанням, очевидно, походить від індоєвропейського "kup" — "кипіти", "закипати", "жагуче бажати". Латинське "cupidio" означає прагнення, а Купідон — римське божество кохання.
Отож купальська ніч — це свято кохання. Були часи, коли нормою суспільно-статевого життя давно вже стали моногамні шлюби й подружня зрада засуджувалася народною мораллю, проте на ритуальному рівні масові оргії та "одноразові" купальські зв'язки не лише не заборонялись, а навіть заохочувалися такою мірою, що інакша поведінка розцінювалася як "ворожа", "відьомська". На вулицю на Купала мали виходити всі. Того, хто вирішив відсидітися, підозрювали у відьмацтві. На нього посилали ритуальні прокляття: "Хто на вулку не виходить, оберни, Боже, колодою-колодою дубовою"; "Котра не вийде на Купала, щоб вона сіла та й не встала". Таким чином, знаходили вихід нерозтрачена енергія і потаємні пристрасті, які тепер кваліфікують як "тваринні інстинкти". Деякі дослідники вважають, що людство нині розплачується неврозами й сексуальними проблемами за приховування й "затискання" всередині підсвідомого отих своїх інстинктів. Це все може мати досить сумні наслідки, якщо не навчитися по-людськи керувати своїми "тваринними пережитками".
Нагадаємо, що язичницьке свято збіглося й поєдналося з церковним — Різдвом Івана Хрестителя (24 червня за ст. ст. — 7 липня за новим). Церква засуджувала купальські гуляння як розпусту. Як пише "Стоглав", "...сходятся мужы и жены и деви-
цы на нощное плещевание и на бесчинньїй говор и на бесовские песни и на пляски и на скакання и на богомерзкие дела, и бывает отрокам осквернение и девам растление..." З часом звичаї змінилися.
Купальське дерево — це й символ буйної рослинності, й символ дівочості. За обрядом, хлопці намагаються його зруйнувати, хоча самі ж його на початку дійства встановлюють — велику гілку (найкраще вербову), яка зветься Купайлиця, або Марена. Подекуди роблять жіноче опудало з соломи, кропиви чи чорноклена — Марену. її прикрашають стрічками, квітами, вінками, іноді й свічками. Довкола неї танцюють:

Коло Мареноньки ходили дівоньки,
Стороною дощик іде,
Стороною, та й на мій барвіночок зелений...

Купайлицю розривають, спалюють або топлять, закопують у землю. Якщо розривають — кожна дівчина несе собі галузку на город. Це своєрідне моління і про дощ на городину, і про допомогу в любощах. Усі ці дії з руйнуванням обрядового дерева чи опудала означали імітацію різних форм колись ритуального похорону. У давнину на великі свята, якими були Різдво й Купала (тобто дні зимового й літнього сонцестояння), відбувалися масові ритуальні поховання як жертвоприношення богам. Існує думка, що в такий час "збирали" померлих (або спеціально вбитих із цією метою) старих людей, яких деякий час не ховали, щоб зробити це одночасно, з великими почестями. Сподівалися, що жертви, подаровані богам у дні їхнього пошанування, воскреснуть для нового життя. Драматичні дійства обрядів типу Купала вчені пов'язують із віруваннями в помираюче й воскресаюче божество рослинності, ідеєю вічності життя й колообігу в природі. Божество вбивали для того, щоб викликати його воскресіння. Надія на безсмертя спонукала не лише оплакувати покійників, а й радіти з приводу їхнього майбутнього відродження. Тому процесії супроводжувалися сміхом, веселими іграми, бенкетами. В обряді Купала справжню жертву замінили лялькою або опудалом.
Так чи інакше, святкування Купала пов'язане з культом предків. Якщо на свято Русалій душі померлих гостинно запрошували й вносили до хати разом із зеленню-клечанням, то на Купала їх випроваджували до місць зимового перебування. За різними уявленнями, це вода, дерева, ліс, край землі тощо. Тому й форми вигнання нечистої сили були різні. Топили Марену (ляльку, деревинку, опудало), яку вважали "старшою русалкою". Відьму (тобто русалку) заганяли на дерево. При цьому сміялися й дражнилися (ритуальний сміх призначений знешкодити нечисту силу — важливо було показати їй, що її не бояться): "Русалочка-купалочка на дуб лізла, кору гризла, з дуба упала, сама пропала". Траплялися й "міцніші" висловлювання. Русалкою перевдягали дівчину і гналися за нею, доки вона не перебігала межу села. Тоді верталися додому (не озираючись).
Годиться цієї ночі скупатися. Обливання водою, купання, як ми знаємо, — символ еротичний.

Там Марія купалася
Там з Іваном вінчалися...

Або:

Да купався Іван, та й у воду впав —
Да купався Іван, доведеться і нам!

І поряд — традиційний образ кохання-криниці:

Ой з-за гори чорна хмара уже йде,
А де ж твоя, Іване, ніч буде?
— Коло тої криниці, копанки,
Коло тої Марії, коханки.
Ой з-за гори чорна хмара уже йде.
А де ж твоя, Маріє, ніч буде?
— Коло тої криниці жолоба.
Коло того Івана-голуба!

Не можна оминути увагою тут і чарівний купальський вогонь. Через нього годиться перескочити, щоб очиститись. У купальському вогнищі спалюють сміття. Сенс купальського вогнища полягав переважно у знешкодженні нечистої сили, в захисній дії вогню. А ще він поєднує учасників свята зі світом пращурів. Якщо кинути до купальського вогню чорнобильник і гарненько попросити, чого хочеш, — усе збудеться.

