Міри довжини

Своєрідною виявилася народна система лінійних мір, якою користувались в Україні з давніх-давен. Їх походження має антропометричний характер. Усі давні лінійні міри пов'язані з природним рухом (розведенням пальців, розмахом рук), з окремими частинами людського тіла (ліктем, п'ядею, пальцями, ступнею і навіть голосом) чи фізичною силою - "на відстань голосу", "на відстань кинутого каменя" тощо. Тому у різних народів вони були не однаковими, тісно пов'язувалися з традиційними особливостями ("локоть давньоримський", "локоть мадярський"). Основними мірами довжини ще з часів Київської Русі були "локоть", "п'ядь", "ступня", "сажень" і навіть "крок". "Локоть" - відстань між ліктьовим суглобом і кінцем стиснутого кулака ("п'ястуха") людини середнього зросту - становив 45-50 см. "Литовський локоть" дорівнював 61,6 см і був поширений на Поліссі. Цю міру довжини знали і в Греції, і в Індії, і в Персії. До нашого часу вона збереглась в Болгарії, Данії, Польщі, Нідерландах, Ефіопії. Користувалися цією мірою для вимірювання тканини, стрічок. Мірою довжини є й аршин - це , по суті, той самий лікоть. Досі ним користуються в Афганістані, Болгарії, Ірані, Туреччині. Аршин дорівнює 71,12 см. Аршин ділився на 16 вершків. Вершок - 4,4 см. Меншими за величиною були такі міри, як "стопа" і "п'ядь". У Карпатах паралельно зі "стопою" вживався термін німецького походження "шух" (приблизно 30 см), який ділився на 12 "перстів", чи "пальців" (величина великого пальця). "Перст" у лісорубстві ототожнювався з "цалем", "цолом" (2,5 см). В українців, як і в багатьох інших слов'янських народів, "п'ядь" розділялася на дві величини - "мала п'ядь" і "велика п'ядь". "Мала п'ядь", або ще "хрома п'ядь", - це відстань між розставленими великим і вказівним пальцями (19 см), а "велика п'ядь" - між великим пальцем і мізинцем (21-23 см).

Наведені вище міри застосовувались переважно у ткацтві, почасти у різних народних промислах, а також у будівництві; "сажень" стосувався міри землі. Витягнуті в обидва боки руки становили "сажень" ("сяг") - приблизно 177-186 см. "Коса сажень" дорівнювала 2,5 м і визначалась відстанню від підошви лівої ноги до кінців пальців витягнутої вгору правої руки. Відстань на землі ще міряли "кроком", що дорівнював 75 см. Про невеликі розміри чи відстані говорили: на волосину, на палець, на ніготь.

Існували міри за видом занять - рибальські ("одне весло", "два весла"), боднарські ("обчиркач"), будівельницькі тощо.

Міри поля

У хліборобській практиці потрібно було якось вимірювати поле. Народні міри, що з'явилися у процесі тих чи інших польових робіт, мали досить умовний характер, були надто приблизними. Найбільш поширеною була міра "день орати", чи "день землі", або "на один плуг", тобто величина поля, зорана впродовж дня.

Оскільки продуктивність оранки залежала від типу ґрунту, досконалості знарядь оранки і тяглової сили, то і величини були неоднакові. У Карпатах міра "день орати" становила один морг (0,57 га) землі, а на переважній більшості етнічної території наближалась до одного гектара. На Поліссі побутувала міра "соха", тобто приблизно 0,40 га. Меншою за розміром була "упруга" - третя частина міри "день землі", поширена на Лівобережжі. "Упруги" були ранкові, обідні, вечірні. Великі площі поля вимірювалися "ланами" (19-25 га), на Поліссі, Волині - "волоками" (21 га), що поділялися на "прути" (1,2-1,5 га). Це були дещо регламентовані міри поля, на відміну від тих, які визначались за виконаною роботою протягом одиниці часу. Існували міри площі за величиною скошеного поля ("день косити"), за кількістю висіяного зерна - "віко" (1/8 га, на яку припадає 25 л зерна для засіву).

На Закарпатті селяни послуговувалися мірою, яка називалася "ділець" ("телека") - величина сільськогосподарських угідь, що забезпечувала прожитковий мінімум для господаря. Сюди належали: садиба, орне поле, луки, пасовисько. Народні виміри виявилися живучими: навіть після запровадження стандартизованих одиниць, таких, як десятина (1 га), морг (0,57 га), гольд (0,48 га), кадастральний гольд (0,57 га), угр (1 га) тощо, селяни використовували давні міри паралельно.

Міри маси і рідини

Споконвіку мірою для сипких продуктів - зерна, муки, круп - була не їх маса, а об'єм. Обмін здійснювали за правилом: однаковий товар вимірювався посудом однакової місткості. Так з'явилися "мірки". У Карпатах це був посуд (бочка) на 32 л зерна. Меншими одиницями - були "півлітра" (16 л) і "чвертка" (8 л). Ними могли міряти крупу або муку. Побутував й інший спеціальний посуд для мір - "міртук", а також "гелетка". Поширеною стала така міра, як "гарнець" ("горнець"), що містила 3,7 л і поділялась на чотири кварти. Сталою мірою був "корець" (96 кг). На Гуцульщині йому відповідав "кобельчи" ("кобель"), що поділявся на чотири "фердилі", а останній, у свою чергу, - на чотири "патралиці" (8 л). Велику кількість зерна зберігали у "кадовбах" (8 ц), різної місткості бочках (від 200 до 100 кг). Відповідно вони стали й мірою - "один кадовб", "одна бочка". Для муки ще з давньоруських часів існувала міра "мисль" ("мисель") - посуд, що мав вигляд дволітрової циліндричної бляшанки.

З тієї доби залишилась у побуті українського населення Карпат міра "око" місткістю в одне відро (10 л). На Гуцульщині функцію "ока" виконував камінь масою 12 ок ("камінь вовни"). Рідину міряли: відром ("коновцею"), "порцією" (100 г), "михайликом" (до 900 г), "кватиркою" (до 250 г) тощо; сир - "грудками", "гелетками" (6-12 кг), "бербеницями" (32 кг), "беривкою" (16 кг). Своєрідною мірою врожаю зернових служили: "віз" ("фура"), "сани", "снопи", "бабки", "кладні", "хрести". Народна арифметика починалася з лічби на пальцях рук, паличок, камінчиків, бобів чи квасолі. Однак спорудження будинків, виготовлення складних знарядь праці - воза, плуга тощо вимагали певних знань і навичок. Найпростіші форми рахунків застосовували при випасанні худоби на відгоні. Для цього служив "раваш" - прямокутний брусок з позначками - "карбами", половина якого вручалась пастухам, а друга залишалася у господаря.

Хлібороби вимірювали величину поля (прямокутні й багатокутні), здійснювалися розрахунки під час будівництва інженерних споруд, запроваджувався облік у ткацтві - "чисниця" (3 нитки), "пасмо" (30 ниток), "моток" (90 ниток) тощо.

Стародавні міри довжини та маси на практиці майже не вживаються, але їх часто можна зустріти в оповіданнях, повістях, книгах з історії. Назви мір довжини згадуються також і в прислів'ях: "Від горшка два вершка", "Коса сажень в плечах", "Міряє на свій аршин".

Тема:Стандартизация у часи

План

Запровадження

1. Визначення стандартизації, національна стандартизація України

2. Історія стандартизації віддавна

3. Історія розвитку стандартизації, та метрології з 19 століття донині

Укладання

Література

Запровадження

Рівень життя людини й суспільства загалом визначає якість товарів та послуг. Важливу роль рішенні проблеми якості грають стандартизація і сертифікація, що є ефективними засобами управління і забезпеченням безпеки продукції робіт та надаваних послуг. Безпосередньо стандарти встановлюють певний набір конкретних показників якості товарів та послуг, що кількісно характеризують суттєві при цьому виду продукції властивості, тобто саме ті властивості, які можуть задовольнити потреби й забезпечити надійну безпеку споживачів.

>Стандартизация виникла давнину. На всі етапи розвитку людського суспільства стандартизація грала значної ролі та поступово ставала невід'ємною частиною технічного прогресу. Особливого значення стандартизація в період науково-технічної революції. Складність управління сучасним виробництвом, розвиток нових галузей промисловості, ускладнення машин, устаткування й приладів, часом з'являтимуться нові матеріалів, широке міжгалузеве кооперування, підвищення вимог до якості.Надежности і довговічності продукції, необхідність швидкого переналагодження виробництва та мобільності лідера в освоєнні нової техніки вимагають більш і розвитку стандартизації.

1. Визначення стандартизації, національна стандартизація України

За сучасними уявленнями під стандартизацією розуміють діяльність, що включає у собі вирішення питань завдань, повторюваних в галузях наук, техніки і економіки. Це — вибір оптимальних рішень, розрахованих як нинішній рівень науку й техніки, а й у перспективу їх розвитку. Залежно від масштабів роботи з стандартизації може бути національної і міжнародної. Національна стандартизація — це стандартизація, що здійснюється лише на рівні однієї конкретної держави, а міжнародна — це робота з стандартизації, у якій беруть участь деякі країни (ДСТУ 1.0 - 93).

Національної системі стандартизації та сертифікації фактично належить почав із моменту України із розробкою та твердженням Концепції державних систем стандартизації, метрології і сертифікацію, схваленої постанови Кабінету Міністрів України від 25.05.1992 р. №269. У Концепції - 92 певних завдання й напрями розвитку стандартизації України. Цією самою постановою затвердив програму основних робіт, пов'язані з її реалізацією. Створено правові основи стандартизації, основою їхньої афери став ухвалений урядом України на 1993 року декрет "Про стандартизацію й сертифікації". Розроблені та затверджені основні стандартиучреждающие документи Державної системи стандартизації (НП ДСС), які основні засади управління, форми і спільні організаційно-методичні правила виконання робіт з стандартизації.

Слід зазначити, що Україна зовсім успадкувала від колишнього СРСР систему обов'язкової стандартизації, яка обслуговувала планову економіку й налічувала близько 20 000 стандартів СРСР (ГОСТ).

Мета стандартизації, котра б позначена як у чинному декреті "Про стандартизацію й сертифікації" і основних НП ДСС, і у проектах документів, розроблених натомість, загалом і за вмістом окремих цілей цілком відповідає мети міжнародної (регіональних) системи та систем стандартизації інших країнах. [1,с.5-6]

Витоки сучасної стандартизації лежать у давнину.

2. Історія стандартизації віддавна

Усі історичне розвиток людства супроводжується принципами стандартизації. Необхідність спільного існування у суспільстві призвела до узгодженню норм поведінки, обрядів, традицій, появі мови, одиниць вимірювання, і всього іншого.

Жодна суспільство неспроможна існувати без технічного законодавства і тих нормативних документів, які регламентують правила, процеси, методи виготовлення й контролю продукції, і навіть гарантують безпеку життя, здоров'я та перемоги покупців, безліч довкілля.Стандартизация таки є діяльністю, що виконує цих функцій.

Розрізняють стандартизацію фактичну і стандартизацію офіційну.

Фактична стандартизація виникла далекої давнини.Письменность, система обчислення, грошові одиниці, одиниці міри та ваги, літочислення, землеволодіння, архітектурні стилі, різні гіпотези і теорії, громадські й кримінальні кодекси, кодекси законів про працю, міжнародні звичаї і конвенції, взагалі усе закони та моральні норми, правила співжиття й багато іншого - усе це прояви фактичної стандартизації. Вона розвивалася поступово, її успіхи сприяли культурному, науково-технічному й економічному прогресу всіх рівнях цивілізації.

Характерною ознакою стандартизації і те, що галузь дії, галузі застосування і її розвитку практично необмежені. Ні сфери діяльності, де б не був потрібен стандартизація. Вона торкається інтересів людей всіх професій та працездатного віку. [2,с.16]

Можна навести чимало прикладів прояви фактичної стандартизації, відомих з розвитку людства

Ще в стародавньому Єгипті - для будівництва, використовувалися цеглини постійного, "стандартного" розміру. У цьому спеціальні чиновники займалися контролем розмірів цегли. Прекрасні пам'ятники грецької архітектури - відомі храми, їх колони, портики зібрані з щодо невеликої кількості "стандартних деталей". Давні римляни застосовували принципи стандартизації для будівництва водопроводів — труби цих водопроводів були постійного розміру. [3,с.5]

У середньовіччя з недостатнім розвитком ремесел методи стандартизації почали застосовувати частіше. То існували встановлено розміри ширини тканини, єдине кількість ниток у її основі, навіть єдині вимоги до сировини, які використовуються у ткацькому виробництві. У 1785 року французький інженерЛеблан виготовив партію збройових замків — 50 штук, кожному з яких було властиво важливе якість — взаємозамінність, і можна було залучити до будь-якому зброї без попередньої підгонки.

У другій половині в XIX ст. роботи з стандартизації проводилися на всіх промислових підприємствах. Завдякивнутризаводской стандартизації виготовлених виробів стало можливим раціоналізація процесів виробництва. Головна мета, при цьому переслідували підприємці, — отримання вищих прибутків.

>Стандартизация розвивалася, передусім, окремими фірмах. Проте, у період розвитку громадського поділу праці, дедалі більше значення почала набувати стандартизація національна і навіть міжнародна. У 1891 року у Англії, та був та інших країнах було запроваджено стандартна різьбленняВитворта (здюймовими розмірами), яку згодом у багатьох країнах замінили метричної різьбленням. У 1846 року у Німеччини було уніфіковано ширина залізничної колії і зчеплення для вагонів. У 1869 року там вперше опублікували довідник, який містив розміри стандартних профілівкатаного заліза. У 1870 року у більшості країн Європи було встановлено стандартні розміри цегли. Результати національної і міжнародної стандартизації мали велике практичного значення у розвиток продуктивних сил. Проте були тільки перші кроки. У одній лише Німеччини через наявність її території великої кількості дрібних держав налічувалося, як зазначав Енгельс, стільки типів заходів та значимості, скільки днів на рік.

Потреба людини у вимірах виникла старі часи. З глибини століть дійшли до нас одиниця ваги цінних каменів — карат (у перекладі давньосхідного означає "насіння бобу", "горошина"), одиниця аптекарського ваги — гран (у перекладі з латинської означає "зерно").

За інших джерелах зародження стандартизації пов'язують із початком будівництва Великого китайського муру –221–206гг. е. Пам'ятки грецької архітектури – знамениті храми, їх колони, портики – зібрані з порівняно небагатьох «стандартних» деталей. Давні римляни також застосовували принципи стандартизації для будівництва водопроводів – труби цих водопроводів також були постійного, «стандартного» розміру.

У період Відродження у зв'язку з розвитком економічних перетинів поміж державами починають широко використовувати методи стандартизації. Так було в зв'язки Польщі з необхідністю будівництва великої кількості судів у Венеції початку здійснюватися складання галер з заздалегідь виготовлених деталей та вузлів (використали метод уніфікації).

Одиниці виміру встановлювалися випадково: наприклад, "лікоть" відповідав довжині скіпетра Генріха 1. Поширена у багатьох країнах одиниця довжини "фут" відповідала довжині ступні Карла Великого. Пошуки більш обгрунтованих одиниць виміру розпочато давно. Так, вже у 1790 року мови у Франції створили одиницю довжини "метр", рівну десятимільйонної частини чверті довжини земного меридіану. Але минув 85 років, як перші 17 держав, які брали участь в Міжнародної метричної конвенції в 1875 року у Парижі, погодилися взяти ... Читать дальше »

Введение

Начало XIX века - время культурного и духовного подъёма России. Отечественная война 1812 года ускорила рост национального самосознания русского народа, его консолидацию. Рост национального самосознания народа в этот период оказал огромное воздействие на развитие литературы, изобразительного искусства, театра и музыки.

Михаил Иванович Глинка - российский композитор, родоначальник русской классической музыки. Оперы «Жизнь за царя» («Иван Сусанин», 1836) и «Руслан и Людмила» (1842) положили начало двум направлениям русской оперы народной музыкальной драме и опере-сказке, опере-былине. Симфонические сочинения, в т. ч. «Камаринская» (1848), «Испанские увертюры» («Арагонская хота», 1845, и «Ночь в Мадриде», 1851), заложили основы русского симфонизма. Классик русского романса. «Патриотическая песня» Глинки стала музыкальной основой государственного гимна Российской Федерации.

Детство Глинки

Михаил Иванович Глинка родился 20 мая 1804 года, утром на заре, в селе Новоспасском, принадлежавшем его отцу, капитану в отставке, Ивану Николаевичу Глинке. Это имение находилось в 20-ти верстах от города Ельни Смоленской губернии.

По рассказу матери, после первого крика новорожденного под самым окном ее спальни, в густом дереве, раздался звонкий голос соловья. Впоследствии, когда его отец был не доволен тем, что Михаил оставил службу и занимался музыкой, часто говаривал: «Не даром соловей запел у окна при его рождении, вот и вышел скоморох». Вскоре после рождения его мать, Евгения Андреевна, урожденная Глинка, передала воспитание сына Фекле Александровне, матери отца. С ней он провел около трех-четырех лет, видясь с родителями весьма редко. Начальное образование получил дома. Слушая пение крепостных крестьян и звоны колоколов местной церкви, рано проявил тягу к музыке. Увлекался игрой оркестра крепостных музыкантов в имении дяди, Афанасия Андреевича Глинки. Музыкальные занятия игра на скрипке и фортепиано начались довольно поздно (1815-16) и носили любительский характер.

Музыкальные способности в это время выражались «страстью» к колокольному звону. Юный Глинка жадно вслушивался в эти резкие звуки и умел на 2-х медных тазах ловко подражать звонарям. Глинка родился, провел первые годы и получил первое свое образование не в столице, а в деревне, таким образом натура его приняла в себя все те элементы музыкальной народности, которые, не существуя в наших городах, сохранялись лишь в сердце России…

Однажды, после нашествия на Смоленск Наполеона, играли квартет Крузеля с кларнетом, и мальчик Миша целый день оставался в лихорадочном состоянии. На вопрос учителя рисования о причине его невнимательности Глинка ответил: «Что я могу поделать! Музыка - душа моя!». В это время в доме появилась гувернантка, Варвара Федоровна Кляммер. С ней Глинка занимался географией, русским, французским и немецким языками, а также игрой на фортепиано.

Начало самостоятельной жизни

В начале 1817 года родители решили отправить его в Благородный пансион. Этот пансион, открытый 1-го сентября 1817 года при Главном педагогическом институте, был привилегированным учебным заведением для детей дворян. Окончив его, молодой человек мог продолжать свои занятия по той или иной специальности или идти на государственную службу. В год открытия Благородного пансиона туда поступил Лев Пушкин - младший брат поэта. он был на год моложе Глинки, и они, познакомившись, подружились. Тогда же Глинка познакомился и с самим поэтом, который «хаживал к нам в пансион к брату своему». Гувернер Глинки преподавал в пансионе русскую словесность. Параллельно с учебой Глинка брал уроки игры на фортепиано у Омана, Цейнера и Ш. Майра довольно известного музыканта.

В начале лета 1822 года Глинка был выпущен из Благородного пансиона, оказавшись вторым учеником В день выпуска с успехом сыграл публично фортепианный концерт Гуммеля. Затем Глинка поступил на службу в ведомство путей сообщения. Но так как она отрывала его от занятий музыкой, он вскоре вышел в отставку. Его учась в пансионе он уже был превосходным музыкантом, он восхитительно играл на фортепиано, а его импровизации были прелестны. В начале марта 1823 года Глинка отправился на Кавказ, чтобы попользоваться там минеральными водами, но это лечение не поправило его здоровья. В начале сентября он возвратился в село Новоспасское и с новым рвением принялся за музыку. Он занимался музыкой очень много и пробыл в деревне от сентября 1823 до апреля 1824; в апреле он уехал в Петербург. В течение лета 1824 он переехал в дом Фалиева, в Коломне; около того же времени он познакомился с Итальянским певцом Белолли и начал у него учиться итальянскому пению.

Первая неудачная попытка в сочинении с текстом относится к 1825. Позже он написал элегию «Не искушай меня без нужды» и романс «Бедный певец» на слова Жуковского. Музыка все больше захватывала думы и время Глинки. Круг друзей и поклонников его таланта расширялся. Его знали как прекрасного исполнителя и сочинителя, как в Петербурге, так и Москве. Поощряемый друзьями, Глинка сочинял все больше и больше. И сего ранних произведений многие стали классикой. Среди них романсы: «Не искушай меня без нужды», «Бедный певец», «Память сердца», «Скажи, зачем», «Не пой, красавица, при мне», «Ах, ты, душечка, красна девица», «Что красотка молодая». В начале лета 1829 года вышел в свет «Лирический альбом», изданный Глинкою и Н.Павлищевым. В этом альбоме впервые были напечатаны романсы и сочиненные им танцы котильон и мазурка.

Первое заграничное путешествие (1830-1834)

Весной 1830 Глинка отправился в длительное заграничное путешествие, целью которого было как лечение (на водах Германии и в теплом климате Италии), так и знакомство с западноевропейским искусством. Проведя несколько месяцев в Ахене и Франкфурте, он прибыл в Милан, где занимался композицией и вокалом, посещал театры, совершал поездки в другие итальянские города. Также предполагалось, что теплый климат Италии улучшит его расстроенное здоровье. Прожив в Италии около 4-х лет, Глинка поехал в Германию. Там он познакомился с талантливым немецким теоретиком Зигфридом Деном и в течение месяцев брал у него уроки. По словам самого Глинки, Ден привел в систему его музыкально-теоретические знания и навыки. За границей Глинка написал несколько ярких романсов: «Венецианская ночь», «Победитель», «Патетическое трио» для фортепиано кларнета , фагота . Тогда же у него зародилась мысль о создании национальной русской оперы.

В 1835 Глинка женился на М. П. Ивановой. Этот брак оказался крайне неудачным и омрачил жизнь композитора на многие годы.

Вернувшись в Россию , Глинка с увлечением стал сочинять оперу о патриотическом подвиге Ивана Сусанина . Этот сюжет ему подсказал написать либретто . Глинке пришлось обратиться к услугам барона Розена. Это либретто прославляло самодержавие ,поэтому ,вопреки желанию композитора оперу назвали «Жизнь за царя».

Премьера сочинения, названного по настоянию дирекции театров «Жизнь за царя», 27 января I836 стала днем рождения русской героико-патриотической оперы. Спектакль прошел с большим успехом, на нем присутствовала царская семья, а в зале среди многих друзей Глинки был и Пушкин. Вскоре после премьеры Глинка был назначен руководителем Придворной певческой капеллы. После премьеры композитор увлекся идеей создания оперы на сюжет поэмы Пушкина «Руслан и Людмила».

Еще в 1837 Глинка вел беседы с Пушкиным о создании оперы на сюжет «Руслана и Людмилы». В 1838 году началась работа над сочинением,

Композитор мечтал о том ,чтобы сам Пушкин написал для нее либретто ,но преждевременная смерть поэта помешала этому . Либретто создавалось по плану составленному Глинкой . От народно-героической оперы «Иван Сусанин».вторая опера Глинки отличается не только сказочным сюжетом ,но и особенностями развития. Работа над оперой растянулась более чем на пять лет. В ноябре 1839 года, измученный домашними неурядицами и утомительной службой в придворной капелле, Глинка подал директору прошение об отставке; в декабре того же года Глинка был уволен. Тогда же была сочинена музыка к трагедии «Князь Холмский», «Ночной смотр» на слова Жуковского, «Я помню чудное мгновенье» и «Ночной зефир» на слова Пушкина, «Сомнения», «Жаворонок». Сочиненный «Вальс-фантазия» для фортепиано был оркестровым, а в 1856 переделан в обширную оркестровую пьесу.

27 ноября 1842 - ровно через шесть лет со дня первой постановки «Ивана Сусанина» - состоялась премьера второй оперы «Руслан и Людмила» в Петербурге. Несмотря на то, что царская семья покинула ложу до окончания спектакля, передовые деятели культуры встретили сочинение с восторгом (хотя единства мнений на этот раз не было из-за глубоко новаторского характера драматургии). Вскоре оперу совсем сняли со сцены; редко ставился и «Иван Сусанин».

В 1838 Глинка познакоми ... Читать дальше »

12 січня 1628-го у Пакетт Ле Клерк почалися пологи. Подружжя Перро вже виховувало четверо синів і цього разу чекало на дівчинку. Однак народилися близнюки. Батько вирішив назвати їх на честь французьких королів — Шарлем та Франсуа. Та через півроку Франсуа помер.
Смерть одного з близнюків, навіть у ранньому дитинстві, стає глибокою травмою для іншого. Шарль ріс замкнутим, усього боявся, цурався людей. Та батько все-таки вирішив дати йому освіту, і 8-річний Шарль вступив до колежу Бове.
Навчання виявилося справжнім кошмаром. Учителі вважали хлопця ідіотом, а однолітки сторонилися. Зачіпати боялися, бо з ним навчалися старші брати. Зате діставалося його другові. Той був товстуном, з нього знущалися та глузували. Якось троє підлітків штовхнули хлопця в калюжу й почали бити. Шарль не витримав і кинувся на них. Він кусався, дряпався та видирав волосся. Хлопці розгубилися. Вони належали до найшляхетніших родин Франції і не звикли, аби їм давали таку відсіч.
Наступного ранку вперше за п’ять років Шарль у класі підняв руку. На подив учителя й однокласників він блискучою латиною відповів урок. І отримав найвищий бал. Перро осмілів настільки, що згодом навіть почав сперечатися з педагогом. А коли йому заборонили брати участь у диспутах, він разом із товаришем покинув колеж та продовжив навчатися самостійно.
Шарль успішно закінчив університет, став адвокатом. Та практикував недовго.
— Я б залюбки спалив усі судові справи, — говорив він. — Немає нічого кращого у світі, як зменшити кількість судових процесів.
Перро почав писати поеми. Деякі присвятив королеві. 25-річного юриста помітили при дворі, й міністр фінансів Нікола Фуке запросив Перро на роботу. Шарль збирав податки та писав вірші. 1653-го вони з’явилися друком. Він познайомився з політиками та письменниками, відвідував бали та світські салони. Писав легкі комедії, вірші і трагедії. Через декілька років він був уже відомим письменником.
Та згодом його покровитель потрапив у немилість. Фуке звинуватили у змові й засудили до довічного ув’язнення. Шарлеві вдалося втриматися при дворі. Він сподобався новому міністру Жану-Батісту Кольберу, і той зробив його своїм першим секретарем.
Кольбер чудово знав забаганки та слабинки свого монарха. Він створив спеціальне ”бюро”, яке мало прославляти Людовика XIV, а Шарля призначив його головою. Перро став завідувати королівським будівництвом та майстернями гобеленів. Інколи він сам розробляв проекти і вигадував девізи й гасла для тріумфальних арок. Король був задоволений, і навіть інколи радився із Шарлем. Перро розбагатів, став членом Французької академії наук. У нього з’явилися особисті апартаменти в Луврі та Версалі, вісім будинків у Парижі, а також замок Розьє.
1672-го 44-річний Шарль одружився з 19-річною донькою королівського скарбника Марі Ґішон. Доти він уникав жінок через вроджену сором’язливість. Та за дівчиною давали гарне придане, і він спокусився об’єднати капітали. У свою дружину Шарль закохався вже після весілля.
— Ти — моя чарівна принцеса, — любив він їй говорити.
Марі народила йому трьох синів. Але у жовтні 1678-го вона захворіла на віспу й померла. Перро тяжко переживав утрату. Він залишив двір та вирішив присвятити себе дітям. Шарль сам зайнявся їхнім вихованням та освітою. У свої 67 вирішив написати для них декілька казок із моральними повчаннями. Зазвичай вигадував не сам: деякі пам’ятав із дитинства, інші зібрав його 15-річний син П’єр.
Першими він опублікував казки ”Грізельда”, ”Кумедні бажання” та ”Осляча шкіра”. А 1697-го видав збірку ”Казки матінки Гуски, або Оповідання та казки минулих часів із моральними повчаннями”. До неї ввійшли ”Спляча красуня”, ”Червона Шапочка”, ”Синя Борода”, ”Кіт у чоботях”, ”Попелюшка”, ”Ріке з чубчиком” та ”Хлопчик-мізинчик”. Щодня у паризькій крамниці Клода Барбена продавали до 50 книжок! Протягом року видавець тричі повторював тираж.
Перші видання були підписані іменем П’єра. Шарля всі знали як серйозного літератора, і він боявся, що тепер його засміють. До того ж він хотів прославити улюбленого сина й допомогти йому зробити кар’єру при дворі. 19-річний П’єр отримав дворянський титул і ввійшов у коло близьких друзів принцеси. Однак через півроку у вуличній бійці він заколов ровесника, сина теслі. П’єра заарештували, а матір убитого розпочала проти нього судовий процес.
Перро насилу вдалося витягнути сина із в’язниці. Він заплатив жінці 2079 ліврів, і П’єра відпустили. Батько купив йому чин лейтенанта у королівському полку, і той відбув на фронт. 2 травня 1700-го він загинув у бою.
Шарль тяжко переживав трагедію. Він помер 16 травня 1703-го.
________________________________________

Червону Шапочку звинувачують у винищенні вовків
Всесвітня енциклопедія казок називає Перро найдобрішим казкарем в історії. Мабуть, він був першим, хто створив справжні дитячі казки — добрі та зі щасливим закінченням. Адже народні оповідання, які він використовував, були доволі жорстокими. У ”Попелюшці”, наприклад, мачуха відрубує дівчині ноги, аби та не бігла на бал. А Спляча красуня прокидається не від поцілунку, а від народження двох дітей, яких ”подарував” їй прекрасний принц і поїхав собі.
”Червона Шапочка” теж закінчується трагічно, а хепі-енд їй ”дописали” брати Грімм. Автори сайту ”Європейського товариства охорони вовків від Червоної Шапочки” стверджують, що через цю казку в Європі винищили цих хижаків.

Важливі дати

1628, 12 січня — Шарль Перро народився в Парижі в родині адвоката П’єра Перро
1637–1644 — навчається в колежі Бове
1651 — вступає до Орлеанського університету
1671 — стає членом Французької академії та очолює роботу над ”Загальним словником французької мови”
1672, 1 травня — одружується з Марі Ґішон (1653–1678)
1675, 1976, 1678 — народжуються сини Шарль-Самуель, Шарль та П’єр
1691 — пише першу казку ”Грізельда”
1703, 16 травня — помирає в Парижі, похований у підземному некрополі церкви Сен-Бенуа

Вплив генетично модифікованих продуктів на стан здоров’я людини
Генна інженерія молода технологія, створена для поліпшення характеристик живих організмів шляхом пересадки в них чужого генетичного матеріалу, наприклад ДНК риби в помідор (щоб не підмерзав) чи бактерії в картоплю (щоб жук не їв рослину). Генна інженерія кардинально відрізняється від селекції тим, що її методи дозволяють долати бар'єри між видами, чого не відбувається в природі. Функцію перенесення генів від одного виду до іншого у природі виконують віруси. Ці мікроскопічні внутрішньоклітинні паразити, заражаючи господаря, непомірно розмножуються і при виході з нього захоплюють його ДНК. Заражаючи наступного хазяїна, а це може бути цілком інший вид, скажімо, тварин, вони передають йому чужу ДНК [2, 12].
Перші генно-модифіковані рослини з'явилися у 1983 році. А масштабне промислове виробництво почалося в 1996 році, коли в усьому світі трансгенними культурами було засіяно 1,7 млн га площ. За період з 1996 по 2005 рік ця цифра зросла майже у 53 рази, досягнувши 90 млн га. У 2005 році біотехнологічні культури вирощували в 11 індустріально розвинених країнах. У сільському господарстві найінтенсивніше використовуються рослини з генетичною модифікацією, що обумовлено стійкістю до гербіцидів це 71 % від загальної кількості, з них 18 % рослин стійкі до шкідників, 11 % з обома властивостями. На сьогодні вже понад 60 видів рослин (кукурудза, картопля, соя, помідори, пшениця, морква, баклажани, салат, горох, перець та інші) змінені таким способом [1, 6].
Дискусії щодо вживання генетично модифікованих продуктів ведуться досить часто. Аргументи прихильників генно-модифікованих організмів засновані на високій урожайності та дешевизні генетично-модифікованих продуктів, можливості нагодувати увесь світ і подолати голод у багатьох країнах. Деякі вчені наголошують на тому, що за допомогою генної інженерії можна значно підвищити смакові та поживні якості продукту. Аргументами проти є збільшення використання в сільському господарстві токсичних пестицидів, генетичне забруднення земель, загроза родючості грунту, виникнення нових штамів вірусів рослин [4].
Найпоширеніші види генно-модифікованої продукції
Генетично модифікована соя . Ця культура відома 4000 років (вирощувалася в Китаї). Соєвий білок унікальний за своїми властивостями він містить незамінні амінокислоти. Порівняно з м'ясом, рибою та птицею соя як постачальник білка має кілька істотних переваг, зокрема, її амінокислоти легше виділяються і засвоюються. Генетична модифікація сої спрямована на збільшення її врожайності. Як засвідчили результати моніторингу обороту харчової продукції, що має генетично модифіковані аналоги, відсоток генно-модифікованої сої коливається від 20 до 40 %. Сьогодні також тривають подальші генетичні розробки з метою поліпшення її смакових властивостей та харчової цінності.
Генетично модифікована кукурудза. Кукурудза широко використовується як у раціоні харчування людини, так і як корм для тварин. У ній високий уміст тіаміну (вітаміну В 1 ), необхідного для діяльності головного мозку та інших функцій організму. На сьогодні пройшли систему реєстрації кілька генетично модифікованих сортів кукурудзи з підвищеною врожайністю та стійкістю до деяких видів шкідників. Подальші розробки в галузі отримання нових генно-модифікованих сортів кукурудзи спрямовані на зміну структури крохмалю для підвищення технічних характеристик культури. А також на модифікацію кукурудзяної олії, на підвищення вмісту лізину та триптофану.
Генетично модифікована картопля. Картопля одна із найпопулярніших у нашій країні культур. На жаль, велика кількість її врожаїв втрачається через колорадського жука. Це змушує землеробів використовувати різноманітні хімічні засоби. Генна інженерія поставила за мету створити високоврожайні та стійкі до колорадського жука сорти картоплі. На сьогодні існує кілька таких сортів. Також розробки науковців спрямовані на виведення сортів із підвищеним вмістом білка та поліпшенням його структури.
Найбільша частина модифікованих продуктів припадає на сою, жито, кукурудзу, рис та цукровий буряк. До 70 % сої генетично модифіковано. Вона не відрізняється від звичайної ні за смаком, ні за зовнішніми ознаками. Її додають до різноманітних продуктів: ковбасних виробів, фаршу, консервів, кисломолочних продуктів, дитячого харчування, хлібобулочних виробів, кетчупів, жирів та інших продуктів харчування. Без спеціального обладнання для перевірки ДНК про наявність зміненої генетичної інформації у сировині можна лише здогадуватися [2].
Більшість науковців вважають, що випуск генетично модифікованих продуктів у навколишньому середовищі можуть спричинити незворотну шкоду біологічному різноманіттю екосистем, а також здоров'ю людей та тварин. Проблема поглиблюється й тим, що люди мають мало вірогідної інформації про генетично модифіковані продукти [8].
Тому у світі розпочалась справжня війна між прихильниками і противниками генно-модифікованих організмів. Питання безпечності чи небезпеки генетично модифікованих організмів для людини залишається відкритим доказів ні «за», ні «проти» немає, тому залишається поживний грунт для спекуляцій.
Один з основних аргументів противників генетично модифікованих організмів це вплив на здоров'я людини. Вважають, що трансгени збільшують ризик виникнення небезпечних алергій, харчових отруєнь і мутацій. Також результатом уживання генно-модифікованих продуктів може стати несприйнятливість до антибіотиків. Генетично модифіковані організми можуть призвести до безплідності, онкологічних захворювань, високого рівня смертності й захворювання новонароджених дітей. Генно-модифіковані продукти можуть спричинити пригнічення імунітету, тому медики наполягають на забороні використання таких компонентів у виробництві дитячого харчування. Вчені попереджають, що генетично модифіковані клітини можуть мутувати в організмі людини і цей процес може стати неконтрольованим. У результаті генетичних маніпуляцій людина не просто хворітиме, а мутації організму можуть знищити людину як вид [7, 8].
Сенсаційні висновки, що генетично змінені рослини викликають мутацію живих організмів, які харчуються ними, зробив відомий німецький зоолог Ханс Хайнрих Каац. Проведені ним дослідження та звіти, оприлюднені сьогодні в Лондоні, свідчать про наявність величезної потенційної загрози генної інженерії для всього живого на планеті. Вчений встановив, що змінений ген оліїстого турнепсу проникає в бактерії, які живуть у шлунку бджоли, і призводить до їхньої мутації. Так знайдено перший науковий доказ впливу генетично змінених рослин на живі організми. Експерт не виключає, що бактерії в організмі людини також можуть змінюватися під впливом продуктів, що містять модифіковані гени [11].
І ще одна, але далеко не остання небезпека наявність у складі продуктів харчування та кормів для тварин генно-модифікованих рослин, призначених для продукування матеріалів для фармакології, хімічної промисловості тощо.
Під тиском громадськості та засобів масової інформації Директивою ЄС 90/220/ЕЕС у 1990 році в Європі було запроваджено мораторій на використання генно-модифікованих організмів. Євросоюз вищезгаданою директивою ввів обмеження на використання в генетичних конструкціях генів стійкості до антибіотиків, що використовуються в медицині чи ветеринарії, з повною їх забороною у близькому майбутньому. Твердження, що шлунково-кишковий тракт це надпотужний реактор, у якому перетравлюється все до мономерів, теж сумнівне. Про надходження в кров дитини з молока матері макромолекул (на прикладі імунних білків) відомо давно, а можливість передачі збудника сказу великої рогатої худоби через корми доведена однозначно [2, 11].
У найвищих школах однієї з найсильніших в економічному та науковому відношенні Великої Британії існують крайні погляди на використання трансгенів у виробництві харчових продуктів.
Принц Чарльз активно виступає за заборону трансгенних продуктів і домігся цього в межах королівської кухні, тоді як колишній прем'єр-міністр Тоні Блер заявив, що він уживає трансгенні продукти щодня [2, 12].
По країнах членах Євросоюзу прокотилися хвилі демонстрацій під гаслами, що проголошували протест проти використання трансгенних продуктів. Після тривалого протистояння та суперечок Євросоюз Директивою 2001/18/ЕС, яка набула чинності 17.09.2002, дозволив використання генно-модифікованих організмів в агрокультурі, фармакології та інших галузях. Найінтенсивніше використовують нові біотехнології у США, Європі, Китаї, африканських країнах [2, 11].
На сучасному етапі основні напрямки в біотехнологіях такі [2]:
1. Сільське господарство удосконалення агротехніки сільськогосподарських культур за рахунок упровадження генно-модифікованих організмів, стійких до шкідників (Bt-картопля стійка до колорадського жука та інших шкідників, Bt-кукурудза, бавовна тощо). Розроб ... Читать дальше »

Кожен народ має народні символи. Народні символи – це те, що найбільше любить і шанує даний народ. В одних народів їх більше, в інших менше. Називаючи народний символ, можна дізнатися, про яку раїну іде мова. Так, коли ми говоримо – клен, то знаємо, що це символ Канади. Символіка Росії є береза, ромашка, ведмідь, горобина.

Про народні символи складено багато пісень і легенд, вони використовуються в обрядах, звичаях. Їх вишивають на сорочках, рушниках. Народні символи – це наші святині.

Народні символи України є рослинні і тваринні.

До рослинних символів відносяться калина, верба, дуб, тополя, барвінок, чорнобривці. Вони здавна уособлюють красу нашої України, духовну міць народу, засвідчують любов до рідної землі.

Здавна у нашому народі найбільш шанованим деревом є верба. „Без верби і калини – нема України”, – говориться в народній приказці. Важко уявити нашу землю без верби. У нас її росте близько 30 видів. Говорять: „Де вода, там і верба”. Вона своїми коренями скріплює береги, очищає воду. Коли копали криницю, то кидали шматок вербової колоди для очищення води. У відро з водою клали вербову дощечку, а на неї ставили кухлик для пиття води. Це була своєрідна народна гігієна.

Під вербами молодь призначала побачення, освідчувалася в коханні.

Про тиху, скромну вербу народ склав багато пісень. У багатьох творах згадує вербу І Т. Шевченко. Перебуваючи на засланні у пустелі біля Каспійського моря, Шевченко посадив вербову гілку. Він поливав, доглядав її і виросла бона йому на Втіху. Росте верба Шевченкова і досі. У нашій вербі живе і добра душа Левиної Мавки. Похилені вербові гілки викликають зажуру і смуток.

Тиждень перед Великоднем називається вербним. Тоді освячують вербу. У багатьох селах України садили гілочку свяченої верби. Вважалося, що така верба е особливо цілющою. Посадіть і ви ніжну вербову гілочку. У сирій землі вона Швидко пустить корінчики і виросте гарне дерево. Не можна допустити, Щоб зникли вербові насадження на нашій Україні. Незабутні слова В. Симоненка з вірша "Виростеш ти сину, вирушиш в дорогу..."

А якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі;

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Поет не випадково сказав: "Прийдуть з України верби і тополі". Тополя також є нашим народним символом. Зі стрункою тополею порівнювали гнучкий дівочий стан та нещасливу дівочу долю. Про тополю написано багато пісень, складено легенди. Т. Г. Шевченко написав поему "Тополя".

По діброві вітер віє,

Гуляє по полю.

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Існує така легенда. В одному селі жила красива дівчина Поля і мужній Хлопець на ім'я Стриба. Вони кохали одне одного. Одного разу старші люди попросили Стриба побігти у сусіднє село і довідатись, чи все там спокійно. Побіг Стриба, але, не добігаючи до села, побачив багато ворогів. Швидше вітру прибіг юнак додому, розповів людям про те, що бачив. Вирішили забрати худобу, пожитки і перечекати у горах, поки вороги залишать їхню землю. Бог блискавки і грому Перун побачив людей і вирішив дізнатися, чому вони тут. Спустившись на землю, Перун розпитав у людей, що сталось. Люди розповіли. І тут вій побачив Полю. Вона йому дуже сподобалась, і він сказав: "Ця дівчина Така гарна, що я візьму її собі за дружину".

Люди зраділи, бо мати такого Високого покровителя не всім дано. А Стриба, почувши, впав непритомний. Побачив це Перуні і промовив: "Бачу я, що на чужому нещасті свого щастя не побудуєш. Тож нехай вона буде нічия". Вдарив палицею об землю і там, де стояла доля, виросло струнке зелене деревце. Люди, котрі стояли ближче, бачили, що відбулося, а ті, які стояли далі, питають: "Де Поля?" Їм відповідають: „То Поля”. А Стриба Перун забрав з собою на небо і зробив Богом земних вітрів.

Завжди любили люди цілющу красуню калину, яка є символом дівочої краси, ніжності. Вона росла біля кожної хати. Красива вона і в пору цвітіння, і коли багряніє восени листя, і взимку, коли на тлі білого снігу червоніють її ягоди. Дівчата вишивали на сорочках калину, її вплітали у віночок.

З гілочки калини батько синові робив сопілочку, а слабеньким дівчаткам-немовляткам робили колисочку із калини. Калину оспівують у піснях, про неї складено легенди. В одній із них розповідається про те, як вродлива дівчина Калина завела у болото ворогів-бусурманів. Багато з них загинули, але загинула і молода красуня. На місці її загибелі виріс кущ, який на честь дівчини і назвали калиною.

Калиною прикрашали весільний коровай. Перед молодими на столі ставили букет із гілочок дуба та калини. І на весільному рушнику вишивали калину з дубом як символи дівочої краси і ніжності та чоловічої сили і міцності.

Оспівана калина у поезіях Т. Г. Шевченка, І. Франка, Л. Українки. До речі, Л. Українка написала вірш "Калина" після похорону свого коханого С. Мержинського. У цьому вірші вона вилила свій біль. Кущ калини садили на могилі козака або чумака, який загинув.

Символом сили, могутності, довголіття є дуб. Дуб живе довго. Відомий в Україні 1300-річний Дуб, який росте в урочищі Юзефін Рівненської області. У с. Верхня Хортиця росте 800-річний дуб, під яким, за переказами, відпочивали Т. Шевченко, І. Рєпін, М. Лисенко. Обхват його стовбура -8м.
Підчас грози електричні розряди найбільше "притягує" дуб. Зі 100 ударів блискавки у дерева - 54 припадає на дуб.

Матері своїм синам на сорочці вишивали листя дуба, щоб син був сильним, міцним. Спали на дубових меблях, які, за повір'ям, додавали під час сну сили. Дуб, як і інші наші народні символи, має лікувальні властивості. У дубовому лісі добре почувають себе люди, які страждають на серцеві захворювання.

Є у нас і рослини-символи. Одним з найулюбленіших є барвінок. Цю рослину назвали так на честь кохання юнака Бара і дівчини Вінки. Барвінком прикрашають весільний коровай, його садять біля хати. Барвінок вплітають дівчата у віночок. Він зеленіє навіть під снігом. Барвінок є символом кохання.

Тваринних символів у нас також є багато. У княжі часи улюбленою твариною був тур. У козацькі часи - кінь. У багатьох думах, піснях оспівували козака і тут же згадували його коня.

Але найулюбленішими тваринними символами є птахи. Люди вважали, що навесні душі померлих в образі птахів повертаються на землю. А поскільки це душі померлих - то де їм місце? В раю. І повертаються вони восени в рай. Очевидно з цих двох слів утворилося "Вирій". А ключі від Вирію Бог доручив зозулі, - говориться в легенді. Відкриває зозуля ключами вирій, випускає птахів по черзі на землю. А іще Бог доручив зозулі кувати довгі роки життя людям. І у вирій вона повинна відлетіти раніше, щоб відкрити його для інших птахів. Тому не встигає вона висидіти пташенят і підкидає яйця в чужі гніздечка. Та як би там не було, про зозулю в Україні ніхто ніколи не говорив погано. У народних піснях її порівнювали з матір'ю, яка побивається за своїми дітьми, називали лагідно "зозуленькою-матінкою".

Улюбленим птахом є лелека. Його назвали на честь божества добра і кохання - Леля. Ну, а як відомо - від кохання народжуються діти. От і приносить їх у наші домівки лелека. Говорили колись, що Лель живе у душі доброї людини, а лелека мостить гніздо на подвір'ї добрих людей.

Символом туги за рідним краєм є журавель. Це щемливе відчуття, яке чути у курликанні журавлів, відчуває людина, коли вона далеко від Батьківщини.

"Журавлі кру, кру,

В чужині умру,

Доки море перелечу,

Крилонька зітру," – скільки туги викликають ці прості слова у серці кожного.

Символом матері є ластівка. Народознавець Г. Маковей пише, що на Петра і Павла вшановували найстарішого члена роду. Родина дарувала йому дубовий вінок як символ довголіття. А на другу Пречисту вітали матір. До християнства 22 вересня святкували свято Рожаниці - покровительки матері - породілі. В цей день діти ліпили з глини ластівку і дарували матері. Мати зберігала її протягом року до наступного свята. Якщо мама помирала, то діти клали ластівочку їй у домовину, а на воротях ставили перевернуті граблі зверху прикріпляли ластівку. Так вони стояли 40 днів і всі, хто йшов мимо двору знали, що померла та, на якій трималася вся родина. З ластівкою
пов'язано багато прикмет, повір’їв.

Український народ дуже співучий. Давня легенда розповідає про пташку, пісні якої стали перекладом на пташину мову пісень нашої Батьківщини. Ця пташка - соловей.

Розповідали старі люди, що колись давно ця гарна пташка не жила на наших землях. Гніздилася в далеких краях і не знала дороги на Україну. Але що були солов'ї дуже співучі, то літали по всьому світу і збирали пісні всіх народів для індійського царя.

Залетів один соловейко на Україну і сів спочити у ... Читать дальше »

Голод 1946-1947 років в Україні

Третій радянський голод в Україні тоталітарна "партія-держава" СРСР скоїла після страхітливої руйнівної війни, що двічі вогнем і кров'ю пройшла українською землею. Творення голоду відбувалося шляхом пограбування села через здійснення репресивної хлібозаготівельної та податкової політики, насильницькі зверхнадмірні зернопоставки у посушливі неврожайні повоєнні роки.
Верхня влада суспільства на чолі з диктатором Й. Сталіним, як і раніше, використовувала село як "донора" для відбудови промисловості, відновлення військово-промислового комплексу. Демонструючи міфічні"переваги" соціалізму і прагнучи раніше держав Західної Європи, теж охоплених засухою, відмінити карткову систему, створювали "резерви зерна", а також поставляли хліб майбутнім союзникам - країнам новостворюваного "соціалістичного табору". Для здійснення своїх імперсь-ких цілей в умовах економіки неринкового типу через ме-ханізм адміністративно-командної системи, посилення репресій московська верхівка викачувала хліб із села.
Непосильний план хлібозаготівель на 1946 рік - 340 млн. пудів хліба - виконати Україні було неможливо. Але замість зниження цей план в липні 1946 р. 23 областям: Запорізькій, Сталінській, Дніпропетровській, Київській, Вінницькій та ін. було підвищено.Вилучення зерна та іншої сільськогосподарської продукції, мізерна видача чи
невидача зовсім зерна колгоспникам на зароблені тяжкою працею трудодні, вибивання непосильних податків, накладених на присадибні господарства селян, викликали майже по всій Україні голод, що швидко поширювався.Однак у серпні 1946 р. під тиском центру керівництво УРСР знову підвищило хлібозаготівельний
план Сталінській, Запорізькій, Дніпропетровській,
- 1 -
Одеській, Вінницькій, Миколаївській, Кам'янець-Подільській, Херсонській, Чернігівській та ін. областям. Таким чином для України план хлібозаготівель було збільшено до 362 млн. 750 тис. пудів. Незважаючи на жорстку дію вертикалі:
центр - республіка - область - район - сільрада - колгосп, діяльність партійно-командного апарату, десятків тисяч спеціальних уповноважених з хлібозаготівель, зерно до
державної "комори" надходило не тими темпами, на які розраховував центр. При тотальній викачці з українсь-кого села усього вирощеного план було виконано на 62,4%. Й. Сталін, його найближче оточення: В. Молотов, Г. Маленков, Л. Каганович вбачали у невиконанні плану не недорід і голод, а незадовільну роботу партійних орга-нізацій, радянських органів, голів колгоспів і самих кол-госпників, звинувачуючи їх в "антибільшовицькому став-ленні до політики хлібозаготівель", "саботажі", "розкраданні", "розбазарюванні" хліба тощо. Українські селяни, на думку "вождя народів" та можновладців, потребували перевиховання як такі, що перебували на окупованій території і "зазнали впливу чужої ідеології". Такого роду звинувачення викликали репресії до обласних та районних партійних і радянських керівників, голів колгоспів І безпосередньо трударів-колгоспників. Дирек-тиви-постанови центру дозволяли видавати колгоспни-кам на трудодні лише 15% від зданого зерна при умові виконання колгоспом плану хлібозаготівель. А голод ста-вав масовим. Однак замість допомоги з боку держави на-селення України, найбільше сільське, зазнало жорстокого репресивного удару. Під приводом "економії у витрачанні хліба" за союзними та на їх виконання республіканськими
партійно-державними постановами з 1 жовтня 1946 р. з централізованого постачання за хлібними картками було знято понад 3 млн. 500 тис. людей, з них близько 2 млн. 900 тис. сільських жителів, з лихом голоду селяни були залишені і сам на сам. У містах пайкового хліба було
позбавлено багато утриманців і дітей, найбільше - у Сталінській, Дніпропетровській, Харківській, Ворошилов-
градській, Одеській областях. Партійно-радянська еліта постачалася через систему закритих спецрозподільників.
Найлютішим голод був узимку та весною 1947 р., перет-ворившись на голодомор. Вибита з голодуючого українсь-кого села сільгосппродукція відправлялася в різні регіони імперії. Україна була головним постачальником зерна для м. Ленінграда, ряду областей РРФСР, овочів - для Москви. Саме в той час, коли люди в Україні голодували і вмирали голодною смертю, багато хліба вивозилося за кордон. За 1946-1947 р.р. в країни Західної Європи: Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Німеччину, Францію та ін. з СРСР було експортовано 2,5 млн. т зерна. Мі-ністр заготівель СРСР Двинський повідомляв телеграмою 5 вересня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У Л. Кагановичу: "Намітили додатково вивезти за межі України 267 тис. т зерна, які у порядку переміщення держрезерву 208 тис. т, що оформлюються Міністерством продрезервів. Таким чином, загальний вивіз зерна за межі України у ве-ресні доводиться до одного мільйона тонн". Головне лихо-ліття вразило майже всю Україну за винятком ряду за-хідних областей. Смертельних мук голоду зазнали хлібо-роби південних областей УРСР: Херсонської, Миколаїв-ської, Запорізької, Дніпропетровської. Своїми страшними лещатами стискав голод населення Подніпров'я - Полтав-ської, Київської, Чернігівської, Кіровоградської областей. Тяжко терпіли від голоду жителі сіл та міст Вінницької, Кам'янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей. В захід-ному регіоні, де селяни зібрали непоганий врожай, загони УПА, організовуючи опір вивезенню зерна, закликали населення допомагати голодуючим, які їхали туди по хліб. "Західняки" рятували від голоду не лише своїх земляків -
українців, а й росіян, білорусів, молдаван, які, оминаючи загороджувальні загони міліції, пробивалися з голодуючих областей РРФСР, Молдавії й Білорусії за порятунком, і знаходили його. Але страждали від голоду і жителі західних областей. Найбільше - Ізмаїльської та Черні-вецької, де в той час проходила насильницька колекти-
візація. Сім'ям, вступаючим до колгоспів, видавали по 200
кг зерна, і вони виживали, інші - голодували, частогинули.В цих двох областях того часу смертність перевищувала народжуваність. Найвищою у них була дитяча смерт-ність.Голодуючі змушені були вживати у їжу різні суро-гати, траву, листя дерев, м'ясо загиблих тварин, ховраш-ків тощо. Доходило й до канібалізму. Станом на 2 липня 1947 р. в Україні нараховувалось понад 1 млн. 154 тис. виснажених голодом людей - дистрофіків. У голодомор-ному вирі гинули в основному селяни-хлібороби, робітни-ки. Страждали і помирали у селах і містах України люди різних національностей - українці, росіяни, євреї, болгари, гагаузи, ін. Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в Україні понад 1 млн. людей. Тоталітарною владою голод замовчувався.
Література та джерела:

1. Маковійчук І.М., Пилявець Ю.Г. Голод на Україні у 1946-1947 роках //
Український історичний журнал. - 1990. - № 8.
2. Білас І.Г. Голокост на Україні в 1946-1947 р.р. Особливості діяльності
карального апарату // Науковий збірник Українського Вільного Університету.
Ювілейне видання з приводу 70-ліття УВУ. - Мюнхен. - 1992.
3. Веселова О.М., Панчєнко П.П. Ще одна трагічна сторінка історії України. Голод
в Україні 1946-1947 років // Український історичний журнал. - 1995. - № 6: 1996.
- №№ 1,2.
4. Голод в Україні 1946-1947: Документи і матеріали. - Київ-Нью-Йорк. - Вид-во
М.П.Коць. - 1996. - 376 с.

Твір роздум

Ми живемо на Україні. Багато міст і сіл є в нашій країні. В них є будинки і будиночки, в котрих живуть люди. Вони живуть родинами або самотньо, працюють і відпочивають, сваряться і кохають один одного. Все це — український народ. І якщо ми хочемо бути справжніми громадянами своєї Батьківщини, ми повинні розуміти і поважати один одного, допомагати у скруті, радіти у щасливі хвилини і намагатися жити однією родиною задля щастя і злагоди в усій нашій великій країні. Бо вона — наша щедра мати, а ми її діти.

Усі ми живемо в різних її куточках. Кожен знає красу і втіху рідного міста чи села. І ми щедро ділимося цими знаннями. Відомими є легенди Карпатських гір, Ластівчиного Гнізда, острова Хортиці та поля Полтавської битви.

Бо ми — народ, який може бути стрімким і непосидливим, цілеспрямованим і рішучим, але він завжди гостинний і щирий.

Тому нам треба завжди пам'ятати, що наша країна — це рідний дім, де на нас з любов'ю і надією чекають рідні. Це те місце, до якого ми завжди повертаємося, де б ми не мандрували у світі. Тому що рідна земля дає нам силу для життя. Все, що нас оточує: небо, сонце, хмари, місяць і зорі, зелені ліси і родючі поля, люди, які поруч з нами в радості чи смутку — це те, що підтримує нас і дає сили жити і радіти життю, немов теплому поцілунку матусі.

Культура Київської Русі

Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла
велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів.
Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та
культурному розвитку.

Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і
розвивала торговельні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами
Заходу і Сходу. Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною,
Шранцією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі
східнослов'янськими — Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні
відносини з південними слов'янами, особливо з Болгарією; як відомо,
південнослов'янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з
XI—XII ст. починається зворотний вплив Русі на південнослов'янську
писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну
спорідненість східних, західних і південних слов'ян, близькість їхніх
культур та історичної долі.

Руські купці торгували в державах Поволжя, Волзькій Булгарії, Хозарії,
доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також
народи Кавказу і Закавказзя.

Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин Європи,
що також ще раз підтверджує впливовість Київської Русі на політичне
життя своїх сусідів.

Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна
світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини
("Руська Правда"), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в
народів Київської Русі свідомого ставлення щодо об'єднання руських
земель в одну державу.

Велике переселення народів, яке відбувалося у III—VII ст., перетасувало
народи Центральної Європи. Цей рух розпочали германські племена
Балтійської зони на південь і схід, назустріч їм йшла могутня хвиля
тюркомовних племен на захід. Обидва потоки, наче в киплячому казані,
змішувалися з місцевими племенами. Історія зберегла для нас їх назви: це
хунни (гуни), германці, слов'яни, угри, тюрки, алани, сармати,
гетофракійці, готи, росомони. Вони утворювали нові етнічні масиви,
єднаючись між собою і місцевим населенням. Ці події склали і сформували
сучасну картину Європи, безпосередньо позначилися також на українській
історії та історії культури.

Скіфи змінили кіммерійців і перебували на території України 500 років,
до III ст. н. е., утворили оригінальну культуру, прекрасне мистецтво,
налагодили продуктивне виробництво, торгівлю з Елладою, їх розбили
сармати, які вже користувалися гончарним кругом, активно торгували
хлібом з Візантією, мали важку кінноту — прообраз рицарської,
господарювали близько 700 років. На зміну їм прийшли гуни, які правили
майже 100 років (370—463 pp.). Гунів перемогли булгари, на території
України вони правили протягом 200-х років (463 — близько 600 р.), за цей
час ними створено помітні пам'ятники господарської, військової та
культурної спадщини. Довгий час булгари були поза науковим обігом, на
них було накладено своєрідне "табу", але сьогодні вони серед іншихвходять в історичне і культурне надбання народів, що проживали на
території України.

Протобулгари — нащадки гунів — успадкували ім'я алано-булгар,
давньотюркську мову та традиції обох племен. Після розпаду держави гунів
протобулгар зібрали під свою руку нащадки Атілли Айбата (445—453 pp.) з
роду Дуло. Протобулгарські вожді Юрган та Курбат у 619 р. засновують
гуно-булгарську державу — Велику Булгарію, центр якої знаходився на
території нинішньої України. Літня ставка їх, Балтавар, була там, де
нинішня Полтава. У цьому місті правителем був Курбат. Його молодший брат
Шамбат у 620 р. у поселенні Аскал, яке належало аланському племені
русів, зводить фортецю Башту, яка швидко перетворюється на місто. Воно
одержало назву від імені засновника Шамбата-Кий — Шамбатас. Вірогідно,
що від прізвиська Шамбата — Кий ("відокремлений", "відтятий") пізніше
утворилася назва — Київ.

За ці роки відбулося багато політичних подій, воєн, що були звичайним
явищем для того часу, зміни правителів, але і в подальші часи булгари
зберегли пам'ять про своє перебування на території України — Русі. У
840—865 pp. визначний булгарський поет Микаїль Башту Ібн — Шамс Тебір —
літературний псевдонім Шамсі Башту (так будемо його звати далі) написав
поему "Шан кизи дастан" — "Легенда про доньку Шана". Але перш ніж
розглянути поему, варто познайомитися з її автором. Його рід походить
від індійського купця Синд-жа-Дяо, який працював у Хорезмі, а його син
Габдулла обіймав посаду судді (каді) мусульман Семендера, пізніше
переїхав до Києва, тут і народився майбутній поет, звідси прізвисько
Башту — "киянин". Певний час Шамсі Башту виконував обов'язки тебіра —
секретаря балта-вара чорних булгар Айдара, а з 840 р. залишає службу і
засновує мусульманський печерний скит поблизу Києва (у 737 р. булгари
прийняли іслам), при цьому продовжує виконувати функції секретаря
бал-тавара Габдулли Джильки.

У 858 р. балтавар Габдулла Джильки був розбитий хозарами, Чорна Булгарія
скоротилася до меж Лівобережної України, Київські землі відійшли від
булгар — утворилося Руське князівство (Русь), залежне від Хозарії.
Невдовзі між князем Русі Жир-Аса (у руських літописах "Дір") та варягом
Аскольдом сталося непорозуміння, останній вчинив погром, 870 р. він
повторює цю акцію. Шамсі як прибічник Діра опиняється у в'язниці, звідки
його визволяє Алмиш, і поет від'їжджає до Булгарії. У Булгаристані
Микаїль поряд із державною службою секретаря активізує свою місіонерську
та просвітницьку діяльність, створює при мечетях (мактабі) 180 шкіл,
займається переписом населення, пошуками корисних копалин. У 900 р. під
час чергової місіонерської подорожі по Уралу потонув під час бурі в
річці Нукрат-Ідель (Агідель, Кама) неподалік аулу Шам-Чачан, сьогодні Яр
Чали (Набережні Човни). Так про життя Шамсі Башту оповідає "Історія
Джаг-фара" ("Джагфар таріхи").

Поет пішов із життя, сіле для нащадків залишилася його поема "Легенда
про доньку Шана", яка написана в Києві і в Україні викликає науковий,
історичний та культурний інтерес. У ній поєдналися два великих пласти —язичницький, притаманний для Лівобережної України того часу, та
давньобулгарський епос з яскраво вираженим ран-ньоісламським
забарвленням, що характеризує твір як ранньоісламську поему.

У поемі віднаходяться ототожнення топонімів, так, наприклад, двір Алмиша
— Ольми, як звали його кияни, був добре відомий навіть у XII ст. як
"Ольмин двір".

Чорні булгари після розгрому їх княгинею Ольгою 946 р. перейшли на
службу до Києва та Чернігова під іменем берендеїв та ковуїв. Наприкінці
XIII — у першій половині XIV ст. деякі з них мігрували у Дике поле,
утворивши степову вольницю — козацтво, серед якого, до речі, збереглася
протобулгарська традиція — голити голову, лишаючи тільки жмут волосся
"оселедець" (подібну "зачіску" мав також князь Святослав).

Ремінісценції поеми прослідковуються у літературних пам'ятниках ближніх
і дальніх сусідів булгар, зокрема у поемі "Витязь у тигровій шкірі" Ш.
Руставелі, "Іскандер-наме" Нізамі Гянджеві, а також "Слові о полку
Ігоревім", що потверджує їх культурні взаємозв'язки.

На останній пам'ятці зупинимося докладніше. Вірогідно, що автор
"Слова..." був грунтовно обізнаний з "Легендою про доньку Шана". У
"Слово..." переходять Див, явний персонаж східного фольклору, алп Хурса
— покровитель ковалів та зброї (принагідне зауважимо, що на Полтавщині й
до сьогодні побутує прізвище Хурса), у язичників Русі — це Хоре. При
аналізі обох творів стає зрозумілим, чому автор "Слова..." засуджує
князя Всеслава Полоцького, коли той "великому Хръе-сови влълком путь
пресыкаше". Адже у цьому випадку зброя втрачала силу, тому що це було
порушенням давніх освячених традицій і дорівнювало злочину.

Віщий співець Боян також є героєм обох поем. У "Легенді..." він мав
історичного прототипа — це аварський хан Бат-Боян (660— 680 pp.),
відомий своїми походами на Візантію "тропою Траяна", тобто до "Трапеум
Траяні", відомої колони римського імператора Траяна. Зрозумілою також
стає любов до струнних інструментів, адже Боян "любив співати та грати
на домрі". У "Слові..." наголошено на неслов'янському походженні Бояна,
він онук Велеса, а слов'яни — онуки Дажбога. Оскільки за часом створення
"Легенда..." передує "Слову...", відчутні запозичення, тобто це та
першоо ... Читать дальше »

Зміст

I. Вступ

II. Основна частина
1) Причини народних рухів кінця XVI – 20-30-х років XVII ст.
2) Найбільші козацько-селянські повстання кінця XVI ст.
3) Посилення народних рухів в 20-30-x рр.XVII ст.

III. Висновки

Обрана тема, розкриття її суті має велике значення для розуміння
причин Національно-визвольної війни українського народу під проводом
Б.Хмельницького (1648-1654рр), її швидкого і успішного розгортання.
Незважаючи на поразку народних повстань в XVI – 20-30рр XVII ст.
Український народ здобув багатий досвід національної та антифеодальної
боротьби, впевненість в своїх силах, вдалося відновити православну церкву в
Україні, зросли козацькі привілеї. Ці повстання стримували посилення
польського національного, феодального і колоніального гніту, так як
польський уряд та польські магнати пам‘ятали, чим це може закінчитися .
Українські історики в своїх роботах приділяли багато уваги
висвітленню цього питання: так М.Гру шевський розгляду цього питання
присвячує цілий розділ – р.IV "Перші козацькі війни” (Історія України-Русі
т.VII) , О.Субтельний в частині ІІІ "козацька ера” своєї книги "Історія
України” дає аналіз цього питання під назвою "Перші повстання”. Звертається
до опису питання , пов‘язаного з селянсько-козацькими рухами і видатний
український історик Наталія Полонська-Василенко – в своїй роботі "Історія
України” т.1 ч.IV "Україна напередодні Хмельниччини ”. Продовжується
висвітлення цього питання і в "Історії Русів”, "Історії України та її
народу” О.Ф Єфименко, "Короткій історії козаччини ” В.Антоновича .
Більшість сучасних істориків розглядають історію повстання в XVI – 20-30 рр
XVII ст, як єдине ціле, породжене одними і тими ж причинами. Так в
академічному дослідженні "Історія України – нове бачення ”, автори
висвітлюють дану проблему в розділі "Суспільні рухи кінця XVI – 30-х
рр.XVII ст ”. Цю точку зору поділяють і автори "Нарисів з історії України
(Новий погляд) I ч. розділ "Національно-визвольна боротьба українського
народу проти Польщі”.
Головним завданням цієї роботи є
по-перше – визначення причин розгортання народних повстань XVI – 30-
х рр.XVII ст;
по-друге - характеристика основних рис і особливостей найбільших з
них;
по-третє – визначення результатів та наслідків народних повстань для
подальшого ходу української історії.

Основна частина.

1. Причини народних повстань.

