XIX

До 12 августа никто из оккупантов в Лермонтовскую усадьбу не заходил. В этот день рано утром, на улице против музея остановилась немецкая машина. Затем раздался громкий стук в калитку. М.Ф. Николева открыла. Вошел гитлеровский офицер с переводчиком.

Немцы осмотрели усадьбу и заявили, что введут во двор свои машины. Пока мы доказывали, что дворик музея, весь заросший розами и георгинами, слишком для этого мал, грузовики уже въезжали, подминая колесами цветущие кусты. Две машины разместились во дворе, две, обивая бортами стену «Домика», пытались въехать в сад. Убедившись, что больше машин здесь не удастся поместить, оккупанты начали устраиваться по-своему.

На левом каменном столбе ворот фашисты прикрепили табличку с изображением двух скрещенных лошадиных голов на желтом фоне. Внизу стоял войсковой номер – «506».

А на дверях музея «Домика» появилась наклейка с надписью на русском языке: «Вход в эту квартиру запрещен под строгой ответственностью». И ниже – по-немецки: «Это помещение конфисковано полицией. Вход карается штрафом».

Первую комнату «Домика», бывшую при Лермонтове приемной, фашисты превратили в свою канцелярию. На все остальные комнаты, которые, кроме кабинета, были заселены, немцы пока не покушались.

22 августа машины части «506» из Лермонтовской усадьбы уехали. Во дворе и в саду все было вытоптано, залито горючим, от которого погибли бережно ухоженные растения. Но тем, что было, в «Домике» до их прихода, эти передовые части захватчиков не интересовались. В этот же день во двор музея въехала легковая машина. В ней сидел офицер, который пожелал поставить машину в саду. Пробираясь через проход между музеем и большим домом, машина зацепилась за угол «Домика» и обила его. Немец прожил в своей машине три дня, в «Домик» не заходил. Не проявляли к нему интереса и последующие «постояльцы»...

Но время шло, и вот 16 сентября случилось» то, чего мы все время напряженно ожидали и боялись. В «Домик» явился какой-то фашистский «чин» с переводчиком и потребовал показать ему фонды музея. Ему показали экспонаты, сложенные в одной из комнат большого дома: это были вещи, не имевшие особой ценности, в основном фотокопии и репродукции.

– Где подлинники? – спросил оккупант. – Где картины? Письма Лермонтова?

Мы ответили, что подлинников лермонтовских рукописей и живописных работ в Пятигорске никогда не было.

– А где же они?

– В Москве, в Ленинграде...

Даже не окончив осмотра, а лишь небрежно порывшись в экспонатах, «чин» ушел. Интерес к музею у него пропал.

В начале сентября в той комнате музея, где в течение десяти дней была канцелярия части «506», фашисты поставили на постой своих солдат. В Лермонтовской усадьбе раздавались звуки губной гармошки, пьяные песни. «Носители нового порядка» чувствовали себя победителями.

Жизнь проходила в постоянной тревоге... Из Кисловодска мы получили известие, что зверски убита гитлеровскими оккупантами бывшая сотрудница музея – Нина Исааковна Бронштейн – талантливый исследователь в области лермонтоведения, отзывчивый, чудесный товарищ (она осталась в Кисловодске с больными стариками-родителями).

Через некоторое время после «визита» фашистского оккупанта, интересовавшегося экспонатами музея, «Домиком» решил заняться городской бургомистр.

– Есть приказ открыть музей, – заявили в городской управе сотрудникам «Домика». – Немцы, носители высшей культуры, желают, чтобы функционировали все культурные учреждения города.

Ссылаясь на то, что в музее находятся на постое солдаты, мы сказали, что открыть музей невозможно. Решено было прибегать ко всяким проволочкам... Семья нашего друга – доктора – утаила от немцев радиоприемник, и мы с большими предосторожностями слушали иногда по ночам Москву1, нетерпеливо ждали сообщений. Голос Москвы поддерживал веру в скорое освобождение.

Фашисты вывели из музея солдат. Тех, кого мы поселили в «Домике», приказали выселить немедленно. «Домик» был освобожден: кое-кто устроился у соседей, а сотрудники перешли в большой дом. М.Ф. Николева (кстати, она ночевала на балконе «Домика», присматривая за экспонатами, зарытыми в бомбоубежище в саду) заняла подвальную комнату, что, как оказалось впоследствии, было весьма предусмотрительно.

Почему же вы теперь не открываете музей?- допрашивали нас у бургомистра.

Нужен ремонт. Стены обезображены. Постой солдат привел дом и усадьбу в запущенное состояние.

Городская управа сделала небольшой ремонт. Прошло еще несколько дней. В музей явился заведующий школьным отделом городской управы (музеи были подчинены этому отделу) и настоятельно потребовал открытия «Домика».

– Что же еще мешает вам открыть музей? – спрашивал он.

Было ясно, что тянуть больше нельзя. Нельзя допустить, чтобы на территории музея с укрытыми его экспонатами и ценностями Ростовского музея начали распоряжаться ставленники врага.

25 октября, через два с половиной месяца после начала оккупации Пятигорска, «Домик» был открыт. На стенах его была размещена часть оставшихся незахороненными экспонатов.

Была тревога, что вдруг в «Домик» потянутся любопытствующие фашисты. И что же оказалось? «Домик» опять-таки был нужен своим людям, тем, кто искал в его стенах, в творчестве Лермонтова духовную поддержку, подтверждение тому, что русский народ не сломить, что гений его не умирает... Приходили эвакуированные ленинградцы (их много было в Пятигорске), приходили местные жители…Пятигорцев было особенно много. Видимо, каждому из них хотелось воочию убедиться, что «Домик» цел.

719 человек побывали в музее за те сорок два дня, что он был открыт в этот период оккупации. Немцев прошло всего 44 – их сотрудники считали отдельно.

Фашистов не интересовали ни Лермонтов, ни его творчество, меньше всего интересовал их «Домик». Приходили, думая найти ценные картины или вообще «развлечься», и уходили разочарованные.

Из оккупантов, побывавших в Лермонтовской усадьбе, поэзию Лермонтова знал только немецкий литератор фон Фегезак (по его словам, он перевел на немецкий язык стихотворение Лермонтова «Выхожу один я на дорогу...»).

Генерал армии И.В. Тюленев в своих мемуарах «Через три войны» вспоминает: «11-го января 1943 года передовые части Закавказского фронта вступили в Пятигорск. Один из фронтовых писателей, шедший с нами, рассказывал мне:

Вместе с сержантом-разведчиком мы, прежде всего, устремились на Лермонтовскую улицу, к домику, где умер Лермонтов. Хотелось поскорее проверить, уцелела ли эта святыня, дорогая сердцу каждого советского человека, не надругались ли над ней гитлеровцы. На дверях домика увидели проштемпелеванный листок: «Реквизировано и взято под охрану штабом Розенберга и местной комендатурой. Согласовано с Высшим командованием армии. Вход в здание и снятие печати запрещено». «Что за притча? – думаю. – Откуда такое бережное отношение к реликвиям русской культуры у тех, кто осквернил яснополянскую святыню, разграбил музей – дом Чайковского в Клину!» А дело объяснялось просто. 4 сентября «Домик Лермонтова» посетил нацистский писатель Зигфрид фон Фегезак, заявивший, что отныне «Домик» будет содействовать ознакомлению немцев (фашистов, то есть) с русской литературой и даст понятие о России. Сам же фон Фегезак стал допытываться у сотрудниц музея, где находятся рукописи Лермонтова и другие ценные экспонаты. Ему не терпелось завладеть этими сокровищами – отсюда его беспокойство и за сохранность «Домика».

Фронтовой писатель в горячей боевой обстановке, видимо, информировал И.В. Тюленева не совсем точно. Фон Фегезак побывал в «Домике» мимоходом, когда в нем еще стояли немецкие солдаты и никаких мер для содействия в ознакомлении фашистов с русской литературой в стенах «Домика» не предпринимал. А чем обернулось «бережное отношение» оккупантов к «Домику», будет рассказано дальше.

Зимой 1942 года, когда начался разгром фашистских армий под Сталинградом, когда части Советской Армии перешли на Кавказе в развернутое наступление я начали теснить врага, фашисты закрыли «Домик» для посетителей. 20 декабря в него были внесены ящики с экспонатами Ростовского музея изобразительных искусств.

Подробная история сохранения на территории Лермонтовской усадьбы экспонатов Ростовского музея имеет к теме данной книги лишь косвенное отношение. Не останавливаясь, поэтому, на ней детально, для ясности следует все же сказать, что ростовские экспонаты были обнаружены фашистскими оккупантами и опечатаны как военные трофеи, упомянутые в мемуарах генерала И.В. Тюленева «штабом Розенберга» в сентябре 1942 года.

Только по окончании войны мы узнали, что местонахождение Ростовского музея стало известно фашистам от бывшего сотрудника Ростовского областного Комитета по делам искусств В.Д. Глянько, который занимал во время оккупации Ростова ... Читать дальше »

XIX

До 12 августа никто из оккупантов в Лермонтовскую усадьбу не заходил. В этот день рано утром, на улице против музея остановилась немецкая машина. Затем раздался громкий стук в калитку. М.Ф. Николева открыла. Вошел гитлеровский офицер с переводчиком.

Немцы осмотрели усадьбу и заявили, что введут во двор свои машины. Пока мы доказывали, что дворик музея, весь заросший розами и георгинами, слишком для этого мал, грузовики уже въезжали, подминая колесами цветущие кусты. Две машины разместились во дворе, две, обивая бортами стену «Домика», пытались въехать в сад. Убедившись, что больше машин здесь не удастся поместить, оккупанты начали устраиваться по-своему.

На левом каменном столбе ворот фашисты прикрепили табличку с изображением двух скрещенных лошадиных голов на желтом фоне. Внизу стоял войсковой номер – «506».

А на дверях музея «Домика» появилась наклейка с надписью на русском языке: «Вход в эту квартиру запрещен под строгой ответственностью». И ниже – по-немецки: «Это помещение конфисковано полицией. Вход карается штрафом».

Первую комнату «Домика», бывшую при Лермонтове приемной, фашисты превратили в свою канцелярию. На все остальные комнаты, которые, кроме кабинета, были заселены, немцы пока не покушались.

22 августа машины части «506» из Лермонтовской усадьбы уехали. Во дворе и в саду все было вытоптано, залито горючим, от которого погибли бережно ухоженные растения. Но тем, что было, в «Домике» до их прихода, эти передовые части захватчиков не интересовались. В этот же день во двор музея въехала легковая машина. В ней сидел офицер, который пожелал поставить машину в саду. Пробираясь через проход между музеем и большим домом, машина зацепилась за угол «Домика» и обила его. Немец прожил в своей машине три дня, в «Домик» не заходил. Не проявляли к нему интереса и последующие «постояльцы»...

Но время шло, и вот 16 сентября случилось» то, чего мы все время напряженно ожидали и боялись. В «Домик» явился какой-то фашистский «чин» с переводчиком и потребовал показать ему фонды музея. Ему показали экспонаты, сложенные в одной из комнат большого дома: это были вещи, не имевшие особой ценности, в основном фотокопии и репродукции.

– Где подлинники? – спросил оккупант. – Где картины? Письма Лермонтова?

Мы ответили, что подлинников лермонтовских рукописей и живописных работ в Пятигорске никогда не было.

– А где же они?

– В Москве, в Ленинграде...

Даже не окончив осмотра, а лишь небрежно порывшись в экспонатах, «чин» ушел. Интерес к музею у него пропал.

В начале сентября в той комнате музея, где в течение десяти дней была канцелярия части «506», фашисты поставили на постой своих солдат. В Лермонтовской усадьбе раздавались звуки губной гармошки, пьяные песни. «Носители нового порядка» чувствовали себя победителями.

Жизнь проходила в постоянной тревоге... Из Кисловодска мы получили известие, что зверски убита гитлеровскими оккупантами бывшая сотрудница музея – Нина Исааковна Бронштейн – талантливый исследователь в области лермонтоведения, отзывчивый, чудесный товарищ (она осталась в Кисловодске с больными стариками-родителями).

Через некоторое время после «визита» фашистского оккупанта, интересовавшегося экспонатами музея, «Домиком» решил заняться городской бургомистр.

– Есть приказ открыть музей, – заявили в городской управе сотрудникам «Домика». – Немцы, носители высшей культуры, желают, чтобы функционировали все культурные учреждения города.

Ссылаясь на то, что в музее находятся на постое солдаты, мы сказали, что открыть музей невозможно. Решено было прибегать ко всяким проволочкам... Семья нашего друга – доктора – утаила от немцев радиоприемник, и мы с большими предосторожностями слушали иногда по ночам Москву1, нетерпеливо ждали сообщений. Голос Москвы поддерживал веру в скорое освобождение.

Фашисты вывели из музея солдат. Тех, кого мы поселили в «Домике», приказали выселить немедленно. «Домик» был освобожден: кое-кто устроился у соседей, а сотрудники перешли в большой дом. М.Ф. Николева (кстати, она ночевала на балконе «Домика», присматривая за экспонатами, зарытыми в бомбоубежище в саду) заняла подвальную комнату, что, как оказалось впоследствии, было весьма предусмотрительно.

Почему же вы теперь не открываете музей?- допрашивали нас у бургомистра.

Нужен ремонт. Стены обезображены. Постой солдат привел дом и усадьбу в запущенное состояние.

Городская управа сделала небольшой ремонт. Прошло еще несколько дней. В музей явился заведующий школьным отделом городской управы (музеи были подчинены этому отделу) и настоятельно потребовал открытия «Домика».

– Что же еще мешает вам открыть музей? – спрашивал он.

Было ясно, что тянуть больше нельзя. Нельзя допустить, чтобы на территории музея с укрытыми его экспонатами и ценностями Ростовского музея начали распоряжаться ставленники врага.

25 октября, через два с половиной месяца после начала оккупации Пятигорска, «Домик» был открыт. На стенах его была размещена часть оставшихся незахороненными экспонатов.

Была тревога, что вдруг в «Домик» потянутся любопытствующие фашисты. И что же оказалось? «Домик» опять-таки был нужен своим людям, тем, кто искал в его стенах, в творчестве Лермонтова духовную поддержку, подтверждение тому, что русский народ не сломить, что гений его не умирает... Приходили эвакуированные ленинградцы (их много было в Пятигорске), приходили местные жители…Пятигорцев было особенно много. Видимо, каждому из них хотелось воочию убедиться, что «Домик» цел.

719 человек побывали в музее за те сорок два дня, что он был открыт в этот период оккупации. Немцев прошло всего 44 – их сотрудники считали отдельно.

Фашистов не интересовали ни Лермонтов, ни его творчество, меньше всего интересовал их «Домик». Приходили, думая найти ценные картины или вообще «развлечься», и уходили разочарованные.

Из оккупантов, побывавших в Лермонтовской усадьбе, поэзию Лермонтова знал только немецкий литератор фон Фегезак (по его словам, он перевел на немецкий язык стихотворение Лермонтова «Выхожу один я на дорогу...»).

Генерал армии И.В. Тюленев в своих мемуарах «Через три войны» вспоминает: «11-го января 1943 года передовые части Закавказского фронта вступили в Пятигорск. Один из фронтовых писателей, шедший с нами, рассказывал мне:

Вместе с сержантом-разведчиком мы, прежде всего, устремились на Лермонтовскую улицу, к домику, где умер Лермонтов. Хотелось поскорее проверить, уцелела ли эта святыня, дорогая сердцу каждого советского человека, не надругались ли над ней гитлеровцы. На дверях домика увидели проштемпелеванный листок: «Реквизировано и взято под охрану штабом Розенберга и местной комендатурой. Согласовано с Высшим командованием армии. Вход в здание и снятие печати запрещено». «Что за притча? – думаю. – Откуда такое бережное отношение к реликвиям русской культуры у тех, кто осквернил яснополянскую святыню, разграбил музей – дом Чайковского в Клину!» А дело объяснялось просто. 4 сентября «Домик Лермонтова» посетил нацистский писатель Зигфрид фон Фегезак, заявивший, что отныне «Домик» будет содействовать ознакомлению немцев (фашистов, то есть) с русской литературой и даст понятие о России. Сам же фон Фегезак стал допытываться у сотрудниц музея, где находятся рукописи Лермонтова и другие ценные экспонаты. Ему не терпелось завладеть этими сокровищами – отсюда его беспокойство и за сохранность «Домика».

Фронтовой писатель в горячей боевой обстановке, видимо, информировал И.В. Тюленева не совсем точно. Фон Фегезак побывал в «Домике» мимоходом, когда в нем еще стояли немецкие солдаты и никаких мер для содействия в ознакомлении фашистов с русской литературой в стенах «Домика» не предпринимал. А чем обернулось «бережное отношение» оккупантов к «Домику», будет рассказано дальше.

Зимой 1942 года, когда начался разгром фашистских армий под Сталинградом, когда части Советской Армии перешли на Кавказе в развернутое наступление я начали теснить врага, фашисты закрыли «Домик» для посетителей. 20 декабря в него были внесены ящики с экспонатами Ростовского музея изобразительных искусств.

Подробная история сохранения на территории Лермонтовской усадьбы экспонатов Ростовского музея имеет к теме данной книги лишь косвенное отношение. Не останавливаясь, поэтому, на ней детально, для ясности следует все же сказать, что ростовские экспонаты были обнаружены фашистскими оккупантами и опечатаны как военные трофеи, упомянутые в мемуарах генерала И.В. Тюленева «штабом Розенберга» в сентябре 1942 года.

Только по окончании войны мы узнали, что местонахождение Ростовского музея стало известно фашистам от бывшего сотрудника Ростовского областного Комитета по делам искусств В.Д. Глянько, который занимал во время оккупации Ростова ... Читать дальше »

Более двух столетий отделяют нас от того времени, когда жил и творил классик украинской литературы Иван Петрович Котляревский. Его основное произведение, — травестийная поэма «Энеида». Первая часть была издана в 1798,— испытание временем более чем достаточное. И думается, читатель и в наши дни, отнесется к произведению Котляревского не как к музейному экспонату, а как к памятнику подлинно живой поэзии. Читатель почувствует в нем «душу живую» и даже в какой-то мере созвучную чувствам и мыслям людей, переживших подлинно величайший переворот в истории человечества.

И.П. Котляревский занял прочное место в истории украинской литературы, и недаром его величали «отцом» («батьком»), зачинателем. Немало панегириков ему было написано украинскими писателями — и стихами и прозою. Изучали источники его произведений, сопоставляли их со всем, что походило на них в украинской, русской и зарубежных литературах. Изучали ритмику «Энеиды», ее поэтический язык. Изучали сценическую историю пьесы Котляревского «Наталка Полтавка», определяли ее место в истории украинской драматургии. Обращались к водевилю Котляревского «Солдат-чародей», подыскивали его источники во французской литературе, в украинском фольклоре, в русской литературе XVIII века.

Исследовали влияние Котляревского на ближайшую к нему и позднейшую украинскую литературу. Термин «котляревщина» то утверждался по отношению к эпигонскому украинскому бурлеску двадцатых — тридцатых годов XIX века, то исчезал и вновь появлялся, чтобы окончательно исчезнуть и освободить автора «Энеиды» от ответственности за бездарных подражателей.

Уважение к Котляревскому за сто лет, которые прошли с момента опубликования первой его биографии (С.П. Стеблин-Каминского), могло бы отлиться раз навсегда в стойкие формы, оживляясь изредка частными научными спорами о генезисе его поэмы и о ее тексте, спорами не для публики, а для специалистов.

И тем не менее остался еще ряд вопросов, не до конца решенных, и среди них главный: чем же все-таки объясняется исключительный успех «Энеиды» у современников и столь длительная жизнь ее в памяти широкого круга читателей — вплоть до наших дней?

Трудно было бы представить себе, например, русского читателя, который, не будучи литературоведом, ради удовольствия стал бы перечитывать русскую пародийную поэму Н. Осипова и А. Котельницкого «Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку» (1791 — 1796). Она считается прототипом поэмы Котляревского и совпадает с украинской «Энеидой» в общем замысле, отдельных эпизодах и даже некоторых стихах. Вполне возможно, что Котляревский знал такую же, еще более старую поэму французского писателя Скаррона («Травестированный Вергилий», 1648—1652) и немецкую «Приключения благочестивого язычника Энея» (1784 — 1788) Блюмауэра.

Но в отличие от этих произведений «Энеида» Котляревского живет. В эпоху, когда знание античной мифологии и поэзии было обязательным для всякого школьника, такого рода травестирования возбуждали интерес, казались смешными. Но не забыта поныне поэма Котляревского, продолжает жить ее герой Эней, «парубок бедовый», который в ходе поэмы превращается в отважного казака — «лицаря», стоящего перед нами прямым, как сосна, величавым, бывалым и «тертым».

Так продолжает жить на сцене простая и волнующая пьеса Котляревского «Наталка-Полтавка». Таков суд истории, суд читателей и зрителей, а ведь именно в них и живет своей второй жизнью творчество поэтов.

Чем же так прочно привязал к себе Котляревский читателей? Традиционной стала мысль о том, что значение травестированных (героико-комических) поэм,— в том числе и пародий на «Энеиду», между прочим,— в борьбе их авторов против традиций французского классицизма. Но в украинской литературе классицистские традиции почти не имели места. В этом случае достоинства поэмы видят в ее юморе, народности, реализме. Это в известной мере справедливо, но реализм «Энеиды» не похож на реализм «Наталки-Полтавки» и, разумеется, резко отличен от критического реализма, утвердившегося в русской и украинской литературах во второй половине XIX века. Трудно найти украинского писателя XIX века, который не тяготел бы к народности. Что касается юмора, то ведь он вообще считается одною из особенностей украинского «национального характера».

Эти установившиеся и сделавшиеся фактически общими местами оценки не объясняют нам ни причин исключительного успеха Котляревского, ни природы его образно-словесного познания действительности.

Мало что может пояснить и его биография. Со времен Стеблин-Каминского и до наших дней собрано большое количество фактов, но материал этот маловыразителен. Письма Котляревского сохранились в незначительном количестве. Никаких дневников или автобиографий до нас не дошло. О личности писателя, о его жизни приходится более догадываться по отрывочным сведениям. Сын мелкого чиновника, недоучившийся семинарист, домашний учитель, бывший военный, попечитель «богоугодных заведений», любитель и организатор театра — все это, так сказать, только фасад внутренней жизни поэта, о которой можно составить себе представление лишь на основании кое-каких воспоминаний современников. И, однако, этот «фасад» представляет несомненный интерес и проливает свет на процесс формирования мировоззрения поэта. Бывший военный, он принимал активное участие в русско-турецкой войне: в боевых операциях под Бендерами, в осаде Измаила. Во время отечественной войны 1812 года он по поручению генерал-губернатора Лобанова-Ростовского формирует 5-й конный полк украинского казачьего войска. Театральная деятельность Котляревского (в 1816 году он назначается главным директором полтавского театра) — это прежде всего творческое содружество его с замечательным русским актером М.С. Щепкиным, который был приглашен в составе харьковской труппы Штейна на гастроли в Полтаву. Мирный обыватель, некоторое время состоявший членом полтавской масонской ложи «Любовь к истине», учредителем которой был один из организаторов «Союза благоденствия» М.Н. Новиков, Котляревский в то же время был в добрых отношениях со всеми хозяевами Полтавской губернии и, по словам биографа, бывал «принят во всех лучших домах». Тот же Стеблин-Каминский рассказывает, что русские литераторы, проезжая через Полтаву, заходили к Котляревскому, и гостеприимный автор «Энеиды» обыкновенно «говорил немного, но все сказанное им было полно живого интереса и глубокомыслия». Биограф готов видеть в этом «пиетет провинциального литератора перед приезжими из столицы гостями». И, однако, этот «провинциальный литератор» в 1821 году был избран почетным членом «Вольного общества любителей российской словесности» в Петербурге, связанного с декабристским «Союзом благоденствия», в составе руководства которого находились К.Ф. Рылеев, братья Бестужевы, Ф.Н. Глинка, М.И. Гнедич. Котляревский участвовал в деятельности «Общества» заочно, но его «Энеида» была хорошо знакома русским литераторам.

Пробовали характеризовать личность Котляревского на основании книг, которые он читал или мог читать. Библиотека поэта состояла из латинских, французских и русских книг и журналов. Конечно, видное место в ней занимала библия, но рядом с нею имелись и сочинения Вольтера. Читал он, видимо, то, что читали и другие «просвещенные дворяне» его времени. Но это чтение не сделало его ни подражателем, ни последователем какого-либо из господствовавших тогда литературных направлений. Более всего прочего в творчестве Котляревского отразились связи с русской сатирической литературой XVIII века, представленной Новиковым, Чулковым, Крыловым, Фонвизиным. А еще больше дала ему не письменная или книжная литература, а народная словесность, украинский фольклор, к которому он с детства прислушивался и впоследствии стал исключительным его знатоком.

Так вот и стоит в отдалении от нас образ «высокого худощавого старичка в белом полотняном халате и соломенной крестьянской шляпе» — каким Котляревского изобразил Т.Г. Шевченко в своей русской повести «Близнецы»,— любителя всего благородного, в каком бы обличии оно ни являлось,— не очень охочего до разговоров, но лучшего на всей Украине рассказчика смешной присказки или анекдота. Таков приблизительный портрет писателя. Фон этого портрета — уездный городок Полтава, белые, окруженные вишневыми садами хаты, собор на горе, «шведская могила» — памятник знаменитой Полтавской битвы, а кроме всего этого и гостиного двора — «никаких публичных зданий и надлежащей красоты», как говорилось в одном из официальных документов XVIII века. Обстановка почти идиллическая. Но этому внешнему спокойствию не следует очень доверять. Детство и юность Котляревского проходили не на идиллическом, а на глубоко сумрачном фоне. Вторая половина XVIII века — время мероприятий царского правительства, которые должны были бы положить конец существованию исторической Украины. В 1775 году ликвидируется Запорожская Сечь — последний остаток «каз ... Читать дальше »

Відродження або Ренесанс – одна з найбільш знаменитих епох в історії людської цивілізації. У галузі мистецтва й літератури вона виплекала таких велетнів як Данте, Петрарка, Боккаччо, Рабле, Сервантес, Шекспір, Леонардо де Вінчі, Рафаель, Тиціан, Мікеланджело, Донателло, Мозаччо, Брунеллескі. Їх твори й до сьогодні зберігають значення неперевершеного взірця.

Чому ж саме в цю епоху виникла така вражаюча кількість істинних титанів мистецтва? Які чинники суспільного життя сприяли цьому? І чи можна вважати Відродження найяскравішим періодом еволюції західної культури й цивілізації?

Культура Відродження (Ренесансу) становить не надто довгу епоху. Хронологічно європейське Відродження триває близько чотирьох століть – кінець ХІІІ ст. – до початку ХУІІ ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Угорщину, Польщу, Чехію, північну Хорватію.

У соціально-економічному й політичному відношенні, а також хронологічно, епоха Відродження у цілому лишається у межах Середньовіччя, рамках феодалізму, хоча і з цього погляду вона багато в чому є перехідною. Що ж стосується культури, то тут Відродження дійсно становить зовсім особливу, перехідну епоху від Середньовіччя до Нового часу.

Саме слово "ренесанс” означає відмову від середньовічної культури й повернення, "відродження” культури й мистецтва греко-римської античності, зокрема відродження вироблених античністю уявлень про людину. Істотною характеристикою Ренесансу є відродження античного мислення та науки. На відміну від середньовічної культури Ренесанс є світською культурою і таким світоглядом, який базувався на земних уподобаннях людини. Ренесанс був перехідною епохою від середньовічної культури до культури Нового часу. Залежно від конкретних історичних умов у кожній західноєвропейській країні культура Відродження формувалася, розвивалася, досягала розквіту й переживала кризу пізнього періоду по-різному. Найповніше і найпослідовніше еволюція проходила в Італії, де чітко вирізняються чотири її етапи. Проторенесанс (остання третина ХІІІ – початок ХІУ ст.., період, під час якого з’явилися перші ознаки якісних змін у культурному процесі) та власне Відродження, у якому розрізняють Раннє (початок ХІУ ст. – 90-ті р. ХУ ст.), Високе (90-ті роки ХУ – початок ХУІ ст.) і Пізнє Відродження ( 40-ві роки ХУІ – початок ХУІІ ст.).

Відродження виникло на грунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду Пізнього Середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло високого розвитку й зазнало великих змін. Воно пов’язане з переходом від аграрної культури до міської і повинне бути співвіднесено з тією побудовою феодальних суспільно-політичних та ідеологічних структур, котрі мусили пристосуватися до вимог розвинутого, простого товарного виробництва. Суспільство стало більш динамічним, просунувся вперед суспільний поділ праці, прискорився плин історії. Відбувається руйнування васальської системи, заснованої на земельних даруваннях, стає зрозумілою перевага грошової форми прибутків класу феодалів. Відбувається зміна сюзеренітету королівською владою, побудованої на принципі суверенітету. Виникла потреба в експериментальному пізнанні природи, розмежуванні церкви і держави, формуванні доктрини станової держави, для якої необхідно було відновлення елементів римського права. У сфері культури посилюється боротьба за звільнення філософської думки від авторитету церкви, з’являються нові знання і розумові течії, які не вкладалися в середньовічну філософсько-богословську систему. Усі ці явища підводили до прогресивного перевороту, яким і стало Відродження. Відродження – могутній культурний рух, у ході якого відбулося подолання духовної диктатури церкви, виникла нова культура, звернена до земних справ, прагнень людей, нова філософія і наука, небувалого розквіту досягло мистецтво.
У добу Відродження виник новий світогляд, який дістав назву гуманізму. "Першим гуманістом” називають великого італійського поета Франческо Петрарку. Він розвинув гуманістичні ідеї в ліричних віршах, в латинських прозаїчних творах, трактатах, численних листах. Одним із центральних в етиці Петрарка було поняття "гуманітас” ( від лат. humanitas - людська природа, духовна культура). Воно стало основою побудови нової культури, звідси й термін "гуманізм”. Петрарка кинув виклик схоластиці, критикував її не за недостатню увагу до проблем людини, підпорядкованість теології. Таким чином програма становлення нової культури в головних рисах була накреслена Петраркою, її розробку завершили його послідовники – Джованні Боккаччо і Колюччо Салютаті. Гуманізм став вираженням нового світосприйняття, нового розуміння сутності людини і земного життя. Гуманізм – це система ідей, поглядів на людину як найвищу цінність, утвердження права людини на земне щастя. Гуманісти настирливо підкреслювали ідею про гармонію світу і гідність людини, не родову і станову, а виключно особисту, проводили ідею важливості кожного індивідуального існування. Саме в ренесансній культурі була вироблена ідея про безмежну могутність людини, про її необмежені можливості. Актуальною була активна діяльність людини, а не її відхід від мирських справ, адже земне життя – найвища цінність, єдина можливість для людини виявити власну природу й індивідуальну неповторність. Характерною рисою культури гуманізму є "реабілітація” природного в людині, визначення гармонійною єдність тілесного й духовного. Відкидаючи аскетизм, гуманісти протиставляли йому нову мораль, засновану на єдності плоті і Духа і, згідно з цією мораллю, виборювали право людини на земні радощі й інтелектуальний розвиток, на задоволення суттєвих і духовних запитів на право прагнути земної, прижиттєвої слави.

Гуманісти виробили свою антропоцентричну систему сприйняття світу. Вони не відкидали теологічного догмату про те, що Бог є творцем світу і людини, бо атеїстами не були і Бога не заперечували. Але зовсім інакше, ніж теологи розуміли світ і людину. Гуманісти поставили в центрі світу не Бога, а людину, звеличили її, проголосили найціннішою істотою, здатною в усьому піднестися до свого творця. Бог у світоглядно-філософських побудовах гуманістів продовжує відігравати почесну роль творця світу, але, поряд з ним, з’являється людина. Формально вона залишається залежною від Бога ( вона створена ним), але будучи наділеною, на відміну від усієї решти природи, здатністю творити і мислити, людина поруч з Богом фактично починає відігравати роль істоти, так би мовити "співрівної” Богові, роль "другого Бога”, як висловився один із провідних мислителів Ренесансу Микола Кузанський. Гуманісти обожнювали людину у тому смислі, що вірили в її "божественні” пізнавальні і творчі можливості, невичерпність здібностей.

Гуманісти відстоювали самоцінність людської особистості і вважали протиприродним оцінювати людину за її походженням чи багатством, расовою належністю чи релігійними переконаннями. Гідність людини вони вбачали в її особистих чеснотах, освіченості й діяльності, їх ідеалом був духовно розкріпачений, гармонійно розвинений індивідум, людина високої інтелектуальної культури.

Унікальність культурних здобутків Ренесансу полягає також у тому, що всі сфери суспільного життя вимірювалися естетичною міркою, існував особливий культ краси. Стосувалося це політики, придворного життя, побуту, повсякденного існування і т.д. Подібної естетизації усіх сфер суспільного життя європейська культура не знала ні до, ні після Ренесансу, що свідчить про відсутність обмеженого практицизму у діячів Відродження. Адже саме ця культура висунула гуманістичний ідеал універсальної людини, цілісної гармонійно розвиненої особи.

Епоха Відродження викликала глибокі зміни в усіх сферах культури і перед усім в релігії. Криза католицизму призвела до виникнення на початку ХУІ ст.. широкого руху Реформації, результатом якої став протестантизм – третій напрямок у християнстві. Проте ознаки серйозних проблем у католицизмі чітко проявилися задовго до Реформації. Їх спричинило те, що католицьке духовенство й папство не встояли перед спокусою матеріальних благ.

Церква буквально потопала в розкоші й багатстві, вона втратила усіляку міру в своєму прагненні до влади, збагачення і до розширення земельних володінь. Для збагачення використовувалися усякого роду побори, які були особливо непосильними для північних країн. Усе це викликало зростаюче незадоволення і нарікання в адресу папи.
У ХУІ ст. Німеччину, Англію, Францію, Нідерланди, скандинавські країни центральної Європи охопив широкий суспільний рух проти католицької церкви – Реформація ( від лат. reformatio – перетворення). Його представники заперечували : верховну владу папи римського, чернецтво, більшу частину таїнств, догмат католицької церкви про "спасіння” віруючих "добрими ділами” ( тобто пожертвуваннями і молитвами, що не відповідало новому буржуазному розумінню справді гідних людини діянь), культ святих, інколи обов’яз ... Читать дальше »

План

1. Реформація і становлення культури Нового часу

2. Художня культура періоду Реформації.

3. Епоха Просвітництва та її основні риси.

4. Наукові досягнення в епоху Просвітництва. Розвиток медицини.

5. Роль літератури в житті європейського суспільства доби Просвітництва.

6. Ідеї Просвітництва в мистецтві.

І. Тенденції культурного розвитку, започатковані епо¬хою Відродження, знайшли своє продовження у XVII ст. Водночас виникли й інші соціально-історичні чинники, які суттєво вплинули на всю систему культурного життя За-хідної Європи.

Значною мірою вони зумовлювалися попереднім істо¬ричним розвитком, і все ж це були новітні тенденції сус¬пільного розквіту, котрі започаткували формування нових політичних і економічних структур, нове розуміння світу і людини, нову систему культурних цінностей.

Новизна цих поглядів проявилася першочергово в Ре¬формації. Реформація (в перекладі з лат. — пере¬творення, виправлення) — загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку XVI ст. охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церк¬ви, він спричинив утворення нової сутності церков, так званого протестантського напряму.

З ідеологічного погляду, Реформація досить послідов¬но відображала новий, буржуазний, час в історії Європи, відіграла величезну роль у руйнації старого феодально-пат¬ріархального укладу в культурі, мисленні, способу життя.

Протестантизм виробив особливу етику — етику праці, економічної діяльності, договірних відносин, акуратність, педантизм та інші бюргерські чесноти.

Названі соціокультурні засади — вельми своєрідна і потужна коренева система сучасного добробуту багатьох розвинених націй, підстава для високого рівня життя, пра¬целюбності, організованості, політичної культури.

Протестантська цивілізація увібрала кращі досягнення західного середньовіччя: зберегла традиції римського пра¬ва, самоврядування міст, автономію університетів тощо. Реформація забезпечила і деякі особливі риси культури Нового часу в галузі філософії, науки, мистецтва, моралі.

Розпочалася Реформація в Німеччині. 31 жовтня 1517р. професор теології Віттенберзького університету Мартін Лю-тер (1483—1548) прибив свої "Дев'яносто п'ять тез" на две¬рях місцевої церкви, вони були спрямовані проти практи¬ки продавання Індульгенцій на відпущення гріхів. Це по¬клало початок Реформації, яка тривала з XVI до середини XVII ст. У ході Реформації від католицизму відкололася релігійна опозиція, яка отримала назву протестантизму (з лат. — проголошення, урочиста заява). Проте¬стантизм представляли такі релігійні течії, як лютеранство, англіканство, анабаптизм, кальвінізм, цвігліанство тощо.

Релігійним наслідком Реформації, де вона перемогла, було утворення кількох нових, так званих протестантських, церков (лютеранських, кальвіністських, англіканських, унітаристських та ін.).

Можна сказати без перебільшення, що Реформація змі¬нила обличчя Європи, суттєво посприявши поступовому створенню того соціального і культурного ладу, що й до¬тепер існує у більшості європейських держав.

Незважаючи на успіх Реформації, католицька реакція (контрреформація), очолена папством, зуміла організува¬ти могутній спротив. Головними її знаряддями стали ор¬ден єзуїтів та реорганізована інквізиція.

Контрреформація, перемігши в Південній Німеччині, Австрії, Польщі, ознаменувалася суворими гоніннями про¬ти будь-якого прояву вільнодумства; у 1559 р. — було впер¬ше опубліковано "Індекс заборонених книг".

На світоглядних засадах Реформації виникають нові художні напрямки і школи. Центр духовного життя зміщується у релігійно-світоглядну царину, на передній план висувається ставлення людини до Бога, шо означало відхід від властивого Відродженню погляду на людину та її духовний світ як на найвищі життєві цінності. Загострен¬ня віросповідницьких суперечностей викликало до життя численну полемічну літературу, нові літературні жанри: гімни, псалми, проповіді, відозви.

На хвилях Реформації з'являється епос на біблійну те¬матику, який знайшов відображення у творах Д. Мільтона (1608—1674) "Втрачений рай" та Ф. Г. Клопштока (1724— 1803) "Мессіада". Ідеї нової епохи знайшли яскравий прояв у живописі та графіці, зокрема у творах німецьких ху¬дожників А. Дюрера і Л. Кранаха Старшого.

Альбрехт Дюрер (!471 —1528) працював головним чином у гравюрі і живописі; крім того, розробляв теоретичні пи¬тання образотворчого мистецтва про перспективу та про¬порції. Творчість цього художника пройнята духом свобо¬ди, інтересом до різноманітностей життя, що прийшли на зміну середньовічній скутості, і водночас духом страждання й тривоги з приводу тяжких і кривавих соціальних конф¬ліктів, нестійкості всього земного. Це виразно прогляда¬ється в його відомих гравюрах "Лицар, смерть і диявол", "Меланхолія", а також у живописній картині "Чотири апо¬столи".
Лукас Кранах Старший (1472—1553) прихильно ставився до діячів Реформації, був приятелем М. Лютера. У ранніх живописних творах "Розп'яття", "Відпочинок на шляху до Єгипту" та інших намагається подолати пізньоготичні тра¬диції умовностей та орнаментальності і створити реалі¬стичні образи, пройняті духом гуманізму; риси Відродження і традиції готики переплітаються у зображеннях Мадонни, біблійських і міфологічних персонажів. Л.Кранах досягає великої художньої майстерності як у зображенні поетич¬ного, багатого на деталі пейзажу, так і у відтворенні гос¬троти характеристик у портретному живописі, зокрема у портретах М. Лютера і Ф. Меланхтона.

Специфіка культури доби Реформації полягає у по¬єднанні в собі рис середньовіччя і Нового часу, відтворенні складного синтезу політичних, релігійних та інтелектуаль¬них колізій.

Важливим фактором соціокультурних змін у XVII ст. стає наука, перш за все — експериментальне природознавство. У результаті прогресу природничих наук і математики ви¬робляється механіко-матеріалістичне уявлення про приро-ду, що якнайповніше виражене у класичній праці І. Нью¬тона "Математичні начала натуральної філософії" (1687 р.).

Філософське обгрунтування різних форм пізнавальної діяльності було реалізоване в XVII—XVIII ст. у рамках двох суперечливих напрямків — раціоналізму та емпіризму. Ра¬ціоналізм (від лат. гаїіо — розум) визнає єдиним джерелом пізнання розум, а емпіризм (від лат. етрігіиз — чисто прак¬тичний) — чуттєвий досвід.

Для раціоналістів сумнів є передумовою всякого мислен¬ня, яке в свою чергу надає людському існуванню справж¬нього сенсу. "Я мислю — отже, існую" — таким був принцип декартівського раціоналізму. Раціоналізм вбачав у розумі здатність істинно осмислити існу¬ючу реальність і не допускав можливості отримання хиб¬них знань унаслідок пізнавальної діяльності; якщо розум помиляється, то лише через емоції і волю. В контексті ра¬ціоналізму можна виділити дуалізм Р. Декарта (1596—1650), пантеїстичний монізм Б. Спінози (1632—1677) і об'єктив¬ний ідеалізм Г. В. Лейбніца (1646—1716). Основи емпіриз¬му закладені Ф. Беконом (1561 — 1626), який вважав почуття недостатнім і ненадійним джерелом знань, тому завдання науки вбачав у її здатності застосовувати раціональний ме¬тод до чуттєвих даних. Таким чином, становлення раціо¬налістичного світогляду в контексті розвитку експеримен-тального природознавства і філософії було, безумовно, видатним досягненням у культурному процесі Нового часу.

2. У художній культурі періоду Реформації сформува¬лися два стилі — бароко і класицизм.

Епоха бароко (від італ. baroko — дивний, химерний) на¬стала після глибокої духовної кризи, викликаної Реформацією. Цьому стилю властивий своєрідний погляд на людину і світ як на величезний театр, де кожний виконує свою роль. Бага¬тий порт Амстердама у 1638 р. відкрив міський театр, над входом якого можна було прочитати: "Наш світ — сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі". Прийшовши на зміну культурі Відродження, бароко відкрило простір для нових можливостей у розвитку мистецтва, що особливо виявилось у створенні грандіозних міських і пар¬кових ансамблів. Його стилістика відзначається великим дра¬матизмом, часто трагізмом світосприймання, складною врівноваженістю динамічних композицій, підвищеною ек¬спресивністю, прагненням поєднати реальність та ілюзії. Ди¬намізм скульптури бароко, на відміну від ренесансової скульптури спокою, викликає не оптимістичне відчуття мо¬гутності, величі можливостей людини, а скоріше, захоплення легкістю, витонченістю, якоюсь нереальною, неземною при¬вабливістю. Якщо у митців класичної Греції та Відродження боги зображались олюдненими, то в італійського скульптора Д. Л. Берніні (1598—1680) вони залишаються богами. В його скульптурній групі "Аполлон і Дафна" відчувається ілюзія польоту, але якогось незвичайного, майже нереального, дещо фантастичного.