Ткацтво — один із найдавніших і найважливіших елементів національної культури українського народу. Воно належить до найбільш поширених видів господарської діяльності й народного мистецтва, яке має багатовікову історію і глибокі традиції. Про наявність ткацького виробництва на східнослов'янських землях у найдавніші часи свідчать археологічні знахідки періоду ранніх неолітичних культур. Практична потреба людини у тканинах для вбрання, оздоблення житла і господарських потреб зумовила масове їх виготовлення в домашніх умовах. Передумови розвитку ткацтва створювалися загальним прогресом матеріальної і духовної культури народу, його соціально-економічною еволюцією. На всіх етапах розвитку ткацтво віддзеркалювало конкретні історичні, природно-географічні особливості, характер господарської діяльності та культурно-естетичні запити українського народу. Воно відображало також генетичні етнокультурні взаємозв'язки з ткацтвом сусідніх народів. Ці чинники формували його національні, регіональні та локальні відмінності.
Основними прядильними волокнами в українців, як і в інших народів, з давніх часів були вовна, коноплі й льон. Споконвіку на території України провідними галузями господарської діяльності були скотарство, зокрема вівчарство, яке давало можливість отримувати овечу вовну, та хліборобство — вирощування луб'яних культур — льону і конопель, придатних для виготовлення пряжі.
Ймовірно, вовняна пряжа передувала конопляній, а тим більше лляній, оскільки відомо, що льон на східнослов'янських землях почали вирощувати значно пізніше коноплі — у III тис до н. є. Обробка волокон і прядіння ниток з метою подальшого виготовлення тканин були одним з найважливіших домашніх занять кожної селянської родини. Пряли нитки вручну за допомогою веретена. Для підсилення обертання на нижній кінець веретена натягували круглі глиняні або кам'яні кружальця — пряслиця.
Первісним ткацьким знаряддям був верстат вертикального типу, основна конструктивна частина якого — вертикально встановлена рама. Для натягування поздовжніх ниток — основи та зручності переплітання до них внизу прив'язували кам'яні або глиняні тягарці. Нитки основи розділяли на дві групи — парні й непарні. Парні прив'язували жмутами до одного ряду тягарців, непарні — до іншого. Такий розподіл полегшував ткачам прокладати поміж основою поперечно спрямовані нитки піткання вручну або з допомогою тонкої палички — «глиці» прибивати їх зубцями до краю витканого виробу. Такі верстати подекуди збереглися й до наших днів; на них ткали шлеї, пояси, ремені, рогожі, килими тощо.
Численні археологічні знахідки прядильно-ткацьких знарядь (пряслиць для веретен, кам'яних і глиняних тягарців для натягування основи у вертикальних ткацьких верстатах) засвідчують значне поширення і високий рівень ткацтва на теренах України в період трипільської культури.
Унаслідок фізичних якостей тканини того періоду не збереглися. Однак відбитки тканин на денцях керамічного посуду (с. Стіна на Вінничині) дають підстави стверджувати, що тогочасні люди володіли такими техніками, як полотняне і репсове переплетення. Очевидно, їм відомі були фарби з охри, каоліну та інші натуральні барвники, оскільки на глиняних статуетках окремі частини жіночого одягу позначені кольором. Поліхромний орнамент і висока майстерність, типові для трипільської кераміки, дають підстави припускати, що вони характерні були й для оздоблення інших предметів побуту, в тому числі й тканин для одягу і обладнання житла. У розкопках катакомб (II тис. до н. є.) та курганів знайдено кольорові смугасті тканини, які засвідчують уміння давніх майстрів фарбувати.
Значного піднесення ткацьке ремесло зазнало в добу заліза, у період розквіту скіфської культури. Матеріали поховань 3 курганів Чортомлик, Куль-Оба та інших підтверджують, що скіфські жінки займалися ткацтвом. Багаті скіф'янки користувалися веретенами грецького типу з кістяним набором, а бідні — дерев'яними з глиняним або свинцевим пряслом.
Тривалий процес еволюції суспільства, зміни культур супроводжувалися доволі повільним удосконаленням ткацьких знарядь, технології виготовлення тканих виробів тощо. У різних регіонах України археологами знайдені різноманітні пам'ятки ткацького виробництва протослов'янських племен. Крім найпоширеніших з них — пряслиць, тягарців, веретен, у X—XIII ст. зустрічаються ножиці для стриження овець, залізні та кістяні гребені для розчісування прядива та ін. Особливо багатий матеріал знайдено в розкопках с. Райки на Житомирщині. Поряд із згаданими пам'ятками тут виявлені клубки вовняної пряжі, лляні нитки, зітлілі рештки насіння конопель, залишки грубих конопляних мішків, фрагменти одягових тканин. Знайдено також дерев'яне і кістяне мотовило для змотування ниток, кістяна квадратна табличка з отворами в кутах (подібна до дерев'яних кросенець для ткання тасьми, поясів тощо).
Найважливіше значення мають збережені в Райковецькому городищі деталі горизонтального ткацького верстата значно досконалішої конструкції за вертикальний. У ньому були пристрої для розподілу ниток основи. Ця унікальна археологічна знахідка засвідчує значний прогрес ткацького виробництва XI— XIII ст. на теренах Київської Русі.
Серед розмаїття пам'яток цього періоду вирізняються також прясельця із зображенням магічних знаків-оберегів тварин, хрестиків, кружечків, рисок та ін. Окремі з них позначені написами жіночих імен, ініціалів тощо. Так, на шиферному прясельці, знайденому 1885 р. у Києві поблизу Десятинної церкви, позначено, що воно належало жінці із старослов’янським іменем «Потвора». На двох інших, знайдених у 1935— 1937 pp. у Вишгороді під Києвом, є написи «Невесточ» та «Иулиана».
Позначки на веретенах свідчать також про колективний характер занять, пов'язаних з обробкою прядильних волокон, що не виключало можливість переплутати знаряддя праці. Традиція колективного прядіння сягає часів родового ладу, коли процеси обробки ткацької сировини виконували у спеціально збудованих для цього приміщеннях. Як відгомін такої форми праці до наших днів дійшли толоки, вечорниці, досвітки тощо.
Прядінням і ткацтвом споконвіку займалися жінки, дівчата і підлітки. Ткацький верстат був у кожній селянській оселі, упродовж століть вважалося, що жінка зобов'язана вміти виконувати ткацькі роботи, інакше вона не вважалася повноцінним членом громади.
Покровителькою прядіння і ткацтва у Київській Русі була богиня Мокош, яку князь Володимир Святославович залучив до пантеону поганських богів, її зображено на знайденому фрагменті ткацького верстата. Наші предки поклонялися Мокоші, вірили в її допомогу і захист від злих сил тощо.
Кропіткі процеси підготовки сировини, прядіння, ткання і завершальна обробка тканин відображені в численних народних повір'ях і обрядах, які дійшли до наших днів. Наприклад, цими заняттями заборонялося займатися в п'ятницю.
Численні археологічні матеріали про ткацтво Київської Русі доповнюються літописними згадками X—XI ст. Лляні й конопляні тканини господарського призначення називалися «узчина», «товстина», «ярич», грубе сукно натурального кольору — «сермяга», сірого кольору — «сірячина».
У писемних джерелах XIII—XIV ст. зустрічаємо назви «чиновать», «бранина» («брань»), «набійка», які свідчать про володіння техніками узорного ткання, плетіння і обізнаність з допоміжними текстильними техніками.
З розвитком продуктивних сил і поглибленням класового розшарування з-поміж селян вирізнялися найбільш здібні ткачі або й цілі родини ремісників, які спеціалізувалися на виготовленні сукон, полотен, скатертин, коців, крайок тощо. Крім власних потреб, їх виробляли на замовлення і на продаж.
Отже, починаючи з IX—X ст., на ґрунті домашнього традиційного заняття ткацтво перетворюється на окремий вид ремесла і співіснує у двох формах до наших днів.
Ремісники продовжували жити по селах, але більшість із них селилися у містечках і містах поблизу торговельних шляхів, монастирів, феодальних дворів, фільварків, а також працювали у дідичів. Спочатку міські ремісники належали до привілейованої частини населення. З розвитком феодальних відносин вони потрапляли щораз у більшу залежність від двору — змушені були сплачувати податки власними виробами. Сільські ткачі відбували повинність здебільшого лляними і конопляними полотнами, скатертинами, рушниками, деколи вовняними гунями (узорними покривалами, які виконували функції килима) попругами тощо, в той час як міські ремісники — переважно сукнами.
Виділення міського ткацтва в окремий вид ремесла мало велике значення для удосконалення технології ткацького виробництва і поліпшення якості продукції. Завдяки підвищенню продуктивності праці, розвитку виробничих сил, у зв'язку з заміною натуральної ренти на грошову зменшилася залежність ткачів від феодалів, почало розвиватися вільне ремесло. Внаслідок цього у XIII—XVI ст. в Україні сформувалися такі ткацькі осередки, як Київ, Львів, Луцьк, Чернігів, Кам' ... Читать дальше »