В 1569 році в Любліні відбувся об’єднаний польсько-литовський сейм, що
затягнувся на кілька місяців через напружену боротьбу навколо унії. Проте
її прихильники все ж таки отримали перемогу. За Люблінським трактатом
Польща і Литва утворювали нову державу – Річ Посполиту – зі спільним
королем, сеймом, спільною зовнішньою політикою. Окремими залишалися
виконавча рада, фінанси та законодавство. До Польщі приєднувалася Волинь,
Поділля та Київщина. Король видав місцевій православній шляхті гарантії
рівності прав католиків та православних, рівноправ‘я мов та ін. Та це
виявилося порожньою декларацією.
Люблінська унія призвела до значних соціально-економічних та
політичних наслідків для України. В тому ж 1569 році було здійснено
перепис вільних земель в трьох українських воєводствах і король почав
роздавати їх польській шляхті. Відбувалася інтенсивна полонізація південної
Київщини і Полтавщини. Шляхта постійно запроваджувала тут фільваркові
господарства, панщину. За Литовським статутом 1588 року селяни остаточно
закріпачувались, встановлювався двадцятирічний термін розшуку селянини-
втікача. Більшість міст в Україні належала польським панам . Але навіть у
державних, так званих "королівських містах”, українцям ставили всілякі
перешкоди при вступі до ремісничих цехів, обмежували територію їх
проживання. Серед української знаті після Люблінської унії посилюється
полонізація. Примусово насаджується польська культура, мова, освіта,
католицька релігія, яку особливо завзято запроваджував орден єзуїтів. Крім
того, сполонена українська знать отримувала в Речі Посполитій незрівнянно
вищий соціальний статус і можливості швидкого процвітання на державній
службі. Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Широкі
верстви українського населення - селянство, міщанство, дрібні та середні
шляхтичі - противились покатоличенню і відстоювали православну грецьку
віру. В цій боротьбі дедалі значнішу роль відігравали братства. В II
половині XVI ст їх діяльність набуває як культурно-просвітницького та і
політичного характеру. Вони перетворилися у могутню силу, що виступала за
оновлення православної церкви і це викликало занепокоєння українських
православних ієрархів. Більшість з них була згодна на унію з католицькою
церквою для збереження свого становища і зрівняння у правах з католицьким
церковниками. Одночасно до унії прагне римська курія, щоб поширити своє
панування на українській землі. В результаті певного компромісу в 1596 році
була підписана Брестська церковна унія. Православна церква після собору
опинилася фактично поза законом. Уніати захоплювали православні церкви, їх
майно, прихильники православ‘я зазнавали утисків і переслідувалися.
Уніатська церква, що виникла, стала сприяти посиленню полонізації
українського населення. Але широкі маси українців: селяни, міщани, нижче
духовенство, козаки, частина шляхти вперто боронили свою грецьку віру.
Таким чином, в результаті Брестської унії 1596 року релігійні протиріччя ще
більше загострилися. Православна церква перед небезпекою своєї загибелі
пішла в 1599 році на союз з протестантами Речі Посполитої. Але і цей
відчайдушний крок не приніс бажаного. Співвідношення сил продовжувало
схилятися на користь уніатів.
В II половині XVI ст. у зв‘язку з посиленням соціального та
національно-релігійного гніту українського народу збільшився потік
втікачів на Запоріжжя, що докорінно змінило козацьке середовище, зокрема
посилення антипольських настроїв козаків. Зміцнення козацтва, як стану,
участь запорожців в війнах, які вела Польща, їхня участь в захисті кордонів
від нападів татар, а також звернення урядів різних держав за військовою
допомогою до козаків - все це мало наслідком самоусвідомлення козацтвом
своєї окремішності від інших суспільних станів і його роль в військово-
політичних справах. Крім того, у 1583 році закінчилася довготривала
Лівонська війна і велика кількість добровольців-козаків повернулася в
Україну.
Польська влада намагалася поставити козацтво під свій контроль. З
утворенням Речі Посполитої для цього виникли більші можливості. В 1572 році
король Сигізмунд ІІ Август звелів набрати козаків "почет” на державну
службу. На чолі козаків, які отримували платню з королівської казни, був
поставлений старший Ян Бадовський
В 1578 році Стефан Баторій набирає на службу козацький полк
чисельністю 500 козаків, що вносяться до реєстру – спеціального списку.
Старшим реєстрових козаків був призначений Ян Оришовський, їм виділялося у
володіння містечко Трахтемирів із арсеналом та шпиталем. У 1590 році реєстр
був збільшений до 1000 козаків. Хоч між реєстровими та нереєстровими
козаками існувала відмінність, під час багатьох повстань, направлених проти
феодального та національного гніту вони виступали разом. Польський уряд і
шляхта реагували на зростання козацтва розгублено і нерішуче. Шляхті було
важко зрозуміти, в який спосіб козаки перетворилися на виразно сформоване
суспільне ціле. Попри властиву їм ворожість до козаків шляхта була не проти
того, щоб використовувати їх, коли виникала потреба. До того ж ставлення до
козаків було неоднозначним – з одного боку, магнатів та старост порубіжжя,
які щоденно конфліктували з козаками, а з іншого поляки, котрі вбачали в
них джерело досвідченої й водночас дешевої військової сили та потенційну
противагу зростаючій могутності східних магнатів. Загострення цих
суперечностей було лише справою часу.
Таким чином, в кінці XVI ст почали формуватися основні причини, що
призвели до широкомасштабних народних повстань .
Ось основні з них:
1) Посилення феодального і національного гніту на українських землях після
Люблінської унії.
2) Загострення міжконфесійних суперечностей після підписання Берестейської
церковної унії.
3) Наростання суспільної конфронтації в українському суспільстві, що
призвело до загострення класової боротьби.
4) Засилля польського права на українських землях наприкінці XVIст.
5) Козацтво стало форм ... Читать дальше »

Реферат
на тему:
«Мова як засіб і матеріал формування та становлення особистості людини»

План
1. Мова в житті людини
2. Функції мови.
3. Українська мова серед інших мов
4. Сучасна українська літературна мова
5. Основні стилі сучасної української літературної мови
6. Територіальні діалекти української мови
7. Що дадуть Нам знання української літературної мови й вільне володіння нею
Використана література
Мова в житті людини
Мова є засобом і матеріалом формування та становлення особистості людини, її інтелектуальну, волі, почуттів і формою буття. Мова – це неперервний процес пізнання світу, освоєння його людиною. Мова є засобом спілкування між людьми, передання власного досвіду іншим і збагачення досвідом інших. Мова сприяє виявленню й задоволенню матеріальних і духовних потреб людей, об’єднує їх у суспільство для досягнення добробуту та духовних цінностей.
Мова існує у двох формах: усній і писемній. Передаючись з уст в уста, закріплюючись у текстах, вона невтомно долає віки, єднає покоління, збирає і зберігає духовне єство народу, національну картину світу, формує національну свідомість і культуру нації. Потреба ефективного та ефектного спілкування стимулює мовців до художнього осмислення мови, до пошуку все точніших і виразніших мовних засобів. У результаті з загальнонародної мови витворяється відшліфований, культурний варіант – добірне літературне мовлення, яке й саме вже може стати мистецтвом та естетичним матеріалом для інших видів мистецтва.
Мова невмируща, бо в ній безсмертя народу, живе в ньому і з ним. Але в безсмерті мови є й часточка безсмертя людини. Через мову кожна людина дотикається до безсмертя свого народу.
Функції мови.
Мова належить до унікальних явищ життя людини і суспільства. Вона витворилась одночасно з ними і є не тільки їхньою найприкметнішою ознакою, а й найнеобхіднішою умовою формування їхньої сутності. Мова обслуговує людину і суспільство, але цим не вичерпується її роль. Мова є і формою буття їх.
З-поміж багатьох функцій мови в житті людини й суспільства основними називають такі:
1. Комунікативна функція, або функція спілкування. Суть її полягає в тому, що мова використовується я к засіб спілкування між людьми, як інформаційний зв'язок у суспільстві. Ця функція є життєво необхідною і для суспільства і для мови. Для суспільства вона важлива тим, що за допомогою мови люди обмінюються думками й почуттями, збагачується досвідом попередніх поколінь, гуртуються для захисту, створюють матеріальні й духовні цінності, дбають про поступ уперед.
Для мови комунікативна функція також є вкрай важливою, бо мова, якою не спілкуються вмирає. Зі смертю ж мови вмирає народ, що був її творцем і носієм, вмирає жива культура, створена цим народом і мовою, а писемна та матеріальна культура губиться у віках і забувається.
Народ, який втратив свою мову спілкування, втрачає і увесь той духовно-культурний світ цінностей, що витворився на ґрунті його мови. Такий народ швидко уподібнюється тому народові, чию мову взяв для спілкування, тобто асимілюється, розчиняється в іншій нації. Але, втративши все своє, надбане віками, асимільований народ ні коли не зрівняється з сусідом, чию мову прийняв, бо він втратив національний грунт і гідність, він є менш вартісний, вторинний. Ось чому слід не тільки на словах визнавати право української мови на широке вживання у суспільному житті, а й кожному з нас повсюдно спілкуватися нею, аби українська мова жила повнокровним життям.
Людство винайшло кілька засобів обміну інформацією: звукові і світові сигнали, азбука Морзе, дорожні знаки, символи, шрифти, коди, жести. Але всі вони мають обмежену сферу застосування і стосовно мови, є вторинними, похідними, такими, що виникли вже на базі мови. Мова є універсальним і унікальним, матеріально найдешевшим засобом спілкування.
2. Номінативна функція, або функція називання. Усе пізнане людиною (предмети, особи, якості, властивості, явища, процеси, закономірності та поняття про них) дістає назву і так під цією мовною назвою існує в житті і в свідомості мовців. Назва вирізняє предмет із безлічі інших. Мовну назву дістають не тільки реально існуючі предмети, а й ірреальні, уявні, вигадані, фантастичні. Завдяки цій функції кожну мову можна як окрему своє
рідну картину світу, що відображає національне світобачення і світовідчуття. Мовці намагаються в усіх сферах спілкування творити назви своєю мовою. Якщо ж своїх назв не творять, то змушені їх запозичувати з інших мов і перекладати, калькувати або просто в незміненому вигляді засвоювати чужі назви. Немає у світі мов, які б не запозичували назв з інших мов. Але якщо запозичень занадто багато і процес цей інтенсивний, виникає загроза втратити самобутність своєї мови. Тому варто максимально користуватися існуючими назвами або творити нові з матеріалу власної мови, а до запозичень вдаватися лише в разі крайньої потреби.
3. Мислетворча функція. Мова є не тільки формою вираження і передавання думки (як це ми спостерігаємо при комунікативній функції), а й засобом формування, тобто творення самої думки. Людина мислить у мовних формах. Процес цей складний, іде від конкретно-чуттєвого рівня до понятійного. Поняття закріплюються у словах і в процесі мисленнєвих операцій порівнюються, зіставляються, протиставляються, поєднуються чи розподіляються. Отже, мислити – це означає оперувати поняттями у мовній формі, мовному вираженні.
4. Пізнавальна функція мови. Вона полягає в тому, що світ людина пізнає не стільки власним досвідом, скільки через мову, бо в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ. Наприклад: засобами мови можна одержати ґрунтовні, об’єктивні знання про космос, океан чи якусь країну, так ніколи там і не побувавши. Мова багата інформацією, вона постійно надає нашому мозку матеріал для мисленнєвих операцій, живить і рухає розвиток інтелекту.
5. Експресивна, або виражальна, функція мови. Неповторний світ інтелекту, почуттів та емоцій, волі людини є невидимим для інших. І тільки мова надає найбільше можливостей розкрити їх для інших людей, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів.
6. Волюнтативна функція є близькою до експресивної. Вона полягає в тому, що мова є засобом вираження волі співрозмовників (вітання, прощання, прохання, вибачення, спонукання, запрошення).
7. Естетична функція. Мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання своїх носіїв. Милозвучність, гармонія змісту, форми і звучання, дотримання норм літературної мови у процесі спілкування стають для мовців джерелом естетичної насолоди, сприяють розвиткові високого естетичного смаку.
У своїй художній довершеній формі літературна мова сприймається естетично вихованими мовцями як естетичне явище (наприклад, високохудожні твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся та ін.).
Мова є першоелементом культури, вона лежить в основі розвитку всіх інших видів мистецтв. І ті естетичні цінності, які ними породжуються, зумовлені значною мірою естетичними можливостями мови (театр, кіно, радіо, телебачення тощо).
8. Культурологічна функція мови. Мова є носієм культури народу-мовотворця. Кожна людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, бо сприймає разом з мовою пісні, казки, дотепи, жарти, легенди, думи, перекази, історію, промисли, звичаї, традиції матеріальної культури і духовного життя нації.
Пропагуючи мову, ми поширюємо свою культуру, вводимо її у світову. Перекладаючи українською мовою художні твори і наукові праці з інших мов, збагачуємо нашу культуру набутками інших культур, розвиваємо свою мову.
Мовна культура людини є показником її загальної культури, рівня освіченості.
9. Ідентифікаційна функція мови полягає в тому, що мова виступає засобом ідентифікації мовців, тобто засобом вияву належності їх до однієї спільноти, певного ототожнення: я такий, як і вони, бо маю спільну з ними мову. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: багато поколінь у минулому є нашими предками, бо говорили нашою мовою. Ідентифікація виявляється у часовому вимірі: українці Росії, Канади, Америки, Австралії та інших країн виявляють свою належність до українства українською мовою.
Ідентифікуючу функцію можна назвати ще об’єднуючою. Належність до певного народу, його культури зумовлюється етнічно, тобто походженням. Але це не завжди так. Є багато людей не українського походження, які стали українцями за духом, бо сприйняли з українською мовою українську культуру, весь світ українства, і наша земля була і є їм рідною (Марко Вовчок, Юрій Клен, та багато інших).
10. Міфологічна функція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як у реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своїй волі. Ця міфологічна сили слова знайшла широке відображення в українському фо ... Читать дальше »

ВАСИЛЬ СТЕФАНИК
(1871 — 1936)
Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім'ї заможного селянина.
1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).
Стефаник-гімназист починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: "Нечитальник” (1888) та "Лумера” (1889).
У 1890р. Стефаник у зв'язку із звинуваченням в нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком, з яким потім підтримував дружні зв'язки.
Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний факультет Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною "вийшло діло без пуття”. Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство студентів-українців "Академічна громада”. Більшість студентів, які належали до нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з польськими письменниками.
Стефаник-студент бере активну участь у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після опублікування в 1890р. першої статті — "Жолудки наших робітних людей і читальні” — він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії "Народ”, "Хлібороб”, "Громадський голос” та "Літературно-науковому віснику” ряд статей: "Віче хлопів мазурських у Кракові”, "Мазурське віче у Ржешові”, "Мужики і вистава”, "Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do morza”, "Книжка за мужицький харч”, "Молоді попи”, "Для дітей”, "Поети і інтелігенція”.
1896 — 1897 рр. — час особливо напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як йому здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах пов'язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій у прозі і пробує видати їх окремою книжкою під заголовком "З осені”. Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника, були опубліковані вже після його смерті ("Амбіції”, "Чарівник”, "Ользі присвячую”, "У воздухах плавають ліси”, "Городчик до бога ридав”, "Вночі” та ін.).
1897р. у чернівецькій газеті "Праця” побачили світ перші реалістичні новели Стефаника — "Виводили з села”, "Лист”, "Побожна”, "В корчмі”, "Стратився”, "Синя книжечка”, "Сама-саміська”, які привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням тем з життя села. Проте не всі відразу зрозуміли і сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника. Коли невдовзі письменник надіслав нові новели — "Вечірня година”, "З міста йдучи”, "Засідання” — в "Літературно-науковий вісник”, то у відповідь дістав лист-пораду, зміст якого зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це й викликало появу листа Стефаника від 11 березня 1898р. до "Літературно-наукового вісника”, адресованого фактично О. Маковею. Він являє собою своєрідне літературне кредо Стефаника, його справді новаторську ідейно-естетичну програму.
Перша збірка новел — "Синя книжечка”, яка вийшла у світ 1899р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози.
Автор "Синьої книжечки” звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.
Новели "Катруся” і "Новина” належать до найбільш вражаючих силою художньої правди творів Стефаника. Вони стоять поряд з такими пізнішими його шедеврами, як "Кленові листки”, "Діточа пригода”, "Мати” та ін. Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі. Героїчний склад художнього мислення Бетховена, невід'ємною ознакою якого є вражаюча масштабність почуттів, думок, картин, можна впізнати в окремих новелах Стефаника ("Сини”, "Марія”). У листі до редакції "Плужанина” від 1 серпня 1927р. Стефаник, заперечуючи трактування його як "поета загибаючого села”, зазначав: "Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта — це література”.
У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника — "Камінний хрест”, яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як "Камінний хрест”, "Засідання”, "Лист”, "Підпис”). У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, — одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком присвячені твори із "Синьої книжечки” ("Сама-саміська”, "Ангел”, "Осінь”, "Школа”), новели зі збірок "Камінний хрест” ("Святий вечір”, "Діти”), "Дорога” ("Сніп”, "Вістуни”, "Озимина”). Цікавить Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в іншому плані ("Сини”, "Дід Гриць”, "Роса”, "Межа”).
1901р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника — "Дорога”, яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника "Дорога” та роком раніше написаній ліричній сповіді "Confiteor”, що в переробленому вигляді була надрукована під назвою "Моє слово”. У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану ("Давнина”, "Вістуни”, "Май”, "Сон”, "Озимина”, "Злодій”, "Палій”, "Кленові листки”, "Похорон”).
Тема матері і дитини, жертовності материнської, батьківської любові з'являється в Стефаника у життєвому переплетінні з іншими темами ще в збірці "Синя книжечка” ("Мамин синок”, "Катруся”, "Новина”). Наявна вона й у збірці "Камінний хрест”. У "Літературно-науковому віснику” за 1900р. український читач відкрив для себе Стефаникову новелу "Кленові листки”, яка стала окрасою збірки "Дорога”.
1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника — "Моє слово”. В ній уперше була надрукована новела "Суд”, яка завершує перший період творчості Стефаника.
У пору імперіалістичної війни і великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії і народження Радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Почався другий період його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими здобутками. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу "Діточа пригода” (написана восени 1916р., а опублікована на початку 1917р.).
1916р. Стефаник пише новелу "Марія”, яку присвячує пам'яті Франка. За "Марією” письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду ("Діточа пригода” і "Марія”) склали п'яту збірку — "Вона — земля”, видану 1926р.
У 1927 — 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.
В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належать такі твори, як "Нитка”, "Браття”, "Серце”, "Вовчиця”, "Слава йсу”, "Людмила”, "Каменярі”.
У роки перебування Західної України під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзне в с. Русів, де й писав останні твори у вільну від хліборобської праці хвилину.
До самої смерті не полишало Стефаника бажання "сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю випало найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.

Дмитро Іванович Донцов народився 30 (17 за старим стилем) серпня 1883
року в степовій Україні, у місті Мелітополі, що на Запоріжжі. Предки
його, як згадував сам Донцов, походять із Слобідщини, а саме з
Вороніжчини.

Здібний з народження, юний Дмитро цікавиться історією рідного краю, з
захопленням слухає розповіді дідів про героїчні часи козаччини.
Вступивши до Петербурзького університету, навчається до 1907 року на
правничому факультеті. Після двох арештів за революційну діяльність
емігрує за кордон, закінчує у Відні студії і одержує ступінь доктора
права. І за кордоном Донцов не полишає політичної діяльності.
Талановитий публіцист, він друкується в часописах "Украинская жизнь”
(виходив у Москві під редакцією Симона Петлюри), «Дзвін», «Слово»,
«Діло» та ін.

Влітку 1913 передвоєнного року на II Всеукраїнському Конгресі студентів
у Львові Донцов виступив із знаменитою промовою-рефератом «Сучасне
політичне положення нації і наші завдання», в якій писав, що в наступній
війні Україна, щоб стати вільною, повинна виступити проти Росії, але
ніколи - з нею! Українці зі зброєю в руках мусять здобути Українську
Державу. Ця програмова доповідь, цей маніфест був повністю підтриманий
делегатами Конгресу. Стоячи, з захопленням аплодував Донцову делегат
Конгресу юний Євген Коновалець - майбутній творець і Провідник ОУН.

Промова викликала панічний страх і шалену лють у ворогів України. Не
обійшли її своєю увагою і член Державної Думи в Росії П. Мілюков, і
«вождь світового пролетаріату» Ленін. Саме тоді в Києві вийшла друком
книга Донцова «Модерне москвофільство», в якій він різко викриває
писак-підлабузників, котрі орієнтувалися на «демоліберальну» Росію. Під
час першої світової війни Донцов пише низку праць, як-от: «Мазепа і
мазепинство», «Історія розвитку української державної ідеї», «Похід
Карла XII на Україну». «Українська державна думка і Европа» та ін.

2. Діяльність Д.Донцова у післяреволюційній Україні

Повернувшись із Швейцарії в пробуджену Україну в 1918
році, Д.Донцов продовжує бурхливу революційно-націоналістичну
діяльність. Він пише публіцистичні твори, виступає з
політичними доповідями на актуальні теми на численних
зібраннях української молоді, працює в уряді гетьмана
Павла Скоропадського на посаді директора Українського Телеграфного
Агентства.

У 1921 р. виходить друком праця «Підстави нашої політики», в якій Донцов
протиставляє російський світ європейському, Азію — Окцидентові, докладно
обґрунтувавши причини цього антагонізму. Твір був на часі і викликав
широкий резонанс, знайшовши як палких прихильників, так і відвертих
противників.

1922 року виходить в світ літературна розвідка «Поетка українського ресорджименту» (про Лесю Українку, творчістю якої захоплювався).

Розуміючи крайню необхідність вироблення нової української ідеології -
Великої Української Ідеї, «яскравої, виключної, всеобіймаючої», д-р
Донцов повністю присвячує себе нелегкій справі, засновує газету
«Заграва», а з 1922 р. у Львові під редакцією Д.Донцова виходить
«Літературно-Науковий Вісник» («ЛНВ»), з 1933р. «Вістник», навколо
якого згуртовуються молоді націоналістичні сили. Поетів,
письменників та науковців, які були постійними дописувачами
та авторами часопису, назвали «вістниківцями». До них
відносимо Євгена Маланюка, Олену Телігу, Юрія Липу, Олега
Ольжича, Юрія Клена та багатьох інших.

«Націоналізм» (1926 р.) Д.Донцова - фундаментальна праця, яка стала в
певній мірі євангелієм для молодого покоління українських патріотів.
Саме з ідей «Націоналізму» зродились легендарні чини членів УВО, ОУН,
УПА. В цій ґрунтовній роботі Донцов рішуче засуджує гнилий демосоціялізм
«драгоманівців», «провансальців». Аналізуючи причини поразки наших
визвольних змагань, викриває демобілізуюче, роззброююче базікання
«друзів народу» про «любов до братів-слов'ян», про «всепланетний рай»,
«демократію-соціялізм», піддає їх нищівній аргументованій критиці.
Донцов апелює до Шевченка, до Лесі Українки, до М. Міхновського. В часах
князівської доби, в славній козаччині шукає той тип борця-лицаря, тип
володаря-провідника, якого так не вистачало тоді і ще більше не вистачає
зараз.

Обґрунтовуючи свої тези, він наводить незаперечні факти, цитує
філософські та літературні твори, наводить приклади з вітчизняної та
світової історії.

«Націоналізм» пробудив і кинув до святого бою за Україну легіони
незламних лицарів, які рясно скропили кров'ю українську землю, «опаливши
вогнем фанатичного прив'язання до неї». «Тільки плекання цілком нового
духу порятує нас», - не стомлювався повторювати автор. Дoнцовський
чинний націоналізм захопив гарячі серця галицької молоді, підпорядкував
її Ідеї Нації. Донцов став для неї незаперечним авторитетом, хоч як не
намагалися демосоціалісти та комуністи його спаплюжити, применшити його
значення, просто замовчати, заховати - нічого в них не вийшло і до цього
часу.

«України ще немає, але ми можемо створити її в нашій душі», - писав він,
і ця Україна поставала в душах молодих українських борців. Україна
героїчна, Україна, яка творить себе і світ, а не є продуктом творення
«сильних світу сього». «Здобудеш Українську Державу або згинеш у
боротьбі за неї» - ось кредо послідовників Донцова, зміст їх життя.

Майстер слова, блискучий публіцист, Д.Донцов дав нам твір, значення
якого переоцінити неможливо. Його слово гостре, мова лаконічна,
означення влучні й чіткі. І цим він страшний для ворогів України.
«Націоналізм» перевидавався декілька разів на чужині, а нещодавно
перевиданий видавництвом "Кальварія” в Україні. Актуальність твору і на
сьогодні величезна, він кличе до боротьби.
У наступних працях на сторінках «ЛНВ» і «Вістника»
Донцов продовжує розробляти ідеологію українського
націоналізму, друкує численні гострі статті.

У 1939 р. Д.Донцова заарештовують і відправляють до
польської тюрми в Березі Картузькій «за протипольську
діяльність». Там він і перебуває до початку II світової
війни, про неминучість якої попереджав, наближення якої
відчував.

З початком німецької агресії Донцов переїздить до
Бухареста, де редагує журнал «Батава» (1940-1941). Переслідуваний
гестапо, змушений часто міняти місце проживання: Берлін, Краків,
Прага... Саме в Празі він пише «Дух нашої давнини» (1944).

«Звертаюся не до безсоромних і розбійників, а до шляхетних, не до сліпих
і дурних, а до мудрих і зрячих, не до слабих і трусів, а до мужніх. До
тих, які покликані створити нову касту «луччих людей» - єдиний маяк у
божевільному хаосі нинішнього дня». Цими словами закінчується авторська
передмова до книги, яка продовжує і поширює ідеї «Націоналізму».

По закінченні війни з великими труднощами дістається Д.Донцов до Парижа,
але й там було небезпечно. В 1946 році від'їздить до Лондона, редагує
там газету «Український клич». Потім переїздить до США, Канади, де й
залишається.

Помер д-р Донцов 30 березня 1973 року в Канаді.
Похований в Америці на українському кладовищі в Бавнд-Брук.
До кінця життя свого свято вірив у день постання
Самостійної Соборної Української Держави.

3. Праця "Націоналізм” – як основна праця

у творчості Д.Донцова

Говорячи про творче надбання Дмитра Донцова, слід наголосити, що одне з
найсильніших місць у його концепції українського націоналізму посідає
ідея провідної верстви. Цю ідею зустрічаємо у його знаменитому
"Націоналізмові”, але повніше вона розкрита у іншій, не менш важливій
праці. У 1944 р. у Празі опубліковано "Дух нашої давнини”.

Що спонукало автора до написання цього твору? Донцов глибоко переймався
сучасним становищем України, яка фактично перебувала в руїні і рухалася
хибним шляхом слідом за різними поневолювачами. Донцов прагнув свою ідею
ієрархізованого суспільства протиставити класократії,
інтернаціоналізмові, соціалізмові, існуючій демократії та іншим
суспільно-політичним ідеям, що на думку Донцова, здатні завести в прірву
Україну. Базою творення провідної верстви Донцов проголошує не "демос”,
не масу, не клас, ані партійно-політичну програму, лише певна каста
"луччих людей”, що оперта на засаду суворого добору й чистки та
персональних моральних якостей.

До питання про касту Донцов вже звертався у публікаціях "Модерне
москвофільство”, "Партія чи Орден”, "Козак із мільйона свинопасів”. У
1938 р. Д. Донцов писав: "Об’єдна ... Читать дальше »

Серед плеяди видатних діячів української культури Тарасові Григоровичу Шевченку (1814-1861) належить особливе місце. Поборник правди і свободи, він своєю полум’яною поетичною і мистецькою творчістю виразив споконвічні вільнолюбні прагнення свого народу. Шевченко прожив коротке подвижницьке життя. Як поет, художник і мислитель .

Шевченко був наділений багатьма рисами вдачі: палким вільнолюбством, великою працелюбністю, жадобою вчитися, широким діапазоном зацікавлень, тонким знанням людської психології. Якщо помножити це багатство вдачі на талант в поетичному слові і в образному мистецтві, то стає зрозумілою феноментальна природа його як людини і митця.

Ставши вільним , Шевченко не гаяв жодного дня. Поезія, малюнок, живопис цілком заполонили його. Він буквально упивався творчістю. Пізніше написані рядки «Автобіографії» та повісті «Художник» вияскравлюють душевний стан, який пережив при викупі з кріпатства та вступі до Академії мистецтв 1838 року.

Упродовж семи років навчання з-під його пензля, граверського штихеля та офортної голки вийшли не лише учнівські, а й викінчені, зрілі твори. Під час навчання він був тричі нагороджений срібними медалями. Задовго до надання у березні 1845 року офіційного звання вільного (некласного) художника Шевченко уже працював на рівні професіонального майстра.

Весь поетичний і частина художнього доробку петербурзького періоду тематично пов’язані з Україню, хоча між 1830 і1843 роками йому жодного разу не вдалося побувати у рідному краї. Поїздка на Україну в 1843 році збагатила Шевченка силою-силенною контрасних вражень. Чарівна краса природа - і, як він писав, «жахливе пригнічення селян поміщяками...»

Альбоми митця були заповнені шкіцами, записами зразків поетичної народної творчості. Поїздка дала йому живий матеріал для побутових карти «Селянська родина» і «На пасіці», низки портретів, перших шести офортів «Живописна Україна» (за його задумом, це мала бути велика серія з трьох тематичних розділів, в окремих випусках по 12 естампів щорічно), а також для багатьох поезій.

Відвідання України 1843 року мало вирішальне значення у виборі Шевченком подальшого життєвого шляху - словом і пензлем працювати для свого народу. Закінчивши у березні 1845 року Петербурзьку Академію мистецтв, він одразу ж переїжджає на Україну, оселяється в Києві і приймає пропозицію бути художником Археографічної комісії при університеті.

Керівництво комісії вдовольнялося протокольним, точним відображеннямям тих чи інших об’єктів. Але Шевченко не хотів бути автором мальваних фотографій. У численні краєвиди й жанрові сцени, виконанні за 1845-1847 роки співробітницта в комісії, він вклав багато особистого, своє бачення дійсності.

5 квітня 1847 року його було арештовано. У нього було конфісковано зошити з «крамольними» поезіями, альбом з київськими етюдами , який потрапив до рук київського губернатора і зник безслідно. Шевченка тримали під найсуворішим наглядом і забороняли йому писати та малювати.

Печать тривоги і страждання відбилася на автопортретах, які Шевченко створив на засланні. Особливо його гнітила заборона займатися творчістю, санкціонована «найяснішим». Проте він і гадки немав скорятися їй. І в Оренбурзі, і в Новопетровській фортеці біля Каспію продовжувалась його поетична й мистецька творчість - підпільна, але повноцінна, художньо досконала. Не втративши попередньо романтичної забарвленності, вона стала водночас проникливішою, змістовно місткішою, а в ряді малюнків - сповненою критичного пафосу.

Понад 400 акварелей, сепій, рисунків - такий доробок Тараса на заслані, всупереч забороні писати й малювати.

Після заслання від прибув до Петербургу, останні чотири роки життя сповненні новими творчими злетами, зокрема в образотворчому мистецтві Ще з учнівські роки Шевченко полюбив гравество і тепер він спрямував усі свої сили у напрямку цього мистецтва.

Найвагоміший же здобуток Шевченка-митця останнього періоду життя - це офоти. З-поміж двох десятків офотів, створених у 50-60 роки ХІХ ст. - твори різних жанрів: «Автопортрет зі свічкою», «Свята родина» за картиною Мурільйо, «Притча про робітників на винограднику» за картиною Рембранта. Твори голанського митця Шевченко вивчав спеціально. У вересні 1860 року Петербурзька Академія мистецтв надала йому звання академіка гравюри. Того ж місяця його графічні твори були представлені на річній академічній виставці.

Особливе місце в портретній творчості Шевченка посідають автопортрети, в яких він відобразив себе у різні пори життя, в різних настроях і переживаннях, але неодмінно із глибоким щирим самоаналізом, із психічною наснаженістю.

Іншими жанрами образотворчого мистецтва, в яких доробок Шевченка був досить вагомим, є історична композиція та ілюстрація до творів вітчизняної та світової класики. «Смерть Лукреції», «Смерть Віргінії», «Смерть Сократа», «Смерть Олега, князя древлянського». Художник трактує смерть відомих персонажів античної й вітчизняної історії як наслідок підступу, терору.

Літературними сюжетами історичними джерелами навіяні багато рисунків, шкіців, зокрема «Арешт Пугачова», «Умираючий гладіатор», «Діоген».

Побутовий жанр Шевченко підніс на новий щабель. У його творах була продовжена така традиційна риса української літератури і мистецтва, як описовість. Шевченко любив відображати моменти, за якими вгадується цікаве оповідання, життєва і подовжена в часі сюжетна канва.

Акварель "Циганка-ворожка» 1841 р. можна віднести до одного з програмних творів Шевченка-побутописця. Це бувальщина про те, як молода дівчина вирішила вдатися до гадання циганки щодо своєї майбутньої долі. Митець дає досить виразну характеристику персонажам, ретельно вимальовує риси їхньої вдачі - довірливої і простодушної дівчини та балакучої ворожки.

Сюжети сучасного життя розробляє Шевченко в картинах 1840 років - «Катерина» 1842р, «Селянська родина» 1843, «На пасіці» 1843.

Цікава тема - життя казахських дітей. Усміхнене обличчя хлопчика, що розпалює групку, щасливий ловець раків, що заснув біля своєї здобичі, гра малюка з котом - в усіх цих нехитрих сюжетах батьківське ставлення до бідних дітей, які уміють бути щасливими найпростішими забавками.

Слава Шевченка пережила добу , в яку він жив. Його безсмертні твори і сьогодні високо цінує людство, його ім’я відоме в усьому світі.

У першій половині XIX ст. розвивається станковий живопис. Поширюється автопортрет, зростає інтерес до камерного портрету, мініатюри. Видатним представником українського реалістичного портретного живопису був В. Тропінін. Художник створив узагальнений образ представника українського народу ("Українець", "Український селянин", "Дівчина з Поділля").
Реалістичні традиції В. Тропініна в українському портретному мистецтві першої половини XIX ст. розвивали Т. Шевченко, І. Сошенко та ін.
Одним із зачинателів нової української школи пейзажного і побутового живопису був В. Штернберг ("Вулиця на селі", "Пастух", "Вітряки в степу").
Творчість Шевченка-художника належить до здобутків українського образотворчого мистецтва. На ранніх живописних творах Шевченка позначився вплив його вчителя - К. Брюлова. Поступово у творчості художника виявляються спроби відобразити психологічну глибину й індивідуальні особливості характеру людини. Прикладом є духовна ево-люція героя "Притчі про блудного сина" Т. Шевченка.
Відомо, що поезія і живопис тісно пов'язані між собою. Однак особливості кожного з цих видів мистецтва здавна цікавили теоретиків і шанувальників мистецтва, виливалися в дискусії про те, який з них є впливовішим, сильнішим. А відомий художник Леонардо да Вінчі дійшов висновку, що "малярства - це німа поезія, а поезія - промовисте малярство". Не випадково в історії світової культури поєднання в одній особі живописця і поета зустрічається часто. Очевидно, це доля щедро обдарованих творчих натур, яким тісно в межах одного виду мистецтва. До таких творчих натур відноситься і Т.Шевченко.
Природа щедро наділила кріпацького сина не лише поетичним генієм, а й талантом художника, які ніколи не зраджували йому, навіть у години страждань і тяжкої неволі. Для Шевченка малювання стало потребою, вираженням його творчого духу. У Шевченкові поєднувалися і боролись водночас поет і художник. Про свою пристрасть до писання і малювання Кобзар оповів у вірші "А.О. Козачковському"
Довго те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя - дяка,
Гарненько вкраду п'ятака -
Бо я було трохи не голе.
Таке убоге - та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу.
Та й списую Сковороду
Або "Три царіє со дари".
Дослідниця спадщини Кобзаря З.Тархан-Береза підкреслює, що поетичних творів Шевченка до нас дійшло понад 240, а мистецьких - олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків - майже 1200. сама ця кількість свідчить про його глибоку закоханість у малярство. Не випадково його твори виставлялися на академічних виставках, а за видатні успіхи у гравюрі Шевченкові було присвоєно звання академіка. Для Шевченка тема жіночої долі була згустком крові, що запеклась у його серці. Навіть назви творів "Наймичка", "Відьма", "Сова", "Слепая", "Мар'яна-Черниця" красномовно промовляють про долю героїнь цих творів. Як же втілювалися образи жінок у малярській творчості Кобзаря? Згадаймо зустріч Катерини - матері з офіцером або ж Івася - поводиря з батьком - паном. Трагічні за своїм змістом, глибокі за психологічною мотивацією, ці сцени ніби зливаються з живописним полотном. Дослідники живописної спадщини Шевченка зазначають, що картину "Катерина" він написав у 1842 році. До появи "Катерини" не лише в українському, а й в загальноросійському мистецтві не було твору з таким гострим і злободенним соціальним сюжетом. Уперше героїнею живописного полотна стала людина з народу - дівчина-кріпачка, жертва панської розпусти, принижена й ображена в найкращих почуттях.
"Я намалював Катерину в той час, як вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село; у царині під куренем дідусь силить, ложечки собі струже, а вона, сердешна, тіль не плаче ... а москаль дере собі, тільки курява ляга; собачка ще поганенька доганя його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там уже степ тільки мріє. Отака ота картина!" (Т.Шевченко. Лист до Г.С.Тарнавського від 25 січня 1843 р.). Такого епізоду, який ліг в основу живописного полотна, у поемі немає, як немає і образу діда. Тому вважати картину ілюстрацією до однойменного поетичного твору Шевченка не можна. Це самостійний твір на спільну з поемою тему і побудований відповідно до специфіки образотворчого мистецтва.
Дослідники вважають, що композиція картини побудована з дотриманням настанов академічного мистецтва.
Вона являє собою рівнобедрений трикутник (постать Катерини), вписаний в овал, до якого входить зображення москаля - вершника, собачки, цариного діда, стовбура та гілок крислатого дерева. Чітко простежуються традиційні для академічних композицій діагоналі. Постать знеславленої дівчини - не лише композиційний, а й смисловий центр твору. Модельована теплими фарбами, вона різко контрастує із силуетно зображеною постаттю москаля на коні зліва та затіненій частині картини. Порівняно з величною постаттю Катерини він виглядає мізерним, іграшковим. Таке зображення зумовлене не лише вимогами перспективи, воно давало змогу художникові передати контрастність образів. Холодний, зеленкувато-синій тон підсилює трагедію дівчини - покритки, її сумний настрій. Впадає в око і співчутливий погляд діда. Відірвана гілка на землі символізує скалічене молоде життя.
Прагнучи до посилення емоційного звучання твору, автор поетизує героїню, свідомо прикрашаючи її. На дівчині святковий одяг: біла з довгими пишними рукавами сорочка, барвиста плахта, червоний фартух з прикрашеної вінком голівки спадають, розвиваючись на вітрі, довгі червоні стрічки.
Шевченко творив свою картину далеко від рідної України, тому не мав змоги малювати з натури. Але національний український одяг дівчини, характерний краєвид надають картині виразного національного колориту.
На мотив поеми "Слепая" Шевченко виконав олівцем і сепією однойменний
малюнок, а також шість начерків та ескізів. На малюнку "Сліпа з дочкою" Оксана спить, поклавши голівку матері на коліна. Мати ніби завмерла, боїться порушити спокій дитини. Смуток, утома, біль і тривога на обличчі жінки. Критики вважають, що на малюнку зовнішність жінок (матері і дочки) зображено ідеалізовано. Реалістичніше сліпу та її доньку зобразив на ескізах, виконаних олівцем. У центрі зображено героїню щасливою, але в постаті її є щось скорботне. На ескізі, виконаному сепією, ми бачимо палаючі палати, постаті божевільної Оксани та її матері. Ще один ескіз "Жінка на підлозі" має літературне підґрунтя. Вважають, що він співзвучний з поемою "Марина", в якій зображено дівчину - месницю.
Митці всіх віків прагнули оспівати природу, яка давала їм силу і натхнення. Шевченко ніби був створений для того, щоб виразити словом і фарбами усю красу навколишнього. Тривалий час він жив за межами України, але марив нею, згадував рідну Черкащину, Київщину.
"... я хочу рисовать нашу Україну ... Я її нарисую в трьох книгах, в першій будутьвиди, чи то по красі своїй, чи по історії прикметні, в другій теперішній людський бит, а в третій історію ... В год буде виходити 10-ть картин" (Лист Т.Шевченка до О.Бодянського від 6-7 травня 1844 р.).
Шевченко - художник не компонував свої пейзажі, а змальовував краєвиди, які бачив перед собою. Саме тому в його робочих альбомах ми знайдемо багато начерків гілок дерева, бур'янів, хат, церков.
За тематикою пейзажні малюнки Шевченка 1843 - 1847 рр. можна поділити на дві групи: малюнки, на яких зображено сільські краєвиди і пейзажі, на яких відтворені історичні та архітектурні пам'ятки. Малюнки здебільшого розповідають нам про убоге життя Шевченкової родини і всього покріпаченого українського села ("Удовина хата", "Селянське подвір'я", "На околиці", "Хата біля річки", "Хата над ставком"). Чарівна природа на малюнках, як і в подіях є контрастом до важких соціальних умов життя народу. Особливо улюблені пейзажні мотиви Шевченко - зображення мальовничих околиць та куточків сіл, містечок, берегів тихих степових річок, ставків, урочищ тощо ("Повінь", "Комора в Потоках", "Андруші", "Урочище Стінка", "Хутір на Україні", "У Вюнищі", "В Решетилівці"). Ці твори сповнені справжньої поезії, в них лагідна, мрійлива українська природа знайшла свого натхненного співця. Майстерні вони і з боку малярської техніки.
"Якби мені бог допоміг докінчить те, що я тепер зачав, то тоді склав би руки та й у домовину. Було б з мене: не забула б Україна мене мізерного" (Т.Шевченко, лист до М.А. Цертелєва). Однією з перлин української національної графіки є "Живописна Україна". Це альбом офортів Шевченка. Офорт - це гравюра на міді або цинку з малюнком, протравленим кислотами, а також друкарський відбиток з такої гравюри.
Шевченко прагнув видавати по 12 естампів кожного року, але через брак грошей цей грандіозний задум здійснити не зміг. Вдалося видати лише один альбом, куди ввійшло 6 естампів замість запланованих дванадцяти: "У Києві", "Видубець ... Читать дальше »

Редеет облаков летучая гряда;

Звезда печальная, вечерняя звезда,

Твой луч осеребрил увядшие равнины,

И дремлющий залив, и чёрных скал вершины...

Александр Пушкин

Венера ярко сияет на вечернем или утреннем небе, за что называется "вечерней" и "утренней звездой". Это самая яркая планета и третье светило неба после Солнца и Луны. Спутать её можно только с огромным, но далёким Юпитером. Впрочем, Юпитер на небе обычно виден вдали от Солнца, а Венера почти не покидает области зари (не отходит от Солнца далее 50 градусов). Это тоже внутренняя планета, и освещённость её Солнцем в два раза больше земной.

Венера отстоит от Солнца на 0,72 а.е. и находится, таким образом, примерно в полтора раза ближе к Солнцу, чем Земля (1 / 0,72 = 1,39). От Солнца до неё в среднем - 108 200 000 км.

Венерианский год составляет 0,62 земного года (примерно 225 наших земных суток).

Скорость движения вокруг Солнца - 35,03 км/с. Чем дальше от Солнца находится планета, тем меньшая скорость её нужна, чтоб удержаться на примерно круговой орбите.

Орбита Венеры почти круговая, ещё "нормальнее", чем у Земли (эксцентриситет - 0,007). Угол наклона орбиты сходен с земным (отличие на 3,4 градуса). Можно считать, что никакие огромные небесные тела не "вышибали" Венеру с её первоначальной орбиты, или же Венера оказалась достаточно массивной, чтоб удержаться примерно на том же месте.

Масса Венеры - 0,81 земной. Диаметр - 0,96 земного. По недавним уточнённым данным - 12103 км, а Земля - 12756 км. Объём - 0,92 земного. Средняя плотность близка к земной - 5,25 г/см3 (земная - 5,5). Сила тяжести - 0,9 земной. Почти копия Земли! Самая близкая к Земле планета по массе и диаметру. Да и по расстоянию это самая близкая к Земле планета (иногда до неё "всего" 40 млн. км). И атмосфера есть, её открыл ещё Ломоносов в 1761 г., когда Венера проходила в точности между Солнцем и Землёй. В момент схождения планеты с диска Солнца вокруг неё появился светящийся ободок, что позволило Ломоносову заключить, что "планета Венера окружена знатною воздушною атмосферою, таковой (лишь бы не большею), каковая обливается около нашего шара земного...". Естественно было ожидать найти на Венере условия, сходные с земными, и жизнь. Густая атмосфера скрывала от земных наблюдателей какие-либо детали на поверхности, и астрономы называли Венеру "планетой загадок". Поэтому Венера была первой планетой, к которой устремились многочисленные советские межпланетные станции (их было 16). Но вблизи Венера оказалась не похожа на Землю.

Какое-то время (уже в середине XX века) считалось, что период вращения Венеры вокруг своей оси составляет 250 земных суток, но он оказался чуть меньше - 243 суток. Всё равно это удивительно - сутки на Венере длятся чуть больше года! Притом Венера вращается по часовой стрелке (не так, как остальные планеты). Обратное вращение. Если бы при такой длине суток Венера вращалась против часовой стрелки, то была бы повёрнута к Солнцу почти одной и той же стороной (день бы длился много-много лет). Она же поворачивает к Солнцу то один, то другой "бок" и меняет "бока" каждые 117 земных суток. Интересно, что вращение Венеры таково, что к Земле она повёрнута одной и той же стороной. Это резонанс второго рода (связь вращения планеты с орбитой другой планеты) [Жарков, 1983].

Спутников у Венеры нет.

Сведений о температуре на поверхности и плотности атмосферы до начала полётов космических аппаратов не было.

Относительно новые и новые сведения

Венера изучалась многочисленными советскими станциями "Венера" (16 полётов), американской станцией "Пионер-Венера" и с 1989 г. американской станцией "Магеллан", с помощью которой получены самые подробные данные.

Первые советские аппараты ("Венера-1" и другие) передали на Землю хорошие фотографии Венеры с относительно близкого расстояния, но снимки делались вне пределов густого облачного слоя этой планеты, детали поверхности не были видны. Станции "Венера-4" и "Маринер-5" с некоторого расстояния выяснили, что поверхность планеты раскалена. Попытки советских аппаратов совершить мягкую посадку долгое время были неудачными. Первые станции расчитывались на атмосферное давление порядка 10 - 20 земных атмосфер, некоторые последующие - на 27 атмосфер. Все они были раздавлены венерианской атмосферой на той или иной высоте и перестали передавать информацию. И только "Венера-7", рассчитанная на 100 атмосфер, в 1970 г. благополучно достигла цели [Бронштен, 1997]. Измерены температура поверхности планеты, определены состав и давление атмосферы; изучался также химический состав поверхности [Базилевский, 1997а]. "Венера-8" впервые села на дневную сторону планеты и показала, что освещённость на ней напоминает земной пасмурный день. "Венера-9" и "Венера-10" в 1975 г. впервые передали на Землю чёрно-белые панорамы окружающей местности, проработав один час после посадки. "Венера-11" и "Венера-12" в 1978 г. зарегистрировали до 1000 грозовых разрядов в минуту. "Венера-13" в 1982 г. передала первые цветные снимки поверхности (безжизненные раскалённые плоские камни в тусклом оранжевом свете). Эта станция и "Венера-14" проанализировали химический состав грунта. Очень удачными были советские станции "Венера-15" и "Венера-16", подлетевшие к планете в 1983 г. Они летали над облачным слоем планеты и проводили радиолокационное и другие обследования Венеры (радиолокационному изучению тогда подверглась четверть поверхности планеты, зарегистрированы детали протяжённостью 1-2 км и высотой 50 м) [Барсуков, Базилевский, 1986]. Кроме того, от этих станций отделились спускаемые отсеки и совершили мягкую посадку. Имели значение также советские аппараты "Вега-1" и "Вега-2", с которых были сброшены аэростатные зонды, дрейфовавшие на высоте 54 км над планетой.

Американская станция "Пионер-Венера-1" в 1978 г. впервые с орбиты произвела радиолокационное картирование поверхности планеты, а "Пионер-Венера-2" сбросила четыре спускаемых аппарата на парашютах для исследования атмосферы [Энциклопедия для детей, том 8, 1997].

С 1989 г. поверхность Венеры начал изучать американский аппарат "Магеллан", который кружился над планетой по орбите, совершая оборот за 3 часа и 9 минут, и работал до 1994 г. Поверхность облучалась и фотографировалась в радиодиапазоне, в котором атмосфера прозрачна (радиолокация). Воссоздана картина поверхности с минимальным размером деталей до 250 м. Высота объектов измерялась с точностью до 30 м. Создана подробнейшая карта всей Венеры [Купер, Хенбест, 1998].

Интересно, что радиолокация Венеры впервые была проведена с Земли (в СССР в 1961 г.); зарегистрированы были и радиоволны, посылаемые самой планетой; сделаны выводы о том, что поверхность планеты раскалена (не менее 300 градусов Цельсия), что поверхность имеет разную природу в разных частях, что Венера вращается вокруг оси медленно (сутки не менее 200 земных суток) [Детская энциклопедия, 1964].

Венера в настоящее время исследована лучше других планет.

После полётов космических аппаратов выяснилось, что температура поверхности Венеры составляет в среднем 465 градусов Цельсия, давление атмосферы близ поверхности - 90 атмосфер (в 90 раз больше, чем на Земле).

Атмосфера состоит из почти чистого углекислого газа, к которому лишь в незначительной степени примешаны азот и другие газы (преобладание углекислого газа было известно и ранее). В этой густой атмосфере плавают облака из концентрированной серной кислоты (80%). Воды на Венере практически нет, так как пары воды, попадая в верхние слои атмосферы, под действием яркого солнечного света разлагались на водород и кислород (фотодиссоциация), и лёгкий водород покидал планету. Так как нет воды, углекислый газ, выделяемый при извержениях вулканов, не вымывается из атмосферы с дождями в моря (как на Земле) и накапливается в атмосфере. Поэтому атмосфера Венеры такая густая и состоит, в основном, из углекислого газа. Углекислый газ частично (на 20%) пропускает к поверхности Венеры солнечный свет, а тепло не выпускает назад (парниковый эффект). Из-за парникового эффекта Венера и разогрелась почти до 500 градусов Цельсия [Кастинг и др., 1988]. На её поверхности - раскалённые базальтовые плиты вулканического происхождения. Открытие жизни на Венере не состоялось...

Тем не менее, Венера - это до какой-то степени живая планета, но не в биологическом, а в геологическом отношении. На ней происходят различные геологические события. Поверхность разнообразна, сложно устроена и меняется не только от ударов метеоритов.

На Венере есть равнины и горы, которым посвящена обстоятельная статья В.Л.Барсукова и А.Т.Базилевского [1986].

На равнинах видны потоки застывшей базальтовой лавы (длиной до 200 - 300 км), которые тянутся от кратеров, кальдер и разломов (трещин); отдельные купола с ву ... Читать дальше »

План

1.Инфляционная теория возникновения Вселенной

2.Богословная теория возникновения Вселенной

3.Возникновение и эволюция звезд

4. Возникновение и эволюция планет

Узнав о теории Большого взрыва, я задал себе вопрос, откуда же взялось то, что взорвалось?

Вопрос о происхождении Вселенной со всеми ее известными и пока неведомыми свойствами испокон веков волнует человека. Но только в ХХ веке, после обнаружения космологического расширения, вопрос об эволюции Вселенной стал понемногу прояснятся. Последние научные данные позволили сделать вывод, что наша Вселенная родилась 15 миллионов лет назад в результате Большого взрыва. Но что именно взорвалось в тот момент и что, собственно, существовало до Большого взрыва, по-прежнему оставалось загадкой. Созданная в ХХ веке инфляционная теория появления нашего мир позволила существенно продвинутся в разрешении этих вопросов, общая картина первых мгновений Вселенной сегодня уже неплохо прорисована, хотя многие проблемы еще ждут своего часа.

До начала прошлого века было всего два взгляда на происхождение нашей Вселенной. Ученые полагали, что она вечна и неизменна, а богословы говорили, что Мир сотворен и у него будет конец. Двадцатый век, разрушив очень многое из того, что было создано в предыдущие тысячелетия, сумел дать свои ответы на большинство вопросов, занимавших умы ученых прошлого. И быть может, одним из величайших достижений ушедшего века является прояснение вопроса о том, как возникла Вселенная, в которой мы живем, и какие существуют гипотезы по поводу ее будущего. Простой астрономический факт — расширение нашей Вселенной — привел к полному пересмотру всех космогонических концепций и разработке новой физики — физики возникающих и исчезающих миров. Всего 70 лет назад Эдвин Хаббл обнаружил, что свет от более далеких галактик «краснее» света от более близких. Причем скорость разбегания оказалась пропорциональна расстоянию от Земли (закон расширения Хаббла). Обнаружить это удалось благодаря эффекту Доплера (зависимости длины волны света от скорости источника света). Поскольку более далекие галактики кажутся более «красными», то предположили, что и удаляются они с большей скоростью. Кстати, разбегаются не звезды и даже не отдельные галактики, а скопления галактик. Ближайшие от нас звезды и галактики связаны друг с другом гравитационными силами и образуют устойчивые структуры. Причем в каком направлении ни посмотри, скопления галактик разбегаются от Земли с одинаковой скоростью, и может показаться, что наша Галактика является центром Вселенной, однако это не так. Где бы ни находился наблюдатель, он будет везде видеть все ту же картину — все галактики разбегаются от него. Но такой разлет вещества обязан иметь начало. Значит, все галактики должны были родиться в одной точке. Расчеты показывают, что произошло это примерно 15 млрд. лет назад. В момент такого взрыва температура была очень большой, и должно было появиться очень много квантов света. Конечно, со временем все остывает, а кванты разлетаются по возникающему пространству, но отзвуки Большого взрыва должны были сохраниться до наших дней. Первое подтверждение факта взрыва пришло в 1964 году, когда американские радиоастрономы Р. Вильсон и А. Пензиас обнаружили реликтовое электромагнитное излучение с температурой около 3° по шкале Кельвина (–270°С). Именно это открытие, неожиданное для ученых, убедило их в том, что Большой взрыв действительно имел место и поначалу Вселенная была очень горячей. Теория Большого взрыва позволила объяснить множество проблем, стоявших перед космологией. Но, к сожалению, а может, и к счастью, она же поставила и ряд новых вопросов. В частности: Что было до Большого взрыва? Почему наше пространство имеет нулевую кривизну и верна геометрия Евклида, которую изучают в школе? Если теория Большого взрыва справедлива, то отчего нынешние размеры нашей Вселенной гораздо больше предсказываемого теорией 1 сантиметра? Почему Вселенная на удивление однородна, в то время как при любом взрыве вещество разлетается в разные стороны крайне неравномерно? Что привело к начальному нагреву Вселенной до невообразимой температуры более 10 13 К?

Все это указывало на то, что теория Большого взрыва неполна. Долгое время казалось, что продвинуться далее уже невозможно. Только четверть века назад благодаря работам российских физиков Э. Глинера и А. Старобинского, а также американца А.Гуса было описано новое явление — сверхбыстрое инфляционное расширение Вселенной. Описание этого явления основывается на хорошо изученных разделах теоретической физики — общей теории относительности Эйнштейна и квантовой теории поля. Сегодня считается общепринятым, что именно такой период, получивший название «инфляция», предшествовал Большому взрыву.

При попытке дать представление о сущности начального периода жизни Вселенной приходится оперировать такими сверхмалыми и сверхбольшими числами, что наше воображение с трудом их воспринимает. Попробуем воспользоваться некоей аналогией, чтобы понять суть процесса инфляции.

Представим себе покрытый снегом горный склон, в который вкраплены разнородные мелкие предметы — камешки, ветки и кусочки льда. Кто-то, находящийся на вершине этого склона, сделал небольшой снежок и пустил его катиться с горы. Двигаясь вниз, снежок увеличивается в размерах, так как на него налипают новые слои снега со всеми включениями. И чем больше размер снежка, тем быстрее он будет увеличиваться. Очень скоро из маленького снежка он превратится в огромный ком. Если склон заканчивается пропастью, то он полетит в нее со все более увеличивающейся скоростью. Достигнув дна, ком ударится о дно пропасти и его составные части разлетятся во все стороны (кстати, часть кинетической энергии кома при этом пойдет на нагрев окружающей среды и разлетающегося снега).

Теперь опишем основные положения теории, используя приведенную аналогию. Прежде всего физикам пришлось ввести гипотетическое поле, которое было названо «инфлатонным» (от слова «инфляция»). Это поле заполняло собой все пространство (в нашем случае — снег на склоне). Благодаря случайным колебаниям оно принимало разные значения в произвольных пространственных областях и в различные моменты времени. Ничего существенного не происходило, пока случайно не образовалась однородная конфигурация этого поля размером более 10 -33см. Что же касается наблюдаемой нами Вселенной, то она в первые мгновения своей жизни, по-видимому, имела размер 10 -27 см. Предполагается, что на таких масштабах уже справедливы основные законы физики, известные нам сегодня, поэтому можно предсказать дальнейшее поведение системы. Оказывается, что сразу после этого пространственная область, занятая флуктуацией (от лат. fluctuatio — «колебание», случайные отклонения наблюдаемых физических величин от их средних значений), начинает очень быстро увеличиваться в размерах, а инфлатонное поле стремится занять положение, в котором его энергия минимальна (снежный ком покатился). Такое расширение продолжается всего 10 -35 секунды, но этого времени оказывается достаточно для того, чтобы диаметр Вселенной возрос как минимум в 10 27 раз и к окончанию инфляционного периода наша Вселенная приобрела размер примерно 1 см. Инфляция заканчивается, когда инфлатонное поле достигает минимума энергии — дальше падать некуда. При этом накопившаяся кинетическая энергия переходит в энергию рождающихся и разлетающихся частиц, иначе говоря, происходит нагрев Вселенной. Как раз этот момент и называется сегодня Большим взрывом.

Гора, о которой говорилось выше, может иметь очень сложный рельеф—несколько разных минимумов, долины внизу и всякие холмы и кочки. Снежные комья (будущие вселенные) непрерывно рождаются наверху горы за счет флуктуаций поля. Каждый ком может скатиться в любой из минимумов, породив при этом свою вселенную со специфическими параметрами. Причем вселенные могут существенно отличаться друг от друга. Свойства нашей Вселенной удивительнейшим образом приспособлены к тому, чтобы в ней возникла разумная жизнь. Другим вселенным, возможно, повезло меньше.

Еще раз хотелось бы подчеркнуть, что описанный процесс рождения Вселенной «практически из ничего» опирается на строго научные расчеты. Тем не менее у всякого человека, впервые знакомящегося с инфляционным механизмом, описанным выше, возникает немало вопросов.

Сегодня наша Вселенная состоит из большого числа звезд, не говоря уж о скрытой массе. И может показаться, что полная энергия и масса Вселенной огромны. И совершенно непонятно, как это все могло поместиться в первоначальном объеме 10-99см3. Однако во Вселенной существует не только материя, но и гравитационное поле. Известно, что энергия последнего отрицательна и, как оказалось, в нашей Вселенной энергия гравитации в точности компенсирует энергию, заключенную в частицах, планетах, звездах и прочих массивных объектах. Таки ... Читать дальше »

МАРС БЕЗ МАРСИАН

Еще в глубокой древности люди обратили

внимание на ярко-оранжевую звезду, которая время от времени сияла на небосклоне. Древние египтяне и жители Вавилона называли ее просто красной звездой. Пифагор предложил именовать ее Пирей, что значит "пламенный".

Древние греки посвящали все планеты богам. И конечно, для бога войны Ареса не нашлось более подходящего символа, чем красноватая звезда в черном небе. В римской мифологии Аресу соответствовал бог Марс. Так планета обрела свое нынешнее имя. Впрочем, на Руси вплоть до XVIII в. использовались греческие названия планет и Марс именовали Аррисом или Ареем.

Когда в 1977 г. американский астроном Асаф Холл открыл два спутника, он дал им греческие имена Фоьос и Деймос, которые переводятся как "страх" и "ужас". Страх и ужас – вечные спутники войны, но кого могут испугать два крохотных безобидных спутника? Многие писатели-фантасты населяли красную планету воинственными чудовищами или человекообразными существами, стремящимся уничтожить землян. В наши дни журналисты прозвали Марс Бермудским треугольником Солнечной системы: слишком уж часто космические миссии, направляющиеся к нему, заканчиваются неудачами…

Какой же предстает перед нами сейчас красная планета, породившая столько иллюзий?
МАРС КАК ПЛАНЕТА

Исследовать Марс удобнее всего тогда, когда Земля окажется точно между ним и Солнцем. Такие моменты (они называются противостояниями) повторяются каждые 26 месяцев. В течение того месяца, когда происходит противостояние, и в последующие три месяца Марс пересекает меридиан близ полуночи; он виден на протяжении всей ночи и сверкает как звезда –1-й звездой величины, соперничая по блеску с Венерой и Юпитером.

Орбита Марса довольно сильно вытянута, поэтому расстояние от него до Земли от противостояния к противостоянию заметно меняется. Если Марс попадает в противостояние с Землей в афелии, расстояние между ними превышает 100 млн. километров. Если же противостояние происходит при наиболее благоприятных условиях, в перигелии марсианской орбиты, это расстояние уменьшается до 56 млн. километров. Такие "близкие" противостояния называются великими и повторяются через 15-17 лет. Последнее великое противостояние произошло в 1988 г.

Марс имеет фазы, но, поскольку он расположен дальше от Солнца, чем Земля, полной смены фаз у него (как и у других внешних планет) не бывает – максимальный "ущерб" соответствует фазе Луны за три дня до полнолуния или спустя три дня после него.

Ось вращения Марса наклонена относительно плоскости его орбиты на 22º, т.е. всего на 1,5º меньше, чем ось вращения Земли наклонена к плоскости эклиптики. Перемещаясь по орбите, он поочередно подставляет Солнцу то южное, то северное полушарие. Поэтому на Марсе тек же, как и на земле, происходит смена времен года, только тянутся они почти в 2 раза дольше. А вот марсианский день мало отличается от земного: сутки там длятся 24 ч 37 мин.

Вследствие малой массы сила тяжести на Марсе почти в 3 раза ниже, чем на Земле. В настоящее время структура гравитационного поля Марса детально изучена. Она указывает на небольшое отклонение от однородного распределения плотности в планете. Ядро может иметь радиус до половины радиуса планеты. По-видимому, оно состоит почти из чистого железа или из сплава Fe-FeS (железо-сульфид железа) и, возможно, растворенного в них водорода. По-видимому, ядро Марса частично или полностью пребывает в жидком состоянии. Наличие у планеты собственного, хотя и очень слабого, магнитного поля, обнаруженного с помощью космических аппаратов серии "Марс", подтверждает это.

Марс должен иметь мощную кору толщиной 70-100 км. Между ядром и корой находиться силикатная мантия, обогащенная железом. Красные окислы железа, присутствующие в поверхностных породах, определяют цвет планеты.

Сейчас Марс продолжает остывать. Сейсмическая активность планеты слабая. Сейсмограф на американском посадочном аппарате "Викинг-2" за год работы зафиксировал только один легкий толчок, и то скорее всего вызванный не тектоническими процессами, а падением крупного метеорита.

Тектонический режим Марса отличается от режима тектоники плит, характерного для Земли. Ведь для последнего необходимо, чтобы основная масса выплавляющего материала снова затягивалась в мантию вместе с океанической корой. На Марсе же мантийная конвекция не выходит на поверхность и выплавляющая базальтовая магма идет на наращивание коры. Эти отличия объясняются прежде всего малой массой Марса (в 10 раз меньше земной) и, конечно, тем, что он сформировался дальше от Солнца, вблизи гигантского Юпитера, оказавшего значительное влияние на процесс его образования.
ПОВЕРХНОСТЬ МАРСА

На первый взгляд поверхность Марса напоминает лунную. Однако на самом деле рельеф отличается бóльшим разнообразием. На протяжении долгой геологической истории Марса его поверхность изменяли извержения вулканов и марсотрясения. Глубокие шрамы на лице бога оставили метеориты, ветер, вода и льды.

Поверхность планеты состоит как из двух контрастных частей: древних высокогорий, покрывающих южное полушарие, и более молодых равнин, сосредоточены в северных широтах. Кроме того, выделяются 2 крупных вулканических района – Элизиум и Фарсида. Разница высот между горными и равнинными областями достигает 6 км.

Высокогорная часть сохранила следы активной метеоритной бомбардировки, происходившей около 4 млрд. лет назад. Метеоритные кратеры покрывают 2/3 поверхности планеты. На старых высокогорьях их почти столько же, сколько на Луне. Но многие марсианские кратеры из-за выветривания успели "потерять форму". Некоторые из них, по всей видимости, когда-то были размыты потоками воды.

Облик северного полушария определила вулканическая деятельность. Некоторые из равнин сплошь покрыты древними извержёнными породами. Потоки жидкой лавы растекались по поверхности, застывали, по ним текли новые потоки. Эти окаменевшие "реки" сосредоточены вокруг крупных вулканов. На окончаниях лавовых языков наблюдаются структуры, похожие на земные осадочные породы. Вероятно, когда раскаленные изверженные массы растапливали слои подземного льда, на поверхности Марса образовывались достаточно обширные водоемы, которые постепенно высыхали. Взаимодействие лавы и подземного льда привело также к появлению многочисленных борозд и трещин. На далеких от вулканов низменных областях северного полушария простираются песчаные дюны. Особенно много их у северной полярной шапки.

Ученые считают, что поверхностные воды хранятся в виде захороненных в грунте ледяных глыб, особенно в полярных областях. Полярные шапки Марса многослойны. Нижний, основной слой толщиной в несколько километров образован обычным водяным льдом, смешанным с пылью, который сохраняется и в летний период. Это постоянные шапки. Наблюдаемые сезонные изменения полярных шапок происходят за счет верхнего слоя толщиной менее 1 метра, состоящего из твердой углекислоты, так называемого "сухого льда". Покрываемая этим слоем площадь быстро растет в зимний период, достигая параллели 50 градусов, а иногда и переходя этот рубеж. Весной с повышением температуры этот слой испаряется и остается лишь постоянная шапка.

В конце XIX века итальянские астрономы А. Секки и Дж. Скиапарелли сообщили, что неоднократно видели тонкие длинные темные линии, напоминающие сеть каналов, как бы связывающих полярные и умеренные зоны планеты. Американский астроном П. Ловелл предположил, что каналы имеют искусственное происхождение. Однако не все астрономы разделяли это мнение. Дело в том, что эти линии находились на пределе разрешения. В таких случаях отдельные пятна зрительно объединяются в линии. На фотографиях поверхности Марса, полученных с помощью космических станций, видно множество долин и трещин, однако совместить их с каналами, показанными на картах Скиапарелли, не удалось.

Для поверхности Марса характерна глобальная асимметрия в распределении пониженных участков - равнин, составляющих 35% всей поверхности и возвышенных, покрытых множеством кратеров областей. Большая часть равнин расположена в северном полушарии. Граница между ними в ряде случаев представлена особым типом рельефа - столовыми горами, сложенными плосковершинными горками и хребтами.

Вблизи экватора Марса, в районе называемом Тарсис, расположены вулканы колоссальных размеров. Тарсис - название, которое астрономы дали возвышенности, имеющей 400 км в ширину и около 10 км в высоту.

На этом плато расположено четыре вулкана, каждый из которых просто гигант в сравнении с любым земным вулканом. Самый грандиозный вулкан Тарсиса, Гора Олимп, возвышается над окружающей местностью на 27 км. Около двух третей поверхности Марса представляет собой горную местность с большим количеством кратеров, возникших от ударов и окруженных обломками твердых пород. Вбли ... Читать дальше »

С о д е р ж а н и е

Небесные часы 3

Календарь в истории человечества 8

Изменение времени вчера и сегодня 15

Ощущение времени и относительность 19

Небесные часы

Время делят на годы, месяцы, недели, сутки, часы, секунды. Историки отсчитывают время столетиями, геологи - миллионами лет. Но лишь три единицы времени связаны с небесными явлениями, это - год, месяц, сутки. Для живых существ, обитающих на Земле, особенно важна смена дня и ночи. Уже пещерный человек знал, что от восхода до захода Солнца либо между двумя моментами стояния Солнца в зените проходит примерно одинаковое время, и называли его «сутками». Еще в древности наши предки заметили, что Луна не каждую ночь выглядит одинаково и что она время от времени вовсе исчезает с неба. Иногда она превращается в тонкий серп, а потом снова становится круглой, Между двумя такими полнолуниями проходит около 30 дней. Это обстоятельство также было известно в течение многих тысячелетий и послужило основой для введения еще одной важной, связанной с природными явлениями единицы времени - месяца. Очень скоро люди поняли, что примерно через каждые 365 дней повторяются жизненно важные явления природы, такие, как таяние снегов на севере или разлив Нила в Египте, и что эти процессы связаны с регулярным самым низким или самым высоким стоянием Солнца. Всегда одинаковое время - год - проходило от начала одной весны до начала другой. Однако еще многие тысячелетия люди еще плохо представляли себе, что действительно происходит на небе каждый год, месяц или каждый день.

Раньше люди предполагали, что Солнце за сутки оборачивается вокруг Земли. Многие верили в бога Солнца, который ранним утром появляется на востоке, проезжает на своей колеснице по небу, а вечером, устав, исчезает на западе. На самом же деле Солнце вовсе не восходит и не заходит. День и ночь - результат вращения Земли. Земля за 24 часа поворачивается вокруг самой себя, точнее, вокруг своей оси - условной линии между Северным и Южным полюсами. По этому любая страна обязательно оказывается то на солнечной, то на ночной стороне планеты. Утром вместе с землёй мы поворачиваемся на встречу Солнцу, пока оно не появится на восточном горизонте. Тут-то мы и говорим: «Солнце взошло». Вечером движение Земли поворачивает нас прочь от Солнца, пока оно не «зайдёт». Период от одного восхода Солнца до другого мы называем «сутками», которые состоят из светлого дня и тёмной ночи. Но не редко говоря «день», мы имеем ввиду сутки, хотя это и не совсем точно. На пример, узнав, что «прошло два дня», вы не знаете наверняка, прошло ли двое полных суток или только два дневных и одно ночное время. По этому там, где требуется точность, никогда слово «сутки» не заменяют словом «день».

Земля не только вращается вокруг своей оси, она обращается также по большой эллиптической орбите вокруг Солнца. Время, необходимое Земле, чтобы совершить этот оборот, называют годом. Год длится 365 1/4 дня. Скорость обращения Земли по орбите составляет почти 30 км. в секунду, это более 100 000 километров в час. Диаметр ее орбиты - 300 млн. км. Другими словами, наш «космический корабль» Земля в год пробегает почти 1 млрд. км. Нам же кажется, что Солнце в течение года перемещается на небе по кругу, проходящему через 12 созвездий. 1 января, например, оно в созвездии Стрельца, которое ночью нельзя увидеть, потому что все его звезды расположены на небе рядом с Солнцем. Если говорить точно, то полное обращение Земли вокруг Солнца занимает 365,2564 среднего дня. Этот отрезок времени - сидерический, или звездный, год. Время от одного начала весны до другого по астрономическим причинам устанавливают чуть более коротким (на 20 мин. 24 сек.), его называют тропическим годом, и календарь должен точно соответствовать тропическому году.

Земная ось расположена не вертикально относительно земной орбиты, она несколько наклонена. Это и служит причиной перемены времени года. Летом Северное полушарие обращено к Солнцу, поэтому у нас много света, длинные дни, тепло; в полдень Солнце высоко стоит на небе. Зато зимой нам не везет: Северное полушарие отвернулось от Солнца, дни в это время короткие, температуры низкие. Когда у нам на севере зима, в южной части земного шара лето. Дети Южной Америки и Австралии в рождественские каникулы ходят на пляж. Выше всего Солнце стоит на небе в день летнего солнцестояния - 21 и 22 июня, однако самые теплые месяцы - июль и август, потому что океаны, воздух и земля прогреваются медленно, и самые высокие температуры отмечаются уже после того, как Солнце прошло верхнюю точку.

Наша Земля не одинока, вокруг нее кружится Луна. Давным-давно люди заметили, что этот спутник Земли каждый день появляется на другом участке неба и меняет свою форму. Если позади Луны сияет Солнце, то она не видна. Это - новолуние. Если же Луна противостоит Солнцу, то обращенная к нам ее половина освещена целиком. Такое положение называют полной Луной. Время между двумя новолуниями или двумя полнолуниями составляет почти 29 с половиной дней и называется синодическим месяцем. Этот древний месяц продолжает играть свою роль еще во многих календарях, от него пошли наши месяцы, длина которых, правда, может составлять 28, 29, 30 или 31 день, чтобы можно было поделить год на части. Точная длина синодического месяца составляет 29,530589 дня.

На небе не происходит каких-либо заметных событий, которые повторялись бы каждые 7 дней. В то же время можно отметить, что между первым появлением Луны, после новолуния, и первой четвертью прибывающей Луны проходит ровно 7 дней. То же касается и времени между четвертью и полной Луной. От полной Луны до последней четверти так же проходит ровно неделя. Еще 7 дней проходит от момента последней четверти Луны до ее полного исчезновения (новолуния). Некоторые ученые полагают, что именно эти явления способствовали введению такого понятия, как неделя. Однако вероятнее, что 7 дней недели связаны с названиями семи «планет», которые были известны древним. К небесным телам, или планетам, тогда причисляли и Солнце, и Луну вместе с истинными планетами (Меркурий, Венера, Марс, Юпитер и Сатурн). Таким образом, были известны 7 «планет», именами которых называли 7 дней, объединенных в более крупную единицу времени - неделю. Недаром название дней недель связаны с именами планет в разных языках. Например, «зонтаг» - солнечный день (воскресенье) и «монтаг» - лунный день (понедельник) в немецком языке, «марди» - день Марса (вторник) во французском, и далее там же «меркрёди», «жёди» и «вандрёди» (день Меркурия, день Юпитера, день Венеры). Английское слово «сатёрди» - суббота - связано с именем Сатурна. В английском и немецком языках на место римских богов приходят германские : вместо Юпитера бог Донар («доннерстаг» - четверг), а вместо Венеры - Фрея («фрайтаг» - пятница).

Деление времени на годы, месяцы и дни возникло, как мы убедились из астрономических наблюдений. Однако дальнейшее деление времени на часы, минуты и секунды, напротив, совершенно произвольно, да к тому же и не очень практично, поскольку не соответствует нашей десятичной системе измерения. Если для нас не представляет никакого труда переводить рубли в копейки, то для перевода дней в часы и минуты требуется уже определенная математическая работа. Как известно, в сутках 2 раза по 12, т.е. всего 24 часа, в часе 60 минут, в минуте 60 секунд. В основу такого счета были положены священные для жителей древнего Вавилона числа 12 и 60, их сейчас используют для деления циферблата часов. Но если для вавилонян такое деление суток на часы было уже привычным, то понятие минута и секунда были введены в обиход позднее, уже в новое время.

Сутки - отрезок времени между двумя моментами самого высокого положения Солнца на небе. Когда Солнце занимает самую высокую точку в южной части небосвода, мы говорим: «Истинное местное время 12 часов». Земля вращается вокруг оси равномерно. Суточное движение Солнца по небосводу тоже выглядело бы равномерным, если бы не годичное обращение Земли по орбите вокруг Солнца. Это движение Земли неравномерное, да и ось орбиты не совпадает по направлению с осью Земли. В результате истинные солнечные сутки различаются по продолжительности, а это неудобно. Астрономы придумали мнимое «среднее Солнце», которое равномерно движется по небу и несколько раз в году его положение на небе совпадает с истинным Солнцем, а в остальные дни его можно рассчитать. Когда выдуманное Солнце стоит над южной точкой, это соответствует 12 часам среднего местного времени. Разность между средним и истинным местным временем - уравнение времени. Его значение меняется в течение года и составляет от -14,3 до +16,3 минуты.

Если в Санкт-Петербурге Солнце стоит в самой верхней точке, то в Москве оно уже прошло ее, а в Калининграде оно дойдет до этой точки только спустя несколько минут. Часы, показывающие среднее местное в ... Читать дальше »

У чому унікальність

планети Земля?

Унікальність планети Земля полягає насамперед у тому, що вона придатна для життя, це єдиний осередок життя в межах Сонячної системи. Тільки на Землі розвинута плівка життя, оболонка живої речовини, яка впроваджується і проникає в інші оболонки — літосферу, атмосферу і гідросферу. Але чому життя з'явилося саме на Землі? Які її особливості, як планети сприяли цьому?

Почнемо зі сприятливої віддаленості від Сонця. Земля розташована в межах тієї зони, де немає нестачі або надмірного надлишку в надходженні зовнішньої енергії. Температурні умови зробили можливими появу і розвиток життя в тій формі, в якій воно існує на нашій планеті. З віддаленістю від Сонця пов'язана І закономірна зміна речовинного складу планет, які входять до „земної групи” (Земля, Меркурій, Венера і Марс, а також Місяць). Вони мають найбільшу щільність і якісно найрізноманітніший склад.