Архітектура бар ... Читать дальше »

В 1930-х роках українська культура крок за кроком втрачала залишки національної незалежності, а ті суспільно-політичні процеси, що відбувались на Україні, певним чином змусили частину інтелігенції прилаштуватись до нових умов тоталітарного буття.
Напередодні Великої Вітчизняної війни Україна, як і інші народи радянської держави, відчула на собі цілу низку соціальних, політичних впливів комуністичної ідеології, започаткованої радянською державою на шляху боротьби з різними проявами національної свідомості і національними традиціями.
Розстріляне українське відродження 30-х років, низка гучних політичних процесів, політичні заслання, етноцид і штучний голодомор, керований урядом, спотворили національну свідомість народу. В 40-х роках, незважаючи на жорстокі утиски панівної ідеології, в Україні продовжували жевріти сподівання національного відродження, хоча і знаходилось воно в глибині підсвідомості українського буття.
Художня культура в роки Великої Вітчизняної війни. Німецька навала змусила народ консолідуватись у боротьбі проти агресора й визначила на певний час провідну проблематику художньої культури, яка відобразила величезне духовне піднесення людей, спонукала з особливою гостротою відчути всю неперехідну цінність людського буття. Твори перших воєнних років мали багато в чому документальний характер, відбивали реалії воєнної дійсності, зосереджували увагу на хронікальності події («Подвиг сержанта Якова Приходька» Ф. Самусєва, «Корсунь-Шевченківський» М. Базилева, «Ми знову на Шипці» В. Любчика та ін.)
Буремний воєнний час сколихнув глибинні патріотичні почуття народу, які знайшли відображення в поезії, прозових творах П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, Ю. Яновського, О. Довженка. Шляхи війни покликали багатьох митців України на передові рубежі, визначили зміст малюнків, плакатів, картин художників Г. Меліхова, О. Любимського, М. Каллана, А. Волненко, Т. Яблонської, П. Борисенко та інших українських митців. У портреті цього часу бачимо мужність, стійкість, благородство душі, готовність до подвигу.
Провідною в українському станковому живописі воєнних років стала тема мужності й героїзму, виявлених радянськими воїнами в боях з фашистськими загарбниками. Кращі батальні полотна українських митців не тільки правдиво відтворюють різні епізоди війни, а й пронизані високим героїко-патріотичним почуттям.
В роки війни значно розширилися межі батального жанру: художники в своїх картинах зображували не тільки сцени бою, а й епізоди фронтового життя (О. Любимський, «Наказ № 2271944»).
Дороги війни покликали до творчості талант А. Малишка і О. Гончара. Видатними явищами в українській музиці стали симфонія «Україно моя», написана А. Штогаренком на слова А. Малишка та М. Рильського, кантата «Клятва» на слова М. Бажана, четверта сюїта для симфонічного оркестру Ю. Мейтуса. Набутками української культури стали твори воєнних років художників О. Шовкуненка, К. Трохименка, М. Дерегуса, М. Глушенка, В. Касіяна. Розвивається мистецтво плаката, який посідає у цей час чільне місце серед інших видів образотворчого мистецтва. Великою виразністю й переконливістю відзначалися твори В. Касіяна «На бій, слов’яни» та оригінальна за задумом серія «Гнів Т. Шевченка – зброя перемоги». На тексти Кобзаря створив серію плакатів «Вражою злою кров’ю волю окропіте!» О. Довгаль.
Під безпосереднім враженням баченого і пережитого в перші місяці війни написав сценарій фільму «Україна в огні» О. Довженко. За задумом автора, це мала бути правда про народ і його біду, правда про страшний для України 1941 рік, але фільм був поставлений лише у 1960 р., вже після смерті режисера, його дружиною Ю. Солнцевою («Повість полум’яних літ»).
Значного розвитку в роки війни набуває документальне кіно. Кінохроніка в цей час зробила, можливо, навіть більше, ніж ігровий кінематограф. І в цьому великй заслуга О. Довженка, що у 1943 р. створив документальні фільми «Битва за нашу Радянську Україну» та «Перемога на Правобережній Україні».
Культура післявоєнних років. Післявоєнні 15 років в історії української культури – період складний, насичений проявами культу особистості Сталіна. Художня культура цих років надто тенденційна, ідеологічно заангажована – це розквіт соціалістичного реалізму в мистецтві. Комуністична ідеологія післявоєнних років ще з більшим завзяттям» пробує зміцнити свою парадигму соціального буття, нівелюючи при цьому творчі особистості, примушуючи багатьох діячів культури працювати в межах визначеної тематики.
У другій половині сорокових років відбудовані й реконструйовані – Дніпрогес імені В. Леніна, будинки Київського університету імені Т. Шевченка (архітектор П. Альошин) та Верховної Ради України (архітектор С. Заболотний).
Тенденція урочистості, піднесеності архітектурного образу, декоративізму розглядається як необхідна умова висловлення патріотичних почуттів, саме тому в своїй практичній діяльності майстри архітектурного будівництва вдаються до використання різноманітних архітектурних стилів Відродження, російського класицизму, українського бароко, створюючи своєрідний еклектичний стиль післявоєнних років, який отримав назву сталінське бароко.
В образотворчому мистецтві набуває поширення тенденція до підкресленого узагальнення образу радянської людини. Мужність і героїзм радянських бійців, їх рішучість будь-якою ціною вистояти в нерівному двобої з лютим ворогом лягли в основу полотен О. Будникова «Стояти на смерть», Ю. Волкова «Подвиг п’яти героїв-севастопольців», П. Перхета «Подвиг моряків», В. Полтавця «Атаку відбито».
Особливо треба наголосити на тому, що навіть в умовах ідеологічного тиску українські митці намагались розширити тематику відображуваної дійсності, зосереджували увагу на людській долі пересічного українця, хоча й творили монументальні образи людини праці:
Т. Хитрова «Силос іде», Г. Томенко «Опівдні», Й. Бокшай «Бокораші», Т. Яблонська «Хліб» та ін.
Однак ідеологічна парадигма продовжує тиснути на митців. Прояви «українського буржуазного націоналізму» знаходять у О. Довженка, Ю. Яновського, М. Рильського, І. Сенченка. Нищівній критиці піддано В. Сосюру за поезію «Любіть Україну», написану ще під час війни, а також А. Малишка, Є. Кирилюк, О. Білецького та багато інших.
Надзвичайно складним стало становище церкви на Україні: в 1946 р. розпущено українську греко-католицьку церкву, у сталінські табори кинуто свідому українську інтелігенцію, у спецзапасники перейшли документальні й історичні свідчення подій цієї доби тоталітаризму.
Тоталітарний ідеологічний диктат у системі освіти (приниження рідної мови, історії, культури), поєднувався із зацікавленістю радянської влади в науково-технічному прогресі. Науково-технічні досягнення у повоєнні роки в Україні представлені Інститутами електрозварювання.» літакобудування. Але водночас чимало відомих вчених-генетиків України, зокрема, завідуючий кафедрою дарвінізму й генетики Харківського університету професор І. Поляков, у сільськогосподарському інституті – завідуючі кафедрами дарвінізму С. Гершензон, генетики і селекції М. Грипіко стали жертвами кампанії гонінь, яка увійшла в історію під назвою «лисенківщини».
Культура періоду «відлиги». Після смерті Сталіна настає період так званої політичної відлиги (1956–1959), який послабив певним чином і боротьбу з національними проявами та уподобаннями. Культурна еліта, зокрема, такі відомі діячі культури як М. Рильський, М. Шумило, А, Хижняк, П. Тимошенко та інші, проводить значну пропагандистську діяльність для громадського загалу з метою підвищення національної гідності і поваги до себе як до народу. Саме на цей час припадає перевидання «Словника української мови» Б. Грінченка, збільшується кількість україномовних видань тощо.
Поступово змінюються і критерії громадянської свідомості. Десталінізація розгорнулася в широких масштабах в усіх сферах суспільного процесу, насамперед у культурі. У багатьох діячів культури утверджувалося почуття свободи творчості, прагнення розширити коло мистецьких прийомів, ознайомити широку громадськість з доробком талановитих майстрів, знищених сталінським режимом, звернутися до духовної спадщини народу.
Період «відлиги» в Україні позначився піднесенням літературно-мистецького життя. У ті роки з’являється роман О. Гончара «Людина і зброя», виходять з друку поетичні збірки В. Симоненка «Тиша і грім», М. Вінграновського «Атомні прелюди», І. Драча «Соняшник». Тоді ж М. Стельмах написав такі відомі твори, як «Кров людська – не водиця» (1957 р.), «Хліб і сіль» (1959 р.), «Правда і кривда» (1961 р.), в яких яскраво виражено національний дух. Навіть у складних умовах тоталітарної системи письменник силою свого таланту зумів показати невмирущість загальнолюдських цінностей «…Дитячі сердечка мають бриніти любов’ю, наче деревця весняним соком. Вчіть їх людяності, добру…»
У той період на хвилі «відлиги» робилися також перші спроби ... Читать дальше »

Мета: дати загальну характеристику доби Відродження, її гу¬маністичного пафосу, пов'язати з мусульманським Відро¬дженням, провести паралелі і дійти висновку про прогре¬сивний, найвидатніший період у світовій культурі, який проспівав гімн людині — прекрасному і досконалому ство¬рінню.

Обладнання: портрети Дайте Аліґ'єрі, Франческо Петрарки, Шекспіра, репродукції «Джоконди» Леонардо да Вінчі, «Сикстинської мадонни» Рафаеля.

ПЛАН УРОКУ:

1. Від мусульманського Ренесансу до європейського.

2. Західне Відродження, або Ренесанс:

а) формування нового світогляду;

б) географічні та наукові відкриття;

в) нова філософія;

г) нове відкриття античності;

ґ) небачений розквіт мистецтва;

д) Реформація;

е) література Відродження.

КОНСПЕКТ УРОКУ

І. Вступне слово вчителя. Бесіда

Доба Відродження, або Ренесансу...

— Знайомий термін?

Минулого року ми з вами познайомилися з цим тер¬міном, коли вивчали Східне Відродження, або мусуль¬манський Ренесанс. На яку добу припадав «золотий вік» розвитку арабської та ірано-таджицької літератури? (Се¬редні віки, IX—XII ст.)

— На що було спрямоване Відродження?

(На розвиток науки, будувалися складні за інженер¬ним виконанням споруди, торгівля охоплювала весь циві¬лізований світ, ремесла досягли високого рівня майстерності й витонченості. Пожвавлюється інтерес до антично¬го світу, його науки, культури, мистецтва, коментуються праці Арістотеля, Платона. Світ знайомиться із працями енциклопедиста Авіценни. Народжується нова персько-таджицька література на фарсі (національна персько-тад¬жицька мова).

— Хто засновники цієї поезії? (Гуманісти Сходу Рудакі, Фірдоусі, Омар Хайям.)

Чому гуманісти?

(Вони співали гімн людині, коханню. Це був засіб утвердження гуманістичних ідеалів людської свободи, гідності, доброти.

Тому ця епоха і називається епохою мусульманського Ренесансу.)

— Що ж у цей час відбувається на Заході?

На Заході зароджується і поширюється християнство. Під гаслами християнства зруйновано римську імперію, знищено неоціненні пам'ятки римської культури й мис¬тецтва, спалено стародавні рукописи, розбито мармурові статуї та мозаїки. Храми римських богів були перероб¬лені для потреб християн або зруйновані.

Католицька церква готує людину для потойбічного життя і зневажає земне існування.

II. Пояснення нового матеріалу

Тільки наприкінці XIV ст. починається Відродження на Заході, або Ренесанс.

1. Формування нового світогляду.

Після хрестових походів XI—XIII ст. на півдні Євро¬пи складається новий суспільний стан — бюргерство (вільні повноправні ремісники й купці) — предтеча капі¬талістичної цивілізації.

У бюргерському середовищі формується нове розумін¬ня життя, в основі якого бажання людини самій розпо¬ряджатися своєю долею, прагнення до накопичення гро¬шей і до матеріального достатку, ділова завзятість, замилування радощами буття. Думка про потойбічне існу¬вання відходить на другий план, а земне життя постає радісним і повнокровним.

2. Для успішної діяльності людина мусила глибше

вивчати навколишній світ. І вона його починає вивчати.

Бо Відродження — це доба географічних, астрономічних, наукових відкриттів, про які ви зараз розкажете. Ви готува¬ли вдома цей матеріал, знайшли, мабуть, багато цікавого.

3. Нове бюргерство захоплюється всім античним: ціка¬вить спадщина філософів, учених, письменників, худож¬ників. Новому поколінню імпонує їхня життєва ак¬тивність, закоханість у життя, почуття внутрішньої

незалежності й гідності. Сама назва «Відродження» озна¬чає «відродження античності».

Віднині для митців Відродження взірцем є канони та критерії античного мистецтва.

4. З'являється ціла плеяда вчених, які розшукують

та видають античні рукописи. Ці вчені називаються

гуманістами.

Гуманус — людяний, людський (запис на дошці).

Незабаром гуманістами почали називати митців Відро¬дження, які прославляли людину та ідеал земного щастя. Людина згідно з цими ідеалами не грішна й низька істо¬та, а прекрасне й досконале створіння.

5. Це прекрасне й досконале створіння зображують

художники доби Відродження на своїх картинах (повідом¬лення групи учнів, які готували вдома доповіді про ху¬дожників доби Відродження).

У мистецтві людина постає сповненою почуття власної гідності, гордості, рішучою та впевненою у своїх силах.

«Джоконда» Леонардо да Вінчі — це втілення гармонії, художник висвітлює внутрішній світ людини.

— «Сикстинська мадонна» Рафаеля... Чим чарують ці образи? Які почуття викликають? (Вислуховуються вра¬ження учнів.)
Художники звертаються до біблійних тем, адже Ре¬формація дала людині змогу самостійно читати Біблію, її було перекладено національними мовами. Нова протес¬тантська церква, яку було створено в Англії та Німеч¬чині, говорила, що людина має право на щастя не лише «на тім світі», а й тут, на землі. Людина має право спілку¬ватися безпосередньо з Богом, сама, не тільки через церк¬ву. Єдиним джерелом віри є Біблія, а не її тлумачення богословами. Людина має моральну відповідальність не лише перед Богом, а й перед іншими людьми.

6. Зароджується національна література, з'являються нові жанри. Письменники, поети вдивляються у склад¬ний духовний світ людини, зображують земну людину, її вади, прекрасне в ній, висміюють недоліки.

— Кого ж із поетів ми можемо назвати першим гума¬ністом? Хто пов'язав добу Середньовіччя з добою Відро¬дження? (Дайте Аліґ'єрі.)

— Хто ще з поетів, письменників доби Відродження

вам відомий? (Шекспір, Сервантес, Рабле.)

у ході бесіди складається така схема:

Мусульманський Ренесанс Європейський Ренесанс

наука наука

торгівля торгівля

античність античність

мова національності мова національності

література (розквіт поезії) мистецтво (розквіт)

Рудакі література:

Фірдоусі Данте Аліґ'єрі — поема

Омар Хайям Франсуа Рабле — сатира

Вільям Шекспір — трагедія

Мігель де Сервантес — паро¬дія

на лицарські романи

Джованні Боккаччо —

новела Франческо Петрарка — сонет

Гімн коханню і людині

III. Висновки. Підсумкові питання

Ми познайомилися з розквітом культури та літерату¬ри періоду Відродження.

— Що нового, цікавого ви дізналися на цьому уроці? На

які століття припадає розквіт культури Відродження на

Заході? Які нові риси почали домінувати в добу Відродження?

— Що ж дала епоха Відродження людству?

(Людина — це земне досконале створіння,)

місце монологу Клавдія, за правилами сцени.)

Виразне прочитання монологу Клавдія.

— Яким ми бачимо Клавдія під час зізнання? Що відчу¬

ває Гамлет?

— Чому принц відмовляється від задуму нанести удар

Клавдію?

Коментар монологу Гамлета «Тепер звершити б все».

(Мета Гамлета — відправити короля до пекла, але мо¬литва Клавдія — це шлях до спасіння, до раю; тому душа його не отримає заслуженої справедливої кари.)

— Які події завершують 3-ю дію п'єси?

(Зізнання Гамлета про удаване божевілля; смерть Полонія; намагання Гамлета розповісти про справи Клавдія; поява Привида.)

Чому Привид утручається в розмову сина з матір'ю? (Гамлет не дотримав слова у своїй помсті обійти ко¬ролеву.)

ПІ. Узагальнення

ІУ. Домашнє завдання: прочитати 4 дію п'єси. Дати відповіді на питання:

— Що так вразило Гамлета у вчинкові Фортинбраса?

— Яким ми бачимо Лаерта в його бунті?

Завдання: співставте долю Лаерта й Датського принца. Запишіть афоризми за п'єсою.

ТЕАТР (від грец. Theatron - місце для видовищ, видовище), рід мистецтва, специфічним засобом вираження якого є сценічна дія, що виникає в процесі гри актора перед публікою. Витоки театру - в стародавніх мисливських і сільськогосподарських ігрищах, масових народних обрядах. У Др. Греції існували різні види театру зі своїми традиціями, сценічного технікою. Багаті та різноманітні форми видовищ були створені в країнах Др. Сходу, в Індії, Китаї, Індонезії, Японії та ін У середні віки носіями народного театральної творчості були західноєвропейські мандрівні актори - гістріони, жонглери, скоморохи.
Перший професійний європейський театр епохи Відродження - італійська народна комедія масок (комедія дель арте, 16-17 ст.). З епохи Відродження театр стає літературним, тяжіє до осілого існування в міських культурних центрах. Твір театрального мистецтва - спектакль - створюється на основі драматичних або музично-сценічних творів відповідно до задуму режисера (в балеті - балетмейстера і диригента, в опері, опереті - режисера і диригента) і під його керівництвом спільними зусиллями акторів, а також художника.

Відродження (Ренесанс) визначається як історичний процес ідейногоі культурного розвитку напередодні ранніх буржуазних революцій. Його елементипочинають проявлятися на пізній фазі феодалізму і обумовлені що починаєтьсярозкладом феодальної системи. Весь процес триває аж до ранніхбуржуазних революцій. p>

Останнім хронологічним періодом Відродження є епоха
Реформації, завершуючи цей найбільший прогресивний переворот у розвиткуєвропейської культури. Зазвичай історичне значення Відродження пов'язують зідеями та мистецькими досягненнями гуманізму, що проголосив впротивагу середньовічному християнському аскетизму велич і гідностілюдини. Його право на розумну діяльність, на насолоди і щастя вземного життя. Гуманісти бачили в людині найбільш прекрасне і досконалетворіння Бога. Вони розповсюдили на людину притаманні Богу творення,творчі здібності, бачили його призначення в пізнанні йперетворення світу, прикрашеного своєю працею, у розвитку наук, ремесел. p>

І цьому обожненого людині гуманістів реформістамипротиставлялася ідея повного нікчемності людини перед Богом, а їхоптимістичним і життєрадісного світовідчуття суворий дух добровільногосамообмеження і самодисципліни. Вони відчувають презирство до «міркувань»і абсолютна довіра до релігії, що доходить до мракобісся і ненависті донауці. p>

| Епоха Відродження - Ренесанс. |
| |
| Вважається, що початок епохібило в Італії і пов'язане з Флоренцією XV століття. |
| Звідси набирав силу цей потужний культурний переворот, залучаючи інші |
| області цей потужний культурний переворот, залучаючи інші області Італії, |
| потім Франції, Іспанії, повідомляючи свої ідеї та відкриття художниками |
| мислителів Німеччини, Англії, Нідерландів, Польщі, Чехії, Угорщини, |
| балканських держав, заражаючи впевненістю у нових возмозможностях |
| людини. Вперше Європа могла об'єднатися на грунті ідей, що мали не |
| ортодоксально-релігійний, але загальнолюдський, гуманістичний |
| характер. Народженням ідеї про безмежні можливості людини, але і не |
| тільки ідеї, народженням її діяльного носітіля - нового суб'єкта культури |
| - Гуманіста. Так увійшла епоха Відродження в історію людської культури. |
| |
| Процес цей не був простим і м'яким. Північне Відродження успадковував |
| ідеї італійських гуманістів, але породило і свою культурну форму реакції |
| на ці ідеї, втілилася в рух Реформації, що охопила більшу |
| частина Європи, що призвело до жорстоких релігійних та національних війнам. |
| Італія, Іспанія, Франція, південь Німеччини пережили епоху Контрреформації - |
| восстанавленія авторитету католицької Церкви, чому сприяли багаття |
| інквізиції. |
| 1600 рік - рік страти Дж. Бруно, підстави англійської Ост-Індійської |
| компанії, час задуму шекспірівського "Гамлета" - визначив кінець епохи |
| - Епохи переходу від старих часів до Нового часу. |
| В економіці - це епоха Великих географічних відкриттів і |
| первісного нагромадження капіталу, змінилася жорстоким розподілом колоній |
| та експлуатацією завойованого населення, що призвело до колоніальним |
| війнам; в політиці - боротьба за самостійність міст - комун і |
| спілок торгових міст завершилася складанням монархічних |
| абсолютистських держав, в яких за становими інтересами наполегливо |
| проглядалися інтереси молодих буржуа, а бюргерська культура стає |
| культурою національною. Європа до початку XVII століття з усією визначеністю |
| поділилася на протестантів і католиків, а це ніяк не могли передбачити |
| італійські гуманісти, ще самовдосконалюються індивіда, гармонійно |
| існуючого і в природі, і в людському суспільстві. |
| Епоха від Відродження до Реформації внутрішньо суперечлива, перехідна від |
| старого до Нового часу і розтягнулася вона в багатьох регіонах Європи |
| більше ніж на три століття. Гуманісти, формулюючи ідеал вільної |
| особистості, її безмежних пізнавальних і діяльних можливостей, |
| свідомо захищали себе від старих традиційних форм натуральної життя |
| з її феодальним правом, ортодоксальним католицтвом і релігійним |
| послухом. Вони проголошували ідеали нової буржуазної культури, але |
| виявилося, що життя далека від цих ідеалів. Суперечність епохи складалося |
| не лише в тому, що на зміну середньовічному способу життя приходили |
| інші - з міськими мануфактурами, далекими торговими шляхами, |
| необхідністю самостійних рішень, а значить, вимогою покластися |
| на себе, а не |
| на допомогу звичного патріархального кола людей. Суперечність епохи |
| полягала ще в тому, що можливості культури, виявлені гуманістами |
| в новому житті, не могли настільки ідеально і красиво, як вони думали, |
| реалізуватися. |
| Звісно, історія завжди подієвих і факти говорять самі за |
| себя.Непреривние війни, страшні епідемії чуми, залишати порожніми |
| цілі міста, жорстокість перших колонізаторів і перші класові |
| зіткнення - повстання міських низів і боротьба за привелегии вищої |
| міської знати, палали вогнища інквізиції, де люди спалювалися сотнями, |
| а в ведьмовстве звинувачували дітей, продажність тиранів і "світські звички" |
| тат, відкрито влаштовують весілля своїх численних нащадків, |
| турецьке панування, що став для Європи |
| реальністю і, нарешті, релігійні війни - все це повсякденність епохи. |
| Гуманісти, оглядаючись в Античність, залишалися безумовними |
| християнами. У власному житті, у своїх гуманітарних студіях вони |
| з'єднали два рівновеликих світу - Античність і Християнське |
| середньовіччі. Таким чином, Відродження задає невідоме донині |
| тимчасове єдність - духовну історію людства. Залишаючись християнами |
| і не посягаючи на права Святої церкви, не зрікаючись від Всевишнього, а лише |
| намагаючись прояснити Його головний задум щодо людини, гуманісти |
| вписали в реальний світ італійської, а потім і всієї європейської |
| повсякденності праці, дні, мова і вчені заняття древніх римлян і греків. |
| Європа вперше відчула живий зв'язок часів. |
| До заходу Відродження це відчуття втратиться і Гамлет виголосить фатальні |
| слова: "Розпалася зв'язок часів ...". |
| І гуманісти і реформатори по-своєму готували Європу до нового повороту в |
| культурі, ними ж і були знайдені слова, що позначають і понині епоху, |
| що почалася з XVII століття - епоху Нового часу. І ті й інші |
| передбачали і намагалися по-своєму здійснити ідею єдності людської |
| культури в її історії. |
| Термін "гуманізм" неоднозначний і має різне значення в різних культурах. |
| Ввели його "нові люди" епохи Відродження, перетолковав посвоєму античного |
| філософа та оратора Цицерона. У них це означалоревностное вивчення всього, |
| що состовляет цілісність людського духу, так як "humanitas" у |
| Цицерона позначає повноту і неподільність. |
| різноманітної природи людини. |
| Починалося ж усе в особливій культурному середовищі - групах |
| гуманістів з оновлення цілей культурної діяльності - створення нового |
| суб'єкта культури. По суті, це був процес зародження європейської |
| інтелегенції свідомого носія освіченості і духовності, яка |
| бере на себе роль культурного переустроітеля суспільства. Склад цих груп |
| був дуже строкатим: чиновники і правителі, професори університетів і |
| переписувачі, дипломати та духовенство, приватні вихователі та світські |
| дами. |
| Усі вони розрізнялися - станової приналежност і багат ... Читать дальше »

Українські Карпати складають приблизно чверть Карпатської дуги. Перед появою Карпатської гірської дуги на поверхні планети був тривалий період, протягом якого море в цьому місці змінилось сушею.

Мелово-палеогенова флішева геосінкліналь, де зародились сучасні Карпати, не було суцільним водневим простором, її розділяли продольні гряди суші (так звані кордильєри) - виступи древніх порід фундаменту флішу. Явні сліди розливу фундаменту - виступи конгломератів, які містять неокатані уламки кристалічних сланців та кварцю, до гравелітів з галькою метаморфічних порід часто зустрічаються серед шарів типового двохкомпонентного фліша (ритмічно чергующихся пісковиків та сланців), що складають флішеву зону Карпат.

Західні та східні Карпати

продольна міграція тектонічних процесів в напрямку північний захід - південний схід . Про активний ріст гір свідчать потужні конгломерати передгір"їв Карпат

Українські Карпати складають частину провінції Карпатських гір та подані трьома геоморфологічними областями: власно Українськими Карпатами, Передкарпатською височиною та Закарпатською низиною.

Українські Карпати - середньовисотні гори,що тягнуться з північного заходу на південний схід смугою, довжиною більше 270 км і шириною 100 - 110 км. Середня висота їх 1000 м, максимальна - 2061 м (г, Говерла).

Межі Українських Карпат визначаються державним кордоном України з Польщею, Чехією, Угорщиною,Румунією. Північно-східний кордон вздовж лінії міст Судова вишня - Комарне - Миколаїв - Жидачів - Івано-Франковськ -Коломия - Черновці. До складу Українських Карпат входять Передкарпатська височина, гірські Карпати та Закарпатська низина.

Вздовж північно-східного краю Українських Карпат знаходиться Передкарпатська підвищена рівнина, що відповідає Передкарпатському прогибу. Середня висота в межах Передкарпатської височини - біля 350 м.

В межах гірських Карпат виділяється ряд орографічних зон. У складі зовнішньої смуги Українських Карпат виділяють Бескиди, Горгани та Покутсько-Буковинські Карпати. Середньовисокі хребти Горган мають гострі гребні, круті схили з кам"яними осипами, які розділені глибокими долинами. Бескидам та Покутсько-Буковинським Карпатам притаманні м"які контури їх поверхні та куполоподібні вершини. Від Передкарпаття Зовнішні Карпати відокремлені уступом з відносними висотами 200 - 400 м.

В Центральній смузі Українських Карпат протягнулися Водороздільні-Верховинські Карпати. Висоти не перевищують 800 - 1200 м. Понижені місця хребта є зручними перевалами (Ужокський - 889 м, Верецький - 839 м, Воловецький 1014 м). На сході Водороздільно-Верховинських Карпат розташовані Ясинське та Ворохтянське міжгірські зниження, а також Верховинсько-Путильське низькогір"є. Ширина Водороздільно-Верховинських Карпат змінюється від 30 км на північному заході до 10 км на південному сході. Тут проходить головний водорозділ карпатських річок.

Далі до південного заходу підіймається осьова, найбільш висока частина Українських Карпат - Полонинсько-Чорногірські Карпати. Вони витягнуті в загальнокарпатському напрямку на 210 км з середньою шириною 20 - 25 км. Ця частина Карпат включає Полонинський хребет, гірські масиви Свидовець, Чорногора, Гриняви та Буковинську Полонину. Орографічною віссю є Полонинський хребет, який поперековими долинами річок поділен на окремі масиви (Полонина Руна, Полонина Боржавська, Полонина Красна).

Найвища частина Українських Карпат - Чорногора - розташована між Чорною та Білою Тисою, верхов"єм Прута і Чорним Черемошем. Тут знаходиться найвища її вершина - гора Говерла (2061 м). Верхня частина Чорногірського масиву представляє собою велике плоскогір"є полонин, над яким возвишаються конусообразні вершини: Петрос - 2022 м, Ребра - 2001 м.

Далі до південного сходу, між Чорним та Білим Черемошем, розташовані Гринявські гори з осевим хребтом Пневе. Поміж річками Білим Черемошем, Путилой і Сучавой простирається Буковинська Полонина.

На півдні Українських Карпат розташован Раховський масив і Чівчинські гори. Ця частина гір характеризується крутими схилами, гострими гребнями гір і значною глибиною розтину.

Вздовж південно-західного схилу Полонинського хребта виділяється вузька зона Березно-Липшанської поздовжньої міжгірської долини. Абсолютні висоти знижуються тут до 400 м.На південному сході від річки Рікі низькогір"є переходить у Верхнетисенську (Хустську або Солотвинську) горбисту рівнину з висотами 500 - 600 м.

До південного заходу від низькогір"я паралельно йому підіймається Вулканічний (Вігорлат-Гутинський) хребет. Він витягнут від річки Уж до річки Ріка. Долини річок Уж, Латориця, Боржава, Тиса прорізують Вулканічний хребет і поділяють його на окремі масиви. Між річками Боржава і Ріка Вулканічний хребет різко змінює свій північно-західний напрям на мерідіональний (хр. Тупий або Великий Шолляс) та біля м.Хуст переходить на лівий берег Тиси. Це вже Гутинські гори, розташовані на теритторії Румунії. Вулканічні Карпати мають гострі форми, скелясті схили, іноді зплощені вершини.
З південно-західного до зовнішнього краю Вулканічного хребта примикає Закарпатська низина, яка єчастиною великої Середньо-Дунайської рівнини. Поверхня її має невеликий нахил у південно-західному напрямку, абсолютні висоти зменшуються від передгір"я (116 - 120 м) до р. Тиси (105 м). Низину перетинають праві притоки Тиси: Латориця, Серне, Боржава з Іршавою та інші.

МОРФОСТРУКТУРА.

Сучасна морфоструктура Українських Карпат сформувалася в основному в неоген-антропогенний час, але вона включає також морфоструктури, які успадкували поздовжні та поперечні елементи давнього (мелового) структурного плану. Усі морфоструктури, крім вулканогенних, виникли внаслідок інтенсивного смятия порід і розвитку надвигів та горстів.

Розривна тектоніка Українських Карпат дуже складна. В морфоструктурі гір відобразились великі глибинні поздовжні та поперечні розломи. Серед глибинних поздовжніх регіональних розривів виключно важливе значення мають надвиги. Найбільш великим поздовжнім глибинним розломом є - Закарпатський. Розлом йде приблизно вздовж лінії зтику флішевих порід Полонинських Карпат та вулканічних утворень Вулканічного хребта. З Закарпатським глибинним розломом пов"язується походження своєрідної зони карпатських утесів (кліппенів). До зони глибинного розлому відноситься також міжгірська Березно-Липшанська (Тур"їнська) поздовжня долина, а в південно-східній частині - зони верховій Чорного Черемоша. З Закарпатським і частково Береговським розломами пов"язують осередки неогенового вулканізму Вігорлат-Гутинської гряди.

До глибинних поздовжніх розломів також належать:

Серединокарпатський (Центральнокарпатський), вздовж якого відмічається крутий північно-східний схил Полонинського хребта, Ссвидовця, Чорногори і Гринявських гір;

Зовнішньокарпатський розлом, з яким пов"язують формування протяжних морфоструктур скибової зони;

Передкарпатський розлом, що замаскирований надвигом між внутрішньою та зовнішньою зонами прогибу;

краєвий розлом Руської платформи - зовнішня межа Передкарпатського передового прогибу.

Поперекові розломи мають північно-східну орієнтацію і перетинають майже під прямим кутом північно-західне поширення карпатських складчатих структур. З поперековими розломами пов"язані субмерідіональні відрізки річкових долин Латориці, Боржави, Тереблі, Чорної Тиси і інш.

Система поздовжніх і поперекових розломів сприяла виникненню глибокої ступінчатої структури фундаменту Карпат.

Карпатській гірській споруді, створеній інтенсивними складчато-надвиговими та сводово-блоковими найновішими рухами, притаманна поздовжня зональність рельєфу, що відбивається в зональному розміщенні морфоструктур: хребтів-лусок, складчато-глибових хребтів і горстових масивів. Гірська споруда обрамлена передгірними прогибами: Передкарпатським вздовж північно-східного схилу і Закарпатським - вздовж південно-західного.

Передкарпатська височина - обернена морфоструктура,що займає простір між південно-західною окраїною Руської платформи і гірським поясом Карпат і відокремлюється від них рядом виражених в рельєфі регіональних глибинних розломів північно-західного розповсюдження. В геоструктурному відношенні Передкарпатській височині відповідає Передкарпатський передгірний прогиб, який сформувався як самостійна морфоструктура в міоцені. Порівняно широкий на північному заході (до 50 - 60 км) прогиб поступово звужується в південно-східному напрямку до 25 - 30 км. В прогибі виділяються дві зони: внутрішня геосінклінальна і зовнішня приплатформенна. Внутрішня прикарпатська частина прогиба напротязі неогена заповнювалася продуктами руйнування безупинно воздимавшейся Карпатської гірської країни, а в зовнішній приплатформенній частині накопичувався уламковий матеріал, що зносився з Українського щи ... Читать дальше »

Одним з найшановніших, так би мовити, в Україні птахів є ластівка. Це — Божа пташка (Київський повіт), створена вона Богом із землі (Ушицький та Латинський повіти). Благословив її Господь за те, що, коли розпинали Христа, ластівки крали цвяшки (Проскурівський повіт). Якщо ластівка в'є під чиєюсь стріхою гніздо, то це передвіщає щастя тій родині (Старобільський та Літинський повіти). Розоряти гніздо ластівки або драть їхні яєчка — гріх: все обличчя у винних всіється веснянками, подібно до цяток на ластів'ячих яєчках (Літинський, Київський та Старобільський повіти). Більше того, ластівка, щоб відомстити, попсує корову, для чого пролетить під коровою тричі — молоко почервоніє і його стане так мало, що навіть теля пропаде з голоду (Старобільський та Новомос-ковський повіти). Хто розорить гніздо ластівки і вб'є її пташенят, у того вона спалить хату, принісши з поля вогню (Харківський і Старобільський повіти). Щоб вивести з обличчя ластів'яче ряботиння (веснянки), потрібно, як уперше на весні побачиш ластівку, вмитися молоком і втертися тим рушником, в якому носили святити паску, — не тільки зійде ластів'яче ряботиння, а й станеш білолицим (Старобільський повіт). Або коли уперше побачиш навесні ластівку, треба тричі сказати: «Ластівко! Ластівко! На тобі веснянки, дай мені білянки!» (Подільська губернія). Декотрі, побачивши вперше навесні ластівку, беруть з-під правої ноги землі й помічають, якого кольору трапиться в ній вовна: такої масті й скотину треба тримати (Старобільський повіт). Якщо ластівки раптово відлітають з якої-небудь місцевості, то там слід неодмінно чекати мору на людей (Літинський повіт).

Якщо ластівка «напаскудить» комусь на голову, то голова в такого чоловіка вкриється шолудями (Літинський і Канівський повіти).

Восени (в Латинському повіті 26 вересня за старим стилем) ластівки не відлітають на теплі води, у вирій, а зчеп-люються лапками одна за одну, утворюючи довгу вервечку, і, за якусь провину, замерзають на цілу зиму у воді. А напровесні, коли скресне крига і зігріється вода, вони оживають і літають потім аж до Здвиження. Не раз, буцімто, витягували взимку неводами цілі в'язки зчеплених одна з одною мерзлих ластівок (Київський, Таращанський та деякі інші повіти).

Природне бажання пояснити деякі особливості зовнішнього вигляду ластівки та її суто ідеальну сімейність породило особливу досить зворушливу легенду про походження ластівок з палко закоханих одне в одного чоловіка й жінки (Олександрівський повіт). Жили собі, кажуть, чоловік і жінка. Чоловік одного разу щось різав і забруднив руки кров'ю, а жінка в цей час підійшла й так в'ється круг нього. Чоловік узяв її за підборіддя й лагідно промовив: «Ластівко ти моя!»— і при цьому поцілував. Тієї ж миті вони спурхнули й полетіли ластівками. Оце через те в ластівки й видно під горличком червоненьку плямочку.

Не меншою повагою і любов'ю користується ластівка і в інших народів. У Чехії та Німеччині вона зветься «пташкою Божої матері»: вважають доброю ознакою, якщо ластівка влетить у вікно. Розорити гніздо ластівки чи вбити її — тяжкий гріх (Німеччина та Італія). І як кара за це, в корів тієї людини, що розорила гніздо, молоко обертається на кров або ж зовсім пропадає (Угорщина і Німеччина). Давні письменники свідчать, що навіть хижі птахи вважають ластівку священною. В Арріана ластівка попереджає Олександра Македонського про небезпеку.

У Дагестані розповідають, що богатирі заснували аул Цудаха з такого приводу. Зупинились вони одного разу на тому місці на ночівлю і ввіткнули прапор у землю біля свого вогнища. Прокинувшись уранці, богатирі побачили, що ластівки носять землю на кінець списа, до якого прикріплено було прапор, лагодять на ньому своє гніздо. Вчені пояснили це як добре знамення, і богатирі вирішили оселитися тут.

Ще одна легенда. Колись на землі жив страшний змій, який живився кров'ю тварин. Змій послав комара куштувати у тварин кров: язик у комара на той час був довшим, аніж тепер. Комар, помандрувавши по світу, повідомив змія, що найсолодша кров у коня. Змій посилає його на пошуки вдруге. Через якийсь час комар прилітає й каже, що людська кров солодша за кров усіх тварин на світі. Не встиг комар скінчити мови, як до нього підлетіла ластівка й відірвала в нього язика, щоб він не говорив на людину. Комар злетів і запищав. Змій розгнівався на ластівку і схопив її за хвіст. Ластівка вирвалась із рук змія, лишивши в них середину хвоста, і залишився в ластівки хвіст назавжди в такому вигляді, в якому він є нині.
Горобці виникли з чортів, і взагалі — горобці проклята Господом пташка (Ушицький та інші повіти). Про походження їхнє є в Літинському повіті така оригінальна ле-генда.«На Семена» (1 вересня за старим стилем) горобці збираються в очерет, і чорт їх міряє тут на мірки-четве-рики. Насипле мірку з верхом, і тоді «зчерпне»: скільки горобців опиниться понад міркою, тих чорт випускає на волю, а які залишаються в мірці, тих він забирає собі (Київська губернія і Літинський повіт). Саме зібрання горобців «на Семена» (приблизно в цей час горобці збираються у доволі великі зграї) зветься гороб'ячою радою.

Прокляття Богом горобців тісно пов'язується з розп'яттям Господа на Хресті. Про це є декілька доволі близьких, зрештою за основним своїм мотивом, легенд. У Маріупольському повіті кажуть, що коли розпинали Христа, то горобці гукали:«Жив! Жив! Жив!», тоді Христа почали мучити ще з більшою жорстокістю. За це Господь прокляв їх і не дозволив їм відлітати в теплі краї.

Восени, коли бувають «кучки», тоді й горобці літають також кучками. Взимку їх багато гине.

У селі Микольському розповідають, що коли розіп'яли Господа, то на хрест його сіло двоє горобців — червоний (червоноголовий) та сірий. Червоний гукав: «Помер, помер!», а сірий (звичайний наш): «Жив, жив!». Тоді один з вояків ударив спасителя списом у бік. За це Господь прокляв горобців, не благословив їх у їжу (хоча дехто й їсть) і спутав їх, щоб вони не ходили по землі, а стрибали.

У селі Біло-Куракиному того ж повіту записано такий варіант цієї легенди. Горобця проклято за те, що, коли розіп'яли Христа, горобець весь час гукав: «Жив, жив!». Розбійники повернулися і забили Господу залізний цвях у саме серце. У слободі Кризькій кажуть, що горобці, крім того, приносили й залізні цвяхи, якими прибивали до хреста Спасителя. Тому залізними цвяхами «І Боже як гріх» (дуже грішно) збивати домовини, «клепу-вати» ікони і кріпити іконостаси.

Для кожного, сподіваємось, цілком зрозуміло, що всі такі легенди, ґрунтуючись на апокрифічних оповідях, водночас скористалися з тих звуків, які найчастіше видають горобці, і які справді дуже схожі на слово «жив».

Вбачаючи в горобцях породження чорта, вважаючи їх фізичними, так би мовити, винуватцями хресних страждань і навіть смерті Спасителя, народ ставиться до горобців вельми вороже. Діти нещадно розоряють їхні гнізда, всіляко знущаються з горобців, і ніхто не зупиняє їх у цьому.

Щодо солов'я (справжній, курський, різноголосий, степовий), у проскурівському повіті твердять, ніби в нього зовсім немає задньої частини — її відірвав у солов'я кліщ. Ось чому соловей, боячись аби кліщ не відірвав у нього й ще чогось, не спить і тепер цілими ночами і весь час співає: «кум кліщ».

Про походження солов'я знаходимо у П.Куліша таку легенду-казку. Одна дівчина дуже запала в серце вужеві. Та й сама закохалася в нього. Він і повіз її до себе в палац. А в нього палац весь був з кришталю. Стояв він під землею, в якійсь могилі, або що. Ну, звісно, старенька мати попервах побивалася за донькою. Та й як, насправді, не побиватися ?.. А донька — спізналася вона там з вужем, чи не спізналася, але, як би там не було, завагітніла і, коли настав час, розродилася близнятами — хлопчиком і дівчинкою. Обоє як з воску вилились у матір. А вона з себе була така гарна, мов квітка. Ось, коли Бог дав діток, вона й каже: «Як вже наші діти людьми народилися, то ми їх у людей і перехрестимо». Сіла в золоту карету, поклала діток собі на коліна й поїхала в село до священика. Іще карета не докотилася до царини, а матері вже хтось доніс про це. Стара зчинила галас на все село, схопила косу та й до царини. Бачить дочка неминучу смерть, та як заголосить до діток, а тоді й каже: «Літайте ж ви, мої дітки, пташками по світу: ти сину, соловейком, а ти, донечко, зозулею». Випурхнули — соловейко у праве, а зозуля в ліве віконце карети.

Карета, коні та інше все не знати, де й поділися. Не стало й доньки, тільки понад шляхом на тому місці виросла глуха кропива.

Про походження зозулі є й докладніша легенда-казка, яка в цілому дещо нагадує щойно наведену. Купались якось у ставку дівчата. Виходять з води, і кожна стала брати своє плаття, одна дівчина — до свого плаття, аж дивиться, а в нього забрався вуж. Лежить, згорнувшись в клубок — ніяк не можна тій дівчині взяти плаття. Що тут робитимеш? Н ... Читать дальше »

О. Олесь літературний псевдонім Олександра Ивановича Кандиби народився 5 гридня 1878р. в містечку Білопілля на Сумщині По батьківський лінії його рід походив з чумаків по материнский з кріпаків . Батько Иван Федорович працював на рибних промыслах в Астрахани де й утопився у Возлі коли Сашкові виповнилося 11 р.І залишилась його мати Олександра Василівна , « з трьома дітьми і зтрьома карбованцями в кишені ». Як могла, прихиляла до дітей небо виховуючи у любові і добрі . В чотири роки Сашко уже вмів читать і незабаром перед ним почала відкриватися чарівна поезия Шевченкового « Кобзаря» . І рідному містечку навчався в початковій школі потім у двокласному училищі . Пятнадцятилитним юнаком Сашко вирушив з дому вступив до хліборобськоі школи у містечку Дергачі неподалік від Харькова. Навчався у хліборобській школі починає видавати рукописный журнал «Комета» , в якому друкує свої вірші писані російською та українською мовами. В одному з віршів цієї пори (« Моє благання» 1897р.). На жаль після хліборобської школи Олександр не мав права поступать до університету . І розуміючи це ,він ,ще навчаючись у школі , студією слов, янської мови - болгарську, сербську , польську . Ставши вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту незабаром через матеріальні нестатки залишає його 1903р. вступає до Харківського ветеринарного інституту. Визначальним фактом у його житті стала поїздка на відкриття пам , ятника І.П. Котляревському в Полтаві . Незабутні пам , ятники в душі молодого поета залишаються від зустрічей з Б. Грінченком , В. Семійлинком , М. Коцюбинским , Л. Українкою. Тут він передає до збірника « Багаття » , що виходив в Одесі свої вірші . Передреволюційні події 1905р. поет сприймає як необхідний процес оновленя, створює зкличні бойові пісні. Його настроями пояснюється зроблені поетами переклади з російської «Марсельєзи» ( Над залитою кров , ю землею») « Варшавянки» ( «Хмари зловіщ нависли над нами …») «Сміло у ногу рушайте ». Спад революції викликав у душі поета розчарування, відчуття руїни мрій 1906р. влітку, поет їде в Крим разом зі своею мойбутньою дружиною, студенткою Бестужівських курсів Вірую Сватською та її сестрою Ольгою. Тут він укладає свою першу книгу «З журбою радість обнялась» . Книга мала великий резонанс, багато схвальних оцінок. Наприклад М. Зеров писав : « Олесю не довелося завоювати своєї поетичної слави « . Перша поетична збірка Олеся представляла його як ніжного лікаря і в одночас як поета високого громадянського звучання . У ній ніжні молитви закоханості у красу природи, романтичного – радісносприяття світу, в якому хочется жити, творити, любити. Революційне піднесення в 1905р. сприймається поетом як активний спротив силам зла, поневолення, а відтак журби у всезагальному значенні цього слова. І він велично співоє поетичний гімн у віршах «Ми не кинемо зброї своєї»… «З військом за волю боролися ми» , « Три менти » , « Жалібна пісня ». Глибоко символічного знання набуває вірщ « Айстри ». 1905р. якщо розглядати його в контексті суспільно - політичнитх подій . Квіти , як люди , чекали змін , « рожевого ранку » , мріяли , «про сонячні дн і» їм уявлявся прекрасный світ , « де вічна весна ». Переживаючи поразку революції , сприймаючи реакцію як метод витравлення зі свідомості народів будь – якого прагнення до волі , Олесь гутує нову збірку , презначення якої фокусує уже в самій назві : « Будь мечем моїм ». Він каже , що його слово рідне , але в ньому так багато музики і світла . І для ворога вона має стати , як меч , а для рідного краєм сонця . Проте під задумою автора назвою збірка не вийшла заборонила цензура; отже , друга книга побачила світ 1909р. як «Позія» у Санк – Петербурзі . Відновлено назву було лише при переведенні 1918р. Друга і третя 1911р. збірки засвідчили, як глибоко переживає Олесь суспільні катаклізми , як болить йому народна доля . Наступними виданнями були « Драматичні спади. Книга четвертого столяття» 1914р. « Поезія . Книга пятого століття » 1917р. шостій підготовленній до друку збірці не судилося побачити світ.
Прагучи ідеальної гармонії між формою і змістом , сподіваючи глибокий ліризм , символізм в поезії , єдність музики й слова , звуків і барв , Олександер перебуває у пошуках , притаманних новоромантиках і символістам прекметно , що поет, складаючи вірші , програвав її арфі , лірі чи кобзі , маючи хист до музичного мистецтва . О. Олесь недає вняткового значення утвердження рідної мови з метою уникненню бездуховності . А це можливо лише за умов вільного розвитку суспільства . Олесь сприймає ідею федеративного устрою як « весну народів » , хоча він розуміє , яка хитка спільна ситуація , ускладнена боротьбою різних політичних сил і рухів . Водночас він знаходить у собі сили гутувати до друку шосту збірку поезій «На хвилях » що мала побачити світ на початку 1919р. Однак на Україну поет не повернувся , хоча усім серцем він завжди був з рідною землею . Настольгічні мотиви присутні у всій його поєзії , писаній на його чужині ( збірка «Чужиною» 1919р.) звертаючись до історичної пам'яті свого народу , до переказів з давньорускої історії , поет пише добірку віршів « Менуле України в піснях . Княжні часи » (1920р.) 1912р. у Відні друкує збірку сатиричних поезій « Перезва » під псевдонімом В. Валентін ( український письменник який згодом емігрує з Західної Украіїни в радіанську Україну і буде розстріляний енквідистами ) . У1919р. – 1922р. разом з Антоном Крушельницьким та іншими земляками збирає кошти на допомогу голодуючим в Україні . Моторошні події 1921р. – 1923р. поет зобразив у циклі " Голод ” що , увійшов у збірку " Кому повім печаль мою” у циклі віршах поет створює алегоричний образ всепожираючого голоду , котрий усе з’їв на своєму шляху " вівцю, як хліб шмат , ковтав , дітей малих з’їдав з кістками , не обминав дерево і трав " .