Чисте гладкофарбоване або оздоблене візерунками яйце набуло символічного релігійно-обрядового значення ще задовго до християнства. У багатьох народів збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, світла і тепла, навіть зародком усього Всесвіту. Існують також численні варіанти легенд, які пояснюють побутування писанок під час Великодніх свят, пов'язують виникнення традицій писанкарства з євангельськими подіями (страстями Христа) тощо.
Зважаючи на фізичні особливості шкаралупи яйця, середньовічні писанки до наших днів не збереглися. Однак масове розписування яєць в Україні існувало протягом століть. У XIX ст. писанкарство у різних художніх варіантах побутувало на всій території України, про що свідчать давні колекції українських писанок у музеях Києва, Лубен, Львова, Кракова, Варшави, Брно та ін.
Найдавніші писанки зберігаються у фондах Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України і походять із сіл Острів (1882 p., Львівщина), Слобідка (1891 p., Поділля) та ін.
Своєрідні місцеві відміни писанок існували і на початку XX ст. Розрізняють писанки Подніпров'я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Бойківщини, Гуцульщини, Лемківщини тощо. На Слобожанщині й Покутті поширені крапанки, на Бойківщині и Лемківщині — так звані шпилькові й крапанки. Найбільша філігранність орнаментальних мотивів притаманна гуцульським писанкам, виконаним писачком з конусоподібною трубочкою
Писанки виготовляли навесні, перед Паскою, сільські дівчата і жінки, монастирські ченці й іконописці, міські панночки пекарі та ін. Тому й техніка декорування різнилася. На селі яйця фарбували в один колір, інколи продряпували візерунки орнаментували воском і фарбували у кілька кольорів, тоді як у місті вдавалися до різних штучних способів — наклеювали шматки кольорового паперу, фольги, тканини, нитки тощо. Писанки переважно виготовляли для себе і лише зрідка для продажу на ярмарку.
Колись із писанками чинили магічні дії. Для забезпечення урожаю їх на весняного Юрія котили по зеленій пшениці й закопували у землю. Великоднього ранку молоді вмивалися водою, в яку перед тим клали крашанки та срібні монети, що мали надавати сили й краси. Свячені писанки були оберегом житла від грому й вогню, а людей і тварин— від «лихого ока», їх використовували як ліки від деяких захворювань. Писанки служили об'єктом забави для дітей та молоді. З ними влаштовували ігри «невбитки», «навкатки» та ін. З випорожнених писанок, додаючи до них з кольорового паперу хвіст, крила та голівку з тіста, виготовляли так звані голуби. їх, а також писанки, нанизані на шнурочок (здебільшого по три), підвішували поблизу ікон, прикрашаючи таким чином житло.
У 60-х роках XX ст. у зв'язку з посиленням інтересу до народного мистецтва й національної культури відновилося й писанкарство. У Косові, Коломиї та Вижниці навесні, перед Великодніми святами, народні майстри продавали писанки на ярмарках. Так стихійно виник писанкарський промисел, проте спочатку він не сягав далі Прикарпаття. У 70—80-х роках писанки як твори народного мистецтва експонувалися на виставках. З'явилися приватні колекції писанок.
Сьогодні писанкарство збереглося і розвивається завдяки майстрам старшого покоління у багатьох давніх осередках цього виду мистецтва. Писанки продаються на ярмарках, у художніх салонах. Оригінальний орнамент писанок не тільки чарує своєю вишуканістю, мініатюрністю, гармонією колориту, він несе прадавні символи світорозуміння і природи, єднає з традицією минулого. Українська писанка у світі є символом нашого народу.