На Землі речовина існує в усіх трьох агрегатних станах. Для можливості появи життя (її біологічних форм) надзвичайно важливо Існування води в рідкому стані.

Атмосфери великих планет, що обертаються по зовнішніх орбітах,— Юпітера, Сатурна, Урана, Нептуна — складаються з газів, переважно з метану й аміаку. Але найзовнішня планета — загадковий Плутон — має розміри і масу, які говорять про значну щільність речовини.

Небайдужа І величінь маси земної кулі. Тільки при наявності достатньої маси могло статися виділення енергії при гравітаційному стисненні в тих кількостях, які активізували розподіл речовини і зробили можливою таку „ланцюгову реакцію”: плавлення речовини в надрах Землі, вулканічну діяльність, що сприяє викиду летючих компонентів назовні І формуванню газової оболонки земної кулі й гідросфери. Без розігрівання у внутрішніх частках Землі, без тектоніки І вулканізму не змогла б утворитися ландшафтна сфера -- те глибоке взаємопроникнення рідкої, твердої і газоподібної речовини у зовнішні частки земної кулі, де потім зародилося життя.

Не володій Земля достатньою масою» вона б являла собою гігантський інертний камінь, і тільки. Маса нашої планети достатня для того, щоб надійно «прикріпити» до неї, втримати тяжінням газову оболонку, що утворилася, - атмосферу киснева - азотного складу. Щоправда, легкі гази — водень і гелій — долають земне тяжіння і постійно випаровуються в космічний простір, але якраз цей процес зіграв певну роль в еволюції Землі. Повітря — необхідна умова існування життя. Повітряна оболонка втримує тепло, згладжує температурні контрасти між нічною і денною півкулями.

Цікаво, що надмірна маса може зіграти роль несприятливого чинника по відношенню до появи життя. Дійсно, якби наша Земля була сумірна за масою з Юпітером або Сатурном (тобто «важила» у 100 - 400 разів більше), то тим самим був би повністю виключений витік у простір атомів легких газів. У такому випадку на Землі досі існувала б дуже щільна первинна водневе -гелієва атмосфера з великою домішкою метану й аміаку. При такому газовому складі не могли б утворитися земні форми життя. Крім того, велика маса була 6 причиною більш сильного стиснення І такого розігріву, яке було б надмірним. Таким чином, можливість появи відомих біологічних форм життя обмежується масою планети і «знизу» і «зверху».

Нарешті, наша Земля володіє тим, чого практично позбавлені сусідні планети, — магнітним полем, що грає важливу роль як захисний екран. Згідно з дослідженнями, проведеними за допомогою автоматичних міжпланетних станцій, встановлено, що напруженість магнітного поля Марса в 500, а Венери — в 2000 раз слабкіше за земну. Недостатнє магнітне поле виявлено і на Меркурії.

Зараз питання про наявність інших планетних систем не підлягає сумніву. Більш того, вважають, що при наявності сприятливого збігу обставин життя на планеті не може не виникнути. У книзі І. З. Шкловського «Всесвіт, життя, розум» є розділ, який має заголовок: «Умови, необхідні для виникнення і розвитку життя на планетах». Там підкреслюється, що різні умови -положення планети в «зоні населеності», відповідна маса і в зв'язку з цим хімічний склад атмосфери — не є незалежними, можуть виконуватися одночасно. Якщо це так, то виникає ідея про закономірність -- при дотриманні певних умов — появи планет, що придатні до життя.

Чи позбавить все це Землю ореола унікальності? Ні, хоч би тому, Ідо життя на інших планетах повинне бути нескінченно різноманітним.

З чого складається Земля?

Близько 120 років тому австрійський геолог Едуард Зюсс висловив припущення, що наша планета за своєю будовою подібна цибулині. Вона складається з концентричних {що мають загальний центр) шарів, які ущільнюються по мірі наближення до центру.

Верхній з них — це земна кора. З нею людство досить непогано знайоме: адже це і є той зовнішній твердий шар планети, на якому люди живуть» звідки добувають корисні копалини.

Земна кора не всюди однакова. Найбільш Істотно відрізняються її континентальні дільниці від океанічних. Товщина кори під континентами в

середньому складає близько 35 - 40 км. Там, де на суші громадяться молоді високі гори, вона часто досягає 50 км і більше. Під Альпами кора ч. потовщується» до 70 км, а під Гімалаями — до 90 км. А ось під океанами кора «тонка» — в середньому 7 - 10 км, а подекуди (наприклад, в Тихому океані — у Гаванських островів або у острова Пасхи) — всього 5 км.

Континентальна й океанічна земна кора відрізняються не тільки за товщиною, але І за складом. Океанічну кору складають два шари — базальтовий І осадовий. Базальти — це темно - зелена, або навіть чорна силікатна порода, що містить кальцій, натрій, магній і залізо.

Звідки береться океанічна кора? Вона виділяється з верхнього шару мантії, що знаходиться усього в 5 - 50 км під дном океану. Саме там породи мантії розплавлюються І звідти по тріщинах поступають вгору, де, застигаючи, утворюють нижній — базальтовий — шар океанічної кори.

Інша справа — континентальна земна кора. Вона також складається з декількох шарів. Верхній шар складений пісковиками, глинами, вапняками. Головна її відмінність від океанічної кори — наявність наступного шару, утвореного гранітами І метаморфічними (зміненими під впливом високої температури і тиску) породами. Крім цього — основного — шару там присутні осадові породи (пісковики, глини, вапняки).

Базальти або породи, що їх нагадують, складають нижню частину континентальної кори. Вік у континентальної кори перевищує 3 млрд. років, у океанічної він складає не більше за 150 - 170 млн. років.

Під корою знаходиться так звана мантія Землі, що залягає на глибинах від 3О - 50 до 2900 км.

З чого ж складається мантія? Головним чином з перидотиту. Ця порода містить 80% олівіна І 20% піроксена. Це зеленуваті мінерали, силікати магнію і заліза.

Високі температури в мантії примушують розплавлятися глибинні породи, перетворюючи їх у магму, яка по тріщинах проривається вгору у вигляді лави. Тут вже з нею можуть ознайомитися геологи.

Мантія займає до 62% об'єму нашої планети. Останнім часом вчені почали поділяти її на верхню і нижню мантії. Перша з них залягає від нижньої кромки земної кори до глибини 1 тис. км.

Склад нижньої мантії залишається загадкою для вчених. Відомо, на кордоні з ядром щільність речовини мантії досягає 5,5 т/м3.

На глибині 2900 км знаходиться зовнішній кордон земного ядра. Від нього углиб щільність середовища різко зростає — відразу на 80%.

Сейсмічні хвилі свідчать, що рідкою є лише зовнішня частина ядра. А його внутрішня область, мовби «жовток» планети» складається з залізонікелевого сплаву і поводиться вже як «твердь». Це зумовлене неймовірно високим тиском — адже на внутрішню частину ядра «давить» вага основної частини планети. Навіть на верхньому кордоні ядра теоретично розрахований тиск складає близько 1,3 млн. атмосфер, а в його центрі він досягає 3 млн. атмосфер. Температура тут — близько 10 000оС. Уявимо собі: кожний кубічний метр речовини земного ядра важить 12 - 13 т, так що один невеликий ящик, наповнений такою речовиною, зміг би відвезти хіба що потужний грузовик.

Поверхня ядра Землі має своєрідний рельєф. Кордон між ядром і нижньою мантією — не просто геометричне правильна сфера, а цілий шар. У одних місцях його товщина становить 150 км, а в Інших — цілих 350 км. У середньому ж «межа» між нижньою мантією і ядром сягає товщини 260 км. Вчені припускають, що саме в цій «межі» відбувається перемішування глибинних речовин, що мають різний хімічний склад, І цим пояснюється таке перетинання цього підземного «рельєфу».

Ответы к зачёту по астрономии.



1) Астрономия изучает движение небесных тел, их природу, происхождение.



2) Вселенная – часть материального мира, которая доступна исследованию астрономическими средствами, соответствующими достигнутому уровню развития науки. Также это весь существующий материальный мир, безграничный во времени и пространстве и бесконечно разнообразный по формам, которые принимает материя в процессе своего развития.

Вселенная – все то, что существует.

Вселенная – все то, что мы видим с помощью приборов.



3) Раньше созвездиями называли плоскую часть небесной сферы, по которой размещены звезды.

Сейчас созвездиями называют конус (не круговой), в который входит все, что внутри него.



4) В настоящее время все небо условно поделено на 88 участков, имеющих строго определенные границы – созвездия.



5) Созвездия: Большая и Малая Медведица, Кассиопея, Лира, Лебедь, Пегас, Андромеда, Орион, Телец, Возничий, Близнецы, Малый и Большой Пес, Волоплас, Дева, Лев.



6) Небесная сфера – воображаемая сфера сколь угодно большого радиуса, в центре которой находится глаз наблюдателя.



7) Как составляют звездные карты:

q сферу разрезают на тонкие полоски, а потом отображают ее на плоскости.

q находят угол, отложенный от точки весеннего равноденствия, и соединяют с центром Вселенной.



9) Наблюдаемое суточное вращение небесной сферы (происходит с востока на запад) - кажущееся явление, отражающее действительное вращение земного шара вокруг оси (с запада на восток).



11) Ось мира – ось вращения небесной сферы.



12) Если через Полярную звезду (созвездие Малой Медведицы) провести линию, параллельную оси Земли – то это и будет северный полюс Земли.



13) Истинный полдень – момент верхней кульминации центра солнца. Верхняя кульминация – наибольшая высота, которая достигается в момент прохождения светила через небесный меридиан.



14) Истинные солнечные сутки – промежуток времени между двумя последовательными одноименными кульминациями центра солнца.



15) Продолжительность истинных солнечных суток не остается одинаковой на протяжении года (из-за неравномерного движения Солнца по эклиптике и ее наклона к небесному экватору). Поэтому в повседневной жизни используются не истинные, а средние солнечные сутки, продолжительность которых принята постоянной.



16) Всемирное время – среднее время на нулевом или гринвичском меридиане.



17) Поясное время – время его центрального меридиана. Каждый часовой пояс простирается по долготе на 15º или 1 час (всего 24 пояса).



18) Рассчет поясного времени:

Tn=T0+n; где Tn – поясное время; T0 – всемирное время.

Tn-Tλ=n-λ; где Tλ – местное время; λ – географическая долгота.



19) На территории РФ с 19 января 1992 установлен следующий порядок исчисления времени: к поясному времени прибавляется 1 час; ежегодно стрелки часов переводятся на 1 час вперед в последнее воскресенье марта в 2 часа ночи, а в последнее воскресенье сентября (в 3 часа ночи) стрелки часов переводятся на 1 час назад. Таким образом, летнее время у нас впереди поясного на 2 часа. Летнее время не нарушает привычный ритм жизни, но позволяет существенно экономить электроэнергию, расходуемую на освещение.



20) Московское время – местное время в столице России, находящейся во втором часовом поясе. Оно рекомендовано как единое время для РФ.



21) Тропический год – промежуток времени между двумя последовательными прохождениями Солнца через точку весеннего равноденствия, составляющий 365 суток 5 часов 48 минут 46 секунд.



22) Солнечный календарь – счет длительных промежутков времени, связанных со сменой сезонов года. Составление календаря затруднено тем, что продолжительность тропического года несоизмерима с продолжительностью суток.



23) В юлианском календаре (старый стиль, введенный в 46 году до н.э. Юлием Цезарем) средняя продолжительность года составляла 365,25 суток: три года содержали по 365 суток, а високосный – 366. Этот календарь длиннее тропического – за каждые 400 лет различие достигает 3 суток.

Накопившееся расхождение было ликвидировано, когда в 1582 папа Григорий Тринадцатый ввел новый стиль (григорианский календарь). В результате проведенной реформы 5 октября 1582 года стало 15-м октября. Годы типа 1700, 1800, 1900, 2000 решили считать простыми, а не високосными. Исключая годы этого типа, все остальные, номера которых делятся на 4, считают високосными. Ошибка в одни сутки накапливается в григорианском календаре (в котором продолжительность года составляет 365,2425 суток) за 3300 лет.



25) Звезды – светящиеся газовые (плазменные) шары, подобные солнцу. Образуются из газово-пылевой среды (водород и гелий) в результате гравитационной конденсации.



26) Отличие звезды от планеты заключается в том, что планета ("блуждающая”) светится отраженным солнечным светом, а звезда излучает этот свет (самоизлучающееся звездное тело).



27) В астрономию древности было положено разделение мира на две части: земную и небесную. Думали, что существует "твердь небесная”, к которой прикреплены звезды, а Землю принимали за неподвижный центр мироздания.

Представление о центральном положении Земли во Вселенной впоследствии было положено учеными Древней Греции в основу геоцентрических систем мира. Аристотель (384-322 гг.до н.э; греческий философ) отмечал, что если бы Земля двигалась, то это движение можно было бы обнаружить по изменению положения звезд на небе. Клавдий Птолемей (2-ой век до н.э.; александрийский астроном) разработал геоцентрическую систему мира, согласно которой вокруг неподвижной Земли движутся Луна, Меркурий, Венера, Солнце, Марс, Юпитер, Сатурн и "сфера неподвижных звезд”.

Согласно учению Николая Коперника (1473-1543; польский астроном), в центре мира находится не Земля, а Солнце. Вокруг Земли движется только Луна. Земля обращается вокруг Солнца и вращается вокруг своей оси. На очень большом расстоянии от Солнца Коперник поместил "сферу неподвижных звезд”. Эта система получила название гелиоцентрической. Джордано Бруно (1548-1600; итальянский философ), развивая учение Коперника утверждал, что во Вселенной нет и не может быть центра, что Солнце – это только центр Солнечной системы. Он высказал догадку о том, что звезды – такие же солнца, как наше, причем вокруг бесчисленных звезд движутся планеты, на многих из которых существует разумная жизнь. В 1609 году Галилео Галилей (1564-1642) впервые направил на небо телескоп и сделал открытия, наглядно подтверждающие учение Коперника: на Луне он увидел горы, открыл четыре спутника Юпитера, обнаружил фазы Венеры, открыл пятна на Солнце, установил, что различным небесным телам присуще осевое вращение. Наконец, он обнаружил, что Млечный Путь – это множество слабых звезд, не различимых невооруженным глазом. Следовательно, Вселенная значительно грандиознее, чем думали раньше, и наивно предполагать, что она за сутки совершает полный оборот вокруг маленькой Земли. В Австрии Иоганн Кеплер (1571-1630) развил учение Коперника, открыв законы движения планет. В Англии Исаак Ньютон (1643-1727) опубликовал свой знаменитый закон всемирного тяготения. В России учение Коперника смело поддерживал М.В. Ломоносов (1711-1765), который открыл атмосферу на Венере, защищал идею о множественности обитаемых миров.



28) Николай Коперник (1473 – 1543) жил в Польше. Предложил свою систему мира, согласно которой в центре мира находится не Земля, а Солнце. Вокруг Земли же вращается только Луна, а Земля является третьей планетой от Солнца и вращается вокруг него и своей оси. Предложенная им система называется гелиоцентрической. Но Коперник не только дал правильную схему строения солнечной системы, но и определил относительные расстояния (в единицах расстояния Земли от Солнца) планет от Солнца и вычислил период их обращения вокруг него.

Галилео Галилей (1564 – 1642) итальянец. Наглядно подтвердил учение Коперника. Обнаружив на Луне горы, установил, что лунная поверхность во многом сходна с земной. Он также открыл 4 спутника Юпитера; обнаружил, что Венера подобно Луне меняет свои фазы (следовательно, она является шарообразным телом, которое светит отраженным солнечным светом); установил, что Солнце вращается вокруг своей оси, а также обнаружил на нём пятна. Наконец, он обнаружил, что Млечный путь – это множество слабых звёзд, не различимых невооруженным взглядом. Данные открытия позволили ему подтвердить учение Коперника, а также утверждать, что Вселенная гораздо больше, чем это представлялось раньше.

Михаил Васильевич Ломоносов (1711 – 1765) - поддерживал учение Коперника, открыл атмосферу на Венере, защищал идею о множественнос ... Читать дальше »

ПЕЙЗАЖИ МОЛОДОЙ ЛУНЫ

Постоянство узора темных пятен на лике Луны уже в древности обратило на себя внимание и заставило сделать вывод, что Луна всегда обращена к Земле одной стороной. Иначе говоря, период обращения Луны вокруг Земли (27,3 суток) равен продолжительности лунных суток, то есть периоду вращения Луны вокруг ее воображаемой оси. Причина этого-факта заключается, по-видимому, в приливной эволюции Луны. Подобно тому как Луна вызывает на Земле приливы, также существуют «земные» приливы на Луне. Есть, конечно, существенное различие в этих явлениях. Приливы на Земле наблюдаются не только в гидросфере и атмосфере, но и в твердом теле планеты. Так, например, каждые сутки под ногами москвичей пробегает твердая приливная волна высотой 30 см. Луна, по-видимому, никогда не обладала сколь-либо заметной атмосферой и гидросферой. Но «твердые» приливы, порожденные Землей, на ней всегда существовали. В те времена, когда сутки на Луне были короче сидерического месяца, твердые приливные волны, пробегая по поверхности Луны, медленно, но неуклонно, тормозили вращение нашей спутницы. Два приливных горба (на обращенном к Земле и противоположном полушарии Луны) играли роль своеобразных «тормозных колодок». Эта роль свелась к нулю лишь тогда, когда Луна полностью «затормозилась», то есть приливные горбы перестали перемещаться по лунной поверхности. Вот в таком «заторможенном» состоянии человечество и застало Луну, и лишь космонавтика позволила увидеть обратную сторону нашего естественного спутника.

Нарисованная картина требует уточнения, после которого мы и приступим к изучению молодой Луны. Если говорить строго, то Луна демонстрирует земному наблюдателю не половину своей поверхности, а несколько большую часть. Она как бы слегка «покачивается» в двух направлениях и при этом земному наблюдателю немного приоткрывается то одна, то другая часть невидимого полушария Луны. Это явление

получило название либрации (от латинского librare — раскачивать) и в буквальном переводе означает именно «покачивание». Есть несколько причин либрации, или, точнее, несколько разновидностей либрации.

Либрация по долготе. Она вызвана тем, что вращение Луны вокруг оси совершается почти равномерно, тогда как обращение Луны вокруг Земли совершается (по второму закону Кеплера) неравномерно. Из-за этого Луна периодически приоткрывает то восточную, то западную часть обратного своего полушария. Максимальное значение либрации по долготе составляет (в ту или другую сторону) 7°45.

Либрация по широте. Плоскость лунного экватора наклонена к плоскости эклиптики под углом 1°,5, а угол между лунной орбитой и эклиптикой близок к 5°. В результате наклон лунного экватора к лунной орбите близок к 6°,5. По этой причине, обращаясь вокруг Земли, Луна периодически «поворачивает» к нам то южный, то северный свой полюс и потому нам частично приоткрываются околополярные зоны невидимого полушария Луны. Либрация по широте несколько уступает либрации по долготе и достигает ±6041/.

Параллактическая либрация. При вращении Земли наблюдатель перемещается в пространстве на тысячи километров и по этой причине может несколько «заглядывать» в невидимое полушарие Луны и тем самым наблюдать с Земли более 50% лунной поверхности. Это явление получило наименование параллактическая либрация. Она невелика и составляет примерно 1°.

Точности ради стоит упомянуть еще о физической либрации. Если первые три разновидности либрации вызваны, в сущности, геометрическими причинами (изменением расположения наблюдателя по отношению к Луне), то физическая либрация порождена некоторой, правда, незначительной, неравномерностью вращения Луны вокруг оси. Эта неравномерность объясняется тем, что Луна не имеет строгой шарообразной формы, а слегка вытянута в направлении к Земле. «Покачивания» Луны, называемые физической либрацией, крайне незначительны и составляют всего несколько минут дуги. И все же благодаря всем четырем либрациям земной наблюдатель видит не половину, а около 60% лунной поверхности.

В прошлом веке по наблюдениям «краевых» образований на лунном диске некоторые астрономы пытались себе представить гипотетический облик обратной стороны Луны. В какой-то мере их метод напоминал метод Кювье, позволяющий по нескольким костям ископаемых животных представить себе внешний облик древних обитателей Земли. В отношении Луны, как мы теперь убедились, этот метод в целом оказался неудачным, хотя отдельные предсказания получились достаточно близкими к истине. Так, в популярной когда-то монографии о Луне Ю. Франца утверждается, что «на задней стороне Луны, позади ее северо-восточного края, севернее пояса морей, находится обширная, светлая, богатая кратерами возвышенность, совершенно лишенная морей»).

Наше знакомство с молодой Луной мы начнем с обзора краевых зон, расположенных вблизи лунного лимба. Продвигаясь от северного полюса Луны (см. Приложение VII) вдоль лимба к югу, мы на самом краю лунного диска прежде всего встречаем вытянутую темную полоску — Море Гумбольдта. На глобусе это море выглядит слегка вытянутым овалом со средним поперечником порядка 200 км. Иную форму имеет Краевое Море, далеко уходящее в невидимое полушарие Луны. Хотя, как и Море Гумбольдта, оно кажется земному наблюдателю узенькой полоской, на лунном глобусе видно, что Краевое Море имеет весьма неправильную форму с многочисленными «заливами» и наибольший его поперечник близок к 400 км. Следующее к югу за Краевым Морем лунное Море Смита по площади превосходит Море Краевое и в южной части имеет на своем дне два крупных кратера, что хорошо видно на лунном глобусе. Наконец, Южное Море по площади превосходит все предыдущие моря вместе взятые. Его дно усеяно крупными кратерами, а форма совсем неправильная.

На самом верхнем краю, или, точнее, на верхнем роге молодой Луны при достаточно большом увеличении можно заметить неровности лимба. Это самая высокая горная цепь на Луне, получившая наименование гор Лейбница. Некоторые из вершин этих гор, близких к южному полюсу, вздымаются вверх почти на 10 км. Одна из них, самая высокая, при всех фазах Луны постоянно освещается Солнцем. Эта высочайшая лунная гора пока никак не названа. Было бы, вероятно, уместно и справедливо назвать ее пиком Циолковского — великого основоположника космонавтики. Если вспомнить, что по диаметру Луна почти вчетверо меньше Земли, приходится признать, что лунная поверхность относительно гораздо более неровная, чем земная.

Интересно наблюдать краевые зоны Луны неоднократно, заглядывая при этом то в большей, то в меньшей степени в невидимое полушарие Луны. При таких наблюдениях лунный глобус особенно полезен — по нему можно установить, какие объекты невидимого полушария Луны временно оказываются в зоне видимости земного наблюдателя.

Рассмотрим теперь в телескоп общую панораму лунного серпа. Главное, что бросается в глаза, — обилие кратеров, этих характернейших, наиболее распространенных форм лунного рельефа. Со времен Галилея и до наших дней дошли никогда не прекращавшиеся споры о происхождении кольцевых лунных гор. Успехи космонавтики, пожалуй, лишь обострили эту дискуссию. Выявилось, что на всех уровнях и при всех масштабах «кратерность» — характернейшая черта лунной поверхности. Если в крупнейшие современные телескопы на поверхности Луны различимы кратеры поперечником в сотни метров, то космические автоматы и космонавты, посетившие Луну, обнаружили великое множество мелких и мельчайших кратеров с поперечниками в метры и даже сантиметры. Общее число всех лунных кратеров неисчислимо велико, но вряд ли все они имеют общее происхождение.

Есть две гипотезы о происхождении лунных кратеров. Одна из них, условно именуемая «метеоритной», полагает, что большинство (если не все) лунных кратеров образовалось при падении на Луну метеоритов. По земному опыту мы знаем, что, действительно, удар крупного метеорита о земную поверхность приводит к образованию так называемого взрывного метеоритного кратера. При скорости соударения в несколько километров в секунду (и выше) метеорит взрывается в буквальном смысле этого слова. При ударе кристаллическая решетка твердого метеоритного тела разрушается и молекулы метеорита, уже не связанные друг с другом, напоминают молекулы сильно сжатого газа. Такой «газовый сгусток», естественно, стремится расшириться и это расширение происходит взрывообразно. Подсчитано, что при скорости соударения 4 км/сек взрыв получается таким же мощным, как если бы ' взорвалось равное метеориту по массе количество тринитротолуола. При большей скорости соударения выделение энергии при взрыве увеличивается в десятки раз.

За последнее время в различных районах Земли найдены крупные метеоритные кратеры, и по размерам и по форме напоминающие некоторые из кратеров Луны.

Сторонники «вулканической» гипотезы указывают на кальдеры — земные своеобразные формы вулк ... Читать дальше »

ПЕРЕД ПОЛНОЛУНИЕМ

За 2—3 дня до полнолуния начинают приоткрываться крайние западные районы Луны. По мере продвижения терминатора открываются все новые и новые пейзажи. Но видны они хорошо лишь вблизи терминатора и когда последний совпадет, наконец, с лимбом, Луна в целом для наблюдателя становится малоинтересной. Солнце светит «в лоб», тени в центральной части лунного диска пропадают или укорачиваются до минимума и видимость деталей заметно ухудшается. Однако в это время на краях Луны детали рельефа выглядят достаточно хорошо, чтобы рассмотреть главные достопримечательности этих районов Луны. А их здесь немало.

На самом краю лунного диска недалеко от южного полюса в полнолуние легко заметить неровности — горы Дерфеля. На полпути между южным и северным полюсом лимб Луны снова становится особенно неровным. Это горы Даламбера. И те и другие сравнительно высоки, хотя здесь нет таких вершин, какие встречаются среди гор Лейбница.

Когда по праву первооткрывателей исследователи Луны присваивали наименования отдельным лунным объектам, то не всегда они делали это достаточно обоснованно. Пример тому пять крошечных морей, расположенных на самом западном краю лунного диска. Все они были наименованы Ю. Францем, известным исследователем Луны начала текущего века. Но и по размерам, и по структуре эти образования представляют собой скорее дно кратеров, чем настоящие лунные моря.

Южнее гор Дерфеля найдите кратеры Шиккард, Варгентин и Ингирами. В районе гор Даламбера находятся Моря Весны и Лета, окруженные валами. В этом случае ясно, что перед нами дно полуразрушенных кратеров. Но Франц почему-то назвал эти объекты морями. Еще более неприметны Море Новое и Море Зимы.

Иногда на лунном диске можно встретить следы человеческих страстей, не всегда высоких. Основоположник номенклатуры лунных объектов Д. Риччиоли, чтобы всячески унизить лично ненавистного ему Галилея, назвал именем великого итальянского ученого крошечный, еле различимый кратер диаметром 15 км (найдите его в северной части Океана Бурь). Зато для себя он не поскупился: на западном краю Луны вблизи лунного экватора бросается в глаза огромный кратер Риччиоли (диаметр 158 км).

Кстати сказать, западный край Луны богат исполинскими кратерами. Таковы кратеры Байи*) (диаметр 200 км), Шиккард (197 км), Дарвин (220 км), Гримальди (153 км), Пифагор (110 км). Особо следует обратить внимание на крупнейший кратер видимого полушария Луны О. Струве — его диаметр равен 255 километрам. Вал этого исполинского кратера наполовину разрушен, дно очень темное, и потому кратер О. Струве можно, по-видимому, считать небольшим кратерным морем. То же самое можно сказать и о кратерах Дарвин и Гримальди. Между прочим, дно Гримальди — самая темная часть лунной поверхности.

Хотя между кратером О. Струве и типичным кратерным Морем Кризисов разница в размерах значительна, на обратной стороне Луны есть немало кольцевых гор, заполняющих этот разрыв. Поэтому можно думать, что по крайней мере некоторые из лунных морей и лунные кольцевые горы — образования одной природы, отличающиеся не столько механизмом образования, сколько размерами.

Среди кратеров, близких к западному лимбу Луны, особенно примечателен кратер Варгентин, находящийся по соседству с кратером Шиккард. Это удивительное образование представляет собой «столовую гору», то есть кратер, заполненный до уровня вала когда-то жидкой, а ныне затвердевшей лавой. Вал Варгентина почти круглый, верхняя поверхность кратера очень ровная и сам кратер напоминает исполинскую монету, прилипшую к Луне. Почему на Луне такие «заполненные» кратеры большая редкость, сказать трудно, но вряд ли можно отыскать другое, более наглядное доказательство когда-то бывших обильных излияний лунной лавы, чем этот «столовый» кратер Варгентин.

Море Влажности—типичное кратерное море,и по размерам и по строению напоминающее Море Кризисов. Оно обладает замечательной системой разломов, связанных, вероятно, с опусканием впадины моря. Речь идет о валах и трещинах, расположенных параллельно береговой линии, а иногда и на берегу (на границе с Морем Облаков). Степень сохранности этих разломов различна, что свидетельствует о длительном формировании впадины моря и многократном ее опускании.

По окраинам Моря Влажности видны полузатопленные кратеры Гиппал, Вителло, Доппельмайер. На северном берегу вдается в море крупный кратер Гассенди (диаметр 107 км}. На его дне можно заметить нечто вроде валов — возможно, что эти «волны» застывшей лавы свидетельствуют о многократных извержениях центральной горки — вулкана.

Севернее Гассенди на берегу Океана Бурь расположен кратер Летрон (диаметр 102) с темным дном и частично разрушенным валом. Океан Бурь так же богат линиями разломов (валами и трещинами), как и соседнее Море Влажности. Но здесь они крупнее и длиннее — некоторые из них тянутся параллельно берегам па многие сотни километров к Заливу Росы и далее к северу по территории этого залива. Ряд валов явно связан с крупными кратерами (найдите по карте кратеры Марий, Кардан, Рюмкер), что вполне естественно, так как через разломы излияние лавы может произойти легче,

чем в других местах. Лишь в исключительных случаях на морском валу мы не находим ни крупного, ни мелкого кратера.

В юго-восточном углу Океана Бурь можно различить один из самых крупных лунных разломов — трещину Сирсалий и ее продолжение — трещину Биргпй. Начинается этот разлом на территории Океана Бурь, а затем вторгается в материковую область и тянется по ней почти на 250 км.

Восточный берег Океана Бурь образован обширным нагорьем, в южной части которого выделяется своим венцом светлых лучей уже знакомый нам кратер Кеплер (диаметр 32 км}. И по пропорциям и по размерам этот кратер, как уже говорилось, похож па земные кальдеры. Хорошая сохранность самого кратера и венца светлых лучей вокруг него говорит о том, что эти образования молоды и извержения центральной горки Кеплера происходили в недавнем прошлом. Впрочем, не исключено, что какие-то остатки былого активного вулканизма в этом районе Луны можно наблюдать и теперь. Во всяком случае северная оконечность нагорья, образующего восточный берег Океана Бурь, представляет собой, пожалуй, наиболее «молодой» и вулканически активный район Луны. Здесь в районе кратеров Аристарх и Геродот еще с 1650 года исследователи Луны отмечали какие-то странные изменения, не вяжущиеся с постоянством и неизменностью большинства остальных районов Луны.

По размерам Аристарх и Геродот кратеры-близнецы: их диаметры равны 36 км. Но Аристарх гораздо интереснее Геродота. Его дпо — самая яркая часть лунной поверхности, и в этом отношении Аристарх является антиподом Гримальди. Вещество, которым покрыто дпо Аристарха, способно под воздействием коротковолнового излучения Солнца люми-несцировать (слабо светиться «холодным светом») даже в лунные ночи. Может быть, поэтому во время лунных затмений, заметив свечение дна Аристарха, некоторые астропомы принимали это свечение за извержение вулкана. Но даже ошибаясь, они были недалеки от истины — центральная горка Аристарха действительно и поныне от случая к случаю становится, по-видимому, действующим вулканом.

В начале 1963 г. Н. А. Козырев наблюдал слабое истечение газов из кратера Аристарх, В октябре того же года американские астрономы Барр и Грипакр изучали Долину Шретера — уникальный разлом па Луне длиной 170 км и шириной 10— 12 км, находящийся чуть севернее Геродота и по форме напоминающий букву W. Расширенный конец этого разлома (он именуется также трещиной Геродота) называется Головой Кобры. Необычная извилистая форма Долины Шретера еще в прошлом веке заставила некоторых астрономов предположить, что здесь мы видим русло бывшей лунной реки — наивность, вызывающая сегодня лишь улыбку. Но Долина Шретера оказалась замечательной в другом отношении.

Упомянутые выше американские астрономы 29 октября 1963 г. неожиданно увидели яркое, по временам вспыхивающее, красновато-оранжевое пятно, примыкающее к Голове Кобры.

Второе подобное пятно диаметром 2,5 км располагалось поперек Долины Шретера, а третье, самое большое пятно было замечено на внутреннем склоне вала Аристарха в его юго-западной части Появились эти пятна в 18 час. 30 мин., а исчезли в 19 час 50 мин. Месяц спустя (27 ноября 1963 г.) аналогичное пятно снова на короткое время появилось на валу Аристарха.

Если учесть, что многие наблюдатели неоднократно отмечали временное ухудшение видимости деталей на дне Аристарха, то вряд ли можно сомневаться, что американским ученым удалось наблюдать извержение лунных вулканов.

Кратер Аристарх — очень молодой, быть может, самый молодой из крупных лунных кратеров. Сравнительно недавно, фотографируя Луну в инфракрасных лучах во время лунных затмений, астрономы обнаружили, что ряд лунных кратеров гораздо горячее, чем окружающие ... Читать дальше »

Введение

О том, что в Солнечной системе между орбитами Марса и Юпитера движутся многочисленные мелкие тела, самые крупные из которых по сравнению с планетами всего лишь каменные глыбы, узнали менее 200 лет назад. Их открытие явилось закономерным шагом на пути познания окружающего нас мира. Путь этот не был легким и прямолинейным.

Кто в эпоху открытия первых астероидов мог предположить, что эти малые тела Солнечной системы, тела, о которых еще недавно нередко говорили с оттенком пренебрежения, станут объектом внимания специалистов самых различных областей: естествознания, космогонии, астрофизики, небесной механики, физики, химии, геологии, минералогии, газовой динамики и аэромеханики? Тогда до этого было еще очень далеко. Еще предстояло осознать, что стоит лишь наклониться, чтобы поднять с земли кусочек астероида - метеорит. Наука о метеоритах - метеоритика - зародилась в начала XIX века, когда были открыты и их родительские тела - астероиды. Но в дальнейшем она развивалась совершенно независимо. Метеориты изучались геологами, металлургами и минералогами, астероиды - астрономами, преимущественно небесными механиками.

Трудно привести другой пример столь абсурдной ситуации: две разные науки исследуют одни и те же объекты, а между ними практически не возникает никаких точек соприкосновения, не происходит обмена достижениями. Это отнюдь не способствует осмыслению получаемых результатов. Но сделать ничего нельзя, и так все и остается, пока новые методы исследований - экспериментальные и теоретические - не поднимут уровень исследований настолько, что создадут реальную основу для слияния обеих наук в одну.

Это произошло в начале 70-х годов XX в., и мы стали свидетелями нового качественного скачка в познании астероидов. Скачок этот произошел не без помощи космонавтики, хотя космические аппараты еще не опускались на астероиды и еще не получено даже космического снимка хотя бы одного из них. Это - дело будущего, по-видимому, уже недалекого. А пока перед нами встают новые вопросы и ждут своего решения.

Астероиды вблизи Земли

Почти 3/4 века люди не подозревали, что не все астероиды движутся между орбитами Марса и Юпитера. Но вот ранним утром 14 июня 1873 г. Джеймс Уотсон на обсерватории Энн Арбор (США) открыл астероид «Аэрта». За этим объектом удалось следить всего три недели, а потом его потеряли. Однако результаты определения орбиты, хотя и неточной, убедительно свидетельствовали, что Аэрта движется внутри орбиты Марса.

Астероиды, которые бы приближались к орбите Земли, оставались неизвестны до конца XIX века. Теперь их число превышает 80.

Первый астероид вблизи Земли был открыт только 13 августа 1898 г. В этот день Густав Витт на обсерватории Урания в Берлине обнаружил слабый объект, быстро перемещающийся среди звезд. Большая скорость свидетельствовала о его необычайной близости к Земле, а слабый блеск близкого предмета - об исключительно малых размерах. Это был Эрос, первый астероид-малютка поперечником менее 25 км. В год его открытия он прошел на расстоянии 22 млн. км от Земли. Его орбита оказалась не похожа ни на одну до сих пор известную.

Далее были открыты астероиды Альберт, Алинда, Ганнимед, Ивар, Амур, которые проходили по астрономическим меркам очень близко от Земли.

Движение астероидов

Все открытые до сих пор астероиды обладают прямым движением: они движутся вокруг Солнца в ту же сторону, что и большие планеты. У подавляющего большинства астероидов орбиты не сильно отличаются друг от друга: они слабо эксцентричны и имеют малый или умеренный наклон. Поэтому почти все астероиды движутся, оставаясь в пределах тороидального кольца. Границы кольца несколько условны: пространственная плотность астероидов (число астероидов в единице объема) падает по мере удаления от центральной части. У немногих астероидов из-за значительного эксцентриситета и наклона орбиты петля, выходит за пределы этой области или даже целиком лежит вне неё. Поэтому астероиды встречаются и вдали за пределами кольца.

Объем пространства, занятого кольцом-тором, где движется 98% всех астероидов, огромен - около 1,61026 км3. Для сравнения укажем, что объем Земли составляет всего 1012 км3.

Если быть совсем строгими, то нужно сказать, что путь астероида в пространстве представляет собой не эллипсы, а незамкнутые квазиэллиптические витки, укладывающиеся рядом друг с другом. Лишь изредка - при сближении с планетой - витки заметно отклоняются один от другого. Планеты возмущают, конечно, движение не только астероидов, но и друг друга. Однако возмущения, испытываемые самими планетами, малы и не меняют структуры Солнечной системы. Они не могут привести к столкновению планет друг с другом. С астероидами дело обстоит иначе. Астероиды отклоняются со своего пути то в одну, то в другую сторону. Чем дальше, тем больше становятся эти отклонения: ведь планеты непрерывно "тянут" астероид, каждая к себе, но сильнее всех Юпитер. Наблюдения астероидов охватывают еще слишком малые промежутки времени, чтобы можно было выя-

вить существенные изменения орбит большинства астероидов, за исключением отдельных редких случаев. Поэтому наши представления об эволюции их орбит основаны на теоретических соображениях. Коротко они сводятся к следующему.

Орбита каждого астероида колеблется около своего среднего положения, затрачивая на каждое колебание несколько десятков или сотен лет. Синхронно меняются с небольшой амплитудой ее полуось, эксцентриситет и наклон. Перигелий и афелий то приближаются к Солнцу, то удаляются от него. Эти колебания включаются как составная часть в колебания большего периода - тысячи или десятки тысяч лет. Они имеют несколько другой характер. Большая полуось не испытывает дополнительных изменений. Зато амплитуды колебаний эксцентриситета и наклона могут быть намного больше. При таких масштабах времени можно уже не рассматривать мгновенных положений планет на орбитах: как в ускоренном фильме астероид и планета оказываются как бы размазанными по своим орбитам. Становится целесообразным рассматривать их как гравитирующие кольца. Наклон астероидного кольца к плоскости эклиптики, где находятся планетные кольца - источник возмущающих сил, - приводит к тому, что астероидное кольцо ведет себя подобно волчку. Только картина оказывается более сложной, потому что орбита астероида не является жесткой и ее форма меняется с течением времени.

Планетные возмущения приводят к непрерывному перемешиванию орбит астероидов, а стало быть, и к перемешиванию движущихся по ним объектов. Это делает возможным столкновения астероидов друг

с другом. За минувшие 4,5 млрд. лет, с тех пор как существуют астероиды, они испытали много столкновений друг с другом. Наклоны и эксцентриситеты орбит приводят к непараллельности их взаимных движений, и скорость, с которой астероиды проносятся один мимо другого, в среднем составляет около 5 км/с. Столкновения с такими скоростями ведут к разрушению тел.

Форма и вращение астероидов

Астероиды так малы, что сила тяжести на них ничтожна. Она не в состоянии придать им форму шара, какую придает планетам и их большим спутникам, сминая и утрамбовывая их вещество. Большую роль при этом играет явление текучести. Высокие горы на Земле у подошвы "расползаются", так как прочность пород оказывается недостаточной для того, чтобы выдержать нагрузки во многие тонны на 1 см3, и камень, не дробясь, не раскалываясь, течет, хотя и очень медленно.

На астероидах поперечником до 300-400 км из-за малого веса подобное явление текучести вовсе отсутствует, а на самых крупных

астероидах оно происходит чрезвычайно медленно, да и то лишь в их недрах. Поэтому "утрамбованы" силой тяжести могут быть лишь глубокие недра немногих крупных астероидов. Если вещество астероидов не проходило стадии плавления, то оно должно было остаться "плохо упакованным", примерно, каким возникло на стадии аккумуляции в протопланетном облаке. Только столкновения тел друг с другом могли привести к тому, что

вещество постепенно уминалось, становясь менее рыхлым. Впрочем, новые столкновения должны были дробить спрессованное вещество.

Малая сила тяжести позволяет разбитым астероидам существовать в виде агрегатов, состоящих из отдельных блоков, удерживающихся друг около друга силами тяготения, но не сливающихся друг с другом. По той же причине не сливаются с ними и опустившиеся на поверхность астероидов их спутники. Луна и Земля, соприкоснувшись друг с другом, слились бы, как сливаются (хотя и по другой причине) соприкоснувшиеся капли, и через некоторое время получилось бы одно, тоже шарообразное тело, по форме которого нельзя было бы догадаться, из чего оно получилось.

Впрочем, все планеты Солнечной системы на заключительном этапе формирования вбирали в себя довольно крупные тела, не сумевшие превратить ... Читать дальше »

Роман Ф. М. Достоевского "Преступление и наказание” является социально-психологическим. В нем автор ставит важные социальные вопросы, волновавшие людей того времени. Своеобразие этого романа Достоевского заключается в том, что в нем показана психология современного автору человека, пытающегося найти решение насущных социальных проблем. Достоевский вместе с тем не дает готовых ответов на поставленные вопросы, но заставляет читателя задуматься над ними. Центральное место в романе занимает бедный студент Раскольников, совершивший убийство. Что его привело к этому страшнейшему преступлению? Ответ на этот вопрос Достоевский пытается найти путем тщательного анализа психологии этого человека. Глубокий психологизм романов Ф. М. Достоевского заключается в том, что их герои попадают в сложные, экстремальные жизненные ситуации, в которых обнажается их внутренняя сущность, открываются глубины психологии, скрытые конфликты, противоречия в душе, неоднозначность и парадоксальность внутреннего мира. Для отражения психологического состояния главного героя в романе "Преступление и наказание” автор использовал разнообразные художественные приемы, среди которых немаловажную роль играют сны, так как в бессознательном состоянии человек становится самим собой, теряет все наносное, чужое и, таким образом, свободнее проявляются его мысли и чувства. На протяжении практически всего романа в душе главного героя, Родиона Раскольникова, происходит конфликт, и эти внутренние противоречия обусловливают его странное состояние: герой настолько погружен в себя, что для него грань между мечтой и реальностью, между сном и действительностью смазывается, воспаленный мозг рождает бред, и герой впадает в апатию, полусон-полубред, поэтому о некоторых снах трудно сказать, сон это или бред, игра воображения.

1. История создания «Преступления и наказания»
Творческая история романа

«Преступление и наказание», задуманное первоначально в форме исповеди Раскольникова, вытекает из духовного опыта каторги. Именно там Ф.М.Достоевский столкнулся впервые с сильными личностями, стоящими вне морального закона, именно на каторге началось изменение убеждений писателя. «Видно было, что этот человек, - описывает Достоевский в «Записках из Мёртвого дома» каторжника Орлова,- смог повелевать собою, безгранично презирал всякие муки и наказания, не боялся ничего на свете. В нем вы видели одну бесконечную энергию, жажду деятельности, жажду мщения, жажду достичь предположенной цели. Между прочим, я был поражен его странным высокомерием».
Но в 1859 году «исповедь-роман» не был начат. Вынашивание замысла продолжалось 6 лет, за которые Ф.М.Достоевский написал «Униженные и оскорбленные», «Записки из подполья». Главные темы этих произведений - тема бедных людей, бунта и тема героя-индивидуалиста- синтезировались затем в «Преступлении и наказании».
В письме журналу «Русский Вестник», рассказывая о своей новой повести, которую хотел бы продать редакции, Достоевский так описывал свою повесть: "Идея повести не может, сколько я могу предполагать, ни в чем противоречить Вашему журналу, даже напротив. Это - психологический отчет одного преступления. Действие современное, в нынешнем году. Молодой человек, исключенный из студентов университета, живущий в крайней бедности, по легкомыслию, по шатости в понятиях, поддавшись некоторым странным, недоконченным идеям, которые носятся в воздухе, решил разом выйти из своего положения. Он решился убить одну старуху, титулярную советницу, дающую деньги на проценты. Старуха глупа, глуха, больна, жадна, берет жидовские проценты, зла и заедает чужой век, мучая у себя в работницах свою младшую сестру. "Она никуда не годна”, "для чего она живет?”, "полезна ли она хоть кому-нибудь” и так далее - эти вопросы сбивают с толку молодого человека. Он решает убить ее, обобрать, с тем, чтоб сделать счастливою свою мать, живущую в уезде, избавить сестру, живущую в компаньонках у одних помещиков, от сластолюбивых притязаний этого помещичьего семейства - притязаний, грозящих ей гибелью,- докончить курс, ехать за границу и потом всю жизнь быть честным , твердым, неуклонным в исполнении "гуманного долга к человечеству”- чем уже, конечно, загладится преступление, если только можно назвать преступлением этот поступок над старухой глухой, глупой, злой, больной, которая сама не знает, для чего живет на свете, и которая через месяц, может быть, сама собой померла бы.
Несмотря на то, что подобные преступления ужасно трудно совершаются - т.е. почти всегда до грубости выставляют наружу концы, улики и проч. и страшно много оставляют на долю случая, который всегда почти выдает виновного, ему - совершенно случайным образом - удается совершить свое преступление и скоро, и удачно.
Почти месяц он проводит после того, до окончательной катастрофы, никаких на него подозрений нет и не может быть. Тут-то и развертывается психологический процесс преступления. Неразрешимые вопросы встают перед убийцею, неподозреваемые и неожиданные чувства мучают его сердце. Божия правда, земной закон берет свое, и он кончает тем, сто принужден сам на себя донести. Принужден, чтобы, хотя погибнуть в каторге, но примкнуть опять к людям, чувство разомкнутости и разъединенности с человечеством, которое он ощутил тотчас же по совершении преступления, замкнуло его. Закон правды и человеческая природа взяли свое, убили убеждения, даже без сопротивления. Преступник решает сам принять муки, чтоб искупить свое дело. Впрочем, трудно мне разъяснить мою мысль.
В повести моей есть, кроме того, намек на ту мысль, что налагаемое юридическое наказание за преступление гораздо меньше устрашает преступника, чем думают законодатели, отчасти потому, что он сам его нравственно требует.
Это я видел и даже на самых неразвитых людях, на самой грубой случайности. Выразить мне это хотелось именно на развитом, на нового поколения человеке, чтобы была ярче и обязательнее видна мысль. Несколько случаев, бывших в самое последнее время, убедили, что сюжет мой вовсе не эксцентричен, именно что убийца развитой и даже хороших наклонностей молодой человек. Мне рассказывали прошлого года в Москве (верно) об одном студентской истории,- что он решился разбить почту и убить почтальона. Есть ещё много следов в наших газетах о необыкновенной шатости понятий, подвигающих на ужасные дела. Одним словом, я убежден, сто сюжет мой отчасти оправдывает современность ».
В основе сюжета романа - замысел об «идейном убийце», который распадался на две неравные части: преступление и его причины и ,вторая, главная часть, - действие преступления на душу преступника. Эта двучастность замысла отразится в окончательной редакции заглавия романа – «Преступление и наказание» - и на особенностях структуры: из шести частей романа одна посвящена преступлению и пять - влиянию этого преступления на сущность Раскольникова и постепенному изживанию им своего преступления.
Главы нового романа Достоевский отправил в середине декабря 1865 года в «Русский вестник». Первая часть уже появилась в январском номере журнала за 1866 год, однако полностью роман ещё не был закончен. Работа над дальнейшим текстом продолжалась весь 1866 год.
Первые две части романа, напечатанные в январской и февральской книжках «Русского вестника» принесли Ф.М.Достоевскому успех.
В ноябре и декабре 1866 были написаны последняя, шестая часть и эпилог. Журнал в декабрьской книжке 1866 года закончил публикацию романа.
Сохранились три записные тетради с черновиками и заметками к «Преступлению и наказанию», т.е. три рукописные редакции: первая (краткая)-"повесть”, вторая (пространная) и третья (окончательная) редакция, характеризующие собой три стадии, три этапа работы: Висбаденский (письмо к Каткову), Петербургский этап (с октября по декабрь 1865 года, когда Достоевский начал "новый план”) и, наконец, последний этап (1866 год). Все рукописные редакции романа трижды опубликованы, причем две последние сделаны на высоком научном уровне.
Итак, в творческом процессе вынашивании замысла «Преступления и наказания», в образе Раскольникова столкнулись две противоположных идеи: идея любви к людям и идея презрения к ним. Черновые тетради к роману показывают, как мучительно Ф.М.Достоевский искал выход: или оставить одну из идей, или сократить обе. Во второй редакции есть запись: «Главная анатомия романа. Непременно поставить ход дела на настоящую точку и уничтожить неопределенность, то есть так или этак объяснить всё убийство и поставить его характер и отношения ясно». Автор решает совместить обе идеи романа, показать человека, в котором, как говорит Разумихин о Раскольникове в окончательном тексте романа, "два противоположных характера поочередно сменяются”.
Так же мучительно искал Достоевский финал романа. В одной из черновых записей: "Финал романа. Раскольников застрелиться идет”. Но это был финал только для "идеи Наполеона”. Писатель намеч ... Читать дальше »

Речь героев Ф. М. Достоевского более важна, чем портрет. Важна сама манера говорить, общаться между собой и произносить внутренние монологи. Л. Н. Толстой считал, что у Ф. М. Достоевского все герои говорят одинаковым языком, не передавая своих индивидуальных душевных переживаний. Современный исследователь Ю. Ф. Карякин спорит с этим утверждением. Тот накал страстей, который выражается в этих спорах, не оставляет места для хладнокровного обдумывания. Все герои высказывают самое важное, самое сокровенное, самовыражаются на пределе, кричат в исступлении или шепчут в смертельном бреду последние признания. Что может служить лучшей рекомендацией искренности, чем состояние истерики, когда открывается твой внутренний мир? В кризисных ситуациях, во время скандала, в напряженнейших эпизодах, следующих один за другим, герои Достоевского выплескивают все, что накипело в душе. ("Не слова — судороги, слипшиеся комом”. В. Маяковский.) В речи героев, всегда взволнованной, невзначай проскальзывает то, что они больше всего хотели бы скрыть, утаить от окружающих. Этот прием, применяемый Ф. М. Достоевским, — свидетельство глубочайшего знания им человеческой природы. Скрепленные ассоциативными связями, эти намеки и оговорки как раз и выводят наружу все тайное, на первый взгляд недоступное. Иногда, напряженно думая о чем-то, герои начинают раскладывать на отдельные слова речь других персонажей, акцентируя свое внимание на определенных словах-ассоциациях. Наблюдая этот процесс, мы узнаем, например, что же по-настоящему гнетет Раскольникова, когда он из разговора Лизаветы и мещан выделяет лишь слова "семь”, "в седьмом часу”, "решайтесь, Лизавета Ивановна”, "порешить”. В конце концов эти слова в его воспаленном сознании превращаются в слова "смерть”, "порешить”, то есть убить. Что интересно: Порфирием Петровичем, тонким психологом-криминалистом, эти ассоциативные связи используются сознательно в разговоре с Раскольниковым. Он давит на сознание Раскольникова, повторяя слова: "казенная квартира”, то есть тюрьма, "порешить”, "обух”, заставляя Раскольникова все более волноваться и доводя наконец его до конечной цели — признания. Слова "обух”, "кровь”, "темя”, "смерть” проходят лейтмотивом через весь роман, через все разговоры Раскольникова с Заметовым, Разумихиным и Порфирием Петровичем, создавая особый психологический подтекст. "Психологический подтекст есть не что иное, как рассредоточенный повтор, все звенья которого вступают друг с другом в сложные взаимоотношения, из чего рождается их новый, более глубокий смысл”, — говорит один из исследователей Ф. М. Достоевского Т. Сильман. Порфирий Петрович, наверное, тоже так думает, он играет словами, заставляя Раскольникова признаться. В этот момент Раскольников получает тяжелую моральную травму, переживания не дают ему покоя, и он выплескивает все наружу. Цель Порфирия Петровича достигнута. Общий психологический настрой способствует выявлению сходства персонажей. Вот что говорит о проблеме двойничества известный исследователь Достоевского Топоров: "...то, что мы выделяем Раскольникова и Свидригайлова... строго говоря, дань привычке (в частности, к ипостасности)”. Итак, с помощью целой системы двойников происходит раскрытие главного героя Достоевского. Образы Сони, Дуни, Катерины Ивановны тоже пересекаются по ряду мотивов: например, самоотверженность свойственна всем трем. При этом Катерина Ивановна в высшей степени наделена еще и своеволием, а Дунечка и горда, и своенравна, и жертвенна. Она почти прямая копия брата — Родиона Раскольникова. Вот что говорит о них мать: "...смотрела я на вас обоих, и не столько лицом, сколько душою: оба вы меланхолики, оба угрюмые и вспыльчивые, оба высокомерные и оба великодушные”. Здесь также имеет место один из приемов характеристики персонажа, один из способов проникновения во внутренний мир героя: характеристика его другими персонажами. Но у Ф. М. Достоевского герои поясняют друг друга не только с помощью речи. Схожих действующих лиц Достоевский наделяет созвучными фамилиями. Говорящие фамилии — это прием, пришедший еще из классицизма, благодаря ему очень метко дается характеристика герою. Фамилии Ф. М. Достоевского под стать портретам. Целый ряд "хтонических” (Г. Гачев) персонажей наделен фамилиями, где явно просматривается слово "рог” (Ставрогин, Свидригайлов, Рогожин). Это какие-то бесовские атрибуты земного человека. В романах Ф. М. Достоевского фамилии персонажей даже по своему звуковому составу представляют собой уже характеристики. Мармеладов внутренне мягок, прозрачен, его фамилия "указывает на водяной состав — преобладают м, н, л — звуки сонорные, звонкие, женские, влажные” (Г. Гачев). Это тоже попытка проникновения во внутренний мир персонажа, но связи персонаж — читатель устанавливаются на подсознательном уровне. Ф. М. Достоевский не знает себе равных по количеству и, главное, по виртуозности использования приемов проникновения во внутренний мир героев.

Принцип антитезы
Антитеза - основной идейно-композиционный принцип "Преступления и наказания", заложенный уже в заглавии. Он проявляется на всех уровнях художественного текста: от проблематики до построения системы персонажей и приемов психологического изображения. Однако в самом использовании антитезы Достоевский часто демонстрирует разные методы.
Понятия преступление и наказание интересуют Достоевского не в их узком юридическом смысле. "Преступление и наказание" - это произведение, ставящее глубинные философские и нравственные проблемы.
Герои Достоевского никогда не изображаются однозначно: человек у Достоевского всегда противоречив, непознаваем до конца. Его герои сочетают в себе две бездны разом: бездну добра, сострадания, жертвенности и бездну зла, эгоизма, индивидуализма, порока. В каждом из героев есть два идеала: идеал Мадонны и идеал Содомский. Содержание "Преступления и наказания" составляет суд над Раскольниковым, внутренний суд, суд совести. Достоевский прибегает к приему двойного портретирования. Причем первый портрет, более обобщенный, обычно спорит со вторым. Так, до совершения преступления автор говорит о красоте Раскольникова, о его прекрасных глазах.
Но преступление не только запятнало его душу, но и оставило трагический отпечаток на лице. На этот раз перед нами портрет убийцы. В романе Достоевского спорят не герои, а их идеи. Таким образом, мы видим, что антитеза как художественный прием оказался очень продуктивен для двух крупнейших художников-реалистов, Толстого и Достоевского.

Главный герой

С самого начала Родион Раскольников предстает перед нами как необычный человек. Мы понимаем, что в его душе что-то творится, в его голове кроется какой-то замысел, его терзает непонятная нам мысль: «...но с некоторого времени он был в раздражительном и напряженном состоянии, похожем на ипохондрию». «Раскольников не привык к толпе и, как уже сказано, ко всякого рода обществу, особенно в последнее время ».
Начиная с первых страниц романа, Достоевский готовит своего героя к роковому шагу. Все, что окружает Раскольникова, нравственно и физи-чески давит на него. Изображая героя в грязно-желтом Петербурге среди нищих, пьяниц, «униженных и оскорбленных», автор хочет показать ту оборотную сторону жизни города, показать, как гибнет умный и образо-ванный человек. Погруженный в нищенскую обстановку, Родион начина¬ет страдать, мучиться.
Хорошее нравственное воспитание Раскольникова не позволяет ему равнодушно смотреть на страдания людей, хотя он и сам находится в бедственном положении. «Вот тут... двадцать рублей, кажется, - и если это может послужить вам в помощь, то... я... одним словом, я зайду!» Герой смущен тем, что он помогает человеку, не усматривает в этом ниче¬го сверхъестественного.
Несмотря на жестокость своей теории, которую он создал в своем воображении, он был отзывчивым и душевным человеком. Чем мог, он . помогал семье Мармеладовых. Уязвленная гордость героя мешала ему жить спокойно. Он слишком высоко ценил себя и не мог понять, почему умный и образованный человек должен давать грошовые уроки, чтобы сводить еле-еле концы с концами. И это, конечно, сыграло большую роль в развитии его душевного конфликта.
На протяжении всего романа Достоевский показывает нам внутрен¬ние диалоги Раскольникова, «диалектику» его души. Как человек думаю¬щий, герой постоянно рассуждает, анализирует свои поступки и делает выводы.
Создав теорию о «людях-гениях» и «муравейнике», герой вступает в спор с самим собой. Его действительно волнует вопрос, что он представ-ляет собой. «Кто я - тварь дрожащая или право имею?» Гуляя по городу, сидя дома, разговаривая с окружающими его людьми, Раскольников все больше уверяется в правоте своей теории, в праве «гениев» на кровь «по совести».
Что же собственно представляет из себя эта теория ? По замыслам Раскольникова, есть люди, которым дозволено все. Люди, стоящие выше общества, толпы. Люди, которым дозволе ... Читать дальше »

Для того, чтобы показать теорию Раскольникова со всех сторон, Достоевский дает нам возможность увидеть ее с помощью других персонажей романа. Они по-своему воплотили теорию «права имеющих» в жизнь. Это есть так называемые психологические двойники Раскольникова. Но в начале необходимо определить круг лиц, подпадающих по категорию двойников, ибо на первый взгляд люди не имеющие никакого к ней отношения, оказываются при ближайшем рассмотрении заядлыми ее приверженцами и теологами. Во-первых, двойник Раскольникова, несомненно, Свидригайлов, личность загадочная и противоречивая, но он сам сообщает нам о своей похожести на Раскольникова, говоря ему: «мы с вами одного поля ягоды».
Во-вторых, двойником Раскольникова можно также считать и подлого Лужина, его «родство» с Раскольниковым тоже очевидно, мы рассмотрим это впоследствии. Казалось бы и все. Но нет, нельзя забыть еще и саму жертву, Алену Ивановну. Она тоже «слуга» теории Раскольникова, хотя эта теория и «перемалывает» ее потом. Существует еще и Лебезятников, но он скорее слушатель, чем последователь, ибо ни силой характера, ни умом он не блещет. Итак, рассмотрим последовательно эти «зеркала» Раскольникова и попытаемся понять их роль в романе.
У Свидригайлова тоже есть «своего рода теория, то же самое дело, по которому я нахожу, например, что единичное злодейство позволительно, если главная цель хороша. Единственное зло и сто добрых дел!» Свидригайлов - сильный человек с сильным характером. И эти его слова не в коей мере не говорят о том, что он также как и Раскольников строит свою жизнь согласно теориям. Он не задумывается над тем «тварь ли он дрожащая или право имеет». Нет, он просто всю свою жизнь считает, что имеет право. Он не выводит постулаты, как поступать хорошо, а как плохо. Он делает гадости, сознательно потом делая добро, чтобы загладить свою вину. Жизнь Свидригайлова – это видоизмененная теория Раскольникова, ставшая реальностью. Автор хочет нам показать, что стало бы, если бы планам Раскольникова суждено было сбыться. Свидригайлов не проверяет себя, и если он и виновен в смерти других людей, он предпочитает думать, что так и должно было быть. Ничем не прикрытый, всепоглощающий цинизм – вот итог всех наполеоновских теорий, когда жизнь человеческая оценивается в медный грош. Однако, Свидригайлов не так порочен и глуп, как кажется на первый взгляд. Он понимает, что в жизни все должно быть уравновешено, и поэтому вслед за злом он делает добро, чтобы сильно не отягчать свою совесть. Оттого и преследуют Свидригайлова мистические сны и приведения. И как Раскольников преступил через жизнь, через кровь старухи-процентщицы, так и Свидригайлов преступает через кровь, только через свою собственную. Смерть, самоубийство Свидригайлова – это отказ. Отказ от собственных наполеоновских теорий, отказ от того факта, что одна личность может распоряжаться жизнью и смертью других людей, но также смерть эта – это еще одна жертва принесенная на алтарь теории всевластия, но жертва во имя искупления грехов. Может быть, от этого так мучительно Раскольникову, когда он разговаривает со Свидригайловым, потому что он понимает, что смотрится в зеркало, и видит там свой собственный призрак, хотя еще недавно смеялся над видениями Свидригайлова. И так же как Раскольников отправляется на каторгу, в путешествие к свое душе, так и Свидригайлов отправляется в это самое путешествие, открывать свою «Америку» и покаятся: «- Ну, брат, это все равно. Место хорошее; коли тебя станут спрашивать, так и отвечай, что поехал, дескать, в Америку. Он приставил револьвер к своему правому виску…»
Вместе с первым упоминанием о Свидригайлове в начале романа, мы также слышим и имя некоего Лужина Петра Петровича. Это тоже двойник Раскольникова, слишком уж сильно похожи их способы достижения цели. Но цель-то у них разная. У Раскольникова – это доказать свою причастность к сильным людям, повелевающим миром, у Лужина – воспользоваться преимуществами этих людей без каких-либо доказательств. Лужин тоже зеркало, но зеркало грязное и заплесневевшее. Он – крайнее проявление теории Раскольникова, он – это рассказ нам автора о том, что будет, если все начнут пользоваться теорией: «Возлюби, прежде всех, одного себя, ибо все на свете на личном интересе основано. Возлюбишь одного себя, то и дела свои обделаешь как следует ... » Раскольников понимает где-то глубоко в душе, что Лужин живет по таким же принципам, как и он, оттого Лужин и становится ему противен. Он как бы видит наяву воплощение своей теории и уже наперед знает, что она правильна. Встреча с Соней Мармеладовой завершает этот провал. И если Раскольникова и Свидригайлова можно считать так называемыми жертвами теории, то Лужин - явный ее идеолог. Действительно, иногда фразы, которые он бросает, звучат как постулаты его собственной жизни: «Если мне, например, до сих пор говорили: "возлюби", и я возлюблял, то что из того выходило? - продолжал Петр Петрович, может быть с излишнею поспешностью, - выходило то, что я рвал кафтан пополам, делился с ближним, и оба мы оставались наполовину голы, по русской пословице: "Пойдешь за несколькими зайцами разом, и ни одного не достигнешь» или «Во всем есть черта, за которую перейти опасно; ибо, раз переступив, воротиться назад невозможно ». Мы не знаем, совершил ли Лужин какие-либо преступления или нет, но мы знаем, что он боится полиции, и значит какие-то грехи за ним водятся. Но, представим на минуту, что Лужину необходимо было бы убить кого-либо для достижения своих целей. Думается, что сделал бы он это не колеблясь и не мучаясь угрызениями совести, ибо Лужин – подлец. Лишь для того, чтобы опорочить Раскольникова в глазах семьи, он готов был погубить Соню. Да он нам прямо говорит о том, что предпочитает брать невесту «из бедных», чтобы было потом чем попрекать. Вот она реализация Раскольниковской теории в самом худшем ее проявлении.
Не останется без внимания и жертва Раскольникова, старуха-процентщица. Она, конечно, не такая ярая последовательница теории, однако, жизнь ее в этом отношении тоже нельзя назвать правильной. Вспомним и о том, как старуха помыкала людьми, дававшими ей вещи в залог, о том, как она попрекала Лизавету, которая жила у нее на иждивении. Конечно, Алена Ивановна никогда в жизни не слыхала о том, что люди делятся на тех, которые могут дерзнуть и тех, кто никогда не отважится, поэтому грехи ее в этом отношении косвенны.
Как оказалось, на страницах романа «Преступление и наказание» очень много личностей, так или иначе похожих на Раскольникова. И это не случайно. Теория Раскольникова настолько ужасна, что не достаточно просто описать нам его судьбу и крах этой теории, иначе повествование сведется просто к обычной криминальной истории полупомешанного студента. Достоевский хочет показать нам, читателям, что оказывается теория эта не так уж и нова и не так уж и нереализуема. Мы видим ее развитие и преломление через жизни и судьбы этих героев-близнецов и понимаем, что необходимо бороться с этим злом. Средства борьбы каждый находит свои, единственное, важно помнить, что с этим врагом нельзя бороться его же оружием, иначе мы рискуем оказаться в затхлом Петербурге того времени, в клоаке, перемалывающей людей и мысли.

Униженные и оскорбленные

Безысходность — лейтмо¬тив романа. Сцена знакомства Раскольникова с Мармеладовым в трактире задает тон всему повествованию. Фраза Мармеладова: "Понимаете ли Вы, милостивый государь, что зна¬чит, когда уже некуда больше идти..." — сразу поднимает и всю эту сцену в трактире, и фигуру маленького человека, смеш¬ного своей торжественно-витиеватой и "канцелярской" мане¬рой говорить, и тему романа на высоту трагической думы о судьбе человечества.
Для героев Достоевского вообще характерен монолог как средство выражения своих мыслей, чувств. Монолог Мармеладова, имеющий характер исповеди, окрашивает всю ситуацию в драматические тона.
"Некуда идти" и Катерине Ивановне, которую погубило невыносимое для ее честолюбивой натуры противоречие меж¬ду прошлой, обеспеченной и богатой, жизнью и жалкой, ни¬щенской настоящей.
Соня Мармеладова, чистая и невинная девушка, вынужде¬на торговать собой, чтобы прокормить больную мачеху и ее малолетних детей. Идея самопожертвования, отказа от себя, воплощенная в образе Сони, поднимает его до символа всего страдания человеческого. Страдания сливались для Достоев¬ского с любовью. Соня — олицетворение любви к людям, именно поэтому она сохранила нравственную чистоту в той грязи, в которую бросила ее жизнь.
Тем же смыслом наполнен образ Дунечки, сестры Расколь¬никова: она соглашается на ту же жертву, что и Соня: во имя свято любимого брата дает согласие выйти замуж за Лужина. Лужин — классический тип буржуазного дельца, мерзавца, подло оклеветавшего беззащитную Соню, самовлюбленного ти¬рана, унижающего людей, карьериста и скряги.
Для героев Достоевского характерна превосходная степень выражения чувст ... Читать дальше »

Преступление Раскольникова, его причины и смысл Главный герой романа Родион Раскольников - необычный преступник. Свое преступление - убийство ростовщицы Алены Ивановны - он совершает под влиянием созданной им философии. Философия эта была выстрадана Раскольниковым, и своим преступлением он хотел подтвердить ее правильность в своих глазах и в глазах остальных людей. Поэтому психологический анализ состояния преступника до и

после совершения преступления в романе тесно связан с анализом теории Раскольникова, представляющейся Достоевскому «знаменьем времени». Родион Раскольников — студент, вынужденный из-за отсутствия средств оставить учебу. Его мать изо всех сил старается помочь ему, но она сама живет очень бедно. Сестра Раскольникова, Дуня, устраиваетеся гувернанткой в семью богатых помещиков, которые всячески

унижают ее. Раскольников глубоко страдает от голода и нищеты. Он сознает, что не только он сам, но и тысячи других людей Гобречены на нищету, бесправие и раннюю смерть. Это понимание порождает в нем постоянную и напряженную работу мысли, направленную на поиски выхода из сложившегося несправедливого положения вещей. Однако главной причиной его преступления стали не горе и нищета. «Если б только я зарезал из того,

что голоден был то я бы теперь счастлив был»,— говорит он после исполнения своего страшного замысла. Главной же причиной послужила созданная им теория. Размышляя о причинах существующего неравенства и несправедливости, Раскольников приходит к выводу, что существует резкое различие между двумя категориями людей. В то время как огромное количество людей молчаливо и покорно подчиняются всему, что преподносит им

жизнь, немногие — «необыкновенные» люди - являются подлинными двигателями истории человечества. При этом они дерзко нарушают общепризнанные нормы морали и не останавливаются перед преступлением для того, чтобы навязать человечеству свою волю. Современники проклинают этих людей, но потомки признают их героями. Раскольников не только обдумал эту идею, но даже изложил ее в газетной статье за год до совершения убийства. Возникают вопросы, которые Раскольников формулирует так: «Вошь ли я, как все, или
человек?», «Тварь ли я дрожащая или право имею?» Он стремится противопоставить себя «обыкновенным», рядовым людям. Раскольников не хочет, подобно большинству людей, молчаливо повиноваться и терпеть. Но отсюда, по его мнению, возможен лишь один вывод - он должен доказать себе и окружающим, что он не «тварь дрожащая», а прирожденный «властелин судьбы», имеющий право преступать нравственные законы. Этот вывод и приводит Раскольникова к его преступлению, которое он рассматривает как испытание, необходимое

для того, чтобы определить, принадлежит ли он к породе «необыкновенных» людей или ему остается повиноваться и терпеть, как остальным, слабым натурам. Своим преступлением Раскольников бросает вызов миру социального неравенства и подавления человеческой личности. Однако он не осознает, что его «идея» только укрепляет бесчеловечность существующего порядка вещей. Его протест противоречит сам себе, поскольку он предполагает право одних людей диктовать другим свою

волю. Последние же вынуждены быть пассивными объектами их действий. Это противоречие и составляет трагическую ошибку, лежащую в основе философии Раскольникова. В ходе развития событий он на личном опыте убеждается, что его бунт против существующей бесчеловечности сам носит бесчеловечный характер, ведет к нравственной гибели личности. Раскольникову удается совершить задуманное убийство.

Но этот поступок приводит к иному результату, чем тот, которого он ожидал. Он убеждается в том, что мораль «необыкновенных» людей, которая так привлекала его до совершения преступления, оказалась ему не по плечу. Истинную красоту и нравственность Раскольников теперь видит не в тех людях, которые ставят себя выше обыкновенных, рядовых людей, а в тех, кто, подобно Соне Мармеладовой, среди голода и унижений сохраняют в своей душе веру в жизнь и глубокое отвращение к злу и насилию. Таким образом, Достоевский приводит своего героя к пониманию очень важных истин, заключающихся в том, что гордыня грешна, что законы жизни не подчиняются законам арифметики и что людей не судить надо, а любить, принимая их такими, какими их создал Бог.

Сонце — найближча до Землі зоря. Воно є центральним тілом Сонячної
системи і являє собою розпечену плазмову кулю. Світло від цієї зорі
доходить до нас за 8,3 хв.

Маса Сонця в 333 000 разів більша за масу Землі й у 750 разів більша за
масу всіх разом узятих планет Сонячної системи. За 5 мільярдів років
існування Сонця вже близько половини водню в його центральній частині
перетворилося на гелій. У результаті цього процесу виділяється та
кількість енергії, яку Сонце випромінює у світовий простір.

Потужність випромінювання Сонця дуже велика, але на Землю потрапляє
незначна частина його енергії, що складає близько половини мільярдної
частки Сонячна енергія підтримує в газоподібному стані земну атмосферу,
підтримує постійну температуру, забезпечує життєдіяльність тварин і
рослин, дає енергію природним явищам тощо. Частина сонячної енергії
запасена в надрах Землі у вигляді кам'яного вугілля, нафти й інших
корисних копалин.