Цим циклом , як і П. Тичина , Олесь сказав своє слово про " гуманістичні ” устремління на Україні нової , радіанської влади в 1921р. – 1923р. викрив її істинне піклування про народ . Тривожні повідомлення з України глибоким болем дивуються в душі Олеся : розстріл поета Г. Чуприни, арешт синів Антона Крушельницького , Івана й Тараса , котрі, як тільки перебрались із Галичини в радянську Україну , були звинуваченні в тероризмі й антирадянської діяльності. Під враженням цих подій О.Олесь пише драму "Земля обітована " 1935р., чим одним із першим в українській літературі розкривається суть сталінської політики .

Крім поезії , драматичних творів , у творчій спадщині митця прозові публіцистичні твори , переклади з російської , білоруської , польської , сербської , болгарської , німецької , англійської , арабської мов , публіцистичні та літературно – критичні статті .

Останній свій час Олесь зустрів у Парижі . Стан журби і самотності поглибився трагічною звісткою про загибель сина Ольга Ольжича .

А 22 липня 1944р. не стало Олександра Олеся . Його поховали на Ольшанському цвинтарі у Парижі.

Панас Мирний (Панас Якович Рудченко) народився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера повітового казначейства в місті Миргороді на Полтавщині. Незначною була освіта Панаса Рудченка, бо після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у Гадяцькому повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець йде на власний хліб.

Чиновницька служба Рудченка почалася в 1863 році в Гадяцькому повітовому суді. Наступного року він переходить у повітове казначейство помічником бухгалтера, а згодом, після короткочасного перебування в Прилуках, займає цю ж посаду в Миргородському казначействі. Так минули перші вісім років служби в невеликих містах Полтавщини.

На цей час припадають його перші спроби на ниві літературної творчості та фольклористичної діяльності. Частина зібраних П. Рудченком фольклорних матеріалів була згодом опублікована його братом Іваном Біликом у збірниках «Народные южнорусские сказки» (1869, 1870) та «Чумацкие народные песни» (1874).

З 1871 року Панас Рудченко живе і працює в Полтаві, займаючи різні посади в місцевій казенній палаті. Його зовсім не приваблювала чиновницька кар'єра (хоч сумлінне, ретельне виконання службових обов'язків і дозволило досягти високого чину дійсного статського радника). І. П. Рудченко починає пробувати свої сили в літературі. Прикладом для нього був старший брат Іван, що вже з початку 60-х років публікував свої фольклорні матеріали в «Полтавских губернских ведомостях», друкувався в «Основі», а пізніше видав окремі збірники казок і пісень, перекладав оповідання Тургенєва, виступав у львівському журналі «Правда» з критичними статтями.

Літературна праця стає справжньою втіхою і відрадою П. Рудченка. Уриваючи час від відпочинку, просиджуючи вечори за письмовим столом, він з натхненням віддається улюбленим заняттям. Перші його твори (вірш «Україні» та оповідання «Лихий попутав»), підписані прибраним ім'ям Панас Мирний, з'явилися за кордоном, у львівському журналі «Правда» в 1872 році. Незважаючи на те, що в 70 — 80-х роках письменник продовжує інтенсивно працювати, його твори, в зв'язку з цензурними переслідуваннями українського слова в Російській імперії, друкуються переважно за кордоном і на Наддніпрянській Україні були майже невідомі широким колам читачів.

Так, 1874 року в журналі «Правда» побачили світ нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадячого» та оповідання «П'яниця», а в 1877 році в Женеві з'являється повість «Лихі люди». Ще 1875 року в співавторстві з братом Іваном Біликом було закінчено роботу над романом «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і подано до цензури, але в зв'язку з так званим Емським указом 1876 року в Росії цей твір не був опублікований і теж вперше з'являється в Женеві у 1880 році.

Тільки в середині 80-х років твори Панаса Мирного починають друкуватися на Наддніпрянщині: на сторінках альманаху «Рада», виданого М. Старицьким у 1883 — 1884 pp., публікуються перші дві частини роману «Повія» та два оповідання з циклу «Як ведеться, так і живеться». 1886 року в Києві виходять збірник творів письменника «Збираниця з рідного поля» та комедія «Перемудрив». Одночасно Мирний продовжує виступати і в західноукраїнських збірниках та журналах, де друкуються такі його твори, як «Лови», «Казка про Правду та Кривду», «Лимерівна», переспів «Дума про військо Ігореве».

Літературні інтереси Панаса Мирного тісно поєднувалися з його громадською діяльністю. Ще за молодих років він був зв'язаний з революційним визвольним рухом, з 1875 року брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія», який був утворений у Полтаві; під час обшуку в нього були знайдені заборонені політичні видання.

Підтримував Мирний тісні зв'язки з багатьма діячами української культури — Лисенком, Старицьким, Карпенком-Карим, Кропивницьким, Коцюбинським, Лесею Українкою, Заньковецькою, Білиловським, Жарком. Як член комісії міської думи він бере активну участь у спорудженні пам'ятника І. Котляревському в Полтаві.

Особливо посилюється громадська діяльність Панаса Мирного напередодні і в період першої російської революції. Він виступає з відозвами, в яких закликає до єднання всіх прогресивних сил у боротьбі за свободу й рівноправність жінок, співробітничає в журналі «Рідний край», що 1905 року почав видаватися в Полтаві, у ряді своїх творів («До сучасної музи», «Сон», «До братів-засланців») відгукується на революційні події.

Коли 1914 року було заборонено вшанування пам'яті Шевченка, письменник у відозві, написаній з цього приводу, висловлює глибокий протест і обурення ганебними діями царизму. Не дивно, що в 1915р. поліція розшукує «політично підозрілу особу» Панаса Мирного.
В зв'язку з тим, що письменник, не бажаючи ускладнювати свої службові стосунки, весь час конспірувався, його особа для широких кіл читачів та, як бачимо, і для офіційних властей була таємницею. Та справа ще й в тому, що Панас Мирний, як людина виключної скромності, вважав, що треба дбати не за популярність своєї особи, а за працю на користь народові. Вже незадовго до смерті в листі до знайомого І. Зубковського він просить не розкривати його псевдоніма: «Хотя многие мои знакомые знают, кто такой Панас Мирный, но я за жизни своей не хотел бы рекламировать своей фамилии, серьезно считая себя недостойным тех прославлений, какие создались вокруг имени Мирного»

Після встановлення Радянської влади на Україні Мирний, незважаючи на свій похилий вік, іде працювати в Полтавський губфінвідділ.

Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року. Поховано його в Полтаві. Згідно з постановою уряду Української РСР в будинку, де жив письменник з 1903 року, утворено літературно-меморіальний музей. У 1951 році в Полтаві урочисто відкрито пам'ятник письменникові.

Ніхто з істориків не знає, хто був той Олег, що став київським князем наприкінці IX ст. (за непевною хронологією «Повісті временних літ» — 882 р.). І ніколи, мабуть, не дізнається. Річ у тому, що образ Олега немовби зітканий з фольклорних оповідей — народних переказів і легенд, дружинних пісень і приповідок. Як писав знаменитий український історик і фольклорист М. Костомаров, «особа Олега в нашому початковому літописі є сповна особою переказу, а не історії». Однак при всьому тому Олег, на відміну від своїх попередників на київському престолі — Кия, Аскольда й навіть Рюрика, — є не напівлегендарною, а реальною історичною постаттю, його існування підтверджується авторитетними джерелами, зокрема двома угодами Русі з Візантією — 907-го й 911 рр.

Разом з тим князь Oлег належить до найбільш загадкових постатей давньоруської історії. Досі вчені не мають певних відомостей ні про родину, ні про соціальне становище Олега. Хто він був — князь, боярин чи простий варязький дружинник? Чи мав якісь родинні зв'язки з засновником давньоруської князівської династії Рюриком? Не знали цього й давньоруські літописці XI—XII ст. Тому, напевне, «Повість временних літ» називає Олега князем, й Новгородський літопис — лише воєводою, що правив у Києві від імені малого сина Ігоря. Гадаємо, що насправді Олег не належав до родини Рюрика, а захопив владу В Києві, спираючись на віддану бойову дружину й прикриваючись ім'ям законного претендента на київський престол Ігоря, якого він силою зумів перетворити на маріонетку.

«Повість временних літ» і Новгородський літопис злагоджено повідомляють, що Олег прийшов з Новгорода до Києва, обманом захопив і вбив місцевих князів Аскольда й Діра і сам вокняжився в стольному граді. Як мовилось, історики здавна пов'язують з Олегом утворення Давньоруської держави. Адже починаючи з часів його князювання влада київського уряду поширюється не лише на Наддніпрянщину, а й на північні руські землі.

Взагалі уряд Олега докладав енергійних зусиль до приєднання раніше незалежних від Києва племінних союзів. Літописці зуміли прослідкувати хіба що основні етапи цієї діяльності. Тільки-но вокняжившись у Києві, Олег, згідно свідчення Нестора, «почав воювати проти древлян і, підкоривши їх, брав з них по чорній куниці». Далі «відправився Олег на сіверян і переміг їх, і наклав на них легку данину й не дозволив їм платити данину хозарам, мовивши так: «Я ворог їм, і вам платити нема чого». І далі: «Послав Олег до радимичів, питаючи: «Кому даєте данину?» Вони ж відповідали: «Хозарам». І сказав їм Олег: «Не давайте хозарам, але платіть мені»... І панував Олег над полянами і древлянами, і сіверянами, і радимичами, а з уличами й тиверцями воював».

У наведених словах літописця неважко побачити динамічну картину послідовного приєднання союзів племен до складу юної Київської держави. Спочатку вона поглинула ті племінні об'єднання, що були поблизу Києва: у князя не вистачало сили на всі союзи одразу. Але він продовжував цю діяльність протягом свого тридцятирічного правління на Русі. Цікаво, що в переліку союзів, воїни яких взяли участь у грандіознрму поході під проводом Олега на Візантію 907 р., крім згаданих вже полян, древлян, сіверян і радимичів, названі ще й вятичі, хорвати, дуліби, тиверці, які потрапили до складу Давньоруської держави пізніше.

Втім не варто гадати, начебто цей союз був міцним і остаточним. «Повість временних літ», Новгородський та інші літописи за більшу частину Х ст. оповідають про запеклу боротьбу наступників Олега за підкорення тих самих об'єднань племен, які приєднував до Руської землі сам князь. Союзи племен аж до кінця Х ст., до часів Князювання Володимира Святославича, зберігали значну автономію, а їхня верхівка — великі багатства.

І все ж таки поширення, хай не остаточне, влади київського осередку на значну частину племінних об'єднань зробило Давньоруську державу, що перебувала в процесі формування, економічно сильною й відносно централізованою. Саме тому князь Олег 907 р. вчинив похід на Візантійську імперію — похід, масштаби якого вражають навіть сучасних істориків. «Повість временних літ» яскраво відобразила небачений до того на Русі розмах походу: «Пішов Олег на греків*, залишивши Ігоря в Києві, взяв же з собою силу варягів і словен, і чуді, й кривичів, і мерю, і древлян, і радимичів, і полян, і сіверян, і вятичів, і хорватів, і дулібів, і тиверців... І з усіма цими пішов Олег на конях і в кораблях, і було кораблів числом дві тисячі».
Напевне, причиною війни, що спалахнула між Руссю та Візантією, було невиконання Константинополем двох головних умов угоди 860 р., укладеної Аскольдом з імператором Михаїлом: оплата імперією данини Києву й надання торговельних привілеїв руським купцям у візантійських містах. Здається, 907 р. якісь київські вивідувачі добре вивчили становище в Константинополі. Імперія тоді переживала великі труднощі, на неї тиснули з півдня араби, а у війську розпочався заколот під проводом полководця Андроніка Дуки. Тому візантійський імператор був змушений. зняти кращі легіони з північних кордонів і кинути проти арабів. Завдяки цьому суходільне військо Олега безборонно наблизилось до велетенських мурів Константинополя. Одночасно поблизу візантійської столиці з'явився руський флот.

Нестор, що веде розповідь у фольклорно-легендарному дусі (мабуть, скориставшись з усних народних джерел), зауважує, що коли ладді Олега наблизились до Царгорода, «греки ж замкнули Суд, а місто зачинили». Давньоруські книжники називали «Судом» бухту Золотий Ріг, що відділяла власне Константинополь від його передмістя Галати. На берегах бухти стояли величезні кам'яні башти, між якими у разі небезпеки натягали гігантський ланцюг, що підтримувався на поверхні води сотнями поплавків. Ця загорожа надійно перекривала вхід до Золотого Рогу.

Олег та його воєводи побачили, що малим ладдям-однодеревкам не подолати перешкоди, яка не раз зупиняла важкі кораблі арабів та італійців. Тому князь вирішив перехитрити візантійців. «І звелів Олег своїм воїнам зробити колеса й поставити на них кораблі, — з гордістю за свого хитромудрого героя пише Нестор. — І з попутним вітром підняли вони вітрила й пішли з боку поля до міста (Царгорода. — Авт.). Греки ж, побачивши це, злякались і сказали через послів Олегові: «Не губи міста, дамо тобі данини, якої забажаєш!»

Насправді ж кораблі під вітрилами не могли рухатися суходолом. Це потребувало б зусиль сотень людей, вола чи коней. Так, певно, й вчинив Олег. Можливо, щоб справити враження й здійснити психологічний тиск на обложених, князь наказав напнути вітрила на кораблях. Ймовірно, що в цю дію язичники-русичі вкладали магічний сенс. Як би там не було, сміливий обхідний маневр русичів змусив імператора Візантії шукати миру. Йому довелося прийняти невигідні умови, запропоновані; київським володарем:

«Наказав Олег дати данину на дві тисячі кораблів... І погодились на це греки, і стали греки просити миру, щоб. не воював Грецької землі. Олег же, трохи відійшовши від столиці, розпочав переговори про мир з грецькими царями Леоном і Олександром» («Повість временних літ»).

Того самого 907 р. була укладена попередня русько-візантійська угода, її текст став відомий Несторові, й літописець увів його до «Повісті временних. літ», можливо, скориставшись архівом київських князів. Це перший дипломатичний акт Давньої Русі, що зберігся до наших днів. Згідно угоди Візантія зобов'язувалася сплачувати Русі щорічну данину. Як виходить з дальшого розвитку подій і свідоцтв візантійських джерел, Київська Русь пообіцяла за це надавати Візантії постійну військову допомогу. Руські воїни з'являються на рубежах імперії: на Кавказі й Близькому Сході, в Малій Азії й на Кріті. Великим; досягненням київського уряду було одержання від грецької сторони права безмитної торгівлі для руських купців у Константинополі та інших містах імперії. Давньоруських торгових людей ф послів годували безкоштовно в столиці Візантії протягом шести місяців, а коли вони від'їжджали на батьківщину, урядовці постачали їм паруси, канати, якорі, а також продовольство.

Ця угода була розширена й закріплена в русько-візантійському договорі 911 р., також уміщеному Нестором до літопису. Відомо, що в дні підписання угоди загін із 70 русичів брав участь у поході візантійського війська проти арабів на о. Кріт у Середземному морі.

Свою фольклорну за формою й частиною джерел оповідь про переможний похід проти Візантії 907 р. «Повість временних літ» завершує словами: «І повернувся Олег до Києва, несучи золото й паволоки (шовкові тканини. — Авт.), і плоди, і вино, і всіляке узороччя (дорогі речі, прикраси. — Авт.). І прозвали Олега Віщим, тому що були люди язичниками й неосвіченими». Так літописець-християнин на свій лад спробував пояснити, чому в народі Олега вважали не просто хитромудрим, а й чаклуном, чарівником, тому що слово «віщий» було синонімом слів ... Читать дальше »

Князь Олег (Вещий Олег, др.-русск. Ольгъ, ум. 912 или 922 г.) — варяг, князь новгородский (с 879) и киевский (с 882). Нередко рассматривается как основатель государства Киевская Русь.
В летописи приводится его прозвище Вещий, то есть знающий будущее. Назван так сразу по возвращении из похода 907 года на Византию.
Происхождение Олега
В летописях имеются две версии биографии Олега: традиционная, изложенная в «Повести временных лет», и по Новгородской Первой летописи, которая сохранила фрагменты более раннего летописного свода (не дошедшего до наших дней) с путаницей в хронологии.
Согласно «Повести временных лет» Олег был родичем (соплеменником) Рюрика, возможно его шурином (по Иоакимовской летописи). После смерти Рюрика в 879 году Олег стал княжить в Новгороде, поскольку сын Рюрика Игорь был ещё ребёнком.
Этимология имени свидетельствует в пользу скандинавского происхождения Олега. Русское произношение имени Олег возникло вероятно от скандинавского имени Helgi, что означает «посвящённый богам». В скандинавских сагах также встречаются близкие по звучанию имена Ole, Oleif, Ofeig.
Существует версия, что имя Олега имеет тюркские корни. Так в древнеболгарской надписи 904 года употребляется титул византийского императора как «олгу таркан», где олгу означает великий.
Начало правления. Захват Киева.
В 882 году Олег предпринял удачные походы на Смоленск и Любеч. После этого он по Днепру спустился к Киеву, где князьями были соплеменники Рюрика, варяги Аскольд и Дир. Олег заманил их к своим ладьям и, объявив им: «вы неста кнѧзѧ ни роду кнѧжѧ, но азъ єсмь роду кнѧжѧ», — и, предъявив наследника Рюрика, малолетнего Игоря, приказал убить Аскольда и Дира. Никоновская летопись, компиляция различных источников XVI века, приводит более подробный рассказ об этом захвате. Олег высадил часть своей дружины на берег, обговорив тайный план действий. Сам, притворившись больным, остался в ладье и послал к Аскольду и Диру извещение, что везёт много бисера и украшений, а также имеет важный разговор к князьям. Когда те влезли в ладью, будто бы больной Олег сказал: «Аз есмь Олег князь, а се есть Рюриков Игорь княжичь»— и тут же убил Аскольда и Дира.
Киев показался Олегу удобным своим расположением, и он перебрался туда с дружиной, объявив: «Да будет Киев матерью городов русских». Тем самым он объединил два основных центра восточных славян (северный и южный). По этой причине именно Олега, а не Рюрика иногда считают создателем Древнерусского государства (Киевской Руси).
В течение следующих двадцати пяти лет деятельность Олега связана с расширением своей державы. Он подчинил Киеву древлян, северян, радимичей. Два последних племенных союза являлись данниками Хазарского каганата. По преданию Олег будто бы сказал: «Я неприятель им, а с вами у меня никакой вражды. Не давайте хазарам, но платите мне». Затем Олег воевал с самыми южными восточно-славянскими племенами уличей и тиверцев.
Поход на Византию.
В 907 году Олег отправляется в большой военный поход к Константинополю (Царьграду). В походе, согласно «Повести временных лет», принимало участие 2000 ладей по 40 воинов в каждой. Византийский император Лев Философ отдал приказ закрыть ворота города и загородить цепями гавань, предоставив таким образом возможность варягам грабить и разорять пригороды Царьграда. Однако Олег пошёл на штурм необычным способом: «И повелел Олег своим воинам сделать колёса и поставить на колёса корабли. И когда подул попутный ветер, подняли они в поле паруса и пошли к городу». Испуганные греки предложили Олегу мир и дань. Согласно договору, Олег получил по 12 гривен за каждую уключину, кроме того, Царьград обещал выплачивать дань на русские города. В знак победы Олег прибил свой щит к воротам Царьграда. Главным результатом похода стало заключение торгового договора, обеспечившего свободу беспошлинной торговли русским купцам.
Сам поход некоторые современные историки считают легендарным, поскольку о нём нет ни единого упоминания со стороны византийских авторов, которые достаточно подробно описывают подобные походы в 860 и 941 годах. Есть сомнения и в отношении договора 907 года, текст которого представляет собой почти дословную компиляцию договоров 912 и 944 года. Видимо поход всё же был, но без осады Царьграда. Повесть временных лет в описании похода Игоря Рюриковича в 944 сообщает о словах византийского царя к князю Игорю: «Не ходи, но возьми дань, какую брал Олег, прибавлю и ещё к той дани».
В 912 году Олег отправил в Константинополь посольство, которое подтвердило «многолетний» мир и заключило новый договор. По сравнению с договором 907 года из него исчезло упоминание о беспошлинной торговле. Олег именуется в договоре «великим князем русским». Подлинность этого соглашения подтверждается упоминанием с византийской стороны, лингвистическим анализом и сомнению не подвергается.
По версии ПВЛ, в том же, 912 году, князь Олег погибает от укуса змеи.
Новгородская версия биографии. Восточные походы Олега
В Новгородской первой летописи Олег представлен не князем, а воеводой при Игоре. Убивает Аскольда, захватывает Киев и идёт войной на Византию тоже Игорь, а Олег возвращается обратно на север, в Ладогу, где умирает в 922 году.
Эти сведения противоречат русско-византийскому договору 912 года, где Олег именуется великим князем русским, но в то же время они лучше согласуются с восточными известиями о Руси этого периода (см. ниже).
Где-то после 912 года, согласно сообщению арабского писателя ал-Масуди, флот русов из 500 кораблей вошёл в Керченский пролив. Хазарский царь разрешил русам пройти через Дон на Волгу, а оттуда спуститься в Каспийское море. В результате русы разорили побережье Азербайджана. Половину добычи по условию договора они отдали хазарскому царю, однако царская гвардия, состоящая из мусульман, потребовала мести за гибель единоверцев. Царь не смог (или не захотел) спасать русов, но послал им предупреждение об опасности. Битва длилась три дня и закончилась победой мусульман. 30 тыс. русов погибло. Уцелевшие 5 тысяч бежал вверх по Волге, где были истреблёны буртасами и булгарами..
Имя русского предводителя в сообщении не названо, и в русских летописях поход не упомянут. Возможно, смутным намёком на него является фраза Новгородской летописи об Олеге "другии сказывают, будто ушёл он за море….
С личностью Олега иногда пытаются связать некого русского предводителя H-l-g-w который, по данным хазарского источника, так называемого «Кембриджского документа», захватил по договорённости с Византией хазарский город Самкерц на Таманском п-ове, но был разбит наместником Самкерца Песахом и отправлен последним на Константинополь. Византийцы сожгли огнём суда русов, и тогда H-l-g-w отправился в Персию, где погиб сам со всем войском. Имя H-l-g-w восстанавливают как Хелгу, Халго. Он именуется в документе «правителем Русии», что делает очень заманчивым его отождествление с Олегом. Однако описываемые события относятся к правлению Игоря (поход русов на Византию совпадает по описанию с походом 941, а поход на Персию с набегом русов в 944 году на азербайджанский город Бердаа). В историографии были попытки трактовать это сообщение как свидетельство дуумвирата Игоря и Олега, в этом случае жизнь Олега продляется до сер. 40-х гг X века, а начало его правления предполагается более поздним, чем указано в летописи.
Смерть.
Обстоятельства смерти Вещего Олега противоречивы. По киевской версии («ПВЛ») его могила находится в Киеве на горе Щековице. Новгородская летопись помещает его могилу в Ладоге, но также говорит, что он ушёл «за море». В обоих вариантах присутствует легенда о смерти от змеиного укуса. По преданию, волхвы предсказали князю, что он умрёт от своего любимого коня. Олег приказал увести коня, и вспомнил о предсказании только через четыре года, когда конь уже давно умер. Олег посмеялся над волхвами и захотел посмотреть на кости коня, встал ногой на череп и сказал: «Его ли мне бояться?» Однако в черепе коня жила ядовитая змея, которая смертельно ужалила князя.
Эта легенда находит параллели в исландской саге о викинге Орваре Одде, который также был смертельно ужален на могиле любимого коня. Неизвестно, стала ли сага поводом для изобретения русской легенды об Олеге, или, напротив, обстоятельства гибели Олега послужили материалом для саги. Однако, если Олег является историческим персонажем, то Орвар Одд — герой приключенческой саги, созданной на основе каких-то устных преданий не ранее XIII века. Вот как погиб Орвар Одд:
«И когда они быстро шли, ударился Одд ногой и нагнулся. „Что это было, обо что я ударился ногой?" Он дотронулся острием копья, и увидели все, что это был череп коня, и тотчас из него взвилась змея, бросилась на Одда и ужалила его в ногу повыше лодыжки. Яд сразу подействовал, распухла вся нога и бедро. От этого укуса так ослабел Одд, что им пришлось помогать ему идти к берег ... Читать дальше »

Дмитро Іванович Менделєєв (1834-1907) - великий росіянин учений-енциклопедист, хімік, фізик, технолог, геолог і навіть метеоролог. Менделєєв мав дивно ясне хімічне мислення, він завжди ясно представляв кінцеві цілі своєї творчої роботи: передбачення і користь. Він писав: "Найближчий предмет хімії складає вивчення однорідних речовин, з додаванням яких складені всі тіла світу , перетворень їхній одне в одне і явищ, що супроводжують такі перетворення".

Російський учений, член - кореспондент Петербурзької АН (з 1876 р.). Народився в Тобольську . Закінчив Головний педагогічний інститут у Петербурзі (1855 р.). У 1855-1856 р. - учитель гімназії при Ришельевскому ліцеї в Одесі. У 1857-1890 р. викладав у Петербурзькому університеті (з 1865 р. - професор), одночасно в 1863-1872 р. - професор Петербурзького технологічного інституту. У 1859-1861 р. знаходився в науковому відрядженні в Гейдельберзі . У 1890 р. залишив університет через конфлікт із міністром освіти, що під час студентських хвилювань відмовився прийняти від Менделєєва петицію студентів. З 1892 р. - учений-хоронитель Депо зразкових гирь і ваг, що у 1893 р. з його ініціативи було перетворено в Головну палату мір і ваг (з 1893 р. - керуючий).

Наукові праці відносяться переважно до тієї дисципліни, що називають загальною хімією, а також до фізики, хімічній технології, економіці, сільському господарству, метрології, географії, метеорології.

Досліджував (1854-1856 р.) явища ізоморфізму, що розкривають відносини між кристалічною формою і хімічним складом з'єднань , а також залежність властивостей елементів від величини їхніх атомних обсягів . Відкрив (1860 р.) "температуру абсолютного кипіння рідин".

Автор першого російського підручника "Органічна хімія" (1861 р.).

Працюючи над працею "Основи хімії", відкрив (лютий 1869 р.) один з фундаментальних законів природи - Періодичний закон хімічних елементів.

Розвив (1869-1871 р.) ідеї періодичності, увів поняття про місце елемента в Періодичній системі як сукупності його властивостей у зіставленні з властивостями інших елементів. На цій основі виправив значення атомних мас багатьох елементів (бериллия, індію, урану й ін.).

Пророчив (1870 р.) існування, обчислив атомні маси й описав властивості трьох ще не відкритих елементів - "экаалюминия" (відкритий у 1875 р. і названий галієм), "экабора" (відкритий у 1879 р. і названий скандієм) і "экасилиция" (відкритий у 1885 р. і названий германієм). Потім пророчив існування ще восьми елементів, у тому числі "двителлура" - полонію (відкритий у 1898 р.), "экаиода" - астату (відкритий у 1942-1943 р.), "двимарганца" - технецію (відкритий у 1937 р.), "экацезия" - Франція (відкрита в 1939 р.).

У 1900 р. Менделєєв і У. Рамзай прийшли до висновку про необхідність включення в Періодичну систему елементів особою, нульової групи шляхетних газів. Крім необхідності виправлення, що виявилася, атомних мас елементів, уточнення формул оксидів і валентності елементів у з'єднаннях , Періодичний закон направив подальші роботи хіміків і фізиків на вивчення будівлі атомів, установлення причин періодичності і фізичного змісту закону.

Менделєєв систематично займався вивченням розчинів і ізоморфних сумішей. Сконструював (1859 р.) пікнометр - прилад для визначення щільності рідини . Створив (1865-1887 р.) гідратну теорію розчинів. Розвив ідеї про існування з'єднань перемінного складу .

Досліджуючи гази, знайшов (1874 р.) загальне рівняння стану ідеального газу, що включає як частковість залежність стану газу від температури, виявлений (1834 р.) фізиком Б. П. Э. Клапейроном (рівняння Клапейрона-Менделеева).

Висунув (1877 р.) гіпотезу походження нафти з карбідів важких металів; запропонував принцип дробової перегонки при переробці нефтей.

Висунув (1880 р.) ідею підземної газифікації вугіль.

Займався питаннями хімізації сільського господарства. Разом з И. М. Чельцовым брав участь (1890-1892 р.) у розробці бездимного пороху. Створив фізичну теорію ваг, розробив конструкції коромисла, точнейшие методи зважування.

Член багатьох академій наук і наукових суспільств . Один із засновників Російського фізико-хімічного суспільства (1868 р.). У його честь названий елемент № 101 - менделевий.

АН СРСР заснувала (1962 р.) премію і Золоту медаль ім. Д. И. Менделєєва за кращі роботи з хімії і хімічної технології.

Менделєєв і Періодичний закон.

За чотири роки до відкриття Періодичного закону Д.И. Менделєєв, нарешті, знайшов спокій у сімейних справах і впевненість у своїх діях. У 1865 році він купив маєток Боблово недалеко від Клина й одержав можливість займатися агрохімією, який тоді захоплювався, і відпочивати там з родиною кожне літо.

У 1867 році Менделєєв став завідувати кафедрою загальної і неорганічної хімії фізико-математичного факультету Петербурзького університету, а наприкінці року йому надали довгоочікувану університетську квартиру. У травні 1868 року в Менделєєвих народилася улюблена дочка Ольга.
Життя не завжди було прихильно до Менделєєва: були в ній і розривши з нареченою, і недоброзичливість колег, невдалий шлюб і потім розвід ... Два роки (1880 і 1881) були дуже важкими в житті Менделєєва. У грудні 1880 року Петербурзька академія наук відмовила йому в обранні академіком: "за" проголосувало дев'ять , а "проти" - десять академіків. Особливо непорядну роль при цьому зіграв секретар академії хтось Веселовский. Він відверто заявив: "Ми не хочемо університетських. Якщо вони і краще нас, то нам усе-таки їх не потрібно".

У 1881 році на превелику силу був розірваний шлюб Менделєєва з першою дружиною, що зовсім не розуміла чоловіка і, що дорікала його у відсутності уваги .

"Майстер чемоданних справ"

Улюбленим заняттям на дозвіллі в Менделєєва протягом багатьох літ було виготовлення валіз і рамок для портретів. Припаси для цих робіт він закуповував у Гостином дворі . Один раз, вибираючи потрібний товар, Менделєєв услыхал за спиною питання одного з покупців:

- "Хто цей поважний пан?"

- "Таких людей знати треба, - з повагою в голосі відповів прикажчик. - Це майстер чемоданних справ Менделєєв".

У 1895 році Менделєєв осліп , але продовжував керувати Палатою мір і ваг. Ділові папери йому зачитували вголос, розпорядження він диктував секретареві, а будинку наосліп продовжував клеїти валізи. Професор И. В. Костенич за двох операцій видалив катарактові, і незабаром зір повернувся...

Але повернемося до 1867 року.

Узимку 1867-68 року Менделєєв почав писати підручник "Основи хімії" і відразу стикнувся з труднощами систематизації фактичного матеріалу. До середини лютого 1869 року, обмірковуючи структуру підручника, він поступово прийшов до висновку, що властивості простих речовин (а це є форма існування хімічних елементів у вільному стані) і атомні маси елементів зв'язує якась закономірність.

Менделєєв багато чого не знав про спроби його попередників розташувати хімічні елементи по зростанню їхніх атомних мас і про виникаючим при цьому казусах. Наприклад, він не мав майже ніяк інформації про роботи Шанкуртуа, Ньюлендса і Мейера.

Вирішальний етап його роздумів наступив 1 березня 1869 року (14 лютого по старому стилі ). Удень раніш Менделєєв написав прохання про відпустку на десять днів для обстеження артільних сироварень у Тверской губернії: він одержав листа з рекомендаціями з вивчення виробництва сиру від А. И. Ходнева - одного з керівників Вільного економічного суспільства .

У Петербурзі в цей день було похмуре і морозно. Під вітром поскрипували дерева в університетському саду, куди виходили вікна квартири Менделєєва. Ще в постелі Дмитро Іванович випив кухоль теплого молока, потім устав , умився і пішов снідати. Настрій у нього було чудесне .

Несподівана думка

За сніданком Менделєєву прийшла несподівана думка: зіставити близькі атомні маси різних хімічних елементів і їхні хімічні властивості.

Недовго думаючи, на зворотній стороні листа Ходнева він записав символи хлору Cl і калію K з досить близькими атомними масами, рівними відповідно 35,5 і 39 (різниця усього в 3,5 одиниці). На тім же листі Менделєєв накидав символи інших елементів, відшукуючи серед них подібні "парадоксальні " пари: фтор F і натрій Na, бром Br і рубідій Rb, иод І і цезій Cs, для яких розходження мас зростає з 4,0 до 5,0, а потім і до 6,0. Менделєєв тоді не міг знати, що "невизначена зона" між явними неметалами і металами містить елементи - шляхетні гази, відкриття яких надалі істотно видозмінить Періодичну систему.

Після сніданку Менделєєв закрився у своєму кабінеті. Він дістав з конторки пачку візитних карток і став на їхній зворотній стороні писати символи елементів і їхні головні хімічні властивості.

Через якийсь час домочадці почули, як з кабінету стало доноситися: "У ... Читать дальше »

1. Формування української народності.

Проблема формування української народності в минулому знаходила різне тлумачення в працях різних істориків у залежності від їхньої політичної заангажованості. Показовим щодо цього є порівняння позицій видатного російського історика М.П.Погодіна та батька сучасної української науки М.С.Грушевського. «Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав існування окремого українського народу. Другий вважав, що російський народ не має будь-якого відношення до Київської Русі» [3,8].

В радянській історіографії післявоєнних років запанувала концепція своєрідного компромісу між двома вищезгаданими крайнощами – мовляв, єдина в минулому давньоруська народність нібито дала початок трьом спорідненим народам – російському, українському і білоруському. Даний компроміс мав на меті обгрунтувати історичними «фактами» політичну концепцію злиття націй. Якщо колись існував єдиний народ, який через зовнішні несприятливі обставини (а саме монголо-татарську навалу) роздрібнився, то після возз`єднання вони поступово позбудуться національних відмінностей і повернуться до першооснови.

Ототожнення Київської Русі з "колискою” трьох братніх народів аж ніяк не сприяло науковим дослідженням походження українського народу. С.В.Кульчицький висловлює впевненість, що "…п`ять східнослов`янських племінних союзів, які утворили Київську Русь, не могли за короткий час існування цього досить крихкого ранньофеодального державного утвору злитися в одну народність. Очевидно, відмінності між трьома сучасними народами беруть свій початок у відмінностях між союзами племен, які існували ще з перших віків нашої ери” [3,8].

Великий український історик М.С.Грушевський вважав порогом історичних часів для українського народу IV ст. "Расселення українських племен на їх теперішній території співпадає з початком їхнього історичного життя. Століття, що безпосередньо слідують за розселенням, підготовляють державну організацію, історія якої становить головний зміст першого періоду історичного життя українського народу. Зусиллями київської династії і дружини були з`єднані докупи , в один політичний організм, хоч на недовгий час, всі українські племена, всі частини української території, і ця політична єдність надавала нові спільні риси культурі і суспільним відносинам всього українського населення”[1,16].

Схожої думки щодо часу формування українського народу дотримується авторитетний історик-публіцист І.Лисяк-Рудницький, який зауважує, що "всі ці трипільці, скити і т.д. з нашою нацією мають тільки дуже мало спільного, не більше, ніж, напр. якісь лігурійці, етруски й самніти з сучасною італійською нацією, себто евентуально тільки як складники в етнічній синтезі…Дослідники, здається, сьогодні однозгідні в тому, щоб антів, що про них говорять візанттійські літописці, вважати за прямих предків сучасних українців. Себто формація українського народу була, мабуть, в основному завершена в половині першого тисячоліття н.е.” [4,17].

Як відомо, однією з головних ознак кожної народності є її мова. Вже за княжої доби на південно-західних землях Київської держави формується народна українська мова. "Про це свідчить словниковий запас фольклору, поеми "Слово о полку Ігоревім” і тодішніх Київського й Галицько-Волинського літописів. Українська мова засвідчила свою життєздатність як творіння цілої народності” [6,78].

Велике значення у формуванні українського народу мало поширення християнства, яке стало за князя Володимира державною релігією (988 р.). Поступово проникаючи впродовж століть в побут і свідомість народу, християнство стало справді народною релігією українців, посприявши поширенню освіти і культури.

Щодо матеріальної й духовної культури української народності, то, попри всю її еволюцію впродовж століть, в ній зберігалися певні сталі елементи (фольклор, звичаї, способи будівництва та облаштування житла, виготовлення посуду тощо).

Негативну роль у розвитку українського народу відіграла втрата ним державності в 40-ві роки XIV ст., особливо входження переважної більшості українських земель під владу Польщі у відповідності до Люблінської унії 1569 р. Тодішня еліта українського суспільства поступово полонізується, віддаляючись від народу в етнокультурному відношенні.

За умов перебування України у складі Речі Посполитої та в пізніші часи у складі Російської та Австрійської (від 1867 р. Австро-Угорської) імперій носіями її національної культури залишаються поспільство (особливо, селянство) та православне в польські часи та греко-католицьке духовенство в австрійські часи. Формальне ж визнання української нації за радянських часів на практиці поєднувалася з фактами русифікації.

2. Походження назви «Україна».
За словами авторитетного українського дослідника Сергія Шелухина "Походження слова "країна”, "вкраїна”, "україна” губиться в темряві античних віків…Всі три назви "Країна – Вкраїна й Україна” ми читаємо в Іпатіїївському літопису й маємо у вжитку Українського наяроду в його живій і писемній мові. В Іпат. літоп. під 1187 роком читаємо – Україна; під 1189 р. – Україна, а в Єрмолаївському сп. – Країна; під 1213 р. – Україна; під 1268 р. – Україняни; під 1280 р. – Вкраїна, а в Єрмолаївс. та Хлебниковскому списках – Україна; нарешті, під 1282 р. – Вкраїниця” [8;93,107].

Отже, перша згадка в літопису назви "Україна” пов`язана зі смертю переяславського князя Володимира Глібовича, який виявив себе завзятим оборонцем не тільки Переяславщини, а й Київщини, Чернігівщини та українських земель взагалі від нападів половців. Літописне повідомлення про реакцію народу на його смерть має наступний вигляд:

"І плакашеся по нем всі Переяславці, бі бо любя дружину, і злата не збірашеть, імінія не щадяшеть, но даяшеть дружині, бі бо князь добр і кріпок на раті і мужьством кріпком показася, всякими добродітельми наполнен, о нем же Україна много постона” [Цит. за: 8,136]. Таким чином, перша згадка назви "Україна” в Київському літописі відноситься до Південної Русі, тобто до Киівщини, Переяславщини й Чернігівщини. В цьому самому літописі під 1189 р. названо "Украйну Галичську”.

"В не менш важливому джерелі – Галицько-Волинському літописі (під 1213 р.) зазначається, що тоді галицько-волинський князь Данило Романович зі своїм військом звільнив і приєднав до своєї держави "Берестій, Угровеськ, Верещин, Столпе, Комів і всю Україну”. Україною тут літописець назвав північно-західні землі Галичини й Волині” [6,79].

Під 1279 р. Галицько-Волинський літопис повідомляє, що галицький князь Лев Данилович, здійснивши похід на Західний Буг, відвоював у Польщі українські землі: "Посем же Лев восхоже себе части в земле людской города на Вкраїні”. Інший випадок застосування назви Україна” належить до 1285 р.: польські війська вдерлися на Волинь і захопили тоді "село на Україні на ім”я Воінь”. Отже, назва "Україна” застосовується і щодо Волинської землі.

Вважаючи всі три назви (Країна, Вкраїна та Україна) синонімами, що мають одне слов`янське і українське походження, С.Шелухін виділяє їх спільний корінь "кра”. З огляду на те, що київський літописець вніс у початок своєї хроніки відомості з грецької хроніки Георгія Амартола в перекладі на стару слов`яно-українську мову, С.Шелухин вважає старослов`янське «кра» перекладом грецького слова , що означає "відрізок”, "шматок”, "відрізаний шматок землі”.

Даний корінь можна зустріти в українських словах "краяти”, "кравець”, в російському "кроить”, словенському krajat, чеському krajeti. Отже, С.Шелухин тлумачить поняття "Україна” як "окрема, відкраяна, тобто відрізана земля”, наголошуючи, що ця назва має бойове походження, тобто свідчить про те, що нашим предкам доводилося відвоювувати рідну землю у ворога-загарбника.

Іншої версії щодо походження назви "Україна” дотримуються І.А.Мішина, Л.М.Жарова та А.А.Міхеєв. Вони тлумачать слово "Україна”, що згадується близько 1185 в Іпатіївському літописі, як позначення "степового порубіжжя”, колишні південні території Київської Русі. [5,27].

Існують і інакші точки зору на проблему походження назви "Україна”. "Одна з гіпотез твердить, що первісне сонячне значення слова Україна в нашій мовній старовині прочитується як земля предка журавля. Це пов`язано з сонячним світоглядом наших пращурів-хліборобів, буття яких підпорядковувалось Сонцю – джерелу земному. Від прадавньої назви Сонця – Ар, Ра – походить самоназва наших предків: арії, оріЇ – орачів, які орали – ОСОНЮВАЛИ землю, і назва сонячного птаха-тотема круна-журавля , якого також обожнювали, як свого предка-покровителя, бо цей птах єднав їхню землю, їхнє буття з життєдайною силою Сонця” [2,88-89].

3. Поширення назви «Україна».

В різні іс ... Читать дальше »

ВЕСНА

В давнину вона була початком не лише господарського, а й календарного року - рахували рік з 1 березня, першого дня весни. Це пора торжества дня і кохання, коли над світом людей панує богиня життєвої злагоди і гармонії Лада та її донька Леля, покровителька закоханих. Весною воскресає і відроджується життєдайна сила Сонця. Тому на Весну припадають найкрасивіші та найулюбленіші народні свята - Благовіщення, Воскресіння Христове, часто Вознесіння, а інколи й Зелені свята (за умови ранньої Пасхи).
Образ Весни - юна красуня з розпущеними косами та у віночку, сплетеному з зеленого барвінку та перших квітів. її птахи -ластівка, котра Весну розпочинає, бо приносить ключі, якими замикає зиму і відмикає весну-літо, і соловейко, котрий весну закінчує. Та ще жайворонок, який виспівує весну над полями. І зозуля, яка тільки весною починає «кукувати» людям літа.
То весна - старт всьому живому, красивому і радісному...

ЛІТО

Сильна, як і Зима, найвеличніша пора року, тільки її сила та велич в теплі та стиглості, а не в холоді та застиглості. Літо з Зимою схрещують свої гарячі і холодні мечі на теренах Весни, особливо, весни ранньої, коли теплі дні чередуються з морозами і сніговіями. Битва Літа і Зими розпочинається на Стрітення: впевнене у своїй перемозі, Літо виходить на прю в одній сорочці, а Зима, передчуваючи поразку, одягає сім кожухів. Однак, і це їй не допомагає... За давніми переказами, богиня Літо долає Бабу-Зиму неперевершеною Божественною красою букета літніх квітів - від одного погляду на них тане лід Зими, а снігопади переходять у теплі дощі.
Образ Літа - молода, щедра і багата дівчина-красуня, у вбранні та прикрасах якої все доречне і чарівне: і квіти, і трави, і плоди, і стиглі ягоди, і налиті теплом колоски.
Літо - то найсприятливіша пора року, коли будь-яку справу можна і завершувати, і продовжувати, і навіть розпочинати.
На літню пору припадають давні і сучасні християнські свята: в основному, Зелені свята або Трійця, завжди - Івана Купала, Спаса, Перша Пречиста...

ОСІНЬ

Якщо Весна – старша сестра Літа і захищає його від підступних ударів умираючої Зими, то Осінь - його молодша сестра, котра приймає на себе колючі крижані уколи зміцнілої і озлобленої Баби-Зими, що наближається. То Весна захищає багатства Літа від пізніх морозів-холодів, а Осінь - від ранніх.
Осінь чарівна не лише своїми щедрими дарами - саме осінньої пори кожна нива, кожен сад віддають людям все, що в них залишилося (а останній дар - то дар найщедріший!), а й своїми яскравими барвами, голубою далечінню небес, передзимовим гамором та метушнею пташини.
Її донька Мокрина завершує літні дні густими дощами - це і сумний плач залітнім теплом і сонячними днями, і животворний дар землі для осінніх посівів озимих хлібів.
Восени - і Друга Пречиста, і Свято Чесного Хреста, і Покрова, і початок Різдвяного посту...

ЗИМА

Пopa року, коли вся природа вмирає або засинає, а все живе та рухоме, захищаючись від холодів, і зберігаючи тепло для весняного воскресіння, замикається в собі, відгороджується від замороженого довкілля. Зима -то «хвороба» Землі, яка в зимову пору відпочиває-лікується, аби зі свіжими силами-соками зустріти тепло і світло Весни. На відміну від Літа та Осені, Зима дуже скупа та бідна.
Її образ - стара і товста баба з величезними зубами і кістлявими пальцями (але може бути і холодною красунею з крижаним блиском в очах). її чоловік - Дід Мороз, який виконує все, що вона йому накаже; син - Сніговій, котрий сипле снігу стільки і там, де вона велить; невістка - Завірюха, а внучка - Метелиця; є й онуки - Приморозки. З такою «зимово-морозною» сім'єю Зима може накоїти багато лиха, тому до неї слід серйозно готуватись. А підготовлена людина люту зимову облогу використає для відпочинку та збереться з силами для успішної праці з настанням весни...
Однак, і Святий Миколай, і Новий Рік. і Різдво Христове, і Богоявлення - Водохреща, і Стрітення приходять взимку, чим свідчать: Зима безсила проти всього світлого і радісного, вона неспроможна зупинити переможне сходження Сонця до Весни і Літа...

РАНОК

Символ початку і благодатної перспективи: темрява Ночі залишилась позаду, а попереду - світлорадісний і сонцесяйний День, який непомітно, але впевнено виростає з Ранку.
Ранок приходить на землю зі Сходом Сонця і невидимо зникає з наближенням до полудня, коли його спокійні кольори бліднуть перед яскравими барвами сонячного Дня. Він відходить скромно, але свою місію виконує неперевершено: щоб остуджений нічною прохолодою (а інколи й холодом) світ не згорів під палаючим полуденним Сонцем і щоб нікого, хто вийшов з нічної темряви, не осліпили яскраві сонячні промені, Ранок обігріває всіх і кожного своїм м'яко зростаючим теплом і освітлює своїм обережним та ощадливим світлом.
Ранкова прохолода - то передвісник тепла, а ранкове Сонце - то Господня усмішка до людей...