Традиційною вкраїнською символікою на Новий рік був дідух. Виготовляли його з кулів або ж першого зажинкового снопа. Кільканадцять пучків, окремо обплетених соломинками, ув'язували в пишний вінок. Знизу робили триральчате розгалуження для того, щоб дідух міг рівно стояти. Верхівка новорічного вінка нагадувала конусоподібний сніп з безліччю колосся. Гілки дідуха — а за них правили зібрані докупи пучки, що зверху відповідно розгалужувались,— обрамлювали кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітами — кожен на свій смак й уподобання. У світлицях його ставили напередодні багатої куті. Свою обрядову функцію він виконував протягом усіх різдвяних свят. Це був дійсно високомистецький витвір, що ніскільки не поступався сучасним ялинкам. у
На сьогодні обряди, пов'язані з дідухом, майже втрачені. В окремих варіантах вони збереглися на Прикарпатті та в Карпатах. Кожний етнографічний регіон мав свої різновиди. З цього приводу варто зупинитися на обрядодіях, які побутували в покутян.
Для дідуха тут використовували необмолочений сніп жита, пшениці або вівса. Його заквітчували стрічками та гілками ялиці і ставили в парадному куті. Він символізував спільного предка. Про це підтверджують і народні загадки, в яких збірний образ людини ототожнюється із «солом'яником». До речі, на Поліссі ще й дотепер літні люди, щоб застерегти дітей, аби вони не гралися біля колодязя, приказують: «Не заглядай у криницю, бо тебе затягне туди солом'яний дід».
На Покутті першого нажатого снопа одразу відносили в комору і тримали до Різдва; він власне і виконував роль діда. У зв'язку з цим ще наприкінці минулого століття тут існував звичай колядувати в полі біля першого зжатого снопа, себто Діда.
«Дід,— казали з цього приводу,— то наш предковічний дід». Відтак після Нового року його виносили з хати у двір, де він виконував роль оберігача роду. На Водохреща він мав знову посісти місце на покуті аж до кінця всього зимового циклу.
Паралельно з дідом покутяни готували й бабу. На різдвяний вечір до хати вносили оберемок соломи і застеляли нею долівку. Це означало «зробити бабу».
Близьким до цього дійства є звичай і в гуцулів. На багату кутю газда застеляв стіл отавою, сіном чи соломою. Клав крачуна, який мусив бути в кожній хаті протягом усіх різдвяних свят. Цей обрядовий хліб виготовляли вночі на Різдво. При цьому жінка, яка робила крачуна, мала обов'язково одягти гуню і рукавицю (гола рука, за повір'ям, означала бідність, а крачун символізував достаток). Поруч з крачуном ставили снопа, а під нього клали ярмо, хомут чи кінську збрую та зв'язані перевеслом ложку й виделку.

Різдвяно-новорічна обрядовість українців не обмежувалася лише наведеними вище дійствами. В активному вжитку були й інші символи. Особлива роль належала хатнім прикрасам. Скажімо, напередодні Різдва виготовляли «голубці» у вигляді птахів. Для цього брали шкаралупу з-під яйця, з обох боків робили два отвори і просовували через них кольоровий папір. Такі вироби підвішували до сволока. Як відомо, фігурка птаха ототожнювалася в давніх, зосібна дайбозьких, віруваннях з небесним світилом—сонцем.
Крім «голубців», були досить поширеними на Прикарпатті «павуки» та «їжаки». Стосовно перших, то їх робили із соломи. Зібравшись в одній з осель, юнки — а це було виключно жіноче заняття — заготовляли відповідних розмірів соломинки з цупких стебел. Просовуючи через порожнину нитку, вправні дівочі руки формували з них різноманітні квадратики й кубики. За основу брали найбільшу фігурку. До неї долучали з боків менші «павучки» (іноді в середині центральної фігурки знаходилося кілька мініатюрних ромбиків або квадратиків). Бокові стебла обмотували різноколірним папером або ж пацьорками.
Напередодні Різдва «павуків» підвішували до центрального сволока. Вони трималися на довгій волосинці з конячого хвоста. Таке укріплення потрібне було для того, щоб фігурки постійно крутилися. Завдяки циркуляції повітря — через вхідні двері та з палаючої печі — великий «павук» разом з приправленими до нього близнятами поверталися в різні боки, справляючи враження живої істоти. Особливе захоплення він викликав у дітвори.
Поруч з «павуками» сусідились і «їжаки». їх робили з тіста або глини. У виліплену форму, яка нагадувала однойменну тварину, густо затикали невеличкі колосочки, потім засушували її. Такі мініатюрні іграшки з наїжаченими колючками справді управдрподібнювали дивних звірят. Проте пріоритет у новорічній символіці належав «павукам».
В однієї з власниць солом'яних виробів я запитали, чому їх так називають. Жінка відповіла:
— Хто його знає, може, тому, що за формою вони нагадують павутину...
Справді, ромбикові іграшки вельми подібні до павутини, а сам виріб схожий на павука, що застиг з розчепіреними ніжками в очікуванні здобичі. Та це тільки зовнішні ознаки. Вивчаючи давні символи й вірування, зафіксували народні уявлення про довколишній світ. Павуки, як виявилося, віддавна вважалися бажаними у людській оселі, бо «вони заснували світ». За повір'ям, той, хто вб'є павука, накличе на себе лихо. До обіду заборонялося навіть викидати цих комах із хати; жінка, котра вчинить таку наругу, неодмінно втратить смакові відчуття.
Багатьом, очевидно, відоме повір'я: якщо поруч з вами спустився павучок, то це має віщувати якусь новину. Крім того, вичурність, з якою так екзальтовано виготовляють павуки свої дивовижні мережива, завше викликала симпатію. Завдяки їм домашні санітари убезпечували помешкання від різноманітних шкідників — мух, комарів, мурах тощо.
Павуки, за народним уявленням, уособлювали, крім усього, й працьовитість. Якось хлопчику вельми не хотілося відпасувати в одне зі свят сільську череду корів. Ненька підійшли до нього, мовили багатозначно: - Бач, навіть павучок і той працює в празник. А ми ж люди...
Власне, все це, разом узяте, очевидно, й виробило суспільне уявлення, а відтак і символіку про корисливість павуків. Тому назва новорічного символу цілком видається природною.
На сьогодні ця давня новорічна атрибутика збереглася, як уже мовилося, лише в Прикарпатті та Карпатах. Але пригадується, як у перші повоєнні літа сільській школі влаштовували новорічну ялинку. Тоді годі було думати про фабричні прикраси. Кожен із школярів мусив сам виготовити кілька цяцьок.
Хлопчаки переважно майстрували дерев'яні літаки, картонні рибки й птахи, а дівчатка робили паперові гірлянди та іграшки з соломи. Найбільше було саме «павучків».
У той уже віддалений час не надавали значення цьому явищу. Кати ж нещодавно поцікавились у селян (на жаль, переважна більшість літніх людей-інформаторів уже навічно одійшла) про вироби із соломи, то вони підтвердили, що такі прикраси «колись були у моді на різдвяні свята».
Як відскіпок давнього новорічного релікту на Бойківщині до нашого часу деінде зберігся звичай усвятковувати вікна. Прикраси також робили із різновідтінкових стебел соломи. Пронизуючи тонші пластівці у товщі, виготовляли різноманітні ромбики, кубики чи квадратики і вставляли їх між подвійні вікна. Такі прикраси створювали особливий новорічний настрій, передусім ввечері, коли через вікна проникало світло.
На Покутті, напередодні Водохрещ, робили із соломи хрестики. їх чіпляли біля ікон, обіч віконних рам і дверей. Вони виконували роль оберегів од нечистої сили, котра в дні свят вважалася особливо небезпечною.
Ми зупинився лише на кількох варіантах традиційної української символіки й атрибутики. Звісна річ, у практичному житті їх було значно більше. Стрімкість часу і наша байдужість залишили за межами пам'яті чимало раціонального з попередніх поколінь. Багато чого нам уже ніколи не повернути — воно кануло в Лету. Але й ті сюжети, про які йшла мова, підтверджують давню традицію — виготовлення новорічної атрибутики безпосередньо пов'язане з хліборобськими структурами: дідух — як вінець зібраного врожаю і «павуки», що ототожнювалися не тільки з символічним уявленням про працьовитість, але й виготовлялися з обрядового снопа. Таким чином, увесь комплекс обрядовості — разважальний і ритуально-символічний — був нероздільним; він ув'язував у єдине ціле всю процесуальну і виховну структуру життєдіяльності людини й природи.