Видимий із Землі діаметр Сонця ледь змінюються через еліптичність орбіти
й у середньому складає 1 392 тис. км, що в 109 разів перевищує діаметр
Землі. Відстань до Сонця в 107 разів перевищує його діаметр. Сонце являє
собою сферично симетричне тіло, що знаходиться в рівновазі. Усюди на
однакових відстанях від центру цієї кулі фізичні умови однакові, але
вони помітно змінюються з наближенням до центру. Густина і тиск швидко
наростають усередину, де газ сильніше стиснутий тиском горішніх шарів.
Отже, температура зростає в міру наближення до центру.

Будова сонця

У залежності від зміни фізичних умов Сонце можна розділити на кілька
концентричних шарів, що поступово переходять один в інший.

У центрі Сонця температура сягає 15 млн градусів. Густина його речовини
в середньому дорівнює 1,41 г/см3, а тиск перевищує сотні мільярдів
атмосфер. Майже вся енергія Сонця генерується в центральній області з
радіусом приблизно 1/3 сонячного. Ця енергія передається назовні через
шари, що оточують центральну частину. Наступну третину радіуса займає
конвективна зона. Ядро і конвективна зона фактично не спостерігаються,
про них відомо або з теоретичних розрахунків, або на підставі непрямих
даних. Над конвективною зоною розташовуються шари Сонця, що
спостерігаються безпосередньо і називаються його атмосферою. Вони краще
вивчені, тому що про їхні властивості можна дізнатися зі спостережень.

Сонячна атмосфера також складається з декількох шарів. Зовнішня оболонка
типова для зір з водневою сферою, з атомним відношенням водню до гелію,
близьким до 10. Найглибший і найтонший із шарів — фотосфера —
безпосередньо спостерігається у видимому безперервному спектрі. Це
найбільш яскрава оболонка. Товщина фотосфери складає близько 300 км
(менше 0,001 сонячного радіуса). Чим глибші шари фотосфери, тим вони
гарячіші. У зовнішніх холодніших шарах фотосфери на фоні безперервногб
спектра утворюються Фра-унгоферові лінії поглинання. За допомогою
великого телескопа можна спостерігати характерну зернисту структуру
фотосфери, що називається грануляцією і вказує на сильний турбулентний
рух газів поблизу поверхні й на циркуляцію газів до глибин у десятки
тисяч кілометрів. Виникнення грануляції пов'язане з конвекцією, що
відбувається під фотосферою. Такий рух газу в сонячній атмосфері
породжують акустичні хвилі. Поширюючись у верхні шари атмосфери, хвилі,
що виникли в конвективній зоні й у фотосфері, передають їм частину
механічної енергії конвективних рухів і здійснюють нагрівання газів
наступних шарів атмосфери — хромосфери й корони. Хромосфера менш яскрава
(на 16%), ніж фотосфера. Верхні шари атмосфери з температурою близько
4500 К є «найхолоднішими» на Сонці. Тут температура газів швидко зростає
як усереди-, ну, так і вгору. Шар хромосфери добре помітний під час
повного сонячного затемнення як рожеве кільце, що вибивається через
темний диск Місяця.

На краю хромосфери спостерігаються невеликі язички полум'я — хромосферні
спікули — це «язички» ущільненого газу. Тут також можна спостерігати і
спектр хромосфери, так званий спектр спалаху. Він складається з яскравих
емі-

сійних ліній Гідрогену, Гелію, іонізованого Кальцію й інших елементів,
що раптово спалахують під час повної фази затемнення.

За структурою хромосфера значно відрізняється від фотосфери: вона має
більш неправильну й неоднорідну структуру. Виділяються два типи
неоднорідності — яскрава й темна, — які за своїми розмірами перевищують
фото-сферні гранули. Загалом розподіл неоднорідностей утворює так звану
хромосферну сітку, добре помітну в лінії іонізованого Кальцію. Як і
грануляція, вона є наслідком руху газів у підфотосферній конвективній
зоні, який відбувається тільки в більших масштабах. Температура в
хромосфері швидко зростає, досягаючи у верхніх шарах десятків тисяч
градусів.

Найвища і найбільш розріджена частина сонячної атмосфери — корона, що
простягається на десятки сонячних радіусів і має температуру близько
мільйона градусів. Корону можна побачити тільки під час повного
сонячного затемнення або за допомогою коронографа.

Випромінювання сонця

Уся сонячна атмосфера знаходиться в постійному коливанні. У ній присутні
як вертикальні, так і горизонтальні хвилі, довжина яких сягає декількох
тисяч кілометрів. Коливання мають резонансний характер. У виникненні
явищ, що відбуваються на Сонці, велику роль відіграють магнітні поля.
Магнітні поля змінюються відповідно до 11-річного циклу сонячної
активності. Енергія повільно дифундує до зовнішніх шарів завдяки
атомному поглинанню і випромінюванню, а в зовнішній конвективній зоні,
що складає 30% радіуса Сонця і 1% його маси, вихори газу, що
піднімаються й опускаються, переносять енергію до фотосфери, із якої
відбувається її випромінювання, що супроводжується значною втратою
сонячної маси.

Радіовипромінювання Сонця має дві складові: постійну й змінну. Під час
сильних сонячних спалахів радіовипромінювання Сонця зростає в тисячі,
іноді в мільйони разів у порівнянні з радіовипромінюванням спокійного
Сонця. Відомо, що Сонце є джерелом постійного потоку часток — корпускул.
Корпускулярне випромінювання складають нейтрино, електрони, протони,
альфа-частинки, а також важчі атомні ядра Сонця. Окремі згустки гарячого
іонізованого газу «вистрілюють» з областей, що оточують сонячні плями, і
рухаються від Сонця зі швидкістю в кілька сотень і навіть тисяч
кілометрів на секунду.

Із сонячними спалахами пов'язані найпотужніші короткочасні потоки
часток, переважно електронів і протонів. У результаті найпотужніших
спалахів частки можуть набувати швидкості, що складає помітну частку
швидкості світла. Частки з такими великими енергіями називаються
сонячними космічними променями. Сонячне корпускулярне випромінювання
впливає на Землю, і, насамперед, на її верхні шари атмосфери й магнітне
поле, викликаючи безліч різноманітних геофізичних явищ.

Найпотужніший прояв хромосфери — спалахи. Вони відбуваються в порівняно
невеликих областях хромосфери й корони, розташованих над групами
сонячних плям. За своєю природою спалах — це вибух, викликаний раптовим
стисканням сонячної плазми. Стискання відбувається під тиском магнітного
поля і призводить до утворення довгого плазмового джгута. Довжина такого
утворення складає десятки, сотні тисяч кілометрів. Триває спалах, як
правило, близько години. Хоча детально фізичні процеси, що призводять до
виникнення спалахів, ще не • вивчені, зрозуміло, що вони мають
електромагнітну природу.

Найбільш грандіозними утвореннями в сонячній атмосфері є протуберанці __
відносно щільні хмари газів, що виникають у сонячній короні або
викидаються в неї з хромосфери. Типовий протуберанець має вигляд
гігантської сяючої арки, що спирається на хромосферу, й утворений зі
струменів і потоків щільнішої й холоднішої, ніж навколишня корона,
речовини. Іноді ця речовина утримується прогнутими під його вагою
силовими лініями магнітного поля, а іноді повільно стікає уздовж
магнітних силових ліній. Є безліч різних типів протуберанців. Деякі з
них пов'язані з вибухоподібними викидами речовини з хромосфери в корону.

Сонячна корона — це зовнішні, дуже розріджені шари атмосфери Сонця.
Сонячну корону можна спостерігати протягом буквально декількох десятків
секунд у вигляді перлового сяйва під час повної фази сонячного
затемнення навколо диска Місяця.

Важливою особливістю кор ... Читать дальше »

Іван Франко - великий український письменник. Ідея спільності, гідного людини життя народу були для нього настільки близькими, що знайшли відгук у його художніх творах. Із найбільшою силою прозвучала вона в історичній повісті «Захар Беркут». В образі головного героя уособлюється ідея Франкового твору. У ньому втілені міць, сила, мудрість народу. Високий на зріст, строгий лицем, Захар Беркут, «…незважаючи на глибоку старість іще сильний і кремезний». Його основним життєвим покликанням є праця на користь народу. Навіть у похилому віці Захар бере активну участь у житті громади, допомагає своїм досвідом, лікарськими знаннями. Своє життя він присвячує боротьбі за збереження єдності людей. Перед смертю Захар Беркут бачить перемогу справи, якій віддав усі свої пориви і сили. Переконливістю, життєвою мудрістю сповнені його виступи перед тухольською громадою. Слова свого він дотримує завжди. Він із гордістю говорить: «Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові». Навіть помираючи, він думає про майбутнє свого народу. Він закликає їх триматися разом, незламно стояти один за одного, щоб ніяка ворожа сила не змогла їх перемогти.

Я захоплююсь образом Захара Беркута, в якому втілено народну мудрість, патріотизм, відданість народній справі.

Іван Франко всім своїм життям засвідчив, що любов до Батьківщини має проявлятися не у порожніх балачках, а в щоденній ненастанній праці. Таким був наш геній, таким є і головний герой його найкращої повісті - «Захар Беркут». Ми бачимо Захара Беркута уже дев’яностолітнім старцем, «сивим голубом», поважним вождем гірської громади. «Високий ростом, поважний поставою, строгий лицем, багатий досвідом життя, Захар Беркут був правдивим образом тих давніх патріархів, про яких говорять нам тисячолітні пісні та перекази».

Як прожив своє життя Беркут? Чим заслужив повагу своєї і сусідських громад? Відповіддю можуть стати його слова: «Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим». Громада - ось що було найголовнішим у його житті. Бажаючи принести їй користь, ще змолоду задумав він навчитися лікувати рани і досяг свого. Повернувся Захар зі своєї чотирирічної подорожі іншою людиною: не тільки набув цінних знань лікарських, а ще й життєвого досвіду. Спостережливість і розум допомогли йому осягнути, що тільки громадська єдність врятує простих селян від рабства боярського і князівського. Талановитий ватажок розвиває зв’язки із сусідніми селами, дбає про дружні стосунки і практичну користь. Через це його поважають і йдуть за порадою люди з ближніх сіл. Захар - батько вісьмох синів, він виховав достойну зміну. Усі вони шановані люди, гідні свого вітця.

У найважчих випробуваннях Захар Беркут виявляє себе як мудрий, сміливий вождь. Він дає завдання громаді не відбити, а розбити монголів. І сам бере в цьому найактивнішу участь. Адже саме його осінила рятівна думка про затоплення монголів водами гірського потоку. Надзвичайну шляхетність і силу духу виявляє тухольський ватажок, коли довелося йому робити найважчий вибір - важити користь громади і життя свого найменшого сина. Як не важко було зробити це, але Захар чинить за велінням обов’язку, всіма силами тамуючи свій душевний біль. Не згоджується він і на брехню: «Беркути додержують свого слова навіть ворогові і зрадникові. Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю». У своєму передсмертному слові Захар Беркут передбачає, що ця біда - не остання. Він висловлює надію на кращі часи, коли люди пригадають давні порядки, відновлять їх, і то стане запорукою щасливого життя.

Єдиним місцем, у межах території Причорноморської западини, де на денну поверхню виходять нижні горизонти осадового чохла, гірські породи, що сформувалися у палеозої, є острів Змійний...
Острів Зміїний розташований в північно-західній частині Чорного моря. Віддаленість від українського берега складає 35 км, від румунського – 36 км, від турецького – 420 км, від м. Одеси – 160 км, від півострова Крим – 175 км. Найближчий населений пункт - м. Вилково.



Площа острова - 16,0 га, максимальна висота над рівнем моря - 41,3 м, найбільша довжина - 615 м, ширина – 560 м. Грунт острова скельний, вода - із свердловини, частково привізна. У чотирьох милях на захід від острова проходить рекомендований шлях паромної переправи Одеса-Варна. Цей шлях використовують судна прибережного плавання, які прямують до портів Румунії, Болгарії, Туреччини. Інтенсивність руху суден в районі острова складає в середньому 8-10 суден на добу. Більшу частину року в районі острова ведуть промисел українські риболовецькі судна (3-6 суден одночасно).

Острів Зміїний - єдине тектонічне підняття на великому (64 000 кв.км) північно-західному шельфі Чорного моря, значно віддалене від берегів. Острів виділяється унікальним географічним положенням. Він складений з усадочних, грубо уламаних порід, які чергуються з кварцитовими пісковиками, кварцовими конгломератами, строкато кольоровим відкладенням.


Ділянка о. Зміїний є масивом, обмеженим з усіх боків розломами. Його береги ніби складені з окремих уламків, а верхня частина вкрита бурими неогеновими глинами та четвертинним делювієм. Давні міцні породи острова утворюють обривчасті і скелясті абразійні форми рельєфу, які не перекриваються сучасними відкладеннями.


Острів Зміїний відноситься до складчастої структури палеозоїд, де, вірогідно, проявились не тільки герцинська складчастість, але й одна з останніх фаз каледонського тектогенезу, внаслідок цього породи досить дислоковані і метаморфізовані. Поверхню острова складають нижньодевонські породи, в яких зустрічаються палеонтологічні залишки цього віку, що дає можливість стратифікувати товщі за палеонтологічними ознаками. На південному березі острова в прошарку зеленувато-сірих алевролітів знайдені відбитки та ядра молюсків і остракод. На північно-східному мисі острова та в обриві його північного берега глинисті прошарки містять відбитки черепашок і ядра остракод. У межах острова доступні для безпосереднього вивчення гірські породи, які сформувалися в силурійскій та девонський час і можуть у собі нести інформацію про древні та всі наступні геологічні процеси які проходили на даній території.

Роль давніх порід о. Змійний як носіїв достовірної геологічної інформації ще більш зростає в зв'язку з перспективами нафтогазоносності цієї території. Окрім того, древні породи острова Змійний і сучасні морські донні відкладення є основою (субстратом) на який формують і багато в чому визначають стан і розвиток сучасних екосистем острова і прилягаючої акваторії.

Клімат острову помірний. Середня температура зими коливається від 0 до 2°С, літа - від 19 до 24°С. Абсолютний максимум температури +40°С, абсолютний мінімум -30°С. Середньорічна сума опадів близько 300 мм. Переважаючими напрямами вітру і хвилі є західний і північно-східний.



З метою збереження та відтворення цінних природних комплексів, генофонду рослинного і тваринного світу, згідно з Указом Президента України від 9 грудня 1998 року на о. Зміїний встановлений загально-зоологічний заказник загальнодержавного значення «Острів Зміїний» з прилеглою акваторією, що має особливу природоохоронну, наукову, естетичну та пізнавальну цінність.

Протягом останніх років на о. Зміїний було відряджено понад 25 наукових експедицій вчених Одеського національного університету ім.Мечникова. В ході обстежень о. Зміїний вченими зареєстровано біля 46 видів риб, з яких 14 занесені до Червоної книги Чорного моря. Екологічно цінна частина острова з прилеглою 500-метровою акваторією є місцем масового відпочинку перелітних птахів. Зареєстровано 200 видів мігруючих птахів у т.ч. 28 видів птахів, які занесено до Червоної книги України. Вперше для фауни України відмічений маскований сорокопуд, а також рідкісні види – ластівка даурська, серпок рилець білочеревий, сипуха, тощо. Слід відмітити, що 13 видів рослин стали несподіванкою для дослідників. Зростає рястка відігнута, що занесена до Червоної книги. У прибережних водах водяться краб волохатий, кам’яний, мармуровий, трав’яний, а також лосось чорноморський та афаліна чорноморська, які також занесені у Червону книгу України.

Незважаючи на незначні розміри, регіональне значення острова виключно велике. Стратегічне і геополітичне значення о.Зміїний визначається його географічним положенням, як крайньої, висуненої в море, південно-західної ділянки території України.

Володіння островом дозволяє Україні контролювати підходи до дельти р. Дунай і судноплавні шляхи в північно-західній частині Чорного моря, а також закріпити за собою значну частину прилеглого шельфу відповідно до Міжнародного законодавства.




О. Зміїний - унікальний історико-археологічний об'єкт далекого минулого України. Він входить до "Державного реєстру національного надбання (пам'ятки історії, монументального мистецтва та археології)".

О. Зміїний, відомий в античних джерелах як острів Левке (Білий) ще в VI в. до н.е., самотньо розташований посередині моря кам'янистий острів став притулком для моряків і мандрівників, що і побудували тут храм Ахілла - старогрецького міфічного героя Троянської війни. Храм Ахілла проіснував понад 1000 років до 4 ст. н.е. до падіння старогрецького міста Ольвія (Борисфена), вплив якого розповсюджувався на о. Левке.

На початку нашої ери острів Левке втрачає своє сакральне значення і стає звичайною зручною стоянкою для кораблів Римської імперії, а потім для генуезьких і венеціанських торгівельних суден. У VIII-IХ ст., острів відвідують слов'янські племена, про що свідчать археологічні розкопки. Вперше під назвою Фідонісі (Зміїний острів) про нього згадувалось у ХIII в. у Генуезьких лоціях. З ХVІ в. острів належав Османській імперії і мав назву Ілан-Ада (острів Змій). До цього часу археологи знаходять тут турецькі монети ХVІ-ХVІІ віків. О.Зміїний іменувався в різні часи Ахілловим островом, Островом блаженних, Філоксії, Фідонісі, Ілан-Ада, Шерпілором.

Враховуючи вигідне географічне і стратегічне розташування, острів використовувався як форпост у багатьох війнах на протязі усіх часів - від середньовіччя до нового часу.

Остров Змеиный (укр. Острів Зміїний, рум. Insula şerpilor, др.-греч. Φιδονησι, Фидониси) — остров в Чёрном море, принадлежит Украине. Остров входит в состав Килийского района Одесской области.

Расположенный на острове населённый пункт в составе Украины имеет официальный статус посёлка (посёлок Белое). В посёлке имеются украинские почта, музей, отделение банка. В будущем планируется строительство православного храма.

Статус Змеиного имел важное значение при рассмотрении в Международном суде ООН территориального спора между Украиной и Румынией о делимитации континентального шельфа и исключительной экономической зоны, богатых запасами нефти и газа. 3 февраля 2009 года было вынесено решение, согласно которому Змеиный признан островом, а не скалой, что пыталась доказать Румыния.


Остров Змеиный расположен примерно в 35 километрах восточнее побережья на широте дельты Дуная. У острова крестообразная форма, площадь составляет 20,5 гектара, а расстояние между крайними точками — 615 и 560 метров[3]. Ближайший населённый пункт на побережье — румынский город Сулина. Ближайший населённый пункт Украины — город Вилково. Берег острова, в основном, скалистый, но есть и четыре пляжа: «Дамский», «Дергач», «Золотой» и «Бандитский».


Перелётные птицы используют остров для отдыха во время сезонных миграций. В весенний период на Змеином наблюдаются до 234 видов птиц. Течением Дуная, напротив дельты которого расположен Змеиный, на остров иногда заносятся ужи, чему он обязан своим названием. В прилегающих к острову водах водятся 49 видов рыб и 6 видов крабов, из которых 3 и 4 видов соответственно внесены в Красную книгу Украины. Указом Президента Украины от 09.12.1998 года № 1341/98 «Про территории и объекты природно-заповедного фонда общегосударственного значения» создан общезоологический заказник общегосударственного значения «Остров Змеиный», в состав которого включена экологически ценная часть острова с прилегающими 500 м акватории Чёрного моря. Общая площадь заказника составляет 232 га.


Согласно древнегреческой легенде, остров подняла со дна моря богиня Фетида для своего сына Ахилла. Первое упоминание о Змеином встречается в источниках конца VII века до н. э., где называется Левке (Белая). Остров упоминается в записях Овидия, Страбона и Геродота. На Змеином был сооружён, а позже разрушен храм Ахилла. Руины храма (квадратное сооружение со сторонами около 30 метров) были найдены и описаны в 1823 году, а в 1843 году значительная часть строительных материалов от этих руин была использована для построения на острове маяка. Со времён средневековья остров принадлежал Турции.

3 (14) июля 1788 у острова, тогда называвшегося Фидониси, произошло морское сражение, в котором российский флот одержал победу.

После победы Российской империи в Русско-турецкой войне 1828—1829 годов Змеиный отошёл к России.

В 1823 году картографом М. Крицким была изготовлена первая карта острова. После поражения России в Крымской войне Змеиный стал владением Румынии и на нём был размещён дисциплинарный батальон румынской армии. Во время Второй мировой войны в апреле 1944 года на Змеиный был высажен десант Черноморского флота, и румынский гарнизон сдался без боя. По дипломатическому соглашению, подписанному Николаем Шутовым (от СССР) и Эдуардом Мезинческу (от Румынии), остров Змеиный с 23 мая 1948 года переходил в состав СССР. В 1956 году на острове была размещена радиолокационная рота ПВО, а также пограничная застава. В 1980-х годах на шельфе около Змеиного были обнаружены значительные месторождения нефти и природного газа, что стало причиной новых претензий со стороны Румынии в адрес независимой Украины и требований о новом разграничении территориальных вод.

В 2002 году Кабинет Министров Украины утвердил программу хозяйственной деятельности на острове Змеиный до 2006 года. В рамках программы остров был передан Килийскому району Одесской области, а также частично демилитаризован (выведено радиотехническое подразделение и демонтирован радар). На острове были сооружены причал для судов с осадкой до 8 метров, волнорез, несколько хозяйственных сооружений, были посажены деревья. Строится причал для малотоннажного флота. В перспективе запланировано открытие туристического и дайвинг-центров, а также создание регулярного паромного сообщения с Килией. На Змеином открыты почта, филиал банка «РайффайзенБанкАваль», ретранслятор мобильной связи. В 2003 году на острове была создана научно-исследовательская станция «Остров Змеиный», на которой постоянно работают учёные Одесского национального университета имени И. И. Мечникова.

В начале 2007 года расположенный на острове жилой комплекс получил официальный статус посёлка (посёлок Белое, укр. Біле) в составе Килийского района. Этот шаг вызвал протест у румынской стороны.


16 сентября 2004 года Румыния подала меморандум в Международный суд ООН с вопросом о разграничении континентального шельфа в данном районе. 3 февраля 2009 года Международный суд в Гааге единогласно принял компромиссное решение по морской границе между странами. Суд признал Змеиный островом, на чем настаивал Киев — румынская сторона утверждала, что это не более чем большая скала. С другой стороны, суд не признал претензии Украины, что расположение острова существенно влияет на морскую границу между странами, и, по словам румынских представителей, они в своих территориальных претензиях остались «на 80 % удовлетворены». В результате Змеиный остался в статусе украинской территории, а суд сам провел морскую границу между двумя государствами, с чем согласились и Киев, и Бухарест.

Загальною тенденцією у розвитку образотворчого мистецтва на Україні з II пол. XVII ст. стає дедалі ширший відхід художників від релігійних тем і підвищення інтересу до світських сюжетів, реального життя, образів і переживань людей. Під впливом стилю барокко багато творів живопису відзначались пишністю, декоративністю, яскравим колоритом, грою кольорів. У розписах є безліч життєво конкретних подробиць, архітектурних і пейзажних мотивів облич. Найважливішими пам’ятками монументального живопису II пол. XVII ст. є іконостаси, зокрема іконостас Єлецького монастиря в Чернігові (1669-1676), Богородчанський іконостас, створений для Манявського скиту майстром Іовом Кондзелевичем з Волині, іконостаси, виготовлені в 1667-1700рр. Іваном Рутковичем із Жовкви. Палітра Рутковича обмежена. Його улюблені кольори: вишневий, кіноварний, жовтий, синьо-зелений. Руткович був світською людиною, вдача якої, відбита в його творах, поєднала поривчастий темперамент життєлюбця з міщанським прагматизмом. Іншої вдачі був його сучасник – Іов Кондзелевич – ієромонах Білостоцького монастиря поблизу Луцька. В його шедеврах-іконах з Манявського скиту нема нічого буденного. Уміння Кондзелевича відтворювати найтонші порухи людської душі виявились тут на повну силу.
Будинки прикрашалися різьбою по дереву, різноманітним орнаментом, картинами, зокрема популярними малюнками на теми "Козак Мамай” і "Чайки”.
Розвивалося писання портретів гетьманів, полковників, іншої старшини. Портрети, як криторські, так і світські, малювалися на Україні, зокрема у Львові, і раніше, але з XVII ст. починається історія власне українського портрета. Високого рівня у цей час досягла гравюра, особливо на міді.
У XVIII ст. значний крок уперед зробила на Україні архітектура. Було збудовано, переважно з цегли й каменю, багато різноманітних споруд, серед яких, поряд з культовими, ставало дедалі більше цивільних будівель – адміністративних, господарських, житлових та ін.
Велику кількість чудових будівель було зведено наприкінці XVII – на початку XVIII ст. у Києві та інших містах турботами й кош-том гетьмана І.Мазепи. Це у Києві Миколаївська церква на Печерську, Троїцька і головна церква Лаври, Братська церква на Подолі, будинок Києво-Могилянської академії та ін.
У першій половині XVIII ст., переважно у стилі барокко, були споруджені визначні будови й архітектурні ансамблі. У 1731-1745 рр. під керівництвом архітектора Йоганна Готфріда Шеделя збудовано 93-метрову дзвіницю Києво-Печерської лаври. У 1747-1753 рр. за проектом архітектора В.Растреллі під керівництвом архітектора І.Мічуріна на київських горах була збудована Андріївська церква, а в 1752-1755 рр. - царський палац.
Із 60 – 70-х років XVIII ст. на зміну стилю бароко в архітектурі приходить так званий російський класицизм (російський ампір). Для класицизму були характерними строгість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, симетрично-осьова композиція будівель, світлі фарби.
Велике значення для розвитку архітектури на Україні мала діяльність видатних російських архітекторів, що працювали на Україні, - В.Ростреллі, А.Квасова, П.Неєлова та ряду ін. Найвидатнішими українськими архітекторами XVIII ст., які працювали в тісній співдружності з архітекторами російськими, були С.Ковнір (1695-1786) та І.Григорович-Барський (1713-1785).
Кріпак Києво-Печерської лаври, С.Ковнір навчився будівельної справи і створив оригінальні архітектурні споруди, які виділяються мальовничістю і багатством ліпного оздоблення стін і фронтонів. Це так званий Ковнірівський корпус і дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах у Києво-Печерській лаврі, Кловський палац, над яким Ковнір працював разом з П.І.Неєловим, і дзвіниця Києво-Братського монастиря, дзвіниця і церква у Василькові.
Вихованець Київської академії, талановитий учень Растреллі, І.Григорович-Барський став автором багатьох архітектурних будов: церков Покровської і Миколи Набережного на Подолі в Києві, церкви-дзвіниці і стіни Кирилівського монастиря, магістрату і собору в Козельці та ін.
У XVIII ст. розвивалася й дерев’яна архітектура. Найбільш видатною пам’яткою дерев’яної архітектури є Троїцький собор у Новомосковську, споруджений народним майстром Якимом Погребняком у 1773-1778 рр. Маючи 65 м у висоту, цей собор був найвищою дерев’яною будівлею XVIII ст. в Україні.
Продовжував розвиватись в Україні живопис. У ньому дедалі сильнішими ставали елементи реалізму. Найбільш видатними майстрами живопису тоді були Д.Левицький (1735-1773), В.Боровиковський (1757-1825) і А.Лосенко (1737-1773). Вони спочатку навчалися в Україні, потім в Петербурзькій академії мистецтв, стали її академіками, працювали там. Особливо великі їхні заслуги в розвитку портретного живопису.
Таким чином, на Україні в XVI-XVII ст. достатньо розвивалося образотворче мистецтво та архітектура. Вони мали свої особливості, пов`язані з особливими історичними умовами, з розвитком західноєвропейської та російської культури. Та не дивлячись ні на що, українське мистецтво та архітектура були своєрідними, зберігаючи місцеву самобутню народну основу.

Список использованной литературы:

1. Белецкий П.А. Украинская портретная живопись XVII-XVIII вв. – Ленинград: Искусство. – 1981. – 256с.
2. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини XVII-XVIII ст. – К.: Мистецтво. – 1981. – 159с.
3. Овсійчук В.А. Українське мистецтво XIV- пер. пол. XVII ст. – Київ: Мистецтво. – 1985. – 173с.
4. Рибалка І.К. Історія України. Частина I: від найдавніших часів до кінця XVIII ст. – Харків: Основа. – 1994. – С. 189-190, 306-307, 414-416.

Музика (від грец. тизі^е – мистецтво муз) – вид мистецтва, художні образи якого створюються завдяки звукам.

Музичний образ позбавлений смислової конкретності слова та візуальної природи архітектурного, скульптурного, живописного, хореографічного, театрального та кінематографічного мистецтв.

Музика – найбільш абстрактний вид мистецтва. Мабуть, не випадково засновник абстракціонізму В. Кандінський (1866–1944) експериментував у галузі музики і створив оперу під назвою «Жовтий звук».

Як і інші види мистецтва, музика має свою жанрово-родову специфіку. Виділяють два її основні роди, які відповідно мають свою жанрову структуру і репрезентують мистецтво музики в усій його повноті та розмаїтті:

Основою музичної образності є інтонація і звук, а засобами виразності – мелодія, гармонія, поліфонія, ритм, композиція тощо. На відміну від живопису та скульптури у мистецтві музики важливе місце посідає зв'язок між композитором і виконавцем. Безперечно, прерогатива творця належить автору музичного твору, але на виконавця покладена не менша відповідальність. Саме він повинен донести твір до слухача, відтворити його емоційну силу, і, якщо це вдається зробити, виникає процес співтворчості між композитором, виконавцем і слухачем. Можна стверджувати, що мистецтво музики безпосередньо пов'язано з двома давньогрецькими поняттями: «емпатією-» – співпереживанням та «сугестією» – навіюванням.

Існує думка, що музика, як і муральне мистецтво (печерний живопис), виникла у доісторичний період людської цивілізації. Зокрема, ця точка зору належить професорові С. М. Бібчкову, який вважав, що перші музичні інструменти були зроблені з кісток мамонта.

Подальший розвиток музичних інструментів, зокрема духових, пов'язують з культурою Стародавньої Греції.

Епоха середньовіччя асоціюється з розквітом мистецтва трубадурів та. менестрелів – мандрівних музикантів, творчість яких була популярною у Західній Європі XII–XV ст.

XVII–XVIII ст. в історії музики можна назвати «музичним Ренесансом», який виявився у багатьох країнах Західної Європи і представлений іменами А. Скарлатті (1660–1725) – Італія;

Ж. Б. Люллі (1632–1687) – Франція; Г. Перселла (1659– 1695) – Англія; К. В. Глюка (1714–1787) – Австрія; Г. Ф. Генделя (1685–1759) – Німеччина. Кожен з цих композиторів зробив вагомий внесок у розвиток музичного мистецтва як на рівні жанрово-родовому (у цей період виникають опера і симфонія у їх класичних взірцях), так і на рівні формотворчому, пов'язаному з удосконаленням і розвитком мелодико-інтонаційного ладу, специфіки композиції, гармонії, оркестровки тощо.

У XVII–XVIII ст. було закладено тенденцію до «музичної міфотворчості», адже тогочасні опери здебільшого грунтувалися на міфологічних мотивах. Так, в основу опери Ж. Б. Люллі «Тезей» покладено однойменний давньогрецький міф. Опера Г. Перселла «Дідона та Еней» інтерпретувала мотиви відомої поеми Вергілія «Енеїда», а античний міф про фракійського співака Орфея надихнув К. В. Глюка на створення опери «Орфей і Еврідіка».

205

МОЦАРТ ВОЛЬФГАНГ АМАДЕИ

(1756–1791) – австрійський композитор. Його талант виявився як в інструментальній, так і у вокальній музиці. З одного боку, симфонії, сонати, концерти Моцарта слід інтерпретувати як важливий етап у розвитку музичного мистецтва Двстро-Німеччини, а з іншого – це своєрідний пролог до майбутніх шедеврів видатного митця.

Особливе місце у спадщині митця посідають опери «Дон /Куан» та «Чарівна флейта», що є визнаними шедеврами музичного мистецтва. Об'єктом постійної уваги з боку як музикознавців, так і представників естетики і психології є останній твір В. А. Моцарта – «Реквієм», що переконливо свідчить про наявність у його світовідчутті анпшципац'іиного начала – трагічного передчуття.

Використовуючи принцип аналогії, музичне мистецтво XVIII– XIX ст., як і живописне мистецтво доби Відродження, можна з упевненістю назвати мистецтвом видатних персоналій. У зазначений період створює свої геніальні прелюдії, фуги, токати, сюїти, концерти великий німецький композитор Й. С. Бах (1685–1750). Саме з його творчістю пов'язані розквіт та остаточне оволодіння мистецтвом поліфонії – звучання кількох самостійних мелодій водночас. Іноді художній доробок видатного композитора пов'язують з розвитком церковної музики, зокрема з хоралом – співанням пісень під час богослужіння, але такий підхід значно обмежує розуміння феномена И. С. Баха, у творах якого розкрито величезний світ людських почуттів і думок.

Творчість видатного німецького композитора мала значний вплив на розвиток світового музичного мистецтва і безпосередньо на художні пошуки українських композиторів М. Березовського (1745–1777), А. Веделя (1767–1808), Д. Бортнянського (1751–1825).

Розвиток класичної симфонії та опери XVIII–XIX ст. пов'язаний з творчістю так званих «віденських класиків»:

Ф. И. Гайдна (1732–1809), Л. ван Бетховена (1770–1827), В. А. Моцарта.
Принцип об'єднання австрійських композиторів Ф. И. Гайдна та В. А. Моцарта і німецького музиканта Л. ван Бетховена у «віденську школу» зумовлений як спільністю музичної культури Австро-Німеччини, так і впливом на творчість Бетховена музики його віденських колег.

206

Окрім власне музичної досконалості твори Ф. И. Гайдна «Прощальна симфонія» та опера «Кривий біс», В. А. Моцарта «Реквієм» та опери «Дон Жуан» і «Чарівна флейта», А. ван Бетховена «Героїчна симфонія», «Патетична соната», «Крейцерова соната» та «Апасіоната» вражають загальнофілософською спрямованістю і надзвичайним емоційним напруженням.

Творчість В. А. Моцарта безпосередньо ототожнюється з процесом реформації оперного мистецтва взагалі й австрійської класичної опери зокрема. Композитор працював у різних оперних жанрах:

комедійному – «Бастьєн і Бастьєна»; опері-серіа – «Мітри-дат, цар понтійський»; опері-зингшпіль – «Викрадання з серал-лю» тощо.

Феномен Моцарта зруйнував існуючу традицію щодо пріоритету італійської музичної культури, і його ім'я було навічно закарбовано на стінах Болонської академії витончених мистецтв як визнання генія австрійського композитора, який подолав межі національного на шляху до загальнолюдського.

Відомий датський філософ С. Кьєркегор, аналізуючи феномен творчості особистості, вважав, що тільки художник, який пережив процес еманації – осяяння, може дійти до високої духовності. До цієї точки зору приєднався відомий кінорежисер М. Форман, який створив фільм «Амадеус». Аналізуючи феномен В. А. Моцарта, М. Форман чітко висловив свою особисту позицію, показавши, що геніальність не залежить від людини, і таким чином виступив опонентом теорії Арістотеля про ідею праці, яка може виховати геніального митця.

Яскравою сторінкою в історії музики стада творчість німецького композитора Р. Вагнера (1813–1883). Його творчий доробок синтез філософії та мистецтва. Більшість творів Вагнера були стимульовані філософськими працями його співвітчизника – Ф. Ніцше. Водночас концепції Вагнера, зокрема його «теорія продуктивної уяви», мали значний вплив на роботи німецького філософа («Народження трагедії з духа музики», «По той бік добра і зла»).

Можна припустити, що за рівнем обдарованості та загальної освіченості феномен Р. Вагнера можна порівняти з феноменом Леонардо да Вінчі. Проте, на відміну від великого Леонардо, творчість якого мала загальноєвропейську орієнтацію, Р. Вагнер передусім пов'язував свою діяльність з утвердженням німецької національної самосвідомості. У своїх операх «Летючий голландець», «Тангейзер», «Лоенгрін», «Трістан та Ізольда» німецький композитор розробив цілу систему музичних тем, що характеризували їхніх героїв і ство-

207

рювали відчуття трагедії. Значну увагу композитор приділяв самостійності оркестрових партій. Однак головним надзавданням для Р. Вагнера було відтворення за допомогою різних музичних засобів справжнього національного німецького духу, що досягає свого найвищого піднесення у величезному творінні композитора – тетралогії «Кільце нібелунга»: «Золото Рейну», «Валькірія-», «Зігфрід», «Загибель богів», в основу якого було покладено відомий германо-скандинавський міф про нібелунгів.

У музичному мистецтві Західної Європи XIX ст. одне з провідних місць посідає опера, що зобов'язана своїм розквітом творчості Дж. Верді (1813–1901) – «Ріголетто», «Травіата», «Аїда». «Отелло» тощо; Дж. Россіні (1792–1868) – «Севільський цирульник», «Сорока-злодійка», «Вільгельм Телль»; Ж. Бізе (1838–

1875) – «Кармен»; Е. Гріга (1843–1907) – «Пер Гюнт»;

Дж. Пуччіні (1858–1924) – «Мамон Аеско», «Богема», «Тоска», «Мадам Баттерфляй» та ін. У цих творах композитори виступають не просто як видатні музиканти, а й як глибокі психологи, адже у своїй музиці вони відтворюють складний морально-психологічний стан своїх героїв.

... Читать дальше »

Произведения Коцюбинского, вместе с трудами его старших и младших современников (И. Франка , О. Кобылянской , Л. Украинки . В. Леонтовича , Н. Чернявского , В. Виниченка ) окончательно закрепили тенденцию новейшей украинской литературы - разорвать как с сантиментальной идеализацией украинского быта, так и с самоограничением рамками этнографического реализма, и стать самостоятельной и оригинальной современной литературой, в образах художественного творчества синтезирующей душу народа. В ранних произведениях Коцюбинского сказывалось влияние И.С. Левицкого , но и в них уже обнаружились яркая красочность и гармоничность таланта молодого писателя.

Коцюбинский никогда не служил посторонним целям, находя удовлетворение"в самом себе". Что бы ни приковывало к себе его художественного внимания, - тяжелый ли конфликт интересов личности с интересами общего блага ("Ради общего блага"), драматические ли коллизии, общественные и психологические, выдвинутые эпохой"освободительного движения" ("Смех", "Неизвестный","В дороге"), или примитивная жизнь дикой Гуцульщины, где еще реют"Тени забытых предков", - всегда художник смотрел на свои задачи"глазами поэта". Художественное мастерство Коцюбинского достигло апогея в области рассказа и новеллы. Единственная его повесть"На веру" принадлежит к самым ранним его произведениям и носит на себе отпечаток технической неопытности. В свои рассказы Коцюбинский внес всю образность народной песни, одухотворенную символику народного языка. В русском переводе не только невозможно передать всю прелесть языка писателя, неожиданных и метких сравнений и уподоблений, но часто они могут казаться излишними, а некоторые из реалистических сравнений - даже грубыми.

Человек и его душевные переживания - всюду главный предмет интереса художника, но жизнь человека развертывается в неразрывной связи с жизнью природы, и трагедия человеческого духа теряет характер случайности, временности и ничтожности, сливаясь с жизнью, в которой все значительно и непреходяще. У Коцюбинского нет противоположения природы человеку, нет изображения жизни человека, на фоне природы: у него природа и человек - одно гармоническое целое. С особой ясностью об этом свидетельствует"акварель""На камне". Несложная тема трагической любви разработана с удивительным мастерством: нежный лиризм согревает целое, исполненное с исключительной четкостью и пластичностью рисунка. Вполне современный по литературной технике и тонкости анализа, по комплексу тех психологических явлений, которые интересуют его как художника, Коцюбинский в то же время глубоко национален от общего уклада своего созерцательного мироощущения, исполненного философствующего раздумья, до стиля и языка, тесно связанного с языком народной песни.
Произведения Коцюбинского переведены на многие европейские языки, в том числе и на русский. Вынужденный ради заработка служить в отрядах борьбы с филоксерой и позднее в Чернигове в земской статистике, Коцюбинский далеко не дал украинской литературе всего того, чего от него позволяло ожидать его крупное художественное дарование. Только в последние годы, благодаря поддержке общества друзей украинской литературы и науки, он получил возможность оставить службу; но в это время сердечная болезнь уже надломила его силы и вскоре свела в могилу (12 апреля 1913 г., в Чернигове). Оставшееся неоконченным произведение Коцюбинского ("На острове") написано в манере своеобразного импрессионистского эстетического индивидуализма, задатки которого можно проследить у него и прежде (например, в"Intermezzo"). - См.: С. Ефремов"История украинского письменства" (СПб., 1911); Старицкая-Черняховская "Михаил Михайлович Коцюбинский" ("Киевская Старина", 1906).

КОЦЮБИНСКИЙ Михаил Михайлович [1864—1913] — знаменитый украинский писатель. Родился в Виннице в бедной семье мелкого чиновника; детство провел в украинских местечках и селах Подолии, по месту службы своего отца. В 1880 окончил духовное училище — бурсу (в Шаргороде, бывшей Каменец-Подольской губернии); продолжать образование ему не удалось, т. к. он должен был заботиться о своей большой семье (отец к этому времени лишился работы, мать ослепла). Это принудило будущего писателя заняться после переезда семьи в Винницу частными уроками, а знания свои усиленно пополнять самообразованием. Еще в детстве Коцюбинский увлекался украинской, а также и русской народнической литературой, кроме того читал и увлекался Фурье, Фейербахом и др. Живя в Виннице, Коцюбинский установил связи с народнически настроенной молодежью; это обратило на себя внимание полиции, которая рано начала его преследовать (произвела у него обыск, взяла подписку о невыезде и лишила его права поступить на службу, так что Коцюбинский занимался преимущественно частными уроками). В 80-х гг. Коцюбинский участвовал в «хождении в народ». К этому времени относятся его первые лит-ые опыты: «Андрий Соловейко, або вчення світ, а невчення тьма» [1884] и позднейшие — «21 грудня, на введення», «Дядько та тітка». Они написаны под сильным влиянием украинских писателей: Марко Вовчка, в особенности Иван Нечуй-Левыцкого и др. В этих — еще ученических — произведениях Коцюбинского проводит свои народнически-просветительские взгляды. В конце 90-х гг. Коцюбинский решает вплотную заняться литературной работой, совершает поездку в Западную Украину (Галицию). Здесь он сходится близко, минуя радикально-демократическое и революционное течения (Иван Франко, М. Павлик и др.), с представителями и печатью так наз. народовцев (националистическое и оппортунистически-соглашательское, лойяльное по отношению к австрийской монархии направление, отражающее идеологию западно-украинской буржуазной интеллигенции). Коцюбинский начал сотрудничать в их журналах «Дзвінок», «Зоря» и др., где помещал рассказы и стихи для детей и основные произведения первого периода своей литературной деятельности (на Украине, в условиях Российской империи, украинские печатные органы были запрещены). Литературные выступления дали возможность Коцюбинскому связаться с некоторыми деятелями национально-культурного движения (М. Комаровым и др.); последние и помогли ему устроиться на службу. С 1892—1897 Коцюбинский работает в комиссии по борьбе с филоксерой, сначала в Бессарабии, а потом в Крыму. Занимаясь в этот период литературой, он одновременно принимает участие в нелегальной националистически-культурнической организации (так наз. «Братство Тарасівців»), не проявившей впрочем себя ни общественной активностью, ни четкостью платформы и вскоре развалившейся. В идеализированном виде задачи этого братства представлены в сказке Коцюбинского «Хо». Оставив по болезни филоксерную комиссию, Коцюбинский переходит на газетную работу в качестве заведывающего конторой издательства и ответственного лит-ого сотрудника газеты «Волынь» (в Житомире). Беспринципная и материально необеспеченная провинциальная газета не удовлетворяет Коцюбинского, он скоро ее бросает и переезжает на постоянное жительство в Чернигов, где с трудом получает место статистика в губернской земской управе. Там он и служит почти до самой своей смерти.
В общественно-политической жизни Коцюбинский непосредственно и сколько-нибудь активно себя не проявлял, если не считать его деятельности в качестве председателя в Черниговском филиале просветительного общества «Просвіта». Зато он активно проявил себя на литературном фронте как борец со старыми сентиментально-этнографическими традициями в украинской беллетристике. Народник-реалист в начале своего творчества, Коцюбинский впоследствии — носитель нового направления в украинской литературе — импрессионизма. Такой переход обусловливается тем выжидательно пассивным, — «созерцательным» положением, в котором очутилась мелкобуржуазная интеллигенция, потерпевшая крах в своих националистически-народнических надеждах и идеалах, в связи с быстрым ростом капитализма. Новые соотношения сил в классовой борьбе привели к расслоению в самой мелкобуржуазной интеллигенции, к-рая в борьбе двух основных сил играла весьма двойственную и притом не руководящую роль. Эти условия открыли путь для новых литературных влияний на Коцюбинского западно-европейской и русской литератур (Ги де Мопассан, скандинавцы, Чехов, отчасти Андреев и др.). В опубликованном недавно письме к виднейшим писателям, подписанном также его приятелем, писателем М. Чернявским, с которым Коцюбинский совместно издавал литературый альманах, он подчеркивает, что настало время покончить с ограниченностью и провинциальной тематикой украинской лит-ры, с описанием сельского быта, вообще села; что украинскому писателю необходимо приняться за обработку тем философских, социальных, психологических, исторических и т. д.
Утомительная служба, которая являлась почти единственным средством к существованию писателя (литературные гонорары его были чрезвычайно мизерны), надорвала и без того слабое здоровье Коцюбинского: он очень часто болел. Для лечения и отдыха ему приходилось путешествовать по Европе (Германия, Австрия, Швейцария, Италия); в последние годы перед смертью он лечился на острове Капри, где подружился с Максимом Горьким. Служба и болезнь помешали литературной плодовитости Коцюбинского. Только в 1911 украинское Общество помощи украинской литературе, науке и искусству назначило писателю двухтысячную годовую стипендию, обязав его оставить службу. Однако тяжелая болезнь привела писателя к преждевременной смерти, не дав ему закончить ряда начатых произведений.
Творчество Коцюбинского разделяется на два периода: первый охватывает повести и рассказы 90-х гг., когда Коцюбинский писал в народническом духе и реалистическом стиле, и второй — от 90-х гг. до смерти, когда писатель проявил себя большим мастером-импрессионистом и написал большинство своих сочинений. Между этими двумя периодами был, разумеется, «переходный» этап, но специально выделять его не приходится. К сочинениям первого периода относятся: повесть «На віру», рассказы «П’ятизлотник», «Ціпов’яз», «Хо», «Для загального добра», «Пекоптьор», «Відьма» и др., а также несколько рассказов для детей («Харитя», «Маленький грішник» и др.). Крестьянин, его быт, морально-этический и культурный уровень, с одной стороны, и задачи национальной интеллигенции по отношению к народу, способы и неудачи разрешения этих задач — с другой — вот в основном тематика первого периода. Несложный сюжет, реалистически-повествовательный, простой рассказ все более и более художественно совершенствуется, яз. становится красочным, музыкальным. Эти качества он культивировал под влиянием таких украинских писателей, как упоминавшийся Нечуй-Левыцкий, а также Панас Мырный. Правда, уже с самого начала у Коцюбинского обнаруживается кое-где характерная для второго периода творчества манера импрессионистского письма: изображение природы и более глубоких психологических переживаний персонажей, в частности состояния безвыходности (напр. Олександра в повести «На віру», Семен Ворон в рассказе «Ціпов’яз» и особенно Тыхович в рассказе «Для загального добра»). В этих произведениях писатель исходит из того положения, что в обрусевшем и потонувшем в болоте разврата и борьбы за наживу городе нечего искать общественного спасения: не хватит сил. Взоры писателя тянутся к родному и любимому селу, темному, забитому, некультурному, в котором однако кроются необходимые для создания лучшего строя элементы. Он изображает доброту крестьян-бедняков, их морально-этическое превосходство (в рассказах «П’ятизлотник», «Помстився»); в неиспорченном господской и городской культурой крестьянстве живы еще национальные, морально-этические традиции, тяготение к социальной «правде-справедливости». Искатели этой «правды-справедливости», новой жизни изображены в рассказах: «Ціпов’яз», «По-людському». Наиболее ярко народническая, субъективно-социологическая концепция Коцюбинский нашла отражение в рассказе «Ціпов’яз». Стоя на точке зрения народнического положения, что всякий крестьянин крестьянину брат, Коцюбинский в то же время замечает и экономическое неравенство и взаимную вражду между крестьянами. Он пытается художественно раскрыть в рассказе генезис данного явления. Для этого писатель сталкивает в одной семье два противоположных начала крестьянской жизни: отец, когда-то живший при господском дворе и заразившийся господским пренебрежением к мужику и всему мужичьему, передает эти свои привычки одному из сыновей — Роману. Последний, окончив русскую школу, своекорыстно пользовался своими знаниями. Им противопоставляется мать, бывшая крепостная, сохранившая чувство ненависти к господам и любовь к родному, национальному, к справедливости. Она прививает эти качества младшему из сыновей — Семену. ... Читать дальше »

Содержание

Введение

1. Понятие фотографии

2. Виды фотографии

3. Жанры фотографии

4. История фотографии

5. Развитие фотографии

6. Принцип действия фотографии

Заключение

Библиографический список

Введение

История фотографии начала разрабатываться лишь в последнее время, в основном в послевоенные годы. В разных странах именно в это время стали выходить книги, посвященные как отечественной фотографии, так и зарубежным фотографическим школам. Долгое время за фотографией не признавалось право на эстетическое творчество. Художники и искусствоведы минувшего века рассматривали светопись как механическую копию действительности, способную быть разве что суррогатом живописи. Для того чтобы хоть как-то преодолеть бездушие технического средства — фотоаппарата, многие фотографы прошлого тратили немало сил и воображения, создавая снимок неадекватный фиксируемой натуре. Они широко использовали монтаж и печать с нескольких негативов, колдовали с кистью в руках над отделкой отпечатка, сочиняли и ставили, подобно театральным режиссерам, сцены на мифологические сюжеты.

1. Понятие фотографии

Фотогра́фия (фр. photographie от др.-греч. φως / φωτος — свет и γραφω — пишу; светопись — техника рисования светом) — получение и сохранение статичного изображения на светочувствительном материале (фотоплёнке или фотографической матрице) при помощи фотокамеры.

Также фотографией или фотоснимком, или просто снимком называют конечное изображение, полученное в результате фотографического процесса и рассматриваемое человеком непосредственно (имеется в виду как кадр проявленной плёнки, так и изображение в электронном или печатном виде). Фотография (от греческих фото – свет, граф – рисую, пишу) – рисование светом, светопись – была открыта не сразу и не одним человеком. В это изобретение вложен труд ученых многих поколений разных стран мира.

Люди давно стремились найти способ получения изображений, который не требовал бы долгого и утомительного труда художника.

В зависимости от принципа работы светочувствительного материала фотографию принято делить на три больших подраздела:

Плёночная фотография — основана на фотоматериалах, в которых происходят фотохимические процессы.

Цифровая фотография — в процессе получения и сохранения изображения происходят перемещения электрических зарядов (обычно в результате фотоэффекта и при дальнейшей обработке), но не происходит химических реакций или перемещения вещества. Правильнее было бы называть такую фотографию электронной, так как в ряде устройств, традиционно относимых к «цифровым», происходят аналоговые процессы (такова самая первая камера с электронной матрицей Sony Mavica, таковы многие дешёвые телекамеры систем видеонаблюдения)

Электрографические и иные процессы, в которых не происходит химических реакций, но происходит перенос вещества, образующего изображение. Специального общего названия для этого раздела не выработано, до появления цифровой фотографии часто употреблялся термин «бессеребряная фотография».

Также употребляются следующие устойчивые словосочетания:

Галогеносеребряная фотография для галогеносеребряного фотографического процесса.

Бессеребряная фотография — для всех остальных фотографических процессов.

Аналоговая фотография — как синоним плёночной фотографии, в противопоставлении цифровой.

Аналоговая печать, оптическая печать — получение фотоснимков путём оптического увеличения с негатива либо использования специального проектора (для оптической печати цифровых фотографий), в противопоставлении цифровым методам печати.

2. Виды фотографии

Чёрно-белая фотография

Чёрно-белая фотография — исторически первый вид фотографии. После появления цветной, а затем и цифровой фотографии, чёрно-белые снимки сохранили свою популярность. Зачастую цветные фотографии преобразуются в чёрно-белые для получения художественного эффекта. Цветная фотография

Ранняя цветная фотография была сделанна в 1912 году. Цветная фотография появилась в середине XIX века. Первый устойчивый цветной фотоснимок был сделан в 1861 году Джеймсом Максвеллом по методу трехцветной фотографии (метод цветоделения).

Для получения цветного снимка по этому использовались три фотокамеры с установленными на них цветными светофильтрами (красным, зелёным и синим). Получившиеся снимки позволяли воссоздать при проекции (а позднее, и в печати) цветное изображение.

Наряду с методом цветоделения с начала XX века стали активно развиваться и другие процессы (методы) цветной фотографии. В частности, в 1907 году были запатентованы и поступили в свободную продажу фотопластины «Автохром» Братьев Люмьер, позволяющие относительно легко получать цветные фотографии. Несмотря на многочисленные недостатки (быстрое выцветание красок, хрупкость пластин, зернистость изображения), метод быстро завоевал популярность и до 1935 г. в мире было произведено 50 млн автохромных пластинок.

Альтернативы этой технологии появились только в 1930-х годах: Agfacolor в 1932 году, Kodachrome в 1935, Polaroid в 1963.

Цифровая фотография

Цифровая фотография — относительно молодая, но популярная технология, зародившаяся в 1981 году, когда компания Sony выпустила на рынок камеру Sony Mavica с ПЗС-Матрицей, записывающей снимки на диск. Этот аппарат не был цифровым в современном понимании (на диск записывался аналоговый сигнал), однако позволял отказаться от фотоплёнки. Первая полноценная цифровая камера — DCS 100 — была выпущена в 1990 году компанией Kodak.

Принцип работы цифровой камеры заключается в фиксации светового потока матрицей и преобразования этой информации в цифровую форму.

В настоящее время цифровая фотография повсеместно вытесняет плёночную в большинстве отраслей.

3. Жанры фотографии

В XX веке, когда техника фотографии достаточно усовершенствовалась, появились достаточно чувствительные фотографические материалы и удобные фотоаппараты, фотография превратилась из технического курьёза в один из типов изобразительного.

Особое место и значение фотографии в художественной культуре связано с технической, научной сущностью фотографии. Важнейшим свойством фотографии является её достоверность, подлинность запечатлённых событий. Одновременно с этим, изображение, как и в живописи или рисунке, несёт в себе художественное обобщение, раскрытие внутреннего смысла показанной ситуации, характер изображаемого человека и многое другое.

По сути своей, фотограф является художником, располагающим определёнными «красками» — фототехникой и фотоматериалами.

Фотограф использует изобразительные средства фотографии (точка съёмки, ракурс, линейная композиция, план, перспектива, освещение), родственные изобразительным средствам живописи. Дополнительным инструментом является химико-фотографическая обработка.

4. История фотографии

Химическая предыстория фотографии начинается в глубокой древности. Люди всегда знали, что от солнечных лучей темнеет человеческая кожа, искрятся опалы и аметисты, портится вкус пива. Оптическая история фотографии насчитывает примерно тысячу лет. Самую первую камеру-обскуру можно назвать «комнатой, часть которой освещена солнцем». Арабский математик и ученый X века Альгазен из Басры, который писал об основных принципах оптики и изучал поведение света, заметил природный феномен перевёрнутого изображения. Он видел это перевёрнутое изображение на белых стенах затемнённых комнат или палаток, поставленных на солнечных берегах Персидского залива, — изображение проходило через небольшое круглое отверстие в стене, в открытом пологе палатки или драпировки. Альгазен пользовался камерой-обскурой для наблюдений за затмениями солнца, зная, что вредно смотреть на солнце невооруженным глазом.

Первым человеком, кто доказал, что свет, а не тепло делает серебряную соль тёмной, был Иоганн Гейнрих Шульце (1687—1744), физик, профессор Галльского университета в Германии. В 1725 году, пытаясь приготовить светящееся вещество, он случайно смешал мел с азотной кислотой, в которой содержалось немного растворённого серебра. Он обратил внимание на то, что когда солнечный свет попадал на белую смесь, то она становилась тёмной, в то время как смесь, защищённая от солнечных лучей, совершенно не изменялась. Затем он провёл несколько экспериментов с буквами и фигурами, которые вырезал из бумаги и накладывал на бутылку с приготовленным раствором, — получались фотографические отпечатки на посеребрённом меле. Профессор Шульце опубликовал полученные данные в 1727 году, но у него не было и мысли постараться сделать найденные подобным образом изображения постоянными. Он взбалтывал раствор в бутылке, и изображение пропадало. Этот эксперимент, тем не мен ... Читать дальше »

Музика. "Нова ера в музиці” починається на рубежі епох класицизму і романтизму. Пов'язана вона з титанічною творчістю Людвіга ван Бетховена. Вона охопила мало не всі форми і жанри музики, загальновизнаною ж вершиною стали дев'ять симфоній, кожна з яких — це цілий художній світ. Сучасник Французької революції, палко захоплений її першими кроками, рішучий противник бонапартизму, музикант філософського складу, який нескінченно розширив виразні засоби музики, композитор трагічного світовідчуття, Бетховен був оцінений і піднятий на щит романтиками, хоч сам він розходився з їх естетичними переконаннями. У Бетховені втілилися кращі риси всієї музичної культури, яка передувала йому, і разом з тим його творчість - поворотний пункт у музиці.

Що ж до романтичного напряму, то він виявився на рідкість багатим видатними обдарованнями. Франц Шуберт і Роберт Шуман, Гектор Берліоз і Ріхард Вагнер, Ференц Ліст і Фредерік Шопен, багато інших композиторів - гордість національних культур і всієї світової музичної культури. З романтизмом у музику прийшли емоційна виразність, фантастична вигадка, казково-поетична образність, нерідко запозичена з фольклору. Найяскравіше явище в музиці романтизму - панування лірико-психологічного начала. Суть кожного музичного романтичного твору - "лірична сповідь”. Саме тому найважливішого значення набули різні малі форми, які наповнилися серйозним і глибоким змістом - фортепіанна п'єса, інструментальна мініатюра, романс (Шуман, Шопен, Ліст). Нові тенденції вплинули і на симфонізм (Берліоз, Ліст).

Музика стала активніше, ніж раніше, взаємодіяти з літературою. Це зумовило появу програмних музичних творів, в назву або основу яких було покладено літературний твір. "Оновлення музики через зв”язок з поезією”, - так сформулював цю ситуацію Ліст. Наприклад, творець програмних симфоній французький композитор Гектор Берліоз давав своїм творам такі назви: "Фантастична симфонія”, "Траурно-тріумфальна симфонія”, "Гарольд в Італії” (за поемою Байрона), "Ромео і Джульєтта” (за трагедією Шекспіра). Безліч музичних творів пов'язана з "Фаустом” Гете: "Сцени з "Фауста” Шумана, "Перша Вальпургієва ніч” Мендельсона, "Засудження Фауста” Берліоза, опера "Фауст” Гуно.

Розширюється музична освіта, відкриваються консерваторії, з'являються музичні газети і журнали, цілі музичні видавництва. Велику роль у пропаганді серйозної музики відіграла просвітницька діяльність самих композиторів XIX ст. Вони нерідко виступали зі словом про музику, пояснюючи її зміст, прагнучи залучити до неї якомога більше число слухачів. Статті і книги Р.Шумана, Г. Берліоза, Ф.Ліста, Р.Вагнера допомагають і сьогодні розібратися у складному світі музичних ідей.

Багато нового виникло і в музичних театрах Європи. На цей час опера давно встигла увійти у масову свідомість європейців. Але новаторство в цьому жанрі зустрічало значні труднощі: величезні кошти, необхідні для постановки будь-якої опери, рутина, що глибоко врослася в середовище виконавців, ризик невдачі виконання у непідготовленій аудиторії. Справжнім реформатором оперного мистецтва виступив німецький композитор Ріхард Вагнер - творець опери-драми, в якій здійснив синтез філософсько-поетичного і музичного начал (героїчна опера-сага "Кільце Нібелунгів”). Музичний театр Вагнера і його наступників Верді, Мусоргського і Чайковського, Гуно і Бізе ознаменував собою вершину розвитку опери XIX ст. Опери "Трубадур”, "Аїда”, "Травіата”, "Ріголетто”, "Дон Карлос”, "Отелло” Дж.Верді, "Фауст”, "Ромео і Джульєтта” Ш.Гуно, "Кармен” Ж.Бізе, "Чіо-Чіо-Сан”, "Богема” і "Тоска” Д.Пуччіні, "Євгеній Онєгін” і "Пікова дама” П.І.Чайковського, "Князь Ігор” О.П.Бородіна, "Борис Годунов” М.П. Мусоргського та інші опери XIX ст. майже повністю формують репертуар сучасних оперних театрів.

Музика XIX ст. невіддільна від балету, причому балету класичного. Романтизм привніс в нього єдність музики, драматичної дії і танцю. У цей час виробився новий танцювальний стиль, оснований на легкому та надзвичайно пластичному польоті рухів та техніці танцю на пальцях (Марія Тальоні - перша балерина, яка стала на пуанти). Реформу балету здійснив російський композитор П.І.Чайковський. У нього музика з допоміжного елемента перетворилася на головний стрижень спектаклю, збагативши його сюжет і задаючи зміст хореографії. "Лебедине озеро”, "Спляча красуня”, "Лускунчик”, поставлені чудовим хореографом Маріусом Петіпа, стали перлиною світової культури. Чайковський же став першим російським композитором, який здобув європейське і світове визнання.

Справжнім тріумфом російського оперно-балетного мистецтва на світовій сцені стали знамениті Російські сезони в Парижі, які з 1909 р. щорічно влаштовував видатний російський театральний діяч С.П.Дягілєв.
Буржуазне XIX ст. дало початок і музично-сценічним жанрам, головною рисою яких стала розважальність. Оперета - веселий спектакль, де музичні номери чергуються з дотепними діалогами, перемежовуються репліками героїв. Вивели цей жанр на рівень справжнього мистецтва оперети Жака Оффенбаха і Іоганна Штрауса-сина, останній прославився ще і як "король вальсу”. Втіленням нового смаку минулого сторіччя стала й естрада - різного роду рев'ю і шоу, музика численних ресторанів і кабаре, символом якої став канкан.

Якщо нижня хронологічна межа "музичного XIX сторіччя” ясно окреслена Французькою революцією, то його верхній рубіж вимальовується далеко не так чітко. Так, наприклад, Шоста симфонія П.І.Чайковського - вершина художніх устремлінь "лірико-психологічної епохи” у сфері інструментальної музики - буквально співпадає за часом з "Післяполудневим відпочинком фавна” Клода Дебюссі, який відкрив епоху імпресіонізму в музиці. Перше виконання "Прометея” О.М.Скрябіна зі світловим оформленням - квінтесенція грандіозних філософських концепцій минулого сторіччя - випередило лише на чотири роки балет Д.Мійо "Бик на даху” - втілений виклик піднесеному в мистецтві й уславлення веселощів низів. Може здатися неймовірним, що С.В.Рахманінов, чия творчість спиралася на романтичні традиції, був ровесником А.Шенберга, родоначальника атональної музики.

Театр. У XIX ст. народився якісно новий драматичний театр. Вільна конкуренція буржуазного суспільства покликала до життя численні приватні театри, столичні і провінційні, які орієнтувалися на масового глядача. Такими були паризькі "театри бульварів”, "малі” театри Великого Лондона. Багато з них розорялися, але окремі ставали центрами демократичної театральної культури.

З утвердженням романтизму в репертуарі театрів сталися корінні зміни. П'єси В.Гюго, О.Дюма, П.Меріме у Франції, Л.Тіка в Німеччині, Дж.Байрона і П.Шеллі в Англії брали гору над традиційним репертуаром класицизму. Крім того, нарівні з постановками нових романтичних п'єс зіграло свою роль і переосмислення в романтичному дусі п'єс В.Шекспіра, Ф.Шіллера та І.В.Гете.

Романтичний театр надзвичайно збільшив силу впливу на глядача, в чому була величезна заслуга цілого покоління чудових акторів. Вони принесли на сцену вільну мову замість пануючої раніше мелодекламації, схвильований виразний жест замість статичних поз. У Франції блискуче виступали Марк Дорваль, Фредерік Леметр і Еліза Рашель. Вражаючою життєвістю і реалізмом відзначалася гра легендарної Сари Бернар. У Лондоні на сцені володарював Едмунд Кін - актор, в мистецтві якого відчувалася глибока духовна близькість з Байроном. Серед його сценічних робіт найбільша слава випала на його романтичне трактування образів Гамлета і Отелло. Кін був легендою за життя, легендою стала і його смерть на сцені.

Однак поступово головною фігурою в театрі стає не актор, навіть найгеніальніший, а режисер, який створював художньо цілісні твори на сцені. Він повинен був не тільки відпрацьовувати мізансцени з акторами, але й співпрацювати з музикантами і художниками-оформлювачами. З таких режисерів в той час виділявся Людвіг Кронек зі знаменитого німецького Мейнінгенського театру. У своїх постановках він прагнув до ансамблевості у постановці п'єс, тобто єдності, узгодженості акторської гри, історичної правдивості декорацій, ретельної продуманості світлових і звукових ефектів. Особливо жвавими і різноманітними були у нього масові сцени. Театр все більше стає синтетичним видом мистецтва.

Що ж до зачинателя сучасного нам "режисерського” театру, то ним вважається Андре Антуан, який створив у Парижі в 1887 р. "Вільний театр” - власне студійний, напівзакритий, відвідувати який могли лише особи, які купили абонементи на весь сезон. Це дозволяло режисеру обійти цензуру і відкривало більше можливостей для вибору п'єс для театрального репертуару. Він боровся за правдивий показ на сцені сучасного життя. Найповніше нові принципи в театральному мистецтві втілилися у творчості створеного в Росії в 1898 р. Московського художнього театру - дітища К.С.Станіславського, В.І.Немировича-Данченка, А.П.Чехова, О.М.Го ... Читать дальше »

Театр (від грец. theatron " місце для видовищ, видовище) ~ це вид мистецтва, що образно відбиває дійсність, художньо опановує світ у формах драматичної дії.

Природа мистецтва театру синтетична, адже його художній образ виникає завдяки синтезу драматургії, архітектури живопису, скульптури, музики, майстерності актора. Отже, можна простежити певну закономірність у розвитку процесу синтезації видів мистецтва. Якщо архітектура, живопис, скульптура взаємодіють переважно між собою, то мистецтво хореографії та театру, а далі ми побачимо, що і мистецтво кіно, використовує міжвидовий синтез.

Мистецтво театру цілком слушно вважають колективною творчістю. Порівняно з мистецтвом музики та хореографії процес співтворчості театрі значно ускладнюється: у постановці спектаклю безпосередньо беріть участь принаймні п'ять осіб:

Драматург → Режисер → Художник → Композитор → Актор

І тільки, якщо всі вони стають співавторами, спектакль перетворюється у твір мистецтва. Велика відповідальність при його творенні покладається на режисера-постановника. оскільки саме повинен передати задум драматурга, створити необхідну атмосферу дії, вибудувати композицію спектаклю таким чином, аби вона якомога глибше і яскравіше донесла до глядача основну його ідею. Цей процес надзвичайно складний особливо тоді, коли драматурга і режисера розділяє значний часовий проміжок: необхідно передати атмосферу тієї епохи, у межах якої розгортається дія спектаклю, відтворите специфіку побуту, особливості костюмів тощо. Саме це і допомагає зробити режисерові художник, а музичне оформлення, що покладається на композитора, дає змогу посилити драматичне напруження дії, створити важливий емоційний фон спектаклю.

Зв'язуючою ланкою між драматургом і режисером є актор, який не просто доводить їхній задум до глядача, а й примушує повірити його в те, що відбувається на сцені. Саме актор може порушити міру умовності, що притаманна мистецтву театру. Проте створити повноцінний образ здатний тільки справжній актор, який володіє засобами акторської майстерності: системою зображувально-виражальних прийомів (міміка, дикція, інтонація, пластика, рух тощо), фантазією, вмінням імпровізувати та ін. Це дає можливість акторові встановити емоційний контакт з глядачем, примусити останнього співпереживати дії, що розгортаються на сцені.

Важлива специфічна особливість театру, яка відрізняє його переважно від усіх видів мистецтва (виняток — хореографія), полягає у тому, що глядач має змогу стати свідком процесу художньої творчості, спостерігати створення художнього образу власними очима.

Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що викликає почуття емпатії — співпереживання у глядача, приводить його до катарсису — духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзавдання мистецтва взагалі.

Театр має свої родові .модифікації:

Витоки мистецтва театру пов'язані з давніми ритуалами, обрядовими дійствами доісторичної людини. Можна припустити, що, намагаючись відвести від себе гнів духів, наші пращури відчували у собі позасвідому потребу в осмисленні дійсності через її дійову імітацію. Ці обрядово-ритуальні дії набули поширення у часи Стародавнього Єгипту і були пов’язані з культом бога Осіріса. Проте свого апогею вони досягли у давньогрецьких обрядах на честь бога Діоніса, який ніс людям радість життя, веселощі, розваги (див. главу «Категорії естетики», розділ «Трагічне»). Саме діонісійські образи і стали основою для виникнення трагедії, комедії та драми, розвій яких пов'язаний з культурами Стародавніх Греції та Риму.

Мистецтво давньогрецького театру мало надзвичайно умовний характер і являло собою діалог між хором та актором. Розквіт цього виду мистецтва був пов'язаний з іменами трьох поетів-трагіків: Есхіла (525—456 до н. е.), Софокла (496—406 до н. е.), Евріпіда (480—406 до н. е.), творча спадщина яких і нині привертає увагу сучасного театрального мистецтва. Творчість цих поетів мала тісний зв'язок з традиціями давньогрецької міфології, з якої вони здобували натхнення, брали основні теми, мотиви, сюжети для своїх творів: трилогія про Едіпа — «Лай», «Едіп», «Семеро проти Фів» (Есхіл); «Едіп-цар» (Софокл); «Іпполіт», «Геракл» (Евріпід). Творча діяльність цих художників була теоретично осмислена видатним філософом античності Арістотелем на сторінках його трактату «Поетика». Слід пам'ятати, що і сучасна теорія міфотворчості використовує спадщину цих великих трагіків у своїх концепціях і розробках.

Давньогрецька комедія, що була представлена іменами Арістофана (445—385 до н. е.) та Менандра (343—291 до н. е.), мала демократично-побутовий характер.

Можливо, саме цей розподіл закріпив своєрідну ієрархію жанрів: трагедія вважалася високим мистецтвом, а комедія — низьким, хоча сама природа трагічного і комічного свідчить про хибність такого підходу.
Театральне мистецтво у Стародавньому Римі не мало великого - суспільного значення і не користувалося таким попитом, як у Стародавній Греції. Водночас з Італією пов'язаний розвиток комедії палліата, яка інтерпретувала основні принципи давньогрецької комедії. У цей період відбувається процес удосконалення акторської майстерності, яскраво репрезентованої трагічним актором Езопом і його сучасником — комічним актором Росцієм.

Мистецтво середньовічного театру було представлене літургійною драмою —використанням театральних форм під час церковної служби, містеріями, сюжети яких були взяті з Біблії чи спеціально написані для постановки на площах середньовічних міст, мораліте — алегоричним дійством, що уособлювало вади і доброчесність людини, та фарсом — найдемократичнішим жанром середньовічного театру. Останній у гумористичній формі відтворював звичаї та побут свого часу.

У цей самий період відбувається процес розвитку театрального мистецтва в Україні. У XIII ст. народні ігри та обряди починають збагачуватися засобами сценічної виразності, набирати форм театрального видовища.

Епоха Відродження відкриває нову сторінку у розвитку мистецтва театру, розвій якого пов'язаний з культурами трьох країн Західної Європи: Італії, Іспанії та Англії. Якщо італійський театр цього часу використовував традиції народного мистецтва і будувався на принципах імпровізації та лицедійства — комедія дель-арте (митці наслідували деякі прийоми давньогрецького театру, зокрема маски), то театр Іспанії та Англії філософськи осмислив світ, був засобом аналізу морально-психологічного стану людини. Ці принципи знайшли своє відображення у творчості видатних іспанських драматургів Лопе де Вега Карпйо (1562—1635) — справжнього реформатора іспанського театру, автора відомих «драм честі» («Овеча криниця») і «комедій плаща та шпаги» («Собака на сіні») та Кальдерона де ла Барка (1600—1681), трагедії якого завершували «золоте століття» іспанського театру.