ДЕНЬ

Він має дві Божественних сестри - Зорю Ранішню і Зорю Вечірню: перша йде попереду Сонця і провіщає його схід, чим відкриває дорогу своєму світлоносному брату - сонячному Дню, котрий приїздить на білих небесних конях, а друга - при заході Сонця приймає від брата його денних коней і відводить їх на нічний спочинок.
Поки сонячні коні на Небі і над світом панує сонячний День, то й люди мають змогу бути «на коні» своїх намірів та справ, бо День сприяє не тільки здійсненню старих задумів, а й творенню нових, які можна реалізувати вже наступного Дня, котрий завжди обіцяє (і при стараннях людських - буде!) бути кращим від свого попередника.

ВЕЧІР

Він приходить після того, як Вечірня Зоря відведе сонячних коней на нічний спочинок. З його настанням завмирає природа в очікуванні приходу Ночі, яка втопить світ у глибокому сні. Отож вечір накриває прохолодними сутінками притомлену денними турботами Землю, заспокоює втомлених денними справами людей - готує цілий світ до приходу влади Ночі. Його хода м'яка, заспокійлива і доброзичлива: він не цурається Дня -зберігає його прозорість, бо вечірні сутінки - ще не нічна темінь, але все більше горнеться до Ночі, через що сутінки густішають, переходячи в темряву. Однак, коли темрява перемагає, Вечір відходить, бо повної темноти він не визнає...

НІЧ

Вона - мати Сну і Спокою, навіть Вічного Сну і Вічного Спокою. Сама по собі Ніч не зла і не жорстока – то непроникна темрява, котра приходить разом з нею. дає змогу нечистим і злим силам творити під її покровом темні і злі справи.
Ніч приносить тільки Спокій і Сон, які дають людині блаженний відпочинок, але й роблять людину беззахисною, чим користають Чорнобог і Мара та підвладна їм всіляка демонська нечисть. Тому проти Ночі треба бути особливо обережним - не порушувати традиційних табу: не викидати з хати сміття, бо прийде сварка; не розпочинати цілої хлібини, бо «краятиметься» господарство; не залишати на столі ножа, бо накличеш до хати щось лихе; не віддавати позиченого, бо не матимеш свого; не виливати води після купелі, бо нашкодиш викупаній дитині...
Найкраще, готуючись до нічного відпочинку, осмислити прожитий день, в молитві погукувати Господу за все, що цей день тобі приніс, і попросити Божої ласки на день прийдешній...

ТИЖДЕНЬ

Тиждень - це сім днів природного часового циклу, пов'язаного з фазами Місяця.
За перші сім днів фаза Місяця зростає від тоненького серпа Молодого Місяця (обернуте навпаки «С») до першої його чверті.
За другі сім днів фаза Місяця виростає від першої чверті до Повного Місяця.
За треті сім днів фаза Місяця зменшується від Повного Місяця до останньої чверті.
За четверті сім днів фаза Місяця „старіє" від останньої чверті до вузенького серпа Старого Місяця (пряме «С»).
Таким чином, повний цикл зміни фаз Місяця від Молодого Місяця до Старого - від обернутого «С» до «С» прямого - проходить за чотири тижні, за так званий місяць, який, однак, астрономічно включає не 28 діб, а 29,53 доби.
Семиденний тиждень узгоджується з ритмами людського організму: енергетичне силове поле, що йде на Землю з Космосу, змінює свою інтенсивність в зв'язку з положенням Сонця, Місяця та інших космічних тіл. Тому життєдіяльність людей і поведінка всього живого на землі в дні Повного, Молодого чи Старого Місяця мають різний характер. Особливо при переході від однієї фази Місяця до іншої відбувається зміна енергетичного поля - і з'являється напруженість та нестабільність в діяльності живих організмів.
Космічна енергія найвищої інтенсивності потрапляє на Землю наприкінці другого тижня, тобто в період Повного Місяця. Тому саме при Повному Місяці відбувається те, чого не буває в інші періоди...
Символіка чотирьох фаз Місяця - хрест, який формується при уявному поділі Місяця на чотири сектори, що відповідає його чотирьом фазам і чотирьом тижням. Кожен сектор - це одна із чвертей; перехід від сектора до сектора, від фази до фази - це завершення одного тижня і початок наступного, що здійснюється з неділі на понеділок.

ПОНЕДІЛОК

Понеділок - „той, що по неділі (після неділі)" -день, яким піклується ,.батько" тижнів - Місяць. А через те, що Місяць непостійний, - увесь час змінює свій вигляд - цього дня не варто розпочинати жодної справи: викликана Місяцем нестабільність не тільки не сприятиме, а й заважатиме досягненню успіху. Кажуть, що в понеділок і роботи не починай, і в дорогу не вирушай...
Його колір - зелений, як колір усякого початку, колір незрілості. Як зазеленіє, так і зростатиме... Тому, як розпочнеш у понеділок, так матимеш на увесь тиждень.
Понеділок - день чоловічий. Його образ – стрункий світловолосий та білолиций юнак або молодий чоловік, котрий зустрічає і проводжає, але нічого важливого не робить.
Вважається днем народження Місяця, який щопонеділка приходить до людей світлочубим струнким юнаком, але може змінювати свій вигляд аж до подоби старого діда. Він - перед початком всякої справи, але не початок її, а лише попередній образ, своєрідне бачення перспективи, що реалізується в наступні дні, тижні, навіть роки. Тому ті, хто народився у понеділок, мають здатність до віщування.

ВІВТОРОК

Вівторок - „вторий" - другий день тижня. Його космічний покровитель - планета Марс або Арес, по-давньоукраїнськи - Арей, що означає „бог - захисник воїнів".
Бог війни наділяє свій день мужнім, навіть войовничо-активним характером, що робить вівторок днем початку всякої важливої справи - вона має всі шанси успішно завершитись і досягти бажаного результату.
Його колір - голубий, а це - колір небесної далечини, бо у вівторок вигідно вирушати в далеку дорогу і небо сприятиме в мандрах.
Образ вівторка-зрілий чоловік, здатний до тривалої роботи або молодий воїн у шоломі, зі щитом і мечем...
Як сприятливий до початку всякої роботи, вважається щасливим днем, а тому рекомендується закладати перший камінь у будівництво житла чи іншої корисної споруди саме у вівторок, особливо в такий вівторок, коли церква вшановує пам'ять не мучеників, а преподобних.

СЕРЕДА

Середа - середній день тижня. В давнину його ще називали „третійником", бо цей день - третій. Нею піклується Меркурій (це - у римлян, а в греків – Гермес), який вважається покровителем мандрівників, торгівлі і мистецтв, та ще й виконує функції посланця богів. Наші предки віддавали цей день Дані -покровительці вод, що цілком збігається з опікунством Меркурія-Гермеса: і мандри, і торгівлю в ті часи в основному здійснювали водними шляхами. А що Меркурій ще й турбувався мистецькими справами, то цього дня корисно ткати, вишивати, прати, господарювати на городі.
Колір середи - синій, як і колір водних шляхів, якими мандрують, як і колір небес, під якими мандрують і трудяться в поті чола. Середа - день жіночий, її образ - молода жінка з покритою головою та знаряддям жіночого ремесла в руках.
...Для християн середа має бути „пісним" днем: бо саме в середу в голові Іуди зародилась думка зрадити і видати іудеям Ісуса Христа.
В окремих літературних джерелах вважається ще й днем Лади, прекрасної жінки-богині, тому є сприятливою для налагодження стосунків, відновлення злагоди і любові в родині, між людьми близькими чи тільки знайомими. В середу успішним буде здійснення всіляких хатніх і господарських робіт. І тут варто наголосити: в давнину люди були переконаними, що всі домашні потуги саме в середу матимуть особливий успіх.

ЧЕТВЕР

Четвер - четвертий день тижня. Ним піклується Юпітер або Зевс, наймогутніші боги римлян та греків. Наші предки віддавали четвер своїм наймогутнішим богам - Перуну і ДаждьБогу. Бо четвер - день найбільшого напруження, трудової діяльності, коли докладається максимуму зусиль для завершення робіт. Тому в четвер не варто зачинати довготривалих справ, а зосереджуватись на завершенні вже розпочатих. Цьому сприятиме Бог... Бездіяльність чи надмірні веселощі цього дня - великий гріх.
Бо саме в четвер було видано Ісуса Христа на суд і розпочались його хресні страждання. Навіть кажуть, хто в четвер скаче, той в п'ятницю плаче...
На четвер припадає Тайна Вечеря Ісуса Христа з його учнями, коли Син Божий розкрив Істинну Суть Хліба і Вина - і до людей уперше прийшло Святе Причастя Святими Дарами...
Колір четверга - червоний, як символ Божественної любові до людей, котрі в поті чола роблять свою кровну справу, до якої кожного з них призначено Божим повелінням. Він-день чоловічий. Його образ -сильний, зрілий чоловік робочого вигляду із знаряддям праці в руках.
Особливо сприятливим вважається останній четвер місяця, тим більше, якщо цього дня людина приступає до завершення раніше розпочатої справи ще до сходу Сонця.

П'ЯТНИЦЯ

П'ятниця- п'ятий день тижня. Ним піклується Венера (це - в римлян, а в греків – Афродіта) - богиня краси і кохання. Наші предки віддавали цей день Святій Параскеві-П'ятниці, або, якщо ще раніше, - Рожаниці, котра турбувалася шлюбом, родинним і сімейним благополуччям:
Тому п'ятниця - повністю жіночий день. її образ - літня жінка, в якої на обличчі задум або навіть смуток.
Цей день - сумний і „пісний". Бо саме в п'ятницю був розіп'ятим і помер на Хресті Син Божий.
П'ятниця -день постійного посту і поминання своїх покійних родичів. Веселощі у п'ятницю-гріх духовний, який полягає в зневазі до пам'яті про тих, хто пішов на вічний спочинок і в неповазі до спасительного подвигу Ісуса Христа.
Її колір - оранжевий, в якому поєднався червоний колір -колір крові, пролитої Ісусом на хресті за спасіння людей, - та жовтий колір - колір-символ Божественної сили і Божественної любові до людей.
Свята П'ятниця - Параскева ходить поміж людей, благословляє їх на добрі діла, водночас карає тих, хто чинить неправедне. Зокрема, до тих, хто працює в Святу П'ятницю, вона прийде в образі бідної жінки з тілом, понівеченим знаряддям тієї гріховної праці (ножами, цвяхами, голками, веретенами і т.п.). Тим. хто дотримується її настанов, П'ятниця всіляко допомагає в здійсненні задуманого, у звільненні від хвороб та чар, в оволодінні ремеслом, в збереженні нажитого працею багатства. І ще одне слід пам'ятати: сон, що проти п'ятниці, обов'язково збудеться.

СУБОТА
Субота - шостий день тижня. Його назва, вважають одні, походить від давньовавилонського слова „шаббат", що означає „спокій", бо до кінця цього дня завершувалась активна діяльність людей, наставав спокій і люди віддавали себе молитві, дякували Богові за його прихильність і ласку.
Інші схиляються до думки, що назву дня визначило давнє словосполучення „со" і „битіє", тобто „разом буття", коли люди сходились для спільної молитви.
Обидва варіанти за своєю суттю не суперечать один одному. Проходить субота під знаком Сатурна (у римлян) і Кроноса (в греків) , які були богами Часу і піклувалися землеробством та родючістю земель, що пов'язане з часовими ритмами. Для суботи це досить символічно: все, що було зроблене в попередні дні, з часом проростає і дає свої плоди... Субота-день жіночий. її образ - гарно одягнена молода жінка або дівчина.
Її колір - фіолетовий - колір, який поєднує в собі два кольори-червоний, колір крові, т ... Читать дальше »

СІЧЕНЬ

Січень - перший місяць календарного року. Назва його походить від слова «сікти»: мороз у цей період січе, і люди сікли ліс, готуючи ділянки під нові поля.
Одна з його давніх назв – «тріскун», бо тріщало все від січневих морозів...
Для християн православного віросповідування - це місяць Різдва Христового і Хрещення Господнього.
Європейська назва місяця – «януарій», російська –«январь»— походять від імені античного божества Януса, котрий піклувався початком і кінцем усякої справи, завершував старе і розпочинав нове. А січень-январь розпочинає рік...
А ще - «Сніжень», «Сніговик». І вважали наші предки, що немає кращого місяця від нього, бо, якщо «січень сніжний та холодний, то рік буде хлібородний», або - «якщо в січні холодно, то цілий рік буде не голодно». Щоби це справдилось, треба догодити сердитій Бабі-Зимі, котра господарює на землі в січневу пору, - а їй до вподоби Різдвяні колядки та Новорічні щедрівки. Від таких святкових співів її холодне серце тепліє і вона пом'якшує свій крижаний тиск на людські домівки, на озимину, на ліси і води, -січневі морози стають не такими жорстокими і Старий рік передає владу Новому без войовничого протистояння.

ЛЮТИЙ

Лютий - таку назву цьому місяцю дали люті морози, які сковують землю і води. І лютують у цей час голодні дикі звірі... Називали ще його «крутнем», бо крутила віхола над селами і полями. І «громником» та «зимо бором», бо могли прийти перші громи, адже на 15 лютого припадає Стрітення, коли зима зустрічається з літом, а холод зазнає перших ударів тепла, від чого і трапляється громовиця.
... Європейська або російська його назва – «фехраль»- походить від латинського слова «фебруаріус», що означає «очищення», бо саме в цьому місяці древні римляни здійснювали обряд очищення, який був необхідним з огляду на те, що завершувався календарний рік-це був останній місяць року за старим календарем. А в Новий рік треба було вступати «очищеним», без старих «нашарувань».
Це місяць особливий: в лютневі дні Баба-Зима зустрічається з Весною і свариться-скаженіє, бо аж надто не хочеться їй втрачати своєї морозно-льодової влади над землею і водами. Вона то сніжить, то хурделить, то тріщить морозами, щоб показати, що є ще в неї сили; одночасно, котрогось дня може допустити потепління і відлигу, щоб приспати пильність Весни і зненацька знову вдарити морозами. Однак, незважаючи на всі її потуги, Бабі-Зимі після Стрітення вже не воскреснути, бо Сонце йде до Святого Воскресіння.

БЕРЕЗЕНЬ

Березень-у давнину його називали березілем, соковиком, капельником, бо вже капає зі стріх і береза починає давати свій цілющий сік. Саме з оживлення берези після зимових холодів і пов'язана назва місяця, що означає наступ весни.
На березень припадає весняне рівнодення - 22 числа, коли день зрівнюється з ніччю. Для християн - це місяць Великого Посту. Завершується березень днем «теплого» Олексія – «чоловіка Божого»....В Європі й Росії березень іменують «марсом» або «мартом» на честь давньоримського бога війни Марса. Бо йде повномасштабна війна весни із зимою.
Матінка-Весна доручила своєму найстаршому сину розпочинати новий господарський рік, а зробити це йому дуже непросто, бо не всю владу над світом отримав від Лютого: Баба-Зима то снігами-хурделицею промчиться над полями, то морозами вдарить по лісах-водах. І через це Березень сердиться, а тут вже й Квітень наступає, вимагаючи свою долю влади. Та Березень зиму зламує і пробуджує природу до оновлення життя.

КВІТЕНЬ

Квітень - бо розквітає природа, звільнившись від холодних обіймів зими та післязимових приморозків. Ще його називали дзюрчальником, снігогоном.
Для християн — це видатний місяць, бо на нього, як правило, припадає свято Воскресіння Христового, Благовіщення, а отже, і Вербна Неділя, завершення Великого Посту, і часто - Поминальний тиждень, Проводи.
...Європейська і російська назва «апрель» походить від імені давньогрецької богині кохання і краси - Афродіти (за римським варіантом – Венери).
Середульший син Матері-Весни, головне призначення якого - Землю-Матінку розбудити, вкрити її першими квітами-травами. Сам Квітень одягається в зелені шати, перепрягає коней з саней у воза, а коли соловейко озивається в гаї, починає готуватись до зустрічі меншого брата-Травня. В давні часи у Квітні вшановували Берегиню, яку благали про майбутній урожай, а також водили хороводи і співали радісних пісень на честь Лади та її доньки Лелі, щоби був лад у справах, любов і злагода між людьми, і від цього -радість на душі.

ТРАВЕНЬ

Травень-назву йому дали трави, які особливо буйно ростуть у цей період. Ще його називали пісенником і громовиком. Піснями висловлювали люди свою радість із приводу розквіту зеленої природи і вшановували весняні громи, що були особливо жаданими в цьому місяці, бо з ними приходили дощі й тепло.
Був він місяцем давньоруського бога Ярила- бога весняного Сонця і весняної сили та любовної жаги. Ще мав він назву «май», що означає буяння зеленої рослинності. Навіть була в давнину у багатьох народів богиня Майя - покровителька природи...
Припадають на цей місяць видатні християнські свята -Вознесіння, Мироносна неділя, день Святого Юрія.
...Назва місяця — «май» — від імені прадавньої богині природи і Землі Майї збереглась в Європі й Росії до цього часу.
Він - наймолодший і найвродливіший син Матері-Весни. В нього закохана і ним постійно милується чарівна богиня Майя - це заради нього вона всю землю квітами-травами, а дерева цвітом вкриває, ліси соловейками затьохкує. Тому цей місяць ще називали і «Пісенником», адже окрім солов'я й інші птахи співом заливаються, а зозуля ще й «кує» людям літа. І Ярило, господар весняного Сонця, у травні найактивніше діє і турбується не лише першими посівами, а й кличе людей жити коханням, вміти любити і бути добрими батьками-матерями.
Травень завершує Весну і готує прихід своїх літніх братів.

ЧЕРВЕНЬ

Червень-перший літній місяць. А назву йому принесли плоди раннього літа, зокрема вишні й черешні, які додають червоних барв і зеленій рослинності, і назві самого місяця.
На червень припадає день літнього сонцестояння - 22 числа, коли найдовший день протистоїть найкоротшій ночі, і Сонце повертає на зиму, хоча попереду ще так багато літа.
В давнину його також називали кресником, бо кресали вогонь для запалювання купальських вогнищ. Бо в червні - день Івана Купала (за старим стилем). А також припадає велике християнське свято - Трійця або П'ятидесятниця, по-давньому, Зелені Свята, що відбувається на п'ятдесятий день після Пасхи.
...В Європі й Росії має назву «июнь», названий на честь давньоримської богині Юнони, котра була дружиною Юпітера і піклувалася шлюбом та сім'єю.
Він - зрілий чоловік, старший серед своїх літніх братів, а весняні брати - взагалі, юнаки супроти нього. Червень приходить до людей разом з Купайлом і єднає все суще на землі в Купальську ніч святим шлюбом Води і Вогню, а також закликає людей очиститись душею і тілом через молитву до Господа-Сонця, через поклоніння зоряному Небу і красному Літу.

ЛИПЕНЬ

Липень - цвіте липа - одне з найкорисніших і найчистіших дерев. Липовий мед, який беруть у цей час бджоли, не тільки цінний, а й цілющий; липовий цвіт - універсальний лікувальний засіб. Того, що липень дасть для здоров'я людини, вистачить на цілий рік.
Ще його називали косенем і грозовиком, бо йшла активна косовиця, а в небі так само активно гриміли громи і проходили літні грози... Для християн липень - апостольський місяць: 12 липня -день апостолів Петра і Павла, 13 липня Собор Дванадцяти апостолів, 24 липня - день рівноапостольної княгині Ольги, а 28 -рівноапостольного князя Володимира.
...Європейська та російська назва «июль» - на честь Юлія Цезаря, римського полководця, диктатора і реформатора календаря.
Середульший син богині Літа. Він - маківка літа, бо в липні-і запахи різнотрав'я, і пташині мелодії, серед яких востаннє цього року звучить пісня солов'я і кування зозулі. Крім цього, липень - найгромовитіший місяць літа, бо саме в липневі дні бог Перун найчастіше крає небо блискавицями, очищаючи світ від всього лихого, а людей надихаючи на животворчу працю і життєлюбність.

СЕРПЕНЬ

Серпень - його назва говорить сама за себе: основним знаряддям людей стає серп - приходять жнива. Тому колись називався «живцем». А ще іменували «спасівцем», бо припадає на цей місяць Спасівка-двотижневий піст перед Першою Пречистою - із 14 до 27 числа. В серпні - Перший і Другий Спас: Перший Спас, Медовий - 14 серпня, а Другий, Яблучний - 19 серпня. А також таке видатне свято, як Перша Пречиста (Успіння Матері Божої) - 28 серпня. Другий день серпня - день пророка Іллі.
...В Європі й Росії має назву «август» - за іменем давньоримського імператора Августа, котрий правив на рубежі старої й но ... Читать дальше »

Історія народної вишивки на Україні сягає своїм корінням у глибину віків. Дані археологічних розкопок та свідчення мандрівників і літописців доводять, що вишивання як вид мистецтва на Україні існує з незапам'ятних часів. Вишивкою, за свідченням Геродота, був прикрашений одяг скіфів. Знайдені на Черкащині срібні бляшки з фігурками чоловіків, які датуються VI ст., при дослідженні показали ідентичність не лише одягу, а й вишивки українського народного костюма XVIII—XIX ст. Арабський мандрівник X ст. н. є. у своїх розповідях про русів зазначає, що вони носили вишитий одяг. На жаль, пам'ятки української вишивки збереглись лише за останні кілька століть, але й цього достатньо, щоб виявити, що елементи символіки орнаментів української вишивки співпадають з орнаментами, які прикрашали посуд давніх мешканців території України доби неоліту, трипільської культури.
Вишиванням споконвіку займались жінки, які з покоління в покоління передавали найтиповіші, найяскравіші зразки орнаменту, кольору, вишивальну техніку. Вишивки, передаючи характерні ознаки місцевості, різняться між собою орнаментом, технікою виконання та гамою барв.
Протягом багатьох віків безпосередній конкретний зміст символів на вишивках втрачався, але традиції використання їх не зникли. За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні, рослинні, зооморфні (тваринні) й відображають елементи символіки стародавніх вірувань, культів. Геометричні орнаменти, наприклад, притаманні всім видам народного мистецтва і всій слов'янській міфології. Різноманітні кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести символічно відображали уявлення наших предків про світобудову, тож їхнє значення відповідне. На основі стародавніх космологічних символів у народі створена своя система назв. Це «баранячі роги», «кучері», «гребінчики», «кривульки», «сосонка», «перерва» тощо.
В основі рослинного орнаменту лежить культ поклоніння природі, рослині. Крім поширеного символу «дерево життя», який зображається стилізовано у формі листя або гілок, у вишивках з рослинним орнаментом популярні стилізовані зображення Берегині, використання таких мотивів, як «виноград» — символ добробуту, щасливого одруження, «барвінок» — символ немеркнучого життя, «яблуко» — символ кохання тощо.
На зооморфних вишивках зображуються тотемічні й солярні тварини, а також звірі, що позначають три яруси «дерева життя». Інколи вишивальниці використовують індивідуальні мотиви, які властиві баченню візерунка певної особи. Ними можуть бути заячі та вовчі зуби, волове око, риб'яча луска тощо.
Техніка вишивання має близько ста різних варіантів і так само, як і гама кольорів, є особливістю певної місцевості. З точки зору техніки та кольору ми розглянемо вишивки різних районів України.
Полтавські вишивки виконуються хрестиком, плутаним хрестиком, подвійним прутиком, зубчиками, мережкою, прутиковою мережкою, виколюванням, довбанкою, верхоплутом, ланцюжком тощо. Візерунки виконуються окремими швами і поєднанням кількох швів. Вишивають переважно білими нитками, зрідка — червоними та сірими, візерунок обводять чорними або кольоровими смугами.
Техніка вишивання Харківщини та Луганщини має багато спільного з вишивками центральних областей, але їм властиві своєрідні поліхромні орнаменти, виконані хрестиком, грубою ниткою, завдяки чому створюється враження рельєфності. Вишивки Полісся прості й чіткі за композицією. Ромболамана лінія геометричного мотиву повторюється кілька разів. Вишивається орнамент червоною ниткою по білому фону.
Для північної Волині характерні ромболамані лінії у вигляді стрічок горизонтального або вертикального напрямку, вишиті червоним по білому. У південних районах області переважають рослинні мотиви, шиття хрестиком чи прутиком. Чорний колір у таких вишивках поєднується з найрізноманітнішими комбінаціями червоного.
Для Чернігівщини характерні білі вишивки із поєднанням прозорих швів із гладдю, інколи геометричний чи рослинний орнамент вишивається із невеликим вкрапленням червоного та чорного кольорів.
Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометризований орнамент із стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю, восьмипелюстковими розетками, ромбами, квадратами. Основні кольори — білий, коралово-червоний, відтінений чорним, трапляється жовтий і голубий. Виконується вишивка хрестиком, занизуванням, гладдю.
Південним районам України, де населення неоднорідне, властиве поєднання орнаментальних мотивів та вишивальних технік різних місцевостей.
Подільські вишивки виділяються своїм колоритом та орнаментикою, складною технікою виконання. Для них характерні барвистість і різноманітність швів. Найтиповіша подільська вишивка — кольорова мережка, у різних варіантах повторюються дві основні техніки — хрестик і низь, а також декоративний шов «качалочка». Центральний мотив візерунка подільської вишивки — ромб, розміщений між двома горизонтальними лініями. Трикутник, що утворюється між лініями і ромбом, вишивається скісними лініями у вигляді завитків («баранячі роги»). В орнаментах переважає чорний колір із вкрапленням червоного, синього, жовтого чи зеленого.
На півдні Тернопільщини типовою є вишивка вовняними нитками із згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками. Такі вишивки рельєфні, із чудовим кольоровим ефектом.
На Львівщині використовуються різноманітні типи візерунків, окремі з яких характерні для всього регіону, інші притаманні лише певним місцевостям. Колористично такі вишивки надзвичайно різноманітні.
На Буковині, крім геометричних та рослинних мотивів, використовуються зооморфні, які вишиваються гладдю або дрібним хрестиком шовком, вовною, бісером, срібними чи золотими нитками, металевими лелітками.
Гуцульські вишивки відзначаються різноманітністю геометричних та рослинних візерунків, багатством композицій, кольорових поєднань, здебільшого червоного з жовтим та зеленим, причому червоний домінує. Жовтого може бути кілька відтінків, що надає вишивці золотавого відблиску. Типовим для Прикарпаття є густе заливання тла, коли велика кількість дрібних елементів заповнює площину орнаменту і візерунок окреслюється тонкими просвітами.
Для вишивок Закарпаття характерний мотив «кривуля» у різних техніках виконання. Переважає техніка «заволікання» і вишивання хрестиком, часто використовується вирізування і гаптування. Кольорова гама вишивок широка: червоне поєднується з чорним, при цьому виділяється один із кольорів; поширені як білі, так і багатоколірні орнаменти.
Вишивкою оздоблювали рушники, фіранки, жіночий та чоловічий одяг. Особливої уваги надавали рушникам — старовинним оберегам дому, родини. У давнину рушник, вишитий відповідними візерунками-символами, був неодмінним атрибутом багатьох обрядів: з рушником приходили до породіллі вшанувати появу нової людини, зустрічали і проводжали дорогих гостей, справляли шлюбні обряди, проводжали в останню путь, прикрашали образи та накривали святий хліб на столі. Крім обрядового значення, рушники мали і чисто практичне застосування. Відповідно до функцій, які вони виконували, рушники мали свої назви. Наприклад, для витирання обличчя і рук — утирач, посуду і стола — стирок, для прикрашення образів, фотокарток, портретів — покутник, для шлюбних церемоній — весільний, для похорону — поховальний, для пов'язування сватів — плечовий тощо. Рушники були своєрідною освятою початку справи чи її закінчення, так, при зведенні хати рушниками застелялись підвалини, хлібом-сіллю на рушнику освячувався початок жнив, на рушниках опускалась домовина з небіжчиком, рушниками скріплювали купівлю-продаж тощо. Відповідно до призначення рушники розрізнялись за технікою виготовлення та вишивання. Кольори та орнамент рушників характерні регіональним особливостям, за якими розрізняються «подільські», «поліські», «київські», «гуцульські», «галицькі», «буковинські» і т. д.

Мабуть, усі народи в давнину вважали сонце святим. Сонце — головне джерело світла й тепла, від нього залежить усе у природі, а отже, й сама людина. Донедавна існувала віра в сонце добре й караюче, про яке "гріх і обмірковувать". У міфологічному світогляді світло символізує зрячість. Давні люди вважали, що небесні світила — то очі божеств. Темрява, ніч, туман є своєрідними синонімами зла, неправди. З першим променем сонця вранці, за повір'ям, знищується вплив злих духів. Отже, сонце символізує знання, справедливість, милосердя, переможця неправди і всілякого зла. А ще — тепло, світло, чоловіче начало. Його атрибути — коло, колесо (наприклад — прядки), паляниця, корж, яблуко. Тварини-символи сонця — кінь, золоторогий олень, вепр, півень, сокіл.
З приходом християнства люди побачили в сонці відблиск Божого лику. Стали порівнювати небесне світило зі Всевидячим Божим оком, а Христа називати Сонцем Правди та й просто Сонцем, адже Він несе людям світло, подібно до сонця. Христос казав: "Я світло світу". Але Його світло — внутрішнє, духовне. Великий князь Володимир Мономах у своєму "Поученні дітям" настановляє: "Щоб не застало вас сонце в постелі. Віддавши вранішню похвалу Богові, а потім світанковому сонцю, й побачивши сонце, прославте Бога з радістю і промовте: "Просвіти очі мої, Христе Боже, дав мені єси світ твій красний".
В українських селах мами навчали дітей-пастушків, виряджаючи їх із худобою на луки: "Не кривися з праведного сонечка, не кидай на сонце грудками, бо Бог хліба не дасть. І пальцем не показуй на сонечко, бо око йому виколеш, не плюй на сонце, бо буде тьма над нами. Бог поставив святе світило, воно так само може покарать, як і Господь".
Час, пору дня можна було визначити за сонцем, за розташуванням його над обрієм: досвіток, ранок, полудень, вечір. І тільки визначаючи пору, до сонця можна було повертатися спиною, бо в усіх інших випадках — гріх. За сонцем визначають і сторони світу: схід, захід, північ, південь.
Чи не найдавнішим є уявлення про Сонце, яке живе у морі. Схоже на яєчний жовток, оточене водою, воно прокидається, рухається небом, а на ніч знову ховається на морському дні. Уявлення це зберегла казка "Красносвіт". Вона оповідає про прекрасного парубка, який ховається в яєчку й без тієї "шкаралупки" до часу не може жити. Звуть того парубка Красносвітом. Одружившись із царівною, Красносвіт невдовзі безслідно зникає, бо та розбиває його сховок. Царівна довго шукає судженого, дорога її — на той світ, до Поганого Царя — володаря темряви й потойбіччя через двір Мороза, Місяця та Вітра. Визволяє царівна Красносвіта за допомогою чарівних речей, що уособлюють сонце: золотого яблучка (форма, колір), золотої качки (саме качки перевозять сонце підземними ріками), золотого кужеля (золоте прядиво — символ сонячного проміння). І сам Красносвіт "як устав, так зробилося ясно-ясно на увесь двір".
Відоме уявлення про сонце як небесний вогонь, що горить і ніколи не згасає, відображене в іншій казці: "Були Змії такі, що здійняли із неба Сонце і Місяць і світили собі у покою". Про це свідчать і загадки про сонце: "Серед моря-моря стоїть червона комора" та "За лісом, за пралісом золота діжа горить".
Згодом сонце починають уявляти чоловіком, який ходить в осяйних шатах небом. Як і всяка людина, сонце їсть і п'є, має оселю. Увечері, натомившись, сонце лягає спочити, а вранці знов береться до праці. "Є такі люди, що й бачать, як добре придивиться, що у сонця є очі, ніс і рот, але не всім можна й бачити". У "Казці про вугляра" сонце — це Дідо-Всевідо, якого розшукує герой, аби відкрити таємницю сухого колодязя, яблуні, що перестала родити, та "вічного" перевізника. Заодно — дістати в сонця три золоті волосини, що надають могутності. "Нараз вертається до хижі старий дід... Ото було сонце. Коли воно заходить — старіє, а коли сходить — молодіє. Дід ліг своїй мамі на коліна і сильно заснув..."
Про те, як сонце викрало собі за дружину людську дівчину, оповідає легенда "Чому буває сумне сонце". Брат пішов визволяти сестру й, допомагаючи своєму швагрові, побив-поламав усе на небі — і сонце довго лагодило драбину, по якій вилазить туди щоранку.
Те, що сонце має побут як у звичайного господаря, засвідчує й дитяча закличка:

Сонечко, сонечко,
Виглянь у віконечко...

Інше втілення сонця — образ жіночий, образ господині-дружини місяця, матері зірок. Цей образ з'явився, як вважають учені, за часів матріархату. Сонце, місяць і зорі утворюють небесну родину.

На горі, на кам'яній
Щедрий вечор, добрий вечор!
Волохи куют, церкву будуют,
З трьома верхами, з трьома вікнами.
В первім віконці — яснеє сонце,
В другім віконці — ясний місяченько,
В третім віконці — яснії зірки.
Ясний місяць — сам господар,
Яснеє сонце — господинька,
Яснії зірки — єго дітки.

Сонце, місяць і зорі — космічну родину — виліплюють коровайниці й розташовують на весільному короваї. Сам коровай є символом сонця. Своєю формою, як і інші предмети, згадувані у весільних піснях (колесо, вінок, перстень), коровай нагадував сонце. Випікання короваю уявляли як його схід (коровай сходить — сонце сходить, про добре випечений коровай кажуть: "Коровай, як сонце"). Калита, різдвяна паляниця, та й сам щоденний хліб — це ніби маленьке сонце в кожному домі.
За сонцем по колу (за годинниковою стрілкою, тобто) ходить господар у дворі зі свят-вечерею, закликаючи тричі звірів, бурю, мороз. Колядники на Різдво, віншуючи господарів, виконують особливий танок "Кругляк": "Такий "кругляк", тільки з іще виразнішими релігійними ознаками, відправляється на пасіці. Коли господар держить бджоли, він веде колядників на те місце, де стоїть пасіка літом. Там колядники стають колесом, упадають на коліна, роблять перед собою хрести своїми топірцями, укладаючи їх потім "бардками" до середини, а держаками до себе, і складають на купу свої шапки на бардки — "бо то значить так, як рій, бджоли"... Господиня насипає їм у шапки пшеницю, принесену в запасці. Колядники, взявшись за руки, крутяться в один бік, за сонцем, "аби рої не втікали", приспівуючи якусь "веселу" пісню, "аби бджоли були веселі", — писав М.Грушевський
Багато весняних танців також відтворювали рух сонця денним та річним колом, заворожуючи його на врожай, на добро, підтримуючи одвічні космічні ритми ("Грушка", "Мак", "Зайчик", "Подоляночка"). Такі танці мали на меті не тільки викликати сонце, сприяти його приходові, а й утвердити його перемогу над холодом і темрявою.
Яблуко — також сонячний символ. Так, у веснянці "Воротар" співається про княжеє дитя, яке грається золотим яблучком. Яблучко — на золотім блюдечку, а крають його срібреним ножичком. У веснянках часто згадується колесо — кроковеє, вербове, яке "вмилить много дива", тобто все на світі бачить. У такого колеса дівчата питають, чи не бачило воно, куди поїхав милий:

Кроковеє колесо, колесо
Вище тину стояло, стояло,
Много дива видало, видало.
Чи бачило колесо, колесо,
Куди милий поїхав, поїхав?

У давнину Великдень був одним із найбільших свят, коли вшановували сонце. Схід сонця на Великдень зустрічають урочисто, відчиняють у хатах вікна й двері, аби сонце зайшло до оселі, освітило усе й освятило.
На свято Купала є звичай спускати з пагорба вогненне колесо (його обливають смолою і запалюють). Вінок (купальський, весільний, обжинковий, настінний вінок-оберіг) також уособлює сонце. У купальських піснях його називають "віночком з кадила", тобто вінком вогненним. Купальське пускання вінків на воду відображає шлюб води й сонячного вогню, із якого постав світ.

Це світило, за давніми уявленнями, мало величезний вплив не тільки на земну природу та господарські процеси, а й на життя самої людини. Місяць пов'язували з жіноцтвом, з таємними знаннями, з нічним проростанням рослинності. Місяць — також символ судженого, він — наречений або ж таємний коханець зорі.
В архаїчній колядці місяць постає однією зі світотворчих стихій, від яких залежить життя на землі:

З-за тої гори, з-за високої
Видни ми виходять трьох братів рідних,
Єдин братейко — світле сонейко,
Другий братейко — ясен місячик,
Третій братейко — дрібен дождейко.
Місячик ся бере заморозити
Гори, долини і верховини,
Глибокі потічейки і бистрі річейки;
Сонечко ся бере розморозити
Гори, долини і верховини,
Глибокі потічейки і бистрі річейки;
Дождичок ся бере зазеленити
Гори, долини і верховини,
Глибокі потічейки і бистрі річейки.

В іншій колядці місяць є господарем, а сонце й зорі — його небесною родиною. Господар цей — найперший предок, обожнюваний у багатьох давніх релігіях, а його родина — найдавніша, ідеальна сім’я. Таке обожнювання місяця як прадіда особливо помітне під час Різдва. Відгомін стародавнього культу місяця деякі вчені вбачають в обрядових діях: обкладанні святкового столу часником, числі страв (дев'ять), у камені, розміщеному під столом на Святвечір, у варениках, голубцях — обрядових стравах, які готували на честь місяця.
Число дев'ять пов'язане зі старовинною календарною системою, коли місяць поділявся на три тижні, кожен — по дев'ять днів. Звідси — число страв на святвечірньому столі й кількість полін для вогню, на якому господиня готує празникову їжу. Це ж "місячне" число збереглося в колядці:

Вой забарився місяць у крузі,
Місяць у крузі, гість у дорозі,
Дай Боже!
Ой ішли ж туди ба й дев'ять купців,
Ба й дев'ять купців, хлопців-молодців...

Камінь, білий камінь у фольклорі — центр світобудови й уособлення місяця. Білий камінь посеред води — це повний місяць у бездонних небесах. Так само камінь, що його кладе у гніздо сокіл, який сидить на вершечку могутнього древа, названого світовим.
Гой питалася зоря у моря:

— Чиї ж то двори на шкляній горі?
Тесовий камінь, як мак, леліє,
Як мак, леліє, як жемчуг, сіє?
Гой є ж то двори світлого пана,
Світлого пана в рицарськім стані...

У балтійських і слов'янських сюжетах місяць — чоловік сонця, він зраджує своїй дружині, бо закоханий у зорю (зоря-Денниця, до якої після весілля йде місяць).
Місяць вважався покровителем жінок. Це покровительство можна пояснити ще й тим, що в космогонічній моделі всесвіту місяць співвідносять із темрявою, водою, жінкою (на відміну від сонця, пов’язаного зі світлом, вогнем, чоловіком). Місяць, як і жінка, пряде. Він пряде час і людські долі (прядіння — здебільшого нічна робота).
Місяць — помічник дівчат у їхніх сердечних справах. В одній із щедрівок дівчина звертається до місяця, намагаючись передати ним звістку. Місяць — її оборонець, "нічне Боже око", він усе бачить із неба:

До місяця говорила:
"Ой, місяцю, місяченьку,
Освіти ясно криниченьку,
Нема ким дати знати —
їдь, батеньку, біль збирати..."

До місяця дівчина зверталася, намагаючись приворожити собі коханого: "Місяцю Володимиру, ти високо літаєш, ти все бачиш, ти все чуєш, як невольники й невольниці плачуть за батьком та за матір'ю, за дітками маленькими; як корова за телям, як лошиця за лошам, як ослиця за ослям, як море за морем. Даруй же, Господи, щоб так за мною нарожденною, хрещеною і молитвяною рабою Божою Іван плакав".
Місяць — також символ парубка. Якщо дівчині уві сні присниться місяць-молодик, це знак, що слід чекати жениха. Щоб приснився суджений, дівчина, перший раз побачивши місяць-молодик, повинна тричі справа наліво перекрутитись і взяти трохи землі з-під п'яти. Ту землю ввечері слід покласти собі під подушку і проказати тричі те, що говорила, крутячись:

Місяць, місяць молодий,
В тебе ріг золотий.
Ти знаєш старого й малого,
Пошли мені мого милого.

У такому ворожінні бачимо зв'язок пророкування судженого із потойбіччям та померлими предками, а також темну, тогосвітню природу самого місяця. Давні люди, вибудовуючи модель всесвіту, співвідносили його із людським тілом. Ноги світу-тіла (сліди, взуття) пов'язувати з "низом", землею, потойбіччям. Сам же місяць постає тут світилом померлих. Він, як усі хтонічні істоти, все знає ("старого й малого"), та й те, що він "золотий", вказує на його належність до "нижнього" світу. Отже, ворожачи, дівчина просить допомоги в померлих предків.
У загадках місяць набуває найхимерніших метафоричних форм: від рогатого пастуха, лисого вола чи коня — до гори, шматка золота, окрайця хліба, червоної сковороди й золотої комори.
Потойбічну природу місяця підкреслено його здатністю пересуватися небом: "Без рук, без ніг, тільки з рогами, // А ходить попід небесами".
Намисто з лунницями. Давній Київ
У багатьох легендах та віруваннях місяць — молодший брат сонця. Він дуже працьовитий, до роботи своєї береться, ще коли й сонце не зійшло з горизонту. Проте буває, що хворіє або гнівається. Це здебільшого стається тоді, коли місяць краде відьма, ховаючи його, щоб зручніше було доїти корів і чинити всяку іншу шкоду. Чи не про відьмацьке ремесло йдеться у прислів'ї: "Світив би мені місяць, а зорі я й кочергою розжену". В Карпатах вірили, що відьми роз'їдають місяць, залишаючи тільки кров, із якої той знову оживає. Загалом сюжет про переслідування місяця та його поїдання або розривання доволі поширений. Так, у сибірських (кетських, селькупських) та кавказьких (абхазьких) міфах сонцевого чоловіка — місяця — переслідує, в одному випадку, зла жіноча міфічна істота, причетна до нижнього, потойбічного світу, в іншому — його власна сестра-відьма, яка нищить усе довкола. Сонце намагається врятувати свого чоловіка. Під час боротьби місяць розривають навпіл. Дружина-сонце довго пробує оживити свою половину, яка, проте, дісталася їй без душі. Насамкінець місяць залишається в небі, проте, за абхазьким варіантом, як тільки він виповнюється, його починає їсти відьма.
Тьмаве світло, відсутність тепла пояснюють прокляттям місяця, знаменням гріха Каїнового, покладеного на нього Богом. У плямах на місяці бачать Каїна й Авеля, піднятого ним на вилах. Коли брати приносили Богу жертву, Каїн помітив, що його жертва не така приємна Богові, як Авелева. Загорівся він заздрістю й ненавистю і вирішив убити брата свого. Наступної ночі, заманивши Авеля в поле за снопи ячменю, Каїн підступно вчинив братовбивство: нахромив його на вила й кинув, як сніп. За присудом Божим, братовбивцю не могли прихистити ні вода, ні земля. Та місяць, усупереч Господній волі, дав йому притулок — і відтоді носить на собі тавро Каїнового гріха. На
Вінниччині розповідали про двох братів, яких Бог покарав страшним гріхом за те, що вони на Різдво Христове робили мішанку для худоби. Та й покладено братовбивчий знак на місяці задля того, щоб люди шанували свята й остерігалися в цей час братися за роботу. Схожі легенди, надзвичайно поширені, оповідають про гріх, учинений на Великдень, про годування худоби та складання сіна, про офірування Богові сніпків збіжжя.
Цікаво, що плями на місяці "обговорюються" в легендах багатьох народів світу. Ненці на місяці бачили "місячного" чоловіка — "ірій хасаву", нівхи й татари — жінку, яку боги відіслали на місяць за недобропорядність. Про "місячну людину" знали поляки, росіяни, німці, англійці, французи, що дало змогу вченим зробити припущення про спільноарійський міф.
Подекуди твердили, що, на відміну від сонця, створеного Богом, місяць — витвір нечистого ("чорт теж хотів зробити сонце, але не міг; проте вкрав кавалок сонця, із якого й утворив місяць"). На Гуцульщині вважали, що коли помирали неправедні люди, то зорі, які в цей час гасли, й утворили місяць. Отже, місяць за своєю природою пов'язаний із померлими, особливо грішниками. Крім того, кажуть, що місяць — то "козацьке сонце". Або ж: "Гарно і при місяцю, коли сонця немає".
Із місяцем, як і з сонцем, пов'язана ціла низка засторог. На місяць не можна було показувати пальцем, "бо всохне". Остерігалися також, "щоб місяць не вперся у вікно" — щоб місяць, особливо повний, не зазирав до хати. Тому звечора ретельно затуляли вікна фіранками, щоб місячне проміння не падало на сонну людину, бо та може стати сновидою: блукатиме вночі із заплющеними очима, вилазитиме на дерева й дахи, а від чийогось погуку може впасти й забитися на смерть.
Особливе значення мав місяць у щоденному господарському житті, кожною своєю фазою впливаючи на нього, Місяць, що має чотири фази (народжується, росте, старіє і вмирає) порівнювали з людиною. У Літинському повіті на Поділлі вирізняли фази місяця, які мали свої назви: молодик (новак), підповня і старик ... Читать дальше »

Царство «темних сил», які в язичницькій міфології оселились у нижньому ярусі древа життя, в християнській системі уявлень і вірувань зайняли провідне місце. Значна частина духів та поганських богів зникла з народної пам'яті з появою нової релігії, та з'явилась група пізніших демонологічних сил, витворених народною фантазією під впливом християнства. Демонічний світ розділено на три групи: духів природи, домашніх духів і злих духів — нечистої сили. Найбільша за чисельністю група — чорти, назва походить від давньої назви волхва, який умів читати таємничі письмена язичницькі, записані чертами (рисками). Християнська релігія, борючись з давньою вірою, вклала у це слово нове значення, приписавши волхвам спілкування з нечистими. Подібна доля й у слова «біс» — назви знахаря, лікаря-шамана, який магічними рухами виганяв злих духів з тіла людини, звідси і «біситись», «біснуватись» та ін. Змішання тотемістичних, язичницьких і християнських вірувань створили дивовижний світ, населений фантастичними істотами.
Так, наприклад, існує різниця між самими чортами, а також між чортом і бісом. За народними уявленнями, чорт — чорний, а біс — рябенький. Розглянемо демонологічну класифікацію і наведемо відомі з фольклору назви представників «нечистої сили».