Вишитий рушник в Україні посідає особливе місце. Рушники — це символ України, відбиття культурної пам'яті народу, в їх узорах збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», символіка червоного кольору. З літописів відомо, що під час весняних заклинальних обрядів дерева обвішувались «убрусами». Вишиті на них орнаментальні символи відповідали заклинальній символіці родючості. Рушник у давнину відігравав важливу роль, на ньому вишивалися священні язичницькі зображення. Це були «язичницькі іконостаси», сповнені глибокої архаїки.
Впродовж віків рушникам надавалося важливе образно-символічне значення.
Рушник — у свідомості українського народу наділявся широким спектром знакових властивостей і саме тому він являє собою значне непересічне явище духовної культури, будучи етнічним культурним символом України.
Рушники є неодмінними атрибутами народного побуту, весільної обрядовості, вони застосовуються як традиційна окраса житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. Мабуть у всьому декоративному мистецтві немає іншої такої речі, яка концентрувала б у собі стільки різноманітних символічних значень. У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов'язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі. Орнаменти вишивки рушників — це народна пам'ять про життєдайні сили землі та сонця.
Не випадково Леся Українка, вперше відвідавши в Каневі могилу Великого Кобзаря — Тараса Шевченка, поклала йому на могилу власноруч вишитий рушник.
Рушник супроводжував селянина протягом усього життя — і в радості, і в горі. Він завжди був символом гостинності — на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Хліб завжди мав глибоку образну символіку. Коли в Євангелії від Івана читаємо: «Я — хліб життя. Хто приходить до мене — не голодуватиме; хто в мене вірує — не матиме спраги ніколи» (Євангелія від Івана, 6:34), то маємо складне символічне значення й самої речі і слова, що її означає.
Очевидно, символіка хліба як Бога потребувала шанобливого ставлення до нього й вимагала, щоб він ніколи не лежав на «голому», не покритому рушником столі. Саме тому рушником вкривають паски, несучи їх святити до церкви на Великдень.
Рушник виконував і важливу образно-символічну, літургійну роль у християнській обрядовості. Адже важлива роль рушника в ритуалі обмивання ніг, обличчя, рук під час літургії. В апостольських настановах сказано, що диякони повинні служити при таїнстві євхаристії, маючи рушники, хусточки для витирання вуст тих, хто причащається. Орар* диякона нагадує віруючим і про той «лентіон», яким Ісус Христос витирав ноги своїм учням після обмивання. Плат Вероніки і є власне тим священним убрусом, на якому зберігся образ Спаса Нерукотворного. Символіка рушника генетично пов'язана і з омофором, адже за давніми легендами сама Божа Матір власноруч зробила омофор святому Лазару, якого Спаситель воскресив з мертвих.
Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові як пам'ять про дім, побажання щасливого майбутнього в новому житті.

Рідна мати моя, ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Так писав про рушник видатний український поет Андрій Малишко.
Рушники дарувались у дорогу не випадково. За дослідженнями етнографів, семантика рушника (полотна) розкривалась у значенні дороги, пов'язаної із світлим радісним життєвим початком, з одного боку, і переходу в інший світ — з другого.
Існували подарункові рушники, які дарували на пам'ять, зокрема їх використовували під час проводів рекрутів, обвішуючи ними новобранців з голови до ніг на знак побажання щасливої дороги й найскорішого повернення.
Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім ці рушники дарували майстрам.
На них приймали новонароджених, з рушниками проводжали людину в останню путь.
Важлива роль рушника в похоронному обряді пояснюється медіативною роллю, пов'язаною з поєднанням сфер життя і смерті, адже похоронний обряд сприймався як сполучна ланка між ними. Рушник — дорога життя, початок — народження, кінець — завершення життєвого шляху.
Часто перев'язували рушниками корогви, хрести під час походу, процесії чи похорону.
Існував звичай перев'язувати рушником придорожні хрести. За етичними нормами поведінки, їх не займали й лише після того, як вони зовсім були знищені дощем або вітром, прив'язували новий рушник.
Уживалися рушники під час похорону. Іноді ними накривали тіло небіжчика, або клали під ноги; віз, на якому везли домовину, встеляли рушником або килимом. Домовину також прикривали рушником, на який клали хліб. На знак жалоби вивішували на воротах або у вікні рушник. Домовину спускали на рушниках у яму й надмогильний хрест, особливо на похованні хлопця, також перев'язували рушником. Учасників процесії пов'язували хусточками або рушниками.
Існував звичай виготовлення похоронних рушників однією майстринею на все село.
Рушники широко застосовувалися під час народження дитини. На Закарпатті рушник, що слугував для загортання немовлят і перенесення на далеку відстань, звався «гайтка». Перекидаючи через плече, одним кінцем обгортали дитину, а другий закріпляли спереду.
Особливу роль відігравав рушник у весільній обрядовості як один з найважливіших атрибутів. З малечку дівчата вчилися вишивати і прясти, згодом старанно готували собі посаг, ретельно заповнюючи весільні скрині, де серед сорочок, тканих виробів містилося багато вишитих рушників. Кожна дівчина на посаг вишивала не менше 12—14 рушників, а іноді навіть і більше.

А в коморі сволок,
На ньому рушників сорок,
Бежіте, внесіте
Та буярів прикрасіте.