Справжній розвій мистецтва театру XVI ст. пов'язаний з творчістю Уїльяма Шекспіра (1564—1616), з його трагедіями «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Ромео і Джульєтта» і комедійними п'єсами «Дванадцята ніч», «Багато галасу даремно» та ін.

У своїх творах Шекспір розглядав складні, суперечливі людські характери, конфлікти, а головне, аналізував одне з найскладніших філософських понять — чинник часу. Час, що має чітку констатацію: минуле — сучасне — майбутнє, рухає дію шекспірівських п'єс, особливо це простежується у трагедії «Гамлет».

Фактично, починаючи з цього періоду, відбувається процес створення постійних театральних труп (яскравим прикладом цього був шекспірівський театр «Глобус»). Мистецтво театру починає ідентифікуватися як з творчістю драматургів, так і з іменами режисерів та акторів.

Цей процес значно активізується у XVII—XVIII ст. і пов'язаний не тільки з творчістю видатних драматургів Франції Ж. Б. Мольера (1622—1673) — «Тартюф», «Мізантроп», «Скупий», П. Корнеля (1606—1684) — «Сід» та Ж. Расіна (1639—1699) — «Федра», а й з діяльністю театру «Комеді франсез» і його видатним актором М. Бароном (1692—1730).

Театральне мистецтво Західної Європи XX ст. цікаве і своїми відверто формалістичними пошуками, що велися у межах експресіонізму та сюрреалізму.

Експресіоністичний напрям у театральному мистецтві 20-х років був найяскравіше представлений у творчості німецьких драматургів і режисерів Е. Піскатора та М. Рейнхардта. У своїх спектаклях вони відтворювали атмосферу «експресіоністичної напруги», використовуючи для цього «гру світла та тіні», що давало змогу підмінити звичайні декорації уявними, вносили значні корективи у розробку композиційної побудови спектаклю, в прийоми акторської гри тощо.

Принципи сюрреалізму мали значний вплив на творчість відомого французького драматурга та режисера А. Арто, який намагався створити «театр жорстокості». У своїх спектаклях він відтворював сни, тяжіння до злочинів тощо, намагаючись таким чином показати, що людино ... Читать дальше »

Бабин Яр — урочище на північно-західній околиці Києва. Простягається від вулиці Фрунзе в напрямку вулиці Мельникова між Кирилівською церквою і вулицею Олени Теліги.

Перша згадка — у 1401, коли володарка цієї землі жінка-шинкарка («баба») продала її Домініканському монастирю. У 15 — 17 ст. згадується також як урочище Бісова баба, Шалена баба.

Масові розстріли у Бабиному Ярі

Під час німецької окупації Києва у 1941—1943 роках Бабин Яр став місцем масових розстрілів німецькими окупантами мирного населення і радянських військовополонених; євреїв та циган — за етнічною ознакою, а також партійних та радянських активістів, підпільників, членів Організації Українських Націоналістів (переважно членів ОУН-м), заручників, «саботажників», порушників комендантської години та інших. Лише за два дні 29 та 30 вересня 1941-го року тут розстріляли майже 34 тисячі євреїв[1].

Масові розстріли у Бабиному Ярі та розташованому поруч із ним Сирецькому концтаборі проводилися і пізніше, аж до звільнення Києва від окупації. Зокрема, 10 січня 1942 року було страчено близько 100 матросів і командирів Дніпровського загону Пінської військової флотилії, а 18 лютого 1943 року — трьох футболістів київського «Динамо»: Миколу Трусевича, Івана Кузьменка та Олексія Клименка (за деякими даними частина з футболістів були членами НКВД, що і стало причиною розстрілу), що дало привід для створення після війни легенди про так званий «матч смерті». У 1941—1943 роках у Бабиному Ярі був розстріляний 621 член ОУН, серед них і відома українська поетеса Олена Теліга разом із чоловіком.

У різних публікаціях даються різні цифри загальної кількості знищених у Бабиному Ярі — приблизно від 70 тисяч до 200 тисяч осіб. У 1946 році на Нюрнберзькому процесі наводилася оцінка близько 100 тисяч осіб, згідно з висновками спеціальної державної комісії для розслідування нацистських злочинів під час окупації Києва.

Степа́н Льво́вич Рудни́цький
(3 грудня 1877, Перемишль, Австро-Угорщина — †3 листопада 1937, урочище Сандармох, Карельська АССР) — український географ і картограф, академік НАНУ. Основоположник української політичної та військової географії.

Убієнним синам твоїм
І всім тим,
Що будуть забиті,
Щоб повстали у безсмертнім міті,
Всім їм — Осанна
Евген Плужник. «Галілей»
Підійметесь, розіллєте Кривавії ріки. А прийде час, провалитесь В страшну тьму навіки.
Пантелеймон Куліш. «Великі проводи»

Тримаю в руках1 чудове видання «Україна. Наука і культура», випуск 28, 1994 рік. Є тут стаття Лесі Матвеєвої, Елли Циганкової і Олександра Янковського «Трагічні сторінки. (З історії Академії наук України)». Прочитайте — і вам відкриються воістину величні постаті видатних вчених, перших академіків УАН, справжніх фахівців, дослідників в усіх галузях науки, з якими жорстоко розправилася система, «віддячивши» Соловками, засланнями, репресіями. А в матеріалах Всеукраїнської конференції сумної пам’яті великого терору 1937 року «Злочин без кари», Київ, 1998 рік читаємо: «Рівно шістдесят років тому, 3 і 4 листопада 1937 року, більшовики розстріляли в урочищі Сандормох на околиці Медвежогорська, що в Карелії, закопали 515 доставлених із Соловецької тюрми політв’язнів, з них — 189 синів і дочок України. Серед розстріляних були академіки, професори, відомі українські письменники…»

Так, 3 листопада — це чорний день розстріляного відродження України. Розправа над членами Спілки Визволення України була спрямована на фізичну ліквідацію проводу української творчої інтелігенції.

Сьогодні наша розповідь про академіка ВУАН з 1929 року Степана Рудницького. 21 березня 1933 року органами ДПУ УРСР його було заарештовано, «як члена котрреволюційної організації, що займався шкідництвом та шпіонажем». Він також був розстріляний 3 листопада 1937 року, на відзначення 20-х роковин Жовтневої революції.

Дивлюсь на фото, вміщене у щорічнику «Наука і культура». Відкрите обличчя, високе чоло, вдумливий, глибокий погляд. Справді інтелігентна людина. А яка жорстока і несправедлива доля! Яка цинічна розправа над науковою спадщиною! Епоха невігласів не визнавала і не любила талантів.

Степан Рудницький — визначний український географ і картограф, засновник і директор Українського науково-дослідного інституту географії і картографії, вчений, який заклав фундамент географічної науки в Україні, розробив українську географічну термінологію.

Рудницький перший створив українську національну географію всіх українських земель. Він був піонером у створенні загального курсу «Географії України». Ця книга кілька разів перевидавалася і вийшла у перекладі багатьма мовами світу. Він належав до грона вчених-географів, девізом яких було: «В огонь підемо, горіти будемо, але від своїх переконань не відмовимось». Цією плеядою міг би пишатись будь-який народ: академіки Степан Рудницький, Юрій Полянський, професори Геринович та Кубійович, доктори географії Дольницький та Іваничук. Більшість з них пройшла тернистими дорогами більшовицького ГУЛАГу. А імена і науковий спадок цих подвижників української географічної науки належало забути…

***

Степан Рудницький народився в місті Перемишлі 3 грудня 1877 року в сім’ї учителя гімназії. Батько викладав історію та географію. Це була високоосвічена родина. Початкову освіту хлопець здобув у Тернополі, куди перевели його батька, професора гімназії.

В сім’ї було четверо дітей, які рано залишилися круглими сиротами.

Але і Степан, і всі троє інших отримали вищу освіту. Старший брат Левко став висококваліфікованим юристом, молодший брат Юрій — професором Львівської академічної гімназії. А ще він відомий як письменник Юліан Опільський, який писав на історичну тематику.

Наймолодша Софія закінчила Львівську консерваторію та Віденську музичну академію, стала дружиною професора Львівського університету Станіслава Дністрянського, який згодом був обраний академіком ВУАН. Отже, родина Рудницьких залишила помітний слід в українській культурі.

Степан продовжував навчання у Львівському університеті і і б грудня 1899 року склав випускні іспити. Отримав право викладати географію та історію українською, німецькою та польською мовами.

А вже через рік він здобув ступінь доктора філософії. На вибір професії великий вплив зробив, як і на вибір Володимира Кубійовича, не хто інший як Михайло Грушевський. Саме під його керівництвом Степан Рудницький у 1895 році написав низку статей з історії України, що не залишилося непоміченим. Так, Іван Франко 1904 року зазначав, що «ряд молодих робітників по історії України (С. Томашівський, С. Рудницький та ін.) …дали вже цінні внески для вивчення української історії…»

У тому ж році Степан Рудницький для поглиблення знань їде до Відня, де вивчає геологію, гідрографію, геоморфологію. Він стає сформованим спеціалістом. Першою його книгою стала «Нинішня географія» (1905, Львів). В 1908 році він захистив магістерську дисертацію і став доцентом кафедри географії Львівського університету. Незабаром він видає науково-популярну книгу в двох томах «Коротка географія України» (1910-1914), а ще «Начерк географічної термінології» (1908), який і досьогодні не втратив свого значення. Великої ваги надавав Рудницький вивченню морфології, польовим географічним дослідженням, 1914 року у Відні видає перший том основоположної праці німецькою мовою «Україна і українці». Другий том вийшов у 1915 році в Берліні. Наступного року Рудницький видає другу важливу працю «Розселення українців"». Ці дві праці слугували для написання фундаментальної монографії «Україна, країна і народ», яка вийшла німецькою та англійською мовами відповідно у 1916 і 1918 роках.

Ці праці Рудницького відіграли важливу роль в популяризації України як держави у світовій науці. Варто пригадати тут і другого великого українського вченого світової слави фізика Івана Пулюя, який також у цей час (1915 року) написав ґрунтовну працю «Україна і її міжнародне політичне значення». Вчені такого рівня, будучи великими патріотами, розуміли важливість донесення до світової наукової громадськості знань про Україну і її народ, адже то були часи, коли йшов переділ Європи…

Процитую деякі думки Степана Рудницького: «І стратиграфічні, і тектонічні особливості підтверджують дуже чітке визнання України як самостійної географічної одиниці серед інших країн Східної Європи…».

«Україна — це земля, суцільно заселена українцями, або як ще кажуть, українська національна (етнічна) територія… Україна, зокрема її лісостепова і лісова зони виховали український народ, що творить цілком самостійну й окремішню антропогеографічну одиницю в Східній Європі. Головні політико-географічні риси українського народу характеризують його як народ, що осів споконвіку на окраїні лісів і сусідніх лісостепів, які повільно переходили у степову зону. Там він виріс і укріпився, щоб потім розширити І свою територію вздовж рік до берегів Чорного моря. Культурні впливи, що йшли туди від середземноморського культурного круга, дали українському народові основи вищої культури й державне життя».

Ще один надто важливий висновок робить Степан Рудницький у своїх працях: «Україна — це передусім велика Європейська держава… Як держава, Україна є суб’єктом міжнародного права, а, отже, є самостійною, політичною одиницею на карті світу. Її державна територія обмежена міжнародно визнаними кордонами, які є недоторканими. В історичному процесі державотворення державна територія часто змінювалася. Але основним правилом було наближення за обрисами державної території до української національної території».

Цей висновок, на мій погляд, є надто важливим і актуальним сьогодні, коли наша незалежна українська держава вирішує питання відновлення кордонів після розпаду Радянського Союзу.

Про права українського народу на політичне самовизначення Степан Рудницький написав ще цілу низку праць під псевдонімом Левенко.

Під загрозою репресій 1919 року з боку польської окупаційної влади, Степан Рудницький залишає Львів. Він виїздить до Кам’янця-Подільського, де викладає в університеті географію. А 1920 року його запрошують у Відень викладати економічну географію в Академії світової торгівлі.

Саме тоді прогресивні українські вчені вирішили створити Український Вільний Університет. А з переведенням університету до Праги, в 1921 році, туди переїхав і Степан Рудницький — ординарним професором. Тут він викладає географію також у Вищому педагогічному інституті імені Драгоманова, читає лекції в Кардовому університеті.

Як бачимо, до Рудницького прийшло визнання. З другої половини XIX — початку XX століття для України постала проблема визначення її національної території. Найбільший внесок у її наукове розв’язання зробив Рудницький, а про ... Читать дальше »

Класик російської літератури, почесний академік по розряду красного письменства, перший з російських письменників Нобелівський лауреат, поет, прозаїк перекладач, публіцист, літературний критик Іван Олексійович Бунін уже давно завоював всесвітню славу. Його творчістю захоплювалися Т. Манн, Р. Ролан, Ф. Моріак, Р. - М. Рільке, М. Горький, К. Паустовський та інші.
І. Бунін усе життя йшов своїм шляхом, він не належав ні до одного літературного угруповання, тим більше політичної партії. Він стоїть особняком, унікальною творчою особистістю в історії російської літератури кінця ХІХ - ХХ століття.
Життя І.О. Буніна багата і трагічна, цікава і багатогранна. Бунін народився 10 жовтня (по старому стилю) 1870 року у Воронежі, куди його батьки переїхали для навчання його старших братів.
Іван Олексійович походив із древнього дворянського роду, що бере свій початок з ХV століття. Рід Буніна дуже великий і розгалужений, і історія його надзвичайно цікава. З роду Бунін вийшли такі представники російської культури і науки, як знаменитий поет, перекладач Василь Андрійович Жуковський, поетеса Ганна Петрівна Буніна, географ-мандрівник Петро Петрович Семенов - Тян-Шанський. Буніни знаходилися в спорідненні з Кіреєвськими, Шеншиними, Гротами, Воєйковими.
Дитинство Вана Буніна пройшло в глухомані, в одному з невеликих родових маєтків (хутір Бутирки Єлецького повіту Орловської губернії). Початкові знання Бунін одержав від домашнього вчителя, "студента Московського університету, якогось Н. О. Ромашкова, людини... дуже талановитої - і в живописі, і в музиці, і в літературі, - згадував письменник, - ймовірно, його захоплюючі розповіді в зимові вечори... і те, що першими моїми книгами для читання були "Англійські поети" і Одіссея" Гомера, розбудили в мені пристрасть до віршування, плодом чого з'явилося трохи дитячих віршей..." Рано проявилися й артистичні здібності Буніна. Він міг одним, двома жестами передражнити чи представити когось - зі знайомих, чим приводив у захоплення оточуючих. Завдяки цим здібностям Бунін пізніше став чудовим читцем своїх творів.
10 років Ван Буніна віддали в Єлецьку гімназію. Під час навчання він живе в Єльці в родичів і на приватних квартирах.
Уперше Бунін опублікувався в 1887 році. У петербурзькій газеті "Родіна" були опубліковані вірші "Над могилою С. Я. Надсона" і "Сільський жебрак". Там же протягом цього року були надруковані ще десять віршів і розповіді "Два мандрівники" і "Нефедка". Так почалася літературна діяльність І.О. Буніна.
Восени 1889 року Бунін оселився в Орлі і почав співробітничати в редакції газети "Орловський вісник", де "був усім, чим прийдеться, - і коректором, і перекладачем, і театральним критиком...". У цей час молодий письменник жив тільки літературною працею, сильно бідував. Батьки допомогти йому не могли, тому що родина остаточно розорилася, садиба і земля в Озерцях були продані, а мати і батько стали жити нарізно, у дітей і рідних.
З кінця 1880-х років Бунін пробує свої сили в літературній критиці. Ним опубліковані статті про поета самоучка Е. І. Назарова, про Т. Г. Шевченка, талантом якого він захоплювався з юності, про Н. В. Успенськлшл, двоюрідного брата Г. І. Успенського. Пізніше з'явилися статті про поетів Е.А.Баратинському й А. М. Жемчужнікову.
Перша книга Буніна - "Вірші 1887 - 1891 р." вийшла в 1891 році в Орлі, як додаток до "Орловського вісника". Як згадує сам поет, це була книга "чисто юнацьких, надміру інтимних" віршів. Відгуки провінційної і столичної критики були в цілому співчутливі, підкуповували точність і мальовничість картин природи. Трохи пізніше вірші і розповіді молодого письменника з'являються й у "товстих" столичних журналах - "Російське багатство", "Північний вісник", "Вісник Європи". Схвально відгукнулися на нові твори Буніна письменники А.М.Жемчужников і Н.К.Михайлівський, який написав, що з Івана Олексійовича вийде "великий письменник".
У 1893 - 1894 роках Бунін зазнав впливу від величезних ідей особистості Л. Н. Толстого. Іван Олексійович відвідував колонії толстовців на Україні, вирішив зайнятися бондарним ремеслом і навіть навчився набивати обручі на бочки. Але в 1894 році в Москві відбулася зустріч Буніна з Толстим, що сам і відговорив письменника опрощуватися до кінця.
На початку 1895 року Бунін їде в Петербург, а потім у Москву. З цього часу він входить у столичне літературне середовище: знайомиться з Н.К.Михайлівським, С. Н. Кривенко, Д. В. Григоровичем, Н. Н. Златовратським, А. П. Чехов, А. І. Ертелем, К. Бальмонтом, В. Я. Брюсов, Ф.Сологубом, В. Г. Короленко, А. І. Купріним.
Особливо важливо для Буніна було знайомство і подальша дружба з Антоном Павловичем Чехов, у якого він подовгу гостює в Ялті і незабаром стає своїм у його родині.
Говорячи про творчість Буніна, слід особливо зазначити, що він був блискучим перекладачем. У 1896 році вийшов переклад Буніна поеми американського письменника Г. У. Лонгфелло "Пісня про Гайавата". Цей переклад неодноразово перевидавався, і протягом багатьох років поет вносив у текст перекладу виправлення й уточнення. "Я всюди намагався, - писав у передмові перекладач, - триматися можливо, ближче до оригіналу, зберегти простоту і музичність мови, порівняння й епітети, характерні повторення слів і навіть, по можливості, число і розташування віршів".
Перша книга розповідей Буніна "На край світу" вийшла в 1897 році "серед майже одностайних похвал". У 1898 році виходить віршований збірник "Під відкритим небом". Ці книги, поряд з перекладом поеми Г. Лонгфелло, принесли Буніну популярність у літературній Росії.
На початку 1901 року у видавництві "Скорпіон" у Москві вийшов збірник віршів Буніна "Листопад" - результат недовгого співробітництва письменника із символістами. Відгуки критики були неоднозначні. Але в 1903 році збірник "Листопад" і переклад "Пісня про Гайавата" були визнані гідними Пушкінської премії Російської Академії наук.
Поезія І. Буніна завоювала особливе місце в історії російської літератури завдяки багатьом, тільки їй властивим перевагам. Співак російської природи, майстер філософської і любовної лірики, Бунін продовжував класичні традиції, відкриваючи незвідані можливості "традиційного" вірша. Бунін активно розвивав досягнення золотого століття" російської поезії, ніколи не відриваючись від національного ґрунту, залишаючись росіянином, самобутнім поетом.
На початку творчості для бунінської поезії найбільш характерна пейзажна лірика, що володіє дивною конкретністю, точністю позначень. З 1900-х років поет звертається до лірики філософської. Буніна цікавить як вітчизняна історія з її легендами, казками, переказами, так і джерела зниклих цивілізацій, древній Схід, антична Греція, раннє християнство.
З початку 1900-х років починається співробітництво Буніна з видавництвом "Знання", що привело до більш близьких відносин Івана Олексійовича з А. М. Горьким, який керував цим видавництвом.
Восени 1909 року Буніну присуджена друга Пушкінська премія за книгу "Вірша 1903 - 1906", а також за переклад драми Байрона "Каїн" і книги Лонгфелло "Із золотої легенди". У тому ж 1909 році Бунін обраний почесним академіком Російської Академії наук по розряду красного письменства. У цей час Іван Олексійович посилено працює над своєю першою великою повістю - "Село", що принесла автору ще велику популярність і з'явилася цілою подією в літературному світі Росії. Навколо повести розгорілися запеклі суперечки, в основному обговорювалася об'єктивність і правдивість цього твору. А.М.Горький так відгукнувся про повість: "Так глибоко, так історично село ніхто не брав".
У грудні 1911 року на Кіпрі Бунін закінчив повість "Суходіл", присвячену темі вимирання дворянських садиб і засновану на автобіографічному матеріалі. Повість мала величезний успіх у читачів і літературної критики.
Незважаючи на громадянські заворушення в Петербурзі в 1915 році виходить у видавництві А. Ф. Маркса "Повне зібрання творів" Буніна в шести томах. Як писав автор, туди "входить усе, що я вважаю більш-менш гідним друку".
Січень і лютий 1917 року Бунін жив у Москві. Лютневу революцію і триваючу першу світову війну письменник сприймав як страшні ознаки всеросійської катастрофи. Літо й осінь 1917 року Бунін провів у селі, увесь час, витрачаючи на читання газет, і спостерігав наростаючу хвилю революційних подій. 23 жовтня Іван Олексійович із дружиною виїхав у Москву.
Жовтневу революцію Бунін не прийняв рішуче і категорично. Він відкидав усяку насильницьку спробу перешикувати людське суспільство, оцінивши події жовтня 1917 року як "криваве божевілля" і "повальне божевілля". Спостереження письменника післяреволюційного часу знайшли відображення в його щоденнику 1918 - 1919 років "Окаянні дні". Це яскравий, правдивий, гострий і влучний публіцистичний твір, пронизаний лютим неприйняттям революції. У цій книзі видна невимовна біль за Росію і гіркі пророцтва, виражені ... Читать дальше »

ТВОРЧІСТЬ І ЖИТТЯ М.ШАШКЕВИЧА
Мав коротке але плідне життя. За 32 прожиті роки Маркіян Шашкевич визначився на Західній Україні як перший народний поет, прозаїк, публіцист і перекладач, автор першої книжки українською мовою "Русалка Дністровая”.
Маркіян Семенович Шашкевич народився 6 листопада 1811 року в селі Підлісся Золочівського повіту на Львівщині в сім?ї священика. Початкову освіту здобув у дяка, потім навчався в Золочівській німецькій школі, у Львівські та Бережанській гімназіях.
З 1829 року юнак навчається у Львівській духовній семінарії і водночас є слухачем філософського відділу університету. Але офіційна традиційна наука не цікавила його. Я. Головацький згадував пізніше: "Він все тужив за чимось, чого в школах не вчили, чого не знаходив ні в старих, ні в нових словесностях”.
У гімназійний період Маркіян Шашкевич почав писати вірші.
21 лютого 1831 року Шашкевича було виключено з семінарії за порушення семінарського режиму й "вільнодумство”. Розгніваний батько вімовився від сина. Тому Маркіян залишити у Львові в дядька по матері Захара Авдиковського.
У ці роки Шашкевич активно займається самоосвітою. Читає все, що стосується слов?янських культур, знайомиться з "Енеїдою” І. Котляревського, граматикою О. Павловського, зі збіркою народних пісень М. Максимовича.
1833 року помер батько Шашкевича, і тому треба було дбати про сім?ю. Він знову поступив у Львівську семінарію і по закінченні її (1838) став попом на селі.
Шашкевич очолив гурток прогресивної молоді "руська трійця”, який виступив на захист української літератури, проти ополячування населення Галичини. 1834 року гурток львівських семінаристів остаточно оформився в культурно-просвітню організацію.
На літературну ниву Шашкевич вступив 1835 року, надрукувавши у Львові оду до Цісаря Франца І "Голос галичан”. Наступного року вийшла в Перемишлі польською мовою полемічна брошура Шашкевича "Азбука і абецадло”. Це була відповідь українського патріота на намагання української шляхти й клерикалів ввести в українську мову й літературну польську абетку.
Дбаючи про розвиток народної освіти поводир "Руської трійці” склав 1836 року першу "Читанку” українською мовою. Незважаючи на настійну потребу для дітей, її вороже зустріла цензура. Тільки 1850 року "Читанку” видав у Львові Яків Головацький і від тоді вона з успіхом використовувалась в початкових школах Галичини.
1837 року здійснилася заповітна мрія Шашкевичивого гуртка: в Будимі (Будапешт) з?явилася "Русалка Дністровая” – перша книга народною українською мовою в Галичині.
Матеріальні нестатки, постійне цькування властей вкрай погіршили здоров?я Шашкевича (з студентських років він хворів на сухоти). 1842 року поет пербрався до Новосілок Новиомилятинського району й остаточно занедужав. Смерть молодшого сина спричинила в нього тяжкі переживання і сприяла загостренню туберкульозу. Втратив зір і слух, паралізований він ще кілька місців страждав. 7 червня 1843 року Маркіян Шашкевич помер.
Для нащадків не збереглося жодного прижиттєвого портрета Маркіяна Шашкевича. Його усний портрет подає Микола Устинович: "Шашкевич був середнього росту, тонкою будови і м?ягеньких рис лиця. Синє і сумнеє око., юно русе волосся і ніжність постави надали його подобі щось дівочого. Високе його чоло було уже в молоді роки пописане плужком глибоких думок... На лиці одбивалась якась-то тужливість і терпіння...”
Художня спадщина Маркіяна Шашкевича невелика: три десятки поезій, романтичне оповідання "Олена” та переспіви та й переклади із староруської, чеської, польської і сербської мов. В особі Шашкевича в українську літературу ввійшов талановитий поет, перекладач, патріот, гуманіст, людина високою культури й громадянської мужності. Провідний мотив Шашкевичевої творчості – заклик до національного єднання на демократичній основі, ідея захисту рідної мови, культури.
Маркіян Шашкевич справедливо вважався одним із основоположників громадянської лірики в українській літературі. Тема національного відродження органічно єдналася у нього із закликом до боротьби проти суспільної реакції.
Під керівництвом Шашкевича гуртківці взялися за творення в Галичині нового письменства. 1833 року вони впорядкували рукописну збірку "Син Русі”, котра збереглася до наших днів. Складена вона головним чином з поетичних творів учасників гуртка. Треба гадати, що М. Дашкевич не готував цю збірку до друку, а розцінював її як перевірку — чи є з ким братися за велике діло.
У збірці виразно прозвучав заклик до єднання народних сил, до національного відродження.
Прямим продовженням вірша «До синів Русі» є мініатюра М. Шашкевича «Слово до чтителей русского язика»:
Дайте руки, юні други,
Серце к серцю най припаде,
Най щезають тяжкі туги,
Ум охота най засяде.

Разом, разом, хто сил має,
Гоніть з Русі мраки тьмаві;
Зависть най нас -не спиняє,—
Разом к світлу, други жваві!
Друга збірка Шашкевичевого гуртка — альманах «Зоря» (1834) — фольклорно-літературна. Рукопис «Зорі» не зберігся. Проте відомо, що збірка відкривалася портретом Богдана Хмельницького та нарисом М. Шашкевича про видатного полководця. До неї входили також вірші членів «Руської трійці».
Цензор заборонив друкувати «Зорю».
Згодом частина матеріалів із цієї збірки потрапила до «Русалки Дністрової». Все- ж «Зоря», на думку дослідників, була за змістом набагато сміливішою, ніж «Русалка...».
Після заборони «Зорі» члени «трійці», зазнали переслідувань, за ними було встановлено поліційний нагляд. Тому за підготовку нової збірки М. Шашкевич і його друзі взялися лише тоді, коли трапилася нагода обминути віденську та львівську цензури. У 1836 році члени гуртка підготували згадану «Русалку Дністровую».
Тут 1837 року і вийшла «Русалка Дністровая» — третя збірка «Руської трійці»."Ця книга, за словами І. Франка, «...хоть і який незначний її зміст, які неясні думки в ній висказані, була свого часу явищем наскрізь революційним...»
Збірку радо зустріли прогресивні діячі слов'янства і високо оцінили її. «Русалка Дністровая» відіграла велику роль у справі національно-культурного відродження на західноукраїнських землях. Вона стала важливим надбанням української культури, духовним скарбом народу, провісницею нового, демократичного письменства.
М. Шашкевич перший, а за ним І. Вагилевич та Я. Головацький почали збирати народні пісні. Шашкевич робив це переважно В рідному Підлиссі та в сусідньому селі Княжому. За час навчання в гімназії, а потім за семінарські роки в нього набралося більше десятка зошитів із пісенним фольклором.
Ми не випадково торкнулися діяльності М. Шашкевича як фольклориста у контексті розмови про його поетичну спадщину, бо вів як поет виростає з народної пісні. У поезіях «Туга», «Вірна», «Розпука», «До милої», «Над Бугом» та інших, немовби написаних «на мелодію», багато пісенних образів і прийомів. Під віршем «Хмельницького обступление Львова» так і зазначено: «Строям народної пісні». Народною піснею стала лірична поезія М. Шашкевича «Веснівка».
М. Шашкевич був тонким ліриком і полюбляв малі поетичні форми. Єдиний його задум написати поему, яка мала називатись «Перекинчик бісурманський», залишився незавершеним. Був написаний тільки початок — три «пісеньки» про старого бандуриста.
Спробував М. Шашкевич свої сили і в художній прозі. У «Русалці Дністровій» він опублікував романтичне оповідання «Олена», назвавши його казкою. Цей єдиний прозовий твір Шашкевича відзначається соціальною гостротою і виразним антикріпосницьким спрямуванням. Оповіданням «Олена» М. Шашкевич поклав початок опришківській темі в українській літературі. Народні месники убивають пана і його посіпак, коли ті, відбивши у молодого селянина Семена його наречену, повертаються до замку. Характерно, що І прізвище одного з головних героїв твору — Бойчук. Саме так називався побратим О. Довбуша.
Літературна творчість М. Шашкевича тривала недовго — з 1833 по 1843 рік, та й то, починаючи від 1837 року, із значними перервами. Проте в ній сучасники бачили справу всенародного значення. М. Шашкевич визначився за той час і як талановитий перекладач із сербської, чеської, польської та грецької мов. Фрагмент його переспіву «Слова о полку Ігоревім» («Плач Ярославни»), який дійшов до нас, свідчить, що поет дуже відповідально ставився до цієї пам'ятки культури. М. Шашкевич перший в українській літературі переклав «Краледвірський рукопис» В. Ганки. Неабияке значення мають також публіцистичні праці письменника.
Поетична спадщина поета — коштовна перлина в духовній скарбниці українського народу.

ДІККЕНС ЧАРЛЬЗ (Dickens, Charles) (1812–1870) - один із самих
знаменитих англомовних романістів, прославлений творець яскравих
комічних характерів і соціальний критик.
Чарльз Джон Хаффам Діккенс народився 7 лютого 1812 у Лендпорте біля
Портсмута. У 1805 його батько, Джон Діккенс (1785/1786–1851), молодший
син дворецького й економки в Кру-Холле (графство Стаффордшир), одержав
посаду клерка у фінансовому керуванні морського відомства. У 1809 він
женився на Елізабет Барроу (1789–1863) і був призначений на
Портсмундську Верф. Чарльз був другим з восьми дітей. У 1816 Джон
Діккенс був направлений у Чатем (графство Кент). До 1821 у нього було
вже п'ятеро дітей. Читати Чарльза навчила мати, якийсь час він
відвідував початкову школу, з дев'яти до дванадцяти років ходив у
звичайну школу. Не по роках розвинутий, він з жадібністю прочитав усю
домашню бібліотечку дешевих видань.
У 1822 Джон Діккенс був переведений у Лондон. Батьки із шістьма дітьми в
страшному нестатку тулилися в Кемден-Тауні. Чарльз перестав ходити в
школу; йому доводилося відносити в заставу срібні ложки, розпродавати
сімейну бібліотеку, служити хлопчиком на побігеньках. У дванадцять років
він почав працювати за шість шилінгів у тиждень на фабриці вакси в
Хангерфорд-Стерз на Стренді. Він проробив там не більше чотирьох
місяців, але цей час показався йому болісною, безнадійною вічністю і
розбудив рішучість вибитися з бідності. 20 лютого 1824 його батько був
арештований за борги й відправлений у в'язницю Маршалсі. Одержавши
невелику спадщину, він розплатився з боргами і 28 травня того ж року був
звільнений. Біля двох років Чарльз відвідував приватну школу за назвою
Академія Веллінгтон-Хаус.
Працюючи молодшим клерком в одній з адвокатських контор, Чарльз почав
вивчати стенографію, готуючи себе до діяльності газетного репортера. До
листопада 1828 він став незалежним репортером суду Докторс-Коммонз. До
свого вісімнадцятиліття Діккенс одержав читацький квиток у Британський
музей і прийнявся ретельно поповнювати свої знання. На початку 1832 він
став репортером «Парламентського дзеркала»(«The Mirror of Parliament») і
«Тру сан» («The True Sun»). Двадцятилітній юнак швидко виділився серед
сотні завсідників репортерської галереї палати громад.
Любов Діккенса до дочки керуючого банком, Марії Біднелл, зміцнила його
честолюбні прагнення. Але сімейство Біднеллів не харчувало розташування
до простого репортера, батьку якого довелось сидіти в борговій в'язниці.
Після поїздки в Париж «для завершення утворення» Марія охолонула до
свого шанувальника. У плині попереднього року він почав писати
белетристичні нариси про життя і характерні типи Лондона. Перший з них
з'явився в «Манслі мегезін» («The Monthly Magazine») у грудні 1832.
Чотири наступних вийшли протягом січня – серпня 1833, причому останній
був підписаний псевдонімом Боз, прізвиськом молодшого брата Діккенса,
Мозеса. Тепер Діккенс був постійним репортером «Морнінг хронікл» («The
Morning Chronicle»), газети, що публікувала репортажі про значні події у
всій Англії. У січні 1835 Дж.Хогарт, видавець «Івнінг хронікл» («The
Evening Chronicle»), попросив Діккенса написати ряд нарисів про міське
життя. Літературні зв'язки Хогарта – його тесть Дж.Томсон був другом
Р.Бернса, а сам він – В.Скотта і його порадником у юридичних питаннях –
зробили глибоке враження на починаючого письменника. Провесною того ж
року він обручився з Кетрін Хогарт. 7 лютого 1836, до
двадцатичетирьохліття Діккенса, усі його нариси, у т.ч. трохи що не
публікувалися раніше добутків, вийшли окремим виданням за назвою Нариси
Боза (Sketches by Boz). У нарисах, найчастіше не до кінця продуманих і
трохи легковажних, уже видний талант починаючого автора; у них порушені
майже всі подальші Діккенсовские мотиви: вулиці Лондона, суди й
адвокати, в'язниці, Різдво, парламент, політики, сноби, співчуття бідним
і пригнобленим. За цією публікацією пішла пропозиція Чапмана і Холу написати повість у
двадцятьох випусках до комічних гравюр відомого карикатуриста Р.Сеймура.
Діккенс заперечив, що Записки Німрода, темою яких служили пригоди
невдачливих лондонських спортсменів, уже приїлися; замість цього він
запропонував написати про клуб диваків і настояв, щоб не він коментував
ілюстрації Сеймура, а той зробив гравюри до його текстів. Видавці
погодилися, і 2 квітня був виданий перший випуск Піквікського клубу. За
два дні до цього Чарльз і Кетрін одружилися й поселилися в холостяцькій
квартирі Діккенса. Спочатку відгуки були прохолодними, та й продаж не
обіцяв великих надій. Ще до появи другого випуску покінчив життя
самогубством Сеймур, і уся витівка виявилася під погрозою. Діккенс сам
знайшов молодого художника Х.Н.Брауна, що став відомий під псевдонімом
Фіз. Число читачів росло; до кінця видання Посмертних записок
Піквикського клуба ( що виходив з березня 1836 по листопад 1837) кожен
випуск розходився в кількості сорока тисяч екземплярів.
Посмертні записки Піквикського клуба (The Posthumous Papers of the
Pickwick Club) представляють собою заплутану комічну епопею. Її герой,
Семюел Піквік, – це безжурний Дон-Кіхот, пухкий і рум'яний, котрого
супроводжує спритний слуга Сем Уеллер, Санчо Панса з лондонського
простолюду. Вільно наступні один за іншим епізоди дозволяють Діккенсу
представити ряд сцен з життя Англії і використовувати усі види гумору –
від грубого фарсу до високої комедії, рясно приправленою сатирою. Якщо
Піквік і не має досить виражений сюжет, щоб називатися романом, то він,
безсумнівно, перевершує багато романів зачаруванням веселості і радісним
настроєм, а сюжет у ньому просліджується не гірше, ніж у багатьох інших
добутках того ж невизначеного жанру.
Діккенс відмовився від роботи в «Хронікл» і прийняв пропозицію Р.Бентлі
очолити новий щомісячник, «Альманах Бентлі». Перший номер журналу вийшов
у січні 1837, за кілька днів до народження першої дитини Діккенса,
Чарльза молодшого. У лютневому номері з'явилися перші розділи Олівера
Твіста (Oliver Twist; довершений у березні 1839), початого письменником,
коли Піквик був написаний лише наполовину. Ще не закінчивши Олівера,
Діккенс прийнявся за Ніколаса Нікльбі (Nicholas Nickleby; квітень 1838 –
жовтень 1839), чергової серії в двадцятьох випусках для Чапмана і Холу.
У цей період він написав також лібрето комічної опери, два фарси і видав
книгу про життя знаменитого клоуна Гримальді.
Від Піквіка Діккенс спустився в темний світ жаху, просліджуючи в Олівере
Твісті (1838) дорослішання сироти, – від робітничого будинку до
злочинних нетрів Лондона. Хоча огрядний містер Бамбл і навіть злодійське
кубло Фейгіна забавні, у романі переважає лиховісна, сатанинська
атмосфера. У Ніколасі Нікльбі (1839) перемішані похмурість Олівера і
сонячне світло Піквіка.
У березні 1837 Діккенс переїхав у чотириповерховий будинок по
Дауті-стріт, 48. Тут народилися його дочки Мери і Кейт, і тут же вмерла
його своячка, шістнадцятирічна Мери, до якої він був дуже прив'язаний. У
цьому будинку він уперше прийняв у себе Д.Форстера, театрального критика
газети «Екзамінер», що стали його іншому на все життя, порадником по
літературних питаннях, виконувачем духівниці і першим біографом. Завдяки
Форстеру Діккенс познайомився з Браунінгом, Теннісоном і іншими
письменниками. У листопаду 1839 Діккенс узяв під оренду терміном на
дванадцять років будинок № 1 на Девоншир-Террас. З ростом добробуту і
літературної популярності зміцнювалося і положення Діккенса в
суспільстві. У 1837 він був обраний членом клуба «Гаррик», у червні 1838
– членом знаменитого клуба «Атенеум».
Виникавше час від часу тертя з Бентлі змусили Діккенса в лютому 1839
відмовитися від роботи в «Альманасі». У наступному році всі його книги
виявилися зосереджені в руках Чапмана і Холу, при сприянні яких він
почав видавати трьохпенсовий щотижневик «Годинник Містера Хамфри», у
якому були надруковані Крамниця стародавностей (квітень 1840 – січень
1841) і Барнабі Радж (лютий – листопад 1841). Потім, змучений достатком
роботи, Діккенс припинив випуск «Годин Містера Хамфрі».
Хоча Крамниця стародавностей (The Old Curiosity Shop), вийшовши у світ,
скорила безліч сердець, сучасні читачі, не приймаючи сентиментальності
роману, вважають, що Діккенс дозволив собі надлишковий пафос в описі
безрадісних мандрівок і сумно довгої смерті маленької Нелл. Цілком удалі
гротескні елементи роману.
У січні 1842 дружини ... Читать дальше »

Для Бориса Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою — виділяв лише ту, яка допомагає людині залишатися людиною, а народу — народом. Не визнавав ні детективної белетристики, ні поезії задля по-ишії — справжньою вважав лише літературу, яка виправдовує своє існування і контексті історичної долі народу, а що народ наш заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім як сила історієтворна і націєтворна. Літературу, на його думку, творить народ. У цій свідомій заанґажованості виявляється традиціоналізм Бориса Харчука.
Одначе висновок щодо традиціоналізму важко потвердити творчістю письменника, якщо, ясна річ, розглядати її як щось цілісне, а не обмежуватися одним чи кількома творами, взятими «задля прикладу». Бо літературний доробок прозаїка не просто великий за обсягом — він ще й навдивовижу розмаїтий, його ш< зведеш до вичерпної «спільно-знаменникової» характеристики.

Так, Бориса Харчук — це автор гуетонаселених романів «Волинь», «Майдан», «Кревняки», за якими легко вгадується потужна традиція класичної про-ІІІ другої половини XIX століття з її епічним диханням, психологічно місткими діплогами й демонстративною відстороненістю автора, який «не втручається», мі» видає своєї присутності ремарками, коментарями, прямим — через голови троїв — звертанням до читача. Це також повість «Палата», що її (як і деякі інші його твори про матір, новели різних літ про «хату») можна б назвати «довжен-ківською». Це численні оповідання й повісті про дітей, герої яких своїми «дорослими» судженнями так часто нагадують усезнаючого, всевидящего, а тому М не по літах сумного Сина Божого на материних руках, якого багатовікова іконописна традиція велить малювати з обличчям майже дорослої людини. Це «сте-фвниківська» коротка фраза, в якій не опис, а дія, коли така ж наступна фраза иезрідка виокремлюється в новий абзац, бо звичайне дієслово означає навіть мо конкретну дію, не порух, скажімо, руки, а цілий акт, невидиме дійство, яке шіершилося у душі героя. Це «винниченківське» прагнення змалювати людський натовп, охоплений єдиним пориванням, не масою, в якій годі розрізнити
окремі обличчя, а спільністю особистостей, де в кожної своя доля в житті, свол мовна партія у гомінкому багатоголоссі. Цей ряд, який мав би потвердити традиційність Харчукової прози, означити її джерелами великих попередників, можна продовжувати...
Але до якої традиційної лінії зарахувати «Подорож до зубра»? Жанрове визначення — «дорожні нотатки» — тут таке ж оманливе й довільне, як і в повісті «Світова верба», що названа автором «безсирітською казкою», а оповідь ведеться у незвичній для Харчука манері — від першої особи, до того ж створюється переконлива ілюзія повної ідентичності ліричного «я» і самого письменника, А лаконічні — на одну-дві сторінки — «Босі слова», сюжетні мікроновели, і в яких на локальному матеріалі здійснено прорив до розуміння глибинних, ретельно заретушованих і міфологізованих офіціозною демагогією суспільних процесів.

А історична повість-легенда «Ой Морозе-Морозенку», чи саркастична повістина «Ргогипгїіз», в якій прозірливо передбачено кон'юнктурну «перебудову» деяких літературних метрів? Назвати твори лише винятками у «загалом традиційній» прозі Б. Харчука означало б заперечити посутнє й серцевинна в ній, звузити створений письменником світ, так і не наблизившись до розуміння тієї справжньої великої традиції, на ґрунті якої зросла його проза.
Людина — народ — людство. У цьому ряду є ще одна ланка — рід. І Борис Харчук зосереджував на ній увагу щонайпильнішу. Турії в «Кревняках», Гна-тюки в епопеї «Волинь», Швайки в повісті «У дорозі», Волянюки в романі «Майдан» — це не просто сім'я, а саме рід, чиє коріння губиться в товщі століть, а стовбур зазнав деформацій, неминучих при історичних катаклізмах і змін' епох. Тут неминучі питання з розряду вічних: що є людина? Що є світ? Звідк прийшли ми і куди йдемо? Колись між цими питаннями й людиною запобіжи охоронно стояв рід."«Так на роду написано» — адже це не лише про фаталісти' ну визначеність долі, а й про нерозривний зв'язок особистого з родовим. Людич була обмежена в своїй свободі родовими зв'язками, але почасти й захищенаним

Тема роду, його занепаду й руйнації пронизує всю творчість Бориса Харчка. З'являється вона і в одній з останніх повістей — «Онук». З'являється з н родженням онука, який прийшов у світ проти волі матері-студентки. Ситуаці не нова, про неї неодноразово читали в художній літературі, але письменне мужньо сказав про те, що метастази бездуховності уразили й старше покол1 ня — бабусю, саме ті клітини, які завше були біологічною та моральною осн вою народного буття, гарантували природний зв'язок поколінь. У цьому зв'яз" пригадуються Катерина з роману «Кревняки», батьки головної героїні з повіс «Панкрац і Юдка», які воліють не усвідомлювати, що, по суті, підштовхук свою доньку до морального самогубства. «Князь» Віловезької Пущі («Подоро" до зубра») залишився диким, попри всі спроби приручити, зломивши його при роду. Він пережив кілька імперій і королівств, чиї вінценосці знищували зубрів без ліку. Дерево також не може вбити себе. Людина може. її самогубство починається з заперечення родової пам'яті й моралі.

У Бориса Харчука звичайнісінька коса, яку о ранковій порі клепле дядько Захар (оповідання «Косарі»), це все-таки коса з історії. З вічності, яка минає, переходячи в минуле. Тому дуже цікавим є припущення М. Слабощпицького. якому здалося, що Харчук прихований патетик, а тому, боячись патетики, як вогню, намагається писати скупими, заземленими, буденними словами, без ніяких «метафоричних хуртовин», без жодних «стилістичних інкрустацій» — «на грані протоколу». Але й непомітне переведення звичайного, «побутового» словл в інший контекст, «високий», де за ним відкривається буттєве, — це теж Харчукове.

Борис Харчук належить до письменників, що довіряють читачеві, поклади ються на його здатність домалювати й домислити, а тому й уникав нудного розжовування та надокучливих авторських коментарів. При цьому, одначе, не вдаил до езопівської мови — з й натяками, багатозначними образами та свідомо поганеними», тобто закодованими й зашифрованими думками. Нін писав переважно про тих, кому не до книжок: день у день при землі, міснажливій роботі. Мав свого читача — всіх тих, кому боліло те, що боліло І Иому, вірячи в силу слова, своєчасно мовленого й своєчасно почутого.

Кожен народ із давніх-давен прагнув до поетичного осмислення власної історії — минулого і сучасного, зазирнути у майбутнє. Це осмислення і відтворила усна народна творчість, що зберегла для нащадків дух і події далеких епох, г її краса і художня довершеність захоплює і дивує, викликає повагу і гордість за український народ, його славетну історію. Не можна без хвилювання читати на-! родні балади, легенди, перекази, поринати у світ казок, слухати героїчні думи та чарівні пісні. До кращих із них належать історичні пісні «Зажурилась Україна, що нічим прожити», «Гей, не дивуйтесь, добрії люди», «Чи не той-то хміль». Не можна без гордості й захвату читати рядки:
Од нас, козаків, од нас, юнаків,
Ні один панок не вкрився
Ой чи бач, ляше, як козак пляше
На сивім коні горою.
З мушкетом стане, аж серце в'яне,

А пан од жаху вмирає. Із рядків історичних пісень постають перед нами славні герої — самовіддані сини України, що серцем і шаблею боронили рідну землю, як казав М. Стельмах. Вони, ці непереможні герої, і зараз наче серед нас, бо словом безіменних авторів вони, як спалах, освітлюють душу, сколихують високі громадські почуття, наповнюють серце безмірною любов'ю до рідної землі. Ми не знаємо авторів цих історичних пісень, але низько вклоняємося їм за слово правди і пам'яті, за те святе почуття, котре вклали вони в наші душі, душі читачів цих перлин народної творчості.

Історичні пісні часто виступають як своєрідний художній історичний документ окремої епохи, бо лише з нього можна скласти реальне уявлення про ту чи іншу подію. Так, наприклад, пісні про боротьбу з турками і татарами зримо і майже з літописною дбайливістю змальовують перед нами картини лихоліття в Україні XV століття («Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш», «За річкою вогні горять», «Ой, Морозе, Морозенку» тощо). Не менш майстерно складені пісні про боротьбу із польською шляхтою, знайомлячи нас з уславленими історичними особами, героями: Максимом Кривоносом, Іваном Богуном, Данилом Нечаєм та іншими. Але з особливою любов'ю і повагою створили безіменні піснярі образ
Ііогдана Хмельницького, що став символом визвольної боротьби українського ипроду 1648-1654 років?

Чи не той то хміль, що коло тичин в'ється? Гей, той та Хмельницький, що з ляхами б'ється. Гей, поїхав Хмельницький і к Жовтому Броду, Гей, не один лях лежить головою в воду. З Історичної пісні постає наша історія. Історична пісня сповнює серце кожного українця любов'ю і гордістю, вчить нас повазі до сивої давнини. Тому, на мою думку, це — безцінний скарб, який ми мусимо зберегти і передати нащадкам. Звеличення національних героїв в українському героїчному епосі.

Сьогодні, коли наша Україна стала на шлях незалежності, ми з особливою повагою і шаною вдивляємося у постаті тих героїв, які свого часу боролися І віддавали життя за її свободу й суверенність. їх немало було в славній історії нашої країни, імена цих відважених синів рідної землі золотом вкарбовані в її пам'ять.
Український героїчний епос знайомить нас із багатьма безсмертними поста
тями захисників народу України, яка зазнавала постійних нападів ворогів:
З ажури л ась Україна,
Бо нічим прожити,
Витоптала орда кіньми
Маленькії діти,
Котрі молодії —
У полон забрато;
Як заняли, той погнали

До пана, до хана. Та на захист стають козаки, які обороняють рідну землю і волккевого народу; серед них — на почесному місці Богдан Хмельницький, котрому присвячено багато дум та пісень. Він оспівується народом як досвідчений полководець, мудрий воєначальник, який не боїться того, що «іде ляхів сорок тисяч хорошої «роди». Адже за ним «велика потуга» — народ, що довіряє йому: А я ляхів не боюся і гадки не маю, За собою великую потугу я знаю, Іще й орду за собою веду: А все, вражі ляхи, на вашу біду. Ще дві історичні постаті — Дорошенко та Сагайдачний — герої пісні «Ой на горі та женці жнуть», що змальовує картину козацьких походів початку XVII століття. Коли читаєш цю пісню, переймаєшся гордістю за історичне минуле Батьківщини, за її синів-героїв, один з яких: Веде своє військо, Веде запорізьке Хорошенько! Постать одного із керівників Коліївщини — Залізняка — оспівана народом утворі «Максим козак Залізняк». Ця пісня, одна з багатьох, присвячених цьому героєві, є продовженням народнопоетичної традиції героїчного епосу. У ній образ Залізняка уособлює могутні сили народу, його вільнолюбний характер. Заради визволення свого народу з ярма Максим іде на кривавий двобій і перемагає:

Та вдарили з семи гармат У середу вранці Накидали за годину Панів повні шанці... Визволення українців із турецької неволі породило великий цикл народних дум, яскравим прикладом якихє «Втеча братів із города Азова, з турецької неволі». її тема — це показ трагічної загибелі козака-українця через потурання його братами народної моралі. Сила народного таланту створила три різних образи наших полонених співвітчизників, але, виділяючи з-поміж них молодшого брата за його людяність і хоробрість, народ славить його як героя:
І вже його слава не вмре, не поляже,
Буде слава поміж царями,
Поміж панами,
Поміж православними християнами.

Знайомлячись із творами українського героїчного епосу, ми переконуємося, що вдячний народ завжди натхненно возвеличував своїх героїв. Про це свідчать і легенди («Як Сірко переміг татар»), і балади («Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси»), і думи, і пісні, і навіть казки («Яйце-райце», «Іван — мужичий син»). Безперечно, всі вони є не лише джерелом інформації про історичні події, а одним із найважливіших джерел історичної та національної самосвідомості народу.

Це війни і повстання, цесльози і перемоги, це «тихі води, ясні зорі» і буруни біля Дніпрових порогів, це незламнісь Байди і крилаті козацькі «чайки» серед хвиль розбурханого моря, буйні веселощі на Січі після перемог і плач полонянок у неволі, це ненависть і любов, вірність і зрада — це все, чим живе людина, чим живе народ, живе весь світ.
Слухаю дзвін бандури чи кобзи, слухаю пісні-думи моєї України — і перед очима постають картини.
Спокійно коливається ковила у степу, та раптом — пил, крики, свист тг тарського аркана. Палають хати, чути стогін, зойки...
Не раз таке траплялося в Україні. Тоді на захист свого краю виступали к-ки. Про це — у піснях і думах:
Бились з ранку козаченьки
До ночі глухої.
Козаків лягло чимало,
А татар — утроє...
(«Ой, Морозе, Морозенку»)

Ось стоїть він перед нашими очима, як величний пам'ятник козацькому героїзму, людям, що здатні загинути за рідний край. Стоїть на Савур-могилі з раною у грудях (вороги в нього «живцем серце виривали») і прощається з Україною.
Та не тільки турки і татари лізли на родючі українські землі, як сарана, приходили і польські магнати. І знов на боротьбу вставали лидарі-козаки. Перебийте «лядськую славу загнав під лаву». Богдан Хмельницький... Погляньмо: Гей, поїхав Хмельницький із Жовтого броду. Гей, не один лях лежить головою в воду.

(«Гей, не той то хміль») Та були і поразки. І панували в Україні польські та литовські поневолювачі. Тоді козаки ставали гайдамаками, брали до рук свячені ножі. Ой ви, ляшки, та недовірки, Годі ж панувати, Гей, недалеко іде Гонта,

Гиори з розвитку мовлення 8 клас 189
Дась він вам ззняки.
(«Ой наварили ляхи пива») Поруч з ним — його найближчий друг Максим Залізняк. Отак Максим Залізняк
Із панами бився І за те він: слави Гарной залучився.
(«Максим козак Залізняк») Століттями точилася боротьба. Б народних піснях ми знаходимо метафоричні картини:
Чорв а рі л л я зорана
І кулями засіяна, гей, гей!

(«Чорна рілля зорана»)

Хто ж оборонить цю землю? Хто стане на її захист? Козацькі лицарі — більш ніхто. Люди, що найбільше в світі люблять Україну, готові за неї життя віддати, навіть після смерті хотіли б залишитися в її пам'яті. Ніякі тортури не можуть «мусити козака зрадити рідну землю і віру християнську. В Царградх висить «за гик ребром зачеплений» Байда та стріляє в турецького царя. «Ото ж тобі, царю, іів Вайдину кару», — закінчує «Пісню про Байду» сивий кобзар.
А ось закований у кайдани невільник Самійло Кішка говорить ляхові Бутурлаку:
Бодай же ти того не діждав, Щоб я віру християнську під нозі топтав! («Самійло Кішка») А коли Ьтраплялася зрада, то вола безжально каралася. Як колись Тарас Вульба, дає благословіння на покарання свого сина Сави старий героїчний ко-іак Чалий («Ой був в Січі старий козак»).
Героїчно гине у Варшаві посаджений на палю Гордій Чурай («Орлику Чу-ряк»), відважно воює козак Нечай («Ой, з-за гори високої»). Оспівують пісні та думи героїзм та лицарство відомих історичних осіб: Кривоноса, Богуна, Хмельницького, Супруна, Сірка, Палія та інших — і маловідомих козаків.
І майже завжди це «вільні ігтахи», для яких «степ широкий» — «сват», «шабля й люлька —- вся родина, сивий коник» — «брат» («Там Де Ятрань круто п'ється»). Такий і козак Голота, що полем гуляє «ні города, ні села не займає», але на підступність татарина дає гідну відсіч. Як міфічний Антей, він черпає сили у рідній землі.

Козаки вміли і пити-гуляти, і воювати. Жили за принципом: «як бити, то бити, як пити, то пити». І часом необачними бували, як козак Нечай, що ...поставив... Три сторожі в місті, А сам пішов до кумоньки Щуку-рибу Зети. Однак, насамперед, все ж таки була справа, заради цього розлучалися і з матір'ю, і з жінкою. Але й теплоти душевної не позбавлені ці нещадні до ворогів лицарі. Ось як зворушливо прощається із земляками козак, що їде з України («Ой гай, мати»):
Виїжджавши, шапку знявши, Низенько вклонився: «Ой прощайте, слобожани, Може з ким сварився». ...Замислююся над долею України та її лицарів. Заплющую очі і знову бачу вечірнє небо, яскраві зорі, Дніпрові пороги, вогнища... Лунає соковитий, глибокий, якийсь величний голос сивого кобзаря:
Ей, пане Хмельницький, Богдане-Зиновію, Наш батю, полковнику чигиринський.
Дай, Господи, щоб ми за твоєї голови пили та гуляли,
А неприятеля під нозі топтали!

(«Хмельницький і Барабаш») Співає кобзар і про військо Запорозьке, що «як мак процвітає», але, на жаль, ' і про те, як Січ руйнували. Думаю: це ж і мої предки, якась крапелька їхньої крові і в моїх жилах. І повторюю вірші Василя Симоненка: Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його гарячих жилах Козацька кров пульсує і гуде.
Відображення героїчної боротьби за волю запорозького козацтва у народних думах та піснях
Хвилюється золоте збіжжя колосистого моря під високим склепінням блакитного неба, хлюпочуть повноводні ріки в зеленому вінку кучерявих верб, медами пахнуть буйні трави, великий шум іде тінистими дібровами... Та кож-; на п'ядь цієї квітучої землі щедро полита кров'ю, засіяна кістками, скроплена дрібними росами-сльозами. Із давніх-давен заздрісні сусіди посягали на дивовижну красу цього замріяного краю. І вставали на захист рідної неньки Ук-' раїни могутні богатирі-герої, що їх зібрала під своїми малиновими прапорами Запорозька Січ. Відчайдушно хоробрі, завзяті та дужі, вони, не шкодуючи сил; і самого життя, невтомно воювали зі своїми одвічними ворогами: то татарами;. й турками, то ляхами-католиками. Скільки їх полягло на кривавих полях битв І загубилися б ті славні подвиги патріотів на далеких шляхах історії, якби н увічнив їх народ український у своїх безсмертних думах та піснях.

Ось перед нами яскрави представник славного лицарства — козак Голота. Зневаживши «шати дорогії»; байдужий до всякого зовнішнього блиску, він сповнений гідності захисника Вітчизни. Сам-один розгулює полем килиїмським і «не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота», бо певний своєї козацької відваги. Хіба під силу здолати та-, кого хвалькуватому татарину? Жоден ворог не міг зрівнятися з козаком могутньою силою духу та безмежною волелюбністю. Тривалий час пробув у турецькій неволі Самійло Кішка, але зберіг відданість рідній землі й вірі християнській. Даремно лукавий Лях Бутурляк намовляє його поламати на собі хрест, щоб заслужити милість Алкана-паші:

Хоч буду до смерті біду да неволю приймати, А буду в землі козацькій голову християнську покладати,
рішуче відповідає боягузу і зраднику безстрашний гетьман. Гідно витримавши тяжкі випробування, Самійло Кішка здобуває собі та побратимам омріяну волю й повертається до рідних берегів Дніпра — Славути.

Дума «Іван Богун» змальовує іншого народного героя, який теж потрапив у скрутне становище. Обороняючи Вінницю від польських шляхтичів та турків, він мужньо витримує облогу міста і, дочекавшись загонів Богдана Хмельницького, розбиває ворога. Такими відважними, волелюбними й нездоланними закарбовані улюблені герої в українських думах — Цьому своєрідному фольклорному жанрі, якого не зустрінеш більше ніде.
Своїм змістом думи подібні до історичних пісень, які теж зображують тяжкий шлях нашої Вітчизни у боротьбі з чужинцями. Тут ті ж герої — переважно відчайдушне й безстрашне запорозьке козацтво. Ось легендарний Байда, мужній і нескорений козацький гетьман, що не піддався на спокуси влади й багатства. Адже найбільше багатство — то вогонь його душі, що палає любов'ю
до рідної землі. Та любов додає йому сили й снаги, допомагає гідно витримати жорстокі тортури й мученицьку смерть. В уяві народу Байда — казковий богатир, здатний не тільки з честю вистояти в моральному двобої з ворогом, її й помітитися за народні кривди.
До улюблених героїв нашого народу належить і славний гетьман Богдан X мельннцький, возвеличений у багатьох думах та піснях:

Чи не той то хміль,
Що коло тинів в'ється?..
Ой той то Хмельницький,

Що 8 ляхами б'ється. Хмельницький виступив на історичному терені, щоб захистити уярмлений І знедолений український народ. Він правив Україною так, як самостійний, не-яалежний від чужинців володар. За це народ і прославив мудрого гетьмана та його сподвижників у піснях «Ой Богдане, батьку Хмелю», «Гей, не дивуйте, добрії люди», «Ой з-за гори чорна хмара» і в багатьох інших.
Гей, ну, козаки! Гей, ну у скоки
Та заберімося в боки!
Загнали панів геть аж за Віслу,

Не вернуться і в три роки. Проте не завжди народ оспівував лише перемоги козацтва. Усього бувало » нашій історії, нерідко траплялися поразки і смерть героїв. Сумним плачем за полеглим відважним лицарем звучить пісня «Ой Морозе, Морозенку». Нерівними були сили в цій жорстокій битві з ворогом, та «ні один козак не здався живим у неволю». Може, саме тому й вирвали татари хоробре Морозенкове серце, що її ньому жила його люба Україна? її дорогий образ освітлює останні хвилини життя героя:
Поставили Морозенка
На Савур-могилу:
«Дивись тепер, Морозенку,
На свою Україну». Та все ж крізь плач і стогін звучить у народних піснях свята надія на відродження рідної Вітчизни:
А ми ж тую червону калину,
Гей, гей, та піднімемо;
А ми ж свою славну Україну,
Гей, гей, та розвеселимо!
И, Ті пісні та думи вже цілі століття живуть на українській землі, бентежачи ші нащадків славного козацтва.

У них оживають трагічні й героїчні сторінки нашої історії. Гордістю сповнюється серце українця, що веде свій рід від такого міцного кореня. А може, пече душу й сором за власну жалюгідність? Може, час уже замислитися: чиїх батьків ми діти? Хіба такими безпорадними уявляли нас славні предки? Чи в надійних руках сучасне і майбутнє страдниці України? Задумайся над цим, дорогий мій сучаснику!

Володимир Сосюра віддано любить Україну, народ свій, якому впродовж його тернистого шляху випало зазнати стільки кривд і поневірянь.
Згадаймо Тараса Григоровича, який усе своє полум'яне життя поклав на ол-тир Вітчизни України, матері, неньки єдиної, найдорожчої. Про палку любов до миї вій з далекої Орської фортеці посилав свій голос: Я так її, я так люблю Мою Україну убогу, Що прокляну святого Бога, За неї душу погублю. Крізь віки з глухого царського каземату чуємо його напуття: Свою Україну любіть, Любіть її... За неї Кобзар наш карався, мучився, страждав, але не каявся. Майже така сама доля спіткала вже в радянський час і Володимира Сосю-ру --- автора чудової поезії «Любіть Україну».

Літо 1951 року. В Москві завершилась перша повоєнна Декада українського мистецтва і літератури. У ній брав активну участь і В. Сосюра. Як і інші письменники, він виступав у театрах, на фабриках і заводах, школах і вузах... 1 всюди — з великим успіхом. Його задушевні поезії припадали до серця москвичам — особливо вірш «Любіть Україну».
1 раптом — наче виляск нагая — стаття у «Правді» «Проти ідеологічних перекручень у літературі». Нею наче ножа загородили поетові у спину. V статті шельмувався один-єдиний вірш Володимира Сосюри — «Любіть Україну».

Що ж було головною причиною тяжких звинувачень поетові? Письменник Шталій Коваль розмірковував: «Командній лізі Сталіна потрібно було вбити в людях... дуже небезпечне для них почуття любові до рідної землі, до рідного краю».
Послухаймо, як сердечно, мовби в душу заглядаючи, звертається поет зокрема до кожного з нас і до всього народу:

Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води, в годину щасливу і радості мить, любіть у годину негоди!.. Ми бачимо її «в світі єдину, одну», в зірках, у квітці, в пташині, у хвилях Дніпра — в тому вічному і нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Україні всміхається сонце, миготять зорі, шумлять верби над ставами. Через сторіччя вловлюємо і беремо до серця й розуму українську пісню, думу, красу її національних святинь, які нагадують золоті моря пшениці під мирними блакитними небесами.
Палким закликом завершується високопатріотична поезія Володимира Сосюри:
Всім серцем любіть Україну свою, —
і вічні ми будемо з нею.

Пощезли хулителі і брехуни, наклепники і кон'юнктурники, а чиста і ясна,
мов сонце, Сосюрина поезія живе і проймає наші серця закликом: «Любіть Ук
раїну!».

Поема «Мазепа» Володимира Сосюри

Я хочу швидше відціля
Віддячить москалям і ляху,
Що мій народ ведуть на плаху
Під сміх царя і короля.
Вони знущаються над ним,
Несуть йому ганьбу, образи...
А я забув його накази
Й життя розмінюю на дим.
Крізь мури пишні і багаті Я чую плач його, як дзвін... Яв пишнім палаці, а він Гниє рабом у рідній хаті.
Хто ж поведе тебе повстати, Коли і я, мов пес, мов раб, Тебе змінив на ці палати? Де взять тобі своїх Месій, Коли і я такий, як всі?

Так, на думку Володимира Сосюри, український гетьман Іван Мазепа впев нивея у необхідності «третього шляху», власної дороги для своєї України.
Поема «Мазепа» мала нелегку долю. Десятки років вона була забороненая а між тим це значне явище в нашій літературі. Легкість і прозорість віршуванС ня, його образність та емоційна насиченість — докази майстерності українські кого Пушкіна — Володимира Сосюри. Твір написаний у кращих традиціях єві; ропеиського романтизму: пристрасні почуття, центральний герой, наділений всіма чеснотами, любовний трикутник, наївно-відважні клятви і блискавичне втілення задумів у життя.
Яким же схарактеризував автор славного лицаря Івана Мазепу? На початку твору він — фаворит польського короля, чорнобривий паж-ловелас:
Він дарував на мить любов

І знов, байдужий, далі йшов. Автор не замовчує, що паж любить короля любов'ю навіть не раба, а любов'ю сина. Мазепа всебічно обдарований юнак: має шляхетні манери, поетичні здібності, фізичну силу та безстрашну вдачу. Позбавити королівської прихильності не можуть наклепи шляхти і навіть випадок, коли, «відбивши» кохану в пана Броніслава, Мазепа вбиває його на дуелі.

Лікуючись від поранення, Мазепа пригадує своє дитинство. Його мати, ігуменя монастиря, дала йому ґрунтовну освіту. Саме шкільне виховання і вплив матері забезпечили розуміння Іваном свого обов'язку перед вітчизною. Цікаві й дуже сучасні поради дає йому вчителька-черниця:

Учись, Іване... І любов,
Свою любов до України,
Вмій влити формули чіткі,
Умій спинить гарячу кров,
Рух нерозважливий руки,
І стиснуть серце, коли треба.
Хай пада все, палає небо,
А ти іди спокійним кроком
До точки, що намітив оком. Наскільки актуальними є сьогодні ці рядки! Нам, будівничим майбутнього, треба проявляти патріотизм не в високих словах, а в малих, але конкретних
(ф«вах. Україні потрібні не проповідники-базіки, а мовчазні інтелектуали, які и її ють, чого хочуть.

Нетиповим для української літератури є образ матері Івана. Вона під час рі- мучих дій не безсило ридає, як дружина Тараса Бульби, а сама благословляє піп на подвиг:
Тебе народ і Бог обрали.
Надінь шолом і меч візьми,

Стань на чолі, здійми повстання, Хоч і чека тебе за теє Страшна дорога Мойсея, Доноси, зрада і вигнання... На мою думку такий образ матері має культивувати наша література, щоб прищеплювати синам не міщанський егоїзм, а здатність самопожертви заради писоких ідеалів.

У хворобливих видіннях Іван бачить свої майбутні стосунки з Петром І, свій пилив на царя, зраду останнього у Полтавській битві, яка зображена з новаторськими художніми прийомами:
...де йтиме цар нестримним кроком «в Європу прорубать вікно!» Він чує, цар іде по ньому, У грудях грузнуть каблуки, Як тяжко дихати старому... Чом ти прийшов до мого дому, Північний злодію? Чому Мене ховаєш у труну? Автор дає зрозуміти, що Петро І використав Україну задля досягнення своїх цілей, тому зрада Мазепи була виправданою.
Одужавши, Мазепа кидає розкіш замків польської шляхти і, подібно до Мойсея, йде назустріч своєму трагічному служінню власному народові. Через увесь текст проходить ідея його прагнення до України, бажання послужити їй своїми вусиллями. Вірний романтичному максималізму, Сосюра інколи втрачає почуття міри: наприклад, замріяний долею України Мазепа порівнюється з лунатиком; надто вже нереально виглядає елітарність цієї постаті, яка живе «в іншому вимірі» цінностей і цілей:

Чужі героям почуття Людини тихої, малої.
В його душі, нічим не скутій,
Жіночі образи забуті
Живуть, як відгомін, як тінь.

І тільки про Вкраїну мрія Над ними вічно пломеніє... Взагалі ж поема Сосюри дуже легка, майстерна, світла і привертає нашу увагу до постаті Івана Мазепи — видатного діяча нашої історії, а також до його подвигу заради рідного народу.

У творчому доробку В. Дрозда чимало яскравих прозових творів: повість «Ирій», романи «Катастрофа», «Самотній вовк», «Спектакль», «Листя землі» та інші; оповідання «Шгмаліон», притча «Сонце» тощо. У 1965 році з'явилося оповідання «Білий кінь Шептало». Тогочасні критики дали несхвальний відгук на нього, бо у творі письменник зачіпав важливу вселюдську проблему особистості в суспільстві. Але, незважаючи на все ці «критичні зауваження», В. Дрозд написав продовження — оповідання «Кінь Шептало на молочарні», надруковане у 1967 році. Нині обидва твори добре відомі читачам і перекладені багатьма мовами.

Головний герой оповідання — білий кінь Шептало, який працює на одному з господарств, виконуючи разом з іншими кіньми важку й обридлу щоденну роботу, і терпляче зносить удари батогом від конюха Степана та хлопця-підпаска. Шептало згадує, як колись його, молодого й гордого, «зломили», осідлали люди, примусивши працювати на себе. Часом ця робота була нестерпно принизливою для білого красеня, предки якого «гарцювали на залитім різнокольоровими вогнями помості, і милуватись їхньою красою щовечора сходилися людські натовпи». Найтепліші спогади коня пов'язані з дитинством, коли лошам-стригун-цем весело бігав із матір'ю по квітучих лугах, слухаючи її розповіді про дідів-прадідів. А потім з'явились люди...

Колись давно природний розум підказав йому, що треба лише вдавати «покірного і роботящого» і що «розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки». Приспавши пильність людей, білий кінь потроху здобував «щось від самостійності, від волі»: то він рухався осторонь від інших — сірих, вороних, гнідих — коней, то сповільнював ходу і тягнувся до соковитої конюшини, коли табун покірно тримався укупі. Таємна думка постійно непокоїла Шептала: чому це він, білий, породистий, розумний і волелюбний, має коритися рабській долі, терпіти приниження, побої за жмутик сіна і короткий відпочинок у теплій стайні? Коня «повільно засмоктував глибокий, як прірва, відчай».

І ось одного разу, обурений брутальністю конюха і підпаска, Шептало «як ніколи досі, відчув свою неволю» і вирвався з чіпких рук хлопця. До пізньої ночі ііігав кінь по лугах і яругах, насолоджуючись волею, яка «пахла живою вільгістю, міцним настоєм лугових трав і молодого сіна». Ще ніколи не бігалось йому і пк легко. Стомившись, він упав на спину і качався по м'який траві, подався до річки — попив води і скупався. Стоячи у воді, він «побачив у водянім дзеркалі <ч-бе — незвично білого, аж до щему в очах». Гірка правда відкрилася Шепта-лові. Це тепер, змивши із себе пил і бруд, він знову став білим красенем, а там, у стайні, був «бруднувато-сірим, попелястим» і звичайним, як усі. Тому, мабуть, конюх і дозволяв собі бити його батогом. Це відкриття змінило думки Шептала. Нін починає виправдовувати своїх кривдників, навіть відчуває провину перед Степаном. Потроху кінь переконав себе, що із селом, конюхом і ненависним табуном його пов'язує міцний зв'язок, «довгі віжки, один кінець яких тримають сильні руки». Але розірвати цей зв'язок він не може і вже не хоче.