Антипко, безп'ятько — чорт, якому дверима відбито п'яти, тому він кульгавий.

Анциболот, болотник — болотяний чорт, що живе тільки в болоті.

Біхрес — біс, який живе в лісі й схожий на мужика у червоній шапці.

Босорканя, опириця, очвара, Яга — відьма.

Босоркун — упир.

Блуд — лісовий дух, що заманює людей у нетрі.

Вимітка — привид, злий дух, що примушує людей носити себе на плечах від села до села.

Відьмак — чоловічий аналог відьми.

Вовкулака — перевертень у вигляді вовка.

Водяник — водяний біс.

Гайовик, лісовик, боровик — лісовий чорт.

Домовик, домівник — сторож домашнього вогнища.

Лісун — бог вовків, людиноподібна істота.

Лоскотарка,святьоха, мавка, водяниця — русалка.

Мамун — чорт, який паморочить розум людей, щоб завести їх у гибле місце; краде жінок.

Мара — злий дух темноти, хвороби, смерті.

Скарбівничий, скарбівник — чорт, що живе у багача, який продав свою душу дияволу; стереже і збільшує багатство.

Убиясник — чорт, на якого полюють вовки.

Хапун — чорт, що хапає в нетрях дітей.

Чередільниця — відьма, що віднімає у корів молоко.

Перелесник — злий дух у вигляді вогняного змія, що літає вночі до жінок, іноді це дух померлого чоловіка.

Огнянець, пекельник — чорт, який постійно живе у пеклі.

Очеретяник — чорт, що живе в очереті.

Полубіс — напівбіс-напів людина, народжений від шлюбу біса і жінки.

Польовик — чорт, що живе у полі.

Босірка — найнижчий ступінь у класифікації відьом.

Бука, або Вова — привид з великим ротом, що поїдає дітей.

Корча — відьма, яка перекидається на ворону.

Упир — перевертень, або померлий відьмак, народжений від шлюбу диявола і відьми, возить на собі відьом на Лису гору.

Вихор — злий дух у вигляді покритого густим волоссям чоловіка із крилами, якими здіймає вітер.

Морд — злий дух, що завдає людям мук і катувань.

Шестикрила — відьма середнього ступеня.

Дванадцятикрилка — головна відьма.

Щезун — злий дух, що приносить хвороби, мор.

Юда— злий дух, що примушує людей битись один з одним.

Явида — чорт, що може зникати і з'являтись знову.

Пек — пекельний цар, володар потойбічного світу.

Загативода — казкова істота, що могла утримувати воду.

Літавиця — казкова жіноча істота, що спокушала молодих парубків.

Песиголовець — казкова істота з одним оком, що поїдала людей.

Цур, Щур — домашнє божество, охоронець роду, посланець душ померлих.

Такий далеко не повний перелік демонічних сил, які найчастіше зустрічаються в українській народній творчості. Неважко помітити, що найбільше серед перерахованих темних сил різноманітних чортів, відьом і русалок. З ними як із головними персонажами української демонології ознайомимось докладніше.
Відьми виступають свого роду посередниками між світом реальним і потойбічним. Цікаво, що саме слово походить від давньоруського «ВЪдь» — знати, що вказує на давнє походження цього образу в українському фольклорі і свідчить про існування особливої касти серед язичницьких волхвів жіночої статі, які виконували певні ритуальні дії. Археологічні дані свідчать, що, ймовірно, це могло бути заклинання дощу. До речі, і в народних розповідях про відьом особливо наголошується на їхньому вмінні «красти» дощі.
Відьми бувають двох категорій: вчені та від народження. У відьом, які такими народились, повинен бути хвостик, на кшталт чортячого, а вчені відьми нічим не відрізняються від звичайних жінок. За повір'ям, відьмою дівчинка може народитися, якщо на матір було наслано закляття або якщо та необережно проковтнула вуглинку, готуючи перед Різдвом вечерю. Якщо ж у сім'ї народжувалось сім дочок підряд — одна з них природжена відьма. Така дівчина чаклувала інтуїтивно, бо знання їй давались від народження, на відміну від відьми вченої, яку готує до відьомства чорт або старші відьми. За повір'ям, вченою відьмою можна було стати, якщо в ніч на Юрія піти на коров'ячий брід і набрати в рот води зі сліду корівки, покропити цією водою хреста, зняти із себе одяг і, розіславши його на хресті, вилізати на нього. Після цих дій жінка ставала відьмою, щоправда найнижчого розряду, такою, що тільки і вміла відбирати молоко у корів. Відьми вищих рангів могли накликати на людей хвороби, збирати у себе різних гадів, давати їм доручення затримувати дощі, викликаючи посуху, а також уміли приймати подобу різних птахів і тварин або й людську іншого віку чи статі. Відьми найвищої кваліфікації вміли робити все. В ніч на Івана Купала відьми злітались на шабаш, найчастіше на Лису гору до Києва, для польоту використовуючи кочергу, мітлу або ступу. Перед такою подорожжю натирались маззю, яка виготовлялась з магічними замовляннями із різного зілля, глини, викопаної під порогом, жаб'ячих лапок, зміїних голів тощо. Шабашем керує відьмак, він може мати різні подоби, але найчастіше — ведмедя з рогами, риб'ячими плавниками, дзьобом тощо. На своїх ігрищах відьми та інша нечиста сила влаштовують дикі оргії, пародіюючи церковні свята, молодіжні забави, б'ються дерев'яними мечами, одне слово, знущаються з роду людського та віри православної.
Русалки та мавки, за народними повір'ями, могли бути не менш небезпечними для людини. Особливо на Русалчин Великдень — четвер Зеленого, Клечального тижня. Русалками стають утоплениці; дівчатка, які померли нехрещеними, звуться мавками. Русалки і мавки бувають водяними, польовими й лісовими, але зустріч із будь-якою з них не обіцяв нічого доброго, якщо не мати при собі полину чи любистку. Ці істоти можуть залоскотати до смерті або затягти у воду нещасливця, який не мав цього охоронного зілля під час зустрічі з ними.
На думку вчених, русалки та мавки — колишні поганські божества, які сприяли родючості нив, плодоріддю, а тому вони вимагали уважного і шанобливого ставлення до себе. Відгомін цього знаходимо в обрядах русального тижня та в ніч на Івана Купала. Русальні пісні засвідчують ще одну думку про те, що русалки уособлюють душі померлих, які можуть бути і добрими, і злими, залежно від того, як з ними поводишся. Вороже ставлення християнської релігії до будь-яких «поганських» проявів зрештою трансформувало й образи русалок в народній міфології, перетворивши їх на нехрещених дітей, утоплениць-самогубців тощо. Народна уява щедро наділила їх незвичайними рисами і якостями, притаманними представникам «потойбічного світу».
Русалки найчастіше живуть у воді, рідше в лісових хащах, на полях, з'являються вночі при повному місяці або з появою зорі. Ці істоти мають жіночу подобу, чудову вроду, пишні розпущені коси, бліду шкіру. На Русалчин Великдень вони бігають житами, берегами річок та озер, регочуть, полюбляють гойдатись на гілках дерев. Забави їхні, як правило, колективні.
Що стосується чоловічих представників царства темряви, то найчастіше в повір'ях та легендах зустрічаються імена домових, вовкулаків, чортів та бісів.
Почнемо з домових, їх ще називають домівниками, домовими дідьками або просто дідьками. Вони живуть у хатах і можуть шкодити домашньому господарству, якщо їх не шанувати, а можуть допомагати, якщо полюблять господарів. Дідьки волохаті й вогкі, можуть приймати подобу людини, найчастіше сажотруса. Домівник може грюкати на горищі та морду, вати коней, лякати дітей і душити вночі господаря, сидячи на його грудях і не даючи перехреститись. Допомога від дідька теж неабияка: він годує і доглядає хазяйських коней, засилає сватів до дочки хазяїна, примножує його багатств ... Читать дальше »

Зерно в усіх хліборобських народів символізує зародження нового життя, родючість, багатство. Це своєрідна жертва, пов’язана з циклічністю природи та вічною ідеєю смерті й воскресіння. Адже для того, щоб проросли нові пагони, потрібно кинути в землю старе зерно. Воно повинне померти, щоб дати життя новому колоссю.
Зерно в уявленні нашого народу — завжди те, що мусить прорости, зародити, переборовши смерть, воскреснути. Особливо шанується жито, назва якого походить від того ж кореня, що й слово "життя". На Великдень, свято воскресіння Ісуса Христа, співаємо:

Ой на горі жито, жито,
На долині овес.
Як задзвонять в усі дзвони,
Скажуть: "Христос воскрес!"

Із глибин віків дійшла до нас легенда, ніби при творенні світу голуби підняли з морського дна світотворчі дарунки: жито — для людей, пшеницю — для Бога, траву — для худоби.
Однією із символічних граней образу жита є символ молодості, кохання та шлюбу. Жито в піснях віщує весілля. Стигле жито символізує готовність до шлюбу, зелене — неготовність. Зжати жито — означає одружитися. Перехід від стану дівува'ння до заміжжя в коломийці відображається таким чином:

Там, де були жита, жита, а тепер пшениці.
Там, де були дівчаточка, тепер молодиці...

Особливого значення надавали житньому зерну. На весіллі молодих посипають зерном жита, щоб життя в них було довге й гарне, щоби Бог дав діток стільки, скільки житніх зернят упало на молоду. При цьому співають:

Ой не сій, мати, овесець,
А сій, мати, жито,
Щоб було добре жити!

Мета обсипання молодих зерном — зробити їх багатими, здоровими, веселими, вберегти від зурочення, забезпечити їм здатність до дітонародження. Відомо, що на князівських весіллях XVI—XVII ст. постіль для молодих слали на житніх снопах; поруч ставили діжу або кілька бочечок, наповнених пшеницею, ячменем чи вівсом; по кутах опочивальні клали хлібини.
Жито шанувалось і в родильній обрядовості. Баба-бранка після пологів закопувала "місце" в хаті під полом і посипала його зерном жита. Після вечері на хрестинах баба роздавала присутнім "квітки": взимку з колосків жита і пшениці, а влітку з барвінку, васильків і калини, аби дитя було здорове й мало все необхідне.
Використовується жито і в поховальному ритуалі. Коли виносять домовину, то посипають за нею житнім зерном, щоб у домі далі було життя.
Образ жита як символ життя настільки давній і так глибоко вкоренився в народній
свідомості, що фігурує навіть у тлумаченні снів. Повністю дозріле жито трактується як вираження закінченого, завершеного життя. Людині, якій присниться поспіле жито, віщується скора смерть. Якщо присниться зелене жито — це знак довгого життя.
З уявлень про жито як символ життя виник образ житнього колосся (живих людей) і жнив (битви). У "Слові про Ігорів похід" читаємо:

На Немизі снопи стелять головами,
Молотять ціпами харалужними,
На току життя кладуть,
Віють душу від тіла.

Битва тут показана як праця на току, молотьба й віяння. Тік — у казках так зветься поле бою, місце поєдинку богатирів. Снопи означають при цьому голови, ціпи — мечі, зерно — душу, полова — тіло. У викладі А. Куном легенд та міфів Давньої Греції, в циклі про аргонавтів, говориться: "Усе поле вкрили вони, немов постинані гострим серпом колоски, що вкривають родючу землю".
Жито невиполоте, в бур’янах — у піснях віщує смуток: життю людини загрожує смерть. Зжате жито в народних піснях — загибла людина. Коли воно зжате високо, це означає, що з життям попрощалася людина молода. Жито, збите копитами, також символізує загиблу людину:

Ой у полі жито, копитами збито.
Під білою ой та й березою
козаченька вбито...

Цікаво подає уявлення про людей-житників загадка: "Прийшов халда-балда, узяв стрики-брики, почули пойники: "Вставайте, житники, беріть овсяників, заганяйте халду-балду, одиміте стрики-брики!" (Вовк, собаки, Люди, коза).
Символ житнього зерна бачимо і в календарній обрядовості. Святковий обжинковий житній сніп, перший з лану, заносили до комори зі словами: "Щоб велося від хліба до хліба". Цього снопа освячували в церкві на Маковія або на Спаса і зберігали в коморі чи на горищі. У Святвечір господар вносив його до хати і ставив на покуті, щоб рік був щасливим і багатим. Упродовж Різдвяних свят цей сніп (снопок, дід, дідух), який символізував предків роду, стояв на покуті. Після Водосвяття його обмолочували, перевеслами з нього обв'язували дерева, щоб краще родили, солому спалювали, а зерном навесні починали засівання ниви. Так виявлялася ідея безкінечності буття, колообігу в природі, вічного вмирання й воскресання життєвих сил. Бо солома — це символ віджилого, старого, змертвілого, а зерно — нового, що зросте й дасть новий урожай.
З вечора 13 січня до світанку 14-го в українських хатах засівається на нове життя, на щастя і здоров'я, на Новий рік та на довгий вік. Засівати можуть лише хлопчики чотирьох-семи років. Адже засівати — то властивість тільки чоловіків. А жінка, як і земля, приймає в себе зерно і зроджує плід. Засівають із рукавиці зернами гречки, вівса, ячменю та найбільше — жита. При цьому промовляють засівальні віншування: "Зароди, Боже, жито, пшеницю, всяку пашницю!"
Моління про багатий урожай жита бачимо і в такій колядці:

Що в полі, полі, близько дорозі,
Ой там Іван орлами оре.
Стрілкою сіє, лучком волочить,
Лучком волочить да й Бога просить:
"Й уроди, Боже, жито густеє,
Жито густеє, волосистеє.
Поставим женців сімсот молодців,
Нажнемо кіпок, як на небі зірок,
Поставим стіжок, золотенький вершок".

Образ води у фольклорі надзвичайно багатогранний. Життя і здоров'я, очищення й кохання — ось основні грані цього символу. Водою, як і вогнем, очищаються від бруду — і тілесного, й душевного. Використовують воду й на благо людині (для ліків, виливання переляку), й на зло (щоб передати закляття і хвороби). Вода також виступає посередником між світом живих і потойбіччям, засобом для розкриття майбутнього.

За міфами й легендами різних народів, вода існувала ще до створення світу — у вигляді первісного "синього моря”. Саме з неї з'явилися за волею богів земля, сонце і все живе. Тому вода є символом вічності й заодно плинності часу.
В українській колядці про це співається так:

Як ще не було початку світа,
То ще не було неба, ні землі,
А лишень було широке море,
А на тім морі явір зелененький,
На тім яворі три голубочки,
Три голубочки раду радили:
-Як би ми, браття, світ поставили?..

Вирішили дістати на дні моря дрібненького піску, посіяти його — стане земля. Там буде й золотий камінь, а з того каменя постане сонце, "місяць ясний, рум'яна зоря й звізди прекрасні”. В іншій колядці перший голуб пірнув у море й виніс ізвідти чорну землицю, другий виніс зелену траву, третій — яру пшеницю. Чорна землиця — хліб ізродиться, зелена трава — для худобоньки, яра пшениця — для коровайця.
Цікаві уявлення існували про вододіл між цим і тим світами. Вода є посередником між білим світом і світом померлих. На той світ у казках можна потрапити через криницю або переправившись через річку чи море. Вірування, згідно з якими вода була шляхом на той світ, відобразились у стародавньому обряді поховання, коли мерців клали в човен, а той човен або пускали на воду, або спалювали. Це повинно було прискорити й полегшити переправу душі на той світ. На Великдень кидали на воду шкаралупки із крашанок, таким чином ніби повідомляючи предкам, що їм уже час святкувати свій Великдень.
У казках часто зустрічаємо згадки про живу й мертву воду. Тала вода, чиста, джерельна — жива. Нею очищуються, п'ючи її чи купаючись у ній, набираються здоров'я. Очевидно, до цього ряду можна віднести й цілющу росу. Стояча вода, у трясовинах, болотах, — мертва. Таку воду населяє всяка нечиста сила, на неї в замовляннях шептухи посилають хвороби. Вода в цьому випадку є символічним синонімом хаосу, протилежності білому світові.
Здатність води до очищення лежить в основі багатьох обрядів, і календарних, і родинних. До води звернено чимало замовлянь із проханням очистити людину від лихого. Ось уривок одного з них:

Водице-кринице!
Ти обмиваєш луги-береги,
Коріння, креміння, біле каміння,
Умий рожденного, хрещеного (ім'я)
Від усякої нечисті, від усякого бруду!

На свято Водохреща (19 січня), коли відбувався хресний хід до річки, сміливі хлопці купалися в ополонці, де священик посвятив воду, а дівчата вмивалися — щоб гарними бути. На Великдень, принісши свячене додому, дівчата клали в миску червоні крашанки, наливали води й умивались, щоб бути ще кращими. Символіка очищення лежить і в основі християнського обряду хрещення. Сльози — також очищують. До того ж, як і вода, вони є посередниками між; світами: щиро плачучи, людина ніби підноситься до небес. Вважається, що не можна дуже побиватись і плакати за померлим, бо сльози можуть якщо й не оживити, то потривожити його.
Вода ототожнюється зі здоров'ям. Про гарну, здорову дівчину кажуть, що вона "як з води вийшла”. Коли дитина швидко росте, здорова, кажуть, що це відбувається "легко, як з роси й води”. Для хворих влаштовували купання, обливання, вмивання. Їм радили качатися по росі. Росу збирали до схід сонця в день св. Юрія (6 травня), на Купала (7 липня). Лікувалися і свяченою водою — стрітенською та богоявленською. Під перший весняний дощ поспішали, щоб набратися здоров'я на весь рік.
Вода є речовиною, з якої виникає все, отож вона про все знає. Цьому потоку всезнаючої вічності — воді — довіряють дівчата свої вінки-долі на свято Купала. Запаливши свічки, прикріплені на вінках, дівчата спускають їх на воду й дивляться: в який бік вони попливуть, звідти й нареченого чекати. Уявлення про воду як про вічність і нескінченний плин життя відображене і в українських фразеологічних зворотах та прислів'ях. Наприклад, якщо хочуть вказати, що якась подія буде нескоро, кажуть: "Ще до того багато води втече”. Про подію, яка відбулася давно, кажуть: "З того часу багато води втекло”. Про те, що втрачене й не повернеться, говорять, що воно "пішло за водою”. На випадок, коли людина хоче якимось чином повторити те, що було колись, але умови вже змінилися, теж є свій вираз: "Двічі в одну воду не вступиш”. Про те, що безслідно зникло, кажуть, що воно "як у воду впало”, а про тих, хто пішов із лиця землі, кажуть, що вони "канули у вічність”.
Вода широко застосовується в обрядах переходу з одного стану в інший (перша купіль немовляти, хрещення, весілля, ритуальне обмивання перед похороном).
Вода — це матерія; світло, вогонь — це дух. Поєднуючись, вони творять видимий світ. Давньоукраїнська легенда каже: "Цар Вогонь і цариця Водиця світ сотворили”. Шлюбові вогню (Купало—дух—життя—Іван) і води (Марена—матерія— смерть—Марійка) присвячене свято Купала. Тут зустрічаємо й вогнища, через які перестрибують, щоб очиститися, й купання або обливання водою. Вода, як утілення жіночого життєдайного начала, вважалась і джерелом родючих сил природи. Загалом вода символізує дівчину, жінку, їхню красу й "жіночі чари”, що наповнюють осіб прекрасної статі. Свою воду — дівочу вроду — дівчата пильно охороняли. Бо коли хлопець передчасно нап'ється води чи розіб'ється посудина, в якій зберігається ота чарівна рідина, буде дівчині лихо:

Несло дівча воду з броду
На коромисельце.
-Дай ми, дівча, воду пити,
Розвесели серце.
-Не дам тобі води пити:
Будеш розливати,
А як підеш до другої –
Будеш ся сміяти…

Дівчину, її вроду символізує в народних піснях і посуд (який наповнює вода): відро, барило, а також криниця. Чим глибша криниця, чим легше в ній потонути, тим краща врода дівчини. Коли посудина з водою протікає, це означає невірність дівчини, жінки. Напоїти коня в народних піснях — все одно, що дати напитися хлопцеві: тобто подарувати своє кохання.
Часто у весільних піснях та колядках зустрічається мотив дівчини, яка потопає. Ні батько, ні мати, ні брати із сестрами не можуть її врятувати. Це вдається тільки милому. Відомою є лірична пісня, в якій дівчина тоне, а три козаки хочуть її врятувати. Горда красуня відмовляється й гине. А якби далася, щоб її врятували, це означало б, що вона вийшла заміж. У фольклорних символічних текстах для того, щоб молода пара могла побратися, хлопцеві й дівчині потрібно переправитися одне до одного через річку. Це уявлення відбилося також в одному з ворожінь у ніч на св. Андрія (з 12 на 13 грудня). У мисочку наливають води, кладуть на неї кілька соломин, немов місток, і ставлять на ніч під ліжко. Суджений уві сні з'явиться, щоб перевести дівчину через міст.
Дунай у багатьох українських весільних та ліричних піснях є знаком розлуки з родом, межею, що відділяє дівчину від матері.

Думай, Марійко, думай,
Як перебредеш Дунай.
Як перебредеш ріки
До свекрухи навіки.

Велике значення має те, чиста тече вода чи каламутна. Чиста — це здоров'я, радість, вірність, щастя. Каламутна — смуток, зрада (у снах брести каламутною водою — віщування хвороби). Якщо нема моста, кладки, а річка дуже глибока, каламутна чи в ній студена вода, або якщо й молодий, і молода не засвітять свічки — то переправа (шлюб) не відбудеться.
Досить веселим (особливо для хлопців) є другий день Великодніх свят — так званий "обливаний понеділок”. Хлопці поливають дівчат із відер водою і це дійство має яскраво виражену шлюбну символіку, хлопці намагаються облити саме "свою” дівчину.
Вода — посередниця між живими і мертвими, водночас вона дає змогу пізнавати майбутнє, бо є причетною до вічності. Розкриття майбутнього певним чином пов'язане з нечистою силою. На воді ворожать чаклунки, відьми. До речі, одним із способів виявлення відьом було кидання зв'язаних жінок на воду — котра не тоне, та й відьма. Є багато способів ворожіння з водою: з воском, перснем, яйцем, горіховими шкаралупками тощо. Віра у здатність води розкривати майбутнє відобразилася в українському вислові "як у воду дивився” — це коли хтось часом передбачить події, які надалі справді відбуваються.
В уявленнях давніх людей вода поєднувалася з іншими рідинами: молоком, кров'ю. Казали, що вода — то кров землі. Водночас: "Людська кров — не водиця, проливати не годиться”. У замовляннях, щоб спинити кров, намагалися словом змусити стати воду. Щоб у корів додалося молока, також приходили на поклін до води. Так, треба було набрати з трьох криниць води в одне цеберко, поставити її опівночі при місяці на зрубі криниц ... Читать дальше »

Люди не завжди були переконані, що світ зародився взимку. Різні були й уявлення про те, як це сталося. За однією з універсальних космогонічних версій, світ започаткувався внаслідок священного шлюбу води і вогню — сестри і брата-близнюків.

Саме у воді, заплідненій променем світла, зародилося життя. На честь цієї першоподії щороку відбувається свято Купала, що символізує кохання й родючість. Купала було і є одним із найголовніших свят у народному календарі. Це час найвищого розквіту природи, літнього сонцестояння. Яким було святкування спершу, тепер уже неможливо визначити достеменно. Хоча за пізнішими історичними пам'ятками, етнографічними свідченнями, творами фольклору й залишками обрядовості в сучасному побуті можна реконструювати деякі складові прадавнього дійства.
У віруваннях українців купальська ніч — особлива. Природа розкриває небачені таємниці: відчиняються небо і земля, сонце грає, тварини говорять, дерева можуть гуляти, де їм заманеться, вода у криницях перетворюється на вино, а скарби виходять на поверхню. Дівчата ворожать, пускаючи на воду вінки. В ніч на Івана Купала цвіте папороть — чарівна квітка. Хто її знайде, зірве і зможе, попри всі перешкоди нечистих (котрі стережуть квітку), донести додому — розумітиме мову тварин і бачитиме крізь землю й воду.
Цієї ночі відьми злітаються на шабаш — на Лису гору. Зірвана там тирлич-трава має особливі приворотні властивості. Розгулюють у лісі, підбираються поближче до людських жител упирі, відьми тощо. Отож дбайливі господині напередодні Купала ретельно обсівають домівку маком-відуном, обтикують полином і обкурюють торішнім купальським зіллям. При собі (за поясом або в кишені) носять часник і полин.
Знахарки збирають у купальську ніч цілюще зілля. Адже в цей час воно має найбільшу силу. Лікарські рослини з особливими замовляннями збирають до моменту, поки на них не впаде промінь вранішнього сонця. Перед сходом сонця люди качаються по росі — купальська роса має магічну силу.
Деякі науковці бачать Купала серед давніх слов'янських язичницьких богів. Насправді для такого твердження немає достатніх підстав, як, зрештою, і для його категоричного заперечення. Саме ім'я "Купало", яке останнім часом пов'язують з купанням, очевидно, походить від індоєвропейського "kup" — "кипіти", "закипати", "жагуче бажати". Латинське "cupidio" означає прагнення, а Купідон — римське божество кохання.
Отож купальська ніч — це свято кохання. Були часи, коли нормою суспільно-статевого життя давно вже стали моногамні шлюби й подружня зрада засуджувалася народною мораллю, проте на ритуальному рівні масові оргії та "одноразові" купальські зв'язки не лише не заборонялись, а навіть заохочувалися такою мірою, що інакша поведінка розцінювалася як "ворожа", "відьомська". На вулицю на Купала мали виходити всі. Того, хто вирішив відсидітися, підозрювали у відьмацтві. На нього посилали ритуальні прокляття: "Хто на вулку не виходить, оберни, Боже, колодою-колодою дубовою"; "Котра не вийде на Купала, щоб вона сіла та й не встала". Таким чином, знаходили вихід нерозтрачена енергія і потаємні пристрасті, які тепер кваліфікують як "тваринні інстинкти". Деякі дослідники вважають, що людство нині розплачується неврозами й сексуальними проблемами за приховування й "затискання" всередині підсвідомого отих своїх інстинктів. Це все може мати досить сумні наслідки, якщо не навчитися по-людськи керувати своїми "тваринними пережитками".
Нагадаємо, що язичницьке свято збіглося й поєдналося з церковним — Різдвом Івана Хрестителя (24 червня за ст. ст. — 7 липня за новим). Церква засуджувала купальські гуляння як розпусту. Як пише "Стоглав", "...сходятся мужы и жены и деви-
цы на нощное плещевание и на бесчинньїй говор и на бесовские песни и на пляски и на скакання и на богомерзкие дела, и бывает отрокам осквернение и девам растление..." З часом звичаї змінилися.
Купальське дерево — це й символ буйної рослинності, й символ дівочості. За обрядом, хлопці намагаються його зруйнувати, хоча самі ж його на початку дійства встановлюють — велику гілку (найкраще вербову), яка зветься Купайлиця, або Марена. Подекуди роблять жіноче опудало з соломи, кропиви чи чорноклена — Марену. її прикрашають стрічками, квітами, вінками, іноді й свічками. Довкола неї танцюють:

Коло Мареноньки ходили дівоньки,
Стороною дощик іде,
Стороною, та й на мій барвіночок зелений...

Купайлицю розривають, спалюють або топлять, закопують у землю. Якщо розривають — кожна дівчина несе собі галузку на город. Це своєрідне моління і про дощ на городину, і про допомогу в любощах. Усі ці дії з руйнуванням обрядового дерева чи опудала означали імітацію різних форм колись ритуального похорону. У давнину на великі свята, якими були Різдво й Купала (тобто дні зимового й літнього сонцестояння), відбувалися масові ритуальні поховання як жертвоприношення богам. Існує думка, що в такий час "збирали" померлих (або спеціально вбитих із цією метою) старих людей, яких деякий час не ховали, щоб зробити це одночасно, з великими почестями. Сподівалися, що жертви, подаровані богам у дні їхнього пошанування, воскреснуть для нового життя. Драматичні дійства обрядів типу Купала вчені пов'язують із віруваннями в помираюче й воскресаюче божество рослинності, ідеєю вічності життя й колообігу в природі. Божество вбивали для того, щоб викликати його воскресіння. Надія на безсмертя спонукала не лише оплакувати покійників, а й радіти з приводу їхнього майбутнього відродження. Тому процесії супроводжувалися сміхом, веселими іграми, бенкетами. В обряді Купала справжню жертву замінили лялькою або опудалом.
Так чи інакше, святкування Купала пов'язане з культом предків. Якщо на свято Русалій душі померлих гостинно запрошували й вносили до хати разом із зеленню-клечанням, то на Купала їх випроваджували до місць зимового перебування. За різними уявленнями, це вода, дерева, ліс, край землі тощо. Тому й форми вигнання нечистої сили були різні. Топили Марену (ляльку, деревинку, опудало), яку вважали "старшою русалкою". Відьму (тобто русалку) заганяли на дерево. При цьому сміялися й дражнилися (ритуальний сміх призначений знешкодити нечисту силу — важливо було показати їй, що її не бояться): "Русалочка-купалочка на дуб лізла, кору гризла, з дуба упала, сама пропала". Траплялися й "міцніші" висловлювання. Русалкою перевдягали дівчину і гналися за нею, доки вона не перебігала межу села. Тоді верталися додому (не озираючись).
Годиться цієї ночі скупатися. Обливання водою, купання, як ми знаємо, — символ еротичний.

Там Марія купалася
Там з Іваном вінчалися...

Або:

Да купався Іван, та й у воду впав —
Да купався Іван, доведеться і нам!

І поряд — традиційний образ кохання-криниці:

Ой з-за гори чорна хмара уже йде,
А де ж твоя, Іване, ніч буде?
— Коло тої криниці, копанки,
Коло тої Марії, коханки.
Ой з-за гори чорна хмара уже йде.
А де ж твоя, Маріє, ніч буде?
— Коло тої криниці жолоба.
Коло того Івана-голуба!

Не можна оминути увагою тут і чарівний купальський вогонь. Через нього годиться перескочити, щоб очиститись. У купальському вогнищі спалюють сміття. Сенс купальського вогнища полягав переважно у знешкодженні нечистої сили, в захисній дії вогню. А ще він поєднує учасників свята зі світом пращурів. Якщо кинути до купальського вогню чорнобильник і гарненько попросити, чого хочеш, — усе збудеться.

Ткацтво — один із найдавніших і найважливіших елементів національної культури українського народу. Воно належить до найбільш поширених видів господарської діяльності й народного мистецтва, яке має багатовікову історію і глибокі традиції. Про наявність ткацького виробництва на східнослов'янських землях у найдавніші часи свідчать археологічні знахідки періоду ранніх неолітичних культур. Практична потреба людини у тканинах для вбрання, оздоблення житла і господарських потреб зумовила масове їх виготовлення в домашніх умовах. Передумови розвитку ткацтва створювалися загальним прогресом матеріальної і духовної культури народу, його соціально-економічною еволюцією. На всіх етапах розвитку ткацтво віддзеркалювало конкретні історичні, природно-географічні особливості, характер господарської діяльності та культурно-естетичні запити українського народу. Воно відображало також генетичні етнокультурні взаємозв'язки з ткацтвом сусідніх народів. Ці чинники формували його національні, регіональні та локальні відмінності.
Основними прядильними волокнами в українців, як і в інших народів, з давніх часів були вовна, коноплі й льон. Споконвіку на території України провідними галузями господарської діяльності були скотарство, зокрема вівчарство, яке давало можливість отримувати овечу вовну, та хліборобство — вирощування луб'яних культур — льону і конопель, придатних для виготовлення пряжі.
Ймовірно, вовняна пряжа передувала конопляній, а тим більше лляній, оскільки відомо, що льон на східнослов'янських землях почали вирощувати значно пізніше коноплі — у III тис до н. є. Обробка волокон і прядіння ниток з метою подальшого виготовлення тканин були одним з найважливіших домашніх занять кожної селянської родини. Пряли нитки вручну за допомогою веретена. Для підсилення обертання на нижній кінець веретена натягували круглі глиняні або кам'яні кружальця — пряслиця.
Первісним ткацьким знаряддям був верстат вертикального типу, основна конструктивна частина якого — вертикально встановлена рама. Для натягування поздовжніх ниток — основи та зручності переплітання до них внизу прив'язували кам'яні або глиняні тягарці. Нитки основи розділяли на дві групи — парні й непарні. Парні прив'язували жмутами до одного ряду тягарців, непарні — до іншого. Такий розподіл полегшував ткачам прокладати поміж основою поперечно спрямовані нитки піткання вручну або з допомогою тонкої палички — «глиці» прибивати їх зубцями до краю витканого виробу. Такі верстати подекуди збереглися й до наших днів; на них ткали шлеї, пояси, ремені, рогожі, килими тощо.
Численні археологічні знахідки прядильно-ткацьких знарядь (пряслиць для веретен, кам'яних і глиняних тягарців для натягування основи у вертикальних ткацьких верстатах) засвідчують значне поширення і високий рівень ткацтва на теренах України в період трипільської культури.
Унаслідок фізичних якостей тканини того періоду не збереглися. Однак відбитки тканин на денцях керамічного посуду (с. Стіна на Вінничині) дають підстави стверджувати, що тогочасні люди володіли такими техніками, як полотняне і репсове переплетення. Очевидно, їм відомі були фарби з охри, каоліну та інші натуральні барвники, оскільки на глиняних статуетках окремі частини жіночого одягу позначені кольором. Поліхромний орнамент і висока майстерність, типові для трипільської кераміки, дають підстави припускати, що вони характерні були й для оздоблення інших предметів побуту, в тому числі й тканин для одягу і обладнання житла. У розкопках катакомб (II тис. до н. є.) та курганів знайдено кольорові смугасті тканини, які засвідчують уміння давніх майстрів фарбувати.
Значного піднесення ткацьке ремесло зазнало в добу заліза, у період розквіту скіфської культури. Матеріали поховань 3 курганів Чортомлик, Куль-Оба та інших підтверджують, що скіфські жінки займалися ткацтвом. Багаті скіф'янки користувалися веретенами грецького типу з кістяним набором, а бідні — дерев'яними з глиняним або свинцевим пряслом.
Тривалий процес еволюції суспільства, зміни культур супроводжувалися доволі повільним удосконаленням ткацьких знарядь, технології виготовлення тканих виробів тощо. У різних регіонах України археологами знайдені різноманітні пам'ятки ткацького виробництва протослов'янських племен. Крім найпоширеніших з них — пряслиць, тягарців, веретен, у X—XIII ст. зустрічаються ножиці для стриження овець, залізні та кістяні гребені для розчісування прядива та ін. Особливо багатий матеріал знайдено в розкопках с. Райки на Житомирщині. Поряд із згаданими пам'ятками тут виявлені клубки вовняної пряжі, лляні нитки, зітлілі рештки насіння конопель, залишки грубих конопляних мішків, фрагменти одягових тканин. Знайдено також дерев'яне і кістяне мотовило для змотування ниток, кістяна квадратна табличка з отворами в кутах (подібна до дерев'яних кросенець для ткання тасьми, поясів тощо).
Найважливіше значення мають збережені в Райковецькому городищі деталі горизонтального ткацького верстата значно досконалішої конструкції за вертикальний. У ньому були пристрої для розподілу ниток основи. Ця унікальна археологічна знахідка засвідчує значний прогрес ткацького виробництва XI— XIII ст. на теренах Київської Русі.
Серед розмаїття пам'яток цього періоду вирізняються також прясельця із зображенням магічних знаків-оберегів тварин, хрестиків, кружечків, рисок та ін. Окремі з них позначені написами жіночих імен, ініціалів тощо. Так, на шиферному прясельці, знайденому 1885 р. у Києві поблизу Десятинної церкви, позначено, що воно належало жінці із старослов’янським іменем «Потвора». На двох інших, знайдених у 1935— 1937 pp. у Вишгороді під Києвом, є написи «Невесточ» та «Иулиана».
Позначки на веретенах свідчать також про колективний характер занять, пов'язаних з обробкою прядильних волокон, що не виключало можливість переплутати знаряддя праці. Традиція колективного прядіння сягає часів родового ладу, коли процеси обробки ткацької сировини виконували у спеціально збудованих для цього приміщеннях. Як відгомін такої форми праці до наших днів дійшли толоки, вечорниці, досвітки тощо.
Прядінням і ткацтвом споконвіку займалися жінки, дівчата і підлітки. Ткацький верстат був у кожній селянській оселі, упродовж століть вважалося, що жінка зобов'язана вміти виконувати ткацькі роботи, інакше вона не вважалася повноцінним членом громади.
Покровителькою прядіння і ткацтва у Київській Русі була богиня Мокош, яку князь Володимир Святославович залучив до пантеону поганських богів, її зображено на знайденому фрагменті ткацького верстата. Наші предки поклонялися Мокоші, вірили в її допомогу і захист від злих сил тощо.
Кропіткі процеси підготовки сировини, прядіння, ткання і завершальна обробка тканин відображені в численних народних повір'ях і обрядах, які дійшли до наших днів. Наприклад, цими заняттями заборонялося займатися в п'ятницю.
Численні археологічні матеріали про ткацтво Київської Русі доповнюються літописними згадками X—XI ст. Лляні й конопляні тканини господарського призначення називалися «узчина», «товстина», «ярич», грубе сукно натурального кольору — «сермяга», сірого кольору — «сірячина».
У писемних джерелах XIII—XIV ст. зустрічаємо назви «чиновать», «бранина» («брань»), «набійка», які свідчать про володіння техніками узорного ткання, плетіння і обізнаність з допоміжними текстильними техніками.
З розвитком продуктивних сил і поглибленням класового розшарування з-поміж селян вирізнялися найбільш здібні ткачі або й цілі родини ремісників, які спеціалізувалися на виготовленні сукон, полотен, скатертин, коців, крайок тощо. Крім власних потреб, їх виробляли на замовлення і на продаж.
Отже, починаючи з IX—X ст., на ґрунті домашнього традиційного заняття ткацтво перетворюється на окремий вид ремесла і співіснує у двох формах до наших днів.
Ремісники продовжували жити по селах, але більшість із них селилися у містечках і містах поблизу торговельних шляхів, монастирів, феодальних дворів, фільварків, а також працювали у дідичів. Спочатку міські ремісники належали до привілейованої частини населення. З розвитком феодальних відносин вони потрапляли щораз у більшу залежність від двору — змушені були сплачувати податки власними виробами. Сільські ткачі відбували повинність здебільшого лляними і конопляними полотнами, скатертинами, рушниками, деколи вовняними гунями (узорними покривалами, які виконували функції килима) попругами тощо, в той час як міські ремісники — переважно сукнами.
Виділення міського ткацтва в окремий вид ремесла мало велике значення для удосконалення технології ткацького виробництва і поліпшення якості продукції. Завдяки підвищенню продуктивності праці, розвитку виробничих сил, у зв'язку з заміною натуральної ренти на грошову зменшилася залежність ткачів від феодалів, почало розвиватися вільне ремесло. Внаслідок цього у XIII—XVI ст. в Україні сформувалися такі ткацькі осередки, як Київ, Львів, Луцьк, Чернігів, Кам' ... Читать дальше »

Чисте гладкофарбоване або оздоблене візерунками яйце набуло символічного релігійно-обрядового значення ще задовго до християнства. У багатьох народів збереглися перекази, в яких яйце виступає джерелом життя, світла і тепла, навіть зародком усього Всесвіту. Існують також численні варіанти легенд, які пояснюють побутування писанок під час Великодніх свят, пов'язують виникнення традицій писанкарства з євангельськими подіями (страстями Христа) тощо.
Зважаючи на фізичні особливості шкаралупи яйця, середньовічні писанки до наших днів не збереглися. Однак масове розписування яєць в Україні існувало протягом століть. У XIX ст. писанкарство у різних художніх варіантах побутувало на всій території України, про що свідчать давні колекції українських писанок у музеях Києва, Лубен, Львова, Кракова, Варшави, Брно та ін.
Найдавніші писанки зберігаються у фондах Музею етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України і походять із сіл Острів (1882 p., Львівщина), Слобідка (1891 p., Поділля) та ін.
Своєрідні місцеві відміни писанок існували і на початку XX ст. Розрізняють писанки Подніпров'я, Слобожанщини, Полісся, Поділля, Бойківщини, Гуцульщини, Лемківщини тощо. На Слобожанщині й Покутті поширені крапанки, на Бойківщині и Лемківщині — так звані шпилькові й крапанки. Найбільша філігранність орнаментальних мотивів притаманна гуцульським писанкам, виконаним писачком з конусоподібною трубочкою
Писанки виготовляли навесні, перед Паскою, сільські дівчата і жінки, монастирські ченці й іконописці, міські панночки пекарі та ін. Тому й техніка декорування різнилася. На селі яйця фарбували в один колір, інколи продряпували візерунки орнаментували воском і фарбували у кілька кольорів, тоді як у місті вдавалися до різних штучних способів — наклеювали шматки кольорового паперу, фольги, тканини, нитки тощо. Писанки переважно виготовляли для себе і лише зрідка для продажу на ярмарку.
Колись із писанками чинили магічні дії. Для забезпечення урожаю їх на весняного Юрія котили по зеленій пшениці й закопували у землю. Великоднього ранку молоді вмивалися водою, в яку перед тим клали крашанки та срібні монети, що мали надавати сили й краси. Свячені писанки були оберегом житла від грому й вогню, а людей і тварин— від «лихого ока», їх використовували як ліки від деяких захворювань. Писанки служили об'єктом забави для дітей та молоді. З ними влаштовували ігри «невбитки», «навкатки» та ін. З випорожнених писанок, додаючи до них з кольорового паперу хвіст, крила та голівку з тіста, виготовляли так звані голуби. їх, а також писанки, нанизані на шнурочок (здебільшого по три), підвішували поблизу ікон, прикрашаючи таким чином житло.
У 60-х роках XX ст. у зв'язку з посиленням інтересу до народного мистецтва й національної культури відновилося й писанкарство. У Косові, Коломиї та Вижниці навесні, перед Великодніми святами, народні майстри продавали писанки на ярмарках. Так стихійно виник писанкарський промисел, проте спочатку він не сягав далі Прикарпаття. У 70—80-х роках писанки як твори народного мистецтва експонувалися на виставках. З'явилися приватні колекції писанок.
Сьогодні писанкарство збереглося і розвивається завдяки майстрам старшого покоління у багатьох давніх осередках цього виду мистецтва. Писанки продаються на ярмарках, у художніх салонах. Оригінальний орнамент писанок не тільки чарує своєю вишуканістю, мініатюрністю, гармонією колориту, він несе прадавні символи світорозуміння і природи, єднає з традицією минулого. Українська писанка у світі є символом нашого народу.

Традиційною вкраїнською символікою на Новий рік був дідух. Виготовляли його з кулів або ж першого зажинкового снопа. Кільканадцять пучків, окремо обплетених соломинками, ув'язували в пишний вінок. Знизу робили триральчате розгалуження для того, щоб дідух міг рівно стояти. Верхівка новорічного вінка нагадувала конусоподібний сніп з безліччю колосся. Гілки дідуха — а за них правили зібрані докупи пучки, що зверху відповідно розгалужувались,— обрамлювали кольоровими стрічками, паперовими чи засушеними квітами — кожен на свій смак й уподобання. У світлицях його ставили напередодні багатої куті. Свою обрядову функцію він виконував протягом усіх різдвяних свят. Це був дійсно високомистецький витвір, що ніскільки не поступався сучасним ялинкам. у
На сьогодні обряди, пов'язані з дідухом, майже втрачені. В окремих варіантах вони збереглися на Прикарпатті та в Карпатах. Кожний етнографічний регіон мав свої різновиди. З цього приводу варто зупинитися на обрядодіях, які побутували в покутян.
Для дідуха тут використовували необмолочений сніп жита, пшениці або вівса. Його заквітчували стрічками та гілками ялиці і ставили в парадному куті. Він символізував спільного предка. Про це підтверджують і народні загадки, в яких збірний образ людини ототожнюється із «солом'яником». До речі, на Поліссі ще й дотепер літні люди, щоб застерегти дітей, аби вони не гралися біля колодязя, приказують: «Не заглядай у криницю, бо тебе затягне туди солом'яний дід».
На Покутті першого нажатого снопа одразу відносили в комору і тримали до Різдва; він власне і виконував роль діда. У зв'язку з цим ще наприкінці минулого століття тут існував звичай колядувати в полі біля першого зжатого снопа, себто Діда.
«Дід,— казали з цього приводу,— то наш предковічний дід». Відтак після Нового року його виносили з хати у двір, де він виконував роль оберігача роду. На Водохреща він мав знову посісти місце на покуті аж до кінця всього зимового циклу.
Паралельно з дідом покутяни готували й бабу. На різдвяний вечір до хати вносили оберемок соломи і застеляли нею долівку. Це означало «зробити бабу».
Близьким до цього дійства є звичай і в гуцулів. На багату кутю газда застеляв стіл отавою, сіном чи соломою. Клав крачуна, який мусив бути в кожній хаті протягом усіх різдвяних свят. Цей обрядовий хліб виготовляли вночі на Різдво. При цьому жінка, яка робила крачуна, мала обов'язково одягти гуню і рукавицю (гола рука, за повір'ям, означала бідність, а крачун символізував достаток). Поруч з крачуном ставили снопа, а під нього клали ярмо, хомут чи кінську збрую та зв'язані перевеслом ложку й виделку.