Кількість приготованих дівчиною рушників була ознакою її працелюбності. Якщо про дівчину казали, що вона «рушників не придбала», то йшлося про ледащицю, а якщо «скриня повна рушників», — це свідчило про хазяйновитість нареченої, її заможність, багатство.
Довгими зимовими вечорами збиралася молодь на вечорниці. Дівчата, співаючи, вишивали. Ось як співається у весільних піснях:

Ой ластівонька купалася,
Край бережка сушилася,
Край бережка сушилася.
Дівка Маруся журилася,
Ой ще рушничків не надбала,
А вже Івана сподобала.
Ой ще рушничків не зробила,
А вже Івана полюбила.

У народних піснях, легендах і переказах опоетизовано готування дівчиною рушників до весілля. У вишитих орнаментах вона відтворювала свої думки й почуття, надії і сподівання на щасливу долю.
Рушники дарували старостам, перев'язували через плече, якщо на заручинах доходили згоди. Такі рушники називалися «плечовими».

Та спасибі тобі, моя ненько,
Що будила мене раненько,
А я слухала, вставала
Та рушнички напряла,
По тихому Дунаю білила,
На сухому бережечку сушила,
Своїх старостів дарила.

Або:

Дожинай, доню, та йди додому,
Де є у,тебе аж троє гостей,
Аж троє гостей, всі три старости.
Ой одні стали аж за садами,
А другі стали під воротами,
А треті стали під сіньми кіньми.
Що за садами — тим відказали,
За воротами — тим слово дали,
Під сіньми — рушнички дали.

Коли сватали дівчину, то будучи згодною, вона подавала рушники сватам, які перев'язували їх собі через плече попід ліву руку. За існуючими морально-етичними нормами — це було законним зобов'язанням щодо майбутнього шлюбу. Якщо ж інший парубок відбив дівчину, свати й батько скривдженого молодого мали право йти до суду. В такому разі суддя наказував батькові молодої заплатити скривдженим відшкодування.
У весільних піснях так співається про сватання:

Старостам по рушничку, молодому хусточку.
А вже ж тоді от того не ввиляти,
Щоб старостам рушнички не подавати.
Ой перві прийшли, вона тим одказала,
А других почастувала,
А треті прийшли — тим рушнички дала.
А мій батенько, та як голубонько,
Все мною молодою
Та рушники крає,
Старостам дає —
Мене заручає.

Або:

Ой ти, мати, пораднице в хаті,
Порадь мені, що людям казати?
А чи мені рушники давати,
А чи мені іншого чекати?

Староста під час заручин брав рушник, накривав ним хліб, клав руки наречених і перев'язував рушником. Після розв'язування наречена перев'язувала рушниками старостів. Це супроводжувалося обрядовими піснями:

Рушнички ж мої, рушнички ж мої,
Тонкі та біленькі,
Я ж вас пряла, я ж вас пряла —
Ніченькі не доспала,
Я ж вас робила, я ж вас робила —
Всіх ткачів обносила,
Я ж вас білила, я ж вас білила —
Всі береги обстелила,
Я ж вас дарила, я ж вас дарила —
Всю родину звеселила.

Або:

Ой, ходіть до мене, дружечки,
Подала я за милого рушнички.

В деяких місцевостях України, коли молода йшла просити на весілля, вона перев'язувалася в поясі рушником, іноді з ... Читать дальше »