Повертаючись додому, білий кінь-красень викачався у багнюці, аби з часом повернулася колишня «сірість» і Степан не подумав, що він «хоче виділитися, показати норов». Від колишнього прагнення волі і шляхетної гордості майже нічого не залишилося. Дорогою кінь Шептало так міркує". «А справді, кому й що доведеш? Тільки собі гірше зробиш. Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким... Недаремно ж білим коням дано розум. Головне, щоб він, Шептало, знав про свою білизну, а про чуже око краще лишитися колишнім».

Білий кінь Шептало — це алегорія. У цьому образі автор зображує непересічну людину, яка не хоче приймати рабську долю, бути «як усі», опирається «сірій» буденності, але зазнає поразки у'ЦІЙ боротьбі. Письменник хотів показати, як під впливом повсякденного життя і суспільних умов яскрава, але слабка людська особистість втрачає індивідуальність, зраджує свої мрії, пристосовується до оточення. Вона усе життя перебуває у стані внутрішнього роздвоєння, суперечки між розумом і серцем. Це якнайкраще доводять останні рядки оповідання. Білий кінь, повернувшись додому, не зміг потрапити на подвір'я, що для нього вже було зачинене, і тоді він «скільки зміг, просунув голову між двох жердин та й собі задрімав...»

У начерку до літературного автопортрету В. Дрозд згадує рідне село, босоноге дитинство, в якому були і болі, і радощі, важку працю батьків, сільську вчительку, що «забралася до них чи то з Харкова, чи з Києва», безмежні луки, «каламутні» дороги, різні перипетії, що випали на його долю. Чарівний світ села полонив його душу й серце, викликав потік думок, згодом став тією безмежною криницею, з якої він черпав свої творчі сили; тим корінням, яке живило душу, давало натхнення, поглиблювало наснагу...
З-під пера письменника виходять твори різних жанрів: оповідання, повісті, новели, романи, які отримують полярні оцінки: хтось критикує їх, хтось благає «кинути написане в темний куток», хтось знаходить в них щось оригінальне й неповторне а сам письменник наголошує: «Не хочу бути таким, як усі», бо для нього — перш за все правда й лише правда. Позиція В. Дрозда відповідає тому стилеві, який входить у нашу літературу останнім часом і активно проявляється і в доробку деяких сучасних письменників. Ім'я цьому стилю — постмодернізм (лат. рові — після і франц. тойегп — сучасний).

«Білий кінь шептало» — одне з ранніх оповідань митця, написане в ті роки, коли після століть жорстокого цензурного контролю наше мистецтво загалом (не тільки література) вперше розвивається в умовах практично повної свободи. Знято будь-які обмеження. За кілька років українська література переборола тематичну неповноту, з прози зник такий жанр, як виробничий роман. Зникли й теми, які за радянських часів були досить популярними: вірність комуністичній ідеології, радянський патріотизм, соціалістичний спосіб життя і т. ін. Натомість розвиваються злободенні проблеми сьогодення, морально-духовне відродження нашого суспільства, з'являються твори еротичної тематики; набуває нового змісту поняття «художність літературного твору». Мистецька якість художніх творів розглядається як гармонійне поєднання змісту і форми. Правдивість і глибина зображення життя практично зливаються в єдине поняття.

Яскравим прикладом нових творів є оповідання «Білий кінь Шептало».
Основну увагу варто сконцентрувати на образах і засобах їх творення, зокрема на алегорії, яка пронизує весь твір і допомагає читачеві зрозуміти, хто є хто.

Головний герой оповідання — білий кінь Шептало, в алегоричному образі якого письменник втілює суперечливу особу періоду «застою». Шептало часто згадує своє дитинство, коли разом із матір'ю «бігав зеленими розореними дорогами, зазирав у зелені сутінки хащ, заходив по коліна в жовтогарячі лісові ромашки...». Ті роки «пахли молоком і конюшиною». Мати розповідала Шепталу про гордих білих коней, що «від дідів і прадідів працювали на помості», а люди захоплювалися їхньою гордовитою поставою й аплодували їм.

Йшли роки... Змінювалися обставини життя... Перероджувалися люди... Білий кінь потрапив до «бригадного стовпища», яке сприймається нами як натовп безликих персоналій. Вони разом ходять на водопій, разом їдять сіно, здебільшого мовчки виконують усі вказівки Степана. Лише іноді голосно про щось говорять. Проте Шепталові це не цікаво. Більше того, він переконаний, що потрапив до стайні тілїки завдяки якомусь випадку, химерній долі. Кінь — гордовитий, здебільшого мовчазний. Степан ставиться до нього з повагою.
Минає час, і в коня все частіше з'являються думки про те, «що люди рано чи пізно його зламають» (Степан дозволяє собі бити білого красеняі). Шептало втрачає своє «я» і переконує себе в тому, що до всього треба звикати, що «супроти вітру не побіжиш, то краще, розумніше» прикидатися скореним, а вільним бути лише в душі. Він боїться, щоб люди не побачили фальші в його поведінці, не помітили брехливої покірності, тому й тягне голоблі.
Повага до себе, відчуття свого «я», твердість характеру виявляються тоді, коли «хлопчисько чіпкими руками пригнув голову коня, спритно накинув недогнуздок і владно сіпнув до себе». Протестуючи проти приниження (а воля в душі істоти росла і ширилась!), кінь «з нечуваною силою шарпнувся, вирвав кінець повода, дико звівся на ноги й побіг так, як, здається, ніколи».
І ось він на волі. Використовуючи такий художній засіб, як нагромадження дієслів, письменник вводить у текст міні-описи довкілля, що поглиблює психологічну характеристику того, хто відчув волю: «небо над Шептало напнулося, тріснуло навпіл; трави заворожили його своєю духмяністю»; через якусь мить він побачив у воді «чисту, прекрасну білизну». Вир думок, спогадів... Але ось пішов дощ, й емоції кудись зникли. Кінь не біг, не йшов, а плівся туди, до стійбища. Гірка радість засмутила його. Він не хотів бути білим конем, а тому шубовснувся в калюжу і став сірим. Як усі!

Чим ближче він підходив до стайні, тим більшим було його бажання побачити Степана, відчути на собі тріск батога...

Стайня (алегоричний образ тогочасної системи) кликала його до себе. Шептало підійшов ближче, почув дружний храп коней, засунув голову в огорожу стайні й почав дрімати...
Правдиве відтворення В. Дроздом епохи тоталітарного режиму, який вихолощував з людей жагу до вільного життя, поглибити мої знання про одну з жахливих сторінок в історії нашої держави.

Колись російський письменник М. Горький писав: «Людина — це звучить гордо». Так, якщо людина — принципова, має свої цінності, розуміється в чеснотах, обраною стежкою по безмежних просторах землі. Тому-то земля й поме-режена стежками людських доль, що тягнуться до обрію й зливаються з небом. Згадаймо народу мудрість: Людина — коваль свого щастя. Звідси — зміст життя й обрані шляхи — це результат вибору?! Вольова, цілеспрямована постать упевненою ходою йде до визначеної мети, досягає успіхів у житті, придбаває визнання — і в цьому її щастя.

Чи кожен із нас здатен так будувати життя, щоб залишити певний слід на землі? Чи завжди особистість, індивідуальність діє так, як підказує їй душа, серце? Чим пояснити той феномен, коли здавалось би сильна натура, але збочує, зраджує своїм ідеалам, утрачає своє особисте «я»?
Ці та інші питання бунтували мою дитячу голівку після прочитання оповідання В. Дрозда «Білий кінь Шептало».
Головні герої оповідання — білий кінь (алегоричний образ), Степан, «маленький чоловічок, навіть не білий, а якийсь «землисто-сірий», з дрібними корявими ручиськами. З метою більш осмисленого проникнення в образ з'ясовую сутність поняття «алегорія». Алегорія — відтворення людських характерів та взаємин в образах тварин, предметів та явищ природи. Оцінка зображуваного в алегорії виступає значно виразніше, ніж при використанні, наприклад, епітетів чи метафор. Тож образ білого коня уособлює в собі особистість гідну поваги. На нього можна покластися, він молодий, гарний, гордий. Не раз на це звертав увагу і Степан: кінь мав густу гриву, стрункі ноги, які завжди ступали впевненою ходою; особливо вражала шия — у її крутім вишні вбачалася незалежність. Степан тішився тим, що білий кінь гордовито міг гнати до водопою сірих, вороних і гнідих. Коли ж стався злам?

Є в оповіданні вражаючі епізоди. Ось один із них. Босоногий хлопчисько своїми чіпкими руками пригнув голову білого коня й владно потягнув на себе. Шептало спершу ступнув кілька кроків і раптом болісно відчув неволю. Хлопчаче «но-но», поблажливий зверхній дотик роздратували Шептала —- його пересмикнуло, з нечуваною силою «він шарпонувся, вирвав кінець повода, диво звівся на задні ноги», його очі стріляли в цю мить страшними кривавими іскрами. Кінь — уособлення відважної, відчайдушної людини, яка не хоче миритися з приниженням людської гідності, її душа протестує, вона вимагає поваги до себе. «Шептало легко опустився і помчав через гусячу царину в лугову синь». На мій погляд, «лугова синь» — це символ простору, безмежжя... й волі».

В. Дрозд надає образові ще й символічного звучання. Ось він (кінь) на лугу, круг нього — соковита трава як символ волі. Та воля пахла «живою вільгістю», «міцним настоєм лугових трав і молодого сіна». Не було насильства. Кінь відбивав чіткий ритм, він біг так, ніби наздоганяв самого себе, «розсипаючи по крутій шиї густу білу гриву». Некошена трава стелилася під його ногами, мокрі мітлиці лоскотали груди, а темно-зеленим хвилям, дається, не було кінця. Радість п'янила: він був сам-самісінький, а навкруги — мовчазна трава. Ось кінь заржав, бо не мав сил стримати свої буйні емоції.
У ці хвилі Шептало «відчував себе так близько й повно із стихією, течією».
Значну роль в оповіданні відіграють пейзажі. Описи мають різні функції, однак більшість з них відповідає настроям героїв.

Скупавшись у затоці, Шептало відчув себе таки сильним, як ніколи. Він знову заіржав, але тепер уже грізно, і пішов напитися... А в душі читача зріло якесь передчуття: починав розуміти, що має щось трапитися. Описи природи підсилюють емоційність і динаміку дії: небо напнулося, тріснуло навпіл. Шептало побачив себе у водянім дзеркалі Він був такий білий, що аж очі щеміло від тієї білизни... Пішов дощ. Кінь від тягарем спогадів уже не йшов, він брів. Щось каменем лягало на груди. Так, він білий кінь, нащадок циркових арен... Але ж Степан хльоскає його батогом, тому що він уже давно не білий. І знову пейзаж, підсилений дієслівними формами: білий кінь сахнувся, у заростях стало темно, мокро й сиротливо... Йому захотілося почути Степанів голос... Він дорікав себе за те, що втратив гордість, але його вабило села і... владна Степанова рука. А ще він не хотів білим з'являтися перед інших коней... То тільки гірше зробиш собі. Шептало доходить висновку, що в цьому житті, у середовищі, до якого він уже звик, краще залишатися «сіреньким і покірним». Кінь знав свого білизну, «а про чуже око краще лишитися колишнім», він хлюпнувся в калюжу й покотився по доріжці». Ось тепер став таким, як усі!

Оповідання «Білий кінь Шептало» має глибокий філософський підтекст: навіть сильна особистість під впливом оточуючих обставин часто втрачає свою індивідуальність, знеособлюється і починає діяти, як уєі. Сьогодні, коли на полицях книгарень лежать книги з неприхованим осудом системи оповідання В. Дрозда набуває актуальності. Сильна людина сьогодення (маємо на увазі українську інтелігенцію, яка бунтує проти сучасного хаосу, їй видиться смак волі (наприклад, свобода слова!), але вона й страхається її, бо не знає, як діяти. Символічно звучать останні рядки твору; «Під ранок кінь повертається до кошари, просуває голову між жердин загорожі та дрімає, стомлений нерозумною балаканиною».

Визначне місце в історії української літератури від давнини до сьогодв посідає письменництво ХУІІ-ХУШ ст. Для характеристики літературної спад щини ХУІІ-ХУШ ст. історики літератури вживають поняття «стиль бнрокоіі Перші риси барокового стилю в українській літературі почали з'являтися : наприкінці XVI ст. Тривалий час вважалося, що риси барокового стилю хараИ теризували лише мистецтво і літературу Західної Європи. Перегодом почали говорити й про українське бароко. Втім, досить тривалий час це поняття прийня то було застосовувати лише у сферах пластичних мистецтв, тобто в архітектурі;! скульптурі, малярстві.

Згодом про бароко почали говорити як про загальноєвропейський літературний стиль. Крім польських і західноєвропейських впливів, українське бароко мало і власні джерела, національні: по-перше, давньоруські літературні; по-друге, фольклорні елементи.
Власне, етимологія терміну «бароко» на сьогодні залишається невизначе-ною. Науці відомі, принаймні, три версії щодо його походження. Згідно з першою версією, термін «бароко» походить з португальської «регоіа Ьагоссо», що озвачає «перила неправильної форми». Згідно з другою версією, термін «бароко» походить від латинської «Ьагоссо», що означає у схоластичній логіці силогізм, який відзначається особливою складністю та дивовижністю.
Ці теорії віддзеркалюють одна одну (вишукана аристократичність протиставляється старому схоластичному підходу до світосприйняття). Згідно з третьою версією, термін «Ьагоссо» — це трансформований французький жаргонізм художніх майстерень, який означав «пом'якшити контур». Ця, остання версія, вказує на те, що бароко — це світ метафор, алегорій, образів та символів.

Термін бароко у літературознавчому словнику-довіднику за 1997 р. Трактується так: бароко (італ. Ьагоссо — дивний, химерний) — напрям у мистецтві та літературі ХУІІ-ХУШ ст., якому належить важливе місце у поступі європейської культури.
Деякі дослідники вважають, що бароко не є універсальним ключем до естетичної спадщини ХУІ-ХУПІ ст., але сучасне літературознавство не подає більш прийнятного терміна, який дозволяв би краще зрозуміти сутність стилю українського мистецтва того періоду.
Літературне бароко прагнуло вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору. В різних країнах літературне бароко розвивалося в різні часи. На територіях православно-слов'янських країн літературне бароко стикалося з польської та західноєвропейською бароковими культурами. Вони проявлялися на різних рівнях цього напрямку — «високому», «середньому», та «низовому».
«Високе», або книжне літературне бароко писалося здебільшого церковно слов'янською або латинською мовами. Народна, розмовна мова є частиною «низького» бароко. Не можна вважати, що літературне бароко було недоступне народові. Зрештою, мова барокових творів може варіювати, залежно від твору або, навіть, окремої, його частини. Так, у певних сценах шкільної драми, мова наближається до народної, зокрема у жартівливих піснях. Наближення до польської мови помічаємо у творах шляхетських кіл (наприклад, «гербовні вірші»). Наближення до російської мови відбувається в деяких пам'ятках XVIII ст. З другого боку, кількість українців серед перекладачів (в XVII ст.) в урядах, ни духовних посадах, пізніше в університетах Росії була така значна, що елементи
української мови прижилися в російській канцелярській, судовій, шкільній, Нарешті — науковій термінології.

Митці бароко часто виявляли більше уваги до зовнішньої форми, ніж до зміст у творів. У літературному бароко дивним чином поєднувалися суперечності: »вмне й небесне, духовне і світське, античність і християнство.
Літературне бароко приділяє велику увагу природі і людині, але виховує її і'ін служби Богові. Для літературного бароко властивим є потреба руху, ман-ііРІПКИ, напруження відчуттів, а в природі бароко знаходить напруження, боротьбу, рух.

Найвидатніші письменники українського барокко

В середині XVII ст. точилася запекла визвольна боротьба українського народу проти зовнішніх ворогів: польських, татарських, турецьких. У1654 році нідбулася злука України з Росією — це зміцнило зв'язки двох народів. Наука і культура розвивалася під впливом ідей Відродження. Почав формуватися й стверджуватися в європейській культурі стиль, який названо «бароко». По-чідить з італійської мови, означає «дивний, химерний». В українській літера-і урі він характеризує такі жанри: вертепна драма, бурлескні вірші, послання, ірпктати, проповіді.
Серед українського бароко можна виділити найвидатніших письменників літератури

Так послання Івана Вишенського змальовують правдиві картини життя українського народу, викривають і засуджують зрадників, гнобителів — ук-риїнське панство і вище духовенство. Іван Вишенський був першим, хто заговорив так правдиво про життя нашого народу в Речі Посполитій. З цього приводу І Франко писав: «Особливо принаджує нас свіжість його краси, безпосередність «иразу і чуття, пластика картин, одним словом, усе те, що в писаних творах і ішразом сильної, високо симпатичної індивідуальності автора». Барокові при-ІІнми виявляються і в полемічних творах Мелетія Смотрицького. Він виступав проти антигуманних порядків у громадянському та церковному житті України, шчіовною причиною яких був Ватикан.

Неможливо не згадати вірші Григорія Сковороди. Він виступив новатором V піршуванні, система якого була близькою до народних пісень. Його поезія ви-рнжала думки і настрої народних мас, бо засобами гострої сатири він викриває представників панівного класу, консервативну шкільну систему, розбещене життя окремих прошарків населення.
Саме сатиричне змалювання подій та характерів у творах пізніше використали І. Котляревський та Т. Шевченко. Існуванню бароко в новій українській «Ітературі сприяв І. Котляревський, створивши травестійну поему «Енеїда», м якій показав історію українського козацтва разом з побутовими деталями шиття нашого народу.
Таким чином, українські письменники різних часів утверджували естетику Гщроко новими художніми формами, стильовими прийомами осмислення історичної дійсності, ставлення людини до всесвіту і природи землі.

Прямі й опосередковані поняття дуже широко використовує Григорій ('коворода, взявши їх із Закону Божого, тобто Біблії, або світу символів, як їх класне називає сам автор. Існує одне велике коло (макрокосм), всесвіт, що не-йііинно рухається за своєю траєкторію, в ньому вкинуте коло мале — людина, яки теж мусить рухатись не зупиняючись, разом зі всесвітом, якщо одне коло зупиниться бодай хоч на мить, то це й буде кінець всьому існуванню, кінець буттю.

Ми зустрічаємо коло в образі змія в кільці, де голова йому початок, а хвіст кінець. Скручуючись в кільце, він і становить поєднання цих двох антиномі початку і кінця, або початкову і кінцеву літери грецької абетки: альфи і омег

Зрештою, маємо твердь під ногами, що також невипадково має вигляд ку де й перетинаються різні за своїм призначенням шляхи людські, а це вже пря поняття. Якщо подивитись на земну кулю, змальовану прозорою, то тоді б і мали змогу побачити їх власноруч. Але образ плачу і образ веселого серця, х і є двома різними поняттями, двома кінцями однієї палиці, ми не можемо ск зати, що вони ділять світ навпіл, бо вони-таки і є одна палиця, а також хара теризують одне поняття не матеріального, а невидимого світу, а саме людсь почуття, що саме по собі є нейтральним, і лише схильність людини до того іншого кінця палиці змальовує перед нами це почуття, чи-то в позитивном чи-то в негативному світлі. Тут безвиході немає. Лише треба мати контроль на почуттями і пристрастями. І знову-таки, шляхом подолання всього є прагненн людини відшукати істину, а знайшовши, тим самим наблизитись до Бога.

Бог є нездоланним, неосягненним, і незбагненним людським зіпсованим ро зумом. Він є всюдисущим, все проникливим для людини і всього живого, пер шим чудом із чудес. Увесь всесвіт, все життя або, як його називає Сковорода «хаос морський», розташований за певною ієрархією. Якщо добре придивитись то побачимо цей малюнок у пірамідальній формі, віднайширшого кола, що йо становить земна куля, тобто це коло ще й знизу має кулю, сферу, до найвищо щабля цієї піраміди, до її вершини, на якій і знаходиться найгеніальніше Бож створіння, себто людина, але та, що прагне бути на цій висоті не задля власно досконалості всіх своїх примх, а людина, що прагне зближення з Богом, том і стоїть на самісінькому вершку піраміди.

Біля підніжжя цієї піраміди перебуває «море хаосу» з великими хижими хвилями, але чим більше людина тягнеться до Бога, тим вище вона стоїть н» пірамідальній драбині, і тим далі вона від цих зажерливих хвиль, тим не доступнішою вона є для них, а вгорі і навколо оповиває нас з усіх боків, проникаючи всередину усього існуючого і живого, до самих сакральних куточків кожного створіння, наш Творець, Бог. Тому і є кожна наша дія ним керована, тому і стає Він, коли потрібно, нам на заваді, щоб не утнули чогось геть жахливого, чого б неможливо було вже виправити. Коли щабель такої ієрархічної пірамідки, крім нижнього, себто земної кулі, є у вигляді кінця, але з гранями на кшталї багатокутника, але правильної форми, симетричного. Саме ці грані, або ребра, і є шляхами нашими, що насамкінець зближують нас з Істиною. Тому подивившись уважно й прискіпливо на ці грані, з відвертим серцем ми бачимо, що вони не всі пологі, а деякі з них круті, майже відсічні, тому вони і відлякують людину, шукаючу простішої дороги для себе. І лише деякі сміливці наважуються дертись по стрімких стежках з вибоїнами, тому на них важко підійматися, але важко злетіти й до кінця — в безодню, «морської стихії», а не те, що для людей, котрі обрали широку, пологу, гладеньку, але вельми слизьку дорогу, підйом. Вони падають, а піднятись більше не мають змоги, і хвилі з радістю й зловтіхою, без попереднього жалю за такими невдахами, поглинають їх, тягнучи за собою в безодню й безкрайнє «море», в своє кипляче пекло, що спотворює на кшталт зіпсутого дзеркала твердь і міць небесну.

Із цим треба боротись, бо перебування на дні «моря» навряд чи приємне й радісне. І Господь знайшов цей вихід для нас, пославши на землю єдиного свого сина — Ісуса Христа, задля нашого спасіння. А перед тим обрав ще одну людину, крім того, — жінку, для боротьби з пеклом диявольським, Матір Христову — Марію, що первородний гріх її не торкнувся.
На картинах, визнаних світом, Марію змальовують або на кулі земній, як цо бачимо у Григорія Сковороди, або на місяці, чи хмарці. Але це нічого не змінює, бо і куля земна є сферою, і місяць ми бачимо в такому вигляді, хоч і не завжди,

Інший бік його закритий для наших очей тінню, і хмаринка — це теж сфери, хіба тільки дещо химерна, бо не кожен може вбачати в ній символ Небесної Твирді, а також символ вінця Богородиці на Царицю неба і землі. Ці вище зма-імтяні сфери, символізуючи зло, оповиває змій, а голову йому душить п'ятою Иогородиця. Саме в такий спосіб і Сковорода змалював цей образ Богородиці ми пемній кулі, що веде невпинну боротьбу зі спокусою, з дияволом, з пеклом, і «морем хаосу», з суцільним безладдям, що панує в світі, намагаючись також «иг.ти нас шляхом істини, дорогою, яка не є неможливою, бо нею йшов Христос. Тож кожен має свій шлях, а відтак, свій хрест, який мусить приймати не як ка-іушшня, а лише як очищення власного єства, через шлях катарсису пройти до Цирства Вічного, до Батьківського Дому. Очищення серця, насамперед, кордо-цічітризм — це своєрідний ключ в усій поетиці доби бароко. Ця душа, це радісне піднесення, що через очищення все ближче і ближче наближує до Бога, піднімаючись поволі вгору.

Життя Сковорода бачив дещо суб'єктивно, він ніби дивився на багато років «перед, передбачаючи те, що мало б статися значно пізніше, намагаючись при цьому подати корисні поради, і не лише одній людині, а суспільству взагалі.

Отже, численними образами і збірними поняттями наскрізь пронизана творча спадщина Сковороди. Найпоширенішим образом, який вбирає в себе мільйони інших образків в поетиці Г. Сковороди постає море. Такому збірному понятті «море бездонне» протиставляється «твердь небесна» з усіма своїм небесними ииїтилами: сонцем — Бог, провідною зіркою — Марія, та поєднанням людського І Ножого є Син Божий — Ісус Христос. Культ поклоніння Богові, сину Божому, Духу Святому та Діві Марії є ще однією характерною рисою для барокової літератури також, як для вельми яскравого її представника Г. Сковороди.

Г. С. Сковорода був оригінальним і самобутнім мислителем, він був доб-ю обізнаний з ученням найвидатніших філософів античності, середньовіччя І нового часу. Філософська концепція Г. Сковороди має багато спільного з кон-цтщією просвітителів XVIII ст. Опанувавши досягнення світової філософської думки, Г. Сковорода став одним із зачинателів нової філософії на Україні.
В основу філософських поглядів Г. С. Сковороди лягло вчення про три світи (мпкрокосм (всесвіт), мікрокосм (людина), символічний світ — Біблія). Кожний її цих світів має дві натури: внутрішню (духовну) та зовнішню (матеріальну).
Особливо виділяється у його філософії теорія пізнання. Він вважав, що людський розум може пізнати світ, зрозуміти обидві його натури — зовнішню І внутрішню, адже пізнання розвивається в тісному зв'язку з людськими знаннями, воно нескінченне так само, як і світ, що є об'єктом пізнання.

Основну увагу філософ зосередив на проблемі людини і її щастя. Він невтомно шукав шляхів до цього щастя. На думку мислителя, важливу роль у створенні Грунту для добробуту людини і всього людства повинна відігравати творча праця. Така умова буде реальною лише тоді, коли праця відповідатиме душевному Покликанню людини, її нахилам. Так народилася оригінальна теорія «сродної щіпці». Природа чи Йог кожній людині від народження дає певні здібності і головне не занедбати їх, а відчути і жити згідно з ними. А це значить, що треби жити за натурою, але не йти за сліпою натурою, а за внутрішнім своїм бла-Кміним духом, людина ж іде проти цього духу, коли, за Сковородою, входить у носпоріднену стать, бере непридатний для себе обов'язок, навчається тому, для Чого не народжена, приятелює з тими, до яких не народжена. Якщо притриму-Иптися цих умов, то можна стати щасливим у всякому стані та на всякій посаді, йоли тільки знайти те, до чого веде природа, а без неї не зроблять щасливими ні Ппгатство, ні великі чини.

Г. С. Сковорода заклинає не робити довгим нічого, що припиняється, не називати щастям нічого, що руйнується, не любити життя, що закінчується смертю. Він стверджує, що створити щастя на тлінному не можна: один бажав обґрунтувати життя на капіталі і на старість упав у скруту, другий на «плотоугодії» — й осоромився, не можна мати за ґрунт юнацтво і добре здоров'я, бо й тут чекає руйнування. Щастя не має матеріальних відповідників, воно є духовною субстанцією. Щасливим може бути лише той, у кого спокійне сумління.

Свої філософські погляди Г. С. Сковорода вмотивовував не у наукових працях, а в філософсько-літературних творах. Він написав сімнадцять літературно-філософських трактатів, поетичну збірку «Сад божественних пісень», збірку «Байки Харківські». Літературно-філософську цінність представляють і твори та листи, писані латинською мовою, що залишилися поза збірками.

Мотиви творів Г. С. Сковороди дуже щирі і, як кришталь, прозорі, вони високо підносяться над особистими і приватними інтересами, вони перейняті інтересами людського добра; у своїй діяльності він іде на жертви, забуває про себе, праця захоплює його цілком, захоплює всі його сили, здібності та енергію. А це означає, що Г. С. Сковорода був не тільки талановитим письменником, самобутнім мислителем, а й справжнім громадським діячем.

Боротьба за збереження культурної самобутності давно стала однією з провідних тем в історії України. Постійно перебуваючи під владою чужоземних держав, вони неодноразово зазнавали спроб асиміляції панівною культурою
У XVI столітті поляки, підтримувані більшістю українців, у союзі з угорцями билися з литовцями за Галичину й Волинь. На відміну від княжих чвар, що для населення Давньої Русі були вже чимось звичним, ця боротьба набула нового тривожного виміру. Проголосивши себе «щитом християнства», поляки, частково з переконання, а частково з метою заручитися підтримкою Папи Римського, зображували своє просування на Схід як хрестовий похід проти язичників-литовців та схизматиків — православних українців. Ставлення до некатоликів, на їхній погляд — людей морально і культурно неповноцінних, характеризувало майбутні польсько-українських відносини як напружені.
Підпорядкування полякам земель і населення України було більш ніж просто заміною своїх правителів чужими: воно означало підпорядкування чужій нації з іншою релігією та культурою.

Але незважаючи на свою послабленість православ'я змогло прийняти виклик польського католицизму. Борючись з ворогом його ж методами, невеличка купка українських маґнатів, що лишилися відданими давній вірі, заснували у своїх володіннях православні школи та друкарні. Найвідомішим, загальновизнаним покровителем православної церкви був Костянтин Острозький. Він заснував у своєму маєтку друкарню, якою керував Іван Федоров. 1581 року з'являється перша її публікація ретельно відредагована Острозька Біблія, друкована слов'янською мовою. Князь Острозький також заснував школи у Турові та Володимирі, а пізніше так звану Острозьку академію, де викладали освічені греки, а потім — їхні українські учні.

Поширення шкіл та друку допомогло збудитися колись пасивним і консервативним українцям. Сотні вихованців шкіл, пройнятих духом національних традицій, ставали мандрівними вчителями, несли почуття власної гідності та непримиренності. Замість того, щоб переходити у католицизм, вони рішуче боронили релігійні традиції, що відрізняли їх від поляків.

Щодо об'єднання церков, то ця ідея розглядалася як католиками, так і православними із самого моменту розділу Русі Ярославом 1054 року. Проте, н ц шляху християнської єдності були століття взаємної недоброзичливості. Побоювання православних, що католицька церква намагатиметься підпо-І»ідкувати їх собі, були небезпідставними, бо протягом XVI століття поляки домагалися унії, сподіваючись, що вона сприятиме подальшому поширенню католицизму.

Однак, безпосередній заклик до укладення унії надходив саме з православної сторони. Декілька православних єпископів на таємній зустрічі у Белзі поруш и-ии питання про унію з Римом. Історики називають цих єпископів змовниками. 11 а чолі змов став Іпатій Потій з Володимира. За умови гарантії збереження пра-иославної літургії, мови, обрядів, а також таких звичаїв, як право священиків брати шлюб, вони приймали верховний авторитет Риму в усіх справах віри та догми.

Щоб розв'язати конфлікт, 1596 року в Бресті було скликано церковний собор. Незважаючи на протести та погрози, православній стороні не вдалося скасувати унії. Так українське суспільство розкололося навпіл: з одного боку — православні магнати, більшість духовенства та народні маси, а з другого — колишні ієрархи, підтримувані королем та купкою прибічників. Унаслідок цього виникла ситуація, коли існувала ієрархія без віруючих та віруючі без ієрархів. Те, що почалося, як спроба об'єднати християнські церкви, закінчилося їх подальшим роздрібненням: замість двох тепер існували три церкви: католицька, православна та уніатська, або греко-католицька. ,

Суперечки навколо Берестейської унії породили небачену зливу полемічних писань. До цікавіших і найцінніших полемічних писань, що вийшли перед Берестейською унією, належить твір Василя Суразького «О єдиной істинной православной вірі» та твір Герасима Смотрицького «Ключ царства небесного». Спрямована ця література була, в першу чергу, проти запровадження нового календаря.

Після Берестейської унії літературна полеміка пожвавішала, набуваючи дещо іншого характеру. Кожний із протилежних таборів відстоював свою правоту. Вийшов твір Петра Скарги «Берестейський собор та його оборона». У відповідь Скарзі виходить «Апокризис» Христофора Філалета — твір, що мав великий розголос серед протестантів та православних. До боротьби з ними приєднався сам творець Берестейської унії Іпатій Потій зі своїми творами «Антирезис» та «Гармонія».

З-поміж письменників, що брали участь у релігійній полеміці, вибився силою таланту, висловом палкого, гарячого почування на одне з перших місць Ме-летій Смотрицький. 1610 року він виступив під псевдонімом Теофіла Ортолога з твором під назвою «Тренос» («Плач»). Сильними поетичними словами Смотрицький подав у «Треносі» образ занепаду православної церкви, плач якої вразив до глибини серця православних, схвилював їхні думки й почуття. З приводу переходу православних у католицький табір православна церква голосить похоронні пісні. Православні вважали «Тренос» своєю улюбленою книжкою завдяки сильним словам та образам, лишали дітям, як дорогу спадщину, або веліли класти із собою в могилу. Схвилював «Тренос» і католицький табір. З відповіддю виступив Петро Скарга. Після видання «Треносу» Смотрицький постригся в ченці, а згодом став єпископом у Полоцьку.

У релігійній полеміці брав участь і Іван Вишенський — найоригінальніша постать середньовічної доби в українській літературі. З молодих літ він проживав в Острозі, мандрував на Афонську гору, у православні монастирі. 1605 року відвідав Вишенський Україну, потім знову повернувся до Афону, звідки направляв в Україну свої сильні, лункі послання з гарячими, пристрасними закликами не кидати батьківської віри. Гострими, дошкульними словами докоряв він можновладцям, що своїм життям знеславили православну церкву, безоглядним тоном картав єпископів і панів за знущання над простим народом.

Послання Івана Вишенського справляли на його сучасників велике враження. Великий мораліст зумів змусити земляків замислитися над недоліками церковного та громадського життя, збуджуючи у них голос сумління.
Про Івана Вишенського та його твори полишив наукову працю Іван Франко;. він відтворив постать яскравого митця у поемі «Іван Вишенський».

Думи Івана Вишенського про оборону православ'я підтримали Юрій Рогатинець («Пересторога»), Захарій Копистенський («Палінодія») та багато інших українських літераторів. Писали вони давньою слов'янською мовою, химерним ба-; роковим стилем на відміну від своїх опонентів, твори яких писалися латиною.

Релігійна полеміка висвітлила найболючіші проблеми українського суспільства. Вона піднесла дедалі зростаючу напруженість між Польщею та Україною на високоемоційний ідеологічний рівень. Та українцям дорого коштувала культурна конфронтація з поляками: вона змусила українську верхівку обирати між власною застиглою та зубожілою спадщиною й привабливою польсько-католицькою культурою. І, як ми знаємо з історії, вибір цей не завжди був на користь українській культурі.

Літературна продукція полемістів була невеликою за обсягом. Протягом
кількох десятиліть дискусій представники обох ворогуючих таборів разом узя
тих написали всього 20-30 творів. Але то були перші твори ще молодої націо
нальної літератури. Вони ретельно читалися і палко обговорювалися культурною елітою України того часу, що лишалася прибічницею православної віри,
у тісних приміщеннях братств по всій Україні. Втягнувши суспільство в цю першу для нього справжню ідеологічну полеміку, полемісти сприяли піднесенню ,
рівня самосвідомості, й усвідомлення місця українського суспільства в навклишньому світі. !

Чи довго ще на сім світі Катам панувати?

Тарас Шевченко належить до найбільших народних поетів всесвітньої історії літератури. Його поезія національна й інтернаціональна. Він підніс не тільки тему українського народу, що стогнав під гнітом царизму, але й інших поневолених націй. У своїх творах великий поет пристрасно ставав на захист гноблених, викриваючи й засуджуючи тих, хто знущався з народів, принижував їх. Поеми «Сон» і «Кавказ» є свідченням великої громадянської сміливості Шевченка, незламності його духу.
- Поему «Сон» великий Кобзар у підзаголовку назвав «комедією». Таке жанрове визначення підкреслювало її викривальний, сатиричний характер.
Основне ідейне спрямування Шевченкового «Сну» — політичний осуд ца
ризму як інституту влади. Образ царя Миколи І є уособленням самодержавства
з його людиноненависницькими, хижацькими принципами. Увага ліричного
героя,,на мою думку, чи не найбільше зосереджена на цьому образі. Свій гнів та
обурення оповідач спрямовує передусім проти царя. Бо все, що діється на закрі-
паченій Україні, в каторжному Сибіру, в столичному Петербурзі, — узаконене
монархом, усі злочини освячуються його всевладним ім'ям.

Вістря Шевченкової сатири передусім спрямоване проти великодержавних «богів» — царя і цариці. Сатиричні портрети цих найбільших вельмож імперії переростають у карикатури. «Ватюшка»-цар «сердитий», «цвенькає», виліз, неначе з барлоги ведмідь», «ледве-ледве переносить ноги», від похмілля аж посинів, «вилупив баньки з лоба», «мов скажений гукає» тощо. Нещадно глузує поет і з цариці. Вона «мов опеньок засушений, тонка, довгонога, та ще й на лихо, сердешне, хита головою», «мов та цапля між птахами, скаче, бадьориться». Великодержавна пара, «мов сичі надуті», радяться «о отечестві... та нових петлицях, та о муштрах новіших». Сусідство в художньому контексті слів «оте-чество», «муштра», «петлиці» безперечно, цілком зрозуміле, воно розкриває, що імперія тільки й тримається на військовій силі та багнетах.

Тут же автор гнівно картає придворну знать, цих «блюдолизів», ревних служителів імперії. Вони «золотом облиті», «мов кабани годовані — пикаті, пузаті».

Вершиною Шевченкового сатиричного сміху є гротескна картина, яку Іван Франко назвав «генеральним мордобитієм». Вона розкриває всю механіку Російської імперії, де все вирішується насильством. Отже, в поемі «Сон» ідея викриття імперії й боротьби проти неї є наскрізною. Відповідно до трикартин-ної композиції твору поет тричі, кожен раз по-іншому, проголошує її: перший раз — у риторичному запитанні «Чи довго ще на сім світі катам панувати?», вдруге — в ліричному зверненні до революціонера-кайданника — розкидати свої думи-квіти, втретє — в картині, де змальовано царя після того, як зникла його опора. Ми бачимо, як глибоко продумана композиційна система допомагає точному, яскравому втіленню ідейного змісту.

Великий співець поневоленого народу розумів, що в такому ж пригнобленому стані, як і український народ, перебували й інші народи Росії. Поряд з поемою «Сон» та багатьма іншими творами, присвяченими долі України, він пише полум'яний твір «Кавказ». Світогляд Шевченка розширюється. Відображаючи інтереси і прагнення трудящих мас України, поет водночас виявляє глибоке розуміння того, що становище усіх пригноблених народів Російської імперії однакове.

Поема «Кавказ» відзначається винятковим багатством сатиричних засобів. Так, зображуючи царську Росію як тюрму народів, яку імператор і його слуги хочуть видати за країну загального благополуччя, автор із сарказмом зауважує:
А тюрм, а люду!..
Що й лічить!
Од молдаванина до фінна
На всіх язиках есе мовчить,
Бо благоденствує!

Читаючи поему, ми відчуваємо ненависть поета до грабіжницької політики самодержавної Росії, до сатрапів-колонізаторів, що сльозами й кров'ю заливають землі горців:
За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі...

Пройнявшись болями кавказьких народів, автор виливає свій праведний гнів у рядках, що таврують загарбницьку політику Російської імперії, яка три: мається на крові та насильстві.

А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало...
Не ріки — море розлилось,
Огненне море.

Читач разом з поетом відчуває гнів, коли мова йде про панів-лібералів, які тільки на словах захищали народ:
Ви любите на братові Шкуру, а не душу! — з обуренням кидає він «старшим братам».
Уболіваючи за долю пригнобленого люду, автор висловлює тверду впевненість у визволенні поневолених народів з колоніального ярма: Встане правда! Встане воля!... Борітеся — поборете! Ці гасла-заклики стали крилатими на століття.

З теплотою і любов'ю виписаний у поемі образ Прометея. Як символ нескореності, мужності й волелюбності народів Кавказу: ...та не вип'є Живущої крові, Воно знову оживає І сміється знову. У безсмерті Прометея — безсмертя народу. Упевнено звучать слова поета: Не вмирає душа наша, Не вмирає воля. У поемі «Кавказ» автор розвінчує загарбницьку політику царського самодержавства й прославляє волелюбний дух народів Кавказу й усіх народів світу.

Породжені конкретними історичними умовами минулого століття, ідеї та образи поем «Сон» і «Кавказ» своїм значенням виходять за межі тієї епохи, бо в них відбилися такі закономірності суспільного розвитку, які надають їм життєвої сили на віки. Ненавидячи війну, Тарас Шевченко закликав гноблені народи Росії воювати проти, спільного ворога — Російської імперії.

Є імена в нашій літературі, які ввібрали до себе живу душу народу, стали часткою його життя. Таким ім'ям для нас, українців, стало ім'я Тараса Григоровича Шевченка, чия поезія ось уже майже понад 150 років викликає у людей почуття захоплення своєю красою, своєю силою і народною мудрістю.
Шевченко Т. Г. прийшов у літературу тоді, коли чаша народного терпіння переповнилася вщерть. Неорганізований народний протест, не виявлений до кінця народний гнів збирався над російською імперією як грандіозна хмара, що насувалася, наливаючись свинцем. Кругом все тихо, Од молдаванина до фіна На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує. І раптом вибух...

Вибух Шевченкової поезії... Прямий, відвертий, нерідко сатиричний. Серед творів поета особливу увагу привертає ліричний твір «І мертвим, і живим...», написаний у грудні 1845 року. Про ідейний зміст твору, ідейну спрямованість послання й досі є різні думки.
Основний пафос — моральний обов'язок людини перед своїм народом, викриття кріпосництва і лібералізму. На це вказував і епіграф, взятий із Біблії:
«А ще кто речет, яко люблю бога, а брата свого ненавидит, ложь єсть».
Даний епіграф, щоправда, сприяє різним судженням. Коли бога тут розуміти як вищу справедливість, правду, то сенс епіграфа полягає в несумісності лібералізму і визискування. Заступ до послання спрямований проти кріпосників: Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують... Людей'запрягають В тяжкі ярма.
Шевченко був реалістом і добрим знавцем народного життя. Він розумівся в тому, що в 40-х — 50-х роках демократи і ліберали у визвольному русі ще не розмежувалися. Тому цілком природним є звернення Тараса Григоровича до освіченої дворянської інтелігенції полюбити «велику руїну» — Україну. Чому Шевченко не звертався в своєму посланні до різночинної інтелігенції? Та тому, Що вона ще тільки — тільки зароджувалась.

Звертаючись до представників дворянства і поміщиків, поет хоче збудити їх сумління: виражає надію, Що тільки вони, освічені люди свого часу, допоможуть Покріпаченому селянству, яке залишилося затурканим, Неписьменним, заляканим і здатним лише на стихійний протест.

Заклик «Розкуйтеся, братайтесяі» теж, на мою думку, звернений до прогресивної інтелігенції. «Розкуйтеся», думаю, означає звільнення від монархічних поглядів, а в слові «братайтеся» був заклик наблизитися до широких народних мас, до селянства.
Дворянська освічена інтелігенція мала, як гадав Шевченко, відмовившись традиційних поглядів, виробити нове світобачення, свої філософські і соціально-політичні погляди. Це був її обов'язок перед народом. Широке вивчення в дворянських сім'ях іноземних мов, подорожі за кордон — все це сприяло поверховому засвоєнню модних філософських, політичних питань:

У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі. На думку поета, будь-які ідеї повинні випливати з конкретних соціально-політичних обставин. Тому і піддає критиці українських лібералів, які:
... шкуру драли
З братів незрячих.

Поет розкриває перед лібералами картину селянської революції, яка може стати реальністю, якщо пани — ліберали не переглянуть своїх позицій:
Схаменіться, будьте люди,
Бо лихо вам буде. В посланні поет виступає також проти космополітизму. Розвінчуючи космополітизм, він викриває зверхнє, поверхове, модне «слов'янофільство». Поет доводить, що справжня освіченість, повага й любов до культури інших народів можливі тільки тоді, коли людина залишається на рідному ґрунті, поважає, знає культуру, мову свого власного народу. Він викриває надмірне націоналістичне захоплення, ідеалізацію історії України і закладає основу нової концепції історії України,
Закінчується послання критикою українських поміщиків:

Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої ж діти
її розпинають. Це викриття поєднується з закликом не цуратися рідного народу, його мови:
Учітеся, читайте,
І чужому научайтесь,
И свого не цурайтесь.

Ідеї послання були прогресивними, їх висували ріалі письменники та вчені. Цінність, виховне значення Його в тому, що письменник був схильний до думки: не все іноземне слід приймати, в кожному окремому випадку треба керуватися інтересами самобутнього національного розвитку.

Національне самовизначення у творі Т. Г. Шевченка «І мертвим, і живим, і ненародженим...»
Шевченко як справжній українець боровся за національне визволення. Його суспільно-політичні погляди з плином часу ставали чіткішими. Він ще більше усвідомлював протиріччя між народом і всім панівним класом, тому викриває тепер не тільки кріпосників, реакціонерів, а й лібералів. У першу чергу проти них і спрямоване послання «І мертвим, і живим, і ненародженим...».

Автор вперше в українській літературі поставив проблему мислячої еліти
і народу як проблему національно-політичну. В благальному звертанні-заклику
він говорить про, братання з простим народом:

Найменшого брата...
Шевченко доводить, що тільки національне єднання, тільки громадянський
мир, просвітлення звільненого народу забезпечить його Батьківщині щасливе
майбутнє:
І забудеться самотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава Україні,
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

А щоб це збулося, поет-демократ звертається до дворян, поміщиків, які «святою правдою торгують», «деруть з братів-гречкосіїв» три шкури...
Шевченко викриває абсурдний лібералізм, хижацьке нутро так званих «пат-! ріотів» своєї «неньки України», тобто лжепатріотів, козацьке панство, яких він із сарказмом називає «раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття»...
Як бачимо, поет спрямовував свій погляд і в минуле, і в сучасне йому життя, а також звернувся і до ще не народжених. Його послання є глибоким фі лософським роздумом, до речі, і політичним, над долею всієї України. Він звернувся до всіх людей із засторогою:

Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люди,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших...
Поетові слова виявилися пророчими.
Цим твором Т. Шевченко заперечив думку про політичну незрілість ураїнської нації.

Для Бориса Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою — виділяв лише ту, яка допомагає людині залишатися людиною, а народу — народом. Не визнавав ні детективної белетристики, ні поезії задля по-ишії — справжньою вважав лише літературу, яка виправдовує своє існування і контексті історичної долі народу, а що народ наш заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім як сила історієтворна і націєтворна. Літературу, на його думку, творить народ. У цій свідомій заанґажованості виявляється традиціоналізм Бориса Харчука.
Одначе висновок щодо традиціоналізму важко потвердити творчістю письменника, якщо, ясна річ, розглядати її як щось цілісне, а не обмежуватися одним чи кількома творами, взятими «задля прикладу». Бо літературний доробок прозаїка не просто великий за обсягом — він ще й навдивовижу розмаїтий, його ш< зведеш до вичерпної «спільно-знаменникової» характеристики.

Так, Бориса Харчук — це автор гуетонаселених романів «Волинь», «Майдан», «Кревняки», за якими легко вгадується потужна традиція класичної про-ІІІ другої половини XIX століття з її епічним диханням, психологічно місткими діплогами й демонстративною відстороненістю автора, який «не втручається», мі» видає своєї присутності ремарками, коментарями, прямим — через голови троїв — звертанням до читача. Це також повість «Палата», що її (як і деякі інші його твори про матір, новели різних літ про «хату») можна б назвати «довжен-ківською». Це численні оповідання й повісті про дітей, герої яких своїми «дорослими» судженнями так часто нагадують усезнаючого, всевидящего, а тому М не по літах сумного Сина Божого на материних руках, якого багатовікова іконописна традиція велить малювати з обличчям майже дорослої людини. Це «сте-фвниківська» коротка фраза, в якій не опис, а дія, коли така ж наступна фраза иезрідка виокремлюється в новий абзац, бо звичайне дієслово означає навіть мо конкретну дію, не порух, скажімо, руки, а цілий акт, невидиме дійство, яке шіершилося у душі героя. Це «винниченківське» прагнення змалювати людський натовп, охоплений єдиним пориванням, не масою, в якій годі розрізнити
окремі обличчя, а спільністю особистостей, де в кожної своя доля в житті, свол мовна партія у гомінкому багатоголоссі. Цей ряд, який мав би потвердити традиційність Харчукової прози, означити її джерелами великих попередників, можна продовжувати...
Але до якої традиційної лінії зарахувати «Подорож до зубра»? Жанрове визначення — «дорожні нотатки» — тут таке ж оманливе й довільне, як і в повісті «Світова верба», що названа автором «безсирітською казкою», а оповідь ведеться у незвичній для Харчука манері — від першої особи, до того ж створюється переконлива ілюзія повної ідентичності ліричного «я» і самого письменника, А лаконічні — на одну-дві сторінки — «Босі слова», сюжетні мікроновели, і в яких на локальному матеріалі здійснено прорив до розуміння глибинних, ретельно заретушованих і міфологізованих офіціозною демагогією суспільних процесів.

А історична повість-легенда «Ой Морозе-Морозенку», чи саркастична повістина «Ргогипгїіз», в якій прозірливо передбачено кон'юнктурну «перебудову» деяких літературних метрів? Назвати твори лише винятками у «загалом традиційній» прозі Б. Харчука означало б заперечити посутнє й серцевинна в ній, звузити створений письменником світ, так і не наблизившись до розуміння тієї справжньої великої традиції, на ґрунті якої зросла його проза.
Людина — народ — людство. У цьому ряду є ще одна ланка — рід. І Борис Харчук зосереджував на ній увагу щонайпильнішу. Турії в «Кревняках», Гна-тюки в епопеї «Волинь», Швайки в повісті «У дорозі», Волянюки в романі «Майдан» — це не просто сім'я, а саме рід, чиє коріння губиться в товщі століть, а стовбур зазнав деформацій, неминучих при історичних катаклізмах і змін' епох. Тут неминучі питання з розряду вічних: що є людина? Що є світ? Звідк прийшли ми і куди йдемо? Колись між цими питаннями й людиною запобіжи охоронно стояв рід."«Так на роду написано» — адже це не лише про фаталісти' ну визначеність долі, а й про нерозривний зв'язок особистого з родовим. Людич була обмежена в своїй свободі родовими зв'язками, але почасти й захищенаним

Тема роду, його занепаду й руйнації пронизує всю творчість Бориса Харчка. З'являється вона і в одній з останніх повістей — «Онук». З'являється з н родженням онука, який прийшов у світ проти волі матері-студентки. Ситуаці не нова, про неї неодноразово читали в художній літературі, але письменне мужньо сказав про те, що метастази бездуховності уразили й старше покол1 ня — бабусю, саме ті клітини, які завше були біологічною та моральною осн вою народного буття, гарантували природний зв'язок поколінь. У цьому зв'яз" пригадуються Катерина з роману «Кревняки», батьки головної героїні з повіс «Панкрац і Юдка», які воліють не усвідомлювати, що, по суті, підштовхук свою доньку до морального самогубства. «Князь» Віловезької Пущі («Подоро" до зубра») залишився диким, попри всі спроби приручити, зломивши його при роду. Він пережив кілька імперій і королівств, чиї вінценосці знищували зубрів без ліку. Дерево також не може вбити себе. Людина може. її самогубство починається з заперечення родової пам'яті й моралі.

У Бориса Харчука звичайнісінька коса, яку о ранковій порі клепле дядько Захар (оповідання «Косарі»), це все-таки коса з історії. З вічності, яка минає, переходячи в минуле. Тому дуже цікавим є припущення М. Слабощпицького. якому здалося, що Харчук прихований патетик, а тому, боячись патетики, як вогню, намагається писати скупими, заземленими, буденними словами, без ніяких «метафоричних хуртовин», без жодних «стилістичних інкрустацій» — «на грані протоколу». Але й непомітне переведення звичайного, «побутового» словл в інший контекст, «високий», де за ним відкривається буттєве, — це теж Харчукове.

Борис Харчук належить до письменників, що довіряють читачеві, поклади ються на його здатність домалювати й домислити, а тому й уникав нудного розжовування та надокучливих авторських коментарів. При цьому, одначе, не вдаил до езопівської мови — з й натяками, багатозначними образами та свідомо поганеними», тобто закодованими й зашифрованими думками. Нін писав переважно про тих, кому не до книжок: день у день при землі, міснажливій роботі. Мав свого читача — всіх тих, кому боліло те, що боліло І Иому, вірячи в силу слова, своєчасно мовленого й своєчасно почутого.

Це почуття знову й знову доводить, що без нього життя втрачає сенс. Кохання змінює людину, в її душі ніби розквітає чарівна квітка, яка своїм тонким ароматом заповнює кожну клітину; кохання дарує людині радість, гармонію — саме таким є ідеальне уявлення про це почуття. Та чи існує таке кохання? Чи кожна людина зустріне його на своєму шляху?

На мою думку, кохання, у тому разі, коли воно дійсно справжнє, — це важке випробування. Таке почуття ніколи не покине людину, які б не були обставини., Йому байдужі відстань, час, вік, розставання. Не завжди можна ототожнити ' таке почуття із щастям. Навпаки, зазвичай воно приносить великі страждання, часто закінчується трагічно: смертю, в'язницею, божевіллям. Леся Українка писала : «Ні, то ти забула, яке повинно бути кохання справжнє! Кохання — як вода, — плавке та бистре; рве, грає, затягає й топить» («Лісова пісня»). Тому людина часто обминає своє справжнє кохання і знаходить буденність, у якій і проживає тихо та спокійно своє життя — без великого щастя, але й без великого горя.
Більш примітивні люди взагалі не здатні на це піднесене почуття. Для них кохання — лише задоволення фізіологічних потреб. Хоча така «штучна» любов і здається стабільною, іноді вона закінчується дуже швидко, або навіть переходить у відразу та ненависть. Бо люди не можуть жити разом протягом тривалого часу, не маючи нічого спільного. Таким чином, виникають конфлікти, що неминуче ведуть до руйнування хиткого сімейного союзу.
Трапляється й таке, що людина задля надбання матеріальних цінностей; нехтує своїм справжнім коханням. Шлюб за розрахунком у сучасному житті —-річ зовсім не рідкісна. Іноді ж навпаки — щире кохання стає неможливим через соціальну нерівність чи через інші життєві обставини, що його не стосуються.

Тема кохання завжди була провідною в літературі, у тому числі в українській. Так, наприклад, у драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» перед Лука-шем постає проблема вибору між справжнім коханням і його неповноцінним замінником, поезією та прозою буття, а саме, між вправною господинею, моторною дівчиною, доброю робітницею Килиною та загадковою, казковою мавкою. Лукашеві складно прийняти рішення, бо він покохав уперше, це почуття йому не знайоме, і він не в змозі його усвідомити: «Я не любився ні з ким ще зроду. Я того й не знав, що любощі такі солодкі!» Проте згодом, під тиском матері, Лукаш схиляється до шлюбу з Килиною, зраджуючи своєму серцю, за що його й буде покарано. У третій дії драми-феєрії Лукаш свариться з дружиною,
і ц і усвідомлює все те, чого не розумів раніше: «Я, жінко, бачу те, що ти не бачиш... Тепер я мудрий став». Мавка ж постає перед нами зразком ідеального справжнього кохання. Для неї не має значення ані її походження, ані сварлива мити Лукаша, ані весільні церемонії. Головне для неї — її невмируще кохання: Н жива! Я вічно буду жити! Я в серці маю те, що не вмирає!» Вона йде з коханії им до кінця, і навіть після фізичної смерті її почуття живуть.
У поемі Т. Г. Шевченка «Катерина» розглядається дещо інша проблема: не-іцнсне кохання, що призводить до самогубства. У даному випадку ми бачимо й боку дівчини щирі почуття, а парубок ставиться до неї легковажно — він лише розважається: «Москаль любить жартуючи, жартуючи кине; піде в свою Московщину, а дівчина гине». Зрозуміло, що це неминуче призведе до трагедії: Іван йде в похід і не повертається до Катерини («...вернулися москалики Іншими шляхами»), а при зустрічі з нею удає, що не впізнає її і навіть відрікається від ного сина. Катерині, яка втратила останню надію, серце якої розбите, нічого не залишається, як покинути дитину на дорозі, а самій — втопитися. Винуватіший цього Шевченко вважає не лише зрадника-москаля, а й людей, що так корстоко поставились до самотньої та нещасної жінки («Кого бог кара на світі, того й вони карають»). Навіть батьки Катерини під тиском громадської думки імушені відректися від власної доньки.

В п'єсах М. Старицького («Украдене щастя», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці») любовні стосунки поставлені в залежність від соціальних обставин, справжнє кохання стає заручником соціальної нерівності.
Глибоко й різноманітно нюанси та суперечності любовних почуттів втілено V віршах українських поетів. Так, у Франка кохання постає недосяжною мрією, оманливою і таємничою:

Чого являєшся мені Усні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні
Сумні,
Немов криниці дно студене?
(«Чого являєшся мені у сні?»)

І О. Олесь у поезії «Чари ночі» зображує любов як одвічну рушійну силу І Життя, п'янку, вабливу і водночас трагічну, як нескінченне чарівливе море, І Хвилі якого здатні й поглинути людину, і піднести до найвищого щастя. Кохання — романтичне й загадкове почуття: «Десь на дні мого серця Заплела дивну казку любов», — пише П. Тичина у вірші «Десь на дні мого серця». Для В Симоненка любов несподівана, непрохана, її силі людина часто не може опиратися:

Вона прийшла, непрохана й неждана
І так чарівно кликала й манила... Ну як мені за нею не піти?
(«Вона прийшла») У вірші «Ну скажи — хіба не фантастично» поет проголошує вічність любові:
Ти і я — це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи, Буду Я приходити до Тебе...

Тож справжнє кохання — це велике надбання людини. Воно формує особистість, визначає її сутність: воно стає головним випробуванням у житті Людини, робить її щасливою або нещасною. То чи існує справжнє кохання сьогодні? Мабуть, що так, оскільки й зараз люди продовжують здійснювати героїчні та безглузді вчинки задля кохання і страждати від цього. Це й робить їх людьми.

Цей феномен дійшов до нас із переказів. Згадаймо, що саме "блакитна кров" була ознакою винятковості чи шляхетності. Вона підтверджувала, наприклад, право на царювання. Але ж царювати в стародавності могли тільки боги і їхні нащадки та намісники.

Тож чи зустрічається в природі блакитна кров? І що це таке – блакитна кров?

Одна з головних функцій крові – транспортна. Тобто, перенесення кисню О2, вуглекислого газу СО2, поживних речовин та інших продуктів. Кисень і вуглекислий газ виділені нами не випадково. Саме кисень є основним елементом, який конче необхідний живому організмові для функціонування та забезпечення його енергією. Енергія виникає в результаті цілого комплексу складних біохімічних реакцій окиснення з утворенням вуглекислого газу, який у подальшому необхідно видаляти з організму.

Отже, для забезпечення життєдіяльності живий організм повинен споживати кисень і виділяти вуглекислий газ, що він і робить у процесі дихання. Перенесення цих газів у зустрічних напрямках (від зовнішнього середовища до тканин організму й назад) і здійснює кров. Для цього мудрою природою створені спеціальні елементи крові – так звані біологічні пігменти дихання, які містять у своїй молекулі іони металу. Вони здатні зв'язувати молекули кисню й при необхідності віддавати їх. У людини таким пігментом крові є гемоглобін (від грецького слова haima – "кров" і латинського globus – "куля", "кулька"). До його складу входять іони двовалентного заліза (Fe2+). З погляду хіміка гемоглобін – білок крові. Він виконує функцію носія кисню і являє собою складне похідне порфірину – природних пігментів, які містять у своїй молекулі дивно стійкий та витончено привабливий цикл порфірину:

Формула порфірину

Зазначимо, що сполуки на основі порфірину дуже поширені в живій природі. Вони входять до складу хлорофілів, цитохромів, деяких біологічних каталізаторів (ферментів). Зустрічаються в шкаралупі пташиних яєць, раковинах молюсків, а також у нафті та бітумах. Вони знайдені навіть у метеоритах. При взаємодії із солями металів порфірини утворюють металопорфірини. А якщо це іони заліза, то вже маємо справу з феропорфіринами. Молекули феропорфірину з певними боковими замісниками (групами –СН3, –СН2СН2СООН, –СН=СН2) утворюють гем (небілкова частина), який сполучається з глобином (білок, який містить 140-160 амінокислотних залишків). Чотири таких сполучення і створюють гемоглобін. Кожний гем має виняткову здатність зворотно приєднувати молекулу кисню. Вона займає тільки певне місце в координаційній сфері іона заліза [Fe2+-> О2]. Одна частка гемоглобіну в кисневому середовищі приєднує чотири молекули кисню. Координаційний хімічний зв'язок з гемом можуть утворювати й інші гази: СО, СO2. Порівняно неміцний зв'язок молекул СО2 з гемоглобіном дозволяє виводити цей газ із крові в легенях з видихуваним повітрям. Більш міцний зв'язок молекул СО – відома причина отруєнь чадним газом СО.



Формула феропорфірину

Саме завдяки гемоглобіну наша кров і має червоний колір. У тілі кожної людини приблизно 4- 5 л крові. Втрата її значної частини може бути згубною.

Але й навіть на основі заліза може бути інший колір пігментів дихання (відповідно й інший колір крові). Так, у багатощетинкових хробаків пігмент хлорокруорін має вже зелений колір. А в деяких плеченогих комах пігмент гемерітрин надає крові фіолетового відтінку.

Однак і цими варіантами таємнича природа не обмежилася. Виявляється, що перенесення кисню й вуглекислого газу цілком можуть здійснювати пігменти дихання, крім іонів заліза, й на основі інших іонів металів. Скажімо, у морських асцидій кров майже безбарвна, тому що в її основі – гемованадій, що містить іони ванадію. У деяких тварин до складу пігментів крові входять іони марганцю, нікелю і навіть високотоксичні для людини іони хрому.

Нарешті, серед пігментів дихання у живому світі є й шуканий нами блакитний колір! Такий колір надає крові пігмент гемоціанин, – на основі іонів міді. Цей пігмент досить широко розповсюджений. Завдяки йому блакитний колір крові мають деякі равлики, павуки, ракоподібні, каракатиці, головоногі молюски (наприклад восьминоги) тощо. Так, у холодних водах Перуанської течії в Тихому океані живе гігантський кальмар Dosіdіcus gіgas. Його сигароподібне тіло разом із щупальцями досягає в довжину 3,5 метри , а маса гіганта може перевищувати 200 кілограмів . Потужні м'язи викидають струмінь води нібито з пожежного рукава. Завдяки цьому кальмар здатний спритно рухатися зі швидкістю до 40 км/год . Дзьобом, дуже міцним і гострим, він може перебити навіть сталевий кабель. За свідченням очевидців, кальмар буквально за лічені секунди здатний розідрати 20-кілограмову рибину. Щоб "зарядитися" енергією, цьому дивному мешканцеві океану потрібно багато кисню – не менше 50 літрів на годину. Кисень із складу морської води розноситься по тілу кальмара завдяки особливостям саме цього мідьвмісного білка – гемоціанина.

Сполучаючись із киснем, гемоціанин синіє, а віддаючи кисень тканинам, – дещо знебарвлюється. Але й по «дорозі назад» – від тканин до органів дихання – така кров не знебарвлюється повністю. Природа при формуванні цього біологічного пігмента створила ще один фактор, який спричиняє забарвлення крові у шляхетний колір. Справа в тому, що добре знайомий нам вуглекислий газ СО2, виділяючись у ході біологічної діяльності клітин організму, реагує з водою Н2О і утворює вугільну кислоту Н2СО3. Її молекула дисоціює (розпадається) на аніон гідрокарбонату HCO3– й катіон водню Н+. Аніон HCO3-, взаємодіючи з катіоном міді Сu2+, утворює у присутності води сполуку блакитного кольору.

Гемоціанин був відкритий у 60-х роках XІX століття. Біохіміки помітили, що кров деяких молюсків при проходженні через зябра забарвлюється у блакитний колір. А в 1878 році бельгійський фізіолог і біохімік Леон Фредерік довів, що голубий колір викликається хімічною реакцією кисню з мідьвмісним білком. Він і назвав цей білок гемоціанином (від грецьких слів "гема" – "кров" й "ціанос" – "блакитний", "голубий").

Із гемоціанина неважко хімікові повністю вилучити мідь. Для цього досить обробити білок хімічним реагентом (комплексоном), який міцно зв'язується з іонами одновалентної міді. Таким же способом можна кількісно визначити і вміст міді в гемоціанині. Позбавлений цього металу білок втрачає здатність транспортувати кисень. Але якщо потім увести до середовища білка іони одновалентної міді, то гемоціанин відновлює свою фізіологічну активність. Ось саме так і було доведено, що мідь гемоціанину перебуває в ступені окиснення 1+. При цьому завжди на одну зв'язану гемоціанином молекулу кисню доводиться два іони міді – виникає своєрідний оксігенільний кластер міді.

Та найцікавіше, мабуть, те, що в прийнятому нині "родовідному древі" тваринного світу з’являється парадокс: родинні групи тварин мають різну кров. А еволюційно вони виникли начебто одне від одного. Дивно ж, що, наприклад, у молюсків кров буває і червона, і блакитна, і коричнева, до того ж з різним вмістом іонів металів. Тож виходить, що склад крові не настільки вже й важливий для живих організмів. Життя, виявляється, є не дуже вибагливим з цього питання. Схоже, що воно використовує всі можливі варіанти, перебираючи їх та відбираючи найкращі.

Але чи може не лише в нижчих тварин (равликів, павуків, ракоподібних чи каракатиць),а й у людиноподібних істот зустрічатися блакитна кров?

Наука таких фактів поки що не знає. А ось стійкі перекази, міфи й легенди про шляхетну "блакитну кров" для обраних богами людей існують і донині.

Предметом творческого исследования для Чехова служит непонятный и страшный порой мир человеческой души. В небольших по объему рассказах писатель воспроизводит истории целых жизней людей, изменение их внутреннего мира. Каждая такая история глубоко актуальна для времени Чехова. Но и для нашего века многое из наблюдений Чехова может оказаться полезным.
В ранних юмористических рассказах Чехов рассматривал разные виды «ложных представлений» - стереотипов, по которым забавно, а порой трагично строят и ломают свою жизнь люди. Для подобного явления - стереотипа - автор нашел особое слово: «футляр».
По некому единому стереотипу строилось поведение мелкого чиновника Червякова из рассказа «Смерть чиновника», полицейского надзирателя Очумелова, героя рассказа «Хамелеон», главного героя рассказа «Ионыч», но главным образцом человека, ведущего «футлярный» образ жизни, является учитель греческого языка Беликов, герой рассказа «Человек в футляре».
В рассказе «Смерть чиновника», написанном в 1883 г., Чехов продолжает и переворачивает традиционную для русской литературы тему «маленького человека». Нарушая давно установившуюся традицию жалости к «маленькому человеку», автор делает своего героя смешным. Червяков смешон тем, что сам, без какой-либо необходимости пресмыкается и унижается. Ему говорят: ты свободен, иди, действуй, ты ни в чем не виноват и ты можешь большее! Но чинопочитание и раболепие стали его важнейшими определяющими чертами, его своеобразным футляром, из которого он даже не желает вылезать: «Ежели мы будем смеяться, так никакого тогда, значит, и уважения к персонам... не будет...»
В рассказе «Хамелеон», написанном в 1884 г., главный герой, полицейский надзиратель Очумелов тоже прячется в футляр, который для него есть принцип; то, что принадлежит генералу, превосходит все остальное.
В рассказе «Ионыч» реализуется одна из самых характерных для мира Чехова ситуаций: люди разобщены, они живут каждый своей жизнью, своими чувствами, интересами, и в тот момент, когда кому-то необходимо понимание со стороны другого человека, тот занят только своими интересами. Доктор Старцев вначале приходит в этот мирок с лучшими намерениями, желая все переустроить, но в результате общие нормы переламывают его, и он становится ко всему равнодушным «Ионычем».
Наиболее важным произведением, относящимся к теме «футлярной жизни» и давшим ей название, является рассказ «Человек в футляре», написанный в 1898 г. И название рассказа, и его главный герой Беликов сразу же были восприняты как социальное обобщение. «Футлярные люди», «беликовы» - эти нарицательные обозначения вошли в обиход, стали общепринятыми формулами.
Беликов был преподавателем греческого языка, и «древние языки, которые он преподавал, были для него, в сущности, те же калоши и зонтик, куда он прятался от действительной жизни». Даже «мысль свою Беликов также стремился запрятать в футляр», скорее всего, из опасения «как бы чего не вышло».
Беликов не только боялся сам, но и «угнетал» учителей, «давил на всех», они «стали бояться всего», «подчинялись, терпели». «...стали бояться всего. Бояться громко говорить, посылать письма, знакомиться, читать книги, бояться помогать бедным, учить грамоте».
Описание поведения и привычек Беликова содержит парадокс: человек, который должен был бы чувствовать себя наиболее привычно в среде, им же самим создаваемой, в нравах, им насаждаемых, он первый же и страдает от них. Тот самый Беликов, которого все так боятся, не может даже спокойно спать по ночам. Ему страшно даже в своем футляре, он боится своего повара Афанасия, воров и думает, «как бы чего не вышло».
Только в гробу «достиг своего идеала» Беликов. Гроб стал для него самым надежным футляром, куда уже никогда не сможет проникнуть живая жизнь, которая торжествует в реальности и находит свое выражение в том, что «хоронить таких людей, как Беликов, это большое удовольствие». Но и после смерти Беликова «жизнь потекла по-прежнему, такая же суровая, утомительная, бестолковая, жизнь, не запрещенная циркулярно, но и не разрешенная вполне; не стало лучше». Герой рассказа, учитель Буркин, говорит об этом: «а сколько еще таких человеков в футляре осталось, сколько их еще будет».

В произведениях Чехова огромное число оттенков комедийного и драматического, но внимательный читатель заметит, что Чехов никогда не облекает трагедию в громкие слова. Оттого современники, еще не вполне «распробовавшие» чеховский стиль, считали его слишком хладнокровным для писателя. В ранних рассказах Чехов никогда не показывает своих слез. Ирония и юмор - вот основные приемы писателя.
Чем больше всматривался писатель в простейшие жизненные ситуации, тем к более неожиданным выводам приходил. Юмористические обстоятельства вдруг оборачивались драмой, а печальные события превращались в фарс. Все это выражено в произведениях Чехова, где одно порой не отличить от другого, а самая серьезная мысль спряталась под маской иронии.
Драматизм содержания скрывается за комическими ситуациями, поступками героев, веселыми шутками. Но постепенно радостные интонации уступают место разочарованию.
Рассказ «Смерть чиновника» сначала кажется смешным. Чиновник Червяков чихнул на лысину генерала и замучил «значительное лицо» извинениями. Дождавшись генеральского гнева, «придя машинально домой, не снимая вицмундира, он лег на диван и ... помер». История эта страшна тем, как рисуется в ней картина измельчания человека и непоборимого раболепствова перед чином. Умереть от страха, когда тебя распекает значительное лицо, - само по себе смешно, но Червяков фактически того и добивался! Трагедия скрывается за тонкой иронией.
Также двусмыслен и рассказ «Хамелеон». Поведение квартального надзирателя Очумелова вызывает и смех, и слезы. Ведь он потому и «хамелеон», что воплощает в себе суть своей должности. Сам по себе он, возможно, неплохой человек (хотя наверняка и в быту хам), но его должность - быть одновременно бессловесным холопом и надменным повелителем.
Та же тема присутствует и в рассказе «Толстый и тонкий». Встреча двух гимназических товарищей омрачается тем, что у одного из них («толстого») существенно более высокий чин. При этом «толстый» вовсе не собирался унижать своего бывшего приятеля. Напротив, он добродушен и искренне рад встрече. Но «тонкий», услышав о тайном советнике и двух звездах, «съежился, сгорбился, сузился». На его лице появились необходимые в таких случаях «сладость и почтительная кислота», он отвратительно захихикал и стал прибавлять ко всем словам частицу «с». От такой картинки «тайного советника стошнило». Ситуация даже не смешна. Это злая ирония, самый жгучий сарказм, на какой был способен Чехов. Вероятно, он в лицах наблюдал подобную ситуацию и долго не мог оправиться от возмущения.
И уже совсем не смешон рассказ «Маска». Сюжет таков: лучшие люди города съехались на бал-маскарад. Некто устраивает в читальне клуба дебош, до глубины души возмутивший присутствовавших интеллигентов. Однако как только хулиган снимает маску и превращается в миллионера, все пытаются загладить свою вину и не знают, чем угодить «почетному гражданину». Хочется в возмущении крикнуть: «Что же вы делаете? Так нельзя!»
Чехов показывает жизнь, которая строится по законам господства и подчинения. Это настолько само собой разумеющееся обстоятельство, что люди перестали замечать собственной низости. Иронизируя, преувеличивая, Чехов создает юмористические ситуации, в которых человеческая подлость и пошлость высвечиваются необычайно ярко. Примечательно, что современники называли эти тонкие, в высшей степени мастерски созданные рассказы «газетным фельетоном» и советовали автору не растрачивать свой талант на «пустяки». Только в наше время, когда люди научились хотя бы знать о том, что можно не раболепствовать перед начальством, рассказы Чехова были прочитаны и оценены по достоинству.
И напоследок - о рассказе «Злоумышленник». Главный герой открутил гайку, «коей рельсы прикрепляются к шпалам», чтобы из нее сделать грузила. Чехов заставляет нас смеяться над бестолковым, непонятливым мужиком. Однако потом понимаешь, что это отнюдь не смешно, когда человек доведен до состояния полной тупости и скотства.