Різдвяно-новорічна обрядовість українців не обмежувалася лише наведеними вище дійствами. В активному вжитку були й інші символи. Особлива роль належала хатнім прикрасам. Скажімо, напередодні Різдва виготовляли «голубці» у вигляді птахів. Для цього брали шкаралупу з-під яйця, з обох боків робили два отвори і просовували через них кольоровий папір. Такі вироби підвішували до сволока. Як відомо, фігурка птаха ототожнювалася в давніх, зосібна дайбозьких, віруваннях з небесним світилом—сонцем.
Крім «голубців», були досить поширеними на Прикарпатті «павуки» та «їжаки». Стосовно перших, то їх робили із соломи. Зібравшись в одній з осель, юнки — а це було виключно жіноче заняття — заготовляли відповідних розмірів соломинки з цупких стебел. Просовуючи через порожнину нитку, вправні дівочі руки формували з них різноманітні квадратики й кубики. За основу брали найбільшу фігурку. До неї долучали з боків менші «павучки» (іноді в середині центральної фігурки знаходилося кілька мініатюрних ромбиків або квадратиків). Бокові стебла обмотували різноколірним папером або ж пацьорками.
Напередодні Різдва «павуків» підвішували до центрального сволока. Вони трималися на довгій волосинці з конячого хвоста. Таке укріплення потрібне було для того, щоб фігурки постійно крутилися. Завдяки циркуляції повітря — через вхідні двері та з палаючої печі — великий «павук» разом з приправленими до нього близнятами поверталися в різні боки, справляючи враження живої істоти. Особливе захоплення він викликав у дітвори.
Поруч з «павуками» сусідились і «їжаки». їх робили з тіста або глини. У виліплену форму, яка нагадувала однойменну тварину, густо затикали невеличкі колосочки, потім засушували її. Такі мініатюрні іграшки з наїжаченими колючками справді управдрподібнювали дивних звірят. Проте пріоритет у новорічній символіці належав «павукам».
В однієї з власниць солом'яних виробів я запитали, чому їх так називають. Жінка відповіла:
— Хто його знає, може, тому, що за формою вони нагадують павутину...
Справді, ромбикові іграшки вельми подібні до павутини, а сам виріб схожий на павука, що застиг з розчепіреними ніжками в очікуванні здобичі. Та це тільки зовнішні ознаки. Вивчаючи давні символи й вірування, зафіксували народні уявлення про довколишній світ. Павуки, як виявилося, віддавна вважалися бажаними у людській оселі, бо «вони заснували світ». За повір'ям, той, хто вб'є павука, накличе на себе лихо. До обіду заборонялося навіть викидати цих комах із хати; жінка, котра вчинить таку наругу, неодмінно втратить смакові відчуття.
Багатьом, очевидно, відоме повір'я: якщо поруч з вами спустився павучок, то це має віщувати якусь новину. Крім того, вичурність, з якою так екзальтовано виготовляють павуки свої дивовижні мережива, завше викликала симпатію. Завдяки їм домашні санітари убезпечували помешкання від різноманітних шкідників — мух, комарів, мурах тощо.
Павуки, за народним уявленням, уособлювали, крім усього, й працьовитість. Якось хлопчику вельми не хотілося відпасувати в одне зі свят сільську череду корів. Ненька підійшли до нього, мовили багатозначно: - Бач, навіть павучок і той працює в празник. А ми ж люди...
Власне, все це, разом узяте, очевидно, й виробило суспільне уявлення, а відтак і символіку про корисливість павуків. Тому назва новорічного символу цілком видається природною.
На сьогодні ця давня новорічна атрибутика збереглася, як уже мовилося, лише в Прикарпатті та Карпатах. Але пригадується, як у перші повоєнні літа сільській школі влаштовували новорічну ялинку. Тоді годі було думати про фабричні прикраси. Кожен із школярів мусив сам виготовити кілька цяцьок.
Хлопчаки переважно майстрували дерев'яні літаки, картонні рибки й птахи, а дівчатка робили паперові гірлянди та іграшки з соломи. Найбільше було саме «павучків».
У той уже віддалений час не надавали значення цьому явищу. Кати ж нещодавно поцікавились у селян (на жаль, переважна більшість літніх людей-інформаторів уже навічно одійшла) про вироби із соломи, то вони підтвердили, що такі прикраси «колись були у моді на різдвяні свята».
Як відскіпок давнього новорічного релікту на Бойківщині до нашого часу деінде зберігся звичай усвятковувати вікна. Прикраси також робили із різновідтінкових стебел соломи. Пронизуючи тонші пластівці у товщі, виготовляли різноманітні ромбики, кубики чи квадратики і вставляли їх між подвійні вікна. Такі прикраси створювали особливий новорічний настрій, передусім ввечері, коли через вікна проникало світло.
На Покутті, напередодні Водохрещ, робили із соломи хрестики. їх чіпляли біля ікон, обіч віконних рам і дверей. Вони виконували роль оберегів од нечистої сили, котра в дні свят вважалася особливо небезпечною.
Ми зупинився лише на кількох варіантах традиційної української символіки й атрибутики. Звісна річ, у практичному житті їх було значно більше. Стрімкість часу і наша байдужість залишили за межами пам'яті чимало раціонального з попередніх поколінь. Багато чого нам уже ніколи не повернути — воно кануло в Лету. Але й ті сюжети, про які йшла мова, підтверджують давню традицію — виготовлення новорічної атрибутики безпосередньо пов'язане з хліборобськими структурами: дідух — як вінець зібраного врожаю і «павуки», що ототожнювалися не тільки з символічним уявленням про працьовитість, але й виготовлялися з обрядового снопа. Таким чином, увесь комплекс обрядовості — разважальний і ритуально-символічний — був нероздільним; він ув'язував у єдине ціле всю процесуальну і виховну структуру життєдіяльності людини й природи.

Вишитий рушник в Україні посідає особливе місце. Рушники — це символ України, відбиття культурної пам'яті народу, в їх узорах збереглися прадавні магічні знаки, образи «дерева життя», символіка червоного кольору. З літописів відомо, що під час весняних заклинальних обрядів дерева обвішувались «убрусами». Вишиті на них орнаментальні символи відповідали заклинальній символіці родючості. Рушник у давнину відігравав важливу роль, на ньому вишивалися священні язичницькі зображення. Це були «язичницькі іконостаси», сповнені глибокої архаїки.
Впродовж віків рушникам надавалося важливе образно-символічне значення.
Рушник — у свідомості українського народу наділявся широким спектром знакових властивостей і саме тому він являє собою значне непересічне явище духовної культури, будучи етнічним культурним символом України.
Рушники є неодмінними атрибутами народного побуту, весільної обрядовості, вони застосовуються як традиційна окраса житла. Важливі події в житті народу ніколи не обходилися без рушників. Мабуть у всьому декоративному мистецтві немає іншої такої речі, яка концентрувала б у собі стільки різноманітних символічних значень. У вишивці рушників знайшли відображення орнаменти, пов'язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі. Орнаменти вишивки рушників — це народна пам'ять про життєдайні сили землі та сонця.
Не випадково Леся Українка, вперше відвідавши в Каневі могилу Великого Кобзаря — Тараса Шевченка, поклала йому на могилу власноруч вишитий рушник.
Рушник супроводжував селянина протягом усього життя — і в радості, і в горі. Він завжди був символом гостинності — на ньому підносили дорогим гостям хліб-сіль. Хліб завжди мав глибоку образну символіку. Коли в Євангелії від Івана читаємо: «Я — хліб життя. Хто приходить до мене — не голодуватиме; хто в мене вірує — не матиме спраги ніколи» (Євангелія від Івана, 6:34), то маємо складне символічне значення й самої речі і слова, що її означає.
Очевидно, символіка хліба як Бога потребувала шанобливого ставлення до нього й вимагала, щоб він ніколи не лежав на «голому», не покритому рушником столі. Саме тому рушником вкривають паски, несучи їх святити до церкви на Великдень.
Рушник виконував і важливу образно-символічну, літургійну роль у християнській обрядовості. Адже важлива роль рушника в ритуалі обмивання ніг, обличчя, рук під час літургії. В апостольських настановах сказано, що диякони повинні служити при таїнстві євхаристії, маючи рушники, хусточки для витирання вуст тих, хто причащається. Орар* диякона нагадує віруючим і про той «лентіон», яким Ісус Христос витирав ноги своїм учням після обмивання. Плат Вероніки і є власне тим священним убрусом, на якому зберігся образ Спаса Нерукотворного. Символіка рушника генетично пов'язана і з омофором, адже за давніми легендами сама Божа Матір власноруч зробила омофор святому Лазару, якого Спаситель воскресив з мертвих.
Рушник був найдорожчим подарунком матері в дорогу синові як пам'ять про дім, побажання щасливого майбутнього в новому житті.

Рідна мати моя, ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Так писав про рушник видатний український поет Андрій Малишко.
Рушники дарувались у дорогу не випадково. За дослідженнями етнографів, семантика рушника (полотна) розкривалась у значенні дороги, пов'язаної із світлим радісним життєвим початком, з одного боку, і переходу в інший світ — з другого.
Існували подарункові рушники, які дарували на пам'ять, зокрема їх використовували під час проводів рекрутів, обвішуючи ними новобранців з голови до ніг на знак побажання щасливої дороги й найскорішого повернення.
Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, потім ці рушники дарували майстрам.
На них приймали новонароджених, з рушниками проводжали людину в останню путь.
Важлива роль рушника в похоронному обряді пояснюється медіативною роллю, пов'язаною з поєднанням сфер життя і смерті, адже похоронний обряд сприймався як сполучна ланка між ними. Рушник — дорога життя, початок — народження, кінець — завершення життєвого шляху.
Часто перев'язували рушниками корогви, хрести під час походу, процесії чи похорону.
Існував звичай перев'язувати рушником придорожні хрести. За етичними нормами поведінки, їх не займали й лише після того, як вони зовсім були знищені дощем або вітром, прив'язували новий рушник.
Уживалися рушники під час похорону. Іноді ними накривали тіло небіжчика, або клали під ноги; віз, на якому везли домовину, встеляли рушником або килимом. Домовину також прикривали рушником, на який клали хліб. На знак жалоби вивішували на воротах або у вікні рушник. Домовину спускали на рушниках у яму й надмогильний хрест, особливо на похованні хлопця, також перев'язували рушником. Учасників процесії пов'язували хусточками або рушниками.
Існував звичай виготовлення похоронних рушників однією майстринею на все село.
Рушники широко застосовувалися під час народження дитини. На Закарпатті рушник, що слугував для загортання немовлят і перенесення на далеку відстань, звався «гайтка». Перекидаючи через плече, одним кінцем обгортали дитину, а другий закріпляли спереду.
Особливу роль відігравав рушник у весільній обрядовості як один з найважливіших атрибутів. З малечку дівчата вчилися вишивати і прясти, згодом старанно готували собі посаг, ретельно заповнюючи весільні скрині, де серед сорочок, тканих виробів містилося багато вишитих рушників. Кожна дівчина на посаг вишивала не менше 12—14 рушників, а іноді навіть і більше.

А в коморі сволок,
На ньому рушників сорок,
Бежіте, внесіте
Та буярів прикрасіте.

Кількість приготованих дівчиною рушників була ознакою її працелюбності. Якщо про дівчину казали, що вона «рушників не придбала», то йшлося про ледащицю, а якщо «скриня повна рушників», — це свідчило про хазяйновитість нареченої, її заможність, багатство.
Довгими зимовими вечорами збиралася молодь на вечорниці. Дівчата, співаючи, вишивали. Ось як співається у весільних піснях:

Ой ластівонька купалася,
Край бережка сушилася,
Край бережка сушилася.
Дівка Маруся журилася,
Ой ще рушничків не надбала,
А вже Івана сподобала.
Ой ще рушничків не зробила,
А вже Івана полюбила.

У народних піснях, легендах і переказах опоетизовано готування дівчиною рушників до весілля. У вишитих орнаментах вона відтворювала свої думки й почуття, надії і сподівання на щасливу долю.
Рушники дарували старостам, перев'язували через плече, якщо на заручинах доходили згоди. Такі рушники називалися «плечовими».

Та спасибі тобі, моя ненько,
Що будила мене раненько,
А я слухала, вставала
Та рушнички напряла,
По тихому Дунаю білила,
На сухому бережечку сушила,
Своїх старостів дарила.

Або:

Дожинай, доню, та йди додому,
Де є у,тебе аж троє гостей,
Аж троє гостей, всі три старости.
Ой одні стали аж за садами,
А другі стали під воротами,
А треті стали під сіньми кіньми.
Що за садами — тим відказали,
За воротами — тим слово дали,
Під сіньми — рушнички дали.

Коли сватали дівчину, то будучи згодною, вона подавала рушники сватам, які перев'язували їх собі через плече попід ліву руку. За існуючими морально-етичними нормами — це було законним зобов'язанням щодо майбутнього шлюбу. Якщо ж інший парубок відбив дівчину, свати й батько скривдженого молодого мали право йти до суду. В такому разі суддя наказував батькові молодої заплатити скривдженим відшкодування.
У весільних піснях так співається про сватання:

Старостам по рушничку, молодому хусточку.
А вже ж тоді от того не ввиляти,
Щоб старостам рушнички не подавати.
Ой перві прийшли, вона тим одказала,
А других почастувала,
А треті прийшли — тим рушнички дала.
А мій батенько, та як голубонько,
Все мною молодою
Та рушники крає,
Старостам дає —
Мене заручає.

Або:

Ой ти, мати, пораднице в хаті,
Порадь мені, що людям казати?
А чи мені рушники давати,
А чи мені іншого чекати?

Староста під час заручин брав рушник, накривав ним хліб, клав руки наречених і перев'язував рушником. Після розв'язування наречена перев'язувала рушниками старостів. Це супроводжувалося обрядовими піснями:

Рушнички ж мої, рушнички ж мої,
Тонкі та біленькі,
Я ж вас пряла, я ж вас пряла —
Ніченькі не доспала,
Я ж вас робила, я ж вас робила —
Всіх ткачів обносила,
Я ж вас білила, я ж вас білила —
Всі береги обстелила,
Я ж вас дарила, я ж вас дарила —
Всю родину звеселила.

Або:

Ой, ходіть до мене, дружечки,
Подала я за милого рушнички.

В деяких місцевостях України, коли молода йшла просити на весілля, вона перев'язувалася в поясі рушником, іноді з ... Читать дальше »

Після прийняття християнства як нової офіційної релігії в Київській Русі утверджувалися нові панівні ідеї, нові морально-етичні принципи. Разом із запровадженням нової релігії Київською Руссю була сприйнята й візантійська декоративна система оформлення культового богослужіння.
Серед східноєвропейських країн Київська Русь порівняно пізно прийняла християнство і прилучилася до християнської середньовічної культури. Вона отримала християнську іконографію вже як сталу систему, що досягла своєї класичної завершеності у Візантії і на Балканах. Але давньоруські митці замість прямого копіювання стали на шлях активної переробки нового для них християнського надбання, оскільки мали багатовікову традицію слов'янського язичництва.
Пам'ятки давньоруського мистецтва з їхнім потягом до декоративності і глибокої змістовності були скоріше осягненням художнього зразка, запозиченого з Візантії, ніж суворим наслідуванням його системи художньо-пластичного бачення. Насіння, занесене з Візантії, потрапило у благодатний ґрунт, напоєний соками народного розуміння ідеалів краси. Саме завдяки народній творчості, її животворним витокам якраз і не сталося приглушення слов'янської культури, підпадання її під магію візантійського мистецтва. Це був творчий імпульс, який стимулював розквіт самобутньої культури.
Київська Русь, прийнявши християнство, запозичила і звичай прикрашати дорогими тканинами інтер'єри храмів, шити літургійний одяг. Переливи дорогоцінних тканин, затканих або гаптованих золотом, монументальність їхніх орнаментів, яскравість кольорів — усе це створювало відчуття надзвичайної святковості, розкоші, підкреслювало урочистість церемоній, їхній небуденний характер. Сьогодні важко відтворити повну картину літургійного шитва періоду Київської Русі через фрагментарність виявлених гаптованих речей, не завжди зрозумілого їх функціонального призначення в богослужінні того часу. Але численні літописні відомості про церковні тканини є свідченням широкого розвитку літургійного шитва. Це насамперед згадки про «індитью» — напрестольний одяг, «завіси», що використовувались у вівтарі навколо ківорія, «плати служебні», тобто воздухи для Святих Дарів, «паволоки» — тонкі, прозорі, оздоблені золотом тканини тощо.
Літописи часто згадують твори шитва у зв'язку з дарами, пожежами або пограбуванням. Саме з таких повідомлень дізнаємося про наявність у церквах Путивля, Києва та інших міст дорогоцінних творів літургійного шитва. Так, під 1146 роком згадується, що під час пограбування Путивля загинули «іньдитья бЪ и платы сло-ужєбныя, а все шито золотомъ». 1164 року записано «и присла цар дары многы Ростиславу, оксамиты и паволоки и вся оузорочь разноличная». Серед дарів князя Володимира Васильковича різним церквам під 1288 роком перелічуються дари у Володимирі та Любомлі «и завЪсы золотом шиты».
Шитво потрапляло на Русь і як здобич. Так, під 907 роком, говорячи про повернення Олега з Царгорода до Києва, літопис повідомляє: «И приде Олегь к Києву, неся злато, и паволоки, и овощи, и вина, и всякое оузорочье». Паволоки згадуються на рівні із золотом, що доводить, як дорого й високо вони цінувалися. Про паволоки згадує видатний давньоруський письменник і мандрівник Данило Заточник: «Паволока расшитая разноцветными шелками красоту свою показывает».
1037 року в Києві постав величний Софійський собор, який утверджує київську святиню на противагу Софії Константинопольській і звеличує владу київського князя. Софія стає центром громадського, політичного й культурного життя. Всередині храм був надзвичайно пишно прикрашений. Серед мерехтіння мозаїк, соковитих фресок, орнаментів різьблення на камені виокремлювалися також і вишиті тканини. Це знайшло відображення в літописі під 1037 роком: «и украсию всякою красотою, золотом и камєниєм многоцєнным и паволоками». Візантійський звичай з нагоди свят виставляти в соборі дорогоцінний одяг знайшов своє відображення в храмах Володимира й Києва. «Порти», тобто дорогоцінний одяг, який князі дарували до церкви на честь якоїсь події або як пам'ять про себе, зберігалися в соборі. Дорогоцінні тканини та облачення соборної ризниці під час урочистих свят вивішували на «две верви» між північними й південними вратами храму.
Золоте шитво було дуже поширене серед знаті й високо цінувалося сучасниками. Гапти часто описують і згадують у літописах нарівні зі значними політичними подіями. Літописи, крім повідомлення про загибель творів золотного шитва, перелічують і різноманітні речі, гаптовані золотом, що свідчить про їх широке побутування.
Крім виробів золотного шитва, які високо цінувались і зберігались у соборах, літописи згадують і тих, хто створював їх. Так, у XI столітті Анна-Янка, сестра Володимира Мономаха, дочка великого князя Всеволода «из грек», яка прийняла постриг у створеному її батьком Андріївському монастирі в Києві, організувала школу, де молоді дівчата вчилися вишивати золотом і сріблом. Анна, дружина Рюрика Ростиславовича, вишивала для своєї родини і для оздоблення церков: «Сама прилєжала трудамъ и рукодєлиємъ швєниєм золотом и сєрєбром, яко для сєбя и дєтєй своих, пачє жє для монастыря Выдубєцкого». У княжих родинах жінки захоплювалися гаптуванням і шитвом коштовним камінням і перлами. Використовуючи працю й інших жінок, вони створювали власні майстерні. Така князівська майстерня відома за часів Андрія Боголюбського.
Видатною пам'яткою давньоруського шитва є зображення Оранти з двома янголами, а також п'ятьох фігур святих, що були знайдені під час розкопок у Софії Київській. Шитво виконане місцевими майстринями в XIII столітті. Воно вирізняється художньою завершеністю, одухотвореністю образів і високою професійною майстерністю. Рафіноване відчуття лінії, витонченість кольору і водночас виняткова урочистість і велич дають підставу віднести його до вершин декоративного мистецтва столичної школи шитва. Центральне місце в композиції належить фігурі Богоматері з піднятими руками, в довгому вузькому одязі, її плечі й голову вкриває мафорій. Обабіч зображено на повний зріст янголів із складеними крилами. В руках кожний тримає жезл із проквітлим кінцем.
Одяг янголів вирішено на зіставленні золота і срібла. Саме їхня мінлива гра, переливи блиску відіграють головну роль у художньому вирішенні образів у цілому. Особливий інтерес становить фігура святого Григорія, яка найкраще збереглася. Постать має легкі, граціозні пропорції, обличчя вишите світлим шовком з яскравим виділенням червоним шовком губ, з чітким підкресленням лінії брів, що майже під прямим кутом переходять до лінії носа. Бганки одягу персонажів підкреслено тонкими лініями, які відтворюють рух тканини, що надає їм чіткості і графічності. Лаконізм силуетів, їхня виразність, граціозність і артистизм володіння лінією виявляють широку освіченість майстринь, високу їхню професійну підготовку, глибоку обізнаність як з іконописом, так і з найкращими досягненнями галтувального мистецтва в цілому.
Зображення «священного дерева» дає зразок розвинутого рослинного мотиву з прямим центральним стовбуром, що виростає із землі й закінчується п'ятипелюстковою квіткою і загнутими гілками. Наявність цього сюжету є свідченням поступового наповнення світу язичницької міфології новими, християнськими образами. Зберігає значення язичницьке «дерево життя», але воно вже християнізується, стаючи «деревом раю», хоча його функції близькі до значення старого «дерева життя».

Гончарство — виготовлення з опаленої гончарної глини різноманітних виробів, зокрема посуду, кахлів, іграшок тощо. Це досить стародавнє ремесло виникло в епоху неоліту, а згодом стало різновидом народного мистецтва. Глина є пластичною під час формування і досить твердою після випалу (близько 900°). Має широкий спектр природних барв — від білої, кремової, охристої до червоної, коричневої і темно-сірої. Чарівного ефекту гончарним виробам надають керамічні фарби, виготовлені з кольорової глини (ангоби), а також прозорі та декоративні поливи (глазурі).
Первісні гончарі формували вироби вручну, обліплюючи кошичок, камінь, дерев'яну форму скибками глиняної маси завтовшки в палець або обкручуючи за спіраллю стрічку глини, поступово зліплюючи і вивершуючи конусоподібну посудину з гострим дном. Посуд виходив товстостінний, з порушенням округлості та силуету форми. Однак ця примітивна стародавня техніка витримала конкуренцію з гончарним кругом і була добре відома слов'янам.
Винахід гончарного круга (IV тис. до н. є.), спочатку ручного й повільнообертового, а у середньовіччі швидкісного, з ножним приводом, став переворотом у розвитку гончарного ремесла. Техніка точення на крузі давала змогу не лише збільшити випуск продукції, а й поліпшити її художній рівень. Посуд, виготовлений на крузі, досить легкий, тонкостінний, з гармонійно-симетричними обрисами форми, чіткими орнаментальними смугами, лініями тощо.

У гончарстві народні майстри користувалися кількома техніками декорування: ритування, глянсування, ріжкування, фляндрування, штампик і ліплення.
Ритування («уріз», продряпування, гравіювання) — це спосіб нанесення заглибленого жолобка дерев'яною паличкою або цвяхом на поверхню сирого черепка.
Глянсування, або лощення, роблять гладким предметом (переважно камінчиком) по сухому черепку лінії, смуги тощо.
При ріжкуванні ріжок наповнюється ангобом. У маленький отвір у його нижній частині вкладається гусяче перо або скляна трубочка, і цівка ангобу лягає на поверхню виробу. У сучасних техніках ріжок замінений на гумову грушу. Ріж кування майстри проводять прямі й хвилясті лінії, наносять цятки, розетки, листочки та інші орнаментальні елементи.
Фляндрування — це з'єднання за допомогою гострого предмета трьох або чотирьох стрічок ангобів, подібно до мармурових розводів, — чітких і зигзагоподібних.

У гончарстві сьогодні розрізняють чотири роди виробів: посуд різноманітного призначення; сакральні предмети (хрести, ікони, свічники тощо); іграшки; предмети для обладнання житла (кахлі, вази, підвазонники тощо).
З утворенням Давньоруської держави у X ст. поступово зростає виробництво гончарного посуду, особливо у містах. На виробах з'являється спочатку непрозора, а згодом прозора полива. Давньоруські гончарі здебільшого виготовляли корчаги для зберігання зерна, миски, горщики, кухлі та глечики.
У XIV ст. переважно виробляли дешевий і зручний сірий посуд для приготування страв. Його оздоблювали лощенням і дерев'яними штампиками-кілочками у вигляді кружалець з промінчиками, зірочками, зубчиками, ласточками тощо.
У XVII—XVIII ст. українське гончарство набуло вищого рівня розвитку. Вироби розписували ангобами та емалями (керамічна склоподібна фарба), що дало змогу перейти до багатоколірності. Чільне місце посіли рослинні, квіткові орнаменти, фігурні зображення, передусім на мисках та кахлях. У цей час з-поміж численних полтавських осередків гончарства, таких як Глинськ, Зіньків, Миргород, Ромни, найвизначнішим була Опішня. Тут 1786 р. близько 200 ремісників виготовляли різноманітний святковий посуд для напоїв: дзбанки, баклаги, барильця, куманці та декоративний посуд скульптурного характеру: баранці, леви, коники, півні тощо, оздоблені квітковим орнаментом. У Глинську завдяки творчості родини Сулимів провідною технікою розпису стала фляндрівка іноді у поєднанні з квітковими мотивами.
Подніпровські гончарні осередки — Дибинці, Канів, Ревівка (затоплена Кременчуцьким водосховищем), Сунки, Цвітна та ін. — славилися не лише добротним мальованим ужитковим посудом, а й фігурним для напоїв (у вигляді тварин і птахів).
На Поділлі гончарний посуд виробляли у Барі, Бубнівці, Гайсині, Летичеві, Смотричі та ін. Бубнівська кераміка, опріч чітких рослинних візерунків, мала ліплені фігурки пташок на покришках дзбанків, ринок тощо.
Провідними осередками гончарства в Західній Україні були Потелич, Яворів, Коломия, Пустинь, Мукачеве та ін. У Коломиї гончарний цех створений 1661 p. Крім посуду, тут виробляли свічники і кахлі, прикрашені фляндрівкою та ріжкуванням.
У XIX ст. вироби кожного району гончарного промислу набували певних особливостей, які залежали від природних якостей матеріалів, технічного рівня виробництва, місцевих традицій тощо.
Своєрідністю відзначалися вироби опішнянських гончарів. Так, Федір Червінка, крім гравіювання по вологому черепку, наліплював рельєфні орнаментальні мотиви; Василь Поросний у плетиво мальованого рослинного орнаменту вводив казкових звірів та птахів.
Серед подільських гончарів вирізнялися Андрій Гончар (с. Бубнівка), який перший запровадив у своєму селі виробництво червоного мальованого посуду; Петро Лукашенко і Павло Самолович (с. Бар) оздоблювали миски тематичними фігурними композиціями; Яків Бацуца (с. Адамівка) своїм неполиваним посудом кулястоподібних форм, розписаним силуетними фігурками, набув популярності далеко за межами України.
У XIX ст. на Гуцульщині провідними осередками гончарства стали Косів і Пістинь. Косівська кераміка здобула славу завдяки самобутній творчості Олекси Бахметюка. Його батько Петро Бахметюк виготовляв неполиваний посуд. Юнаком Олекса навчався і працював у відомого майстра-кахляра Івана Баранюка з предмістя Косова — Москалівки. Власна творчість Олекси Бахметюка в успадкованій від батька майстерні відзначається оригінальним розписом посуду і кахлю. Його орнаментика багатопелюсткові квітки, трикутне листя, грона винограду, пташки на гілках, коні, кози, олені. Сміливо розбудовані квіткові мотиви тут називали «бахмінщиною».
З пістинським осередком гончарства пов'язана праця відомих гончарних родин: Волощуків, Зондюків, Кошаків, Михалевичів, Тимчуків та ін. Вони здебільшого виготовляли мальовані миски, тарелі й дзбани. Крім цього, Петро Тимчук виробляв оригінальні фігурки кіз, баранів, оленів із горщиками на спині — для кімнатних квітів.
Посуд різноманітного призначення і форми виготовляли у давніх гончарних центрах Львівщини — Гавареччині, Глинську, Лагодові, Сасові, Сокалі, Шпиколосах, Яворові та ін.
У 20—30-х роках XX ст. народна кераміка Адамівки, Бару, Дибинців, Опішні, Шатрищ та інших відомих осередків нічим не відрізнялася від виробів кінця минулого століття. Щоправда, примусова колективізація в Україні завдала значної шкоди гончарному промислу. Спроби заснувати у багатьох сільських осередках гончарні артілі зазнали невдач. Різко скоротилася кількість кустарів-гончарів, оскільки усі працездатні селяни мусили працювати у колгоспах.
Певного пожвавлення гончарство набуло у повоєнні десятиріччя. Нестача ужиткового посуду спричинила до швидкого відновлення виробництва кераміки в Опішні, Василькові, Валках. Водночас створювали гончарні артілі в давніх осередках — Дибинцях, Барі, Бубнівці, Адамівці, Смотричі, Косові та ін. Тут працювали видатні народні майстри: Гаврило Пошивайло (Опішня), брати Герасименки (Бубнівка), Олександра Пиріжок (Адамівка), Григорій і Павлина Цвілинки (Косів) та ін.
У 60-х роках ще діяли осередки сірої кераміки (Городище Полтавської області. Шатрище Сумської, Плахтянка Київської, Пастирське Черкаської, Шпиколоси і Гавареччина Львівської), уся краса якої зосереджувалася у її формі, а нескладний лискучий візерунок підкреслював виразність та шляхетність виробу.
У 70—80-х роках українське гончарство поволі занепадає. усе менше залишалося досвідчених гончарів. Натомість ставали до ладу напівмеханізовані керамічні цехи і заводи для вироблення масової продукції, що імітує народні гончарні вироби. До традицій народного гончарства звертаються художники-керамісти Києва, Львова та Одеси.

Вишивка — один з давніх і найбільш поширених видів народного декоративно-прикладного мистецтва. Вона виникла дуже давно і передавалася від покоління до покоління. Археологічні знахідки доби палеоліту, зокрема Мізина на Чернігівщині та його аналогів, засвідчують наявність вишивки на теренах України. У похованнях перших століть нашої ери знайдено залишки вовняного одягу, оздобленого різнокольоровою вишивкою. Про масове побутування вишиваних виробів в Україні свідчать численні історичні, літературні, фольклорні та речові пам'ятки.
З давніх часів паралельно з традиційним домашнім виготовленням вишивок побутувало виробництво вишиваних виробів у спеціалізованих цехах, майстернях. Відомо, що у XI ст. княгиня Анна, сестра Володимира Мономаха, започаткувала навчання вишивки в монастирських школах. Тут вчили дівчат вишивати, гаптувати золотими і срібними нитками. Шиття золотом виникло на основі народного вишивання і було поширене переважно в середовищі великоможних міщанок, жінок княжого роду.
Значного розповсюдження набуло гаптування в XVI- XVII ст. у Києві, Чернігові, Корці та інших містах. Вишивальний цех створено 1658 р. у Львові. Для опанування ремеслом і отримання звання майстра учень після п'ятирічного навчання повинен був два роки мандрувати і виконувати іспитову роботу.
У XVII ст. багато ремісників гаптування мешкало в Києві інших великих містах. Крім найрізноманітніших виробів побутового призначення тут вишивали унікальні твори мистецтва — фелони, плащаниці, інші культові атрибути. У них орнамент органічно поєднувався із сюжетним зображенням. Збережені фрагменти вишивок X—XIII ст. засвідчують високий рівень композицій цих творів з древніми антропоморфними (зображення людини), зооморфними (зображення тварини) та геометризовано-рослинними мотивами-символами. Наприклад, в епітрахилі XII ст., знайденій у Софійському соборі, зображено жіночу постать — Оранту, п'ять чоловічих (двоє святих і три святителі) та двох ангелів. Між ними закомпонований рослинний орнамент у вигляді галузок, завитків, листочків тощо. Сюжетно-орнаментальні композиції вишивок зображені також на фресках та іконах періоду Київської Русі.
На рубежі XVIII—XIX ст. вишиванням, у тому числі й гаптуванням, активно займалися в поміщицьких та монастирських майстернях. Серед значної кількості вишиваних виробів виділяються скатертини, рушники, простирадла з вишуканими в художньому відношенні орнаментальними та сюжетними композиціями (Полісся, Поділля, Карпати, Галичина, Середнє Подніпров’я, Слобожанщина). У XIX ст. вишивка перетворюється на ремесло. Це стосується й розповсюджених у той час тамбурної та бісерної вишивок.
Із середини XIX — на початку XX ст. сільські та міські промисли потрапляють під значний вплив замовників, які великою мірою диктували майстрам свої смаки. Це негативно позначилося на художньому рівні виробів. У цей час унаслідок вродження капіталістичних відносин на місцевих ринках з’являється дешева фабрична продукція, яка поступово стала витісняти вироби ручної роботи. Це зумовило скорочення виробництва і призвело до занепаду вишивального промислу. Заходів щодо відродження народного мистецтва, в тому числі й вишивки, вживали Київське, Полтавське, Чернігівське, Подільське земства, а в Галичині — «Стала комісія для промислових Справ». Однак і вони не змогли оберегти народну вишивку від антихудожніх міщанських впливів.
На початку XX ст.. у традиційних осередках художнього промислу Полтавщини, Вінничини, у Львові, Косові на базі колишніх земських майстерень почали працювати художньо-промислові артілі. У післявоєнні роки вони об’єднувалися в кооперативи, а з 1960 р. реорганізовані у фабрику художніх виробів та виробничо-художні об’єднання.
Нині вишивкою займаються на всій території України. Найбільше вишиваних робіт виготовляють у домашніх умовах. Цей вид народного мистецтва поширений і на підприємствах художніх промислів.
Основна функція вишивки – оздоблення одягу і тканин для обладнання житла. Упродовж віків у кожному регіоні України вироблялися своєрідні прийоми художнього вирішення одягових та інтер'єрних тканин. Навіть у межах сусідніх сіл існують місцеві варіанти. Є відмінності у місці розташування орнаменту, його величині, характерних особливостях мотивів, їх укладанні на площині композиції, колориті тощо. Вишивання вбрання — давня східнослов'янська традиція. Наші предки оздоблювали жіночі головні убори — перемітки, очіпки, хустки, стрічки, чоловічі шапки; плечовий одяг — жіночі та чоловічі сорочки; верхній одяг — кожухи, безрукавки, свити, юпки та ін. Серед компонентів одягу найбільше уваги приділялося оздобленню чоловічих і, головним чином, жіночих сорочок. Основна частина декору припадала на рукав. Допоміжну роль відігравали узорні стрічки, що обрамляли горловину, пазуху, манжети тощо. В інших компонентах одягу — безрукавках, гуглях, мантах — вишивку розташовували переважно у місцях з'єднання двох полотнищ, чим до певної міри акцентували крій та підкреслювали силует.
Серед інтер'єрних тканин найбільше уваги приділялося вишиванню рушників, скатертин, наволочок та ін.
Матеріалом-основою для вишивання здавна служила домоткана вовняна, лляна, конопляна тканина. Згодом її замінили фабричного виготовлення лляні, бавовняні та вовняні матеріали (перкаль, коленкор, батист, китайка, кумач, бамбак, сураж, муслін, плис, плюш, шовк) та шкіра. На них здавна вишивали ручнопряденими лляними, конопляними, вовняними нитками. Пізніше стали застосовувати фабричну пряжу — заполоч, біль, кумач, волічку, гарус, зсукані вовняні, металеві золоті й срібні нитки, корали, перли, коштовне каміння, бісер, металічні пластинки «лелітки», ґудзики, сап'янові шнурки тощо.
В українській народній вишивці поширені різноманітні техніки виконання. Відповідно до основних способів нанесення вишивальними нитками стібків розрізняють двосторонню і односторонню вишивки. До двосторонніх належать техніки «перебору», «поза голкою» і «стебелевий шов», «соснівка», «штапівка», «двостороння гладь», варіанти технік «виколювання», «вирізування», «мережання», «рубцювання» тощо. До односторонніх належать техніки, при яких вишивальні стібки накладаються з виворотного або лицевого боку тканини. Це «низинка», «занизування», «поверхниця», «набирування», «кафасор», «штапівка», «верхоплут», «бігунець», «плетінка», «кіска», «ретязь», «хрестик», «ланцюжок-тамбур», «кучерявий», «городоцький» та «бавничковий» стібки та ін. В оздобленні тканин одночасно застосовували кілька технік вишивання. Дивовижна винахідливість і талант виявилися у вмінні українських майстринь поєднувати різні засоби для досягнення художньої виразності виробів.
Так, на Київщині найбільш поширені вишивки з геометричним, інколи — геометризовано-рослинним орнаментом (з квітами, листям, бутонами). Це переважно вузькі стрічки з ромбоподібними мотивами, укладеними в розетки та інші фігури. Вони сполучаються з «кривульками», хрестоподібними зображеннями тощо. Основний червоний колір доповнюється чорним та незначною кількістю жовтого. Найбільш уживаними техніками є «гладь», «набирування», «стебнівка», «поза голкою».
Для Чернігівщини характерні геометричні візерунки, в яких переважають червоний та білий кольори або червоний та синій на білому тлі виробу. Особливими декоративними якостями вирізняються чернігівські рушники з геометризовано-рослинними мотивами (розетами — квітами, букетами, вазонами) та фігурними зображеннями (птахами, людьми) тощо. Улюбленими техніками вважаються: «гладь», «набирування», «вирізування з лиштвою», «штапівка», «мережка», «хрестик», «качалочка» та ін.
Полтавщина славиться вишуканими за конфігурацією геометричними та стилізованими рослинними мотивами. Надзвичайно гарні однотонні сорочки, вишиті відбіленими нитками. Рукави в них покриті ніби памороззю — мереживом дрібний візерунків — ромбиків, прямокутників, укладених у прямі ламані, зигзагоподібні й меандричні динамічні лінії та смуги. На плечовій частині мотиви укладені здебільшого у стрічки. Типовими техніками вважаються: «вирізування», «виколювання», «верхоплут», «настилування», «мережка», «стебнівка» «гладь», «солов'їні вічка», «довбанка», «зерновий вивід» та ін. Поширеними на Полтавщині були також сорочки, вишиті охристо-золотистими, голубими, темно-синіми та зеленкуватими нитками. Не менш оригінальні також полтавські кілкові рушники, оздоблені композиціями вазонів тощо. Орнамент із симетрично розташованими квітами, листям, бутонами, пташками зорієнтований до центру рушника. Краї з усіх боків облямовані в'юнцем, утвореним спорідненими мотивами.
На Волині поширені геометричні (ромбо-, хрестоподібні, розетко-зірчасті) мотиви, укладені в найрізноманітніші стрічкові композиції. Іноді вони поєднуються з рослинними мотивами. Кольорова гама стримана, монохромна, основний колір — червоний, часом доповнюється вкрапленням чорного, синього або зеленого. При вишиванні застосовуються техніки «заволікання», «за ... Читать дальше »

До наших днів дійшла українська народна вишивка лише XVIII — початку XIX століття, насамперед тому, що погляд на неї, як на витвір мистецтва утвердився тільки у 80—90-х роках XIX століття. Саме з того часу прогресивні діячі культури починають цікавитися нею й збирати її в музеях і приватних колекціях.
У процесі історичного й культурного розвитку в Україні в кожній місцевості утворилися характерні орнаментальні мотиви й композиції, колірна гама, специфічні техніки виконання. Дбайливо передавалися вони з покоління в покоління, майстри відшліфовували кращі досягнення своїх попередників, розвиваючи й удосконалюючи їх.
Вишивкою захоплювалися повсюди. Кожний район, навіть кожне село різнилися місцевою самобутністю.
В українських вишивках збереглася значна кількість геометричних орнаментальних мотивів, які мали в давнину магічний зміст. Вишивки були своєрідним оберегом від злих сил. Однак із плином часу семантика їх забулася, втратилося їхнє первісне значення, вишивки стали тільки художнім оздобленням. Поряд з давніми мотивами з'являються нові, з реальної дійсності. Так, наприкінці XIX — на початку XX століття найулюбленішим стає мотив стилізованих червоно-чорних троянд, що особливо поширюється у вишивці Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської областей.
Технікою вишивки народні майстри відображають розмаїтість навколишнього життя, свої думки та почуття, красу рідної природи, яка завжди була джерелом творчої наснаги й у художніх образах лягала на полотно. Ось чому в орнаментальних мотивах, їхніх назвах вражає образна спостережливість, поетичність народу. Згадаймо хоча б такі з них, як «барвінок», «хмелик», «курячий брід», «гарбузове листя», «зозулька». Вишивка — не тільки художнє оформлення речей, а й мистецтво оригінального бачення світу, відтвореного специфічними художніми засобами. Це давнє й вічно молоде мистецтво. Секрет його молодості — в єдності людини з природою, в умінні впродовж століть зберігати красу й дарувати радість.
Глибина поетичного змісту вишивки вдало передана в оповіданні Костя Гордієнка «Цвіт яблуні»: «Людина тягнеться до краси і правди, відтвореної гарячим серцем вишивальниці. Стрічали в полі малиновий світанок. Голубі роси мили ноги. Легені вбирали пахощі стиглого хліба. Очі милувалися чудесним цвітом землі. Чи не те часом читали на полотні подруги?»
У вишивці, як і в пісні, розкривається доля людини, її радощі й горе.