Після прийняття християнства як нової офіційної релігії в Київській Русі утверджувалися нові панівні ідеї, нові морально-етичні принципи. Разом із запровадженням нової релігії Київською Руссю була сприйнята й візантійська декоративна система оформлення культового богослужіння.
Серед східноєвропейських країн Київська Русь порівняно пізно прийняла християнство і прилучилася до християнської середньовічної культури. Вона отримала християнську іконографію вже як сталу систему, що досягла своєї класичної завершеності у Візантії і на Балканах. Але давньоруські митці замість прямого копіювання стали на шлях активної переробки нового для них християнського надбання, оскільки мали багатовікову традицію слов'янського язичництва.
Пам'ятки давньоруського мистецтва з їхнім потягом до декоративності і глибокої змістовності були скоріше осягненням художнього зразка, запозиченого з Візантії, ніж суворим наслідуванням його системи художньо-пластичного бачення. Насіння, занесене з Візантії, потрапило у благодатний ґрунт, напоєний соками народного розуміння ідеалів краси. Саме завдяки народній творчості, її животворним витокам якраз і не сталося приглушення слов'янської культури, підпадання її під магію візантійського мистецтва. Це був творчий імпульс, який стимулював розквіт самобутньої культури.
Київська Русь, прийнявши християнство, запозичила і звичай прикрашати дорогими тканинами інтер'єри храмів, шити літургійний одяг. Переливи дорогоцінних тканин, затканих або гаптованих золотом, монументальність їхніх орнаментів, яскравість кольорів — усе це створювало відчуття надзвичайної святковості, розкоші, підкреслювало урочистість церемоній, їхній небуденний характер. Сьогодні важко відтворити повну картину літургійного шитва періоду Київської Русі через фрагментарність виявлених гаптованих речей, не завжди зрозумілого їх функціонального призначення в богослужінні того часу. Але численні літописні відомості про церковні тканини є свідченням широкого розвитку літургійного шитва. Це насамперед згадки про «індитью» — напрестольний одяг, «завіси», що використовувались у вівтарі навколо ківорія, «плати служебні», тобто воздухи для Святих Дарів, «паволоки» — тонкі, прозорі, оздоблені золотом тканини тощо.
Літописи часто згадують твори шитва у зв'язку з дарами, пожежами або пограбуванням. Саме з таких повідомлень дізнаємося про наявність у церквах Путивля, Києва та інших міст дорогоцінних творів літургійного шитва. Так, під 1146 роком згадується, що під час пограбування Путивля загинули «іньдитья бЪ и платы сло-ужєбныя, а все шито золотомъ». 1164 року записано «и присла цар дары многы Ростиславу, оксамиты и паволоки и вся оузорочь разноличная». Серед дарів князя Володимира Васильковича різним церквам під 1288 роком перелічуються дари у Володимирі та Любомлі «и завЪсы золотом шиты».
Шитво потрапляло на Русь і як здобич. Так, під 907 роком, говорячи про повернення Олега з Царгорода до Києва, літопис повідомляє: «И приде Олегь к Києву, неся злато, и паволоки, и овощи, и вина, и всякое оузорочье». Паволоки згадуються на рівні із золотом, що доводить, як дорого й високо вони цінувалися. Про паволоки згадує видатний давньоруський письменник і мандрівник Данило Заточник: «Паволока расшитая разноцветными шелками красоту свою показывает».
1037 року в Києві постав величний Софійський собор, який утверджує київську святиню на противагу Софії Константинопольській і звеличує владу київського князя. Софія стає центром громадського, політичного й культурного життя. Всередині храм був надзвичайно пишно прикрашений. Серед мерехтіння мозаїк, соковитих фресок, орнаментів різьблення на камені виокремлювалися також і вишиті тканини. Це знайшло відображення в літописі під 1037 роком: «и украсию всякою красотою, золотом и камєниєм многоцєнным и паволоками». Візантійський звичай з нагоди свят виставляти в соборі дорогоцінний одяг знайшов своє відображення в храмах Володимира й Києва. «Порти», тобто дорогоцінний одяг, який князі дарували до церкви на честь якоїсь події або як пам'ять про себе, зберігалися в соборі. Дорогоцінні тканини та облачення соборної ризниці під час урочистих свят вивішували на «две верви» між північними й південними вратами храму.
Золоте шитво було дуже поширене серед знаті й високо цінувалося сучасниками. Гапти часто описують і згадують у літописах нарівні зі значними політичними подіями. Літописи, крім повідомлення про загибель творів золотного шитва, перелічують і різноманітні речі, гаптовані золотом, що свідчить про їх широке побутування.
Крім виробів золотного шитва, які високо цінувались і зберігались у соборах, літописи згадують і тих, хто створював їх. Так, у XI столітті Анна-Янка, сестра Володимира Мономаха, дочка великого князя Всеволода «из грек», яка прийняла постриг у створеному її батьком Андріївському монастирі в Києві, організувала школу, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом. Анна, дружина Рюрика Ростиславовича, вишивала для своєї родини і для оздоблення церков: «Сама прилєжала трудамъ и рукодєлиємъ швєниєм золотом и сєрєбром, яко для сєбя и дєтєй своих, пачє жє для монастыря Выдубєцкого». У княжих родинах жінки захоплювалися гаптуванням і шитвом коштовним камінням і перлами. Використовуючи працю й інших жінок, вони створювали власні майстерні. Така князівська майстерня відома за часів Андрія Боголюбського.
Видатною пам'яткою давньоруського шитва є зображення Оранти з двома янголами, а також п'ятьох фігур святих, що були знайдені під час розкопок у Софії Київській. Шитво виконане місцевими майстринями в XIII столітті. Воно вирізняється художньою завершеністю, одухотвореністю образів і високою професійною майстерністю. Рафіноване відчуття лінії, витонченість кольору і водночас виняткова урочистість і велич дають підставу віднести його до вершин декоративного мистецтва столичної школи шитва. Центральне місце в композиції належить фігурі Богоматері з піднятими руками, в довгому вузькому одязі, її плечі й голову вкриває мафорій. Обабіч зображено на повний зріст янголів із складеними крилами. В руках кожний тримає жезл із проквітлим кінцем.
Одяг янголів вирішено на зіставленні золота і срібла. Саме їхня мінлива гра, переливи блиску відіграють головну роль у художньому вирішенні образів у цілому. Особливий інтерес становить фігура святого Григорія, яка найкраще збереглася. Постать має легкі, граціозні пропорції, обличчя вишите світлим шовком з яскравим виділенням червоним шовком губ, з чітким підкресленням лінії брів, що майже під прямим кутом переходять до лінії носа. Бганки одягу персонажів підкреслено тонкими лініями, які відтворюють рух тканини, що надає їм чіткості і графічності. Лаконізм силуетів, їхня виразність, граціозність і артистизм володіння лінією виявляють широку освіченість майстринь, високу їхню професійну підготовку, глибоку обізнаність як з іконописом, так і з найкращими досягненнями галтувального мистецтва в цілому.
Зображення «священного дерева» дає зразок розвинутого рослинного мотиву з прямим центральним стовбуром, що виростає із землі й закінчується п'ятипелюстковою квіткою і загнутими гілками. Наявність цього сюжету є свідченням поступового наповнення світу язичницької міфології новими, християнськими образами. Зберігає значення язичницьке «дерево життя», але воно вже християнізується, стаючи «деревом раю», хоча його функції близькі до значення старого «дерева життя».

Гончарство — виготовлення з опаленої гончарної глини різноманітних виробів, зокрема посуду, кахлів, іграшок тощо. Це досить стародавнє ремесло виникло в епоху неоліту, а згодом стало різновидом народного мистецтва. Глина є пластичною під час формування і досить твердою після випалу (близько 900°). Має широкий спектр природних барв — від білої, кремової, охристої до червоної, коричневої і темно-сірої. Чарівного ефекту гончарним виробам надають керамічні фарби, виготовлені з кольорової глини (ангоби), а також прозорі та декоративні поливи (глазурі).
Первісні гончарі формували вироби вручну, обліплюючи кошичок, камінь, дерев'яну форму скибками глиняної маси завтовшки в палець або обкручуючи за спіраллю стрічку глини, поступово зліплюючи і вивершуючи конусоподібну посудину з гострим дном. Посуд виходив товстостінний, з порушенням округлості та силуету форми. Однак ця примітивна стародавня техніка витримала конкуренцію з гончарним кругом і була добре відома слов'янам.
Винахід гончарного круга (IV тис. до н. є.), спочатку ручного й повільнообертового, а у середньовіччі швидкісного, з ножним приводом, став переворотом у розвитку гончарного ремесла. Техніка точення на крузі давала змогу не лише збільшити випуск продукції, а й поліпшити її художній рівень. Посуд, виготовлений на крузі, досить легкий, тонкостінний, з гармонійно-симетричними обрисами форми, чіткими орнаментальними смугами, лініями тощо.

У гончарстві народні майстри користувалися кількома техніками декорування: ритування, глянсування, ріжкування, фляндрування, штампик і ліплення.
Ритування («уріз», продряпування, гравіювання) — це спосіб нанесення заглибленого жолобка дерев'яною паличкою або цвяхом на поверхню сирого черепка.
Глянсування, або лощення, роблять гладким предметом (переважно камінчиком) по сухому черепку лінії, смуги тощо.
При ріжкуванні ріжок наповнюється ангобом. У маленький отвір у його нижній частині вкладається гусяче перо або скляна трубочка, і цівка ангобу лягає на поверхню виробу. У сучасних техніках ріжок замінений на гумову грушу. Ріж кування майстри проводять прямі й хвилясті лінії, наносять цятки, розетки, листочки та інші орнаментальні елементи.
Фляндрування — це з'єднання за допомогою гострого предмета трьох або чотирьох стрічок ангобів, подібно до мармурових розводів, — чітких і зигзагоподібних.