Вишневый сад у Чехова - образ сложный и неоднозначный. Он символизирует красоту жизни людей, вырастивших этот сад. Жизнь его хозяев погибает вместе с вырубкой сада. Главный вопрос пьесы - судьба этого сада.
Прежние владельцы усадьбы - брат и сестра Гаев и Раневская. Это образованные, умные люди, совершенно неспособные жить в новых условиях. Гаев все состояние «проел на леденцах», Раневская позволяет разорять себя любимым мужчинам. При всей своей развитости и душевной тонкости Гаев и Раневская лишены чувства реальности, практичности и ответственности, а потому не в состоянии позаботиться ни о себе, ни о близких людях. Они способны только на пустые слова: «Честью моей, чем хочешь, клянусь, имение не будет продано!... Счастьем моим клянусь!... назови меня тогда дрянным, бесчестным человеком, если я допущу до аукциона! Всем существом моим клянусь!» Они не могут последовать совету Лопахина и сдать землю (вишневый сад!) в аренду, несмотря на то что это принесло бы им столь необходимый доход: «Дачи и дачники - это так пошло, простите». Старые помещики не желают торговать своей душой и в результате лишаются своей жизни.
Лопахина, разбогатевшего крестьянского сына, с вишневым садом связывают совсем иные чувства. Когда аукцион, которого так боялись Гаев и Раневская, состоялся, имение купил Лопахин. Для него это событие имеет особый смысл: «Я купил имение, где дед и отец были рабами, где их не пускали даже в кухню. Я сплю, это только мерещится мне, это только кажется...» Труд восторжествовал. С одной стороны, это логичное наказание за годы крепостничества - прежние эксплуататоры лишились всего, и на смену им пришел новые хозяин, бывший раб. Но Лопахин в этой ситуации проявляет себя как подлинный представитель «подлого» сословия. Он начинает вырубать сад, даже не дожидаясь отъезда Гаева и Раневской, хотя может догадаться, как ранит их это. В чем-то ему сродни бездушный лакей Яша, в котором начисто отсутствуют такие чувства, как доброта, любовь к матери, привязанность к месту, где родился и вырос.
Петя Трофимов - представитель нового поколения, ему легче смириться с потерей сада, он еще верит в будущее. «Мы посадим новый сад!» Но, хотя он и пытается внести новое в жизнь старой усадьбы, по существу мало чем отличается от его старших обитателей. Его слова значат не больше, чем клятвы Гаева в том, что сад не будет продан. «Мы выше любви», - заявляет он, признаваясь тем самым в неспособности к серьезному чувству. Петя смотрит на все слишком поверхностно: не зная подлинной жизни, он пытается переустроить ее на основе надуманных идей.

«Вишневый сад» - уже само название чеховской пьесы настраивает на лирический лад. Сразу же возникает образ, яркий и неповторимый, цветущего сада, олицетворяющего красоту и стремление к лучшей жизни. С продажей этого имения и связан основной сюжет. Это событие во многом определяет судьбы его владельцев и обитателей. Участь героев невольно вызывает мысль о путях развития России, ее прошлом, настоящем и будущем.
Пониманием неумолимо бегущего времени наполнена вся пьеса, начиная с первых слоев Лопахина: «… Который час?» Но у всех героев этой лирической комедии разные отношения со временем.
Вишневый сад является символом прошлого, символом расцвета дворянства, именно поэтому так привязаны к нему Раневская и Гаев, для которых дом и сад - это олицетворение молодости, всего значительного, что было в их жизни.
Чехов с помощью многих художественных приемов стремится показать нам, что дворянство изживает свой век. Именно поэтому Раневская и Гаев стараются стремиться от нависшей проблемы, остановить время, оттянуть горький финал. Они понимают всю неизбежность разорения, продажи сада и имения, но в то же время не хотят ничего предпринимать, не хотят даже говорить об этой проблеме.
Вишневый сад, а с ним и судьба России, переходит в руки нового владельца - бывшего мужика, нынешнего купца Лопахина. Лопахин - это настоящее «Вишневого сада», это человек, умеющий ценить не только свой труд и труд других, но и время. Он единственный в пьесе, кто живет настоящим, недаром он постоянно смотрит на часы. Именно он - деятельный, активный - придумывает план спасения имения: сад вырубить, а землю раздать в аренду дачникам. Раневская и Гаев отвергают этот план, потому что для них сад - это родовая память, духовная ценность. Для Лопахина же, который слишком практичен, вишневый сад - лишь земля, которую можно купить и продать. Лопахин ощущает себя хозяином времени, но, может быть, именно поэтому, он не может разобраться со своей любовью к Варе.
Лопахинское настоящее вишневого сада - это строительство дач, это торжество собственника, при котором «вишневый сад станет счастливым, богатым, роскошным». Да, такие, как Лопахин, способствуют экономическому прогрессу страны, но они руководствуются прежде всего интересами наживы, ограничиваясь только практической, хозяйственной стороной деятельности. Поэтому в лопахинское настоящее вряд ли смогут быть уничтожены такие извечные пороки русской жизни, как нищета, несправедливость, бескультурье.
Счастливыми, верящими в свое будущее кажутся самые молодые герои пьесы - Петя Трофимов и Аня. Они стремятся вырастить новый, еще более роскошный сад, утверждают, что «вся Россия - наш сад», однако, устремляясь вперед, они хотят обрубить корни прошлого, не соглашаются с настоящим. Они не понимают непрерывности, преемственности времени, ведь то, что сегодня происходит в настоящем, когда-то было будущим и скоро станет безвозвратно прошедшим.
В монологах Пети, пожалуй, наиболее полно выражены мысли о будущем России, во многом совпадающие с чеховскими. Петя Трофимов видит несостоятельность дворянства, погрязшего в праздности и бездействии. Он дает во многом верную оценку буржуазии, отличает ее прогрессивную роль в экономическом развитии страны, но отказывает ей в роли творца и созидателя новой жизни. Мысли же Трофимова о будущем слишком туманны и абстрактны.
Обычно тему будущего связывают именно с Петей и Аней. Но, очевидно, с полной уверенностью нельзя утверждать, что именно они станут творцами новой жизни. В недотепе и «облезлом барине» нет силы и деловой хватки Лопахина. Он покоряется жизни, но не способен овладеть ею и стать хозяином своей судьбы. Неизвестно также, сумеет ли Аня сохранить ту горячую веру в лучшее, которая заставляет ее без сожаления проститься со старой жизнью.
Создавая свое удивительное драматическое произведение «Вишневый сад», А. П. Чехов был смертельно болен и хорошо осознавал близость своего ухода. И очевидно, именно поэтому он так остро сумел почувствовать ход времени и донести его до читателя. Однако понимание того, что время уходит, в пьесе не вызывает болезненной грусти или отчаяния. Листая страницы этого бессмертного произведения, хочется радостно верить: жизнь продолжается!
И если А. П. Чехов с надеждой вглядывался в ХХ в., который только начинался, то мы, перешагнув в XXI в., по-прежнему мечтаем о своем вишневом саде и о тех, кто взрастит его. Цветущие деревья не могут расти без корней. А корни - это прошлое и настоящее. Поэтому, чтобы прекрасная мечта стала явью, молодое поколение должно соединить в себе высокую культуру, образованность с практическим знанием действительности, волей, настойчивостью, трудолюбием, гуманными целями, т. е. воплотить в себе лучшие черты чеховских героев.

Пьеса «Вишневый сад» была написана А. П. Чеховым в 1903 г., на стыке эпох, когда во всех сословиях в России ощущалось ожидание крупных и решительных перемен. И в своем последнем произведении А. П. Чехов размышляет о судьбе России, ее будущем. «Вишневый сад» называют лебединой песней писателя, и в этом произведении особенно полно проявилось его новаторство.
У этой пьесы довольно несложный сюжет, поскольку все действие разворачивается вокруг проблемы, кому достанется вишневый сад. Герои пьесы объединены именно этим образом - символом сада, который является своеобразным воплощением их прошлой, настоящей или будущей жизни. С развитием сюжета постепенно раскрывается и характер персонажей пьесы, и эта неспешность, неторопливость позволяет автору показать внутреннюю конфликтность человеческой души.
Действие пьесы происходит в имении помещицы Любови Андреевны Раневской. Социальным конфликтом пьесы является конфликт уходящего дворянства с пришедшей ему на смену буржуазией. Другая линия сюжета - социально-романтическая. Сам А. П. Чехов говорит устами своих героев: «Вся Россия - наш сад». Но мечта Ани и Пети Трофимова разбивается о практицизм Лопахина, по воле которого вырубается вишневый сад. Дворянство, которое привыкло праздно жить, тратить, но не наживать, не сумело перестроиться в новых условиях после отмены крепостного права. И имение Раневской заложено и перезаложено, она давно «спустила» свое состояние, но в силу привычки не может изменить свой расточительный образ жизни. Раневская не понимает, что наступившее время требует от нее постоянных усилий, но Любовь Андреевна живет эмоциями, воспоминаниями о прошлом, она растеряна, сломлена всем происходящим и скорее всего просто боится думать о настоящем. Но она всего лишь женщина, избалованная многолетней праздной жизнью, и ее можно понять, но ее брат Гаев - это смесь тупого самомнения и полнейшей ничтожности во всем. Важной деталью в обрисовке характера Гаева является то, что в его возрасте ему штаны продолжает надевать его старый лакей Фирс. Гаев заявляет, что все свое состояние он «проел на леденцах», он произносит длинные речи, и это является лишь пародией на культурного и образованного человека. В русской классической литературе Гаев стал завершающим этапом в галерее «лишних людей».
Явной противоположностью владельцам вишневого сада становится Лопахин, «хищный зверь», по определению Пети Трофимова. Энергия и хозяйственная целеустремленность Лопахина противопоставлены беспечности и непрактичности старых владельцев вишневого сада. Он - потомок крепостных крестьян, тех, «чьи лица глядят с каждого вишневого дерева в саду», и поэтому он минует, купив имение. Петя Трофимов говорит о Лопахине: «Как в смысле обмена веществ нужен хищный зверь, который съедает все, что попадается на пути, так и ты нужен».
Слезы Раневской потрясают Лопахина, он понимает, что не все можно купить и продать, но практицизм «мужика» побеждает в нем. Его душа рано или поздно загрубеет, потому что «коммерсант» в нем всегда будет брать верх.
Свое будущее герои видят по-разному. Раневская считает, что ее жизнь кончена. Аня и Петя видят в этом некий шанс начать новую жизнь и вырастить свой сад. Вишневый сад стал ярким символом прожитого, и с ним уходят и Раневская, и старый Фирс, которого забывают в пустом, заколоченном доме.
И сюжет, и герои, и проблематика пьесы показывают нам Россию на перепутье, Россию, в которой еще не изжито до конца прошлое, где еще не наступило окончательно настоящее, но уже проглядывает будущее. Пассивный мечтатель и идеалист Петя Трофимов вряд ли сможет изменить жизнь, недаром его зовут «облезлым барином». Но, по мнению А. П. Чехова, именно Петя должен сменить Лопахина, ведь именно в его уста автор вкладывает мысль о том, что «вся Россия - наш сад». А. П. Чехов был глубоко убежден в том, что человеку, чтобы быть свободным, нужен весь земной шар. Близилась буря, и А. П. Чехов предвидел и ждал ее.
Пьеса «Вишневый сад» стала итогом творческого пути писателя. Этой пьесой при помощи сюжета, героев и проблематики А. П. Чехов завершил идейное развенчание дворянства, начатое Тургеневым в романе «Отцы и дети». За многие годы, прошедшие со временем отмены крепостного права, дворянство в значительной степени утратило свои экономические позиции, оно постепенно сходило с исторической арены. Новый владелец вишневого сада тоже не является у А. П. Чехова положительным героем. Хотя он является, конечно же, более жизнеспособным и обладает крепкой хваткой, но в погоне за прибылью такие, как он, несомненно, к сожалению, уничтожают духовные ценности.

Почти в любом российской городе есть улицы, носящие имя Антона Павловича Чехова. Конечно, Антон Павлович не мог побывать во всех российских городах сразу. Но всякий, проходящий по улицам его имени, вспоминает умное лицо и мягкую добрую улыбку русского интеллигента, прекрасного врача и выдающегося писателя.
«...В каждом из юмористических рассказов Антона Павловича я слышу тихий, глубокий вздох чистого, истинно человеческого сердца», - так характеризовал писателя М. Горький.
Чехов презирал основы собственнического строя жизни и упорно разоблачал в целом цикле своих произведений все ничтожество, всю презренность собственнического «счастья», основанного на унижениях множества людей. Например, рассказ «Крыжовник».
...Иван Иванович рассказывает историю своего брата, Николая Ивановича, бывшего чиновника казенной палаты. Всю свою жизнь Николай Иванович мечтал о собственной усадьбе, обязательно со своим крыжовником. «Он был добрый, кроткий человек, я любил его, но этому желанию запереть себя на всю жизнь в собственную усадьбу я никогда не сочувствовал... Человеку нужно не три аршина земли, не усадьба, а весь земной шар, вся природа, где на просторе он мог бы проявить все свойства и особенности своего свободного духа».
Таково представление Чехова о настоящем человеческом счастье: не своя усадьба, не узкий собственнический мирок, а беспредельная свобода, широта, смелое творчество!
Мечта Николая Ивановича осуществилась. Иван Иванович поехал проведать брата. Описание усадьбы становится символическим: каждая строчка разоблачает собственническое «свинство». «Вхожу к брату, он сидит в постели, колени покрыты одеялом; постарел, располнел, обрюзг; щеки, нос и губы тянутся вперед - того и гляди, хрюкнет в одеяло».
Иван Иванович не может ответить на вопрос, какое добро нужно делать, чтобы полетело к черту в пропасть это гнусное собственническое «счастье». Но он ясно понимает, что необходима борьба против такого порядка жизни.
Этот вывод, к которому писатель пришел вместе со своими героями, был связан со все возрастающим у него чувством ответственности перед народом.
В рассказе «По делам службы» молодой судебный следователь Лужин приезжает вместе с доктором в село на вскрытие трупа самоубийцы. Метель, унылый, нищенский неуют крестьянской жизни, темная земская изба, самоубийство какого-то неудачника страхового агента, - все это оседает тяжелым сумраком в душе Лужина. Темная, глухая, холодная жизнь! Но через час они попадают в теплый, уютный помещичий дом: изящные барышни, музыка, веселый смех... Следователь провел беспокойную ночь в мягкой, удобной постели. Из-за резкого контраста «...он чувствовал, что это самоубийство и мужицкое горе лежат и на его совести; мириться с тем, что эти люди, покорные своему жребию, взвалили на себя самое тяжелое и темное в жизни, - как это ужасно!»
Такова русская совесть: она не дает уснуть, от нее нельзя никуда уйти. С беспощадной правдивостью рисуя всю невыносимую тяжесть современной ему действительности, Чехов с каждым новым рассказом все сильнее утверждал близость счастья. С особенной силой сказалась его уверенность в близком торжестве родины в рассказе «Невеста» - предсмертном и наиболее светлом, наиболее оптимистическом произведении великого художника.
Героиня рассказа Надя порвала с мещанской жизнью, со всем ее нудным, постылым уютом, убежала в столицу от семьи, от страшной власти пошлости, от ничтожного «счастья» к борьбе за прекрасное будущее. Ее друг, студент Саша, предчувствует близость того времени, когда не останется на родной земле серых «провинциальных» городов, «все полетит вверх дном, все изменится, точно по волшебству».
Произведения А. П. Чехова учат читателя отличать правду от лжи. Они воспитывают отвращение к пошлости, грубости, хамству, учат уважать человека в себе и в других, учат человеческому достоинству. Они воспитывают понимание красоты труда, творчества, созидания. Они актуальны и сегодня, ибо есть еще и пошлость, и грубость, и хамство. И в нашей борьбе с этими пороками пусть незримо, но рядом - Антон Павлович Чехов.

Художественная литература потому и называется художественной, что рисует жизнь такою, какова она есть на самом деле.
А. П. Чехов
А. П. Чеховым написано огромное количество бессмертных произведений: рассказов, фельетонов, повестей, но особое, привилегированное место в его творчестве занимают пьесы. «Вишневый сад», «Три сестры», «Чайка» - бесценное наследие чеховской драматургии, классика мировой сцены. Его пьесы отражают целую галерею человеческих типов, образов со своим особым характером и со своей судьбой.
Особой заслугой Чехова-драматурга можно считать создание нового для драматургии явления, такого как образы-символы. Именно они помогают читателю и зрителю наиболее полно и точно понять душевное состояние героев, их взаимоотношения. Одним из ярких примеров, иллюстрирующих это явление, можно считать пьесу «Вишневый сад».
В тесной взаимосвязи с героями пьесы существует персонаж, не упомянутый в списке действующих лиц, но по своей значимости ничуть не уступающий им, - это тот самый вишневый сад, имеющий в пьесе свой символический смысл, особый лиризм. Когда сам автор произносил название своей пьесы, создавалось впечатление некой таинственности, нежности, любви. Вчитываясь и вдумываясь в комедию, можно заметить, что все самое главное в созданных Чеховым характерах, в изображении их переживаний, их прошлого и будущего определяется тем, в каком положении каждый оказывается по отношению к вишневому саду.
Для Раневской и Гаева, представителей «прошлого», вишневый сад - это воспоминание о детстве, благополучии, предмет гордости; наконец, это единственное место в мире, где они еще чувствуют себя дома. Лопахин ценит не столько сам сад, сколько великолепное имение, заманчивый объект для вложения капитала и энергии предпринимателя. Ане, представительнице будущего, кажется, что ее любимый сад неотвратимо уходит в прошлое, а с ним и вся «старая жизнь» - вечное ожидание аукциона, грошовые расчеты, подачки и долги.
Образ вишневого сада движется, изменяется на протяжении пьесы, он наполняется новыми значениями по ходу действия пьесы на сцене, в сознании читателя и зрителя. Как бы ни толковался этот образ-символ, исчерпать его содержание едва ли возможно, мы чувствуем, что речь идет о вечных ценностях, которые люди должны сохранять. На фоне многоликого вишневого сада Чехов показал будничный трагизм своих никем не любимых героев: они одиноки и несчастны в вечном круговороте жизни. Но смысл пьесы этим не исчерпывается. На заре нового века писатель предостерег: забывая прошлое - «вишневый сад», невозможно всерьез думать о будущем, о России, которая должна стать «нашим садом».
Более сложный, скрытый образ-символ мы видим в другой пьесе великого драматурга. На первый взгляд может показаться, что сюжет «Чайки» сводится лишь к истории классического любовного треугольника - Нины Заречной, Константина Треплева и известного писателя Тригорина, но это не так. Главное в «Чайке» - тема подвига. В искусстве успех сопутствует лишь тому, кто способен на подвиг.
Сквозь мрак, тяжесть и грубость жизни, преодоленные героиней, читатель слышит лейтмотив «Чайки» - тему полета, победы. Полета над трудностями жизни к простому человеческому счастью. Нина отвергает версию о том, что она - погубленная чайка, что ее страдания, ее поиски, достижения, вся жизнь - только «сюжет для небольшого рассказа». Не падение подстреленной чайки, а полет прекрасной, свободной птицы - такова глубокая поэтическая тема чеховской пьесы.
Антон Павлович Чехов выступил подлинным реформатором театра. Его пьесы - «Чайка», «Дядя Ваня», «Три сестры», «Вишневый сад» - открыли новую эпоху в истории драмы и оказали огромное влияние на развитие мировой драматургии ХХ в. В этих пьесах нашли воплощение как уже сложившиеся, так и абсолютно новые драматургические принципы. По праву считающиеся классикой, его пьесы до сих пор актуальны и способны без труда пробуждать даже в самых грубых и черствых душах чувство прекрасного, чувство полета над мелочами жизни.

Чехов - неисчерпаем, потому что, несмотря на обыденщину, которую он будто бы всегда изображает, он говорит всегда, в своем основном лейтмотиве, не о случайном, не о частном, а о Человеческом с большой буквы.
К. С. Станиславский
Антон Павлович Чехов - мастер короткого рассказа. Он мог выразительно и в краткой форме, в минимальном объеме рассказать о жизни человека, о его пороках. В небольших произведениях писателя вмещается глубокое содержание. Одна из особенностей его героев - это то, что все они самые обычные люди, обыватели.
Рассказ «Крыжовник» показывает, насколько убогой может быть мечта человека, которой он посвятил всю свою жизнь. Большое значение Чехов уделял в своих рассказах деталям, которые обычно очень хорошо дополняли характеристику героев. Так, например, писатель описал мечту главного персонажа рассказа «Крыжовник». У Николая было желание жить в своем собственном доме, наслаждаясь тишиной и покоем: «И рисовались у него в голове дорожки в саду, цветы, фрукты, скворечни, караси в прудах, и знаете, всякая эта штука. Эти воображаемые картины были различны, смотря по объявлениям, которые попадались ему, но почему-то в каждой из них непременно был крыжовник. Ни одной усадьбы, ни одного поэтического угла он не мог себе представить без того, что бы там не было крыжовника. …Сидишь на балконе, пьешь чай, а на пруде твои уточки плавают, пахнет так хорошо, и… и крыжовник растет». На протяжении долгих лет мечта была несбыточной, но человек всеми силами старался осуществить ее. Для достижения своей мечты он готов был ограничивать себя во всем.
Наконец, мечта осуществилась. Человек предстает совершенно довольным своей жизнью. Казалось бы, свершилось, мечта человека осуществлена! Но вместе с тем каким низким и отвратительно убогим представляется этот мелкий чиновник, который всю жизнь положил на то, чтобы стать владельцем небольшой усадьбы. Однако за свое пренебрежение к собственной душе получает сторицей - духовная деградация приводит к тому, что человек практически полностью теряет человеческий облик, он превращается в низменное существо, не имеющее идеалов, не обладающее добротой и благородством.
Рассказ «О любви» наталкивает читателя на размышления о сложности и непостижимости человеческих чувств. Герои рассказа ведут пространные разговоры о любви, словно пытаясь понять это сложное и многогранное явление.
Обсуждая подобные вопросы, все присутствующие так и не приходят к какому-то определенному выводу. И поэтому остаются при мнении, что любовь «тайна сия велика есть».
После этого следует история любви одного из присутствующих - Алехина. Его рассказ достаточно банален. Однажды Алехин влюбился в молодую женщину, жену одного своего хорошего знакомого Лугановича.
Анна Алексеевна Луганович произвела на Алехина сильное впечатление. Он подумал, что видит перед собой удивительную женщину, которая была удивительно живой, умной, интеллигентной.
Судя по всему, Анна и сама начала испытывать к Алехину нежные чувства. По крайней мере, она всегда признавалась ему, что ждала и предчувствовала каждый его визит. Они часто беседовали, не открывая при этом своих чувств друг другу. Алехин часто размышлял, что будет, если Анна пойдет вместе с ним.
Долгие размышления не способствовали тому, чтобы влюбленные открыли друг другу свои истинные чувства.
Влюбленные превыше всего ставили свой долг чести перед Лугановичем, детьми, наконец, обществом. Но, соблюдая такие условности, они лишили самих себя не только радости и надежды на счастье, но и смысла жизни.
В рассказах Чехова подвергаются осмеянию пошлость, мещанский быт. Писатель показывает, как ничтожны люди с ограниченным внутренним миром, как ничтожно их существование. Герои рассказов Чехова часто вызывают глубокое сочувствие читателей, а не только смех или улыбку.

Произведения Лескова отличает глубокое своеобразие. Все писатели XIX в. изображали в своих произведениях по преимуществу образованное сословие. Персонажи Гоголя из «Вечеров на хуторе близ Диканьки» выглядят скорее фольклорными персонажами, нежели подлинными типами, герои Некрасова выступают в основном как носители определенной идеи. Между тем Лескова интересовал в первую очередь дух русского народа со всеми присущими ему качествами, порой неоднозначными.
Раскрытие сущности характера русского человека находим во многих его произведениях: в повести «Очарованный странник», в романе «Соборяне», в рассказах «Левша», «Железная воля», «Запечатленный ангел», «Грабеж», «Воительница» и др. Лесков действовал смело, свободно и вносил в решение проблемы неожиданные и для многих критиков и читателей нежелательные акценты. Таков рассказ «Леди Макбет Мценского уезда», ярко демонстрирующий умение писателя быть идейно и творчески независимым от требований времени. Название рассказа, кстати, весьма емкое по смыслу, выводит непосредственно на проблему русского национального характера. Мценская купчиха Катерина Измайлова - один из вечных типов мировой литературы - преступница, движимая одним властолюбием.
Есть в рассказе и полемический аспект. Образ Катерины Измайловой спорит с образом Катерины Кабановой из «Грозы» Островского. В начале рассказа сообщается незаметная, но существенная деталь: если Катерина Островского до замужества была такой же богатой купеческой дочерью, как и ее муж, то лесковская «леди» взята в измайловскую семью из бедности, возможно, и не из купечества, а из мещанства или крестьянства, то есть героиня Лескова - еще большая простолюдинка и демократка, чем у Островского. А дальше идет то же, что и у Островского: брак не по любви, скука и безделье, попреки свекра и мужа, что «неродица» (бездетна), и, наконец, первая и роковая любовь. Катерина изменяет мужу с его приказчиком Сергеем, после чего разворачивается кровавая драма. Ради соединения с любимым и возведения его в купеческое достоинство леденящие душу своими подробностями убийства (свекра, мужа, малолетнего племянника - законного наследника измайловского богатства), суд, отправление по этапу в Сибирь, измена Сергея, убийство соперницы и самоубийство в волжских волнах.
Почему же сходная с драмой Островского общественно-бытовая ситуация разрешилась у Лескова столь диким образом? В натуре Катерины Измайловой отсутствует прежде всего поэзия Катерины Островского, и в глаза бросается полное отсутствие смирения. Впрочем, натура тоже весьма цельная и решительная, но в ней нет любви, и, самое главное, не верит мценская «леди» в Бога. Характерная деталь: перед самоубийством «хочет припомнить молитву и шевелит губами, а губы ее шепчут» пошлую и страшную песню. Поэзия религиозной веры и твердость христианской морали вознесли Катерину Островского на высоту национальной трагедии, и поэтому ее необразованность не ощущается читателем как недостаток. Катерина Кабанова оказывается носителем пусть патриархальной, но все же культуры. Лесков в своем рассказе все время подчеркивает богооставленность изображенного им мира. «Русский народ без Бога становится страшен» - говорит писатель.
Современная писателю революционно-демократическая критика, с упованием и умилением смотревшая на этого простого человека, звавшая к топору Русь, этих вот простых людей, не пожелала заметить рассказ Лескова, напечатанный в журнале «Эпоха» братьев Федора и Михаила Достоевских. Рассказ получил беспрецедентно широкую популярность уже у советских читателей, став наряду с «Левшой» наиболее часто переиздаваемым произведением Лескова.

«Левша» - очень грустная книга. В ней много юмора, и вначале кажется, что это веселая народная сказка, прославляющая остроумие и мастерство простых русских людей. Мы знаем, что русская сказка не может кончиться плохо, и надеемся, что в результате главному герою - скромному, умному, умелому - улыбнется большая удача в виде хоть какой-нибудь принцессы и полцарства в придачу.
Лесков пишет так, что кажется, будто он просто записывал за рассказчиком - простым русским человеком, который сочинил эту историю. В тексте нам постоянно попадаются забавные слова, от которых потом трудно отделаться: «мелкоскоп» (остроумное наименование микроскопа), «тугамент» (документ), «долбица умножения» (у кого были нелады с математикой, тот поймет), «досадная укушетка» (сложно представить что это такое, но должно быть, специальная мебель для отставных генералов).
И все произведение насквозь фольклорное. Это особое, почти детское видение мира, где все упрощено, объяснено самым понятным образом и как будто специально придумано так, чтобы главный герой мог проявить все свои таланты и лучшие качества. В начале царь призывает умельцев и дает им, казалось бы, невыполнимое задание, но мастера справляются. Левша - как сказочный Иванушка-дурачок. Он «младший» в семье тульских мастеров - делал самую «простую» работу, ковал гвоздики для блошиных подков. И поехать в Англию в «творческую командировку» ему посчастливилось только потому, что старшие мастера были заняты. В Англии он узнает секрет, без которого русская армия побеждать не сможет. Это волшебное заклинание - «не чистить ружья кирпичом». Кажется, теперь Левша станет на своей родине героем, но на этом сказка кончается и начинается печальная действительность. Если в Англии каждый человек, даже рабочий, пользуется разнообразными удобствами, то в России простому человеку, даже если он стремится только к благу Отечества, ничего хорошего ждать не приходится. Попав в трудное положение, он уже никогда не добьется справедливости. И в этом виноваты не царь, не генералы. Уж они-то, по мысли Лескова, могли бы выслушать его английский секрет, могли бы помочь, но «Бог высоко, а царь далеко». Сквозь бюрократизм российской государственной машины не прорвешься ни наяву, ни в сказке. Левша умирает, так и не донеся до царя и генералов свой бесценный секрет.
За сказочной оболочкой просвечивает реальность. Вначале этот эффект прозрачности, когда народным языком, языком сказок и былин рассказывается о поездке, о приеме у царя, веселит и забавляет. Смешно смотреть на знакомые исторические реалии XIX в. глазами необразованного человека. Но, читая повесть во второй раз, замечаешь мрачность этого юмора. Каждое слово будто двоится, за улыбкой прячется ирония, за победой - поражение. Вот замечательные тульские мастера, подковавшие английскую стальную блоху без «мелкоскопов», но механизм-то они испортили: блоха больше не танцует. Английского шкипера Россия встретила теплой постелью, докторской заботой, а Левшу - кварталом, потому что у него при себе не было «тугамента». А доброе слово о мастере, который мастерством своим вступился перед англичанами за весь русский народ, сказал лишь англичанин: «У него хоть и шуба овечкина, да душа человечкина».
Горькая ирония и сарказм Лескова доходят до предела. Он не понимает, почему Русь, рождающая умельцев, гениев мастерства, своими же руками с ними расправляется. Что же касается ружей - это невыдуманный факт. Ружья чистили толченым кирпичом, и начальство требовало, чтобы стволы сверкали изнутри. А внутри-то - резьба... Вот ее и уничтожали от избытка усердия. А впереди - русско-турецкая война с осадой Севастополя, которую русские проиграли с огромными потерями, и в первую очередь - из-за плохого, устаревшего, испорченного оружия.

Творчество Н. С. Лескова - одно из самых ярких и самобытных явлений в русской литературе XIX в. В произведениях он отразил противоречия времени, его мятежный дух и неутомимость в поисках истины. Замечая парадоксы русской действительности, писатель не терял надежды на будущее обновление страны, потому что непредсказуемый русский характер таит в себе неисчерпаемые силы.
Как бы ни старались русские люди отказаться от своей самобытности и брать пример с жителей других стран и континентов, но все равно не удастся спрятать свою непосредственность, бескомпромиссность, склонность к риску, авантюризм и удивительную мудрость и доброту, доставшуюся нам от далеких предков. Произведения Лескова заставляют читателя обратить особое внимание на себя, заглянуть в свою душу.
Пусть меняются условия жизни, пусть прогресс и цивилизация неуклонно развиваются, но русский человек остается таким же изобретательным, смелым, отважным. Его невозможно остановить, пригрозив какими-то страшными карами. Если русский человек уверен в правильности своих действий, он будет пытаться добиться своего любой ценой.
Вспомним любовь двух крепостных - актрисы и цирюльника в повести «Тупейный художник». Разве не знал отважный юноша, какими страшными карами грозит ему непослушание жестокому, звероподобному барину? Но Аркадий все равно пытается спасти свою любимую девушку от похотливого господина. В данной повести отчаянный характер Аркадия проявляется даже в самых, казалось бы, незначительных поступках. Никто не решился побрить приехавшего из деревни. Уж слишком велика вероятность порезать его и тем самым навлечь на свою голову тяжкие беды. А молодой цирюльник великолепно справился с заданием. Он просто не думал о том, что может случиться. В данный момент его мысли были заняты совсем иным. Действительно, русский человек способен пройти через самые тяжкие испытания, при этом он будет столь мало обращать внимания на возможные последствия, что это покажется удивительным кому угодно, но только не русскому человеку.
Русский человек удивительно находчив и талантлив. Он способен превзойти именитых мастеров и умельцев, проживающих в других странах. Русский мастер Левша из одноименного произведения Н. С. Лескова - тому пример. Все вокруг только удивляются умению и таланту простого человека. И только он сам воспринимает свою работу как должное. Русский человек удивительно бескорыстен, он не требует ничего за свой талант. Ему даже в голову не приходит, что можно требовать какую-то награду. Он удивительно прост, подобно ребенку, открытому всему миру, и от этого становится еще более беззащитным.
Русский человек в произведениях Лескова готов пожертвовать собственной жизнью, если это необходимо. Он бросается в ледяную воду, чтобы спасти жизнь другому человеку. Так поступает солдат, стоявший на посту («Человек на часах»). Русский человек лишен расчетливости, возможно, кто-то счел бы его недостаточно трезвомыслящим. Ведь он менее всего заботится о себе. Герои готовы принести себя в жертву ради счастья других. Это и «Очарованный странник», и «Запечатленный ангел».
Русскому характеру присущи простодушие, доброта, откровенность. Нет ничего на свете, с чем русский не смог бы справиться. Так, в повести «Очарованный странник» поляк, к которому приходит работать Иван Северьяныч нянькой, говорит: «Ведь ты русский человек? Русский со всем стравится». Может быть, именно поэтому русскому народу удалось в годы Второй мировой войны избавить человечество от такой страшной силы, как фашизм. Ведь русский со всем может справиться.
Талант Лескова удивительно правдоподобно раскрывает русский национальный характер. Нравственная и душевная сила, душевная щедрость, способность всегда прийти на помощь слабому, любовь к своему народу, родине, природе - вот основные черты русского национального характера, которые раскрывает Лесков в своем творчестве.
Своеобразие, самобытность русских людей кажутся несомненными. Герои Лескова вызывают удивительную симпатию, а современный читатель с легкостью обнаруживает в себе и в своих окружающих качества и черты характера, которые роднят его с персонажами произведений автора.

Основной принцип композиции романа, заявленный уже в названии, - противопоставление, он выдерживается и в построении женских образов. В романе Элен Безухова и Наташа Ростова - антиподы. Элен - холодная и спокойная, Наташа, напротив, очень шумная, веселая, жизнерадостная - «порох». Элен - «красавица», «блестящая», Наташа - «некрасивая, но живая девочка». Несмотря на внешнюю красоту, Элен внутри совершенно пуста. Она пользуется успехом в обществе, считается умной женщиной. Наташа же при всей своей угловатости, некрасивости прекрасна душой. Она - «особенно поэтическая, переполненная жизнью... девушка», которая обладает способностью проникаться чувствами других людей, понимать их и откликаться всем сердцем на чужие беды.
Наташа в начале романа находится «в том милом возрасте, когда девушка уже не ребенок, а ребенок еще не девушка». Их столкновение, становящееся толчком для романа Наташи и Анатоля, - это столкновение нравственности и духовной низости, человечности и бесчеловечности, добра и зла.
Эти две героини живут по совершенно разным принципам. Наташа открыто радуется жизни, она руководствуется не разумом, а эмоциями. Стоит только вспомнить о другой героине, руководствующейся всегда и во всем исключительно голосом рассудка, как сразу веет холодом. Элен твердо стоит на ногах и всегда точно знает, что ей выгодно и необходимо.
Чтобы оттенить образ Наташи, Толстой рисует образы еще двух девушек, также воспитанных в семье Ростовых: старшей дочери Веры и племянницы Сони.
Вера «была хороша, была неглупа, училась прекрасно, была хорошо воспитана». Она представляет собой своеобразную «ошибку» графини Ростовой: ее держали в строгости и «воспитывали», в отличие от Наташи.
Быть может, такой могла бы быть Наташа, если бы ее воспитывали по-другому. Вера, с ее холодным, рассудительным умом, противопоставляется Наташе: они совершенно разные, хоть и «одной фамилии», как говорит Берг.
Еще одно противопоставление, которое присутствует в романе, хоть и не подчеркивается так ярко, - это сравнение княжны Марьи Болконской и Жюли Курагиной. Их объединяет то положение, которое они обе занимают в обществе: богатые, некрасивые девушки, выгодная партия для любого. Жюли, в отличие от княжны Марьи, живет в столице, прекрасно знакома со всеми правилами и привычками светского общества.
В романе Толстой предлагает два видения княжны Марьи - глазами Анатоля и глазами Николая Ростова. Первый находит ее некрасивой, дурной: будучи человеком совершенно безнравственным, он просто не в состоянии увидеть свет, излучаемый прекрасными глазами княжны. Совсем другое видит в ней Ростов: он воспринимает княжну не как желательную партию, а как «беззащитную, убитую горем» девушку, отмечает кротость, благородство в ее чертах и выражении. Именно для Николая Марья сберегает тот лучистый взгляд, «который заставлял забывать некрасивость ее лица».
Если выбор между Наташей и Элен Л. Н. Толстой осуществляет через Пьера, то во втором случае выразителем авторской позиции является Николай Ростов. В Жюли он не видит ничего, хотя прекрасно сознает, что она была бы для него выгодной партией, тем не менее предпочитает ей Соню. Марья же околдовывает его своей внутренней красотой, и он все же делает выбор в ее пользу. Глубина ее духовного мира, открывающаяся Николаю, делает ее особенно привлекательной для него. Он невольно сравнивает ее с Соней, причем сравнивает не их материальное положение, а «бедность» в одной и «богатство» в другой тех духовных даров, которых не имел сам.
Княжна Марья, как и Наташа, живет любовью, только это чувство у нее не всепоглощающее, как у Наташи, а робкое, боящееся выйти наружу. Они похожи, обе - чистые, глубоко нравственные натуры, неслучайно автор наделяет их схожей чертой - некрасивостью, тем самым противопоставляя Соне, Вере и Элен. Л. Н. Толстой сравнивает не только характеры героинь, но и их внешний облик, манеру вести себя и говорить, чтобы максимально ярко отразить основную идею романа - противопоставление истинной и ложной жизни.

В романе Л. Н. Толстого «Война и мир» 559 действующих лиц. Одни охарактеризованы очень бегло либо только названы; другие представлены рельефно и выпукло. Особенно подробно раскрывает Толстой характеры и внутреннюю эволюцию Андрея Болконского, Пьера Безухова, Наташи Ростовой.
Наташа Ростова - любимица писателя, один из самых обаятельных образов в романе. Перед нами предстает энергичная, веселая, с живыми глазами, и все же пока нескладная тринадцатилетняя девочка. Она ведет себя немного нахально. Понятно, что растили ее в холе, многое прощали. Пока это ребенок, но мы уже видим, что она вырастет необыкновенной девушкой.
На своем первом балу Наташа предстает во всем великолепии первой молодости. Она подросла, но осталась непосредственной и вместе с тем всеми любимой. И все же есть у Наташи и недостатки. Она не ждет от мира зла, и потому ее поступки часто вредят и ей, и окружающим.
Писатель не пытается сделать из своей героини интеллектуалку, но порой ее наивность походит на глупость. М. Горький говорил о Толстом: «Больше всего он говорил о Боге, о мужчине и женщине. К женщине, на мой взгляд, относится непримиримо враждебно и любит наказывать ее, - если она не Кити и не Наташа Ростова, женщина есть существо ограниченное»... В начале романа Наташа думает пойти по артистической стезе. Действительно, у нее много способностей, но писатель отказывает ей в самостоятельности.
Сравним Наташу с Элен Безуховой (Курагиной), женой Пьера. Писатель постоянно подчеркивает ее физическую красоту, чувственность, ее независимость. Наташа - ее противоположность. Это идеал внутренней красоты человека, души трепетной, сострадающей, глубокой. При этом Наташа нуждается в руководстве, сама она не в силах разобраться в сложностях жизни. Это проявилось в ситуации, когда Наташа впервые попыталась принять собственное решение, когда ее чуть не соблазнил Анатоль Курагин. Ей нравилось чувствовать себя «неодетой» под его развратным взглядом, но это желание женщины - быть желанной - Толстой яростно осуждает.
Толстой также подчеркивает ее безыскусность, ее любовь к природе и всему естественному. В театре, где все наслаждались музыкой (которую Наташа любит!), ей бросались в глаза грубо размалеванные декорации, нелепо наряженные солистки. Противоположность этому - эпизод, где она любуется ночью необыкновенной красотой звездного неба. Наташа подзывает Соню к окну и восклицает: «Ведь этакой прелестной ночи никогда не бывало!»
Особенно многогранно натура Наташи Ростовой раскрывается в любви. Любовь - это часть ее души, но любовь эта бывает на удивление разной. Наташе уютно внутри семейно-патриархальных отношений. Ее собственная семья должна быть похожа на семью ее родителей, чтобы все холили ее, не доверяли ничего трудного. Болконский дал ей несложное задание - прожить год без него и проверить свои чувства. Это Наташа должна была сделать сама и потому не выдержала. С Пьером ее свели обстоятельства, так сложилась судьба. И эта семья стала для нее такой же прочной и важной, как и родительская.
Наташа любит всех любовью ребенка. Ее чувства происходят от изначальной непреходящей, присущей самой ее душе доброты. Любовь в таком понимании, в каком она существует на страницах В. Шекспира, А. И. Куприна, ей недоступна.
В конце романа мы видим Ростову совсем другой: она замужем за Пьером, у них много детей. Бывший чудесный ребенок превратился в «плодовитую самку». Это превращение настолько ужасно, что хочется поспорить с автором, который всеми словами стремится доказать: так и должно быть! Все счастливы, появилась новая, крепкая, прекрасная семья. Ее члены чисты, добры, достойны счастья. Но никуда не денешься: доказательства возымели обратную силу.
Хотел ли писатель показать, что правота на стороне «женщины-самки», а не тоненькой девочки, безрассудно влюбленной в Курагина? Скорее всего так. Толстой считал себя должным воспитывать нравы своих читателей. И все же в первую очередь он остается художником, а правд в художественном тексте - неисчислимое множество. Как сказал Ромен Роллан: «Толстой относится с братской любовью ко всем живым существам, он постигает их не извне, а изнутри, потому что он делается ими, потому что они - это он. Он отождествляет себя с каждым из действующих лиц, он живет в них; он не высказывается ни "за”, ни "против”; законы жизни заботятся об этом за него».

В любом произведении описанию природы отводится довольно значимая роль. Автор словно стремится передать нам состояние человеческой души, характер ее переживаний через те или иные пейзажные зарисовки. Я думаю, природа и ее красота не случайно присутствуют в произведениях русских писателей. Ведь Россия поражает обилием и разнообразием живописных мест.
В романе «Война и мир» Лев Николаевич Толстой через сцены охоты Ростовых показывает их единение с природой. Получая огромное наслаждение от созерцания красот родных просторов, герои как бы возвращаются в древние времена, когда человек и природа были одним целым. На охоте нет слуг и хозяев, все равны в огромном природном доме, когда единственным постоянным моментом остается характер того или иного человека, его внутренняя сущность.
В данном произведении природа выступает как некий фон, на котором разворачиваются человеческие судьбы. Природа неразрывно связана с героями, отражает состояние их души в различные моменты времени.
Обратимся к образу князя Андрея Болконского. Толстой показывает нам его лежащим на поле Аустерлица, смотрящим в «доброе... высокое, бесконечное небо». И в этот момент Болконский думает, что все - облака, земля, небо - вечное, главное, высшее. Для всех положительных героев романа открывается свое «небо»: высокое, бесконечное небо князя Андрея под Аустерлицем; спокойное, голубое небо Николая Ростова в первом бою; темное московское звездное небо, почти в середине которого стояла огромная комета открылось Пьеру в 1812 г.; волшебное, черное, чистое небо, до которого можно достать рукой, небо засыпающего Пети Ростова… Небо открывается героям почти всегда в момент кризисов, на переломах жизни, когда природа помогает человеку выйти из тупика. Человек - всего лишь малая доля этого бескрайнего существования. А земное тщеславие вообще теряется на фоне вечности.
Замечательна сцена беседы в Богучарове на переправе Андрея Болконского и Пьера Безухова. Последний говорит о необходимости отдавать все силы любви, жизни, вере. Автор очень точно подбирает пейзажную картину: «Пьер замолк. Было совершенно тихо. Паром давно пристал, и только волны течения со слабым звуком ударялись о дно парома. Князю Андрею казалось, что волны приговаривают: "Правда, верь этому”». И душа князя Андрея после мрачности и обреченности бытия открывается Божественному озарению: снова перед его глазами небо - символ вечности. И все же истинное перерождение с Андреем Болконским происходит в Отрадном, в усадьбе Ростовых. На своем пути Болконский видит дуб (по замыслу Толстого, это дерево - символ души Болконского), который «один не хотел подчиняться обаянию весны и не хотел видеть ни весны, ни солнца». А вокруг все цвело буйной зеленью... У самого дома князь Андрей замечает толпу девушек, среди которых ярко выделяется Наташа.
Далее Толстой показывает нам ощущения души Болконского, который слышит разговор Наташи и Сони ночью у окна. Чувства молодости и восторга прочно утверждаются в сердце князя Андрея. Уже на обратном пути, видя дуб, покрытый молодой листвой, Болконский приходит к выводу, что ему необходимо жить полной жизнью. На него находит «беспричинное весеннее чувство радости и обновления». Весна недаром является символом начала, возрождения, обретения силы.
Прием отождествления героев произведения с теми или иными картинами природы ярче раскрывает динамичное движение их души, тогда как отрицательные персонажи, лишенные внутренних движений, не изображаются в единстве с природой, они просто неинтересны автору. Хотелось бы еще отметить, что Лев Николаевич Толстой использует описания природы и ее явлений для того, чтобы как можно шире показать то или иное событие человеческой жизни, ее переживания и радости.
Не зря художник слова так тщательно выписывал лирические отступления в своем произведении. В их сочетании с сюжетной линией раскрываются вся прелесть и красота родного языка, его эмоциональное воздействие и, конечно, талант писателя.

Смысл жизни - главная тема творчества Льва Толстого.
Вместе с писателем ищут ответы на «вечные вопросы» Дмитрий Нехлюдов и Константин Левин, Пьер Безухов и Андрей Болконский. Именно естественность поведения, нежелание лгать и лицемерить, душевное благородство, чуткость к «народной идее» в трагический период отечественной истории привлекают Толстого в любимых героях «Войны и мира».
Адъютант Кутузова князь Андрей Болконский мечтает о воинской славе, о «любви людей к себе».
Мужественно ведет себя князь Андрей во время Шенграбенского сражения, и уже тогда, с помощью капитана Тушина и подчиненных ему солдат-артиллеристов, он начинает освобождаться от своих мелких эгоистических чувств. Но самым серьезным испытанием мечты о славе становится Аустерлицкий бой.
В наиболее трагичный момент Болконский подхватывает упавшее знамя, поднимает солдат в контратаку.
Внезапно его тяжело ранят, он падает на землю и видит над собой голубое небо. В его душе все меняется: «Как тихо, спокойно и торжественно, совсем не так, как я бежал… совсем не так ползут облака по этому высокому, бесконечному небу.
Как же я не видал прежде этого высокого неба? И как я счастлив, что узнал его наконец. Да! Все пустое, все обман, кроме этого бесконечного неба».
В эту минуту князь Андрей прозревает, освобождается от духовной слепоты. Он постигает все актерство и лицемерие французского императора, и слава Болконскому больше не нужна.
Мечты о славе сменяются в Андрее Болконском надеждой на тихое семейное счастье в Лысых Горах. Смерть жены, крушение прежних идеалов заставляют князя уединиться в деревне и заняться воспитанием сына.
Новая мудрость Болконского - жить для себя, избегая угрызений совести и болезней, никому не мешая, дожить до смерти.
Духовное возрождение Андрея Болконского начинается после разговора с Пьером на пароме. Безухов, искренне уверовавший в идеалы масонства, говорит князю Андрею о Боге, о добродетели, о любви. Последующая двухлетняя жизнь князя в деревне - это наглядное опровержение жизни для себя. Одно имение его в триста душ крестьян было перечислено в вольные хлебопашцы (это был один из первых примеров в России), в других барщина заменена оброком.
Исключительную роль в духовном возрождении Андрея Болконского играет его любовь к Наташе Ростовой. Естественная простота Наташи помогает герою обнаружить фальшь и неестественность Сперанского. Любовь озаряет жизнь князя Андрея новым светом. В своих отношениях с Наташей он искренен и благороден. Он не ищет каких-то выгод. Поэтому разрыв с Наташей трагичен...
Война 1812 г. - важнейший эпизод в жизни Болконского. Он отказывается от придворной карьеры и направляется в действующую армию командиром егерского полка.
Глубоко понимает Андрей Болконский мудрость Кутузова - полководца, стремившегося избегать ненужных сражений и лишних жертв. Во время Бородинского боя князь Андрей заботится о солдатах, пытается вывести их из-под обстрела.
Близость смерти пробуждает в душе героя чувство сострадания и «божеской любви - всепрощения» к Анатолю Курагину.
Предсмертные мысли Андрея Болконского проникнуты чувством смирения перед неизбежным: «Любовь есть Бог, и умереть - значит мне, частице любви, вернуться к общему и вечному источнику».
Таким образом, Андрею Болконскому удается преодолеть в себе собственный эгоизм и тщеславие. Духовные искания приводят героя к способности любить и прощать.

Образ Пьера представлен в произведении в процессе постоянного развития. Автор провел своего героя через все жизненные перипетии, заставил его решать все те вопросы, которыми задавался сам.
В романе Пьер впервые появляется в салоне Анны Павловны Шерер. «Он нигде не служил еще, только что приехал из-за границы, где он воспитывался, и был в первый раз в обществе». В начале эпопеи Пьер - безвольный молодой человек, постоянно нуждающийся в совете, прошедший через разные компании.
Как личность Пьер еще не сформировался, он не знает, что ему предназначено в жизни, но мы уже знаем, какой он. Пьер умен, но пока еще слишком склонен к «мечтательному философствованию». Он очень слабоволен, но вместе с тем исключительно добр.
Пьер наивен и еще не испорчен социальными условностями и предрассудками, той средой, для которой интересны лишь обеды, сплетни. Он не обладает великосветским лоском. Поначалу это кажется нам проявлением неуклюжести, но впоследствии мы видим, что причина тому - ум Пьера, которому не очень интересно в гостиных.
Постепенно Пьер начинает понимать законы, по которым живет это общество. И все же Пьеру не свойственна трезвая оценка происходящего. Он недоумевает, искренне удивляется изменениям и все-таки принимает это как должное, не пытаясь выяснить для себя причины.
Понимание приходит, когда жена Элен изменяет ему. После бурного объяснения с женой у Пьера происходит срыв. На обеде в честь Багратиона Пьер вызывает на дуэль Долохова, оскорбившего его. На дуэли, ранив Долохова, Пьер понимает, что тот путь, которым он шел, оказался неверным.
После всего, что произошло, вся его жизнь представляется Пьеру бессмысленной. Он полон желания изменить ее, построить ее на новых, разумных и добрых началах.
По пути в Петербург Пьеру встречается путешествующий масон, который предлагает ему новый путь развития. Тот с радостью хватается за возможность измениться, постичь, что есть добро и зло. В масонах он видит как раз тех, кто дает ему ответ на мучительные вопросы и устанавливает твердые жизненные принципы, которым нужно следовать. Поначалу Пьеру кажется, что в тайных учениях, каббалистике и заключается вся сложность бытия.
И Пьер начинает творить благо, такое, каким оно ему открывается в масонском учении. Он едет в Киев в свои южные имения, пытаясь осчастливить крестьян, насадить в деревнях культуру и просвещение. Но в конце концов оказывается, что в жизни все существенно сложнее, и все попытки помочь кому-либо заканчиваются ничем.
Нужно искать новый путь, но сам Пьер не в состоянии понять, что ему нужно. Дело в том, что он практически с рождения был ограничен определенным кругом. Он знает правила, по которым строится жизнь людей его круга, но это только малая часть России, малая часть мира. И не самая важная.
Кульминацией романа становится изображение Бородинского сражения, и в жизни Безухова оно также явилось решающим моментом. Желая разделить судьбу народа, Пьер уходит в армию. Но это не означает, что герой становится настоящим солдатом. Он скорее похож на крестьян из ополчения. Он не хочет воевать, он хочет защитить Москву и Россию. Глазами этого персонажа Толстой передает свое понимание важнейшего в народной исторической жизни события. Именно на войне Пьер понимает, что на самом деле ценно в жизни. И он начинает осознавать, что человек не может владеть ничем, пока боится смерти. Тот, кто ее не боится, владеет миром. Герой осознает, что в жизни нет ничего страшного, и видит, что именно эти люди, простые солдаты, живут истинной жизнью.
Позже, после битвы, Пьер слышит во сне голос своего наставника-масона и благодаря его проповеди познает новую истину: «Не соединять все это, а сопрягать надо». Во сне благодетель говорит: «Простота есть покорность Богу, от него не уйдешь». Герой принимает эту правду. Переодевшись мещанином, Пьер остается в Москве, захваченной французами. Здесь он в полной мере разделяет судьбу народа, и здесь к нему приходит окончательное понимание того, что в самом деле важно. Окончательной духовной гармонии Пьер достигает в браке с Наташей Ростовой. После семи лет супружества он ощущает себя вполне счастливым человеком.
Итак, Пьер, познавая все новые и новые истины, не отрекается от своих прежних убеждений, а оставляет от каждого периода некие жизненные правила, наиболее ему подходящие, и приобретает жизненный опыт. И, наконец, он познает главную истину: умение сочетать личное с общественным, свои убеждения - с убеждениями других людей.

Роман-эпопея Л. Н. Толстого «Война и мир» - грандиозная панорама жизни русского общества в эпоху, предшествовавшую событиям 14 декабря 1825 г. Писатель, исследуя сам процесс зарождения идей декабризма в дворянской среде, прослеживает характер героев в их эволюционном развитии.
Одним из любимых героев автора является Пьер Безухов. Он проходит свой путь духовных исканий, проб и ошибок. Впервые Пьер появляется в салоне Анны Павловны Шерер. «Он нигде не служил еще, только что приехал из-за границы, где он воспитывался, и был в первый раз в обществе».
В начале эпопеи Пьер - безвольный молодой человек, постоянно нуждающийся в чьем-либо руководстве и поэтому попадающий под разные влияния: то князя Андрея, то компании Анатоля Курагина, то князя Василия. Ему не сразу удается понять человеческую ничтожность Анатоля Курагина и Элен. И все-таки Пьер внутренне чужд светскому обществу. Он покоряет читателя силой своего интеллекта, бескомпромиссностью нравственного поиска. «Что дурно? Что хорошо? Что надо любить, что ненавидеть? Для чего жить, и что такое я? Что такое жизнь, что смерть? Какая сила управляет всем?» - спрашивал он себя». Встреча с масоном Бездеевым и вступление в «братство свободных каменщиков» усиливают искреннее стремление Пьера к самоусовершенствованию, к деятельному служению добру. Герой с радостью принимает это учение, потому что, мучаясь от сознания, что оказался в духовном тупике, тщетно пытается разрешить вопрос, что есть добро и зло.
В масонах он видит как раз тех, кто дает ему ответ на мучительные вопросы и устанавливает твердые жизненные принципы, которым нужно следовать. В нравственном очищении для Пьера заключается правда. Это и необходимо герою. Своими представлениями о жизни он делится с Андреем Болконским.
Безухов глубоко чувствует народный характер войны 1812 г. Патриотизм героя выливается во вполне конкретные дела: оснащение полка, денежные пожертвования, в тщательную подготовку убийства Наполеона. Переломным этапом жизни Безухова становится его пребывание в плену и знакомство с Платоном Каратаевым. Общение со старым солдатом подводит его к «согласию с самим собой», простоте, цельности. Встреча эта ознаменовала приобщение Пьера к народу, к народной правде.
В плену он обретает «то спокойствие и довольство собой, к которым тщетно стремился прежде». Здесь он узнал «не умом, а всем существом своим, жизнью, что человек сотворен для счастья, что счастье в нем самом, в удовлетворении естественных человеческих потребностей». Приобщение к народной правде, народному умению жить помогает внутреннему освобождению Пьера.
Пьер всегда искал решение вопроса о смысле жизни: «Он искал этого в филантропии, в масонстве, в рассеянности светской жизни, в вине, в геройском подвиге самопожертвования, в романтической любви к Наташе. Он искал этого путем мысли, и все эти искания и попытки обманули его». И вот, наконец, с помощью Платона Каратаева этот вопрос разрешен.
Спор Пьера с Николаем Ростовым в эпилоге романа доказывает, что перед Безуховым стоит проблема нравственного обновления общества. «Деятельная добродетель», по мысли Пьера, может вывести страну из кризиса.
Необходимо объединение честных людей. Вместе с тем герой решительно выступает против насилия. Близость Пьера с будущими декабристами не стоит преувеличивать. Цель Толстого, как уже отмечалось, - проследить сам процесс зарождения декабристских идей.
Напряженный интеллектуальный поиск, благородство в любви к Наташе Ростовой, подлинный патриотизм, желание сделать общество более справедливым и человечным, честность и естественность, стремление к самоусовершенствованию делают Пьера одним из лучших людей его времени. Закончить сочинение мне хочется словами автора, которые многое объясняют в судьбах писателя и его любимых героев: «Чтоб жить честно, надо рваться, путаться, биться, ошибаться, начинать и бросать, опять начинать и опять бросать. А спокойствие - душевная подлость».

Исторические события люди часто пытаются оценить с помощью критерия нравственности: добра и зла, корыстности и бескорыстия.
Кутузов и Наполеон, по мысли Толстого, являются выразителями разных исторических тенденций времени. Кутузов был носителем живой связи со своим народом, что сообщило ему нравственную свободу, появившуюся в прозрении «высших законов».
Острое нравственное чутье руководило Кутузовым и внушало ему отвращение к насилию и жестокости, к беспощадному и бесполезному пролитию человеческой крови, чем объясняются все его действия. Это же чувство объединило Кутузова с солдатами и разъединило с высшими чинами армии, которые хотели «отличиться, отрезать, перехватить, полонить, опрокинуть французов, и все требовали наступления».
Наполеон же благодаря полному равнодушию к человеку и отсутствию нравственного чувства был поставлен историей во главе захватнической войны. По своим субъективным качествам Наполеон является выразителем печальной исторической необходимости - «движения народов с Запада на Восток», в результате которого произошла гибель наполеоновской армии. Наполеон, по словам Толстого, предназначен был «провидением на печальную, несвободную роль палача народов», исполнял «ту жестокую, печальную и тяжелую нечеловеческую роль, которая ему была предназначена».
Толстой разбивает жизнь на восходящее течение и нисходящее, центробежное и центростремительное. Кутузов, которому открыт закономерный ход мировых событий в его национально-исторических пределах и который благодаря народному нравственному чувству понимает волю «провидения», является классическим воплощением центростремительных, восходящих сил истории.
Центробежные, нисходящие силы истории воплотил в себе Наполеон, этот «сверхчеловек». Он не чувствует внутренней необходимости в духовных явлениях жизни, верит в силу своей единичной воли, воображает себя творцом истории, вождем и повелителем народов, но в действительности является лишь «игрушкою судьбы», «ничтожнейшим орудием истории». Он возглавляет исторические силы, направленные ложным путем, и поэтому обречен. Толстой разоблачает тот идеал безграничной свободы, который приводил к культу сильной и гордой личности.
Заслуга Толстого в том, что он изображает личность великого человека как народного героя, который добился самостоятельности и свободы только в союзе с народом и нацией в целом. Он крепко связан с массой «обыкновенных людей» общенародными совместными целями и действиями, любовью к России.
Толстой подчеркивает высокую нравственность Кутузова. «И только это чувство поставило его на ту высшую человеческую высоту, с которой он, главнокомандующий, направил все свои силы не на то, чтобы истреблять людей и убивать, а на то, чтобы спасать и жалеть их. Простая, скромная и потому истинно величественная фигура эта не могла улечься в ту лживую форму европейского героя, мнимо управляющего людьми, которую придумала история».
Толстой подчеркивает достоинства Кутузова как полководца, ценящего своих солдат, деятельность которого неизменно была направлена к одной цели, имевшей общенациональное значение. «Трудно вообразить себе цель более достойную и более совпадающую с волею всего народа».
Наполеона Толстой не признает великим, потому что Наполеон в своих действиях руководствуется только честолюбивыми мечтами. Ничтожество Наполеона состоит в том, что он, воображая себя правителем мира, лишен мудрости. Он «никогда, до конца жизни своей, не мог понимать... ни добра, ни красоты, ни истины, ни значения своих поступков, которые были слишком противоположны добру и правде, слишком далеки от всего человеческого, для того, чтобы он мог понимать их значение. Он не мог отречься от своих поступков, восхваляемых половиной света, и потому должен был отречься от правды, добра и всего человеческого».
Хотелось бы оговориться, что Толстой изобразил великих полководцев такими, какими хотел их видеть. Можно с фактами в руках оспорить его идеи, и мне бы хотелось сделать замечание от себя: всякий полководец поддерживает определенную связь со своими солдатами, и каждый при этом посылает их на смерть. На стороне Кутузова оказалась история. Не подлинный Кутузов, а Кутузов Толстого был идеальным полководцем.

Первая встреча с Наташей Ростовой на страницах романа оставляет у читателя впечатление свежей молодости, неукротимого движения. Юная Наташа, эта «черноглазая, с большим ртом, некрасивая, но живая девочка», мечтает стать танцовщицей и так поет, что у слушателей «дух захватывает от восхищения».
Толстого привлекают и открытость Наташи, ее чувство в мир природы. Героиня несет в себе удивительную свежесть чувств, родниковую чистоту детского взгляда на вещи. Для нее действительно «все впервые». Она беспрерывно открывает для себя очарование и прелесть мира.
Многое напоминает в Наташе Татьяну А. С. Пушкина. Именно «русская душа» сближает этих героинь. Мы видим, как Наташа танцует в гостях у дядюшки, а святки вместе с Соней переносят Наташу в романтический мир народных обычаев.
Сущность жизни Ростовой - любовь. Наташа всех любит: и Соню, и мать-графиню, и отца, и Петю, и Бориса Друбецкого, которому клялась в вечной преданности. Она так очаровательна, что не только благородный Денисов, но и карьерист Борис Друбецкой всерьез увлечен ею, хотя «женитьба на ней - девушке почти без состояния - была бы гибелью его карьеры».
Первый бал Наташи Ростовой... Мы чувствуем трепетную готовность героини на величайшую радость и на величайшее горе, страстное желание быть приглашенной на танец. Именно своей молодостью, естественностью привлекает Наташа и Андрея Болконского. С нею он «...почувствовал себя ожившим и помолодевшим». А Наташа оказалась «на той высшей ступени счастья, когда человек делается вполне добр и хорош».
Именно образ Наташи является ключом к пониманию философской стороны романа. История с Анатолем Курагиным особенно поучительна. Проблема человеческой свободы, главная в романе, выходит здесь на первый план. Как совместить человеческую свободу и законы человеческого общежития, здравого смысла, морали? Этот вопрос неотступно преследует Толстого, и он пытается дать на него свой ответ.
Любовь к князю Андрею с новой силой пробуждается в Наташе после отъезда из Москвы с обозом, в котором оказывается и раненый Болконский. Примирение князя Андрея с Наташей вполне соответствует мыслям о «любви к ближнему». Смерть Болконского лишает жизнь Наташи главного смысла - любви, но известие о гибели Пети заставляет героиню Толстого преодолеть собственное горе, чтобы удержать мать от безумного отчаяния. После замужества Наташа отказывается от светской жизни, «от всех своих очарований».
Она далека от интеллектуальных исканий Пьера. Взаимопонимание супругов основано не на разуме, а на способности «с необыкновенною ясностью и быстротой понимать и сообщать мысли друг друга, путем, противным всем правилам логики». Таков идеал семейного счастья, при котором отсутствуют ложь и отчужденность между людьми. Таков толстовский идеал «мира».
Дети, как и Пьер, составляют главный смысл жизни Наташи, которая «пополнела и поширела, так что трудно было узнать в этой сильной матери прежнюю тонкую, подвижную Наташу. Черты лица ее определились и имели выражение спокойной мягкости и ясности. В ее лице не было, как прежде, этого непрестанного горевшего огня оживления, составлявшего ее прелесть. Теперь часто видно было одно ее лицо и тело, а души вовсе не было видно.
Видна была одна сильная, красивая и плодовитая самка». Таков художественный ответ писателя на требования женской эмансипации. Эмансипация, по мысли автора, конечно, возможна - достаточно эмансипированы Анна Павловна Шерер, Элен Курагина - но счастливой женщину она не сделает никогда.
Представления Льва Толстого о «женщине в собственном смысле» могут быть, разумеется, оспорены, но именно в наше сложное время, время распада семьи и утраты многих нравственных ориентиров, к мнению великого художника стоит внимательно прислушаться. Ведь любовь к близким, к природе, к родине есть смысл жизни Наташи.

Женская тема занимает важное место в романе-эпопее Л. Н. Толстого «Война и мир» (1863-1869 гг.). Это ответ писателя сторонникам женской эмансипации. На одном из полюсов художественного исследования находятся многочисленные типы великосветских красавиц, хозяек великолепных салонов в Петербурге и Москве - Элен Курагиной, Жюли Карагиной, Анны Павловны Шерер, а на другом – искренние, великодушные, чистые душой и сердцем Наташа Ростова, княжна Марья, Софья. Светское общество погружено в вечную суету. Место подлинных человеческих чувств занимает денежный расчет. Замужество Элен, избравшей себе в мужья разбогатевшего Пьера, - наглядное тому подтверждение. Толстой показывает, что ее поведение не отклонение от нормы, а норма жизни того общества, которому она принадлежит.
Толстой показывает великосветских красавиц и в быту. Семья, дети не играют в их жизни существенной роли. Элен кажутся смешными слова Пьера о том, что супругов могут и должны связывать чувства сердечной привязанности. Графиня Безухова с отвращением думает о возможности иметь детей. С удивительной легкостью она бросает мужа. Элен - это концентрированное проявление мертвящей бездуховности. Ничтожности жизни «светской львицы» вполне соответствует заурядность смерти.
Вместе с тем Толстой не пытается создавать идеалы, а берет жизнь так, как она есть. Женская духовность заключается не в интеллектуальной жизни, а исключительно в способности к любви, в преданности семейному очагу. Дочь, сестра, жена, мать - вот основные жизненные положения, в которых раскрывается характер любимых героинь Толстого. Этот вывод может вызвать сомнение при поверхностном чтении романа. Действительно, мы видим патриотизм княжны Марьи и Наташи Ростовой в период французского нашествия. Однако связь женских образов с образом войны в романе более сложная. Толстой показывает, что понадобилось историческое движение миллионов людей, чтобы герои романа - Марья Болконская и Николай Ростов, Наташа Ростова и Пьер Безухов - смогли найти путь друг к другу.
Любимые героини Толстого живут сердцем, а не умом. Все лучшие воспоминания Сони связаны с гаданием и ряжеными, любовный порыв Николая, первый поцелуй... Соня сохраняет верность любимому, отклоняя предложение Долохова. И после женитьбы Николая Соня продолжает любить его.
Марья Болконская с ее евангельским смирением особенно близка Толстому. И все же именно ее образ олицетворяет торжество естественных человеческих потребностей над аскетизмом. Тайно мечтает княжна о собственной семье, о детях. Ее любовь к Николаю Ростову - высокое, духовное чувство. В эпизоде романа Толстой рисует картины семейного счастья Ростовых, подчеркивая, что именно в семье обрела княжна Марья подлинный смысл жизни.
Любовь составляет сущность жизни Наташи Ростовой. Юная Наташа всех любит - и Соню, и мать-графиню, и отца, и Николая, и Петю, и Бориса Друбецкого. Сближение, а затем разлука с князем Андреем, сделавшим ей предложение, заставляют Наташу страдать. Переизбыток жизни и неопытность - источник ошибок, необдуманных поступков героини, доказательством тому история с Анатолем Курагиным.
Любовь к князю Андрею с новой силой пробуждается в Наташе после отъезда из Москвы с обозом, в котором оказывается и раненый Болконский. Смерть князя Андрея лишает жизнь Наташи смысла, но известие о гибели Пети заставляет героиню преодолеть собственное горе, чтобы удержать старушку-мать от безумного отчаяния.
После замужества Наташа отказывается от светской жизни, от «всех своих очарований» и всецело отдается семье. Взаимопонимание супругов основано на способности «с необыкновенною ясностью и быстротой понимать и сообщать мысли друг друга, путем, противным всем правилам логики». Таков идеал семейного счастья. Таков толстовский идеал «мира».
Мне кажется, что мысли Толстого о подлинном предназначении женщины не устарели и в наши дни. Конечно, заметную роль в сегодняшней ситуации играют женщины, посвятившие себя политической, общественной или профессиональной деятельности. Но все же многие наши современницы выбрали для себя любимых героинь Толстого. Да и так ли уж это мало - любить и быть любимой?!

На свете есть много прекрасных вещей и явлений. Одни ценят грацию и пластику дикого животного, другие восхищаются красотой природы, третьи с упоением слушают музыку.
А я считаю, что истинная красота - это только красота человека. Животное состарится и умрет, прелестный уголок природы может стать жертвой землетрясения, а запечатленная на многочисленных полотнах великих мастеров и в прекрасных книгах красота человека будет жить вечно.
Я рада, что нашла подтверждение своим мыслям на страницах романа Л. Н. Толстого «Война и мир». Обычно, когда речь заходит об истинной и ложной красоте героев, учителя опираются на образ Наташи Ростовой. Да, ее действительно можно считать воплощением истинной красоты. Я же считаю, что в романе «Война и мир» есть и другой истинно красивый человек - Андрей Болконский.
Начнем с внешности. Мужчина может быть прекрасен, как Аполлон, но если его душа пуста, он - всего лишь красивая оболочка. О внешности Андрея Болконского Л. Н. Толстой говорит вскользь: «Весьма красивый молодой человек с определенными и сухими чертами». «Но под этой внешней сухостью кроется богатый мир чувств, и когда Болконский увидел Безухова, он улыбнулся неожиданно доброй и приятной улыбкой».
Описание внешности у Л. Н. Толстого всегда дополняется голосом, интонацией изображаемого героя. Голос князя Андрея становится чище и красивее в разговоре с приятными ему людьми.
Я считаю, что на примере образа Андрея Болконского писатель показывает, как может быть красив русский человек в труде. И это стремление к труду высокородного и богатого дворянина было весьма необычно для того времени. Андрей красив в своем благородном труде офицера - защитника родины.
Окунувшись в кипучую жизнь штаба главнокомандующего, Болконский совершенно меняется: «В выражении его лица, в движениях, в походке почти не было заметно прежнего притворства, усталости и лени; он имел вид человека, не имеющего времени думать о впечатлении, какое он производит на других, и занятого делом приятным и интересным».
Характерно, что Андрей, как и Наташа, часто бывают на фоне прекрасной русской природы. Человек - часть природы, он сам вышел из ее мира. Вспомним, как после тяжелого душевного кризиса, безнадежности и отчаяния в душе Андрея Болконского, еще робко и слабо, проявляются новые проблески жизни.
Это происходит ранней весной, когда на закате виднелся «красный отблеск солнца по синеющему разливу... и ...волны течения с слабым звуком ударялись о дно парома». Полное духовное возрождение Андрея связывается с его восприятием оживающей весенней природы, когда не только молоденькие березки, но и старый могучий дуб с обломанными суками, «корявыми руками и пальцами» чувствует прилив жизненных сил, сливаясь со всей обновленной жизнью.
На мой взгляд, наиболее сильно красота Андрея, внешняя и внутренняя, проявляется в чувстве любви к Наташе Ростовой.
Возродила к жизни, спасла от глубочайшего душевного кризиса князя Андрея именно любовь. Мне кажется, князь полюбил Наташу с первого взгляда, когда встретился с ней весной в Отрадном: «Впереди других, ближе, подбегала к коляске черноволосая, очень тоненькая, странно-тоненькая черноглазая девушка в желтом ситцевом платье, повязанная белым носовым платком, из-под которого выбивались пряди расчесанных волос».
Только истинно красивый человек может так любить - нежно, оберегая юную Наташу и стремясь понять ее. Мы помним, как на первом балу Ростовой князь Андрей загадал, станет ли она его женой. Выходило, что станет. Но в романе все произошло иначе. Князь Андрей умирает.
Мне очень нравятся мужчины, похожие на князя Андрея, - красивые, мужественные, способные на добрые дела, великодушные по отношению к нам, слабому полу.
Я благодарна Л. Н. Толстому за созданный им образ истинно красивого человека - Андрея Болконского - и очень хочу, чтобы мой избранник был хоть чем-то похож на князя Андрея.