Гаптує дівчина й ридає — чи то життя!
Червоним, чорним вишиває мені життя, —

так піднесено сказав Павло Тичина.
Адже в народі існує поетичний образ:

Червоне — то любов,
а чорне — то журба.
(Дмитро Павличко)

Художня довершеність і розмаїтість вишивки залежать не тільки від створення досконалої орнаментальної композиції, тонкого відчуття кольору, а й значною мірою від вибору техніки виконання. Це всілякі шви вільного малюнка, які називають верхніми, оскільки виконують їх за заздалегідь нанесеним на полотно рисунком, а також шви рахункові, що їх виконують, рахуючи нитки полотна — основи й піткання*.
Характерною особливістю народної вишивки є величезна різноманітність технік і поєднання їх (до 10—15 технік одночасно). Назви багатьох технік походять передусім від засобів виконання («вирізування», «виколювання») або від того, який предмет вишивається («рушниковий шов», «переміточний шов»), від назви місцевості («старокиївський шов», «городоцький шов»). Назви багатьох технік свідчать про спостережливість народу, асоціативність його мислення. Назву окремим з них дали зовнішній вигляд шва, схожість з певними речами: «курячий брід», «солов'їні вічка», «гречечка», «зірочка», «овсяночка».
В народному мистецтві збереглося багато секретів фарбування ниток природними барвниками — корою дерев, корінням, листям, квітами, плодами рослин. Для закріплення кольору нитки запікали в житньому тісті, після чого вони не втрачали забарвлення протягом десятиліть.
Споконвіку в народі жили й у найскрутніші часи не затухали радість від краси життя, тяжіння до всього прекрасного. Людина намагалася прикрасити своє нужденне життя, зробити радісною важку щоденну працю. Тоді за допомогою лише голки й нитки на простому полотні народжувалися неперевершені узори вишивок. Людині важливо було не просто мати білу сорочку, овчинний кептарик або шматок полотна для витирання рук. Кожну річ вона якимось чином оздоблювала, обертала на високомистецькі витвори й відтак залишала після себе чудові зразки вишивального ремесла.
В Україні вишивати вміли скрізь. Довгими зимовими вечорами, під час вечорниць за тихою розмовою або під пісню. Для вишивання не потрібно складних пристосувань та особливих умов праці. Голка, полотно та ще вміння й бажання, перейняті від матері чи бабусі й закарбовані в тих чудових виробах, що лежать у скрині.
У комплексі художніх засобів оформлення народного вбрання вишивці завжди належало чільне місце. Характер вишивки, вибір тих чи інших орнаментальних мотивів, колірне рішення залежало від призначення одягу, соціальних і вікових чинників. Приміром, сорочки на щодень вишивалися скромно й просто, святкові — ретельніше, передусім весільні сорочки.
В ансамблі святкового вбрання головна увага приділялася пишно орнаментованій сорочці. Здавна, як відомо, переважну частину посагу нареченої становили вишиті вироби, насамперед сорочки. Працелюбність нареченої визначалася за кількістю й довершеністю вишитих нею сорочок, котрих у посагу було більше сотні. Майстрині захоплювалися пошуками нової орнаментики, змагалися між собою в майстерності. Одягати чисту білу сорочку в неділю чи свято було обов'язковим правилом, відступати від якого не міг і найбідніший селянин. «Хоч латаненька, аби біленька», — говорить народне прислів'я.
Композиція сорочки — то чітко продумана й логічна конструктивно-декоративна система взаємозв'язку площин вишивки, поєднання ажурних швів і вільних частин білого тла, що підкреслює декоративність вишивки. Орнаментувалися, головним чином, рукава, поділ, пазуха, комір. Вишивка в загальній схемі сорочки будується на чергуванні вертикальних і горизонтальних орнаментальних ліній, що створює велику ритмічну різноманітність.
Найбільшого поширення в Україні набули сорочки з уставками. Уставка, чи полик, — це вшивне плічко, що з'єднує задню й передню частини сорочки. Рукав викроюється із суцільного шматка тканини й під прямим кутом пришивається до станика. Вишивка відповідно розташовується на уставці, підопліччі, чохлах**, подолі (пелені) та невеличкому стоячому комірці.
Поликові сорочки з «пухликами» були характерні для Полтавщини, Чернігівщини. «Пухлики» — це приклад поєднання утилітарної та естетичної функції швів. Їх роблять у верхній частині рукава, де він пришивається до уставки. Для цього полотно рукава збирається в кілька рядів у зиґзаґи між зборками. «Пухлики» бувають на поликових сорочках, для яких характерне також призбирування навколо шиї. Призбирування або вишивання по коміру, як і пришивання «пухликів», було дуже копіткою роботою й вимагало великого вміння й майстерності. Водночас із поликовою сорочкою побутував тип сорочки без уставки (полика), із суцільним рукавом, пришитим паралельно до станика, верхній край якого призбирувався з вирізом горловини. Вишивка при цьому розміщувалася на рукавах і подолі.
Чоловічі сорочки поділяються на сорочки з поликами («стрілкова», «вистіжкова») і сорочки без уставок — «чумачки» або «лоцманські» (останні побутували на Дніпропетровщині).
У центральних областях України були поширені так звані українки — сорочки з відкладним коміром і широким рукавом, який призбирувався.
В західних областях існувала «гуцулка» — тип сорочки, на якій вишивка розміщувалась уздовж пазухи й коміра, по низу рукава. Розташування нагрудної вишивки має певний символічний сенс. Основна увага приділялась оздобленню рукава, що йшло від давнього культу людських рук. Вишитий узор набував магічної сили й виконувався в суворо визначених місцях. З плином часу магічна сила зовсім забулася, втратила своє оберегове значення, орнамент перетворився на суто декоративний елемент, тісно пов'язаний з конструкцією крою.
Крім вишивки, велике художнє значення мали лінії крою. За допомогою ажурних з'єднувальних швів майстрині підкреслювали конструкцію сорочки, вирізняли розміщення основних композицій вишивки. Крім утилітарної функції, лінії крою мали декоративне навантаження як орнаментальні мережки. Ці лінії надавали сорочці ажурності, створювали контраст зі щільною тканиною, рельєфом вишивки. Для сорочки використовувалося тонке полотно, вибілене, найчастіше «двадцятка», іноді в разі нестачі тонкого полотна бідні селянки використовували його лише для верхньої частини сорочки та для рукавів, а нижня частина — «підточка» — шилася з грубішого полотна. Ця особливість була тонко підмічена Михайлом Коцюбинським у романі «Fata morgana». Характеризуючи літніх жінок, що йд ... Читать дальше »

Народні традиції в образотворчому мистецтві України сягають часів Київської Русі. Вони виявилися у монументальному малярстві, іконописі на дереві, полотні та склі, народній картині. Протягом віків творчість народних митців була важливим компонентом духовної культури. Вона уособлювала багатий образний світ, етичні ідеали, гуманізм і демократичність, своєрідність естетичних запитів нашого народу — того, що робить мистецьку спадщину України оригінальною і неповторною.
Самобутні риси знаходимо у творчості майстрів, які брали участь в оздобленні фресками Софійського собору у Києві. Тут, як відзначають дослідники, співпраця візантійських художників з місцевими малярами сприяла формуванню митців з національного середовища, що наближало їх творчість до традицій народної культури. У фресках собору св. Софії, розміщених на стінах веж, виділяються персонажі у сюжетах на світські теми. У сценах іподрому в обличчях глядачів проглядають риси, характерні для людей місцевого типу. Живі враження і спостережливе око авторів відчуваються у зображеннях скоморохів, музикантів, змаганнях борців.
Традиції монументального малярства наслідувалися у наступних століттях у кам'яних і дерев'яних храмах, зокрема Галичини і Закарпаття. Тут до нашого часу збереглися церкви з настінними розписами.
У розписах церкви існувала усталена схема розташування канонічних сюжетів. Вони займали центральну частину храму, південну і північну стіни, а також розміщалися у вівтарі й бабинці. До найбільш поширених належали «Страсті Христові», «Страшний суд», сцени біблійного та євангельського циклу. Майстрів для розмальовування храму наймали міщани, ремісники і прості селяни, священики. Про це дізнаємося з написів на стінах церкви. Наприклад, один з замовників розписів 1698 р. у церкві св. Миколая с. Дмитровичі на Львівщині, бажаючи залишити для нащадків не тільки своє ім'я, а й походження, зробив такий напис: «Дав змалювати раб Божий Григорій з Кульматич син козаків». Авторами церковних розписів були здебільшого анонімні народні майстри, які у своїй творчості відтворювали смаки, світобачення, думки і прагнення свого середовища. Створювані ними монументальні композиції на стінах храмів відлунюють реалії життя і є, за словами відомого мистецтвознавця Павла Жолтовського, справжніми шедеврами народного духу.
Серед багатої матеріальної та духовної спадщини чільне місце належить іконопису, в якому втілено душу українського народу, глибину сприйняття християнської віри, силу і мудрість традицій.
Ікони як вид малярства поширилися у Київській Русі з прийняттям 988 р. християнства від Візантії, звідки їх, на печатках як взірці, привозили до Києва. Згодом навичок малювання ікон набули місцеві малярі, а вже наприкінці XI ст. у Києві працював славетний чернець-маляр Алімпій.
У подальші віки паралельно з професійним розвивається і щораз більше поширюється народний іконопис, в якому з другої половини XVI ст. окреслюються самобутні стилістичні особливості та образна система. В іконописі, так само як і в
літературних творах чи фольклорі, хоч і опосередковано, порушувалися проблеми суспільного життя. Народний іконопис був виразником національної свідомості народу. Тут у межах канонічної іконографії з'являються паростки сприйняття образу людини з усіма її турботами, сповненої радістю і драматизмом. У таких складних за змістом і багатопланових за сюжетом іконах, як «Страсті Христові», «Страшний суд», «Різдво Христове», «Жертвоприношення Авраама», а також «Архангел Михаїл», «Юрій-Змієборець», «Покрова» та ін., простежуються соціальні та світські мотиви.
На іконах «Страсті Христові» народні малярі зображали життя і діяння Христа, страждання і переслідування Сина Божого у доступній формі, підсвідомо акцентуючи на деталях, близьких до життєвих ситуацій. Подані на іконі в образній формі євангельські оповіді хвилювали, викликали співчуття, спонукали до роздумів про людяність, віру в своє божественне покликання.
Своєрідним кодексом християнської моралі були ікони «Страшного суду». У цих масштабних, панорамних композиціях з енциклопедичною достовірністю відображали буття людини, її уявлення про потойбічний світ. Дидактичний зміст ікони тлумачив основну церковну доктрину — про прийдешній день світу праведного і неправедного. Пензель маляра на іконах «Страшного суду» вимальовував вражаючі сцени пекла та ідилічну картину раю. У пеклі зображали грішників, найчастіше розбійників, злодіїв, шинкарок, картярів, п'яниць, прелюбодіїв, несправедливих суддів і сільських старост. Глибокий моральний зміст мали на іконах «Страшного суду» епізоди про смерть бідного і багача. Душу багача забирає диявол; бідний помирає під мелодії музики, а душа його потрапляє до ангелів. Відповідні паралелі знаходимо у літературних творах та усній народній творчості. Наприклад, у поета XVII ст. Лазаря Барановича цій темі присвячений вірш «Багачеві, Лазареві», рядки якого мають еквівалентне до іконописної сцени звучання:
Полинув Лазар — Янголи забрали,
Багач — у пеклі, мучиться немало,
На лоні вклався Лазар у Авраама,
А багачеві викопана яма.
Сцени пекла на іконах, де наочно зображено приречених на вічні муки, застерігали від вчинків, що суперечать християнським нормам земного життя, схиляли до роздумів про порядність, сумління, чистоту душі. Популярним в українському народному іконописі XVII—XVIII ст. був сюжет «Жертвоприношення Авраама». Біблійна сцена, в якій батько приносить у жертву Богові сина на знак глибокої віри, просякнута ідеєю відданості своїм переконанням, готовності до самопожертви. Ця тема імпонувала найширшому колу простих людей, яким доводилося терпіти приниження, відстоювати свою віру, мову, національну гідність.
З-під пензля іконописців виходили твори, співзвучні часові й середовищу, якому вони призначалися. Прикладом може бути культ архангела Михаїла, поширений на всій території України зі середини XVII ст. Його образ асоціювався з суспільними ідеями періоду національно-визвольної боротьби українського народу за свою державність. Святий воїн, або «воєвода», як його величали в народі, вважався покровителем усіх християн.
Іконографія архангела Михаїла має давнє походження в Україні. Цей персонаж зображували на княжих печатках XII— XIII ст. на повний зріст зі списом у правій руці. Згодом його образ стає гербовою емблемою Києва. У XVII ст. архангела Михаїла малювали сповненим сили воїном у лицарському вбранні. Саме такими рисами наділений цей образ на дияконських дверях іконостасів, виконаних видатними українськими малярами-іконописцями Іваном Рутковичем та Йовом Кондзелевичем, а також на іконостасах із Великих Сорочинців, Рогатина та ін.
Різні суспільні верстви по-різному сприймали образ архангела. На прапорах запорізьких козаків він був символом перемоги, на княжих гербах — християнським патроном, у народній уяві — благодійним заступником.
Особливою шаною і пієтетом сповнені ікони Богородиці. її образ народні малярі наділяли зворушливою поетичною одухотвореністю, ліричним настроєм. Вони наслідували традиційну іконографію Богоматері й одночасно подавали власну інтерпретацію твору. Це виявлялося у типажі й духовній наповненості
образу Марії, що випромінював теплоту, чарівність, земну материнську ніжність. Марія на іконах немов милується своїм дитям, погляд у неї щирий, відкритий, обличчя миловидне. Недаремно в народі говорили: «Матір Божа така, наче молодиця з дитиною, тільки така ж гарна та чорнява, як намальована».
До пантеону улюблених святих в Україні належала Параскева П'ятниця. Свята Параскева виступала в ролі доброї, мудрої господині, яка приносить у хату добробут і щасливу долю. В усному фольклорі Параскеву пестливо називали «П'ятюнка», про неї казали: «Свята П'ятниця дари давала, бо господиня мудрая була».
Юрій-Змієборець посідав чільне місце у фольклорі та образотворчому мистецтві України. Його образ тісно пов'язаний зі світоглядом хліборобів, з хліборобськими та скотарськими звичаями. На іконах святого Юрія зображали як великомученика за Христову віру і як змієборця. У народному іконописі набула поширення іконографія, де святого Юрія подавали в образі молодого лицаря, у військовому обладунку, верхи на здибленому коні. У правій руці він тримає спис, яким простромлює пащу дракона, що конвульсійно звивається під копитами коня. Поруч зображували навколішках царівну, яка скоріше нагадувала селянську дівчину у святковому вбранні. Вся увага на іконі акцентувалася на подвигу святого Юрія, який визволив молоду дівчину-царівну, що мала стати жертвою страшного змія. Народний іконопис XVI—XVIII ст., який мав переважно церковне спрямування, у XIX ст. входить у хатній інтер'єр.
Ікони, або образи (термін, що набув більшого поширення у народі), стали невід'ємним і органічним компонентом оздоблення інтер'єру української хати. Як витвір рук обдарованих народних малярів вони прикрашали оселю, надавали їй духовного підне ... Читать дальше »

Ріка, за міфологічними уявленнями різних народів, є кордоном, який розділяє світи. У народній обрядовості та фольклорі переправа через ріку означала перехід від земного існування до неземного, від стану дівування чи парубкування — до одруження.

У міфологічній свідомості наших предків це стосувалося будь-якої річки, та й просто — води. Проте були й суто міфологічні ріки, як Забить-ріка у росіян, Лета у давніх греків тощо. У піснях Дунай вживається на позначення якоїсь чарівної країни, тридев'ятого царства, вирію. За багатьма легендами, Дунай тече посеред раю. За болгарською легендою, він витікає з-під кореня світового древа —гігантської золотої яблуні. У російському весільному обряді є згадка про Дунай, на березі якого росте казкове древо. У фольклорі східних та західних слов'ян Дунай — це загальний символ водного простору, зокрема й морського.
Дунайська вода відкриває шлях на той світ. Напитися цієї води означає: або навіки піти туди, звідки нема вороття, або забути все, що любив доти, або ж торкнутися заборонених таємниць, дізнавшись про подальшу, зазвичай нещасливу долю. У будь-якому випадку все це мало значення зв'язку із потойбіччям. У пісні "Ревуть води, шумлять лози" козак, напуваючи коня з Дунаю, питається у птахів про дорогу "до свого роду". У відповідь він чує:

Вертай коня, козаченьку,
Вже не знайдеш домівоньку.
Ні домівки, ні родини,
Ані вірної дружини.

Згадаймо, що кінь у фольклорі є перевізником з одного світу на інший. Тобто Дунай знову показаний як кордон між двома світами. У деяких піснях сказано, що переправитися через Дунай можна полотняними мостами, що є поетичним позначенням погребальних рушників, якими опускають труну до могили.
Дунай у значенні могили згадується в багатьох козацьких піснях:

А ми турка та і не звоюєм,
Тільки роздратуєм.
Тільки нами, нами, козаками,
Дунай... Дунай загардуєм.

В іншій пісні ліричний герой говорить, що річка занесла його товариша за Дунай — тобто втопила. Дунай тут зображується не як річка, а саме як межа, кордон між світом живих та світом мертвих. Порівняймо із цим народне прислів'я: "Як пішов на Дунай — та й додому не думай". У замовляннях у Дунай відправляють хвороби, дунайською водою заживляють рани, бо це своєрідна "мертва вода".
У колядці "Ішли молодці рано з церковці" парубки мріють про чудову країну, де "добрий пан" добре платить за службу. Показово* Що шлях до тієї країни відтворює давній слов'янський поховальний обряд, коли померлого клали в човен і пускали по воді. Враження, що йдеться про похорон, підсилюється ще й згадкою про церковну службу, з якої нібито йдуть молодці:

Ішли молодці рано з церковці —
Ой, дай Боже!
Ой, ішли, ішли, раду радили,
Раду радили не єднакую,
Не єднакую, троякую:
Ой, ходімо ж ми до ковальчика,
До ковальчика, до золотника;
Покуймо ж собі мідяні човна,
Мідяні човна, золоті весла.
Ой, пустиможся на тихий Дунай,
Долів Дунаєм під Царегород.
Ой, чуємо там доброго пана,
Що платить добре за заслуженьку,
Ой, дає на рік по сто червоних,
По сто червоних, по коникові,
По коникові та й по шабельці,
Та й по шабельці, по парі сукон,
По парі сукон та й по шапочці,
Та й по шапочці, та й по панночці.

У багатьох піснях про татарський полон повторюється мотив пускання коси по Дунаю. Дівчина-полонянка звертається до своїх поневолювачів зі словами:

-Ой татаре, татаройко, ой мой пане, мой панойко,
Вийми, вийми свого ножа, одріж, одріж мою косу,
Пусти, пусти по Дунаю, нехай пливе близько краю.
Прийде мати води брати, мою косу познавати:
"О де коса мої дочки, мої дочки Вуляночки!"

Відрізана коса — символ дівочої цнотливості, долі та життя, яке занапастили вороги. Згадаймо про звичай пускати водою волосся, що було жертвоприношенням божеству потойбічного світу. Люди вірили, що водою можна відправити звістку туди, звідки нема вороття, а також отримати повідомлення звідти. Тому до речей, прибитих до берега, ставилися з повагою. У щойно наведеній пісні пущена по воді коса означає загибель дівчини, а Дунай є погребальним шляхом.
Розповсюдженим є мотив потоплення новонародженої дитини матір'ю в дунайських водах. У "Пісні про синів-корабелів" колись утоплені вдовицею діти повертаються до неї через багато років вродливими та заможними купцями. Коли ж мати хоче одружити з одним свою дочку, а за другого сама вийти заміж, вони нагадують їй давній гріх:

Посередині села,
Ой там удова жила,
Породила два сина —
Іванюшу, Василя,
У китайки повила,
І в корабель вложила,
І на Дунай пустила:
— Ой ти, Дунай, не шуми,
Гляди моїх два сини!
А ти, рибойка жива!
Гляди моїх два сина —
Іванюшу, Василя!

У повісті Нечуя-Левицького "Бурлачка" зустрічаємо пісню, записану самим автором:

Ой у нашому Стеблеві стала новина:
Породила Биківночка малеє дитя.
Взяла малеє дитя під білії боки
Та й вкинула мале дитя у Дунай глибокий...

У ліричних піснях Дунай — перепона між двома закоханими, яку дуже важко, іноді неможливо подолати. У пісні "Ой там, за Дунаєм" козак із-за тихого Дунаю поглядає на свою Вкраїну. "Та не так на Вкраїну, // Як на ту дівчину", і просить у неї перевозу. В іншій пісні дівчина губить у Дунаї перстень — подарунок коханого, що мав стати запорукою вірності. Намагаючись дістати перстень, вона гине сама.
У пісні "Тихий Дунай бережечки зносить" молодець просить отамана відпустити його додому, щоб побачити кохану:

Тихий Дунай, тихий Дунай
Бережечки зносить,
Молодий козак, молодий козак
Отамана просить:
"Пусти мене, отамане, із війська додому,
Бо вже скучила, бо вже скучила
Дівчина за мною".

У даному прикладі первісне міфологічне значення Дунаю як кордону між двома світами збереглося в дещо трансформованому вигляді: військовий стан та мирне життя — це дві абсолютно різні просторові сфери, два світи, розділені між собою. У цій же пісні Дунай зображений як річка забуття на зразок давньогрецької Лети. Отаман, відповідаючи на прохання козака, радить: "А ти випий води холодної — дівчину забудеш".
У весільних піснях Дунай є символом шлюбу, він поєднує дівчину із нареченим, назавжди відділяючи її від власного роду. Таку саму символіку має і вінок, вкинутий у Дунай. Ось як зображує єднання двох закоханих галицька дівоча колядка:

Плила Касуня бистров рікою,
В Дунаю! В Дунаю, море,
Касуню, зоре,
Серденько!
За нев батенько над береженьком:
"Подай, Касуню, білу ручку".
"Ручки не даю, най си плаваю".
Плила Касуня бистров рікою,
За нев матенька (батенько, сестричка...)
Плила Касуня бистров водою,
За нев миленький до береженька:
"Подай, Касуню, білу ручку!"
Ручку подала, сама виплила.

Як казковий вирій, рай, Дунай пов'язаний із птахами, на яких, за легендами, перетворюються людські душі. В українській пісні Мати Божа ластівкою купається в дунайських водах:

Ой на Дунаєчку, на бережечку,
Там ластівочка та купалася,
То не ластівочка, то Божа Мати...

У польській весільній пісні парубок побачив свою наречену, коли вона плавала по Дунаю у вигляді сірої качки. У білорусів зустрічається лайка: "Відьма ти київська, сова дунайська!" У фольклорі київська відьма вважається найнебезпечнішою. Очевидно, що епітет "дунайська" надавав слову "сова" якогось винятково негативного значення. У пісні "Сокіл з орлом, сокіл з орлом купається" сокіл питає в орла: "Чи був, орле, чи був, орле, на Дунаї? // Чи не знаєш про ногаїв?" Очевидно, історичний контекст наклався тут на міфологічний зміст. Орел — птах потойбічний, тому він мусить знати все. На це й натякає пісня згадкою про Дунай. Отже, відповідь орла є цілком логічною: "За річкою, за річкою, за Дунаєм, // Хоч я й не був, а й так знаю!.."
Найчастіше образ Дунаю зустрічається в таких жанрах фольклору, як колядки та щедрівки, ліричні та епічні пісні. У більшості пісень назва "Дунай" супроводжується епітетом "тихий".
Є легенда про походження Дунаю з крові убитого богатиря, ім'ям якого й назвали річку. Оскільки Дунай у фольклорі — річка скорботи, то в піснях її походження часто пов'язують із дівочими чи материнськими слізьми. У піснях Дунай виступає як жива істота, велична, але небезпечна. Він може вести розмову з іншими річками, зокрема із Дніпром, якого величає: "Дніпр-батьку, Славуто!" - визнаючи його першість. До Дунаю як до живої істоти, пророчого помічника, звертаються козаки:

Чом ти, Дунаю, став так смутен,
Став так смутен, каламутен?..
...Ой чом коні гетьманськії
Не п'ють води дунайської?..

В історичних піснях Дунай згадується як кордон українських земель. Так, у пісні "Світ великий, край далекий, та ніде прожити" сказано, що цар ... Читать дальше »

На вулиці тихо, хоч мак сій. Сизий димок невпоспіх точиться з димарів, неначе із дідусевих люльок. Ранній зимовий вечір огорнув оселі терновою опинанкою. То там, то там чути покрики криничних корб і журавлів та зрідка доноситься лункий скрип нрипізнілих перехожих, котрі поспішають битим сніговим путівцем до своїх домівок.
Так уже повелося, що в переддень різдвяних та новорічних свят кожен намагається вчасно повернутися до своєї родини, бо казали: «Хто одіб'ється від сім'ї, той цілий рік блукатиме манівцями...»
В селі нараз поночіє. Лишень вікна покліпують яскравим освітом, і жовтогарячий місяць-пастух, усміхнувшись на крайнебі, освітив безмежний овид, щоб видко було, як пасуться його отарні вівці — зорі.
Святе почуття наповнює дитячу душу непідвладною високістю. Я поспіхом вичищаю сніжок з валянок і поспішаю до хати. Скоро до нас, тішу сам себе, завітає справжня празникова казка.
В оселі затишно й урочисто. Над вікнами палахкотять рукомесні мамині рушники. На покуті поважно гостює в кубельці з пахучого сіна горщик із кутею, котрого я щойно прилаштував. Поруч з ним розсусідився дідух. Тугий сніпок, обрамлений кольоровими стрічками, нагадує мені гарячий серпень. Починаючи зажинки, мама зготували першого снопа і однесли його до комори.
—З цього зажину,— сказали опісля,— ми зробимо дідуха.
—А що воно таке —дідух? — поцікавивсь я.
Ненька, вискіпавши хвильку на перепочинок, розповіли, що віддавна наші пращури готували на різдвяні та новорічні свята обрядову прикрасу — сніпок із житнього або пшеничного колосся. Називали його дідухом.
Назва ця, очевидно, йде від дідів. З ними — патріархами родоводу — пов'язували всю етнічну історію, оскільки «дідівський закон» вважався найвищою формою передачі традицій, їх утвердження і закріплення. У ширшому значенні це означало духовне життя народу і його культури. Це, зокрема, підтверджували й обряди «Пам'яті дідів», котрі чотири рази на рік відзначали як пам'ять предків. Відтак дідух символізував духовні начала етнічної самосвідомості.
І ось він, дідух, зготовлений із пшеничного снопа, як повноправний господар, зайняв почесне місце на покуті. Я, було, хотів поставити поруч ще і ялинку, але мама сказали:
—І тобі не шкода, синку, нівечити лісову красуню? Нехай вона краще живою буде!
Справді-бо, позбавляти життя деревцю заради тимчасової забаганки — невдячна затія. І чим більше я дивлюся на дідуха, тим симпатичнішим він здається мені: золотаві колосочки, обрамлені стрічками, мовби усміхаються до мене; так і праглося доторкнутися до них долонею...
—Може, зодягнеш празникового костюмчика? — звертаються до мене мама.— Незабаром прийдуть віншувальники, а ти й досі не прибрався як слід.
Дивлюся на тата й неньку. Вони вже одягнені у святкове вбрання, і їхні очі яскравіють приємним неспокоєм. Отже, чекають гостей.
Поспіхом витягую зі скрині кортові, майже не ношені штанці та вишиваночку, то їх зготували напередодні мамуся. Ненька підходять до мене, поправляють сорочечку, причісують неслухняного чубчика.
—Подивися, батьку, який у нас вже синок виріс!
Тато обдивляються мене з голови до ніг і ледь помітно усміхаються. Але жодним словом не обмовилися; вони, знаю це добре, вельми скупі на похвалу.
У цей час з обійстя доносяться веселі погуки. Біля вуличного вікна кілька дужих хлопчачих басів заспівали:

Ой чи є, чи нема
Пан господар вдома?

Решта відповіли:

Щедрий вечір, добрий вечір,
Пан господар вдома?

Заспівувачі продовжили:
Ой нема, ой нема—
Він поїхав до млина,
Пшениченьки спетлювати,
Меду-пива купувати,
Меду-пива купувати.
Щедрівників частувати.

Тато, поспіхом накинувши наопаш кожушину, вийшли на вулицю. Крізь прочинені двері донеслися погуки дзвіночків.
—А ось і пан господар! — басуватим голосом сповістив ватаг.— Чи дозволите у вашій хаті заколядувати?
—Красно прошу, заходьте! — припрошують тато.
Невдовзі оселя оживає гучним багатоголоссям. Під супровід троїстих музик — сопілки, скрипки і бубна — хвацько похитується над головами колядників багатокутна зірка, прилаштована на палиці. її яскравий малиновий колір створює особливий настрій. Я вже знаю, що звізда — неодмінна власність ватага, себто провідника (а по-нашому — берези) колядників. На цю роль сільські хлопці ще заздалегідь обрали найдотепнішого Мишка Компаня. Він справді вартує того — гострий на слово, вміє невимушено вести діалоги, знає безліч пісень і користується авторитетом.
Слідом за березою, розмахуючи передніми ніжками, прошкує невгамовна Коза. У неї розчепірений писок та гостроверхі роги, якими намагається буцати своїх сусідів. Зодягнена вона у вивернутого кожуха, а тому важко мені впізнати, хто ж це з парубків перевдягся у таку чудернацьку одіж. Козу, як і годиться, тримає на ланцюжку Циган.
Неподалік, приткнувшись до печі, німкує Міхоноша. У нього перекинута через плече торбина для віддарунків. На цю роль цілком підходить Грицько Кримчук; здається, сама природа наділила його відповідними якостями — повнотілий, вайлуватий, з постійною усмішкою на вустах...
А ось Ведмедя я таки не впізнав. Хто ж це з хлопців так удатливо перевтілився у тварину? Невеликий на зріст, він перевальцем тупцювавсь на місці, час од часу подаючи глухе ревіння.
Доки я роздивлявся колядників, ватаг вийшов поперед гурту, тричі стукнувши ув долівку звіздою, мовив:
—Ми завітали до вас, щоб завіншувати оселю та її господарів з Різдвом Христовим та з наступаючим Новим роком!
—Дякуємо за увагу,— відказали мама й тато і низько вклонилися.
Ватаг непомітно змахнув рукою, і дуже багатоголосся заповнило хату розлогою мелодією:

Прийшли щедрувати до вашої хати.
Щедрий вечір, добрий вечір!
Тут живе господар — багатства володар.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А його багатство — золотії руки.
Щедрий вечір, добрий вечір!
А його потіха — хорошії діти.
Щедрий вечір, добрий вечір!

Тато уважно вислухали подаровану йому колядку і доброчинно подякували за таку увагу. Натомість закучерявилась інша — се вже особисто для мами.

А в Дядька Тимоша гарная жона:
На дворі ходить, як місяць сходить,
У хату ввійшла, як зоря зійшла.
За стіл сідає, як золото сяє.
— Не садіть, дядьку, жінки коло віконця,
Коло віконця, коло дірочки,
Бо вкрадуть жінку замість дівочки.

Мамця, бачу, вдоволено усміхаються. Ще б пак: такої похвали їм, здається, ніхто не висловлював. Тато хоч і вдають, що їх ця тема не стосується, але ревнощів не позбавлені.
Та мене щонайбільше цікавить, яку ж віншанівку приготували гості. Я ж бо знаю: якщо колядники відвідують оселю, то неодмінно мають ощедрити піснею і дітей...
Прискіпливо стежу за ватагом, намагаюся не прогавити жодного його поруху. Мишко Компань зненацька піднімає над головою звізду, і хористи заспівують:

Ой у полі овес рясний,
Там Василько коня пасе.
Пасе, пасе, припасає,
Кінь до нього примовляє:
-Ти, Василю, Василечку,
-Візьми мене під вуздечку
-Та поїдем до дівчини.
-В мене коні не ковані,
В мене сани поломані.
Добрий вечір!

Тато з мамою розцвіли в усмішках. Не відстав од них і я. Тим часом колядники зробили півколо; на середину вийшов ватаг і заспівав:

Добрий вечір тобі, пане господарю!

Гурт відповів урочистим приспівом:

Радуйся! Ой радуйся, земле,
Син Божий народився!

Ватаг продовжив:

Застеляйте столи та все килимами.
Та кладіть калачі з ярої пшениці.
Та прийдуть до тебе три празники в гості.
Ой перший же празник — святеє Рождество.
А другий же празник — святого Василя.
А третій же празник — святе Водохреща.

- Ой людоньки! — нагло скрикнув Циган.— Щось наша Кізонька захворала!
Усі, в тому числі і я, кинулися до тварини, обступили її. Кізка і справді, так мені здалося, почувалася зле: голова в неї повисла на тулуб, схилилася як нежива, опустилися ратиці, а потім бубуць — і впала на долівку.
Циган, що тримав її на ланцюжку, схопившись за голову, почав бігати довкруж, припадати до тіла, прислуховуючись, чи дихає вона.
—Да така ж добра тварина була,— звернувся співчутливо до присутніх, немовби виправдовуючись,— і розумна, і вдатлива, і до харчів невибаглива. Ой батечки, що ж тепер будемо робити?!
Колядники сумно захитали головами і лишень розвели руками.
—Дохтора треба, дохтора! — кинувся Циган до.тата.— Покличте дохтора!
Неньо стенув плечима, мовляв, де ж його взяти в таку пізню пору? Власник Кізки знову зайойкав, бігаючи довкруж тварини. Але сіра, відкинувши ратиці, лежала нерухомо. Мені нараз стало шкода тварини. А якщо й насправді загине, що тоді робитимуть колядники?
—Може, їй води принести? — не втримався я од розпуки.— Зачекайте, зараз принесу кухлика...
Тільки-н ... Читать дальше »

Літній цикл, як і весняний, вщент заповнений хліборобськими турботами, насамперед доглядом за посівами, не мав чітко окреслених меж. За народними прикметами, його початок визначали останніми днями травня. Першою такою датою був день Івана Богослова, який припадав на 21 травня. За народним календарем, це був рубіж для весняної сівби ярих. Недаремно з цього приводу казали: «Хто не посіяв до Івана Богослова,той не вартий доброго слова». За іншими прикметами, початок літа пов'язували з періодом, коли на дубах з'являлося листя. Якщо до дня Теодора (29 травня) дуби добре зазеленіли, то й літо мало бути врожайним.
З-поміж урочистостей літнього обрядового циклу важливими були Зелені свята. Вони не мають точно визначеної дати, а випадають через сім тижнів після Великодня. У церковних календарях вони обмежені двома днями — неділею і наступним понеділком. Спочатку йшла Свята неділя, або Зіслання Святого Духа. Ще називали її П'ятидесятницею — п'ятдесятий день після Великодня. Після неї -— понеділок, присвячений Пресвятій Трійці. Але в народі рамки цього свята дещо ширші. Вони охоплюють період між сьомим і восьмим четвергами після Великодня. Власне сьомий тиждень називали Зеленим, Клечальним, або Русальним. Звідси і четвер на цьому тижні мав таку ж назву. Росіяни називали його Семиком — сьомим четвергом по Великодні. За восьмим тижнем та його четвертим днем закріпилася назва Троїцький.
Період від Зеленого до Троїцького четверга називали в народі Зеленими святами. До всіх його днів приурочено багато різноманітних обрядових дійств, які мають дуже давнє походження. Нагадує про це і назва сьомого тижня — Русалії. Вона фігурує вже у нашому Початковому літописі, який характеризує їх як розгульні ігри з піснями, танцями, перерядженням. Так, під 1067 р. читаємо, що диявол відхиляє від Бога людей, які на Русалії влаштовують собі різні ігрища з піснями і танцями, а церкви в цей час порожні стоять.
Зважаючи на те, що в той же час подібне свято під назвою День рож, або Розалія, відзначали й римляни та їх сусіди, деякі дослідники вважали, начебто українці запозичили це свято від них. Але це далеко не так. Усі компоненти й мотиви обрядовості Зелених свят цілком збігаються з обрядовістю українців як зимового, так і весняного циклів. Ще й тепер у них проглядає прадавня світоглядна основа обрядовості наших предків. Отже, про ніяке запозичення не може бути мови. Запозичити від латинян чи балканських сусідів могли його назву — «Русалія», хоча і це не доведено остаточно. Але суть самого свята залишалася праслов'янською.
До утвердження християнства на території України Русалії, очевидно, мали чітко визначену дату. Літописні матеріали XI—XIII ст. свідчать, що Русальна неділя збігалася зі Святою неділею церковного календаря. Та поступове утвердження останнього дещо розмило давні рамки цього тривалого язичницького свята. Вже на кінець XIX — початок XX ст. відзначення Русалій, чи так званого «русалчиного Великодня», у різних місцевостях України могло відбуватися в різні дні — від Зеленого чи наступного Троїцького четверга аж до понеділка напередодні Івана Купала (7 липня). І в цьому обрядовому дійстві також чітко проступають поминальні мотиви.
За народними повір'ями, у Зелений четвер «прокидаються» мерці. Вони «гостюють» аж до Троїцького четверга. На час їхнього перебування накладалася заборона на цілий ряд робіт. Скажімо, на Гуцульщині в Зелений четвер усі, хто працював у бутинах, на лісосплаві чи рубанні лісу, залишали роботу й поверталися на Зелені свята додому, оскільки наступного дня — «пам'єтної» п'ятниці — вже не можна ні шити, ні прясти, ні рубати, «аби не запорошити порохами померлі душі».
Поминанню покійних предків призначався й наступний день — Зелена субота, яку в різних місцевостях України називали по-різному: то дідовою, чи дідівною, то задушною, чи семухою. Того дня у церквах відбувалися відправи. Посвятивши у церкві калачі, сир, молоко, гуцули обдаровували ними одні одних або роздавали бідним, називаючи при цьому, за чию душу віддають. Поліщуки брали з собою ще й мед. Місцями на Поділлі, де не влаштовували «родительської суботи», поминання предків на цвинтарі переносили на Святу неділю. Тоді напередодні готували для цього такі ж страви, як і на Великдень.
Звичай поминати покійних на Зелені свята одночасно пов'язаний з віруваннями в русалок. Русалки в українській народній уяві — дівчата або молоді жінки, переважно — утоплениці. До цієї категорії духів належать і мертвонароджені діти чи ті, які померли до хрещення. За народними повір'ями, їхні душі сім літ блукають манівцями, а в Зелені свята випрошують під вікнами, щоб їх бодай після смерті охрестили. Називають їх ще мавками (Волинь) або нявками (Гуцульщина).
Очевидно, цей термін походить від праслов'янського кореня «нав», тобто «покійник», «мерлець». Народна фантазія наділила русалок незвичайною чарівною красою. Найчастіше місцем їхнього перебування вважалася річка чи ставок. У місячні ночі вони виходять на берег, розчісують довгі коси, гойдаються на деревах чи водять свої хороводи. Зустріч з ними, як уважають у народі, не віщувала нічого доброго. Русалки могли втопити чи залоскотати до смерті будь-кого, хто б їм зустрівся, зокрема жінок, у яких діти померли до хрещення.
Русалок і боялися, і чекали. Вони ж виходили з води на поля, коли починали квітувати жита, тобто в період Русалій. Згідно з народними повір'ями, від них залежала доля врожаю. Чим більше вони розважалися в житах, тим врожайнішою ставала нива. Де русалки на луках водили свої хороводи, там густішою виростала трава. Таке ж двоїсте ставлення постійно спостерігаємо у народній традиції і до покійних предків: «своїх» старалися вшанувати, «чужих» — відлякувати. Саме тому в обрядових дійствах Зелених свят відбито мотиви вшанування чи відлякування русалок, тобто їх «зустріч» і «проводи».
«Зустріч русалок» починалася в Зелений четвер. На Чернігівщині та в інших районах Полісся жінки вивішували в цей день на деревах полотно, на вікна викладали свіжоспечений хліб. Водночас господині поливали молоком стежки, якими ходила їхня худоба на пасовище, а по межах своїх посівів клали по шматку хліба — «щоб жито родило». Ніхто у цей день не працював у полі. А дівчата у лісі справляли ще й «русалчин Великдень».
У Троїцький четвер, або, як його називали на Поліссі, кривий день, чи сухий четвер, відбувалися «проводи русалок». Як уже зазначалося, в різних місцевостях це могло бути і в інші дні. А головна суть «проводів» — позбутися тих «непростих» гостей, які приходили на Зелені свята. В одних місцевостях русалкою була гарна дівчина з довгим волоссям, в інших — обходились без перерядженої. Усі учасниці «проводів» (переважно дівчата і молодиці) вбирали на голови вінки і йшли з піснями в поле, до річки чи на кладовище. Дійшовши до призначеного місця, скидали з себе вінки і розбігалися. Якщо ж в обряді брала участь переряджена, то для неї вінок з хмелю, папороті або житнього колосся виплітали так, щоб не видно було обличчя або й одягу. Особливість закривати обличчя й очі, щоб «русалка» нічого не бачила, — характерний мотив невидимості (сліпоти), властивість персонажів «потойбічного» світу.
У деяких випадках «русалка» після вигнання качалася в житі чи по траві, а за нею слідом — і всі учасниці обряду, який завершувався розриванням русалчиного вінка і ритуальними вогнями. Найчастіше це робили парубки після «проводів». Поки дівчата і молодиці «виводили русалку», хлопці розкладали багаття. До цього вогню сходилися всі учасниці дійства, перестрибували через вогонь, скидали в нього свої вінки і розбігались від «русалки», яка намагалась їх наздогнати. «Проводи русалок» найповніше збереглись на Поліссі, але були, очевидно, відомі й в інших місцевостях, наприклад, у Карпатах.
Таким чином, можна стверджувати про зв'язок русалок з культом предків. Як покійні предки, запрошені до святвечірньої трапези, могли напророкувати достаток, так і русалки сприяли родючості нив. І ті, й інші були «гостями здалеку». І тих, й інших урочисто приймали, годували і звеселяли піснями. Отже, спробуємо припустити: Зелені свята мають дуже давню історію. Про це свідчить і таке обрядове дійство по всій Україні, як клечання (замаїювання) хат і господарських будівель гілками зелені. Закосичували також образи, вікна навхрест. Долівки встеляли пахучим зіллям. Це відбивалось у народній назві свят — Зелені. Робили це переважно в суботу, до чи після заходу сонця. Замаювали одночасно і грядки на городах. Колись клечання тримали на городах до осені, а в хатах — і до Різдва. Потім його використовували, як і святвечірню отаву, для відвернення грози. Засохлі гілки не годилося викидати будь-куди. їх найчастіше спалювали.
Привертає до себе увагу і той факт, що звичай клечати житло є не лише українським. Його знали й інші індоєвропейські народи. Звідси випливає, що початки цього обрядового дійства сягають тисячоліть,, коли живе гіллясте дере ... Читать дальше »

Споконвіку в нашого народу було розвинуте високе почуття поваги і шани до тих, хто одійшов у вічність. І стосувалося це не тільки родовідних осіб, але й чужинців, яких доля закинула в далекі краї. Отож давайте разом пригадаємо наші давні й добрі звичаї.
Не всі, очевидно, знають, що первісна форма — ще до впровадження християнства на Русі — поховання набіжчиків здійснювалася через трупоспалення. Біля тіла покійника спочатку влаштовували обрядову утчу з всілякими забавами та ритуалізованими дійствами. По завершенні обряду тіло «віддавали вогню», тобто провадили кремацію. На місці схорону висипали високу могилу. Особливо урочисто робили ці обряди на честь удільних князів, воїнів і знатних людей.
Донедавна майже на всій території України було безліч таких поховань. У народі ці місця вважалися священними — їх не розкопували і не розорювали. На жаль, останнім часом деякі господарники зазіхнули і на всенародні святині. Більшість курганів уже розорано.
З прийняттям християнства обряд трупоспалення було замінено похованням тіла покійника у могилках. Але шана до давніх курганів залишилася непорушною.
Відтак шанобливе ставлення до пращурів, що узвичаїлося в науковій термінології як «культ предків», віддавна мало високоморальні риси. Однією з форм була незаперечна повага до небіжчиків. Віддавна місця, де ховали померлих, як уже мовилося, вважались священними. Переважно це були-пагорби, обіччя шляхів та цвинтарі культових споруд. При цьому намагались уникати сусідства з розважальними закладами чи громадськими осередками. Щоб могилкам надати своєрідної камерності й затишку, на цвинтарях висаджували спеціальні породи дерев, залежно від регіональних природних умов. На Поліссі, скажімо, це сосна, ялина, акація, калина, верба, береза. На гробках приживляли також і традиційний барвінок. У давніші часи на місцях поховань обов'язково висаджували і дуби; як ми знаємо, саме це дерево вважалося ритуальним: біля нього дайбожичі влаштовували капища, справляли жертвоприношення, з них виготовляли ритуальні статуї, оскільки дуб символізував довголіття й безсмертя. Відтак його не можна було використовувати для господарських потреб. Це вже пізніше цей звичай втратив своє первісне значення.
Поховальний обряд має свої суворі канони. За християнським звичаєм небіжчиків ховають головою на захід. Крім того, на цвинтарі раніше заборонялося хоронити тих, хто вмер «не своєю смертю», себто наклав на себе руки чи утопився, а також убивць, розпусників тощо; їхні могилки знаходилися за межею цвинтарів. У такий спосіб християнська мораль остерігала від небажаних вчинків.
У нашій уяві хрест на могилі — одвічний атрибут поховань. Одначе з'явився він значно пізніше, ніж християнство стало пануючою релігією на всій території України — середина XVII століття (маю на'увазі глибинне Полісся, де ще довго вірували у дайбожичів). Попервах на місцях захоронення насипали невеликі пагорби й обносили їх «зарубами» чи «зарубками». Обтесані, квадратної форми бруси закріплювали на кінцях «в замок», тобто в заруби. Така форма в'язки кутів характерна для давніх жител і культових споруд. Залишки зарубів збереглись і на Золотих воротах у Києві, які свого часу будували майстрові з Полісся.
Кількість зарубів залежала від товщини брусів. Це переважно два або три вінці. Замість хреста на могилку клали камінь чи висаджували деревце, переважно берізку, і озеленювали барвінком. До сьогодні поховання «в заруби» збереглося лише в одному селі на Україні — Сварицевичах, що на Рівненщині.
Могилки, як правило, огороджували тинами або обсаджували деревами. На них заборонялося випасати тварин, організовувати будь-які забави або ігри, вирубувати для господарських потреб лісонасадження. Кожен, хто заходив на могилки або проходив повз них, неодмінно знімав головний убір, віддаючи шану покійникам.
Це стосувалося й одиноких у степу чи обіч доріг поховань, переважно козаць¬ких та чумацьких могилок. До них завше ставились з особливою шанобою. Козаки, вирушаючи в похід чи повертаючись додому, неодмінно зупинялися біля загиблих побратимів, згадували їх незлим тихим словом, віддаючи шану пострілами з мушкетів.
Чимало пісень оспівують і чумацькі поховання. Мандруючи довгими і нелегкими шляхами багатостражденної України, чимало з них помирало в дорозі. Пам'ятаєте відому народну пісню:

Ой у полі криниченька, чумак волів напуває.
Воли ревуть, води не п'ють: доріженьку чують.
— Бодай же ви, сірі воли, та до Криму не сходили,
Як ви мене, молодого, навік засмутили.—
Помер, помер чумаченько в неділеньку вранці,
Поховали чумаченька в зеленім байраці.
Насипали чумаченьку високу могилу,
Посадили на могилі червону калину.
Прилетіла зозуленька та й сказала: «ку-ку!»
— Подай, сину, подай, орле, хоч правую руку!
— Ой рад би я, моя мати, обидві подати,
Да налягла сира земля, не можна підняти!

Ховали чумаки своїх побратимів з великими почестями. Переважно на обочинах або перехрестях битих шляхів. На могилі висипали високий пагорб, ставили хрест і висаджували калину, вербу чи тополю. Щоразу, проїжджаючи валками, чумаки мали за звичай досипати на узвишшя шапку землі, від чого поховання завжди були помітними. Саме ця обставина, очевидно, і послужила Тарасові Шевченкові благословитись у «Заповіті»: щоб «було видно, було чути, як реве ревучий».
До козацьких і чумацьких одиноких могил у народі завше ставилися з особливим благоговінням. їх постійно доглядали, висаджували квіти, кущі калини. Про це стверджує й пісня:

Та й висипали при дорозі
Високу могилу,
Посадили в ізголов'ї
Червону калину.
Будуть пташки прилітати,
Калиноньку їсти —
Будуть йому приносити
З України вісти.