У гончарстві сьогодні розрізняють чотири роди виробів: посуд різноманітного призначення; сакральні предмети (хрести, ікони, свічники тощо); іграшки; предмети для обладнання житла (кахлі, вази, підвазонники тощо).
З утворенням Давньоруської держави у X ст. поступово зростає виробництво гончарного посуду, особливо у містах. На виробах з'являється спочатку непрозора, а згодом прозора полива. Давньоруські гончарі здебільшого виготовляли корчаги для зберігання зерна, миски, горщики, кухлі та глечики.
У XIV ст. переважно виробляли дешевий і зручний сірий посуд для приготування страв. Його оздоблювали лощенням і дерев'яними штампиками-кілочками у вигляді кружалець з промінчиками, зірочками, зубчиками, ласточками тощо.
У XVII—XVIII ст. українське гончарство набуло вищого рівня розвитку. Вироби розписували ангобами та емалями (керамічна склоподібна фарба), що дало змогу перейти до багатоколірності. Чільне місце посіли рослинні, квіткові орнаменти, фігурні зображення, передусім на мисках та кахлях. У цей час з-поміж численних полтавських осередків гончарства, таких як Глинськ, Зіньків, Миргород, Ромни, найвизначнішим була Опішня. Тут 1786 р. близько 200 ремісників виготовляли різноманітний святковий посуд для напоїв: дзбанки, баклаги, барильця, куманці та декоративний посуд скульптурного характеру: баранці, леви, коники, півні тощо, оздоблені квітковим орнаментом. У Глинську завдяки творчості родини Сулимів провідною технікою розпису стала фляндрівка іноді у поєднанні з квітковими мотивами.
Подніпровські гончарні осередки — Дибинці, Канів, Ревівка (затоплена Кременчуцьким водосховищем), Сунки, Цвітна та ін. — славилися не лише добротним мальованим ужитковим посудом, а й фігурним для напоїв (у вигляді тварин і птахів).
На Поділлі гончарний посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Летичеві, Смотричі та ін. Бубнівська кераміка, опріч чітких рослинних візерунків, мала ліплені фігурки пташок на покришках дзбанків, ринок тощо.
Провідними осередками гончарства в Західній Україні були Потелич, Яворів, Коломия, Пустинь, Мукачеве та ін. У Коломиї гончарний цех створений 1661 p. Крім посуду, тут виробляли свічники і кахлі, прикрашені фляндрівкою та ріжкуванням.
У XIX ст. вироби кожного району гончарного промислу набували певних особливостей, які залежали від природних якостей матеріалів, технічного рівня виробництва, місцевих традицій тощо.
Своєрідністю відзначалися вироби опішнянських гончарів. Так, Федір Червінка, крім гравіювання по вологому черепку, наліплював рельєфні орнаментальні мотиви; Василь Поросний у плетиво мальованого рослинного орнаменту вводив казкових звірів та птахів.
Серед подільських гончарів вирізнялися Андрій Гончар (с. Бубнівка), який перший запровадив у своєму селі виробництво червоного мальованого посуду; Петро Лукашенко і Павло Самолович (с. Бар) оздоблювали миски тематичними фігурними композиціями; Яків Бацуца (с. Адамівка) своїм неполиваним посудом кулястоподібних форм, розписаним силуетними фігурками, набув популярності далеко за межами України.
У XIX ст. на Гуцульщині провідними осередками гончарства стали Косів і Пістинь. Косівська кераміка здобула славу завдяки самобутній творчості Олекси Бахметюка. Його батько Петро Бахметюк виготовляв неполиваний посуд. Юнаком Олекса навчався і працював у відомого майстра-кахляра Івана Баранюка з предмістя Косова — Москалівки. Власна творчість Олекси Бахметюка в успадкованій від батька майстерні відзначається оригінальним розписом посуду і кахлю. Його орнаментика багатопелюсткові квітки, трикутне листя, грона винограду, пташки на гілках, коні, кози, олені. Сміливо розбудовані квіткові мотиви тут називали «бахмінщиною».
З пістинським осередком гончарства пов'язана праця відомих гончарних родин: Волощуків, Зондюків, Кошаків, Михалевичів, Тимчуків та ін. Вони здебільшого виготовляли мальовані миски, тарелі й дзбани. Крім цього, Петро Тимчук виробляв оригінальні фігурки кіз, баранів, оленів із горщиками на спині — для кімнатних квітів.
Посуд різноманітного призначення і форми виготовляли у давніх гончарних центрах Львівщини — Гавареччині, Глинську, Лагодові, Сасові, Сокалі, Шпиколосах, Яворові та ін.
У 20—30-х роках XX ст. народна кераміка Адамівки, Бару, Дибинців, Опішні, Шатрищ та інших відомих осередків нічим не відрізнялася від виробів кінця минулого століття. Щоправда, примусова колективізація в Україні завдала значної шкоди гончарному промислу. Спроби заснувати у багатьох сільських осередках гончарні артілі зазнали невдач. Різко скоротилася кількість кустарів-гончарів, оскільки усі працездатні селяни мусили працювати у колгоспах.
Певного пожвавлення гончарство набуло у повоєнні десятиріччя. Нестача ужиткового посуду спричинила до швидкого відновлення виробництва кераміки в Опішні, Василькові, Валках. Водночас створювали гончарні артілі в давніх осередках — Дибинцях, Барі, Бубнівці, Адамівці, Смотричі, Косові та ін. Тут працювали видатні народні майстри: Гаврило Пошивайло (Опішня), брати Герасименки (Бубнівка), Олександра Пиріжок (Адамівка), Григорій і Павлина Цвілинки (Косів) та ін.
У 60-х роках ще діяли осередки сірої кераміки (Городище Полтавської області. Шатрище Сумської, Плахтянка Київської, Пастирське Черкаської, Шпиколоси і Гавареччина Львівської), уся краса якої зосереджувалася у її формі, а нескладний лискучий візерунок підкреслював виразність та шляхетність виробу.
У 70—80-х роках українське гончарство поволі занепадає. усе менше залишалося досвідчених гончарів. Натомість ставали до ладу напівмеханізовані керамічні цехи і заводи для вироблення масової продукції, що імітує народні гончарні вироби. До традицій народного гончарства звертаються художники-керамісти Києва, Львова та Одеси.