Для Льва Николаевича Толстого понимание сущности человека определялось признанием обязательного выбора между добром и злом. Особенностью творчества Л. Н. Толстого является его стремление изображать внутренний мир человека в его развитии - как постоянный, непрерывно сменяющийся психический поток.
Каждое из произведений писателя представляет собой «историю души» одного или нескольких главных лиц за некоторый промежуток времени. Роман-эпопея «Война и мир» - огромная история духовных изменений и роста целого ряда лиц. Н. Г. Чернышевский определил это свойство психологического рисунка Л. Н. Толстого, назвав его «диалектикой души»: «Внимание графа Толстого более всего обращено на то, как одни чувства и мысли развиваются из других... Толстого занимает самый психический процесс, его законы, - «диалектика души».
Выражением «диалектики души» часто служит у Л. Н. Толстого внутренний монолог персонажа - поток мыслей и чувств, беззвучная речь.
В романе «Война и мир» прослеживается четкое разделение героев на положительных и отрицательных. Основными чертами последних являются бедность внутреннего мира, отсутствие нравственных принципов, узость интересов и стремлений. В то время как положительные герои - это полноценные личности с богатейшим духовным миром, они находятся в постоянном поиске чего-то нового, стремятся к совершенствованию.
Истинную красоту души человеческой автор раскрывает на примере двух главных героинь - Наташи Ростовой и княжны Марьи, которые, по мнению Л. Н. Толстого, являются идеалами женщин. Их судьбы и характеры различны, как и их душевные искания и переживания.
Думаю, ни у кого из читателей не вызывает сомнения, что Наташа Ростова, эта «...черноглазая, с большим ртом, некрасивая, но живая девочка...» - самая любимая героиня писателя. Она жизнерадостна и непосредственна, ее переполняет жизнелюбие. Любовь - сущность характера Наташи. Вообще в семье Ростовых и старшие, и младшие, и даже слуги объединены глубокой взаимной любовью. Наташу любят все: и близкие, и малознакомые люди; потому душевное соприкосновение с ней доставляет окружающим радость, оно вдохновляет, возвращает любовь к жизни. Так было с Николаем, когда он, проигравшись Долохову, возвращается домой раздраженный и слышит пение сестры.
Другая героиня романа - Марья Болконская - предстает перед читателем совершенно не похожей на Наташу. Н. Н. Гусев, биограф Л. Н. Толстого, писал, что «из всех лиц ближе всех душе автора, несомненно, княжна Марья Болконская с ее глубокими и лучистыми глазами и такой же душой».
Для Марьи характерны замкнутость, душевное одиночество. В ее душе идет постоянная борьба между желанием любить всех христианской любовью и мечтой о простом земном чувстве. Конечно, смирение и самопожертвование, которые отличают эту героиню, не представляются в романе как высшая жизненная цель, но писатель отдает дань уважения такому духовному порыву.
В романе автор стремится подчеркнуть не внешнюю, а внутреннюю красоту своих героев. Он наделяет их чувством патриотизма, всеобъемлющей любовью ко всем окружающим, убежденностью, что смысл жизни - в любви.
Л. Н. Толстой никогда не отрицал важность среды для формирования полноценной, духовно богатой личности. Но также автор не освобождает человека и от нравственной ответственности. Как бы трудно ни было человеку, он обязан делать выбор в пользу добра, он не имеет права забывать о тех, кто слабее него, кто нуждается в помощи. Как бы подтверждая правильность выбранного его героинями пути, писатель ведет их к счастливому финалу.
Тема чистоты и красоты человеческой души остается актуальной и в наше время, когда пошатнулись многие нравственные устои общества, когда духовное, чисто человеческое уходит на задний план, а вперед выступают такие чувства, как алчность, беспринципность, цинизм и т. п. Но пока творение великого писателя живо, остается надежда, что оно поможет хотя бы небольшому количеству людей правильно выбрать свой жизненный путь.

Роман Л. Н. Толстого «Война и мир» является одним из лучших произведений мировой литературы. «Война и мир» - не просто эпическое повествование об исторических событиях того времени. Основной проблемой, которую ставит в своем романе писатель, является проблема человеческого счастья, проблема поиска смысла жизни.
Сохранилось множество вариантов, черновых набросков, объем которых значительно превосходит основной текст романа. Один из самых ярких и интересных персонажей романа - Андрей Болконский. Этот герой находится в постоянном поиске смысла жизни, проходя «дорогой чести». Для меня именно те страницы, на которых повествуется о жизни и судьбе Андрея Болконского, являются наиболее интересными, любимыми.
С князем Болконским мы знакомимся в салоне Анны Павловны Шерер. Он явно не удовлетворен тем образом жизни, который ему приходится вести, и тем обществом, в котором ему приходится вращаться.
«Эта жизнь, которую я веду здесь, эта жизнь не по мне», - говорит он Пьеру. Он пытается найти себя, зная, что общество, окружающее его, насквозь пропитано фальшью и лицемерием. Он ищет понимания, но не находит его, потому что вокруг царят интриги и сплетни. Людей интересуют лишь богатство и власть.
Стремясь к полезной деятельности, князь Андрей едет в армию. Он мечтает о славе, о подвиге, о том, чтобы люди его знали и любили. Его кумиром является Наполеон, и Андрей идет на войну 1805 г., ведь именно там он сможет уподобиться ему.
В то же время он понимает, что должен воевать со своим кумиром. В Аустерлицком сражении, будучи раненным, Андрей встречает Наполеона. Но вместо восторга испытывает разочарование: «Ему так ничтожны казались в эту минуту все интересы, занимавшие Наполеона, так мелочен казался ему сам герой его...»
Разочарование героя все более и более усугубляется, поскольку он понимает, что в армии царит та же фальшь, из которой он желал вырваться. Здесь те же законы, та же жажда наживы и карьеризм. Вновь замеченными и вознагражденными оказываются не истинные герои, незаметно и честно выполняющие свой долг, а те, которые успели вовремя попасться на глаза начальству, хотя и отличались бездарностью и ограниченностью.
Свежие и яркие ощущения приносит Андрею встреча с Наташей: «Нет, жизнь не кончена в тридцать один год. Надо, чтоб все знали все то, что есть во мне. Надо, чтобы не для одного меня шла моя жизнь, чтобы не жили они так, как эта девочка, независимо от моей жизни, чтобы на всех она отражалась и чтобы все они жили со мною вместе!» Именно любовь к Наташе явилась источником духовного возрождения Андрея Болконского, потерявшего веру в людей и пережившего разочарование в светской жизни, войну, смерть жены.
Юная и чистая душа девушки, ее мечтательность и стремление любить и быть любимой поражают князя, пробуждают в нем неуемную жажду жизни. Именно через чувство любви автор ведет героя к самоочищению и самосовершенствованию. В этом раскрывается философия всепрощающей любви Л. Н. Толстого.
Проведя своего героя через страдания, физическую и душевную боль, автор раскрывает перед нами истину о необходимости любить ближнего, прощать и стремиться к духовному и нравственному совершенствованию. Будучи смертельно раненным, князь Андрей понимает, что ему осталось пройти последний путь, но ему уже не страшна смерть, ведь он сумел превозмочь душевные страдания и достичь своей цели, узнав, что она есть и какая она.
В своем романе «Война и мир» Л. Н. Толстой призывает людей оставить вражду и борьбу между собой и начать жить «по-настоящему». Он пробуждает в человеке стремление к нравственному самоусовершенствованию. Сокровенные мысли писателя воплощены в нравственных исканиях его любимых героев. В поиске «настоящей жизни» находится Пьер Безухов; Наташа Ростова стремится к совершенному состоянию жизни, где люди живут свободно и бескорыстно. Но, по-моему, наиболее ярким и целостным является образ Андрея Болконского. На страницах своего произведения писатель ясно воспроизводит перед нами картины его жизни, полной потерь, тревог, разочарований и драм. Но он прошел свой путь от начала до конца. Он нашел свое счастье и пришел к истине: «Надо жить, надо любить, надо верить».

Л. Н. Толстой говорил, что в «Войне и мире» он любил «мысль народную». Эти слова отнюдь не случайны. Они выражают центральную идею не только романа, но и времени его создания - 1860-х гг. Русские писатели стремились вывести на сцену в своих книгах русский народ, показать прекрасную душу его. Л. Н. Толстой по-своему решал общую проблему. Он сконцентрировал образ целого русского народа в образе одного человека из народа, Платона Каратаева.
Платон несет в себе «простоту и правду», вековую народную мудрость, «спокойствие и довольство собой», свободу и умиротворение. Возможно, именно потому, что на этом персонаже лежала большая философская «ответственность», он и был назван именем великого философа.
Однако философия Платона Каратаева проще, чем могла быть. В образе человека из народа Л. Н. Толстой решил показать носителя «роевого сознания». Платон принадлежит к миру крестьянской общины, сохранившей древние, подчас языческие черты. «Жизнь его, как он сам смотрел на нее, не имела смысла как отдельная жизнь». Герой Л. Н. Толстого лишен эгоистических желаний, подчинен некоему высшему разуму, все создавшему и за все отвечавшему. Он живет легко и радостно. Ему чуждо стремление изменить окружающую действительность, переделать ее в соответствии с какими-то абстрактными идеалами. Такова, по мнению писателя, идея свободы, рожденная «роевым сознанием».
Если Платон мелочен и эгоистичен, то только в мелочах, необходимых для комфортного существования, а потребности у него самые малые.
Поначалу его образ может показаться ужасным, ведь Платон не имел «привязанности, дружбы, любви, как понимал их, например, Пьер», но «любил и любовно жил со всем, с чем сводила его жизнь». Это глубокое не то христианское, не то языческое чувство составляло суть души Платона, суть народной души. Каратаев безропотно принимает все, что ниспослано свыше. Он рассказывает пленным историю невинно осужденного купца, смирившегося, готового пострадать «за свои да за людские грехи». Смысл этой притчи в том, что «на все Господня воля». Даже свою собственную смерть он не воспринимает трагически. Его личность и так растворена в мире, а после смерти он станет и вовсе единым целым со всей природой и Богом (богами?), в которого верит.
С момента появления героя любое его описание сопровождается эпитетом «круглый». Пьер почувствовал «что-то приятное, успокоительное и круглое в спорых движениях маленького человека», случайно замеченного им в «противоположном углу балагана».
Рассмотрев незнакомца повнимательнее, Безухов отмечает, что «первое впечатление чего-то круглого подтвердилось вполне: вся фигура Платона, в его подпоясанной веревкой французской шинели, в фуражке и лаптях, была круглая, голова была совершенно круглая, спина, грудь, плечи, даже руки, которые он носил, как бы собираясь обнять что-то, были круглые; приятная улыбка и большие карие нежные глаза были круглые». В памяти Пьера Каратаев навсегда остался «олицетворением русского, доброго, круглого». Неслучайно именно «круглого».
Круг - символ бесконечности и замкнутости, вечного повторения. Кстати, это не христианский символ. Круг принадлежит к арсеналу восточных символов, родственных в том числе и восточной каббалистике. Христианский символ - крест, уходящий лучами в пространство, активный, не замкнутый в себе символ. Намеренно или нет, но Л. Н. Толстой сделал Каратаева носителем не то восточной, не то глубоко языческой психологии. Странные для европейца, каратаевские идеи противоположны идее движения, развития, напряженного поиска истины, которой жили Безухов, Болконский, многие другие герои романа.
Другая сторона русского народа проявилась во всенародном ополчении, готовности пожертвовать собой ради Отечества. Здесь уже нет каратаевского смирения. Автор говорит, что благословен тот народ, который не соблюдает правил войны, а хватает увесистую дубину и колотит ею, пока не изгонит последнего захватчика. «...Дубина народной войны поднялась со всею своею грозною и величественною силой и, не спрашивая ничьих вкусов и правил, с глупой простотой, но с целесообразностью, не разбирая ничего, поднималась, опускалась и гвоздила французов до тех пор, пока не погибло все нашествие».

Поэзия А. А. Фета недолго имела успех у современников в 1840-е гг., а в 1870-1880-х гг. это был успех в узком кругу преданных почитателей, отнюдь не массовый. Но массам А. А. Фет был знаком, хотя они не всегда знали, что популярные романсы, которые они распевают (в том числе и цыганские), - на слова А. А. Фета. «О, долго буду я в молчаньи ночи тайной», «Какое счастие! И ночь и мы одни», «Сияла ночь. Луной был полон сад», «Давно в любви отрады мало», «В дымке-невидимке» и, конечно, «Я тебе ничего не скажу» и «На заре ты ее не буди» - вот лишь немногие стихотворения, положенные на музыку разными композиторами. Малый успех поэзии А. А. Фета в широких читающих кругах происходит оттого, что в середине XIX в. публику волновала социальная тематика, чуждая ему. О чем же писал поэт?
Круг тем, волновавших поэта, невелик: красота природы и женская любовь - вот и вся тематика. Но в этих узких рамках А. А. Фет творит произведения, потрясающие своей глубиной и мощью. Вот стихотворение 1883 г.:
Только в мире и есть, что тенистый
Дремлющих кленов шатер.
Только в мире и есть, что лучистый
Детски задумчивый взор.
Только в мире и есть, что душистый
Милой головки убор.
Только в мире и есть этот чистый
Влево бегущий пробор.
Это своеобразная философия А. А. Фета, хотя философской его лирику назвать трудно. Мир поэта очень узкий, но какой же прекрасный, полный изящества. Грязь жизни, проза и зло жизни не проникали в его поэзию никогда. Его привлекала только красота мира, и об этом только он желал говорить. Видимо, если видеть в поэзии искусство по преимуществу, красота и должна быть главным в ней.
Гениальна лирика А. А. Фета о природе: «Я пришел к тебе с приветом», «Шепот. Робкое дыханье», «Какая грусть! Конец аллеи», «Это утро, радость эта», «Жду я, тревогой объят» и множество других лирических миниатюр. Они разнообразны, непохожи, каждая являет собой неповторимый шедевр. Их общая черта - утверждение единства жизни природы и жизни человеческой души.
В лирике природы А. А. Фет выступает как антинигилист: если для тургеневского Базарова «природа не храм, а мастерская, и человек в ней работник», то для поэта природа - это в самом деле храм, храм любви, а во-вторых - храм вдохновения и молитвы красоте.
Для него любовь - единственное содержание человеческого бытия. Поклонение любви и природе А. А. Фета навевает мысль о языческом духе его стихов. В то же время вполне в христианском духе поэт считает человеческую душу частицей небесного огня, божьей искрой («Не тем, господь, могуч, непостижим»), ниспосланной человеку для откровений, дерзаний, вдохновения («Ласточки», «Учись у них - у дуба, у березы»).
Удивительны поздние стихи А. А. Фета, (1880-1890-х гг.). Уже старый человек, в своих стихах он превращается в пылкого юношу, все мысли которого обращены к любви («Нет, я не изменил», «Моего тот безумства желал», «Люби меня! Как только твой покорный», «Еще люблю, еще томлюсь»). Очень ярко это проявилось в одном из лучших стихотворений А. А. Фета - «Я тебе ничего не скажу». Оно было написано 2 сентября 1885 г. В нем выражена часто встречающаяся у романтиков мысль о том, что языком слов нельзя передать жизнь души, тонкости чувства. Вторая строка уточняет: «Я тебя не встревожу ничуть». Действительно, его любовь может взволновать душу его избранницы, даже ранить. Но есть и другое объяснение, оно в последней строке второй строфы: его «сердце цветет», подобно ночным цветам, о которых сообщается в начале строфы. Чувство слишком тайно и прекрасно, чтобы выразить его словом, обращенным к кому-то. И поэтому конец стихотворения зеркально повторяет начало:
Я тебя не встревожу ничуть,
Я тебе ничего не скажу.
Казалось бы, муза его одностороння, но его стихи способны в каждом человеке пробудить самые лучшие чувства. Главная тема поэта - человеческая душа, которую он постигал через природу и любовь, и потому его стихи могут каждого человека сделать лучше.

Взгляды на искусство А. А. Фета долгое время истолковывались однобоко. Его считали «жрецом чистого искусства», однако, если обратиться к его творчеству, даже программное фетовское заявление «Не знаю сам, что буду петь - но только песня знает», - может быть понято как отзывчивость поэта на изменения окружающего мира. А. А. Фет был необычайно чуток к тому, что происходит вокруг него, но не в мире людей, а в мире, в который неизбежно включен каждый человек. Природа - центр его созерцания.
Назначение поэта - быть соединительным звеном между разорванными частями мира и человеческими душами:
Дать жизни вздох, дать сладость тайным мукам,
Чужое вмиг почувствовать своим,
Шепнуть о том, пред чем язык немеет,
Усилить бой бестрепетных сердец -
Вот чем певец лишь избранный владеет,
Вот в чем его и признак и венец!
Природа в его стихах запечатлена тонко, поэт замечает малейшие перемены в ней:
Свет ночной, ночные тени,
Тени без конца,
Ряд волшебных изменений
Милого лица.
В дымных тучках пурпур розы,
Отблеск янтаря,
И лобзания, и слезы,
И заря! Заря!..
А. А. Фет в своем стихе играет на каждой струнке души, заставляя их звучать прекрасной музыкой. Увидев красоту мира, поэт пытается ее сохранить в своих стихах. Связь между природой и любовью так ясна потому, что выразить свои чувства и впечатления можно, только говоря о прекрасном и вечном, а любовь и природа - две самые прекрасные вещи на земле, и существовать они будут всегда.
Выражая свои впечатления, А. А. Фет в несколько раз увеличивает остроту восприятия, вводя эту связку. Не только состояние природы отражается на состоянии человеческой души. Природа и люди - составные части единого мира, и через природу человек лучше понимает себя, описывая ее, может полнее выразить собственное психологическое состояние. Но природа вечна, деревья «останутся холодной красой пугать иные поколенья», а человек смертен, и все-таки он может учиться у природы стойкости, надежде на лучшее:
Не верь весне. Ее промчится гений,
Опять теплом и жизнию дыша.
Для ясных дней, для новых откровений
Переболит скорбящая душа.
Практически в каждом стихотворении А. А. Фета видна четкая параллель между движениями души и трепетом природы вокруг:
Какая грусть! Конец аллеи
Опять с утра исчез в пыли,
Опять серебряные змеи
Через сугробы поползли.
На небе ни клочка лазури,
В степи все гладко, все бело,
Один лишь ворон против бури
Крылами машет тяжело.
И на душе не рассветает:
В ней тот же холод, что кругом.
Лениво дума засыпает
Над умирающим трудом.
А вся надежда в сердце тлеет,
Что, может быть, хоть невзначай,
Опять душа помолодеет,
Опять родной увидит край,
Где бури пролетают мимо,
Где дума страстная чиста -
И посвященным только зримо
Цветет весна и красота.
(1862 г.)
Картина природы (зима, серебряные змеи поземки, мрачное небо) - это одновременно меланхолическое состояние души, тоска. Но в природе заложен механизм обновления: обязательно придет весна, потому и «душа опять помолодеет». А искусство - это и есть тот «родной край», где никогда не бывает зимы, где «цветут весна и красота».
А. А. Фет был одним из родоначальников русского импрессионизма, появившегося как стиль в Европе в конце XIX в. Его произведения оказали влияние не только на русскую, но и на мировую культуру. Влияние А. А. Фета отчетливо видно, если рассмотреть творчество поэтов и художников XX в. Так же, как выдающихся русских живописцев рубежа веков - И. И. Левитана, Куинджи, Поленова - интересовала «одухотворенная» природа, воплощающая движения человеческой души, так и у последователей А. А. Фета, символистов, природа служит обозначением душевных стремлений. Таким образом, лирика А. А. Фета предвосхитила мощное течение в искусстве серебряного века.

Среди наиболее талантливых и знаменитых поэтов XIX в. особое место принадлежит Федору Ивановичу Тютчеву. И. С. Тургенев так писал о нем в одном из журналов того времени: «О Тютчеве не спорят: кто его не чувствует, тем самым доказывает, что он не чувствует поэзии».
А. А. Фет написал после смерти Ф. И. Тютчева:
Но муза правду соблюдая,
Глядит - а на весах у ней
Вот эта книжка небольшая
Томов премногих тяжелей.
Ф. И. Тютчева от всех прочих поэтов отличает присутствие философских размышлений в его произведениях: ему всегда хотелось понять окружающий мир, вникнуть в его суть.
Поэт, постоянно размышлявший над ценностями вечными, непреходящими, в реальной жизни жил ощущениями, которые ему дарила любовь к женщине. Относясь к земным проблемам несколько отстраненно и легкомысленно, Ф. И. Тютчев знал истинную цену повседневных душевных переживаний и метаний.
Через многие его стихотворения «красной нитью» проходит одна тема, главная мысль которой заключается в словах: «Все проходит...» Возможно, поэтому так много трагичных ноток в его стихотворениях.
Среди замечательных поэтических текстов поэта моим любимым является стихотворение «Не знаю я, коснется ль благодать...» Его нужно прочувствовать, вникнуть в него.
Данное стихотворение было написано в 1851 г., но более двадцати лет оставалось никому не известным. Стихотворение посвящено жене Федора Ивановича - Эрнестине Федоровне Тютчевой. И именно в это время в душе поэта зарождалась сильнейшая любовь к Елене Александровне Денисьевой. Все стихотворение является выражением неукротимого желания, поиска земной благодати. Все эти потребности пробуждаются в тот момент, когда душа находится в «духовном обмороке». Кажется, что внутренний мир Ф. И. Тютчева и его лирики таит в себе какое-то предчувствие, томится ожиданием... Мысли и сознание самого автора как бы мечутся меж двух огней. С одной стороны автор показывает:
Мужайся, сердце, до конца:
И нет в творении творца!
И смысла нет в мольбе!
Но дальше пишет:
Пускай страдальческую грудь
Волнуют страсти роковые -
Душа готова, как Мария,
К ногам Христа навек прильнуть.
Лирику поэта обычно называют философской. Русская поэзия знает философские стихи, когда поэты прямо излагали свои воззрения, применяя их к конкретному случаю, иллюстрируя образами. Этого никак нельзя сказать о Ф. И. Тютчеве. Его стихи философичны по глубине, по способности выйти к главным вопросам бытия: жизнь и смерть, вера и безверие, хаос и космос; хотя мысли и чувства поэта лишены абстрактности, их пробуждает только конкретная жизнь. И поэзия Ф. И. Тютчева - не провозглашение окончательных истин, не сообщение об итогах поиска, но сам непрестанный поиск. Мир в поэзии Ф. И. Тютчева весь словно пропитан ощущением таинства жизни. Доступным становится и таинство веры. В стихотворении появляется конкретика, общение двух целостных личностей. Поэт делает акцент на полноту, искренность любви с Ее стороны и неспособность Его переживать так глубоко это чувство.
Очень близко с «избытком жизни» располагается «избыток упоенья». «Поединок роковой» представляет собой и поединок мысли, поединок внутренний, который пребывает в философском сознании.
Тютчевский текст 1851 г., по мнению большинства критиков, словно сближает две плоскости бытия: религиозно-церковную, христианскую и мирскую, земную:
Но если бы душа могла
Здесь, на земле, найти успокоенье,
Мне благодатью ты б была -
Ты, ты, мое земное провиденье!
Сам язык тютчевской поэзии настраивает на более глубокое и вдумчивое восприятие его стихотворений. Только отстранившись от сиюминутных проблем и забот, можно понять стихи Тютчева, и тогда сердце и ум читателя скажет больше, чем статьи критиков.

Поэтическое произведение, как известно, по своему содержанию гораздо сложнее прозаического: здесь и огромный тематический материал, «втиснутый» в весьма ограниченную форму, и приращение смыслов, ускользающих от невнимательного взгляда, и масса недосказанного, возникающего в воображении проницательного читателя. Каждое слово в лирическом произведении, даже самом небольшом, может рассказать о многом. Невозможно представить себе жизнь человека, в которой нет места восхищению красотой окружающего мира. Действительно, окружающий мир оказывает на человека огромное влияние. В стихотворении «Есть в осени первоначальной...» поэт говорит о начале осени. Это удивительно красивая пора. Природа словно дарит на прощание все свои яркие краски. Она готовится ко сну, напоследок радует человеческий взор волшебной красотой. Дни становятся невыразимо прекрасными, мир вокруг удивительно красив. Особую радость доставляет погода - мягкая, поражающая своим волшебным спокойствием:
Есть в осени первоначальной
Короткая, но дивная пора -
Весь день стоит как бы хрустальный,
И лучезарны вечера...
Но вместе с тем человеческую душу тревожат тягостные мысли. Осень всегда напоминает о скором наступлении холодов. Поэтому появляются некие изменения, заставляющие особенно остро переживать последние дни лета.
Где бодрый серп гулял и падал колос,
Теперь уж пусто все - простор везде, -
Лишь паутины тонкий волос
Блестит на праздной борозде.
Люди заканчивают свои привычные работы, связанные с наступлением нового сезона. Полным ходом идет приготовление к зиме. Теперь уже поля не радуют буйным ростом пшеницы, постепенно подкрадываются холода.
Пустеет воздух, птиц не слышно боле,
Но далеко еще до первых зимних бурь -
И льется чистая и теплая лазурь
На отдыхающее поле...
Стихотворение создает яркое и отчетливое ощущение неразрывной связи человека с окружающим миром. Красота природы не существует сама по себе. Она заставляет человека особенно остро ощутить свою принадлежность к этому миру. Невозможно предаваться мрачным раздумьям и размышлениям, наблюдая за неторопливой сменой сезонов, влияющей на настроение так ненавязчиво и легко.
Поэт использует самые изысканные эпитеты, передающие его отношение к наступившему времени года: «дивная пора», «хрустальный день», «лучезарный вечер». Что стоит за этими словами? Прежде всего поэт хочет показать свое восхищение всем, что его окружает. Вся природа наслаждается сменой сезонов, наступлением красивейшего времени года - осени.
«Хрустальный день» - это неосязаемая драгоценность. К ней невозможно прикоснуться, ее можно только ощутить. И сколь счастлив должен быть человек, умеющий видеть эту красоту!
«Лучезарный вечер» словно сияет разными красками. Палитра природы удивительно богата. В ней множество цветов, оттенков и полутонов. «Льется чистая и теплая лазурь». Лазурь напоминает о чистом, нежно-голубом цвете. Именно таким предстает окружающий мир с наступлением ранней осени. В этом стихотворении воспевается осеннее спокойствие, которое также является отличительным признаком этого сезона.
Ранняя осень - это совершенно особая пора, она не похожа на все остальные времена года. Ф. И. Тютчев напоминает о лете в тот момент, когда говорит о «бодром серпе». Именно сейчас блестит на солнце паутина. И эта деталь выглядит совершенно отстраненной, но вместе с тем заставляет задуматься об относительно незаметных, практически неощутимых деталях, которые обычно ускользают из поля зрения.
Сейчас отдыхает не только человек, но и сама природа. Но этот отдых не имеет ничего общего с ленью и праздностью, это награда за долгую и упорную работу. Поэт подчеркивает красоту, легкость окружающей природы. И использует для этого яркие образные средства. В стихотворении часто встречаются многоточия. Они создают ощущение медлительности и некоторой недосказанности. Именно так и должно быть на самом деле, ведь размышления об осеннем пейзаже никогда не могут быть связаны с бурными эмоциями. Стихотворение навевает множество различных ассоциаций. Каждый читатель представляет себе собственную картину красоты окружающей природы, которая возможна в начале осени. Эти чувства вдохновляют и делают каждого человека немного поэтом.

Ф. И. Тютчев - гениальный лирик, тонкий психолог, глубокий философ. Одной из главных тем его творчества всегда была природа, но не только как оболочка видимого нами мира, но и природа как космос. И соединением этих двух начал природы становится чередование времен года, волшебная тайна, привлекавшая поэтов издревле.
Одна из привлекающих его загадок природы - постоянная смена и единство противоположностей. Лето и зима, осень и весна, сон и бодрствование, пробуждение и засыпание. Если смотреть глазами Ф. И. Тютчева, это происходит оттого, что в природе постоянно борются и сосуществуют две силы: хаос и гармония. В избытке и торжестве жизни проглядывает смерть, за днем следует ночь. Природа в восприятии Ф. И. Тютчева непрерывно двоится, не случайно излюбленный прием поэта - антитеза: «дольный мир» противостоит «высям ледяным», тусклая земля - блистающему грозой небу, свет - тени, «юг блаженный» - «северу роковому».
При этом Ф. И. Тютчев стремится запечатлеть момент превращения одной картины в другую. Например, в стихотворении «Тени сизые смесились...» мы видим, как постепенно сгущаются сумерки и наступает ночь. Быструю смену состояний природы поэт передает при помощи бессоюзных конструкций, однородных членов предложения. Динамизм поэтической картине придают глаголы: «смесились», «уснул», «поблекнул», «разрешились». Слово «движение» воспринимается как контекстуальный синоним жизни.
Одно из самых замечательных явлений русской поэзии - стихи Ф. И. Тютчева о пленительной природе, которая в его стихах всегда одухотворена:
Не то, что мните вы, природа:
Не слепок, не бездушный лик -
В ней есть душа, в ней есть свобода,
В ней есть любовь, в ней есть язык...
Каждое время года по-своему красиво. Лето не может существовать без зимы, как гармония без хаоса. Но всех поэтов больше всего во все времена восхищали сцены чудесного «переодевания» природы. А. С. Пушкин любил осень, А. А. Блок воспевал весну. Ф. И. Тютчев равно любит все проявления природы. Он создал незабываемые поэтические картины «осени первоначальной», весенней грозы, летнего вечера, утра в горах. Прекрасным образом такого глубокого, проникновенного изображения мира природы может явиться описание летней бури:
Как весел грохот летних бурь,
Когда, взметая прах летучий,
Гроза, нахлынувшая тучей,
Смутит небесную лазурь.
И опрометчиво-бездумно
Вдруг на дубраву набежит,
И вся дубрава задрожит
Широколиственно и шумно...
Поэт стремится описать каждый миг существования природы в его неповторимости, а вместе это создает ощущение единства с миром. Главное слово для него в описаниях природы - любовь. Природа не живет без любви.
И Ф. И. Тютчев, любящий мир всем сердцем, становится словно бы языческим жрецом, который поклоняется этому миру, и мир дарит ему за это способность говорить своим языком. Образами природной стихии он выражает свои сокровенные мысли и чувства, сомнения и мучительные вопросы:
Невозмутимый строй во всем;
Созвучье полное в природе,
- Лишь в нашей призрачной свободе
Разлад мы с нею создаем.
«Верный сын природы» (так называл себя Ф. И. Тютчев), он восклицает:
Нет, моего к тебе пристрастия
Я скрыть не в силах, мать-земля!
В «цветущем мире природы» поэт видел не только «преизбыток жизни», но и «ущерб», «изнеможение», «улыбку увяданья», «стихийный раздор». Таким образом, и пейзажная лирика Ф. И. Тютчева выражает противоречивые чувства и раздумья поэта.
Природа прекрасна в любых проявлениях. Поэт видит гармонию в «стихийных спорах». Созвучию природы противопоставлен вечный разлад в человеческой жизни. Люди самоуверенны, они отстаивают свою свободу, забывая о том, что человек - всего лишь «греза природы». Ф. И. Тютчев не признает отдельного существования, верит в Мировую Душу как основу всего живого. Человек, забывая о своей связи с окружающим миром, обрекает себя на страдания, становится игрушкой в руках Рока. Хаос, являющийся воплощением творческой энергии мятежного духа природы, пугает людей. Ф. И. Тютчев хочет вернуть былое единение. Человек и природа не могут быть отдельно друг от друга, как нет лета без зимы, а весны без осени.

Н. А. Некрасов - один из немногих русских поэтов, в творчестве которых народная тема является основной и в чьих произведениях четко сформулирована гражданская позиция. Его преемником в этом деле можно назвать разве что Маяковского, которого, однако, служение «улице безъязыкой» привело в творческий тупик.
«Я лиру посвятил народу своему», - писал Некрасов, и это было его подлинным призванием. Поэт происходил из дворянского рода, он должен был упорно трудиться, чтобы понять крестьянина, пропитаться народным духом. Огромная заслуга поэта в том, что он научился смотреть на мир глазами простого труженика. Но Некрасов не отрекся от того хорошего, что дало ему дворянское звание. Он образованный человек, он чувствует в себе большой талант и считает своим гражданским долгом отдать все свои силы служению народу.
Таким образом, в Некрасове собраны лучшие черты как народа, так и дворянства. От крестьянина он взял способность видеть вещи такими, как они есть, от высших слоев общества - образование, культуру. Николай Алексеевич стал народным поэтом не вдруг. Его жизнь предопределила главное направление в творчестве поэта. Мальчиком он играл с крестьянскими детьми, будучи юношей, он делил тяготы своего бедственного материального положения с простым народом. В это время он познакомился с русской душой, увидел ее целостность, органичность, проникся уважением и благодарностью к труженику, полюбил народ. Но в то же время он увидел забитость крестьянина, его неграмотность, униженность, осознал всю тяжесть рабского, крепостного труда.
Лучшим свидетельством признания народом творчества Некрасова является то, что некоторые его произведения считаются народными, например, «Тройка», песня из «Коробейников» «Ой полна, полна коробушка». В лице Некрасова мы видим величайшего поэта на Руси и честного, принципиального гражданина. Дворянин, он сумел встать на сторону народа и применить свой талант и энергию к делу его освобождения.
Некрасов с уважением, а иногда и с восхищением пишет о крестьянах, и всегда с иронией, нередко злой, рисует шаржи и карикатуры на духовенство, помещиков, прочих «угнетателей».
Но Некрасов и крестьян не идеализирует. Среди них есть те, кто довольствуется и даже гордится положением раба. Людей, предавших идею свободы, «холопов по призванию» автор ненавидит. «Сущими псами» он называет мужика, кичащегося господской болезнью - подагрой - Ипата, раба Утятина, Якова верного, «холопа примерного». Такие люди давно утратили чувство человеческого достоинства, а вместе с ним и право называться людьми.
Им Некрасов противопоставляет «народных заступников». Первым появляется Яким Нагой. Это мужик-философ, он размышляет над народной участью. В его уста поэт вкладывает рассказ о бесправии и экономической зависимости крестьянина от его «дольщиков» - «Бога, царя и господина». Яким Нагой сам живет в страшной бедности, но его душа парит высоко. Из горящего дома он выносит не заработанные тяжким трудом деньги, а «картиночки».
Если Яким Нагой заступается за народ словом, то Ермила Гирин, будучи старостой, старается защищать интересы мужиков на деле. Ему присущи крепкий ум и честность. Гирин пользуется уважением среди крестьян, которое заслужил справедливостью и добротой. Этот человек тяжело переживает свей единственный проступок перед обществом - попытку оградить родственника от рекрутчины за счет другого крестьянина. Эту ошибку староста стремится исправить.
Воплощением потаенных сил народа стал Савелий, «богатырь святорусский». Его образ отсылает читателя к древнерусским былинам. В образе Савелия чувствуются черты самого древнего русского богатыря - Святогора, которому под силу все, разве что «тягу земную» он не может поднять. История Савелия открывает читателям древнюю мечту народа о свободе и праве распоряжаться плодами своего труда. В этом герое воплощено стихийное начало. Поэт показывает, что терпение народа не может быть вечным, наступит момент, когда мужики жестоко и беспощадно отомстят своим притеснителям. Последствия бунта могут стать необратимыми. Рассказывая о расправе с немцем Фогелем, автор предупреждает, что борьба с угнетением может обернуться кровавой драмой для всей России.
Яким Нагой, Ермила Гирин, Савелий, семеро правдоискателей - подлинные герои поэмы, тогда как их угнетатели - только карикатуры, пародия на человека.

Поэма-эпопея «Кому на Руси жить хорошо» является своего рода итоговым произведением в творчестве Н. А. Некрасова. Поэма показательна чрезвычайной широтой осмысления современной ему русской действительности.
Противоречие между крестьянским миром и помещичьим, беззаконие, произвол властей, чрезвычайно низкий уровень жизни народа, угнетение его культуры - все это побудило поэта к нелегким размышлениям о судьбе России.
Тяжела жизнь крестьянская, и поэт, не жалея красок, показывает грубость, предрассудки, пьянство в крестьянском быту. Положение народа рисуется названиями тех мест, откуда родом странники: уезд Терпигорев, Пустопорожняя волость, деревни Заплатово, Дырявино, Знобишино, Неелово...
Может быть, среди сытых господ находится счастье человеческое. И первым, кого они встретили, был служитель церкви. На вопрос мужиков, что же есть счастье, он ответил:
В чем счастие, по-вашему?
Покой, богатство, честь -
Не так ли, други милые?
Но не был поп по-настоящему счастлив, понимая, что слишком часто, не давая простому люду отдохновения, церковь является для них обузой.
Может быть, «счастливцами» окажутся помещик или чиновник, купец или вельможный боярин, министр или хотя бы царь?
Но нет, понимают мужики, что счастье имеет не только материальную сторону. И странники ищут счастливых уже в народной среде.
В главе «Счастливые» один за другим на зов являются крестьяне, которых слушает вся «площадь людная» - весь народ уже ищет «счастливого».
Народная молва приводит странников к Матрене Тимофеевне - героине поэмы, воплощающей собой судьбу всех русских женщин, лучшие качества женского характера:
Осанистая женщина,
Широкая и плотная,
Лет тридцати осьми
Красива, волос с проседью,
Глаза большие, строгие,
Ресницы богатейшие,
Сурова и смугла...
Рассказывая путникам о своей тяжелой жизни, о тяжести крепостного рабства, Матрена Тимофеевна приходит к выводу, что нет, она несчастлива...
Позднее странники встречают Якима Нагого, человека сильного крестьянского характера, предстающего перед читателем в образе сына матери-земли:
Грудь впалая, как вдавленный
Живот, у глаз, у рта
Излучины, как трещины
На высохшей земле,
И сам на землю-матушку
Он похож...
В жизни этого человека в свое время случилась история, доказавшая, что для него деньги в жизни - не главное. Во время пожара он спасает не свои сбережения, а картиночки, которые купил сыну. Значит, счастье было в них, а вернее, в любви к своему ребенку, своей семье.
Ермил Гирин, один из повстречавшихся на пути странников, тоже был счастлив, но по-своему. У него были и деньги, и почет, и спокойствие. Но он пожертвовал всем ради правды, и его посадили в острог.
Автор поддерживает крестьян, не мирящихся со своим существованием. Поэту близки не кроткие и покорные, а смелые и сильные, такие, например, как Савелий - «богатырь святорусский», чья жизнь говорит о просыпающемся сознании крестьян, о протесте крестьянского народа против многовекового угнетения. Таким образом, по мере развития сюжета в поэме создается развернутый ответ на вопрос о счастье. Счастье - это и покой, и воля, и достаток, и свобода, и чувство собственного достоинства - счастье многолико.
Этой идеей проникнута вся жизнь еще одного, можно даже сказать, главного героя поэмы - Григория Добросклонова. Гриша, пожалуй, самый счастливый человек из тех, с кем встретились странники. Он еще молод, но уже мечтает о всенародном счастье, в нем зреет боец за справедливость, и он знает, что жизнь его на этом поприще будет очень нелегка.
Много тоски и грусти в поэме, много людских страданий и горя. Но итог поисков странников и вместе с ними автора обнадеживает - чтобы быть счастливым, надо уметь понимать не только свою жизнь, но и жизнь других людей. Истинно счастливыми людьми Некрасов называет тех, кто отдает свою жизнь на служение народу, его счастью, его будущему.

Поэма «Кому на Руси жить хорошо» завершает творчество Некрасова. Он писал ее в семидесятые годы, смерть помешала ему закончить поэму.
И уже в первой строфе «Пролога» ставится основная проблема поэмы - проблема народного счастья. Семеро крестьян из Заплатова, Неелова, Дырявина, Знобишина и других деревень (названия которых говорят сами за себя) затеяли спор о том, возможно ли счастье для простого крестьянского люда? Они высказывают свои предположения и приходят к выводу, что счастливыми на Руси могут быть помещик, чиновник, поп, министр государев и царь. Но никто из странников не представляет в качестве возможного счастливчика ни крестьянина, ни солдата, ни ремесленника. И не случайно некрасовские странники не упоминают о счастье «освобожденного крестьянина». Вспомним, как сам Некрасов отзывался о реформе 1861 г.: «Народ освобожден, но счастлив ли народ?»
Крестьяне упорно хотят найти «счастливца» на Руси и ищут правду о независимом счастье, завидуя свободно летающему птенчику: «А все ж ты, пташка милая, сильнее мужика». Несмотря на то что у них полно забот и бед, они не жалуются на свою судьбу и непритязательны в своих желаниях: им бы только «хлебушка, да огурчиков, да по жбанчику холодного квасу».
Помимо странников, ищущих счастье, поэма знакомит нас с другими яркими представителями простого народа. Одним из них является Яким Нагой, для которого счастье состоит в том, чтобы трудиться, сливаясь с матушкой-землей, и получать достойный урожай. На примере того, как Яким спасает во время пожара дорогие картиночки, а его жена - иконы, мы видим, насколько духовные ценности дороже для простого народа, чем материальное благосостояние, о котором Яким совсем позабыл. Другой мужик, который знает цену и счастью, и несчастью, - бывший мельник Ермил Гирин. Это мужик имеет все, что нужно для счастья, живя по законам народной правды. Он не принимает жизни, построенной на корысти и лжи, он бьется за добро и правду. Его счастье - в счастье крестьян, в народном доверии, которое осмысливается как чудо.
В главе «Счастливые» странники ходят в праздничной толпе народа и ищут счастливых, обещая одарить водкой. К ним подходит самый разный люд: и дьячок, для которого счастье - в вере, в «благодушестве»; и старуха, счастливая от того, что у нее уродился урожай репы; и солдат, выживший после опасных сражений, голода и ранений. Подходят к странникам и каменотес, и дворовый человек, и убогие, и нищие, которые по-своему трактуют счастье и в большинстве случаев лукавят, чтобы получить водки. О счастье в поэме говорят не только люди из низших сословий, но и те, кто жил богато, но по каким-то причинам разорился и познал нужду и беды: помещики, чиновники и другие. Именно в этой главе происходит поворот в сюжете поэмы: странники идут искать счастливого в народ, в толпу.
По мнению народа, еще одной счастливой является Матрена Тимофеевна. Эта простая русская женщина вынесла много испытаний, но не сломалась, выстояла. В этом - ее счастье. Матрена Тимофеевна женщина большого ума и сердца, самоотверженная, волевая и решительная. Но сама Матрена Тимофеевна не считает себя счастливой. Она объясняет это тем, что русская женщина даже в пореформенную эпоху осталась угнетенной, бесправной:
Ключи от счастья женского,
От нашей воли-волюшки
Заброшены, потеряны
У бога самого!
Да вряд они и сыщутся…
Но, пожалуй, самый главный голос, воспевающий счастье народное, - это голос Гриши Добросклонова. Из песен его ясно, что счастья можно добиться только честным и праведным трудом, борьбой. Уже первая из песен Гриши дает ответ на вопрос, поставленный в заглавии поэмы:
Доля народа,
Счастье его,
Свет и свобода
Прежде всего.
Сам Гриша - сын дьячка и батрачки, он вместе с братом на собственном опыте испытал голод и нищету и выжил благодаря доброте народа. Гриша сумел сохранить любовь, которая заполнила его сердце и определила его путь.
Так, на собственном примере, Гриша призывает всех странников и остальной народ жить по совести, честно работать и бороться за свое счастье во что бы то ни стало.

Н. А. Некрасов-поэт уделял огромное внимание детям: посвящал им свои стихи. В свет вышли такие его произведения, как «Стихотворения, посвященные русским детям» (1867 г., 1870 г.), «Школьник» (1856 г.), «Плач детей» (1860 г.) и многие другие.
Тема детства постоянно перекликается в стихотворениях Некрасова с темой России и русского народа. Вспоминает ли Некрасов свое собственное детство («На Волге»), размышляет ли над судьбой крестьянского мальчика («Школьник») - везде мы замечаем образ России, ее прошлое, настоящее и будущее.
Моим самым любимым стихотворением является произведение «Крестьянские дети». Оно, как мне кажется, занимает особое место в ряду стихотворений, посвященных детям. Связь с народным творчеством и живой крестьянской речью придает стихам подлинно народное звучание, делает все произведение близким и доступным пониманию не только интеллигента, но и слушателя-крестьянина. Сразу же надо отметить, что «Крестьянские дети» появились на свет в 1861 г., в год отмены крепостного права. Возможно, не случайно, что Некрасов пишет в «год надежд» о детях - будущем России.
Играйте же, дети, растите на воле,
На то вам и красное детство дано.
«Воля» - это не только освобождение от гнета и крепостной зависимости, это еще и слияние с природой. Известно, что Некрасов писал это стихотворение в Грешневе. Здесь он полностью посвящает себя любимым занятиям: творчеству и охоте. В этот период и появляется стихотворение «Крестьянские дети». Первоначально автор хотел назвать произведение «Детская комедия», указывая тем самым на особенность жанра.
По жанру это небольшая лиро-эпическая поэма, в которой отражаются чувства автора и его личные воспоминания о своем собственном детстве. Основу стихотворения составляют отношения Некрасова и крестьянских детей. Перед нами предстают сцены из обыкновенной деревенской жизни: в этих сценах на первый взгляд нет даже трагического отзвука...
В целом можно сказать, что стихотворение внешне являет собой идиллию - «описание мирных бытовых картин, безмятежной жизни крестьян». Суть же «детской комедии» - поэтическая реальность, пропитанная игрой.
Н. А. Некрасов огромное внимание уделял в своих стихотворениях описанию природы. Так, в этом произведении мы можем отметить, что в самом начале поэт описывает солнечный, радостный пейзаж, а затем он начинает рассказ о главных героях - девяти ребятах. У каждого ребенка свой собственный характер: кто наблюдательный, кто осторожный, а кто и испуганный... Но все ребята с неподдельным восхищением рассматривают барина и его снаряжение. Дети убегают, но вскоре возвращаются.
И видно не барин: как ехал с болота,
Так рядом с Гаврилой...
В итоге ребята признают в охотнике своего - и между ними исчезают напряженность и недоверие. Особенно ярко восхищение и умиление Некрасова крестьянскими детьми проявляется в следующей части стихотворения:
О милые плуты! Кто часто их видел,
Тот, верю я, любит крестьянских детей...
В стихотворении Некрасова мы наблюдаем людей труда - талантливых, сильных и добрых. Возникает живая картина, помогающая остро почувствовать, как бедна, бесправна и в то же время талантлива крестьянская Русь.
Главная тема произведения - поэзия деревенского детства - прерывается на миг:
Довольно, Ванюша! гулял ты немало,
Пора за работу, родной -
Но даже и труд обернется сначала
К Ванюше нарядной своей стороной.
До чего же верно подметил Некрасов, что детство - это прежде всего игра, которая является прообразом будущей жизни. Той жизни, которая будет наполнена трудом до пота и крови.
Интересно и лирическое отступление («Играйте же, дети! Растите на воле!..»). Оно возвращается к дням отмены крепостного права. Тема вечности также представлена здесь: из детства, из игры поэт ведет нас в будущее!
Все стихотворение Н. А. Некрасова проникнуто «обаянием поэзии детства», которое рождает надежды на лучшее будущее русских детей!

Н. А. Некрасов - один из немногих русских поэтов, в творчестве которых народная тема является основной и в чьих произведениях четко сформулирована гражданская позиция. Его преемником в этом деле можно назвать разве что Маяковского, которого, однако, служение «улице безъязыкой» привело в творческий тупик.
«Я лиру посвятил народу своему», - писал Некрасов, и это было его подлинным призванием. Поэт происходил из дворянского рода, он должен был упорно трудиться, чтобы понять крестьянина, пропитаться народным духом. Огромная заслуга поэта в том, что он научился смотреть на мир глазами простого труженика. Но Некрасов не отрекся от того хорошего, что дало ему дворянское звание. Он образованный человек, он чувствует в себе большой талант и считает своим гражданским долгом отдать все свои силы служению народу.
Таким образом, в Некрасове собраны лучшие черты как народа, так и дворянства. От крестьянина он взял способность видеть вещи такими, как они есть, от высших слоев общества - образование, культуру. Николай Алексеевич стал народным поэтом не вдруг. Его жизнь предопределила главное направление в творчестве поэта. Мальчиком он играл с крестьянскими детьми, будучи юношей, он делил тяготы своего бедственного материального положения с простым народом. В это время он познакомился с русской душой, увидел ее целостность, органичность, проникся уважением и благодарностью к труженику, полюбил народ. Но в то же время он увидел забитость крестьянина, его неграмотность, униженность, осознал всю тяжесть рабского, крепостного труда.
Лучшим свидетельством признания народом творчества Некрасова является то, что некоторые его произведения считаются народными, например, «Тройка», песня из «Коробейников» «Ой полна, полна коробушка». В лице Некрасова мы видим величайшего поэта на Руси и честного, принципиального гражданина. Дворянин, он сумел встать на сторону народа и применить свой талант и энергию к делу его освобождения.
Некрасов с уважением, а иногда и с восхищением пишет о крестьянах, и всегда с иронией, нередко злой, рисует шаржи и карикатуры на духовенство, помещиков, прочих «угнетателей».
Но Некрасов и крестьян не идеализирует. Среди них есть те, кто довольствуется и даже гордится положением раба. Людей, предавших идею свободы, «холопов по призванию» автор ненавидит. «Сущими псами» он называет мужика, кичащегося господской болезнью - подагрой - Ипата, раба Утятина, Якова верного, «холопа примерного». Такие люди давно утратили чувство человеческого достоинства, а вместе с ним и право называться людьми.
Им Некрасов противопоставляет «народных заступников». Первым появляется Яким Нагой. Это мужик-философ, он размышляет над народной участью. В его уста поэт вкладывает рассказ о бесправии и экономической зависимости крестьянина от его «дольщиков» - «Бога, царя и господина». Яким Нагой сам живет в страшной бедности, но его душа парит высоко. Из горящего дома он выносит не заработанные тяжким трудом деньги, а «картиночки».
Если Яким Нагой заступается за народ словом, то Ермила Гирин, будучи старостой, старается защищать интересы мужиков на деле. Ему присущи крепкий ум и честность. Гирин пользуется уважением среди крестьян, которое заслужил справедливостью и добротой. Этот человек тяжело переживает свей единственный проступок перед обществом - попытку оградить родственника от рекрутчины за счет другого крестьянина. Эту ошибку староста стремится исправить.
Воплощением потаенных сил народа стал Савелий, «богатырь святорусский». Его образ отсылает читателя к древнерусским былинам. В образе Савелия чувствуются черты самого древнего русского богатыря - Святогора, которому под силу все, разве что «тягу земную» он не может поднять. История Савелия открывает читателям древнюю мечту народа о свободе и праве распоряжаться плодами своего труда. В этом герое воплощено стихийное начало. Поэт показывает, что терпение народа не может быть вечным, наступит момент, когда мужики жестоко и беспощадно отомстят своим притеснителям. Последствия бунта могут стать необратимыми. Рассказывая о расправе с немцем Фогелем, автор предупреждает, что борьба с угнетением может обернуться кровавой драмой для всей России.
Яким Нагой, Ермила Гирин, Савелий, семеро правдоискателей - подлинные герои поэмы, тогда как их угнетатели - только карикатуры, пародия на человека.

«История одного города» для автора всегда была книгой о современности, и Салтыков-Щедрин не стремился создать произведение для потомков. «История одного города» - вершина творчества Щедрина, о чем говорит и то, что здесь он добрался до верхов власти, вместо провинциальных чиновников более ранних «Губернских очерков». Вместо «...очерков» появляется более объемная и полновесная «История...». Так мы пришли к значению первого слова в названии. Подчеркивая в произведении, что это не просто повествование, а именно История, Салтыков-Щедрин прибегает к пародии. Во времена Щедрина «Слово о полку Игореве», «Повесть временных лет» и «Слово о погибели земли Русской» были каноническими произведениями. Поэтому, сатирик был вынужден очень осторожно пародировать их. Например, начиная повествование от архивариуса, он пишет: «Не хочу я, подобно Костомарову, серым волком рыскать по земли, ни, подобно Соловьеву, шизым орлом ширять под облакы, ни, подобно Пыпину, рассекаться мыслью по дереву, но хочу ущекотать прелюбезных мне глуповцев, показав миру их славные дела и преподобный тот камень, от которого знаменитое сие древо произросло и ветвями своими всю землю покрыло». Вставляя знаменитых историков Костомарова и Соловьева, Щедрин не забыл и про своего приятеля Пыпина, что придает тексту некое достоверное псевдоисторическое звучание, одновременно указывая на современную, почти фельетонную трактовку истории.
Но на этом не заканчивается пародия на исторические тексты. Почти сразу за подражанием «Слову о полку Игореве» следует густой и сложный пассаж по мотивам «Повести временных лет». Щедринские головотяпы, гущееды, долбоженики, рукосуи и куралесы очень напоминают полян, радмичей, дулебов, древлян и кривичей Нестора. Историческая серьезность и драматизм призвания на Русь князей в мире Щедрина становится несерьезной историей. Ибо мир головотяпов - мир зазеркальный. Все у них происходит наоборот: и князья не идут княжить, а который соглашается, посылает вместо себя вора-новатора.
И строится «преестественно украшенный» город Глупов на болоте в унылом до слез пейзаже. «О, светло светлая и прекрасно украшенная, земля Русская!» - возвышенно восклицает романтический автор «Слова о погибели земли Русской».
История Глупова - противоистория. Она смешная, гротескная и пародийная, но гротескная и пародийная не в меру, так как меры здесь просто нет, а смешная сквозь слезы, ведь это - история земли Русской. Глупов не просто город. Однажды узнав, что он основан на болоте, потом мы читаем, что «родной наш город Глупов имеет три реки, и, в согласность древнему Риму, на семи горах построен, на коих в гололедицу великое множество экипажей ломается». Парадоксальна и социальная характеристика: то это уездный городишко, то чуть ли не столица, то вдруг становится затерянным в глуши селом. Таким образом, город Глупов - собирательный образ всей России. Вот мы получаем отклик на еще одну известную книгу - «Историю государства Российского» Карамзина. Но список пародий почти бесконечен, потому что Салтыков-Щедрин пародировал всех и вся, не щадя ни истории прошлого, ни современности.
После разгрома историков древности, Щедрин принимается за современников. По их стилю и подобию он строит историю «по царям». Но историю Глупова нельзя было написать по другому, ведь вся их история - смена одного градоначальника другим. Так, горько усмехаясь, он осуждает народ, надеясь, однако, на лучшее. Интересно, что головотяпы не меняются в течение всей книги. Они слепо верят градоначальникам, терпят их, смещают и снова чествуют такого же. Русский народ никогда не учится на ошибках, как бы говорит автор.
Но несмотря на все испытания, которым жизнь подвергла Щедрина, он, озлобленный на весь мир, не теряет веры в добро и справедливость. Ведь это так необходимо каждому человеку!
Подводя итоги рассуждений, можно сказать, что «История одного города» - смешная и грустная пародия на историю России, город Глупов - собирательный образ всей земли Русской, а сами глуповцы - русский народ.
Так и смотрим мы до сих пор в это зеркало и узнаем в нем себя. Видимо, «История одного города» будет актуальна и понятна людям до тех пор, пока они не начнут учиться на своих ошибках, а это случится ой как не скоро!

Роман М. Е. Салтыкова-Щедрина «Господа Головлевы», написанный в 1875-1880 гг., можно назвать историей выморочной семьи, обреченной на гибель из-за утраты человеческих связей между людьми. Особенно это касается Порфирия Владимирыча Головлева. Иудушка попадает в паутину собственного пустословия, порвать которую он не в силах. Перед нами отнюдь не лицемер. Салтыков-Щедрин создает достаточно сложный и трагический образ. Жизненный путь Иудушки - это путь постепенной утраты связи с реальностью, с живыми людьми, это путь мучительного прозрения буквально на пороге смерти.
Детство Иудушки проходит в затхлой атмосфере выморочного семейства. Рано проявляется в Порфирии способность приспосабливаться к обстоятельствам. «С младенческих лет любил он приласкаться к милому другу маменьке, украдкой поцеловать ее в плечо, а иногда и слегка понаушничать». Впрочем, «загадочный взгляд» Порфирия вызывает смутную тревогу властной Арины Петровны. «Так вот и поливает ядом, так и подманивает», - говорит она.
Во время гражданской службы в Петербурге Иудушка регулярно посылает письма «милому другу маменьке». Даже прозаическая просьба прислать денег выдержана в елейных тонах: «...Следует мне еще шесть с полтиной дополучить, в чем и прошу вас меня почтеннейше извинить». Узнав о смерти сестры Анны, Иудушка по-прежнему «вертит языком». Он пишет: «Известие о кончине любимой сестрицы и доброй подруги детства Анны Владимировны поразило мое сердце скорбию, каковая скорбь еще более усилилась при мысли, что вам, милый друг маменька, посылается еще новый крест в лице двух сирот-малюток».
Свое безразличие к спившемуся Степке-балбесу Иудушка также пытается скрыть за пустословием. Одновременно он добивается от Арины Петровны того, что она лишает нелюбимого сына его доли наследства. Смерть брата Степана незримо приближает Порфирия Владимирыча к роковому одиночеству, зияющей пустоте...
«История умертвий» находит закономерное продолжение в судьбе другого брата Иудушки - Пашки-тихони. Сцена свидания Порфирия Владимирыча с умирающим братом показывает всю внутреннюю пустоту главного героя. За речами о религиозном смирении кроется меркантильный денежный интерес.
Отношение Порфирия Владимирыча к Арине Петровне также говорит о предельной мелочности головлевского помещика. Завладев фактическими правами на имение, Иудушка отводит матери роль приживалки. Уязвленная гордость заставляет Арину Петровну переселиться в Дубровино.
«История умертвий» не исчерпывается, разумеется, судьбами Арины Петровны и двух ее сыновей. Она включает в себя подробное описание трагического финала жизненного пути Анниньки и Любиньки, Петеньки и Володеньки. И всякий раз роль Иудушки поистине роковая. На совести Порфирия Владимирыча смерти близких ему людей.
Каков же итог жизни Иудушки? Одиночество! Салтыков-Щедрин рисует «пробуждение одичалой совести» Порфирия Владимирыча. «И вдруг ужасная правда осветила его совесть, но осветила поздно, без пользы, уже тогда, когда перед глазами стоял лишь бесповоротный и непоправимый факт. Вот он состарился, одичал, одной ногой в могиле стоит, а нет на свете существа, которое приблизилось бы к нему, «пожалело» бы его. Зачем он один?» В мартовскую метель Иудушка идет на могилу Арины Петровны и погибает в пути.
Воистину судьба Порфирия Владимирыча Головлева трагична. Я еще раз подчеркну, что он отнюдь не лицемер. Послушаем самого Салтыкова-Щедрина: «Не надо думать, что Иудушка был лицемер в смысле, например, Тартюфа или любого современного французского буржуа... Нет, ежели он и был лицемер, то лицемер чистейшего русского пошиба, т. е. просто человек, лишенный всякого нравственного мерила и не знающий иной истины, кроме той, которая значится в азбучных прописях. Он был невежествен без границ, сутяга, лгун, пустослов... Все это такие отрицательные качества, которые отнюдь не могут дать прочного материала для действительного лицемерия». Иудушка - жертва собственного пустословия. Финал романа вызывает не только осуждение Порфирия Головлева, но и жалость к нему.

В своих сказках М. Е. Салтыков-Щедрин выступал против социальной несправедливости и общественного зла в любых его проявлениях. «Я вырос на лоне крепостного права», - вспоминал писатель впоследствии. Выросший в Тверской губернии, среди болот и лесов, мальчик рано соприкоснулся с жестоким миром крепостной действительности.
Основная проблема, затрагиваемая автором в произведениях (особенно в сказках), - взаимоотношения эксплуататоров и эксплуатируемых, помещиков и крестьян, эта тема особенно четко прослеживается в сказках «Повесть о том, как мужик двух генералов прокормил» и «Дикий помещик».
М. Е. Салтыков-Щедрин считает, что первоосновой и источником жизни является простой русский мужик, что создатель всего того, что нас окружает, - народ. Нет народа - государство погибнет. Он поэтизирует ловкость и находчивость мужика, его трудолюбивые руки и чуткость к кормилице-земле. Помещики и генералы на таком фоне выглядят жалкими, никчемными людьми, совершенно не приспособленными к жизни, умеющими лишь отдавать приказы. «Служили генералы всю жизнь в какой-то регистратуре, там родились, воспитались и состарились, следовательно, ничего не понимали». Эти люди (если их можно так назвать) не вызывают у меня ничего, кроме чувства презрения.
Самодовольные, «сытые, белые, веселые», они воспринимают все блага в жизни как должное, как непреложный атрибут дворянского происхождения. «Вот как оно хорошо быть генералами - нигде не пропадешь!» - так рассуждают генералы из сказки «Повесть о том, как один мужик двух генералов прокормил».
Автор постоянно подчеркивает бесполезность существования генералов, их потребительское отношение ко всему окружающему, об этом красноречиво говорит следующая фраза: «Я до сих пор думал, что булки в том самом виде родятся, как их утром к кофею подают!» Обращает на себя внимание то, с какой любовью автор описывает мужика, которого жизнь научила быть сильным, ловким, сообразительным. Мужик сумел поймать рябчика силком, сделанным из собственных волос, «развел огонь», «стал даже суп в пригоршне варить».
Салтыков-Щедрин осуждает паразитическую жизнь генералов, но в то же время с горькой иронией, с болью в сердце сатирик говорит о крестьянской привычке повиновения, осуждая чрезмерную покорность и неистощимое терпение. Не случайно мужик в сказке сам изготавливает веревку, которой генералы привязывают его к дереву, чтоб не убежал. А когда заскучали генералы, «начал мужик на бобах разводить, как бы ему своих генералов порадовать за то, что они его, тунеядца, жаловали и мужицким его трудом не гнушалися». И награду получил мужик за то, что построил корабль и переправил генералов «вплоть до самой Подъяческой». Выслали ему рюмку водки: «веселись, мужичина!»
Подобными чувствами пронизана и другая сказка Салтыкова-Щедрина «Дикий помещик», в которой автор, сохраняя язык народной сказки, повествует о событиях современной ему жизни. Хотя действие происходит в «некотором царстве, некотором государстве», в произведении изображен вполне конкретный образ русского помещика - князя Урус-Кучум-Кильдибаева. Смысл его существования заключается в том, чтобы «понежить свое тело». Он полностью живет за счет своих мужиков, но ненавидит их, боится, презирает, не выносит «холопьего духу». Он молит бога о том, чтобы он все его владения очистил от мужика. И однажды «не стало мужика на всем пространстве владений помещика».
Отсутствие мужиков сразу же отразилось на жизни всего государства: «остановились и подати, и регалии, и не стало возможности достать на базаре ни фунта муки, ни куска мяса», и, следовательно, на существовании помещика. Он совсем одичал без мужиков, полностью потерял свое человеческое обличье: «весь он, с головы до ног, оброс волосами, а ногти у него сделались, как железные. Сморкаться он уже давно перестал, ходил все больше на четвереньках... утратил способность членораздельно произносить звуки...»
Человек, считающий себя истинным представителем России, его опорой, потомственный российский дворянин, без мужиков превратился в дикого помещика, больше похожего на животное.

М. Е. Салтыков-Щедрин - великий русский сатирик, революционер-демократ, соратник Чернышевского и Некрасова. Своим оружием против общественного зла и социальной несправедливости он избрал сатиру, а именно - сатирическую сказку-притчу. Этот жанр он развил в своем творчестве до совершенства. В своих аллегорических сказках писатель сумел сказать о русском обществе 1860-1870 гг. больше, чем историки тех лет.
Чернышевский утверждал: «Ни у кого из предшествующих Щедрину писателей картины нашего быта не рисовались красками более мрачными. Никто не карал наших собственных язв с большей беспощадностью».
Салтыков-Щедрин пишет «сказки» «для детей изрядного возраста», т. е. для взрослого читателя, который пока еще, словно ребенок, не видит творящегося вокруг зла. Сказка по простоте своей формы доступна любому, даже неискушенному, читателю, а мораль ее более чем прозрачна. Вот почему цензор XIX в. с недоумением писал в своем доносе: «Намерение г. С. издать некоторые свои сказки отдельными брошюрами более чем странно. То, что г. С. называет сказками, вовсе не соответствует своему названию; его сказки - это та же сатира, и сатира едкая, тенденциозная, более или менее направленная против общественного и политического нашего устройства».
В сказках сатирически представлена Россия периода застоя. В них представлены самые разные общественные группы: бюрократизированное чиновничество, помещики, туповатые и трусливые обыватели. Именно обывательскому взгляду на жизнь и посвящена сказка «Премудрый пескарь».
Пескарь был «умеренным и либеральным». С первых этих слов мы видим перед собой не то рыбу, не то человека - одно слово: ни рыба, ни мясо. Когда хотят описать невыразительное, бесстрастное, туповатое или самодовольное лицо, говорят: рыбье. Вот таким и был премудрый пескарь. В чем же заключалась его премудрость?
Папенька научил его «мудрости жизни»: ни во что не вмешиваться, беречь себя. Теперь сидит всю жизнь в своей норе и дрожит, как бы не угодить в уху или не оказаться в пасти щуки. Очень многие люди тогда (да и теперь!) трясутся за свою шкуру, боятся лишнее слово сказать. Казалось бы, зла от них никакого: какое зло может причинить человек, который из своей норы редко нос показывает? И все-таки есть от них зло, и немалое. Только благодаря тому, что сотни, тысячи таких пескариков сидят по норкам, в мире творится столько несправедливости, что подумать об этом действительно страшно. Те, кто может в силу недостаточности инстинкта самосохранения высказаться против, вряд ли будут услышаны. Как их услышат, да и кто станет слушать, если премудрых пескарей - большинство?
Но, впрочем, пускай и не творил никакого зла премудрый пескарь. И цели своей он вроде бы достиг. Прожил более ста лет, так и не попавшись ни щуке на зуб, ни в сети. Однако жить ему было нелегко: жил - дрожал, а когда пришло время умирать, то и умирая - дрожал.
Вопрос: для чего в таком случае было жить сто лет? Ничего хорошего он в жизни не сделал, и никто не помнит его, так что умер пескарь перепуганным и одиноким.
В этой сказке выведен образ мелкой, жалкой рыбешки, беспомощной и трусливой. Она как нельзя лучше характеризует дрожащего обывателя. Щедрин приписывает рыбе человеческие свойства и вместе с тем показывает, что и человеку могут быть присущи «рыбьи» черты. Смысл этой аллегории раскрывается в словах автора: «Неправильно полагают те, кто думают, что лишь те пескари могут считаться достойными гражданами, кои, обезумев от страха, сидят в норе и дрожат. Нет, это не граждане, а по меньшей мере бесполезные пескари».
Сказки Салтыкова-Щедрина оказались важными для современников и до сих пор их читают с удовольствием. Салтыков-Щедрин до конца своей жизни остался верен идеям своих друзей по духу: Чернышевского, Добролюбова, Некрасова. Значение творчества М. Е. Салтыкова-Щедрина тем более велико, что в годы тяжелейшей реакции он почти в одиночестве продолжал прогрессивные идейные традиции 1860-х гг.

«Рахметовы - это другая порода, - говорит Вера Павловна, - они сливаются с общим делом так, что оно для них отныне необходимость, наполняющая их жизнь; для них оно даже заменяет личную жизнь».
Роман Н. Г. Чернышевского «Что делать?» - роман о новых людях, об их новой жизни, плавно переходящий в социальную утопию. Чернышевский задается вопросом: что делать? Как прийти к тому светлому царству будущего, о котором мечтают его герои? Необходимо изменить себя, и тогда станет возможным построить любое, самое справедливое общество. Чернышевский нашел своего положительного героя, с которого нужно «делать жизнь». Это Рахметов.
Рахметов стал в романе образцом развитого человека, внутреннее развитие которого было согласовано с идеями социализма. На сегодняшний взгляд, Рахметов стал для Чернышевского воплощением и глубоко личных чаяний. Чернышевский чувствовал свою неполноценность в высшем обществе, так как был при всей своей образованности человеком «неотесанным». Ему не удалось получить рафинированного образования, из-за чего писатель втайне переживал. Потому он и сделал Рахметова аристократом, порвавшим со своим классом и отказавшегося от привилегий, в том числе и от гуманитарной образованности. Вся его жизнь подчинена другим целям, а прочее вроде бы и не требуется. Критики писали: «Еще в ранние студенческие годы формировался ригоризм особенного человека, то есть вырабатывались привычки к суровому, непреклонному соблюдению оригинальных принципов и в материальной, и в нравственной, и в умственной жизни».
Рахметов учится и работает у себя на родине, а не за границей. Учится он у русских людей, занятых повседневным трудом. Ему необходимо в первую очередь знать, насколько материально стеснена их жизнь по сравнению с его собственной жизнью. С семнадцати лет он приобщается к суровому образу жизни простого народа. В юности несколько часов в день работал чернорабочим: возил воду, таскал дрова, копал землю, ковал железо. Окончательно уважение и любовь простых людей Рахметов приобрел во время трехлетних странствий по России, после того как прошел бурлаком всю Волгу. Товарищи по лямке ласково окрестили его Никитушкой Ломовым. Фактически Рахметов ставит «трудовое образование» выше академического и неустанно совершенствует себя в этом направлении.
Рахметов своим суровым образом жизни воспитывал физическую выносливость и духовную стойкость, необходимые для будущих испытаний. Порой это принимает причудливые формы. Так, он пытался спать на гвоздях - этот эпизод стал хрестоматийным. Рахметов вообще обладал множеством отличительных черт, странных для стороннего наблюдателя. Например, вне своего круга он знакомился только с людьми, имеющими влияние на других. И трудно было отмахнуться от Рахметова, если он задумал ради дела с кем-то познакомиться. А с ненужными людьми он вел себя просто-напросто по-хамски. Он не признавал любви, подавлял в себе это чувство, не желая допустить, чтобы любовь связала его по рукам и ногам. «Да, смешные люди, даже забавные... Мало их, но ими расцветает жизнь всех вокруг; без них она заглохла бы, прокисла бы; мало их, но они дают возможность всем людям дышать, без них люди задохнулись бы. Велика масса честных и добрых людей, но таких одержимых людей мало; но они в ней - теин к чаю, букет в благородном вине; от них ее сила и аромат; это цвет лучших людей, это двигатели двигателей, это соль земли». Так говорит Чернышевский о породе «новых людей», среди которых Рахметов - первый.
Однако, как мне кажется, описывая несомненно положительные качества Рахметова, Чернышевский умалчивал об их оборотной стороне. Безразличие к себе рождает безразличие к другим, стремление к великой цели нивелирует жизни окружающих; люди вроде Рахметова творят великое добро, но вместе с тем и великое зло. Было бы лучше, если бы люди при стремлении к великой цели не забывали о порядочности, любви к ближнему (ко всем, не только нужным или угнетаемым), о красоте.