Отримувати з України вістки — одвічне бажання тих, хто помирав далеко від батьківської землі. Споконвіку праглося людині знайти постійний прихисток біля своїх рідних і близьких. Але не завжди це вдавалося. Помираючи в чужині, захисник отчої землі сподівався, що і після смерті він залишиться в пам'яті своїх нащадків. Ось чому в багатьох піснях оспівується журба й туга за рідною землею. Якоюсь мірою це мала компенсувати давня українська символіка — китайка як обов'язковий атрибут у похоронах козаків та чумаків, військова чи професійна амуніція і, звичайно, національні символи, про які так поетично і хвилююче сказав Василь Симоненко:

І якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі,
Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Скільки їх, безіменних могил, розкидано на всій планеті. Це й емігранти, нелетка доля яких гнала на заробітки в заморські краї, і тисячі козаків, силоміць відправлені жорстоким тираном Петром І на будівництво північної столиці і на кістках яких серед боліт виросло місто, і великомученики сибірських заслань, будівники Біломорсько-Балтійського каналу, і мільйони каторжників і убієнних органами НКВС у сталінських таборах та найбільшого людомору в 30-х роках... А ще скільки полягло у боях Великої Вітчизняної війни. Більшість з них так і не повернулися до рідних місць.
Живий, мовить народне прислів'я, думає про живе. Але чим далі відходять літа, людина, починає глибше і нагальніше усвідомлювати, що вона на цьому світі тимчасовий гість. Тому завбачливіші селяни намагалися заздалегідь підготувати «на смерть» одяг (до речі, цей звичай серед літніх людей зберігся деінде й дотепер). «Це для того,— пояснюють інформатори,— щоб не завдати зайвого клопоту родині, їй і без цього нелегко буде...»
У давнину було за звичай: люди похилого віку завчасно замовляли труну. її мав зробити сусідський тесля — рідним і близьким заборонялося брати в цьому участь. Труна, як правило, мала бути наповненою збіжжям, бо, казали, «коли вона пустує, то швидко кличе мерця».
Неписаним був звичай виконати останній заповіт небіжчика. Здебільшого це стосувалося як, де і біля кого поховати, яким чином розпорядитися посмертним майном тощо. Навіть за умов родинних незгод, останній заповіт покійника неодмінно виконувався: хто ж порушував його, наражався на вселюдську зневагу.
Глибоке коріння народної моралі охоплювало всі нюанси ритуально-похоронних обрядів. Традиційно в селах, якщо тяжко хворіла людина, то про це одразу довідувались краяни. Кожен, переважно однолітки, сусіди, родичі та друзі, мав за обов'язок прийти до вже приреченої людини на так зване «прощання» або «прощення». Ця високогуманна акція продиктована найблагороднішими спонуками — людина, що навічно відходить із життя, має очиститись од «світських гріхів».
Гріх в народному розумінні категорія конкретна, крім понять релігійних, серед простого народу існували й чисто житейські. У повсякденних взаєминах всяке траплялося — і сварки, і образи, і підступні вчинки. Нерідко вони переростали у довготривалу ворожнечу чи неприязнь. Незаслужено нанесена травма сп ... Читать дальше »

Головними моментами осіннього циклу були звичаї, приурочені до завершення збору врожаю чи повернення худоби з літніх пасовищ — полонин (у Карпатах). У них, як і в попередніх циклах, фрагментарно відображена головна селянська турбота — забезпечення родючості полів, плодючості худоби, продовження людського роду. А це і є основною ідеєю осіннього обрядового циклу. Його рамки в сучасній інтерпретації охоплюють період від перших серпневих днів (день пророка Іллі) до дня святого Пилипа (27 листопада), після якого настає зимовий піст — Пилипівка, що триває аж до Різдва. Вже перший день серпня, присвячений преподобній Мокрині (в народі — Мокрині), визначає погоду на прийдешню осінь. З цього приводу люди казали: «Свята Мокрина осінь приносить». Якщо у цей день падав дощ, то вважали, що уся осінь буде дощовою.
Одним з важливих осінніх свят день пам'яті мучеників Маккавеїв — у народі його називали Маковія, Першого Спаса, Спаса на воді (14 серпня). Ще напередодні, у день праведного Євдокима, жінки й діти йшли до лісу, на луки збирати квіти і трави. Перев'язували їх житнім чи пшеничним вінком, встромляли головки маку і воскову свічку. Цей своєрідний букет перев'язували кольоровими нитками чи стрічками. Вранці наступного дня з тими «маковейчиками» йшли до церкви. Крім посвячення «маковійчиків», у багатьох місцевостях відбувалося освячення криниць. Від Маковія починався Піст — Спасівка, який тривав до Успіння Пресвятої Богородиці (28 серпня).
Другим важливим святом був день Преображення Господнього. Його називали Спасом (19 серпня). У цей день святили яблука та груші, які заборонялось їсти, поки вони не будуть освячені. Виходячи з церкви, люди обмінювалися посвяченими осінніми дарами. Ними цього дня обдаровували також бідних. Гуцули, крім фруктів, приносили з собою до церкви воду в глечиках і калачики, якими наділяли жебраків, обмінювалися між собою «за померлі душі». Кожен обдарований повинен був з'їсти бодай шматочок свяченого яблука, закусити калачиком і запити свяченою водою. На Слобожанщині для цього пекли пироги з яблуками і мастили їх медом. Подібні яблучаники відомі й бойкам. Одночасно скрізь по церквах відбувалися панахиди на честь покійних родичів.
28 серпня відзначали Успіння Пресвятої Богородиці. У центральних районах України цей день називали Першою Пречистою, волиняни — Силенним, галичани — Першою Маткою. Як і на Спаса, приносили до церкви святити різне зілля, в тому числі обжинкові вінки жита, пшениці, але найчастіше — льону і конопель. Зілля зберігали протягом року, клали до труни чи обкурювали хати під час грози. Вінки брали з собою у поле, як ішли вперше засівати ниву. Зерно витереблювали у полі руками і змішували з посівним насінням, а солому клали у формі хреста на загоні, присипаючи середину землею. Цього дня закінчувався спасівський піст і розпочиналась пора весіль. Недаремно в народі казали: «Як прийде Перша Пречиста, принесе сватів нечиста».
Обрядові дійства цих свят — своєрідні окрушини дохристиянських торжеств, які припадали на пору збирання меду, фруктів, збіжжя. Свідчать про це й відповідні народні назви Спасів: перший — Медовий, другий — Яблучний, третій — Хлібний. До них приурочені в народі обжинкові звичаї та обряди — своєрідний апофеоз річного календарного кола. Жниварська обрядовість розпочиналася зажинками — обрядами, що супроводжували початок жнивної пори. Припадали вони вже на час святкування дня апостолів Петра і Павла. Очевидно, у давнину зажинки теж були важливим народним святом. До цієї події хлібороби чисто зодягалися, дівчата причепурювалися квітами. У «легкий» день (а таким у народі вважали вівторок або четвер) з хлібом — «зажиначем» ішли зажинати достигле збіжжя. Першого снопа, званого «воєводою», «зажинком», урочисто приносили додому і ставили у світлиці, де він стояв аж до кінця жнив. Хазяїн частував женців або сусідів безпосередньо в полі або вже потім, удома. Під кінець XIX ст. зажинковий ритуал зазнав певного спрощення. У Карпатах, коли ішли перший раз жати ниву, то брали з собою хліб. У полі, скрутивши жменю колосся, клали на хліб, а господар звертався: «Господи, помагай!» Перехрестившись, зачинали жнива.
Завершальним актом були обжинки. Вони сприймались більш урочисто: жниці в'язали останнього снопа і плели з колосків обжинкові вінки, їх прикрашали квітами та стрічками. Вродлива й працьовита дівчина несла такий сніп і вінок до села у супроводі всіх женців. Ця жниварська процесія обходила сільські двори, вітаючи господарів із закінченням жнив. Як супровід — лунали обжинкові пісні. Сусіди групами збирали «складчину». Подекуди святковою вечерею частували женців господарі зжатої ниви, подекуди — батьки «царівни», «княгині», «молодої» — дівчини, яка несла з поля вінок. Як бачимо, і тут присутні весільні мотиви.
Але найцікавішим і, очевидно, найдавнішим в обжинкових дійствах був звичай «завивати бороду», що гарно оспіваний в обжинкових піснях. Дожинаючи ниву, женці залишали на полі до десятка незжатих стеблин з колосками. їх заламували на схід сонця, перев'язували у кількох місцях «червоною стрічкою». Місцями цю «бороду», або «обжинок», прикрашали квітами. Щоб стебла не падали, їх підпирали палицею. Навколо «бороди» прополювали траву, клали під стебла клаптик полотна — білу хустину, а на неї — окрайчик хліба і сіль. У деяких місцевостях навколо «бороди» женці частувалися. У народі пояснювали, що «бороду» на ниві залишали «для перепілки», «на оборіг», «щоб горобці мали що їсти і миші мали де сидіти» і т. ін.
Як бачимо, зміст цього обрядового акту забувся. Невідомо, як відбувалися обжинки до прийняття християнства, бо якихось згадок про це немає. Існують лише найрізноманітніші гіпотези. Мабуть, варто шукати оту народну основу за аналогією з діями щодо останнього снопа. Власне останній сніп і нажинали з недожатого клаптика ниви, де й залишали на «бороду». Його теж урочисто несли з поля додому, де він необмолочений стояв до Різдвяних свят. А на Свят-вечір, як ми вже знаємо, його вносили до хати і, як поважному гостеві, виділяли найпочесніше місце у світлиці. До речі, білоруси також в'язали останнього снопа, якого називали «бородатим». Якщо ж у домі протягом року був покійник, то останній сніп туди урочисто не несли; залишали у полі пташкам і мишам — на помин душі.
Більш виразне свідчення знаходимо у мордовських жни¬варських обрядах. Мордва сприйняла християнство значно пізніше, аніж наші предки, а тому й краще зберегла свою прадавню обрядову основу. Мордвини не знали ні останнього снопа, ні «бороди». Але якщо до жнив у родині був покійник, то для нього залишали цілу смужку незжатого збіжжя. Через декілька днів старші жінки з онуками виходили на місце жнив, називали покійника на ім'я, урочисто повідомляючи йому, що то для нього залишена недожата нива. Погостившись принесеними з собою печивом і брагою, повертали додому. А вже після них виходили на поле усі родичі померлого. Вони дожинали залишену йому ниву. А потім влаштовували на стерні своєрідну трапезу, під час якої згадували добрим словом небіжчика.
Так чинили саратовські мордвини. У самарських мордвинів дещо інший обжинковий ритуал. Тут родичі не тільки приносили з собою напої та наїдки, а й на місці дожинків розпалювали вогнище. Потім кожен присутній зжинав по декілька жмень збіжжя, кладучи колоссям у бік недожатої ділянки. Вижате залишали на місці, не зв'язуючи у снопи. Дожавши, ставали всі у ряд, вклонялися тричі до землі й казали: «Діду, бажаємо, щоб Бог дав тобі на тому світі вічний спокій, а нам — добре здоров'я». Потім тут же влаштовували трапезу, скакали, звеселяючись, біля вогню. Рештки від трапези — кістки і шкаралупу від яєць — обов'язково кидали у вогнище. Так щорічно поминали на жнивах покійника, допоки не помер хтось старший у роді.
Звичайно, в українському обжинковому обряді всього цього немає. Зате збереглася назва останнього снопа — «дід», «дідух». Очевидно, така назва походить від того, що він призначався для діда — покійного предка. Оскільки покійні предки на Свят-вечір відвідують живих, то й їхній сніп мусить бути на видному місці. Він служить своєрідним свідченням поваги і шани живих до своїх покійних предків. Отже, обжинковий сніп — це сніп для покійних предків. Те ж саме значення має і обжинкова «борода», яку залишали у полі. Жниварська обрядовість, хоч і безпосередньо вплетена в господарське життя, має таку ж двочастинну структуру, як і в інших святкових циклах, — «зустріч» і «проводи». Перше узгоджується з зажинками, друге — з обжинками. В них повторюються ті ж поминальні, весільні чи інші мотиви, які властиві річному обрядовому колу. Вони не мали чітко визначеної дати, бо залежали від часу дозрівання злаків. Але були приурочені до церковних дат — святкування Маковія, Спаса, Успіння Пресвятої Богородиці.
Важливим був день преподобного Симеона Стовпника, або Семена, на який припадає початок церковного року (14 вересня). У народі цей день вважали присвятком. Але до нього ... Читать дальше »

Це одне з найурочистіших свят. Його відзначають напередодні Різдва. В різних регіонах України були у цих звичаях деякі відмінності. Але всюди зі святвечором пов'язаний обряд приготування першої куті. Її називали багатою, оскільки, крім неї, готували одинадцять пісних страв, серед яких обов'язково мали бути борщ, риба, гриби, пироги з квасолею і капустою, картопля та узвар. Кутю традиційно виготовляли з пшеничного чи ячмінного зерна (на півдні України з рису). Перед тим їх вимочували у воді, товкли в ступі, сушили і знову товкли, щоб остаточно звільнити од луски

Кутя вважалася основною обрядовою їжею, а тому з нею пов'язано чимало обрядодій. Після її приготування, вийнявши горщик, дивилися: якщо зерна піднялися через вінчик — на добробут, а запали — на лихе передвістя. До звареного збіжжя додавали меду, але пам'ятали відоме прислів'я «Не передай куті меду». В інших регіонах заправляли товченим маком, волоськими горіхами, родзинками та іншими смаковитими приправами. Усе це розмішували узваром

На особливу увагу заслуговує обряд «Нести кутю на покутю». Адже вона неодмінно має стояти в новому горщикові протягом усіх празників. У деяких районах це мав учинити найменший хлопчик у родині. Напередодні батько виплітав йому нові вовняні рукавички; зодягши їх, підліток брав горщика і, несучи його, декламував: «Несу кутю на покутю, на зелене сіно, щоб бджоли (або курчата) сіли».

На півдні України, як правило, кутю несла господиня, перед тим наказавши всім присутнім сісти і супроводжувати дію звуками квочки («кво-кво»); коли ж ставила узвар, то просила всіх устати й кудкудакати («кудкудах-кудкудах»). Це для того, щоб гарно неслися кури і виводили курчат. Деінде садовили на покуті дітей, і ті гуртом відтворювали пташині звуки. На Чернігівщині господиня імітувала це тоді, як подавали їсти кутю.

Здебільшого кутю відносив на покуть хтось із чоловіків. Але на Черкащині перевага віддавалася жінкам. Господиня, несучи горщик, казала: «Кутю на покутю, узвар на базар, а пироги на торги: кво-кво»; діти ж услід піддакували: «Цяп-цяп...» Прилаштувавши горщик, підходила до малят і, поскубуючи їх за чубчики, приказувала: «Чуб-чуб...» — це для того, щоб курчата були чубатими.

На місці, де мала стояти кутя,— покуті,— робили кубельце з сіна. Власне, в нього і ставили горщик, прикривши хлібом та дрібком солі. По закінченні свят частину сіна віддавали тваринам, а решту тримали для кубел, де мали нестися кури чи висиджуватися курчата. На Слобожанщині з цього сіна готували купелю для немовлят.

Волиняни напередодні Різдва мастили хатню долівку, вносили оберемок сіна і стелили його піл столом. Сіно мало пролежати там до Водохрещ. Гарною ознакою було, якщо у ньому переспав пес або кіт. У західних областях України до хати вносили плуга або ярмо, столярські причандалля, а деінде випікали тістечка у формі господарського реманенту або збруї, обрядовий хліб «Василі», який також ставили на покуть.

Як тільки на небосхилі з'являлася перша підвечірня зірка, всією родиною сідали за багатий стіл. Він дійсно був багатим — з дванадцяти різноманітних страв, а звідси й назва «багата кутя», чи «багатий святвечір».

Першим, як і годилося, займав місце господар, а за ним інші члени родини. Під час святкової вечері намагалися не виходити з-за столу, розмовляти тихцем. Вставши, глава сімейства пропонував пом'янути покійників і запросити їх на святвечір. Вважалося, що саме в цей час всі близькі й далекі члени родини мають прийти до оселі, а відтак звільняли для них місця на лавах, ліжках, стільчиках, ставили страви і клали ложки. Слідом за господарем виголошували молитву всі присутні. Поетично-хвилюючі слова були звернені до тих, хто «заблукав у лісі, втопився у морі чи не повернувся з далекої дороги».

Обряд поминання померлих є в усіх регіонах. В одних випадках цим дійством започатковували вечерю, в інших — робили це наприкінці. Господар поіменно називав небіжчиків, приказуючи: «Хто вмер, той у ямі, а хто живий, той з нами» чи «Царство їм небесне, хай легенько лежиться, а нам легко живеться!» Залишивши трохи куті в мисці, клали в неї чи поруч ложки, а вдосвіта на Різдво дивилися, чи не перевернулася чиясь; це означало, що власник такої ложки «скоро піде з цього світу».

Наступну молитву виголошували нині сущим —усім членам родини. їм зичили здоров'я і щастя, бажали, щоб гуртом та в злагоді дочекатися наступного Різдва. Після цього господар брав свічку та миску з кутею і, поклонившись до чотирьох кутів, передавав страву дружині. Перед тим як почати їсти, старійшина, зачерпнувши ложкою куті, підкидав її до стелі — «на приплід». Усі стежили, скільки прилипне зернин, ото стільки з'явиться в новому році ягняток та іншої живності, Друга порція призначалася врожаєві зернових, третя — кількості роїв, адже традиційно в кожному господарстві тримали бджіл. Тільки після цього починали вечеряти.

На Чернігівщині перед тим, як почати трапезу, господар, взявши першу ложку куті в рот і, не ковтаючи, виходив на двір подивитися нічне небо: якщо воно зоряне, то наступного року добре вестиметься всяка птиця, а коли зірок мало — доведеться спродувати її. Лишень після цього починали вечеряти. Кожен з присутніх, з'ївши три ложки куті, мав посмакувати всі страви, а завершити їство ще раз кутею та узваром.

Після вечері діти відносили обрядову їжу своїм хрещеним та бабам-пупорізкам. Щоправда, на Херсонщині робили це напередодні вечері. Матері клали на тарілку книш чи калачі, іноді цукерки, і діти, зайшовши до хати, казали:

— Добрий вечір! Мама і тато прислали вам хліб-сіль і вечерю...

Хрещені (навістити їх було за священний обов'язок) забирали принесену вечерю і взамін давали свою, натомість дітей ощедровували горіхами, цукерками чи грішми. Якщо хтось за вечерею необавом чхнув, що вважалося доброю прикметою, то господар символічно «дарував» шмат землі чи якусь тварину, а коли вдавився, то це віщувало сумну вістку. Після всього господиня мила посуд, а воду зливала в карафку, щоб нею напровесні скропити молодий приплід, переважно курчат чи качат, яких уперше випускали надвір.

Не менш цікаві передріздвяні обряди побутували в Карпатах і на Закарпатті. Крім куті, тут пекли спеціальний обрядовий хліб — «карачун», «крачун», «хлібець». В одних місцях його виготовляли ввечері, в інших — у ніч перед Різдвом, супроводжуючи цікавими обрядодіями. Скажімо, гуцули робили це в такий спосіб: жінка, щоб спекти крачуна, одягалася в гуню і натягала рукавицю, бо «гола рука — це бідність, а крачун — символ достатку». Хоч обрядовий хліб і супроводжував усі святки, символізуючи зимове сонцестояння, але вживали його тільки після Василів.

На Закарпатті обрядовий хліб пекли з пшеничної муки. Перед тим як його вчинити та посадити в піч, ґаздиня виганяла всіх з оселі і замикалася. Якщо в родині була відданиця, то вона змащувала обличчя медом, потім змішала його, а воду, зливши у пляшечку, вправляла в тісто. Кати саджала в ніч пшеничні вироби, то казала:

—Як цей мід пече в крачуні, так би тебе (ім'я хлопця) пекло серце за мною.

Вважалося, якщо цю воду підлити юнакові, то він неодмінно вподобає дівчину.

Напередодні Різдва батько з сином йшли до току з веретою, нав'язували в неї соломи і заготовляли два снопки — один, щоб розіслати на столі, а другий правував за дідуха. Потім ішли до річки, вмивалися холодною водою, змочували з трьох сторін крачуна і, прихопивши з собою солому та сніпки, поверталися до хати. Почувши постуки в сінях, господиня запитувала:

—Хто там дуркоче?

—Святий дух з калачами та свяченою водою,— відказував газда і, переступивши поріг, оповіщав: — щедрий і добрий вам вечір!

Дружина, розіславши біля порога якусь одежину (на голу долівку не годилося ступати), відповідала:

—Дай, Боже!

Господар кидав крачуна до столу, а газдиня, упіймавши його, кидала назад. Якщо хлібець упав долі, то дивилися, чи «не догори, бо це на лихий рік». Подібну обрядодію робили і на щедру кутю.

Після цього батько з сином розстеляли куля на столі, прикритого святковою скатертиною, а дідуха ставили на покуть. Соломою прикривали лави і долівку. Дорослі члени родини тим часом робили перевесла і перев'язували ними попереки, щоб «під час жнив не боліла спина».

Такий звичай побутував на рівнинному Закарпатті. Гуцули ж святвечерювали трохи інакше. Напередодні багатої куті господар разом із сином (а коли не було такого, то з дружиною, котра надягала чоловічу шапку) тричі за сонцем обходили оселю, тримаючи в руках хліб, по ложці меду й куті, а також жаринки, ладан і свічку на тарілці. Потім заходили в стайню, роблячи на одвірках та між рогами тварин хрестики, і проголошували заклинання.

Міцно позамикавши двері, обсипали довкола маком «од відьом», а біля порога клали зубок часнику та сокиру «від вовків». Лишень після цього за ... Читать дальше »

Чим глибше занурюєшся в історію нашого народу, тим більше переконуєшся знаємо ми її поверхово, ковзаємо по слизьких пагорбах, хоч основний пласт духовної культури залишається майже невідомим.
Людина без історичної пам'яті уподібнюється до дерева, котре силоміць висмикнули з правічного грунту.
Якось нам пощастило зустрітися з літньою древлянкою. Серед інших пісень ми почули одну, котрої, мабуть, не відшукати в жодному збірникові чи фольклорному записі. Виспівана нею мелодія вразила нас не тільки глибинною мелозвукою, але не менш давнім словесним текстом. Навіть неозброєним оком можна було помітити, що ця весняночка дійшла до нашого часу ще з дайбозьких часів.

Ой-йой весно, гей, красна,
А що ж ти нам унесла?-
— Я унесла, унесла
Три користі-радості:
Одна користь — пастушок,
Друга користь — ратаїк,
Третя користь — бортничок.
Пастух жене-нокає,
Ратай оре-сокає,
А бортник творить-токае,
Ох!

Веснянки — найдавніший і найпоетичніший пласт народно-обрядової творчості. Зародилися вони в глибоку давнину, коли наші пращури річний відлік пов'язували з приходом весни. Пробудження природи, на їхню думку, мало започатковувати й новий рік. Як тільки довколишні пагорби звільнялись од снігу, молодь, зібравшись у гурти, заспівувала:

— Весняночко-паняночко,
Де ти зимувала?
— Зимувала у садочку,
На колочку пряла.
Пряла на колочку
Горобцю на сорочку.

Що виведу нитку—
Горобцю на свитку,
Що виведу другу—
Горобцю на пугу.
Що позоставались конці—
Горобцю на штанці.

Веснянки виконували лише в певну пору року. Розпочинали їх переважно діти. На Івана Предтечу, тобто 9 березня, матері випікали обрядове печиво, так звані «жайворонки», котре мало форму різноманітних пташечок. Дітлашня, зібравшись у ватаги, йшла селом, високо тримаючи в долонях коржики, і наспівувала:

- Ой весно, весно, днем красна,
Що ж ти, весно, принесла?
- Принесла я вам літечко,
Ще й рожевую квіточку,
Хай вродиться житечко,
Ще й озимая пшениця
І усякая пашниця.

- Весно красна,
Що ж ти нам принесла?
- Коробочку з веретенцями,
А скринечку з червінцями,
Старим дідам по кийочку,
Старим бабам по серпочку,
Малим дітям по яблочку,
А дівчатам по віночку,
А хлопчатам по батожку.

- Ой весно, весно, днем красна,
Що ж ти нам, весно, принесла?
- Принесла я вам літечко
Ще й запашненьке зіллячко,
А вам, дівчата, по вінку
З хрещатого барвінку,
А вам, парубки, по кийку -
Гоніте товар на гірку,
А вам, бабусі, по ціпку -
Попід хатами ходити
Малих діточок глядіти.

- Ой весно, весно, ти красна,
Що ж ти, весно красна, нам принесла?
- Принесла я вам літечко,
Ще й запашненьке зіллячко,
Ще й зеленую травицю,
І холодную водицю.
Принесла я вам ягнятко,
Ще й маленькеє телятко.

Облюбувавши один з пагорбів, діти ставали в коло, починали грати в «Журвля», підспівуючи:

Та внадився журавель, журавель
До бабиних конопель, конопель.
Такий, такий журавель,
Такий, такий цибатий,
Такий, такий носатий,
Такий, такий дибле,
Конопельки щипле.

Ой я тому журавлю, журавлю
Києм ноги переб'ю, переб'ю!
Та щоб він не дибав, не дибав,
Конопельок не щипав, не щипав!

Оце тобі, журавель, журавель,
Щоб не займав конопель, конопель!

У різних регіонах України, залежно від географічної зони, починали спів; веснянки тоді, коли вперше закує зозуля чи подасть свій голос вівсянка (зачув її посвист, хлоп'яки в унісон декламували: «Шмаровіз, шмаровіз, покинь сани бери віз!»).
Звичаєва традиція, як уже мовилося, «дозволяла» влаштовувати ці обрядійства лише протягом весни. Затим, як підсихала земля, веснянки проводили на окремих кутках, вулицях, осілках порівняно невеликими гуртами. У своїй структурі вони об'єднували кілька сюжетних дійств — хорові пісні, ігри й танки, що нерозривно взаємодоповнювалися словами, рухами та мелодією. Такі живі сценки серед природи являли логічно вивершені театральні вистави, участь в яких брала практично вся молодь.
Щоправда, веснянкові обряди — це передусім дівоцькі пісні. Юнаки, можна сказати, були лише пасивними співучасниками. Але, спостерігаючи за забавами, хлопці не оминали нагоди, щоб докинути жартівливих куплетів, на що юнки відповідали дотепними відспівками та кпинами. Ну хоч би в такий спосіб:

- А ми просо сіяли, сіяли,
Ой див, Ладо, сіяли, сіяли.
- А ми просо витопчем, витопчем,
Ой див, Ладо, витопчем, витопчем.
- Та як же вам витоптать, витоптать?
- А ми коні випустим, випустим.
- А ми коні злапаєм, злапаєм.
- А чим же вам лапати, лапати?
- Ой шовковим неводом, неводом.
- А ми коні викупим, викупим.
- А за що вам викуплять, викуплять?
- А ми дамо сто срібних, сто срібних.
- Не візьмемо й тисячі, тисячі.
- А ми дамо дівчину, дівчину.
- А дівчину возьмемо, возьмемо.

У веснянках як календарно-обрядових дійствах оспівується пробудження природи, висловлюються надії на щедрий врожай, підноситься глибина людських взаємин, але через усю структуру проходить м'який народний гумор. Зайве доводити, що всі ці компоненти позначені високими зразками поетичної творчості. Саме це й допомогло нашому народові зберегти, незважаючи на постійні заборони, глибокий пласт духовної культури.
Левова частка у весняному циклі належить хліборобській тематиці. Календарно-обрядові сценки практично відтворюють усі характерні для весняних робіт форми діяльності. Візьмімо для прикладу хоровод «Горошок». Дівчата й хлопці, взявшись за руки, ходять повільно колом, притупуючи та приспівуючи:

— Посіяв я горошок на зеленій нивці,
Купив же я черевички своїй чорнобривці;
Ще й горошок не зійшов, тільки лободочки,
Витоптала ж черевички — тільки зап'яточки.
— Ой дівчино, чия ти? Чи вийдеш ти гуляти?
— Не питайся, чия я, коли вийдеш, вийду й я.
Коли ходиш, то ходи, коли любиш, то люби,
Не зводь мене із ума, коли думки нема.

Досить поширеними були хороводи «Огірочки», «Мак», «Льон», «Коноплі», «Просо» тощо. Ці вельми оригінальні сценки, що супроводжувалися колоритними імітуваннями, пантомімікою, відповідними рухами з пісенним фоном, детально відтворювали виробничий процес. Одна з таких веснянок — «Мак» - особливо поетично відтворює дійство:

При долині мак, при широкій мак,
Коренастий, головастий.
Молодії хлопці, не ходіте на вулицю,
Станьте ви у ряд, як в долині мак!
При долині мак, розцвітає мак,
При долині мак, поспіває мак,
При долині мак, молотила мак,
При долині мак, продавала мак,
При долині мак, упилась за мак.

Одна з юнок, котра стояла в центрі кола, кожну приспівку відтворювала пластичними рухами.
Нарешті весна входила в свої права — кущувала зелом довкола, спрагла нива вимагала цілоденної праці, а отже, для розваг залишалося все менше й менше часу. Позаяк надходила пора завершувати й весняні ігри. За спільною домовленістю в кожному селі влаштовували, як на сучасну термінологію, своєрідний фінальний концерт. Його, як правило, проводили на сільській луці побіля річки чи ставу. Хлопці заздалегідь готували опудало — з торішнього куля плели ляльку, яка символізувала «зиму». її прив'язували до високої жердини. Коли ж дівчата, зодягнувшись у святковий одяг, виходили на леваду і розпочинали хоровод, юнаки тим часом урочисто несли «зиму» з піснями й розголосистими вигуками.
На таке дійство сходилося все село, і лука палахкотіла барвистям українського національного одягу, живосилила піснями. Подібні видовища створювали в усіх святковий настрій, відчуття доброти, викликали приплив енергії, одухотворюючи кожну чутливу душу.
Започатковувався хоровод відомою «Подоляночкою». Взявшись за руки, старші дівчата утворювали величезне коло, а молодші — трохи вужче. В центрі кола мала стояти найвродливіша дівчинка в національному одязі. Обидва кола, йдучи протилежно одне одному, заспівували розлогу мелодію, а «весняночка» рухами імітувала її текстовий зміст:

Десь тут була подоляночка,
Десь тут була молодесенька,
Тут вона стояла,
До землі припала,
Личко не вмивала,
Бо води не мала.

Ой встань, устань, подоляночко,
Обмий личко, як ту скляночку,
Возьмися в боки за свої скоки,
Підскоч до краю, бери дівча скраю.

Завершальним акордом був так званий кривий танець. Четверо дівчат, ставши або присівши на певній відстані одна від одної, утворювали чотирикутник. Натомість інші, взявшись з руки, водили навколо них зигзагоподібний (а звідси й назва — кривий) хоровод з різноманітними сценічними рухами, приспівуючи:

Ой кривого танця
Та не вивести кі ... Читать дальше »

Весняний цикл календарних обрядів українців дещо здеформований християнським календарем. Починається він від дня Євдокії і триває аж до Вознесіння.
Своєрідним перехідним містком від зимового до весняного обрядового циклу є день Стрітення (15 лютого). До цього дня зберігалися в церквах різдвяні ялинки. Подекуди в Україні на Стрітення ще ходили ввечері переряджені з колядою. Вранці того дня з закосиченими свічками поспішали до церкви, щоб їх освятити. Потім тими свічками підкурювали хворих людей худобу. Влітку ці свічки засвічували перед образами під час грози - на її відвернення. Ось чому їх називали ще й «громничними». Удома, повернувшись з церкви, на хвилинку запалювали громничну свічку - «щоб весняна повінь не зашкодила посівам і щоб мороз дерева не побив». У цей день святили у церквах і воду, яку приносили додому і пильно берегли. Нею натирали хворі місця. Обов'язково «стрітенську» воду вживали від «пристріту» - хвороби, спричиненої «поганим» оком. Цією водою кропили худобу, вулики. Нею виряджали у далеку дорогу. В обрядових дійствах, ворожіннях, народних прикметах, приурочених до Стрітення, вже виразніше простежуються близькі селянинові весняні турботи. Увечері на Стрітення виставляли надвір миски зі збіжжям. Котре з виставленого насіння буде більше вкрите вранці росою, те краще й сіяти: дасть більший врожай.
Ще відчутніші весняні мотиви у день Віднайдення голови Івана Хрестителя, Обретіння (9 березня). За народними повір'ями, з цього для перелітні птахи починають «повертати голови додому». Недаремно казали: «Діти - від хліба, птахи - до гнізда, а селяни - до плуга». Оскільки першими прилітали жайворонки, часом і до дня Обретіння, за їх польотом визначали врожай: якщо цей день жайворонки летіли високо над землею — на врожай, низько — на недорід.
Але за народним календарем весна починалася від дня преподобної мучениці Євдокії (14 березня), або Явдохи. Цей день шанували в народі: не прали, не працювали кіньми і волами. На нього припадало багато прикмет про майбутній достаток: теплий сонячний день віщував урожай на пшеницю, льон і коноплі, похмурий — на гречку і просо. Справжні весняні мотиви, найповніше виражені в обрядах, приурочених до Благовіщення, Великодня, Юрія, звучали від дня Сорока святих мучеників (22 березня). У східних районах України у цей день молодь «розпочинала вулицю» — своєрідне весняне дозвілля, яке тривало до Семена (14 вересня). За традицією, з цього дня зачинали співати веснянки. У західних районах, де вплив церкви був значно сильнішим, веснянки виконували від Благовіщення, але найчастіше вони долучалися безпосередньо до молодіжних розваг на Великдень. Але чи не найважливішим обрядовим дійством цього дня була урочиста зустріч птахів, які повертали з вирію. У цей день пекли до сорока коржиків — «жайворонків». їх роздавали не лише дітям («щоб птиця велася»), а й усім членам родини. На Бойківщині ці коржики («коцики») кидали ще й бузькам у гнізда, якщо вони гніздились на подвір'ї.
Чому так в Україні віддавна вшановують птахів, які повертають додому із вирію? Згадаймо: не лише птахи і відлітають у вирій. Вирій, за народними уявленнями, — це і «той», «інший» світ, куди «відлітають» душі покійних предків. Ці давні вірування властиві не лише українцям, а й багатьом іншим народам. Може, через те такою пошаною й користуються у нас перелітні птахи, особливо ластівки і лелеки. Недарма важким гріхом вважалося в народі зруйнувати їх гнізда. Відгомін цих вірувань зберігся у чудовій українській казці «Кривенька качечка», у сучасній пісні про журавлів на слова Расула Гамзатова, але найповніше — в українських похоронних плачах і голосіннях.
У такій урочистій зустрічі птахів найважливішим у давнину, очевидно, був мотив ушанування предків. А вже згодом на нього нашарувалися інші — те, що ми називаємо «проводами зими», «зустріччю весни» чи «закликанням весни». У цьому можемо переконатись на прикладі обрядових дійств у весняному циклі, які не мають точно визначеної за сучасним календарем дати. Це, передусім, стосується неділі, яку називали М'ясопусною. Вона залежала від того, скільки тижнів м'ясниць -— пори зимових весіль — випадало того чи іншого року. Після неї наступав тиждень, за яким починався Великий піст, що тривав сім тижнів — аж до Великодня. На перший день цього тижня майже скрізь в Україні влаштовували «ніжкові», або «гижкові», заговіни (запусти), обов'язковою стравою яких мусив бути холодець із свинячих ніг.
З наступного дня починався сирний тиждень, або Масляна. Кожен день цього тижня був заповнений різноманітними звичаями, які нині вже дещо призабулися. Вранці першого дня Масляни заміжні жінки збиралися або в чиїйсь хаті, або в корчмі. Одна з них виймала поліно і клала на стіл, інші жінки сповивали поліно, як ляльку. Це означало — народився «Колодій». Після доброго частування, залишивши «Колодія» в шинку, жінки ходили від хати до хати, де були неодружені парубки чи дівчата, і прив'язували їм або їхнім батькам «колодки». Це могла бути цурпалка, кольорова стрічка, хустина — своєрідне покарання за те, що не одружилися протягом недавніх м'ясниць. Ту відзнаку ніхто не смів з себе зняти, поки не дасть викупу — почастує горілкою в останній день Масляни або подарує писанку на Великдень. Дівчата також ходили чіпляти парубкам «колодку» — кольорову стрічку чи хустину на рукав. Парубки давали викуп грішми, які використовували для влаштування гостини на запусти («пущанє») в останню неділю перед Великим постом. Наступного дня жінки «Колодія» хрестили — знову обходили хати з неодруженою молоддю, щоб бува хто не відчепив «колодки».
У середу, справляючи з жартами і сміхом «Колодієві похрестини», гуртом обходили хати, де гостилися варениками з сиром і горілкою. У четвер — день «Колодієвої смерті» — жінки збиралися в гурти, забавлялись і частувались — щоб «телята водились» і «масло не гіркло». У п'ятницю жінки влаштовували «Колодієві похорони», а в суботу — «оплакували Колодія», хоча і в ці дні, як і в попередні, тривали веселі сільські гостини, головною стравою яких були вареники з сиром та сметаною. Недаремно казали: «Масляна, Масляна, яка ти мала: якби ж тебе — сім неділь, а посту — одна!».
У західних областях України таку гостину влаштовували лише в останню неділю перед Великим постом і називали Сиропусною. Ці гостини знали на Бойківщині, Гуцульщині, Холмщині, Поліссі. Робили їх здебільшого сусіди і родичі до спілки. Основна їжа запустів — вареники, сир, масло і яйця. Супроводжувалися вони танцями, оскільки вже з наступного дня — аж до Великодня — танцювати було гріхом. Особливо любили потанцювати заміжні жінки. Танцюючи, вони намагалися якнайвище підскакувати — аби льон та коноплі росли високими. На Гуцульщині кожен парубок прагнув узяти до танцю усіх присутніх дівчат, бо в нагороду від кожної отримував писанку на Великдень. До наступного дня був приурочений звичай «полокати зуби»: чоловіки після вільних днів Масляни і запустів у перший день посту вживали горілку — «полокали рот» від скоромних страв. Потім сім тижнів тривав Великий піст. У церковній інтерпретації він мав завжди велике значення як період спокути, покаяння в гріхах чи негідних людських вчинках. В українців він сприймався як один з найважливіших засобів духовного очищення і підготовки до величного свята всіх християн — Воскресіння Ісуса.
Кожен з цих семи тижнів мав свою назву і свої звичаї. Так, гуцули перший тиждень Великого посту називали Федоровицею, або Федоровим тижнем. Упродовж нього категорично заборонялося прясти чи виконувати інші традиційні жіночі роботи. При порушенні цього звичаю людині загрожувала небезпека, навіть смерть. Перший день Федорового тижня в Україні називали Жилавим понеділком, або Чистим, оскільки цього дня жодних страв не готували. їли лише тертий хрін з буряковим квасом та житні коржі — «жиляники». У деяких місцевостях старші намагались взагалі утримуватися від будь-якої їжі, окрім пісних страв на вечерю. За гуцульським повір'ям тільки ті матимуть достаток у господарстві, хто, пропостивши цілий день, найшвидше приготує вечерю у Федоровицю.
Перша субота Великого посту присвячувалася церковному поминанню покійних. На Слобожанщині господині, збираючись до церкви, брали з собою «мисочки» — хліб, коливо (кутю) і мед, замовляли велику панахиду за померлими. В західних областях України священику в цей день давали «пом'яники» — листки із зазначеними іменами покійних родичів, яких споминали під час спеціальних відправ протягом Великого посту.
Першу неділю Великого посту називали Збірною. Від цього дня молодь починала «збиратися на вулиці». Перша така збірка супроводжувалась цікавим звичаєм: дівчата варили кашу з маком у шкаралупі з яйця, закопували її на місце, де відбувалось весняне дозвілля,— аби «недоля пропала», аби «вулиця крутилася».
Четвертий тиждень Великого посту називали хрестопоклінним. Цікавий звичай закріпився за середою цього тижня, її називали середопістям, або хрест ... Читать дальше »

Як відомо, основою народного календаря, на відміну від астрономічного, чи елітарного, був вегетаційний рік. Отже, серед сучасних церковних дат неважко віднайти точку відліку зимового циклу. Нею є день Введення в храм Пресвятої Богородиці, тобто 4 грудня. З цього дня у хліборобському розумінні починає спочивати земля, яку не можна копати лопатою аж до Благовіщення (7 квітня).
По всій Україні від Введення починали розучувати колядки, виготовляти «вбрання» для колядників і переряджених. Майже повсюдно вірили в полаз: хто вранці першим завітає до хати, той буде полазником; від нього залежатиме щастя, здоров'я чи лихо. Достаток віщував молодий відвідувач, та ще й коли був з грошима; нещастя — старий, немічний, особливо стара баба або той, що приходив щось позичати. Щоб уберегти себе від таких випадкових відвідувачів, господарі подекуди старалися раненько ввести до хати свого «полазника»: вола, телицю, вівцю — своєрідне втілення селянського добробуту.
До Введення дівчата та молодиці повинні були закінчити тіпати чи терти льон і коноплі. Хто не впорається вчасно з цією роботою, накличе влітку бурю на поля, а на себе — зневагу людей. До того ж існувало повір'я, що в цей день надзвичайно активною є різна «нечиста сила», особливо відьми, які можуть чаклунськими діями відібрати молоко у корів. Ось чому майже по всій Україні люди вдавалися до різноманітних оберегів обсипали подвір'я і стайні маком-самосівом (видюком), обкурювали зіллям худобу, мастили вим'я маслом, часником, а на дверях стаєнь дьогтем рисували хрестики. Худобу в цей день щедро годували. У центральних районах України, на Поділлі спеціально варили з борошна густу киселицю і давали коровам — щоб густою була сметана.
Давніми у цьому святі є і весільні мотиви. Найкраще виражені вони дівочими ворожіннями на щасливе заміжжя. Так, молоді гуцулки зранку на Введення юрмилися біля входу до церкви, аби серед перших увійти до храму слідом за священиком. Котрій щастило, та подумки примовляла собі: «Як ні тепер уводиш дівков (до церкви), так від нині за рік абис ні уводив вінченов (одруженою)». В інших районах України дівчата «на віддані» потай від сторонніх очей «святили» воду, щоб привернути до себе парубків. Для цього там, де сходяться три потоки, набирали у глечик чи миску води, розкладали поблизу вогнище і над полум'ям, примовляючи щось, переливали воду з посудини в посудину.
Введення в народі ще називали «Видінням». Це зумовлено народним віруванням, згідно з якими Бог у цей день відпускає душі померлих подивитися на своє тіло. Це християнізоване тлумачення. Поняття «дух», «душа» виникло набагато раніше, про що маємо цікаві свідчення в обрядовому фольклорі. З ними пов'язане усвідомлення «вирію» — місця, куди відходять душі після смерті. Як і живі, за законами дихотомії (парного протиставлення), поділялися на «своїх» і «чужих», так і після смерті душі (духи) поділялися на «своїх» і «чужих», «добрих» і «недобрих». Звідси й двоїстість в обрядових дійствах: з одного боку, вшановуємо покійних предків, з іншого — вживаємо найрізноманітніших оберегів від «нечистої сили».
Дехто вважає такі дійства чаклунством, забобонами, магією. Але це лише часткове і далеко не точне їх тлумачення. Вивчаючи звичаї та обряди свого народу, слід пам'ятати, що чаклунством чи магією займалися одиниці, а звичаї та обряди народу складалися на давній світоглядній основі. З днем пам'яті великомучениці Катерини (7 грудня) пов'язувалися звичаї «кликати Долю», ворожити на щасливе заміжжя. Робили це переважно дівчата. Вони сходилися до однієї з хат чи до хати, де зимовими вечорами влаштовувались вечорниці. Там варили пшоняну кашу. Коли сутеніло, загортали горщик з кашею у рушник і виходили до воріт «кликати Долю». Кожна дівчина по черзі гримала макогоном об ворота і гукала: «Доле, ходи до нас вечеряти». Потім прислухалися, чи не чути десь у селі якихось голосів, чи «одізвалася Доля». У Галичині дівчата під час вечері потай зі жменею каші вибігали надвір, кидали кашу на дах і кликали свого судженого кашу їсти.
Багато ворожінь на щасливе заміжжя долучалося і до дня пам'яті апостола Андрія Первозваного (13 грудня). Серед них — відомі «посівання»: набравши у жменю насіння конопель, дівчата вибігали на подвір'я і, розсіваючи їх, примовляли:

Я, святий Андрію,
Конопельки сію.
Дай же, Боже, знати,
З ким весілля грати...

Робили це переважно увечері: напередодні Андрія. Крім того, дівчата рахували кілки у парканах, плотах, відливали фігурки з воску, пекли і їли на ніч солоного коржа, щоб їм наснився суджений. Коли ж сходилися до гурту, то ворожили на коржиках чи балабушках. Приносили зі собою борошно, з якого кожна виробляла свого коржика чи балабушка, ще й позначала, щоб з-поміж усіх вирізнявся. Спечені коржики розкладали на лавці, впускали до хати голодного кота чи собаку. Чиє печиво з'їсть кіт чи пес першим, та дівчина першою з гурту заміж піде. Чий коржик надкусить і залишить, цю дівчину спіткає нещастя. Увечері влаштовували вечорниці, на які сходилися і парубки. Тоді починалися різноманітні розваги, з яких найпоширенішою була «калита». Так називали круглий, змащений медом і посипаний маком корж, що на шнурку підвішували до стелі.
З-поміж гурту обирали жартівника за «писаря», який мав розсмішити кожного, хто, підстрибуючи на кочерзі, намагався відкусити шматок підвішеного коржа. Інший парубок був за «вартового»: він то підтягував, то опускав на шнурку «калиту». Тому, хто під час гри розсміявся, але не вкусив коржа, «писар» мастив лице сажею. Якщо вже всі парубки спробували свого «щастя», а корж ще залишався, його ділили на частини і роздавали усім присутнім.
Різними обрядовими дійствами відзначали в народі церковні свята пророка Наума (14 грудня), мучениці Варвари (17 грудня), преподобного Сави (18 грудня), Миколи Чудотворця (19 грудня), святої Анни (22 грудня).
Але те, що у Введенні чи наступних святах зимового циклу виражено лиш у зародку, найповніше розкривається в обрядових дійствах, пов'язаних з Різдвяними святами. Недаремно в Україні їх відзначали надзвичайно урочисто.
До Різдва готувалися заздалегідь — ще від дня Спиридона (25 грудня). Мили і прибирали в хатах, упорядковували в хлівах, білили, прали, заготовляли дрова і корм для худоби. Адже всі господарські роботи мали закінчитись до настання святвечірнього дня. Навіть сільський реманент (коси, граблі, вили, плуги і т. ін.) складали в стодолах так, аби створилося враження, що й він відпочиває.
Уранці 6 січня господар або господиня (залежно від місцевості) розкладали в печі вогонь дровами, які відкладали по одному поліну щоденно, починаючи від дня Спиридона. На Гуцульщині ще донедавна зберігався звичай запалювати «живу ватру» (тертям), на якій варили святвечірні страви. Залежно від місцевих традицій і достатку родини кожна господиня намагалася приготувати від 7 до 14 страв. З-поміж них по всій Україні обов'язковими були узвар і кутя. Родинній трапезі, на яку мали зійтися всі члени родини, передував обхід. Господар з новоспеченим хлібом, медом і маком, а син (чи хтось інший) із запаленою свічкою тричі за сонцем обходили хату і весь двір. Не обминали і стайні, де худобу обсипали диким маком, обкурювали зіллям — щоб відьми до неї не приступили. А в поріг стайні ще й затинали сокиру. Скрізь в Україні в цей вечір вшановували худобу: її годували до вечері святвечірніми травами. На Гуцульщині, Волині та інших місцевостях для цього заводили до хати, як на Введення за полазника, теля чи вівцю, яких пригощали. Поширеним було повір'я, що худоба у цей вечір розмовляє між собою: може поскаржитись Богові на свого господаря.
Після обходу урочисто заносили до хати необмолочений пшеничний чи житній сніп, що спеціально зберігали від часу обжинків. Його ставили на найпочесніше у хаті місце — під образами. Ялинка, прикрашена іграшками, увійшла в наш побут значно пізніше. Спочатку її ставили в містах, а лише згодом — по селах. Та прикрашений васильками і калиною різдвяний сніп нам рідніший: він — не лише символ достатку, а уособлення пам'яті про наших предків. Недаремно в народі цей святковий сніп називали «дідом», «дідухом», «колядою», « колядником ».
Сніп був бажаним «гостем родини». Чи не від імені цього святкового снопа господар, переступаючи поріг дому, звертався до присутніх: «Віншую Вас із щастям, здоров'ям, з цим Святим вечором, щоб ви у щасті й здоров'ї провели ці свята і наступних діждали від нині за рік, доки нам Пан Біг визначив вік».
Слідом за ним вносили до хати в'язку соломи («діда») і сіна («бабу»). Господар розкидав солому по хаті, а діти «мекали», «бекали», «квакали», пританцьовуючи по ній. Наслідування звуків свійських тварин та домашньої птиці мало забезпечити щедрий приплід худоби у прийдешньому році.
Потім господиня готувала стіл до вечері: насипала жменю пшона, клала по кутках зубці часнику, грудки цукру, стелила сіном («бабою»), застеляла святковим обрусом. ... Читать дальше »